ІГОР СМУТОК

СТРУКТУРА ШЛЯХЕТСЬКОГО ЗАСЦЯНКУ САМБІРЩИНИ у XVI ст.

Самбірська шляхта бере початок з службового зем’янства, що в умовах нестійкого політичного становища в Галичині другої половини XІV – початку XV ст. активно осаджувалося в цьому регіоні польськими та угорськими монархами. За виконання певних повинностей, за умови сплати податків і несення служби вони отримували у володіння замешкані або незаселені території, які вимірювалися кількома дворищами або одним – двома селами. В такий спосіб військово-службове осадництво вказаного періоду спроектувало на майбутнє дрібношляхетський характер землеволодіння на Самбірщині.

На початок XVI ст. для шляхетських родів Самбірського повіту розпочинається новий історичний етап. Під тиском шляхти польська монархія припиняє широкомасштабну політику роздачі земельної власності. Сеймова постанова 1504 р. заборонила антихрестичні застави та інші форми землеутримання, що відкривали шлях до повноцінного землеволодіння.

У 1538 р. королева Бона, дружина польського короля Сигізмунда І Старого при підтримці свого коронованого чоловіка здійснює викуп Самбірського староства з рук Станіслава Одровонжа, подільського воєводи (Родина Одровонжів більше ста років, починаючи з 1420-х років, володіла Самбірським староством. Її перші представники отримали його шляхом надання королям з династії Ягеллонів значних позик, під які записувалися окремі села та земельна нерухомість на Самбірщині).

Обидві події практично збіглися в часі й поклали початок упорядкуванню земельних відносин у Самбірському повіті. Цей процес протікав у кількох напрямках: визначення кордонів між королівською і шляхетською власністю та з’ясування соціально-правого статусу власників спірних землеволодінь. У першому випадку була сформована комісія з С. Одровонжа, Яна Камйонецького, Яна Гербурта, Яна Яскманицького та інших, яка упродовж серпня 1538 – лютого 1539 рр. здійснила розмежування, що торкнулося кількох десятків населених пунктів як королівської, так і шляхетської власності. Зокрема, воно зачепило такі шляхетські села як Турка, Ільник, Явора (власність Турецьких, Яворських, Ільницьких)1, Тур’є (власність Турянських)2, Сілець, Винники, Ортиничі, Бачина (власність Сілецьких, Ортинських, Винницьких, Бачинських)3, Монастирець (власність Монастирських)4, Созань (власність Созанських і Височанського)5, Верхнє Висоцьке, Комарники, Жупанє (власність Височанських, Комарницьких)6. Комісарам не завжди вдавалося досягти порозуміння зі шляхтою. Як наслідок, остання зазнала відчутних втрат.

Зокрема, Яворські втратили Ясеницю, та, ймовірно, землі, на яких згодом виникли Волоснянка Мала і Велика. У Ільницьких, володіння яких розкинулися південніше Турки і Явори, забрали значно більше: до староства відійшла частина самого Ільника і Радича та землі, на яких згодом заснували села Ільницької країни – Довжки, Криве, Завадка, Росохач, Мита7. Сусідня з Ільницькими, Яворськими і Турецькими шляхта з с. Висоцька Верхнього та Маткова втратила території, на яких згодом заснували села Красне, Гусне Верхнє і Нижнє8.

Анексії в інших частинах Самбірського повіту не набули такого розмаху: до староства відійшли Білинка Мала, частина Секерчиць, частина Сільця, частина Винник, ймовірно, Торчиновичі, які до того перебували у руках Бачинських9. Акція попри негативні для шляхти наслідки прояснила ситуацію зі шляхетським землеволодінням, хоча й не уберегла від пізніших рецидивів. Зокрема, у другій половині XVI ст. самбірські старости силою відібрали в Бережницьких частину с. Бережниці10, а в Кульчицьких – с. Кульчиць11.

Таким чином, в першій половині структура шляхетського землеволодіння в Самбірському повіті остаточно викристалізувалася. Кількадесят шляхетських сіл були розкидані серед королівської землевласності й перебували в руках окремих родин. Упродовж XVI ст. їх кількість продовжувала зростати. Але це відбувалося виключно шляхом виокремлення від вже заснованих поселень. Наприклад, від Ільника виокремилися Мельничне, Радич, Лосинець; Маткова – Мохнате, Івашківець; Ступниці – Ступницька Воля, Котованя; Блажова – Блажівська Воля, Жупа; Урожа – Лопушна і Заріччя і т.д.. Якщо існували передумови до виникнення великої та середньої землевласності, то вони зникли після втілення в життя вищевказаних заходів. Так само були ліквідовані хоч якісь легальні шляхи для її зростання за рахунок королівщин.

Паралельно з початку XVI ст. розпочинається різке демографічне зростання в дрібношляхетському середовищі. Воно охопило практично всі родини, за винятком кількох. Темпи приросту були настільки великими, що є всі підстави говорити про демографічний вибух. Це явище довершило формування шляхетських гнізд та надало їм саме того вигляду, який звично асоціюється з осідками гніздової шляхти.

Дрібний шляхтич – це, насамперед, землевласник, який, в значній мірі, сам провадить своє господарство, виконуючи основні роботи власноруч. Шляхетське гніздо складалося з кільканадцяти або кількох десятків таких “вільних хліборобів”. Розподіл між ними земельного фонду та інших об’єктів господарювання визначав структуру самого осідку (засянку).

Такий розподіл протікав у двох площинах: “вертикально” та “горизонтально”. У першому випадку циркуляція землевласності та допоміжних об’єктів господарювання здійснювалася від покоління до покоління, тобто йдеться про успадкування. Цей принцип можна ще назвати “спадковим”. У другому – обіг землевласності відбувався між мешканцями шляхетського гнізда, а також за участі сторонньої шляхти та представників інших станів і соціальних груп на певному історичному відрізку часу.

Успадкування, як засвідчують перемишльські земські і гродські акти XVI ст., провадилося на засадах: рівноправ’я усіх спадкоємців чоловічої статті в отриманні частки з батьківського маєтку (ні старійшинство, ні народженння в першому або наступних шлюбах тощо не давало жодної переваги серед решти рідних братів); існування так званого права репрезентації (ius repraesentationis), тобто в разі відсутності на час розподілу спадку одного зі спадкоємців, його частка не присвоювалася іншими братами, а наділялася його дітям, якщо такі були (цей принцип мав і зворотній бік: якщо спадкоємець був позбавлений права спадку, його діти і наступні покоління також автоматично позбавлялися цього права)12.

На практиці це призводило до перманентного розмежування шляхетського гнізда між різними родовими відгалуженнями, у межах яких відбувалося також виокремлення нових часток з кожним наступним поколінням. Такий розподіл за умов мінімального втручання горизонтального чинника формував структуру землеволодіння, що була дзеркальним відображенням розвитку роду. Це тривало доти, доки чисельність мешканців сягала свого максимуму, а розміри землеволодіння кожного із них – свого граничного мінімуму, за якими поставало питання про здатність земельного фонду засцянку забезпечувати фізичне виживання його власників.

Розмежування та формування часток першими поколіннями виявилися особливо стійкими. Вони тривалий час залишалися реальними топографічними об’єктами, ландшафтно-просторовими орієнтирами. Навіть попри те, що з часом все менше відображали реалії. Наприклад, 1585 р. власники Урожа, Лопушної і Заріччя здійснили розмежування наступним чином. Спочатку весь земельний фонд був розділений на три частини, у кожній з яких вони отримували свої частки. Вказані три частини звалися відповідно: Лехнівська, Маликівська і Кошковська. Побіжне знайомсво з генеалогією Уруських вказує на те, що утворилися вони наприкінці XV – початку XVI ст. за життя братів Лехна, Івана Малика і Гриця Кошки Уруських й існували впродовж століття, не зважаючи на те, що в їхніх межах розподіл відбувався без врахування того, хто був їхніми спадкоємцями. Зокрема, у Лехнівській частині землю отримали Грицина Манастерський, брати Уруські Корбльовичі – прямі нащадки Гриця Кошки, Петро Татомир. У Кошковській - Уруські Корбльовичі і Васько Винницький13.

Одночасно частки, що належали першим поколінням, були одиницями оподаткування. Це добре прослідковується за поборовими реєстрами, опублікованими О. Яблоновським. Наприклад, у с. Топільниця на 1589 р. склад землевласників виглядав наступним чином:

Андрія Турянського Лоя – 1 лан;

Івана, Бася, Семка Левков’ят – 1 лан, млин на один камінь;

Ігната Лила Петриковича Турянського – 1 лан;

Федька, Іванка і Яцька з Федьком двоюрідних братів Турянських – 1 лан з чвертю14.

Цей перелік цілком узгоджується зі сформованими на кінець XVI ст. відгалуженнями серед Турянських. Як відомо, рід веде початок від двох осіб – Ванька і Яцька, що жили наприкінці 15 – початку XVI ст. Кожен з них започаткував кілька родових ліній. Нащадки Ванька уміщені в переліку останніми. Зокрема, перший Федько, представник третього покоління, більш відомий як Бучич. Від нього виводять себе Турянські Бучичі. На кінець XVI ст. в нього було двоє синів та двоє дорослих внуків, не згаданих у поборовому реєстрі. Іванко, племінник Федька від брата Андрія, мав прізвисько Угрин. Він не мав синів, тільки двох дочок.

Яцько та ще один Федько походять від другого сина Ванька – Федора. Отже, вони справді були двоюрідними братами Федька з Іванком в тому сенсі, в якому це означення вживалося у 15 – 18 ст. Яцько у перемишльских актах востаннє згадується у 1571 р. Його єдина дочка одружилася з Федором Шептицьким, що спричинило їхню появу серед землевласників Топільниці. Те, що останні відсутні у переліку, не повинно бентежити: у реєстрі неодноразово зустрічаються вказівки на володіння тією або іншою часткою особами, що вже були покійними, а в дійсності на час укладання поборового реєстру землевласність перебувала у руках спадкоємців. Нарешті Федір, племінник Яцька від брата Івана, усоблює нащадків Івана, не вміщених у реєстрі. Зокрема, свого брата, також Івана та наступне покоління – Миколая Федоровича і Марка Івановича.

Брат Ванька – Яцько – мав четверо синів, з яких рід продовжили троє. Власне, вони представлені в перших трьох позиціях. Від старшого Стецька залишився єдиний син Андрій на прізвисько Лой. Він репрезентував свою чималу сім’ю: трьох синів, семеро дочок і одного внука. Від другого – Петра – походить Ігнат Петрикович Лило. На кінець 1580-х років він залишався єдиним живим з-поміж чотирьох братів й настаршим у своєму відгалуженні, до якого входили, окрім п’яти синів, ще дві його племінниці, дочки Грицька Петриковича. Одружені з Копистинськими, вони спричинили появу цього шляхетського роду серед землевласників Топільниці.

Нарешті, третій син Олехно на прізвисько Каан (Каган), започаткував Турянських Кагановичів (Кахановичів). Реєстр згадує трьох його синів, помилково названих Левков’ята, що можна віднести на карб видавців. У дійсності слід читати Лехнов’ята. Саме так вони звуться у поточній актовій документації. До них слід додати не згаданих: брата Миська, племінника Олексу Стецьковича і Яцька Басьовича, котрі на 1589 р. самостійно, як дорослі члени сім’ї, виступають в перемишльських земських актах15.

Таким чином, формування землевласницької структури с. Топільниця, як це подано на 1589 р., відбулося значно раніше, за життя двох поколінь: Ванька, Яцька і їхніх синів. Хронологічно цей процес можна датувати першими трьома – чотирма десятиліттями XVI ст.

Приклад Турянських є достатньо показовим і не винятковим. Співставлення генеалогічних даних з даними поборового реєстру будь-якого шляхетського гнізда вказує на цілковиту відповідність одне одному16.

Формування часток в шляхетських засцянках відбувалося двома шляхами: “компактного” та “розсіяного” розмежування. Перший передбачав розподіл маєтку на кілька суцільних компактно роміщених земельних масивів, які б по можливості охоплювали різні категорії землі та угідь. Другий враховував специфіку місцевого ландшафту. Поселення умовно розбивалося на кілька частин (за основу, як правило, бралися вже наявні, сформовані з бігом часу мікротопоніми), де структура наявних земель і угідь була не однаковою. Тобто десь домінували орні землі, десь – луки, сіножаті, або обшари тощо. Після цього кожному з учасників розподілу виділялася своя частка в межах цих частин. В такий спосіб намагалися дотриматися максимально справедливого розподілу.

Наслідком такого підходу була, на перший погляд, незрозуміла і дивна ситуація, що спостерігалася серед шляхетських родів, де у власності було не одне, а кілька сіл. Там всі члени роду володіли частками одночасно у двох і більше селах. Зокрема, всі Ступницькі мали землевласність одночасно у Ступниці, Ступницькій Волі, Котовані; Блажівські – у Блажові, Блажівській Волі, Жупі і Зворі; Комарницькі – у Комарниках і Жупаньому, Уруські – у Урожі, Заріччі і Лопушній; Матківські – у Маткові і Жупаньому і т.д.

Приклад Матківських, чисельність яких на кінець XVI ст. сягнула майже сотні й кожен з них розпоряджався наділом, який заледве дозволяв прогодувати сім’ю, а попри це всі вони як один мали наділи ще й у Жупаньому, вказує на те, що тут, як, зрештою, і в інших шляхетських гніздах, “розсіяний” спосіб домінував.

В межах засцянку завжди існували території та об’єкти, що могли перебувати у спільній власності всіх або більшості шляхетських мешканців. Такими бути ставки, млини, корчми тощо. У розмежуваннях кінця XVI ст. про це існують відповідні вказівки. Зокрема, в Урожі існував один спільний млин, до якого “povinni wsysczÿ kazdÿ svich vedlug sveÿ czesczi iako na kogo naliezÿ uzÿvacz naprawiacz budowacz thak gacz iako y inszemi potrzebani do mlÿna naliezaczęmi opathrowacz17. Так само учинили Терлецькі Кардашовичі з Іваном Устрицьким Дем’яновичем, вирішивши тримати млин “na polÿ”, а також „Jazÿ y Gaczi y mlÿn maią oprawowacz spolnÿm kosztem wedlia potrzebÿ obadwa”18.

Втім, перебування у спільному або індивідуальному користуванні вказаних об’єктів завжди визначалося господарською доцільністю та спроможністю. Наприклад, те ж саме розмежування Терлецьких з Устрицьким зазначає, що у спільному користуванні млин перебуватиме доти, доки Терлецькі не збудують собі окремого млина на ріці Любохорі, “thedÿ then tho Ustrzÿczki przerzeczonego mlÿna … szam szwemi pothomkami wiecznie uzÿwacz będzie19. Тому якоїсь виразної тенденції в цьому не прослідковується, в різний час і в різних засцянках зустрічаємо як колективне, так і одноосібне володіння такою власністю.

Подібний підхід застосовувався до фундації церков. Шляхта у засцянках могла спільно виступати її патроном, виокремивши зі своїх маєтків земельний пай. Наприклад, Блажівські у своєму осідку виділили „pullanek” для долішньої і “czwiercz” для горішньої церков, поза тим – ще землі “na manaster als spital dom ÿ ogrod uczÿnicz na thÿm ÿako y czmÿntarz”20. Додатково постановили, що ”сzi tho popowie theraznieyszÿ ÿ na pothym bedaczÿ maÿą bÿdz wolni od uszeliakich podatkow povozow podwod ÿ roboth … oprocz poborow kroliewskich”21. Поряд з тим, за бажання та при відповідних засобах кожен шляхтич міг фундувати на своєму грунті церкву (або й монастир), де священиком міг бути або котрийсь з його підданих або він сам22. Останній варіант з середини XVI ст. набуває поширення. На кінець вказаного століття практично дві третини усіх засцянків мали одного або кілька шляхтичів-священиків, які одночасно були місцевими землевласниками.

Суттєві корективи в розпаювання земельного фонду засцянку вносили різноманітні трансакції, тобто вже згаданий “горизонтальний” обіг землі. Судячи з кількості актів застави, купівлі-продажу, дарування тощо, внесених до перемишльських земських і гродських актів, цей процес вирізнявся помітною активністю впродовж всього XVI ст. Однак, його наслідки не завжди були неоднаковими.

Поки шляхетські засцянки ще не сформувалися й чисельність власників шляхетського маєтку не перевищувала кількох сімей, майнові операції, які вони провадили, як правило, охоплювали відносно значні території. Звідси висока ймовірність суттєвих змін складу землевласників на початках. Зі зростанням чисельності їхніх нащадків, що перетворилися на гніздову шляхту, земельні частки зменшувалися з покоління в покоління, отже, розміри землі, котру кожен дрібний шляхтич міг запропонувати для продажу, застави, дарування тощо зменшилися в кількакрат. Це посилювало стійкість й опірність роду до проникнення у своє гніздо зайд.

Горизонтальний” земельний обіг був одним з регуляторів розвитку родового дерева, спонукаючи до чисельного зростання одних його відгалужень і до занепаду або повного зникнення інших, однак він не впливав на структуру засцянку, якщо трансакції відбувалися між членами роду, ба навіть представниками різних дрібношляхетських родів. Однаковий соціальний статус диктував єдиний господарський уклад: прибулий шляхтич та його нащадки займали місце члена або кількох членів корінного роду, продовжуючи діяти за усталеними, освяченими традицією та повсяденною практикою правилами. Разом з усіма вони користувалися своєю часткою в млині, ставку, прибутками з корчми, разом з усіма у визначений день огороджували орні землі та знімали огорожу після збору врожаю, мали право врубу і.д23.

Інакше виглядав засцянок, якщо серед його землевласників з’ялялася середня та заможна шляхта. Ця поява могла бути короткочасною та малопомітною й не впливала на структуру шляхетського гнізда, а могла спричинити кардинальні зміни.

Як правило, це була цілеспрямована послідовна акція, ініціатори якої ставили перед собою амбітні й масштабні плани. Доброю ілюстрацією саме такого підходу є господарська діяльність в Самбірському повіті Андрія Дембовського, Тарлів та Самуеля Ковальовського.

Андрій Дембовський у 1550-х роках займав уряд самбірського старости. Це дозволило йому, вихідцю з Серадзької землі, ближче ознайомитися із землевласницькою структурою місцевої шляхти. Очевидно, він вважав викуп у гніздової шляхти її наділів з подальшим формуванням великого маєтку справою, вартою зусиль та коштів. Об’єктом його уваги стали Монастирець, Уріж з Лопушною і Заріччям та Винники, розміщені компактно у середнй течії Бистриці і на Сприні, а також Ільник, Мельничне, Радич, розташовані на південь від Турки. Упродовж 1550-х років Андрій Дембовський укладає ряд угод купівлі-продажу і дарувань з Костем Монастирським, Федьком Бориславським, Грицем Ільницьким Раєм, Петром Ільницьким попом, Федьком Ільницьким і Андрієм Ільницьким Миклашовичами, Іваном Ільницьким Сухиною, Михайлом, Андрієм, Васьком Височанськими Веригами, Миськом Винницьким Чоботом, Сеньком Винницьким Лучником. Однак, реальне оволодіння придбаними землями наштовхувалося на несподівані труднощі. Виявлялося, що продані частки перед тим вже були заставлені, або раптом з’ялялися інші претенденти в особі близьких родичів продавців, які, користуючись правом близькості, відмовлялися визнати Дембовського легітимним землевласником й всіляко йому перешкоджали. Серія затяжних судових процесів з місцевою шляхтою наприкінці 1550-х початку 1560-х років, змусила самбірського старосту відмовитися від своїх планів. Після звільнення з уряду старости він залишає межі Перемишльської землі, відступивши свої новонабуті володіння місцевій шляхті24.

Тарли здавна входили до числа землевласників Перемишльської землі. Втім, справжня експансія цього роду у південно-східну її частину ропочалася за Миколая, перемишльського хорунжого. За два десятиліття, починаючи з середини 1550-х років, він увійшов до кількох гнізд дрібної шляхти. Основна його увага була зосереджена на пограниччі з Угорщиною, де розкинулися володіння Височанських, Матківських, Комарницьких, Ільницьких, Підгородецьких25. Одночасно Миколай не упускав можливості придбати землі в інших частинах Самбірського та Перемишльського повіту. В різний час до нього потрапили частки у Бачині, Блажові, Терлі з Любохорою, Розсохами, Яворі і Турці26. Про справжні його наміри свідчить реляція Матківських, Височанських та Ільницьких у 1572 р., які делегували Миколайові право вимагати на елекційному сеймі повернення втрачених під час розмежування 1538 р. земель27. В разі задоволення королем прохання Тарло отримував додатково землі в Ільнику, Маткові та Висоцькому Верхньому, а також королівські села на річці Ільничок, сс. Гусне і Красне, що разом із вже набутими ним частками в Маткові, Жупаньому, Комарниках утворювали б суцільний маєтковий комплекс, розташований між рікою Стрий та сколівськими володіннями стрийської шляхти. За своїми розмірами ця територія не поступалася пізнішим Тухольським володінням Острозьких. В Ільнику Миколай планував збудувати замок. Таким чином, успішне розв’язання цього питання перетворювало Тарлів на найбільших землевласників Самбірщини. Під їхнім контролем опинилися б шляхи в Угорщину з правом збирати мито, яке ще в 1560-х роках Миколай викупив у Матківських, Височанських і Турянських. Втім, до реалізації цих амбітних планів справа не дійшла. Мабуть, Миколай Тарло так і не зумів отримати бажаного дозволу на реституцію маєтків самбірської шляхти. Після його смерті вдова Урсула та син Сигізмунд Сципіон зберегли за собою найбільші частки, зокрема, в Ільнику, Маткові та Підгородцях й поступово позбулися дрібніших у Блажові, Бачині, Терлі, Комарниках28.

Самуель Ковальовський – бурграбій верхнього самбірського замку (Burgraby castri superiori samboriensis) (1592 р.) і самбірський підстароста у 1593-1594 рр29. З часу появи на Самбірщині Ковальовський намагається створити тут в одному з осідків гніздової шляхти власний маєток. Вибір припав на Винники. На той час тут мешкало до півтора – двох сотень Винницьких. Це був найчисельніший з усіх родів кінця XVI ст. Упродовж 1590-х – початку перших років наступного століття він скупив більше ніж півсотні часток. Справа просувалася вкрай важко й супроводжувалася обопільними наїздами та побиттями. Основна причина, здається, крилася у тому, що перехід частини землі в руки Ковальовського докорінно ламав існуючу вкрай заплутану і громіздку систему землеволодіння, витворену “вертикальним” розподілом впродовж багатьох поколінь, де індивідуальна і колективна власність тісно переплелися, де все підпорядковувалося єдиному господарському ритму30.

Невідомо напевно, якою саме була у засцянках просторова структура володінь Дембовського, Тарлів, Ковальовського тощо. Можливо, в них існувала фільваркова система, можливо, це були виключно селянські господарства, що сплачували чинші. Однак, з упевненістю можна стверджувати, що їхня поява розділяла колись єдине гніздо дрібної шляхти на дві частини, кожна з яких жила власним життям, мало перетинаючись одна з одною.

 

1 MRPS. – P. 4, vol. 3. – Nr 19348, 19391, 19443, 19446.

2 MRPS. – P. 4, vol. 3. – Nr 19349, 19350, 19394, 19405, 19406, 19447.

3 MRPS. – P. 4, vol. 3. – Nr 19343, 19351, 19369, 19405, 19406, 19448, 19449.

4 ibidem. – Nr 19344, 19345, 19400, 19444.

5 MRPS. – P. 4, vol. 3. – Nr 19352, 19353, 19384, 19450.

6 MRPS. – P. 4, vol. 3. – Nr 19354, 19355, 19451.

7 Dokumenta dotyczące dawnej ekonomii Samborskiej // Dodatek miesięczny do „Gazety Lwowskiej”, poświęcony historyi, statystyce i ekonomii krajowej. – Lwów, 1872. – T.2, zesz. 5. – S. 57-64.

8 AGZ. – Lwów, 1911. – T. 21. – Nr 136. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 28. – C. 197-198.

9 Dokumenta dotyczące dawnej ekonomii Samborskiej // Dodatek miesięczny do „Gazety Lwowskiej”, poświęcony historyi, statystyce i ekonomii krajowej. – Lwów, 1872. – ?. 1. – S. 44-57, 102-121, 163-172, 237-246.

10 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 300. – C. 522-523; спр. 305. – С. 1608-1609, спр. 311. – С. 392-393; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 48. – С. 370-374.

11 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 305. – С. 956-957; спр. 309. – С. 956-958. Інкін В.Ф. Чи є історична основа в фальсифікатах грамот князя Льва Даниловича? // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип. 24: З історії стародавності і середньовіччя. – 1988. – С. 55–63.

12 Dąbkowski Prz. Prawo przywatne polskie. – Lwów, 1911. – T. 2. – S. 27-28.

13 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 45. – С. 449-456.

14 Jabłonowski Alexander. Polska XVI wielu pod względem geograficzno-statystycznym. Tom. VII: Ziemie Ruskie, część 2: Ruś Czerwona. (Źródła dziejowe, tom XVIII, cz. 2 ) – Warszawa, 1903. – S. 31.

15 Wyroszek L. Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi halickiej // Rocznik Polskiego Towarzystwa Heraldycznego. - Lwów, 1932. - T. XI (1931/2). – S. 69-70, 172. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 6. – С. 23; cпр. 9. – С. 272-4; спр. 14. – С. 264, 348, 486-487б 1050, спр. 16. – С. 562; спр. 17. – С. 632; спр. 19. – С. 220-221, 797, 838-839; спр. 20. – С. 165-167, 302; спр. 21. – С. 498-500, 634-635; спр. 23. – С. 70б 265-268; спр. 24. – С. 53-54б 143-144, 190, 544-545, 955, 1155; спр. 27. – С. 296-297; спр. 27. – С. 588, 676-678, 690-691; спр. 28. – С. 314-315; спр. 33. – С. 350-352, 617, 1166, 1400, 1485, 1511, 1620-1622; спр. 34. – С. 212-213; спр. 36. – С. 50, 70, 953-954, 963-964; спр. 37. – С. 632-634, 818-820; спр. 38. – С. 1617-1618; спр. 39. – С. 481-482, 605-607, 614-615, 650-651, 899-901; спр. 42. – С. 1433-1458; спр. 43. – С. 362-363; спр. 44. – С. 428-429, 652, 1871-1872, 1943-1944; спр. 46. – С. 100-101, 847-874; спр. 47, c.99; спр. 48. – С. 221-224, 400, 555-557, 983-984; спр. 264. – С. 509; спр. 265. – С. 26, 58-59, 401-403, 829; спр. 267. – С. 778-795, 832-838; спр. 268. – С. 29, 851, 875; спр. 269. – С. 37, 437-438, 505-508; спр. 271. – С. 1310-1311; спр. 274. – С. 68, 980, 1417-1418, 1822; спр. 275. – С. 344; спр. 277. – С. 205, 1042, 1064; спр. 278. – С. 618, 640-641; спр. 279. – С. 255-256.

16 Доречно зазначити, що спроби використовувати поборові реєстри як демографічне джерело до історії гніздової шляхти приречені на невдачу. Перелік земельних часток можна співставити з наявними родовими відгалуженнями та особами, однак кількість членів у цих відгалуженнях були різними. Наприклад, у Блажові нараховувалося 11 часток, що належали Блажівським, а у Яворі лише 7. Однак, в першому випадку, це землевласність окремих осіб або невеликої сім’ї. Сумарна кількість дорослих членів чоловічої статі Блажівських на 1589 р. заледве перевищувала три десятки. Натомість, якщо йдеться про Яворських, то за кожною часткою та кількома іменами, записаними в поборовому реєстрі, криються цілі відгалуження, що нараховували десятки сімей. Сумарна кількість Яворських в особі дорослого чоловічого населення на кінець 16 ст. перевищувала сотню. (Смуток І. Вступ до генеалогії шляхти Самбірського повіту XVI – початку XVII ст. (шляхетські прізвиська). – Львів, 2008. – С. 54-57, 281-290. Смуток І. Рід Блажівських гербу Сас у XІV – на початку XVII ст. // Наукові зошити історичного факультету. Львівський національний університет імені Івана Франка. Збірн. Наук. Праць. – Львів, 2006. – Вип. 8. – С. 116-117. )

Навіть в самому родовому гнізді, на частках, згаданих у поборових реєстрах, сиділа різна кількість осіб і ця різниця часом вимірювалася десятками. Наприклад, в Ільнику і Мельничному згадуються:

1) частка Микули Височанського на 4 ланах з млином;

2) частка Грицька Занков’ят, Сухинов’ят, Микит’ят, попа і Яцьков’ят на 3 ланах;

3) частка Івана Рибчат і Миська на 1 лані;

4) частка Федька Васильковича Ільницького на півтора лану;

5) частка Яцька Васильковича Ільницького на 1 лані з млином і попом.

В дійсності власниками були:

1) Сигізмунд Сципіон Тарло, який у 1586 р. заставив Микулі і Івану Височанським Янковичам свою частку за 2000 зл. (ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 46. – С. 541-546);

2) Більшість Ільницьких, а це близько 20 сімей (Андрій Федько Сухиновичі; Олекса, Яцько Занковичі, 5 братів Заньковичів Грициковичів; 4 братів Занковичів Яніновичів зІ стриєм Міськом; Онофрик і Іван Микитичі разом зі своїми дорослими дітьми; 3 братів Калиновичів, 3 братів Сенюшковичів; неназваний піп – це Федина, що разом з Калиновичами і Сенюшковичами належав до Яцьков’ят) (ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 304, c. 1186-1188; спр. 305. – С. 178-179; спр. 307. – С. 891-893, 1122-1123; спр. 308. – С. 1296-1299, 1373-1374; спр. 309. – С. 1627-1629; спр. 310. – С. 957; спр. 311. – С. 141-143; спр. 312. – С. 182-183)

3) 5 синів покійного Миська Рибки і 2 сини Павла Рибки (ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. Спр. 300. – С. 1152; спр. 304 – С. 46, 1186-1188);

4) сам Федько Василькович (ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 309. – С. 1627-1629);

5) четверо синів покійного Яцька Васильковича (ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 304. – С. 968-969, 1254-1255,).

 

17 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 45. – С. 454.

18 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 43. – С . 165.

19 Там само.

20 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 44. – С. 468.

21 Там само.

22 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 35. – С. 480-482; спр. 264. – С. 291б 518.

23 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 17, c. 255-259; спр. 29. – С. 328-341; спр. 29. – С. 611-616; спр. 33. – С. 1543-1546; спр. 38. – С. 115-122; спр. 38. – С. 905-915; спр. 45. – С. 449-456; спр. 46. – С. 1523-1531; спр. 49. – С. 904-912; спр. 57. – С. 1017- 1022; спр. 64. – С, 1806-1810.

24 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 281, c. 712-3, 713-714; спр. 282. – С. 3; Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 19. – С. 647; спр. 23. – С. 613-614; спр. 24. – С. 346-347; спр. 265. – С. 263, 263-264, 264, 944; спр. 267. – С. 270, 357, 773-778; спр. 269. – С. 65; спр. 273. – С. 955, 955-956, 957, 958, 960; спр. 274. – С. 644-649

25 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 19. – С. 221-223, 240-241, 483; спр. 20. – С. 207-211; спр. 21. – С. 140-141, 308-309, 406; спр. 24. – С. 354, 383-384, 403-404; спр. 27. – С. 163-164; спр. 28. – С. 192-196; спр. 31. – С. 187, 217-218; спр. 33. – С. 25-26, 39-40; спр. 34. – С. 235-236, 251-253, 665-669, 860-862; спр. 35. – С. 4-8, 57-59, 93-99, 125-132; спр. 267. – С. 675-676, 778-780, 830-832; спр. 268. – С. 50-51; спр. 269. – С. 505-507; спр. 270. – С. 922-927

26 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 19. – С. 34, 34. 45-46; ср. 35. – С. 135-136; спр. 37. – С. 1094-1095. 1097-1098; спр. 44. – С. 57-58; спр. 47. – С. 122-123, 157-158, 486-487, 492-493; спр. 268. – С. 1029; спр. 269. – С. 373-379; спр. 270. – С. 553-560

27 Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Archiwum t.zw. Bernardyńskiego we Lwowie, wydane staraniem Galicijskiego Wydziału krajowego. – Lwów, 1909. – T. XX. – № 7.

28 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 37. – С. 624, 1093-1095, 1097-1098; спр. 38. – С. 462-463; спр. 39. – С. 210; спр. 40. – С. 1401; спр. 44 – С. 57-58

29 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 308. – С. 494-495; спр. 309. – С. 956-958, 1294-1295; ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 60. – С.54-55; спр. 61. – С. 575; ф. 15. – Оп. 1. – Спр. 22.- С. 534; Наукова бібліотека Львівського національного університету. Відділ рідкісної книги, стародруків та рукописів. – ф.Самбірська економія. – Спр. 517/III. - Арк.72-2зв.;

30 ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 308. – С. 494-495; спр. 309. – С. 2556; спр. 316. – С. 856, 857, 1542-1543; спр. 317. – С. 179-190, 707-708; спр. 468-470, 710-712Б ф. 14. – Оп. 1. – Спр. 63. – С. 784-785; спр. 65. – С. 1007-1008, 1038-1042, 1044-1046