Ігор Смуток


Походження Брилинських
(у справі шляхетства Арсенія Брилинського, перемишльського владики, 1586-1591 рр.)

 

Брилинські згадуються в перемишльських гродських і земських актах з другої половини 15 ст. Побіжний огляд вказаного документального масиву дозволяє з’ясувати наступне: це була війтівського князівська родина з села Брилинці коло Перемишля; тривалий час до середини 16 ст. її представники обіймали уряд крайника Стрвязької країни, до складу якої входили села волоського права згаданого староства; у 1620-х роках Брилинські залишають свій родинний осідок, а згодом, можливо у середині 17 ст. переходять в католицизм1. Всі ці відомості, напевне залишалися б предметом вивчення вузького кола дослідників, наприклад, генеалогії або історії волошської колонізації, якби не одна обставина. До цієї родини належав один з перемишльських владик Арсеній (Стефан), що обіймав єпископську кафедру у 1586-1591 рр.

Постать Арсенія (Стефана) привертала увагу істориків церкви та загалом давньої української історії ще у 19 ст. Оцінкауявлення про нього та його діяльність сформувалося в основному, завдяки працям А. Добрянського2, М. Грушевського3, згодом Л.Соневицького4. В сучасный історіографії, за браком нових джерел, вони не змінилися5. Зокрема, Перемишльська єпархія часів його управління характеризується занепадом матеріального стану і духовного життя, непослухом духовенства та мирян єпископським синодам та суду6. Загалом, владицтво періоду Брилинського незмінно використовується для ілюстрації невідрадного становища православ’я в Речі Посполитій напередодні Берестейського собору 1596 р.7

Одна з причин незадовільного стану єпархії вбачалася у соціальному статусі та походження владики. Цитуючи одне з тогочасних документів Грушевський М., наголошував на тому, що Арсеній (Стефан) був брилинським тиуном та підданим перемишльського старости8. Соневицький Л. на підставі, тих самих свідчень доходив висновку, що владика скоріш за все був плебейського походження9.

Виявленй нами та запропонований до друку документ дозволяє прояснити цей аспект біографії владики та докладніше зупинитися на проблемі однорідності середовища православної шляхти Перемишльської землі кінця 16 ст. Йдеться про “вивід”, тобто доведення шляхетства (deductio nobilitatis), яке здіснив Арсеній (Стефан) у сяноцькому гродському суді 19 травня 1582 р. перед місцевим підстаростою, писарем та шляхтою-свідками із с. Доброї Сяноцької землі10.

Його поява, безсумніву, зумовлена двозначним соціальним статусом претендента не єпископську кафедру, про що детальніше йтиметься нижче. Хоча прямих звинувачень у нешляхетстві так і не пролунало (принаймні “вивід” не містить жодних натяків на це), очевидно, що місце Брилинського у соціальній ієрархії тогочасного суспільства жвавого обговорювалося в середовиці православного духовенства, шляхти, міщанства Перемишльщини одразу після призначення його єпископом-коад’ютором.

Привертають увагу окремі деталі самої процедура очищення шляхетсва. По-перше, їй, ще раз наголосимо, не передували звинувачення у нешляхетсві, Брилинський сам виступив ініціатором цього правового акту. “Вивід” здійснено у гродському суді, а не шляхетському сеймику чи засіданні земського суду. Стефан (Арсеній) Брилинський не виставляв свідків по материнській та бабиній лініях, з’явилися лишень свідки по чоловічій лінії. Загалом, складається враження, що мета всієї цієї акції – довести спільне коріння Брилинських з Добрянськими, а від так засвідчити свою повноправну приналежність до “шляхетської братії”. З цим завданням учасники “виводу” загалом успішно впоралися.

Документ привідкриває завісу навколо походження Брилинських та містить згадки про перші покоління. З нього дізнаємося, що засновником роду став Конрад, виходець з с. Доброї на Сяноччині, котрий мав сина Івана і внука Стецька. Останній доводився батьком Стефану (Арсенію). Наведений поколінний розпис не викликає сумнівів, оскільки не суперечить відомостям про Брилинських, з перемишльських земських і гродських актів 15 – 16 ст. Конрад, князь с. Брилинців, справді, згадується з 1467 по 1497 рр., а в 1484-1486 рр. він займав уряд стрвязького крайника11. У 1508 р. князівство належало братам Сташку та Івашку, одчевидно, Конрадовим синам12. З 1520-х років з’являються їхні наступники. Іван, єдиний син Сташка, котрий по батьку успадкував половину князівства-війтівства у Брилинцях у 1524 р. відпродав її двоюрідному брату Стецькові й з цього часу більше не згадується13. Стецько, син Івашка, попри те що мав ще брата Андрія, Гаврила і Івана, володів усім війтівством. Він як і його попередники тривалий час посідав уряд крайника (1529-1547 рр.) й усередині 1560-х років розподілив війтівство і попівство у Брилинцях між своїми чотирма синами – Миськом, Стефаном (Арсенієм), Васьком і Фединою14.

Довівши в такий спосіб своє шляхетське походження майбутній владика здавалося б убеспечив себе він випадів та звинувачень у невідповідності свого соціального статусу церковному сану, на який він претендував. Однак подальий перебіг подій засвідчив що це не так. 14 лютого 1585 р. з’явився лист до київського митрополита Онисифора, написаний невідомими особами. В ньому у доволі непривабливому світлі змальована постать Стефана (Арсенія) Брилинського. Автори з-поміж іншого вказують на те, що “епископія Премысльская нђякому тивуновы Брылинскому Стефану, подданому пана старосты Премысльского, отдана: которое епископство и привил ія манастыра Святого Спаса въ Горах … взявши панъ староста въ моцъ свою, имђньями церковными такь шафуетъ яко ему угодно; а тотъ негодный нареченый епископъ противъ оного, яко подданый противко пана своего, мовити не смђетъ и мочи не будетъ”. Автори просять митрополита не висвячувати Брилинського зазначаючи, що на наступному зыбранны вального сейму “панове шляхта, обыватели земли Премысльскођ и Самборскођ, негодности того тивуна передъ его королевскою милостью и ихъ милостью паны радою покажутъ15.

Поява цього анонімного листа та його зміст, як зрештою, і “виводу”, який йому передував змушує поглянути на справу в дещо інакшому ракурсі. Доводиться констатувати – православна шляхта Перемишльської землі, яка творила доволі замкнуту й зовні, на перший погляд, однорідну соціальну групу, насправді, у середині була неоднорідною. Поряд із ранжуванням за майновими та іншими критеріами, існував чіткий поділ на шляхту, власників земських маєтків, та шляхту осілу в якості посесорів на війтівства (солтисівствах, князівствах), попівствах у королівських, шляхетських і церковних маєтках.
До початку 17 ст. така пожиттєва, зазвичай, посесія не обмежувалася отриманням прибутків з об’єкту господарювання (як це спостерігаємо згодом у 17-18 ст., коли війтівства роздаються особам шляхеного стану за певні заслуги). Вона накладала на свого власника певне коло обов’язків не тільки фіскального, а й адміністративно-правового характеру. Для прикладу, ті ж самі Брилинські, отримавши 2 лани війтівства-князівства, право, поставити корчму та млин тощо, одночасно зобов’язувалися здійснювати суд над королівськими підданими у своєму селі, наглядати за виконанням ними усіх повинностей та сплати податків до перемишльського замку, приймати участь у засіданнях зборових судів Стрвязької країни, нести певні військові повинності тощо16. В такий спосіб, вихідці з Доброї, попри своє шляхетське походження настільки інтегрувалися в адміністративно-судово та господарську життя староства, що розглядалися оточуючими як одна з категорій привілейованого королівського населення. Звідси окреселння їхнього статусу у перемишльських актах як “учтиві” (providus, famatus, honoratus). Востаннє Брилинські так звуться в 1575 р.17

Таким чином, Брилинські без сумніву за своїм походженням належали до привілейованого стану, однак до тієї його категорії котра не володіла земськими маєтками. Від так в умовах, коли в суспільній свідомості зберігалося уявлення про взаємозалежність між соціальним статусом і характером землеволодіння, Брилинські та інші війтівсько-князівські або попівські роди шляхетського походження до кінця 16 – початку 17 ст. не вважалися повноправною шляхтою18.

 

 

 

1582 р., 19 травня, Сянок

Свідчення Добрянських в сяноцькому гродському суді про походження Брилинських з Перемишльської землі з с. Доброї та приналежність до родини Добрянських

 

/с. 531/

Actum in Castro Sanoci[e]n[si] feria Sexta Ante Dominicam Rogonum proxami (19.V.) Anno Domini qui[n]g[en]t[esi]mo octvagesimo secundo. Sthanоwszy oblicznie przeth urzedem ninieÿszỷm Grodzkim Sanoczkỷm, na kthorÿm sziedział urodzonỷ Waczlaw Pobiedzienskỷ s /с. 532/Pobiedna Pothstharosthỷ Szanoczkỷ, ỷ actỷ ninieỷszemi Grodzkiemỷ Sanoczkimỷ slachetnỷ Iwan rzeczonỷ Bielasz, Jaczko szỷn Chriczkow, Fiedor rzeczonÿ Chomin, Fiedor szỷn Liekow, Hricz rzeczonỷ Jalinskỷ, Iwan sỷn Demkow, Piotr szỷn Jaroszow, Fiedor rzeczony Bÿczko, Demian szỷn Szienkow, Miszko szỷn Piechow, Fiedor rzeczony Szabanthath, Chricz Nieszowicz, Iwan rzeconỷ Czesthopian, Szienko rzezconỷ Garszkow, Ichnath rzezconỷ Maximcze Dobrzanszczỷ w Dobreÿ w ziemi Sanoczkieỷ liezączeỷ częszczi swich dziedziczỷ obÿwathelie Ziemie Sanoczkieÿ oth oiczow y oth dziadow pradziadow w theỷze wszỷ Dobreỷ porodzeni. Zdrowi bendąc na umislie ỷ na czielie, nie bendąc iakim kolwiek obÿczaiem przimuszenỷ, owszem iako powinnỷ przÿaczielie slachetnego Sthephana Brÿlinskiego, kthorỷ poszedł ỷ rozrodzieł szię zrodzaiu sliachethnego z theỷ ze Dobreỷ oth sliachethnich pzothkow szwỷch, tho iesth: oth sliachethnego Conrada Dobrzanskiego pradziada, od Iwaszka Dobrzanskiego dziada, oth oicza Stheczka, f czi zasz sliachczieczỷ Dobrzanszczỷ zeznawaiączỷ - oth Jana Dobrzanskiego bratha thego Conrada iako oth pradziada szwego posli ỷ rozrodzielỷ szię w theỷze Dobreỷ; a czi zasz pradziadowie obadwa posli ỷ rozrodzielỷ szię oth Iwana i Dimithra Dobrzanskỷch. Czi tho wszisczỷ zeznawaiączỷ szpolem iawnie ÿ dobrowolnie zeznalỷ przÿ bÿthnoscỷ opathrznego Fedora Sczepanka Zolechowicz woznego ziemskiego Sanockiego ỷ wsziszkỷch /// ziem Generala, ÿ przi bÿthnosczỷ sliachethnich Fiethka Kopỷstenskiego ỷ Chricza Therlieczkiego zeznali ÿ kazdỷ z nich zosobna zeznal, isz then tho sliachethnỷ Stephan Brilinskỷ posziedl ỷ rozrodzieł szię oth przerzeczonego Conrada Dobrzanskiego w theỷ ze Dobreỷ częszczi sweỷ dziedzicza iako pradziada swego. Kthorÿ tho Conrath Dobrzanskỷ thesz częszc sswą darował bratu swemu Janowi. Сzo wszithko czisz tho wsisczi Dobrzansczỷ poth przisięgami swemi czielesnimi zeznali. Do ktoreỷ przisięgỷ uczinienia i rothỷ wỷdania prosielỷ abỷ im beł przidan woznỷ ziemszkỷ, kthorỷ im iesth przidan then ze opathnỷ Fiedor Sczepanko Zolchowicz. A then zasz wozni wrocziwszi szię oth mieiscza thego, gdzie im the rothę przisięgỷ wỷdawał wespołek z thimisz sliachcziczamỷ Ffeÿthkiem Kopisthenskỷm ÿ Chriczem Terleczkim, iawnie ỷ dobrowolnie zeznal, naprzoth, ỷsz przerzeczoni wszisczỷ Dobrzansczÿ ỷ kazdỷ znich zossobna thego swego zeznania przisięgam czieliesnam pothtwierdzieli w thę slowa wspominaiąc imiona sswe włassne, isz sliachethnỷ Sthaphan Brỷlinszkỷ we wszỷ Brilinczach sołthistwa dziedzic w zỷemi przemislskieỷ liezączei ỷ theỷ ze ziemỷe obỷwathel z thę zemỷeỷ przothkow stharodawnich swich thichze Dobrzanskich ỷ wlasni pothomek thego tho Dobrzanskiego Conrada pradziada ỷ iesth sliachczicz uczczÿwÿ ỷ obỷczaiem sliacheczkỷm ziemie thak nam panie Bozie pomoyz ỷ swienthỷ krzisz.

Сzo wszithko urzand ninieiszỷ grodzkỷ Sanoczkÿ thak iako kazdÿ s thÿch Dobrzanszkỷch zeznawal tho dosthathecznie wÿsłuchawszỷ przÿał ỷ urzendnie zapissał.

Vencesłaus Pobidzienskÿ de Pobiedno vice cap[i]t[an]us Sanocen[sis] ac causarum officÿ eiusd[em] castren[is sanocen[sis iudex manu sua propria. Joannes Swiechowskỷ actorum castrensen Sanocen[sis] Notarius manu propria.

 

Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 13 “Перемишльський гродський суд, 1462-1784 рр.” – Оп. 1. – 299. – С.131-134. Облятовано 19 травня 1582 р. під назвою Oblata literarum ex actis castrensi Sanociensi per Brÿlinskÿ pro parte Dobrzanskich”.

 

 

 

1 Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w Skutek Fundacyi śp. Alexandra hr. Stadnickiego wydany staraniem Galicyjskiego Wydziału Krajowego (AGZ). / Wyd. A. Prochaska. – Lwów: Z drukarni E. Winiarza we Lwowie, 1901. – T. XVII. – Nr 1912,2041,2045,2972. Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАЛ України).– Ф. 13 Перемишльський гродський суд, 1462-1784 рр. – Оп. 1. – Спр. 4. – С. 137; спр. 15. – С. 359-360; спр. 17. – С. 6; спр. 23. – С. 874-875; спр. 24. – С. 283; спр. 283. – С. 419-420, 453, 462-463; спр. 289. – С. 253, 647; спр. 290. – С. 221, 311, 935; спр. 292. – С. 26, 31, 664; спр. 293. – С. 23; спр. 297. – С. 512-513, 783, 848-849; спр. 299. – С. 131-134; спр. 303. – С. 61; спр. 306. – С. 528-529; спр. 319. – С. 304; спр. 323. – С. 603, 1506-1507; спр. 327. – С. 1461-1462; спр. 328. – С. 1984; спр. 337. – С. 1551-1552; спр. 343. – С. 1323; спр. 344. – С. 123.

2 Добрянскій А. Історія епископовъ трехъ соединенныхъ епархій, Перемишльской, Самборской и Саноцкой, отъ найдавнішихъ временъ до 1797 г. По источникамъ сочиненная. – Львовъ, 1893. – С. 60-63.

3 Грушевський М. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1994. – С. 502.

4 Соневицький Л. Український єпископат Перемиської і Холмської єпархій в XV – XVI cт. // Соневицький Леонід. Студії з історії України. – Париж і т.д.: б/в, 1982. – С. 13-110.

5 Див., наприклад, Уляновський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні: Навч. Посібник: у 3-х кн. Кн. 2. Середина XV – кінець XVI ст. – К.: Либідь, 1994. – 101. Тимошенко Л. Криза Церковного життя Київської Православної митрополії наприкінці XVI ст.: Інтерпретації істориків і свідчення джерел // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич: Коло, 2008. – С. 113.

6 Там само.

7 Грушевський М. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1994. – С. 502-503.

8 Там само. – С. 502.

9 Соневицький Л. Український єпископат Перемиської і Холмської єпархій в XV – XVI cт. // Соневицький Леонід. Студії з історії України. – Париж і т.д., 1982. – С. 25-26.

10 ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 299. – С. 131-134.

11 AGZ. – Lwów: Z drukarni E. Winiarza we Lwowie, 1888. – Т. ХІІІ. – Nr 6598; 1901. – T. XVII. – Nr 1912,2041,2045,2972.

12ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 4. – С. 137.

13 Там само. - Спр. 15. – С. 359-360.

14 Там само. – Спр. 17. – С. 6; спр. 24. – С. 283, 896; спр. 36. – С. 24-25; 38. – С. 124; спр. 283. – С. 419-420, 453, 462-463. Matricularum Regni Poloniae Summaria, excussis codicibus, qui in Chartophylacio Maximo Varsoviensi asservatntur / Ed. Th. Wierzbowski. (MRPS) – Varsoviae, 1912. – Pars IV: Sigismundi I regis tempora complectens (1507-1548), vol. 1: Acta cancellariorum 1507-1548. – Nr 6842; 1919. – Pars V: Sigismundi Augusti regis tempora complectens (1548-1572), vol. 1: Acta cancellariorum 1548-1572. – Nr 2944.

15 Акты, относящиеся к истории западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. - Спб. 1848. – Т. 3. – С. 290.

16 Jawor G. Osady prawa wołoskiego i ich mieszkańcy na Rusi Czerwonej w późnym średniowieczu. – Lublin, 2000. – 223 s.

17ЦДІАЛ України. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 283. – С. 531-532.

18 Фактор землеволодіння поряд з походженням посідав ключове місце до початку 17 ст. На цьому наголошував ще М. Грушевський («Справу шляхецтва звичайно рішала не приналежність до герба чи до шляхетського роду , а привілєгіованне володіннє землею» (Грушевський М. Історія України-Руси. – К.: Наукова думка, 1994. – С. 92). Витоки цього слід шукати в 14 – 15 ст. У цей час землевласність становила певну основу, надбудовою якої була система обов’язків та повинностей, прав та привілеїв. Стаючи власником земель тієї чи іншої категорії, особа автоматично перебирала на себе права та обов’язки, обсяг і харкетр яких визначався статусом володіння, від так, набувала відповідного соціального статусу.