Було це у далекому 1538 році. Польська королева Бона, жінка короля Сигизмунда I об’їзджала свої володіння, заодно приймала участь у полюванні. Заїхала у Бойківські Бескиди. Побувала на Турчанщині, навідалась і до Ільницької країни, побувала і в присілку с.Ільника - Радичі. І тут у неї сталася неприємна халепа. Зломалося колесо її карети. Вона послала служників, щоби віднайшли війта і передали йому наказ шукати майстрів і лагодити колесо. Війтом на той час був чоловік на прізвище Занкович-- Ільницький. Він не повірив у те, що у такому віддаленому селі як Радич може бути королева. А королеві нетерпеливилось. Вона знову послала служників до війта. На те він відповів, що Бона є королевою на своїй землі, а тут в своєму селі він є – паном та Королем, тому жодних її наказів виконувати не буде.
А коли дізналася, що війт і не збирався виконувати її наказ – наказала привести його перед свої ясні очі. Коли Занковича у досить нечемний спосіб привели до королеви, він зрозумів, що поступив нерозсудливо, відмовившись виконувати наказ. Та було вже пізно. Його скарали на смерть. З того часу ця гілка роду прийняла народне прізвище – Король. Вперше зустрічається прізвище Василь Ільницький Занкович - Король в 1573 році.
А щоби показати місцевим шляхтичам, що з королевою не жартують і не сперечаються – наказала відібрати привілеї на землю у всіх шляхтичів Ільницької країни.
Дорого обійшлася ільничанській шляхті зухвала зарозумілість Занковича: відтоді королева жорстоко карала людей за гординю й непослух. А головною межею покарання був виритий високий рів - кіпці, куди пани закопували на зиму картоплю, - ось саме землі за тим ровом і були Закіпці, куди й переселила Бона ільничанську шляхту. Це було в XVI ст..
А межею покарання зробили великий рів за селом. Той рів назвали “кіпці”. Село, яке розбудувалося з часом за тими кіпцями назвали Закіпці. Відтак ільничанська шляхта враз стала бідною.
Один з тих шляхтичів на прізвище Ільницький – Фединич (Федина-І.Смуток) пішов у третє від Ільника село і став там священиком. Це село Ясениця -- Масьова. Там він і започаткував династію священиків, якій судилося бути тут душпастирями упродовж 383 років. Від 1538 по 1921 рік ніхто з них не вчився у спеціальних навчальних закладах. Син вчився у батька, а з часом навчав свого сина і так 383 роки.
У 1921 році одна з гілок роду Ільницьких – Фединичів (Федина- новий рід, що утворився з Ільницьких-Фединичів – автор проекту) по чоловічій лінії не закінчилася. Останній з них Ростислав Фединич -- Ільницький не хотів бути священиком.
Фахівець лісового господарства зі світовим ім’ям, художник, меценат і вихователь молоді -- Ростислав Фединич -- Ільницький. Народився у селі Шум’яч на Турківщині у священичій родині 1910 року. Ростислав не став священиком, як його пращури, священичий рід яких з покоління в покоління були священниками - нараховує 383 роки. Очевидно за небажання продовжити священичу династію він теж наказаний Богом. В його сім’ї більше не народжувалися хлопчики, а тільки дівчатка. Ця гілка виродилася – автор проекту.
У 1937 році він закінчив Львівську політехніку і здобув фах інженера лісового господарства. І це не дивно, адже народився і виріс у Карпатах, полюбив гори й ліси від раннього дитинства і до кінця своїх днів. Як фахівець лісу працював на Гуцульщині, у Татрах, Львівській дирекції лісів. У 1944 році разом з дружиною Іванною імігрував з України. Спочатку у Німеччину, а у 1948 році переїхав до Аргентини. Тут він багато років працював у Дирекції шляхів. За корисні проекти з будівництва доріг і заліснення пустинних земель був удостоєний найвищої нагороди Аргентинського уряду – Золотої медалі. У 1972 році бойко з Турківщини представляв Аргентину на Всесвітньому лісовому конгресі. Брав участь у Міжнародних конгресах “Шляхи і Рух” у 1977 і 1981 роках, на які подав фахові реферати, більшість з яких опубліковані у пресі.
Другим захопленням Ростислава Фединича -- Ільницького був живопис. Перша персональна виставка акварелей п.Ільницького відбулася в Турці напередодні другої світової війни, а по війні кілька виставок в еміграції, в Німеччині і Аргентині. А у січні 1994 року – у Львові. Акварелі Ільницького на Львівській виставці – це вияв синівської любові до рідного краю. Чудові куточки Бойківщини зворушують до сліз.
Жебонить річечка, з туману виглядають гори, задумливо шумлять над потоком смереки. Все, що пам’яталося, було на серці спогадом дитинства і юності, передавав художник на папері. Якось художник написав такі слова:
“Чи нам ввижається рідний край? Ми носимо його в серці, він не сходить нам з гадки, болить у грудях, рве душу”. Саме ці слова і були лейтмотивом виставки творів художника.
Ростислав Фединич -- Ільницький був правдивим і надзвичайно щедрим меценатом. Він фінансами підтримав проект на честь 1000-ліття Хрещення України і фонд Чорнобиля. Фінансував побудову пам’ятника Т.Шевченкові в Буєнос-Айресі і храму в селі Шум’яч на Турківщині. Пан Ростислав з дружиною є фундаторами Нукового товариства ім.Шевченка у Львові. Їх імена занесені до “Енциклопедії українознавства”.
Багато сил, здоров’я і часу віддав Ростислва Фединич -- Ільницький вихованню молоді. Він п’ять разів обирався головою Пласту, тричі обирався Головою пластової Булави. З його ініціативи в Буєнос-Айресі було куплено Пластовий дім. Нагороджений численними відзнаками “За успішну працю в організаціях української молоді”, володар ордена Святого Юрія “За визначну керівну і виховну діяльність у Пласті”.
Чимало зусиль доклав Ростислав Фединич -- Ільницький до співпраці з пресою. Він друкується на сторінках журналу “Бойківщина”, в газетах “Наш клич”, “Українське слово”. Він є автором двох книг “Зібране по дорозі”, в яких він описує свої нелегкі життєві дороги і враження від різних подій.
_____________________________________________________________