Міць його - духовні поривання до об’єднання.

У царині історичних наук особливу увагу привертає генеалогія - спеціальна і одна з найстаріших її галузей.

В Україні генеалогія тільки-но починає поставати з руїни історичних наук. Тривале панування тоталітарного комуністичного режиму знищило українську генеалогію: її було викреслено з реєстру спеціальних наук історії.

Тепер, коли Україна стала самостійною державою, наше суспільство намагається відродити свою духовність. Для цього кожному з нас треба звернутися до своїх родинних витоків: збираючи по крупинці все колись забуте, втрачене чизагублене, ми зможемо відновити генетичну пам´ять нації.

Кожній людині цікаво знати власний родовід, а надто першопочатки зародження свого роду. Хто ми, чиї сини, яких батьків і звідки йдемо? Підсвідомо відчуваємо у собі голоси предків, їхні прагнення і сподівання, їхню волю до життя. Але не знаємо про них правди, користуємося здогадами та уявою. Самопізнання не може стояти на місці.

Дослідники намагаються заглянути в минуле і роздивитися його краще. Бо на підґрунті минулого завжди будується майбутнє а енергетичний зв’язок між ними нерозривний.

Привертає увагу багаторічний авторський досвід національного виховання доктора філософських наук Світлани Черепанової (Львівський національний університет імені Івана Франка). Згідно з її висновками, сучасні умови глобалізації вимагають нових форм соціалізації поколінь, органічно пов’язаних з історичними традиціями народу, родини, роду. Такою формою соціалізації молоді варто розглядати ДеньПовноліття. З настанням повноліття доцільно здійснювати урочисте прилучення молоді до духовної спадщини роду. У присутності рідних, близьких друзів передати синові, доньці, внукам (яким виповнилося 18 років) родинний літопис, символічне Дерево Роду (генеалогічну схему, альбом фотографій) з настановами шанувати предків, примножувати духовні здобутки роду, нації, держави.

Дослідження родоводу — своєрідна діалогічна форма знання, емоційно-чуттєве і критично-інтелектуальне усвідомлення свого “Я”, органічною частиною цілісного людського універсуму.

С.Черепанова зауважила, що шляхи філософської генеалогії прокладав відомий богослов, філософ, мистецтвознавець Павло Олександрович Флоренський (1882-1937). Він писав: “… Життєве призначення кожного — пізнати будову і форму свого роду, його завдання, закон росту, критичні точки, співвідношення окремих гілок і їх окремі завдання, а відтак — збагнути власну місію в історії роду і власне завдання, не індивідуальне, визначене для себе, а своє — як представника роду, роду як вищого цілого. Тільки при такому родовому самопізнанні можливе свідоме відношення до життя свого народу і до історії людства…”.

У настановах до своїх дітей П.Флоренський наголосив: “Не забувайте свого роду, минулого свого, вивчайте своїх дідів і прадідів і прапра……, працюйте над закріпленням пам’яті про них. Мені видається, що завдання нашого роду — не практичні, не адміністративні, а, передусім, мислительні, організаційні у галузі духовного життя, культури, просьвітництва. Старайтеся усьвідомити ці завдання нашого роду і не уникайте прямого слідування їм, по-можливості твердо дотримуйтесь властивої нам діяльності. Не шукайте влади, багатства, впливу… Нам все це не властиво. Потрібною мірою воно само прийде. Інакше стане вам нудно і важко жити. Давно хочеться мені записати: частіше дивіться на зірки. Коли буде на душі погано, дивіться на зірки або на блакить вдень. Коли сумно, коли вас скривдять, коли зазнаєте душевних страждань — вийдіть на повітря і залиштесь наодинці з небом. Тоді душа заспокоїться”.

Кожен має дати світові найкраще з того, що вклав у нього весь рід. Власне тільки тоді виправдане існування особистості.

Родинний літопис, родовідні схеми й таблиці актуалізують пам’ять поколінь, ніби зближають минуле й майбутнє, наповнюючи життєвим гуманістичним змістом особистісне буття у безперервному національному і загальноосвітньому культурно-історичному процесі.

При піднесеному емоційному сприйнятті нашого самостійного державного сьогодення маємо змогу вільно заглибитися в саму суть явища. І звільнитися нарешті від упереджених поглядів на наше минуле, які прихиляли нас до чужих імперій.

В ХІІІ ст. давньоруські землі з Галичем і Львовом потрапили під залежність Польщі. А коли один народ завойовує інший, він починає поневолювати його: забирати собі кращі землі, по-хижацькому вирубувати ліси, відстрілювати звірів. Місцеве ж населення намагається перетворити на своїх рабів. Що, звісно, не легко для кожного завойовника. Бо в кожного народу є люди, які не мають найменшого бажання бути рабами. В першу чергу то представники шляхетних родів, лицарі та їхні нащадки. Бо ж лицарями в давнину могли бути лише сильні духом, фізично витривалі та відважні люди, що добре володіли мечем. Тому головне для поневолювачів — поставити на коліна верхівку. Декого знищити фізично, інших залякати, ще інших облестити, підкупити, підманути, пересварити між собою або просто не помічати, робити вигляд, що вони не існують.

Така доля судилася українським шляхетським родам і під владою Польщі, і під владою Росії. Ті, хто не спольщився чи не піддався Москві, дуже зубожіли, втратили маєтки, не мали політичного впливу і перетворилися на звичайних селян, передаючи через століття нащадкам лише своє шляхетське прізвище та пергаментівні грамоти (макогони). Збереглися документальні свідчення, як правило, про тих, хто пристосувався до нових обставин.

… Які все ж гіркі ці дороги історії, якими мандрують роди і народи, проливаючи кров і намагаючись зберегти себе і Батьківщину. Тому чим більше ми здатні заглибитися в наше минуле, поринути в нього, тим самі стаємо глибшими й мудрішими. Нас хотіли позбавити минулого. Людину без пам’яті легше зламати, підкорити, перетворити на споживача хліба і видовищ, такого собі біологічного робота. Людина без власного минулого — слабка, вона як сирота в Космосі. Душі предків їй не допоможуть, бо нічого не знатимуть про неї. Та й вона їх не кликатиме на допомогу, бо не підозрює про їхнє існування. Предки допомагають тим, хто про них пам’ятає. Нам, українцям, потрібно знати якомога більше про своє минуле, щоб ніхто не зміг нас більше обманути, поневолити, виморити голодом чи загнати до концтаборів.

Почнімо з малого. Дізнаймося про свій рід, про дідуся, бабусю, прадідуся, прабабусю, дядьків, тіток, двоюрідних братів та сестер. Запишіть їхні прізвища, імена, роки життя. Поцікавтеся — ким вони були, чим займалися, де мандрували. Спробуйте написати історію свого роду, намалюйте генеалогічне дерево. Адже рано чи пізно комусь у роду це необхідно започаткувати і передавати з покоління в покоління. Бо праця над родоводом безкінечна, як Початок Космосу чи його Безмежжя. Чим більше дізнаємось про своїх предків, тим мудрішими і впевненішими будемо, тим шляхетніше себе почуватимемо.

Зібраний матеріал — наслідок дослідницької історико-генеалогічної праці про історію роду Височанських та інших нащадків графа Ванчі Волоха, про духовну й матеріальну культуру кровноспоріднених родів: Турецьких, Ільницьких, Яворських, Височанських, Комарницьких, Матківських, Гуснянських, Жупанських, Кривчанських, Розлуцьких, Лопушанських, Турянських, Росохацьких. Вона не претендує на вичерпність і на остаточне слово у висвітленні теми. Проте певною мірою підіймає завісу минулого рідної землі та роду Драго-Сас. Для того, щоб у сьогоденні не здрібніли й не оніміли голоси нашої вічності, щоб наша генна пам’ять пробудилася для самоствердження прийдешнього.

Усе зібране протягом останніх років, а також те, що буде досліджено в майбутньому, сприятиме нашому самопізнанню і самоствердженню. Фрагменти духовності підкреслюють неповторність роду Драго-Сас, його тривку життєздатність на віки.

Попри всі несприятливі умови та вічні негаразди він не асимілювався в інших етносах, не розчинився безслідно в часі. І все це завдяки єдиній мові, давнім сталим віруванням, які органічно проросли у звичаях, обрядах, традиціях,власному світобаченні та генній ментальності роду. Ми сильні правдою нашої славної боготворчої історії. Звісно, спокою немає і не буде. Боротьба за самозбереження триватиме. Отже, зібране на ниві народній не можна втрачати в дорозі життя, а необхідно зберегти для пізнання та самовдосконалення.

Погляд у глибину пам’яті необхідний для становлення майбутнього. Усвідомлення власного коріння сприятиме духовному і фізичному відродженню роду, дасть йому наснагу до творчого безсмертного життя.

Зберігаймо, шануймо, поціновуймо старожитності та усе надбане нашими предками. Щоденною наполегливою працею примножуймо їхні здобутки. Хто знає своє минуле й шанує його, той матиме благословення в Бога на майбутнє !

Під небом і на землі всім вистачить місця. То ж працюймо та молімося за наш український народ, націю і державу!

___________________________________________

1. Черепанова С. Родовід — духовний діалог поколінь. — Львів: “Каменяр”. 1998 — 150 с.

2. Флоренский Павел, священник. Детям моим. Воспоминаннья прошлых лет. Генеологические исследования. Из соловецких писем. Завещание / Сост.: игумен Андроник (Трубачев). – М.: Моск. Рабочий, 1992.- 560 с.

“Драго-Сас”

Михайло Височанський - Янкович