ІГОР СМУТОК (ДРОГОБИЧ)
ДОСТОВІРНІСТЬ ДАНИХ ІСТОРИКО-ГЕНЕАЛОГІЧНИХ МАТЕРІАЛІВ ЛЕГІТИМІЗАЦІЇ ГАЛИЦЬКОЇ ШЛЯХТИ КІНЦЯ XVIII – ХІХ ст.
З-поміж великої архівної спадщини Галичини періоду 1772-1918 рр. міститься кілька зібрань, що сформувалися в процесі доведення колишньою польською шляхтою свого походження та приналежності до привілейованого стану й підтвердження цих прав австрійською владою. На даний час вони представлені в кількох фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові. Зокрема, у ф. 165 “Крайовий комітет” опис 3 відклалися документи, що виникли під час розгляду прохань та доказів на підтвердження шляхетства. На сьогодні вони згруповані у справи, кожна з яких включає документи окремо взятого шляхетського роду або родового відгалуження, часом матеріали одного прохача обۥєднані у кілька справ. Вони включають звернення осіб з проханням підтвердити шляхетство, подані для цього документи – витяги з гродських і земських актів, королівські привілеї, засвідчені витяги з церковних метрик, свідоцтва 12 шляхтичів про приналежність прохачів до шляхетського стану, кореспонденція різних урядових установ у Львові і на місцях у цих справах, чернетки легітимацій, генеалогічні схеми тощо. В іншому описі цього фонду (6а) знаходяться шляхетські метрики, тобто книги, в які вписувалися видані шляхті легітимації, реєстри шляхти Галичини тощо.i У ф. 575 “Становий комітет” зберігаються протоколи засідань цієї інституції, яка безпосередньо займалася перевіркою шляхетських прав, також книги реєстри вхідної і вихідної документації, які є до певної міри ключем до актів попереднього фонду, 3 опису, та добре ілюструють історію набуття легітимації в кожному окремо взятому випадку. Окремі матеріали також відклалися і на сьогоднішній день зберігаються у ф. 134 “Колекція документів про шляхетські маєтки на території Руського, Волинського, Подільського та інших воєводств в1374, 1423-1932 рр.”.ii
Серед польських та українських дослідників вказаної тематики вони добре відомі. Однак переважає суто утилітарний напрямок їх використання, з метою зۥясувати родове коріння того чи іншого роду. Лише польський історик Криштоф Слюсарек вперше достатньо результативно використав вказаний документальний масив для реконструкції соціальної еволюції шляхти Галичини під владою Австрії до середини ХІХ ст.iii Таким чином, попри свою джерелознавчу цінність, вказані матерали ще не стали предметом прискіпливого наукового вивчення й чекають на свого дослідника.
Намагаючись частково виправити ситуацію, спробуємо проаналізувати такий важливий, на нашу думку, аспект, як достовірність даних до генеалогії шляхетських родів, зібраних у вищевказаному архівному матеріалі та зۥясувати, чи мали місце фальсифікації, який характер вони мали – ненавмисний чи спланований – в який спосіб виконувалися.
Побіжний огляд кількох десятків справ, що охоплюють від кількох до кільканадцяти відгалужень шляхетських родів Турківщини, Самбірщини, Старосамбірщини й співставлення вміщених там відомостей зі свідченнями актів Перемишльського гроду та земського суду XVI – XVIII ст. засвідчують присутність неточностей та викривлень історико-генеалогічної інформації.
Зокрема, 17 грудня становий комітет надав легітимацію чотирьом братам Яну, Михайлу, Стефану і Андрію Яворським Балевичам.iv Цей документ цікавий тим, що містив дані про 11 поколінь вказаного відгалуження, в той час як абсолютна більшість шляхетських легітимацій обмежувалася даними про три- чотири покоління предків. Відомості про попередників до сьомого покоління не викликає сумнівів. Батько братів – Яків, дід – Ян, прадід – Петро, далі – Гриць, Василь і Лехно Баль дійсно присутні на сторінках перемишльських земських і гродських актів з середини XVI cт. Наприклад, у 1559 р. Іванко Явосркьий Федькович позивав до перемишльського земьского суду Олехна Явосрького, з приводу поорання синами Олехна Сеньком і Іваном поля позивача у с. Яворі.v У 1575 р. дочка Олехни Баля Василина звинуватила у своїх братів (серед них Василя) у невиплаті посагуvi. Син Василя Балевича Грицько вперше зۥявляється у 1594 р., коли Данило Яворський відступив йому свої частку у с. Явора.vii. Остання згадка про нього датується 1624 р., коли разом з рештою власників с. Явори Грицько звинувачувався у захопленні майна підданого Луки Яворського Нейловичаviii. Єдиний син Грицька Петро жив у 1645-1671 рр.ix
Так само, вірним є твердження, що батьком Олехна був Яцько – один з пۥяти братів, власників сс. Турки і Явори на початку XVI ст.x Натомість вказані у легітимації батько Яцька – Лехно, дід – Іванко і прадід – Роман насправді вигадані, а точніше вигаданим є Лехно, натомість Іванко і Роман були сучасниками Яцька і доводилися йому рідними братами.xi
У Матківських Скібановичів одне з трьох відгалужень, а саме Ян, Стефан та їхні племінники Андрій, Василь та Іван, що мешкали у сс.Ільнику і Лосинці, виводили своє коріння від подружжя Якима Скибановича і Розалії Яворської Горошкевич та їх сина Олександра і Олени Созанської Ворониxii. Про Якима відомо, що жив він у середині XVII ст. У 1679 р. вже був покійником. Мав двох дружин – Катерину, дочку Олександра Чернецького (1671), та Марусю Яворську (1679, покійна)xiii. По ньому залишилися дочка Феся, одружена з Лукашем Яворським Мартичем (1679)xiv, та двоє синів – Михайло, який у 1682 р. перебував у татарській неволі та Галко (1670)xv. Ще одного сина, на імۥя Олександр, в нього не було. Натомість Яким мав брата Олександра, згадуваного впродовж 1649-1686 рр. у перемишльських земських актах разом з 5 синамиxvi. Їхні імена частково збігаються з іменами, поданими в матеріалах Матківських Скибановичів, зібраних в процесі підтвердження шляхетства. Зокрема, це Михайло, Грицько, Іван і Гаврило. Збігаються також імена синів Гаврила – Іван та Стефан. Натомість акти кінця XVIII – початку ХІХ ст. ще називають синами Олександра, Матвія та другого Івана, в той час як документи другої половини XVII – початку XVIII ст. знають лише одного Івана і замість Матвія – Миня або Миколая.
Випадок з Ільницькими Телепۥяновичами заслуговує особливої уваги. Це відгалуження з середини XVI ст. мешкало у найбільш віддаленій частині Самбірського повіту на кордоні з Угорщиною. Спочатку їхнім осідком було сс. Гусне, Кривка, що в Самбірському старостві, згодом – сусідні шляхетські гнізда – у сс. Маткові, Мохнатому, Івашківцях, Комарниках тощо. Та частина Ільницьких Телепۥяновичів, які на період приєднання Галичини до Австрії перебувала у земських маєтках, змогла швидко і безболісно довести своє шляхетство і отримати легітимації у перемишльському земському суді 1782 р. Всього таких виявилося 22 особи чоловічої статіxvii. Їхні родоводи не сягали глибше трьох поколінь й на цьому рівні спільних предків вони не мали. Натомість інша частина на цей момент продовжувала проживати в с. Гусному Верхньому, де володіла війтівством від початку заснування села, тобто з 1554 р. Це було кілька сімей, кожна з яких – як засвідчують церковні метрики – використовувала у повсякденному вжитку додаткові прізвиська поряд зі своїм основним. Зокрема, це були Ільницькі Павловичі, Ільницькі Павловичі Каплуни, Ільницькі Кєпіничі, Ільницькі Жуки, Ільницькі Іванківи, Ільницькі Іванківи Пилиповичі, Ільницькі Сапіжниці, Ільницькі Лочинціxviii. Частина з них, мабуть, перебувала у тісних родинних звۥязках з попередніми Телепۥяновичами, оскільки вони не зверталися до австрійської влади з проханнями підтвердити шляхетство. Такими були Сапіжинці і Лочинці. Прямих свідчень про наявність їхніх родичів серед Ільницьких Телепۥяновичів першої групи немає, але впродовж XIX ст. їхній становий статус не заперечувався офіційною владою.
Таким чином, про легітимацію клопотали: Стефан, Михайло, Олександр, Григорій Пилиповичі (Пилиповичі Іванківи, Жуки), Дмитро Кєпінич, Петро і Яким Павловичі, Павло і Максиміліан Павловичі Каплуни, Петро, Григорій, Данило Ляховичіxix. Першими розпочали Пилиповичі і Кєпінич у 1790 р., за ними – рештаxx. Як засвідчує датування документів у цій справі, процес активізувався в останні роки XVIII ст. – перші роки ХІХ ст. саме цей часовий проміжок має своє пояснення. Очевидно, що на відміну від своїх далеких родичів з сусідніх шляхетських сіл вони не мали достатньо вагомих доказів (про це йтиметься докладніше згодом) й не вивели своє походження з ними у 1782 р. у перемишльському земському суді. З іншого боку, відсутність шляхетської легітимації позбавляла Ільницьких з Гусного, наприклад, таких привілеїв як звільнення від рекрутчини. На кінець XVIII – перше десятиріччя ХІХ ст. Австрія вела постійні безуспішні війни з наполеонівською Францією. Кожна нова військова кампанія закінчувалася черговими територіальними і людськими втратами. Щоб їх компенсувати, для подальшої збройної боротьби влада провадила регулярні рекрутські набори. Загроза потрапити до війська змусила шляхту, що зволікала з підтердженням свого статусу, активізуватися й перейти до активних дій.
Впродовж кількох років тривав розгляд справ. Які докази надали Ільницькі Телепۥяновичі з с. Гусного? Це не були звичні в таких випадках письмові свідчення 12 шляхтичів чи витяги документів про купівлю-продаж, дарування тощо землі з гродських і земських актів. Адже основним їхнім слабким місцем був специфічний статус землеволодіння. Проживаючи на території королівщини, а не на земському маєтку, вони були всього-навсього пожиттєвими посесорами війтівства у королівському селі, а не повноправними дідичами, й володіли вказаним війтівством на підставі королівського привілею. Останній втрачав силу після смерті вказаних у ньому осіб, а тому з кожним новим поколінням доводилося черговий раз “оббивати пороги” королівських канцелярій для отримання нового надання, де б перераховувалися імена нових посесорівxxi. Отже, майновий статус Ільницьких Телепۥяновичів з с. Гусного не відповідав одній з основних вимог, висунутих австрійською владою – вони не могли довести свої права на дідичне володіння землею впродовж останніх 150 років.xxii
Основним доказовим документом, який ліг в основу всієї системи доказів, представлених Ільницькими Телепۥяновичами, був вивід шляхетства, учинений Петром Ільницьким Телепۥяновичем у 1601 р. Невідомо, чи володіли вони оригіналом чи копією, отриманою з перемишльських гродських актів. Адже у 1663 р. вона прислужилася Івану Ільницькому Телепۥяновичу Сапізі, якого звинуватили у нешляхетстві й на доказ протилежного він подав і облятував у перемишльському гроді вказаний вивід.xxiii За цією облятою він відомий на сьогоднішній день. Його чотири копії вміщені в справах Ільницьких Телепۥяновичів, які сформувалися і відклалися в Становому комітеті.xxiv Використання виводу як доказу у 1660-х роках не викликало заперечень: Петро Ільницький Телепۥянович жив до 1618 рокуxxv, Іван Ільницький Телепۥянович Сапіга відомий з 1640-х роківxxvi. Останній був внуком рідного брата Петра і їхній родинний звۥязок був очевидний для сучасників та не ставився під сумнів.
Для їхніх прямих і непрямих нащадків кінця XVIII – початку ХІХ ст. ситуація не була такою однозначною: потрібно було довести свою пряму спадковість з Петром Ільницьким Телепۥяновичем, тобто вивести родовід за минулі 200 років й подати переконливі докази. І з першим, і з другим завданням виникли проблеми, які Ільницькі Телепۥяновичі подолали в доволі оригінальний спосіб.
Всі пۥятеро родин реконструювали свій родовід наступним чином: Яким і Петро Павловичі – сини Максиміліана; Максиміліан і його батько Павло Павловичі Каплуни – син і внук, відповідно, Дмитра. Обидві гілки виводили себе від Василя (Базилія) – батька Максима і Дмитра. Нарешті Василь доводився сином Петру, тому самому, який і вивів своє шляхетство у 1601 р.xxvii
Генеалогічний розпис предків Дмитра Кєпінича: сам Дмитро – Миколай – Юрій – Петроxxviii.
Генеалогічний розпис Ільницьких Ляховичів: брати Петро, Григорій, Данило – Михайло – Григорій – Григорій – Петроxxix.
Генеалогічний розпис Ільницьких Пилиповичів: брати Стефан, Михайло, Олександр, Григорій – Григорій – Григорій – Петроxxx.
Таким чином, всі вивели себе від Петра. Наскільки це відповідало дійсності? Співставлення з даними XVIII cт. вказує на достовірність даних перших трьох поколінь. Наприклад, у випадку з Павловичами і Дмитро з Максиміліаном, і їхній батько Василь були реальними особами й цілком могли бути нащадками Якима, Петра, Павла і Максиміліана. Інвентарі Либохірської країни Самбірської економії за 1749 і 1768 рр. згадують серед двох десятків власників війтівства у Гусному Нижньому Дмитра і Максиміліана. Їхні імена розташовані поруч, отже проживали вони по-сусідству один з одним, можливо, на одному подвірۥїxxxi. Дмитро відомий ще тим, що у 1740-х роках позивався до самбірського адміністраторського суду братами Щуперами з приводу вбивства їхнього третього братаxxxii. Його батько Василь, відомий як Каплун, кілька разів зۥявляється у 1710-х роках. Так, у 1713 р. він судився в крайницькому суді з Григорієм Ільницьким Сапіжинцем з приводу зламаної шабліxxxiii, у 1717 р. його та ще кількох Ільницьких з с. Гусного самбірський купець Никифор звинувачував у крадіжці волівxxxiv.
Так само у актах Самбірського замку виявлено згадки про одного з Кєпіничів, а саме, Юрка. У 1731 р. він та ще пۥять війтів позивалися до Самбірського замку гуснянською громадою, щодо використання громадських полів та відмову сплачувати за це 35 злотих.xxxv
Ільницькі Пилиповичі на підтвердження родоводу у другому та третьому поколіннях подали оригінал королівського привілею Августа ІІ, виданого 19 листопада 1724 р. на війтівство у с. Гусному Верхньому. В ньому серед перерахованих посесорів згадується Григорій, син Григорія Стефанового, власник земельної частки, званої Пилипۥят.xxxvi
Впадає у вічі, що всі вказані особи жили у XVIII ст. й хронологічний відтинок часу між Петром і його гаданими синами – Базилієм Каплуном, Юрком Кєпіничем, Григорієм Пилиповичем, складав більше ста років. Очевидно це було і для Ільницьких, тому вони вирішили максимально ”продовжити” життя Петра. На руках у них був ще один цікавий документ середини XVII ст. – протестація Ільницьких Лучинців з приводу вбивства Івана Ільницького Сапіги проти решти власників війтівства в с. Гусному Верхньому, внесена до Перемишльського гроду у 1666 р.xxxvii Серед двох десятків імен та прізвиськ останнім у переліку записаний Петро Павлович. Він, на переконання Ільницьких Телепۥяновичів, і був тією самою особою, що в 1601 році вчинила вивід шляхетства. Саме тому вивід 1601 і протестація 1666 р. проходять в документах справи на шляхетство в парі, при кожній згадці імені Петра.
Ця деталь з усією очевидністю демонструє надуманість генеалогічної реконструкції, запропонованої Ільницькими Телепۥяновичами. Якби це вчинили тільки Павловичі, це ще могло ввести в оману. Виглядало б так, що їхній прапрадід Петро Павлович, справді володіючи богатирським здоровۥям, адже вперше згадується у 1586 р.xxxviii й на 1609 р. вже мав дорослу одружену дочкуxxxix, прожив до середини 1666-х років. Правда, тоді незрозуміло, як саме виникло їхнє прізвисько: вивід 1601 р. батьком Петра називає Стецька, а дідом – Василя Телепۥянів, перших засновників цього відгалуження, й ніякого Павла, від якого повинні виводитися Павловичі, вивід не знає. Щодо решти – Кєпіничів, Пилиповичів – наявність фабрикації цілком очевидна. Ці родові гілки виокремилися вже на середину XVII ст. Пилиповичі вперше згадуються з 1624 р.xl, Кєпіничі були їхнім відгалуженням, відомим з 1662 р.xli У згаданій протестації 1666 р. вони присутні поряд з Петром Павловичем: “… nlis Les Pilipowicz dictus Tiuchоwicz Tymko SenkowPilipowicz Stephanum filium eiq, … Ilko Kepinicz Hrehorium Kepinicz fratres germanos … Petrum Pawłowicz Ilnickie…”xlii Отже, Петро 1601 р. і Петро Павлович 1666 р. дві різні особи, й обидва не були спільним предком Ільницьких Телепۥяновичів, що понад усе прагнули отримали легітимацію, не зупиняючись перед свідомою фальсифікацією. Те що маємо справу з останньою, а не простим незнанням і помилкою, підтверджується доказами, поданими до Станового комітету. Маючи вивід шляхетства 1601 р. й сконструювавши сяк-так родовід від вказаного Петра, потрібно було надати докази, які б не викликали сумнівів у саме такій генеалогічній конструкції. І такі докази зۥявилися.
Кожне відгалуження подало по кілька витягів з церковних метрик про народження кожного представника свого роду від синів Петра і закінчуючи собою. Подібна практика була звичною й вимагалася в Становому комітеті. Незвичними були дати, виставлені в цих витягах. Ляховичі передали витяг про народження і хрещення свого батька Михайла з метрики 1737 р.,xliii Пилиповичі – свого батька Григорія з метрики 1706 р.xliv, Дмитро Кєпінич подав витяги про народження і хрещення свого батька Миколая з метрики 1697 р.xlv та діда Юрія – з метрики 1645 р.,xlvi Петро і Яким Павловичі – свого батька Максиміліана з 1686 р.xlvii, а Павло Павлович Каплун – Дмитра з 1675 р.xlviii, діда Василя Каплуна з 1636 р.xlix Виглядало б на те, що в с. Гусному зберігалися метричні записи з першої половини XVII ст.! Справді унікальний випадок, якби такі записи в дійсності існували. Однак певні міркування вказують на те, що все це фальсифікат. І справа не стільки в тому, що таких записів не існувало у принципі, й почали їх вести, починаючи з Замойського собору, й велися вони не акуратно й систематично, а навпаки, подекуди вкрай недбало, і насьогодні немає жодної метричної книги XVII ст. На фальсифікацію вказують імена священиків, що здійснювали акт хрещення, які обовۥязково присутні в подібних витягах. Так от, ними, згідно витягів, були у XVII ст. Андрій, Микола Созанські. Однак в дійсності родина Созанських зۥявилася у с. Гусному на початку XVIII ст.l Отже, вищевказані священики не могли згадуватися у витягах XVII ст., бо у XVII ст. попівство належало Ільницьким Барановичам.li
Самими метриками справа не обмежилася. Ільницькі з с. Гусного наводили інші докази, правда, не такі переконливі, але не менш дотепні. Наприклад, Пилиповичі в одному зі своїх звернень до Станового комітету стверджували, що їхнє прізвисько є перекрученим з прізвиська Телепۥянович й наводили наступний синонімічний ряд “Телепۥянович – Телеп – Пелеп – Пелепۥянович – Пилипович”lii.
Всі ці заходи навколо отримання такої бажаної легітимації викликали недовіру урядовців, відповідальних за перевірку шляхетських прав. Інакше б справа не тягнулася так довго. Лише у 1794 р. Пилиповичі, у 1801 р. Дмитро Кєпінич, у 1809 р. Павловичі, нарешті, у1810 р. Ляховичі таки здобули право називатися шляхтичами.liii
Малоймовірно, що в цьому їм допоміг їхній талант фальсифікаторів. До цього спричинилися справи більш глобального характеру. Під протекцією Наполеона І було створено Варшавське князівство. На колишніх теренах Давньої Речі Посполитої, особливо в середовищі шляхти, зростають патріотичні настрої. Галичина не становила винятку. Вихідці з галицької шляхти постійно поповнювали польські легіони Великої французької армії. Тому, не бажаючи зайвий раз дратувати шляхту, австрійська влада вважала за краще підтвердити сумнівні права частини шляхти, аніж штовхати її на необдумані кроки та посилювати антиавстрійські настрої у Галичині. Як засвідчує реєстр легітимізованої шляхти Галичини і Буковини наприкінці XVIII ст., а особливо у 1805-1811 рр. чимало шляхетських родин зуміло досягнути свогоliv.
Наведені приклади з історії підтвердження шляхетства кількох шляхетських родин змушують обережніше ставитися до генеалогічного матеріалу, накопиченого в документальних зібраннях галицьких урядових установ, які займалися перевіркою та підтвердженням шляхетства. Очевидно, що вони не дозволяють говорити про реальні масштаби наявних в них неточностей, помилок та свідомих фальсифікацій. Але добре ілюструють, як вони зۥявлялися, з чиєї вини, як на це реагувала влада й чим у кінцевому результаті це могло закінчитися.
i Центральний дердавний історичний архів Укрїни у м. Львові (далі – ЦДІАУЛ). – Ф. 165. – Оп. 6а. – Спр. 18-45.
ii ЦДІАУЛ. – Ф. 134. – Оп. 1. – Спр. 225, 278, 348, 508, 509, 556, 557, 751, 839 і т.д.
iii Ślusarek Krzysztof. Drobna szlachta w Galicji 1772-1848. – Kraków, 1994.
iv ЦДІАУЛ. – Ф. 165. – Оп. 6а. – Спр. 36. – С. 201-202.
v Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 271. – С. 407-408.
vi Там само. – Спр. 276. – С. 922.
vii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 61. – С. 262-265.
viii Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 96. – С. 236-237.
ix Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 371. – С. 1519-1520; спр. 125. – С. 103.
x Див. детальніше: Смуток Ігор. Початки родів Яворських, Турецьких, Ільницьких (XV – XVI ст.) // Генеалогічні записки Українського Геральдичного товариства. – Львів, 2006. – Вип. 5. – С. 57-58.
xi Там само.
xii ЦДІАУЛ. – Ф. 165. – Оп. 3. – Спр. 3110. – Арк. 10, 16.
xiii Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 125. – С. 1530, 2010.
xiv Там само. – Спр. 134. – С. 1214-1221.
xv Там само. – Спр. 435. – С. 405-406.
xvi Там само. – Спр. 438. – С. 443-444, 2234; спр. 441. – С. 3153, 3668.
xvii Marcinek R., Ślusarek K. Materiały do genealogii szlachnty galickiej. – Kraków, 1996. – Cz.1: A-K. – № 1603-1619.
xviii ЦДІАУЛ. – Ф. 201. – Оп. 4а. – Спр. 1446. – С. 1-40.
xix Там само. – Ф. 165. – Оп. 3. – Спр. 2027-2032.
xx Там само. – Ф. 575. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 347, 393зв., 398зв., 451-451зв.
xxi Про князів-війтів в селах волоського права, зокрема, Самбірській економії, детальніше: Инкин В.Ф. К вопросу о происхождении и эволюции волошского института “князя” (кнеза) в галицкой деревне в ХV–ХVІІІ вв. // Славяно-волошские связи: Сб. ст. / Отв. ред. Н. Мохов. – Кишинев, 1978. – С. 114–147.
xxii Marcinek R., Ślusarek K. Materiały do genealogii szlachnty galickiej. – Kraków, 1996. – Cz.1: A-K. – S. 5.
xxiii ЦДІАУЛ. – Ф.13. – Оп. 1. – Спр. 395. – С. 1102-1106.
xxiv Там само. – Ф. 165. – Оп. 3. – Спр. 2030. – Арк. 3-4
xxv У вказаному році він разоз братом отримав згідно заповіту батька війтівство у Кривці. Пізніших згадок про Петра не має (Наукова бібліотека Львівського національного Університету ім. І. Франка. ВІдділ рідкісної книги, стародруків та рукописів (далі – НБ ЛНУ. ВРКСіР). – Архів Самбірської економії. – Спр. 518/ІІІ. – Арк. 166зв.-167).
xxvi НБ ЛНУ. ВРКСіР. – Архів Самбірської економії. – Спр. 519/ІІІ. – Арк. 17.
xxviiЦДІАУЛ. – Ф.165. – Оп. 3. – Спр. 2026. – Арк. 20, 22, 24, 26, 35, 37,43.
xxviii Там само. – Арк. 9, 13
xxix Там само. – Спр. 2027. – Арк. 43.
xxx Там само. – Спр. 2028. – Арк. 18.
xxxi НБ ЛНУ. ВРКСіР. – Архів Самбірської економії. – Спр. 630/IV. – Арк. 41
xxxii Там само. – Спр. 508/ІІІ. – Арк. 56.
xxxiii НБ ЛНУ. ВРКСіР. – Архів Самбірської економії. – Спр. 542/ІІІ. – Арк. 28.
xxxiv Там само. – Арк. 183зв.-184.
xxxv Там само. – Спр. 511/ІІІ. – Арк. 109зв. – 110.
xxxvi ЦДІАУЛ. – Ф. 165. – Оп. 3. – Спр. 2031. – Арк. 28.
xxxviiТам само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 401. – С. 2293
xxxviii Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 69. – C.920-921.
xxxix Катерина, дружина Петра Височанського Швабовича (ЦДІАУЛ. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 74. – C. 1259-1260)
xl НБ ЛНУ. ВРКСіР. – Архів Самбірської економії. – Спр. 518/ІІІ. – Арк. 493зв.-494.
xliЦДІАУЛ. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 394. – С. 1131
xliiТам само. – Спр. 401. – С.2293.
xliii Там само. – Ф. 165. – Оп. 3. – Спр. 2028. – Арк. 12.
xliv Там само. – Арк. 8.
xlvТам само. – Спр. 2026. – Арк. 9.
xlviТам само. - Арк. 13.
xlvii Там само. – Арк. 20, 22.
xlviii Там само. – Арк. 37.
xlix Там само. – Арк. 26.
l Archiwum Państwowe w Przemyślu. - Аrchiwum biskupstwa Grecko-Katolickiego w Przemyślu. – Supllement 6. – S. 134.
liЦДІАУЛ. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 394. – С. 1131. Archiwum Państwowe w Przemyślu. – Аrchiwum biskupstwa Grecko-Katolickiego w Przemyślu. – Supllement 4. – S. 106.
lii ЦДІАУЛ. – Ф.165. – Оп. 3. – Спр. 2029. – Арк. 24.
liii Poczet szlachty galicyjskiej i bukowińskiej. Dodatek. – Lwów, 1857. – S. 234.
liv Marcinek R., Ślusarek K. Materiały do genealogii szlachnty galickiej. – Kraków, 1996. – Cz.1: A-K. – Nr 23, 66, 91, 97, 98_ 124, 126, 127, 179, 186, 278, 279, 298, 319, 342, 361, 389, 396, 540, 541, 573, 609, 615, 645, 689, 713, 719, 728, 740, 751, 795, 826, 829, 830, 853, 865, 886, 891, 924, 927, 954, 1000, 1024, 1030, 1093, 1157, 1225, 1246,1257, 1274, 1275, 1328, 1334, 1337, 1340, 1426, 1474, 1488.