Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

Ільник - село, центр сільської ради, розташоване в мальовничій долині ріки Завадки (Ільничка) при впадінні її в ріку Стрий між зеленими пишними куполами гір Мадрач, Камінець, Погар, Широкий Горб, Шо па, Пліска, Кичера, Вовче, Гостра Гора, Ільницька, Гірка та Ховп, за якими вдалині синіють в імлі дещо вищі гори Менчіл Зубрицький (1086,9) та Менчіл Радецький (1044), на висоті 570 м над рівнем моря за 148 км від Львова та 11 км від райцентра і залізничної станції Турка.

Населення 1827 осіб, дворів - 574 (Ільник - 1112 осіб, дворів 356, Закіпці 588-180, Ліктів - 127-38). У 2000 році народилося 133 дітей, померло 130 осіб.

Жителі Закіпців та Ліктіва і далі вважають себе ільничанами. Окрема їх історія починається з наших днів і тому в нарисі дається разом.

Про походження назви села є кілька версій. За першою її виводять від річки Ільничок. Спочатку села Завадка та Довжки, які розкинулися на його берегах, також називалися Ільничком та Малим Ільничком. За другою вона утворилася від назви дерева Ільми (ельми). Поруч села є урочище та гора Ільма. Комісія, проводячи розмежування земель королівських від шляхетських в 1538 році, в акті згадує дерево Ільма як об’єкт цього розмежування.

Дехто вважає, що назва села походить від хащів їльника (ялини), які тут застали перші поселенці. Та й нібито і село раніше називалося не Ільник, а Їльник. А окремі виводять її від річки Ільничок (Завадка).

Закіпці одержали назву від знаходження поселення за кіпцями, які були насипані на межі королівських і шляхетських земель у 1538 році.

Селу Ліктів назву дали завдяки його конфігурації, що нагадує зігнуту в лікті руку.

До Ільника на 1909 рік входили Ільник Землянський (центр), Залісся, Ляцьке, Луч, Радич, Каменець, Поточок, Фролич, Ільник Запорізький (Ставище, Загірка, Ліктьове), Ільник Королівський (Вовков’ят, Кочанчат, Кичера, Петрушак, Кривуля, Горб). Окремі групи садиб мають ще такі назви: Плішка, Дальківка, Розтока, Чертіж, Броди, Ховп, Хащів, Парки, Підкичерка і т.д.

З часу вищезгаданого розмежування появилися дві назви села: Ільник Королівський та Ільник Шляхетський, або Зем’янський. Частину села називали Запрістя (За Просте), або Ільник Запростський, який із часом стали називати Запорізьким.

Археологічне дослідження 1995 року свідчить про те, що землі Ільника були притулком людської цивілізації ще за часів Київської Русі. Розкопки, проведені в шести місцях, засвідчили, що на південний схід від греко-католицької церкви і цвинтаря було поселення ХІІ-ХІІІ ст. і пізнього середньовіччя (ХV-ХVІІІ віку) площею в 1 га. Цього ж періоду знайдено поселення і на лівому березі ріки Стрий при впадінні в неї притоки Завадка187.

Юридично село виникло в середині XV ст. на землях, які король Владислав Ягайло подарував разом з Туркою волохові Ванчі, син якого Іванко осів в Ільнику. Пізніше його потомки взяли прізвище від назви села і стали називатися Ільницькими.

Ільник Королівський як окреме поселення виникло на волоському праві в 1566 році. Тоді самбірський староста стягнув сюди осадників.

Ревізія початку XVI ст. фіксує в Ільнику крайника, а з другої половини - Ільницьку країну. До неї входили такі королівські села Самбірської економії як Ільник Королівський (Закіпці), Багнувате, Бориня, Довжки, Завадка, Задільське, Красне, Криве, Лосинець, Молдавське (Міжгір’я), Мита, Сухий Потік, Радич, Риків, Росохач та Яблунів52.

За рішенням королівської комісії весною 1539 року від руської шляхти відібрано 9 сіл. Але чи не найбільше втратила Ільницька, оскільки лінія розмежування пройшла поруч села, що підірвало її майновий ценз. Ільником довго носилися чутки, що причиною такої немилості королеви Бони було зухвале ставлення до неї одного з шляхтичів Ільницького — Занковича. Коли королева проїздила через Ільник, в кареті зломилося колесо. Цей шляхтич замість того, щоб прибути швидко на допомогу, гордо відповів, що Бона є королевою в своїх добрах, а він є королем у своєму селі і жодних розпоряджень її не визнає. На такий зухвалий вчинок королева, обурившись, сказала, що Ільницький буде жорстоко покараний. З того часу серед кількох Ільницьких - Занковичів одного прозивали королем, що дуже швидко (1573р.) сформувало з роду Ільницьких окремий рід - Король . А кожна земельна суперечка з владою закінчувалась не на користь шляхтичів.

У 1543 році королева Бона купує у Василя Ільницького - Футро землі в селі Ільнику Шляхетському і Мельничному із 5 кметями за 432 злотих189.20 серпня 1553 року вона забезпечує священика Лазора парафією довіку і записує 10 гривень для нього і його спадкоємців1. У грамоті на будівництво церкви говориться про те, щоб у новозаснованому селі були покладені податки християнської побожності і, цим самим, притягнуто сюди віруючих осадників190.

В 1572 році шляхта Червенської землі зобов’язала всіх своїх членів їхати на обрання короля у Варшаву. Збідніла Ільницька шляхта передала свої уповноваження перемишльському магнату Миколі Тарле і просила його від її імені підняти на сеймику питання про заподіяні їй кривди. Свою відмову від поїздки мотивувала тим, що не має можливості їхати на конвукаційний сейм через свій упадок та бідність, які понесла не від неприятеля, а від свого природнього пана”. Вона скаржилась, що терпить прикру непобожну несраведливість, оскільки її землі забирають. Послані в Ільник королевою комісари і старости чинять насилля, порушують права місцевої шляхти, забираючи від неї сінокоси та інші ужитки, які їм надані привілеєм.

Староста Чосновський наказав підлеглим не слухатися більше шляхтичів, а тих, хто наважиться приїхати чи прийти на фільварки та господарства, аби вбивали, що селяни дуже радо чинили над своїми колишніми панами. Частина шляхтичів, тулячись під плотами, померла, багатьох вислано до волохів, угорців, а деяких — до турків, інших страчено, повішено. Вони писали, що над ними здійснюється єврейське прокляття: невільники ваші будуть над вами панувати.

“Якщо раніше, - писали вони, - кілька сотень шляхтичів служило Речі Посполитій на добрих конях, то тепер і двадцяти коней від всіх не набереться. Ми так зубожіли, що нужденніших шляхтичів у королівстві не знайти. З нас беруть данину більшу, ніж з королівських хлопів. До того всіх нас змусили на нашому пасовиську в Ільнику будувати замок”439.

В 1565 році в Ільнику на 13,5 ланах сиділо 27 робітничих селян2. Того року вони платили від півдворища по 2 флорини 24 грош, в той час, як в деяких інших селах - значно менше. Так, в Сприні під Самбором платили тільки 54 грош. Поряд із різними відробітками була й повинність по постачанню замка деревом. Селяни змушені були рубати ліс, бути добрими теслярами. Зрубане дерево, як трохи підсохло, з пологих схилів стягували кіньми (волоками), а з крутих спускали ризами (дерев’яними жолобами). Спущені колоди підвозили фірами на склади. Дерево підраховували фірами, а гонти — копами. Ільник Великий тоді давав по 4 фіри балок і тесаного дерева, 8 фір латів та 8 кіп гонтів86.

В 1765 році селяни Ільницької, Волосянської країн за плату і за примусом адміністрації економії сплавляли 886 колод, 154 лежня і 20 крокв. Основна маса його сплавлялася аж до Заліщик191.

В 1570 році сільським війтівством і ще шістьма навколишніми селами володіли Ільницькі-Учеловичі. В Ільнику Королівському, тобто в Закіпцях, жили піддані короля. В обох інших Ільниках мешкали шляхетські родини Ільницьких та прибувші Кропивницькі, Блажівські, Вишотравки і їх піддані. В 1583 році Зигмунд Блажівський, збирач податків, був власником частини Ільника і Мельничного і титулувався дідичем цих сіл. Орендаторами королівщини в Ільнику, як правило, були Ільницькі. У 1663 році два лани війтівства утримував Андрій Вінницький. Шляхетських дворів в той час було 9182.

В 1686 році Ільник-Землянський був спустошений бескидниками в числі кількох сіл Ільницької та Либохорівської країн. Приводом для цього була помста за спійманого Степаном Турецьким найбільшого карпатського розбійника Івана Бецу178.

За привілеєм польського короля з 1760 року Яків і Антоніна з Тарнавських-Ільницьких орендували війтівство і лан вільничний аж до кінця XVIII століття. Частиною Ільника-Шляхетського з 1793 року володіли Андрій та Ганна Кропивницькі з Пятковських. Щодо роду Ільницьких, то він був досить великим і поважним в селі. З часом вони взяли собі для розмежування різні придомки: Гоцулевич, Гулянович, Черчович, Фединич, Лапич, Микитич, Сенюшкович, Теліп’янович, Занкович, Ферелетич, Уцілович, Ярошович. Походили ці придомки від імені батьків, або від індивідуальних рис даної особи чи родини. В 1760 році на 251 селянське господарство Ільницької країни припадало 41 шляхетське. Всі вони сиділи на війтівствах, солтиствах й вільництвах183. Жили вони очевидно не так вже бідно. В скарзі пана Андрія Ільницького на купця з Самбора йде мова про те, що останній купив 21 вола і до цього часу не розрахувався195. Досить поширеною була міграція селян. З’явилися в селі особи, які заманювали людей кращими умовами життя та кількарічною волею. За даними ревізії Ільницької країни на 1768 рік із 302 осіб, які проживали, втекло 131196. Продуктивні сили на той час були розвинуті слабо. На 171 господарство Ільницької країни припадало 17 коней та 68 волів32.

Під впливом властей дехто із української шляхти окатоличився. В 1763 році Михайло Ільницький, Степан Ільницький - Черчович і Григорій Височанський-Петрушевич офірують на парохіальний костел в Ільнику 600 злотих польських32.

Велику роль у впорядкуванні всього громадського життя відігравали віча, так звані зборові суди країни, на які з’являлися всі дорослі члени громади. В 1763 році на суді розглядалася справа братів Івана та Григорія Малетичів. Помираючи, батько залишив для сина Івана одну третину господарства, і між братами була домовленість про поділ, згідно з яким Іван мав забрати стайню, однак Григорій її розібрав на дрова. В зв’язку з тим, що він порушив мораль, не виконав батьківської волі, мав сплатити 3 гривні кари і отримати 10 палок, а також віддати братові за стайню 6 злотих197.

Ільник був одним із найбільших поселень верхів’я Стрия. Проживала в 1795 році 951 особа у 175 дворах198.

У 1825 році частина Ільника і Лосинця належали Юліані з Пятковських-Кропивницьких, а по Ганні - з Філіпіцьких-Блажівських володів частиною села (Блажівщизною і Ярошовщизною) барон Кароль Блажівський, а в другій половині XIX ст. цими маєтками заволодів єврей Вольф Гляйхер, а від нього у 1894 р. купив Ківа Ганс. Частину газдівства по Вишотравках також набув у 1875 р. Вольф Гляйхер, а від нього дістався він Сайнвелю Ранду і Якубу Ліберу52.

В селі було п’ять млинів, з яких два належали Йосипу Блажівському, решта - Йосипу Вінницькому, Василеві Білинському та Агнесїї Романович. Й. Блажівський мав ще тартак. Королівщині в цей час в Ільнику належало тільки 16,1 відсотка землі, а решта-індивідуальним господарям23.

Кожна селянська сім’я жила своїми нуждами і турботами, а нерідко зазнавала великих втрат від нещасних випадків. У 1856 році згоріло 8 будинків з усіма господарськими прибудовами та зібраним врожаєм. Шкода становила 2500 злотих. Сільська управа за підписом війта видала одному з потерпілих довідку, що він не має жодного рухомого і нерухомого майна, повністю розорився199.

На 31 грудня 1900 року за гміною Ільника рахувалося 4224 га землі, з яких 2035 було ріллі, 1240 лук і пасовищ, 8,25 городів та 744 га лісу. Із них 674 га належало поміщикам. На селянський двір припадало 8,74 і а землі, 0,40 коня 3,47 голів ВРХ, 0,98 свині, 0,78 вівці, що складало 7,13 голів цієї худоби (по повіту 7,93)23. В поміщицькому маєтку утримували 5 коней, 21 голову ВРХ, 8 свиней і дві вівці. Звичайно за цими середніми показниками стоять як багаті, так і бідні.

Жили на той час селяни в дво-трикамерних курних хатах. Проживало в селі 2102 особи у 412 будинках (Фролич - 128-22, Горб -111-21, Ільник Королівський - 497-101, Ільник Запорізький - 391-75, Ільник Зім’янський - 386-81, Камінець 32-5, Кичера - 103-19, Ліктів - 23-9, Радич - 274-51, Ставище — 112—19, За Гіркою — 24—4)25. Вважалися присілками Камінець, Ліктів, За Гіркою, частиною села Радич, а всі інші - селами, які входили в Ільник. Проживало тоді 2003 греко-католиків, 184 іудеї, 14 римо-католиків, 2093 із них спілкувалися на українській мові, 5 - на німецькій, 1 - на польській і 3 - на ішних мовах.

Першою навчальною установою села була дякошкола. В 1836 році дяк Онуфрій Ільницький навчав 8 дітей за 50 флоринів25. А державну школу було відкрито в 1875р.124. Працювала вона не регулярно. В 1900 році посада вчителя була вільною. Перед війною в двох початкових школах вчителювали Іван Сайка, Емілія Яцкуляк, Стефанія Петровська. З 1914 року у двокласній школі працювали вже Дмитро і Емілія Великановичі та Розалія Лопушанська. Відвідувало науку 120 українських дітей200.

З часом зростає в Ільнику інтерес до українських громадських організацій. 29 серпня 1901 року відбулися перші збори ільничан по заснуванню філії “Просвіти”. В числі засновників було 10 Ільницьких, 5 Кричківських та парох Михайло Петровський. Засновуючі збори відбулися 5 листопада в домі чесного господаря Олександра П.Ільницького - Яніновича. Головою філії обрано о. М. Петровського, заступником - Олександра І. Ільницького201. Через деякий час філія припинила свою діяльність і відновила тільки в 1907 році.

Але і далі основна маса селян стояла осторонь громадсько-політичних процесів у Галичині. У виборах до Галицького сейму в 1908 році балотувалися від Української національної партії Теодор Рожанковський, а від москвофільської - Ігнат Гошівський. Взяло участь у виборах тільки 27 виборців із 19610.

На початку Першої світової війни бої почалися на підступах до села в урочищі “Вовче”, потерпіли окремі люди і садиби. Ще й досі тут знаходять патрони. У 1976 році діти викопали скарб австрійських монет вагою до кілограма. Населення зустріло російських солдат досить дружелюбно. Серед них було багато українців, які проливали кров за чужі інтереси. Коли вони відступили, то мадяри почали карати тих, хто мав зв’язки з ними. Було повішено чотири чоловіки. Інтернували в карні табори о. Михайла Петровського з дружиною, Миколу Малетича, Михайла Рисича та інших202. Багато селян разом з відступаючими російськими військами в 1915 році виїжджає в Росію.

Після проголошення 1 листопада 1919 року Західно-Української Народної Республіки в селі обрано громадську раду при участі Дмитра Великановича, а сам він увійшов у склад прибічної повітової ради та тимчасовий повітовий комісаріат. Під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. ільничани взяли участь у захисті своєї рідної держави. Чимало з них загинуло в битвах та від різних епідемій. У лавах УГА воювали Федір Боблик, Іван Дяківнич, Онуфрій Пацкань, Онуфрій Шикоряк, Олександр Янінович та інші. Загинули, відстоюючи Львів, у перші дні проти поляків Гриць Піцун та Іван Ільницький203.

Війна завдала великої шкоди селу. Багатьох залишила без даху над головою, а для відбудови садиб люди не мали коштів. Крім того, нові польські власті примусили витрясати кишені на “Позичку відродження'’ та обов’язкову данину війську, яка була своєрідною контрибуцією, накладеною на село. Посипалися прохання про виділення допомоги. У 1923 році було виділено 27 найбільш лояльним до властей господарям 514м3 деревини43. Трагічні наслідки війни підтверджує перепис 1921р. В селі проживало 2049 мешканців, що на 3,4% менше ніж у 1900 р. Війна забрала весь приріст населення за 20 років. З них 1764 було греко-католиками, 67 римо-католиками і 218 іудеями7. На національний склад вплинула політика властей як щодо українців як ворожої нації Польщі, так і до євреїв, яким обіцяли такі ж політичні права, як і полякам, якщо вони змінять свою національність на польську. Внаслідок цього в селі з’явилось 609 поляків. Не зрадило своєму корінню 1440 русинів. Через 10 років в Ільнику проживало вже 2394 особи у 438 дворах46. Багато селян жило бідно. Коли брали хлопця в найми, то домовлялися не лише про те, скільки йому за рік пошиють штанів, сорочок, ходаків, але й скільки раз господиня буде солити йому страви білою сіллю204.

Боротьба проти переведення школи на польську мову не викликала в Ільнику великих пристрастей. Подано було 52 декларації, щоб навчання велося українською і 17 - польською мовами204. В центрі села школа перейшла на польську, а в Закіпцях - на польсько-українську мову. Обидві школи були чотирикомплектними. В 1936-1937 навчальному році із 266 дітей шкільного віку навчалися тільки 14045. Середня освіта зовсім не була доступна для селянських дітей. Тільки чотири уродженці села закінчили гімназії.

В 1922 році оживає філія “Просвіти”, членами якої було 52 особи. Деякий час її головою був Василь Кречківський, а через 6 років - Микола Вишотравка, бібліотекарем був Іван М. Рибчич. Останній відпустив під будівництво Народного дому клаптик землі. Допомагали зводити храм культури Євстахій Черчович, Семен Єдинак, Михайло Вишотравка, Ілько Рибчич, Йосип Шикоряк та інші. Освятили його просвітяни в 1933 році при участі більшості односельців. В читальні ставилися вистави, проводилося читання рефератів, розучувалися українські пісні і танці, що привело до активізації всього українського населення. При “Просвіті” функціонував кооператив “Надія”, який мав дві філії137. Це все не сподобалося польським шовіністам і в наступному році власті закрили читальню “із-за порушення Статуту”. Позитивний вплив на зростання національної свідомості ільничан мав завідувач початкової школи, депутат польського сейму, відомий політичний діяч Західної України Дмитро Великанович. Він був членом центрального проводу партії УНДО.

З високих трибун п. Великанович розкривав колоніальну злочинну політику властей щодо українців, зокрема до їх освіти. Так, на засіданні бюджетної комісії сейму він заявив, що всюди шкільними інспекторами працюють тільки поляки. “Достатньо якомусь вчителеві вступити в члени кооперативу, або в “Просвіту”, як його починають трактувати як українського агітатора. Більше сотні наших кандидатів цього року на роботу на посади вчителів не були прийняті. Українські абітурієнти вузів минулого року не були зараховані, хоч і здали успішно екзамени”. В краї зростає “анафальбетизм”194.

Велику увагу він приділяв розвитку в повіті філіалів “Просвіти”, кооперативів та осередків товариства “Сільського господаря”. Його син Юрій мав інші політичні погляди. Він був секретарем ОККСМ ЗУ, бійцем інтернаціональної бригади в Іспанії. Там він і загинув у 1936 році. В повітовий комітет УНДО із села входили Іван Ільницький-Рибчич та Василь Кречківський. Осередок цієї партії був і в селі. Скликане ним віче 28 вересня 1928 року обговорило питання розбудови філії “Просвіти”, роботи кооперативу та цін на сільськогосподарські продукти194.

В середині 30-х років із 4223,6 га землі 3351 належало селянам, 53 - церкві, 730 - поміщикам і 90 - громаді. 73,9% земель володіли українці, 2,50 - поляки, а решта - євреї16. В середньому на селянський двір припадало 7,2 га. Селяни займалися землеробством, вирощували овес, жито, ячмінь, картоплю, кормові трави, люпин, розводили тварин.

Ільник, як і деякі інші села повіту, приймав туристів і відпочиваючих. До їх послуг було 16 будинків для проживання, мальовнича природа, купання і ловля риби в ріках, лижні і санні траси, 8 магазинів206. Але збір ягід і грибів відбувався з дозволу фірми “Годулі”.

Боротьбу за “незалежність Карпатської України” ільничани зустріли з радістю та надією на добрий початок визвольних змагань. У селі просвітяни збирають пожертвування на допомогу борцям. На захист часточки нашої Вітчизни від мадярських наїзників вирушили Олексій Маслиган, Йосип і Олександр Шикоряки.

З початком німецько-польської війни в Ільник прибули коопівці (польський контроль погранічний), щоб приборкати русинів. Врятував від мародерів лісничий - німець Кльоб.

20 вересня 1939 року в село вступили червоноармійці. Спочатку панував відносний спокій. Почалися репресії з пограбуванням лісництва і його керівника Кльоба. Потім було забрано Євстахія Рибчича, Степана Завадського, Дмитра Великановича, господарів польської національності79 . Від Ільницького округу депутатом Народних Зборів Західної України обрано колишнього члена КПЗУ Михайла С. Вишотравку. Першим головою сільської ради був Микола І. Фесінець.

З приходом гітлерівців національне життя ожило. Було проведено свято проголошення Української Держави. В ньому взяв активну участь Василь Ю. Варзарук, який працював начальником міліції села. Старожили вважають, що він був спеціально посланий проводом ОУН в Ільник для розбудови підпільної сітки на терені Ільницького куща. Родом він був із Косівщини. Проте життя ставало чим далі, тим більше небезпечним і непередбачуваним. Почалося насильницьке вербування, а потім полювання на молодих людей, яких забирали на роботи в Німеччину. Серед них були навіть діти Йосип і Ганна Ярошовичі (1928 і 1930 року народження), Ганна і Андрій Байтрук (1931; 1929), Михайло Яворський (1924), Марія і Іван Жалки (1930; 1934), Лесьо і Василь Ярошовичі (1930; 1935), Василь М. Дяківнич (1928), Адам Т. Корчинський (1930), Олекса М. Дудурич (1927), Михайло М. Куцик (1930), Софія П. Баб’як (1928), Олекса Д. Рисич - всього 189 обділених долею людей.

Але найстрашніше горе випало на долю євреїв, яких гітлерівці взагалі не мали за людей. За переховування їх були розстріляні власовцями та гестапівцями Іван М. Рибчич, Йосип та Михайло Ільницькі. Замордували вони і Григорія Рисича79. Підрайонний провідник ОУН Михайло Д.Дудурич - “Ягода” організував із 24 сміливців бойову групу УНС. Серед них були із села станичний Дмитро Ф. Масендич, ройовий Євстахій Ф. Бендак, рядовий Йосип О. Шикоряк, Іван Й. Рибчич, Михайло О. Кречківський, Григорій М. Шикоряк, Петро І. Боднар, Сидір В. Посоленик, Василь І. Корчинський, Іван І. Дяківнич, Іван В. Малетич - всього не менше 15 осіб. Почалися репресії проти оунівців. Дмитра Ф. Масендича вели німці на розстріл, він попросив їх виконати його останнє бажання перед смертю - скупатися в річці. Пірнувши у воду, він зумів втекти на цей раз від смерті. Поруч села знаходилися бійці УПА. Із рапорту Львівського округу польської Армії Крайової про бойові дії повстанців на Прикарпатті за квітень 1944 року довідуємося, що “на південь від Турки і на схід від Ботельки, в районі гори Менчул Зубрицький перебуває від тисячі до півтори тисяч повстанців разом з євреями. Озброєні вони по-різному”207.

26 вересня 1944 року село зайняли радянські війська. На фронт у Червону Армію було мобілізовано 172 односільчани67. А в Ільник із 4 сіл району зігнали мобілізованих людей на вирубку та вивозку лісу. З листопада до 1 квітня наступного року кожен піший повинен був відробити по 140 денних норм, а кінний - по 120. За невиконання норм карав суд.

25 травня 1945 року курінь “Прута” здійснював карні акції у селах Турківщини, в яких були відновлені колгоспи, комсомольські організації та групи ястрибків. В Ільник навідалася сотня під командуванням “Пирога”. Вони спалили колгосп, від ястрибків відібрали зброю, давши кожному по 25 буків. Всю усуспільнену худобу віддали організаційній мережі, щоб вона повернула її власникам170.

25 серпня наступного року бойовики відділу імені Б. Хмельницького знову знищили колгосп, приміщення сільської ради, голову колгоспу, бригадира та рахівника. Роздали селянам зерно, забране в них для держави130.

Боротьба повстанців проходила в умовах, яких не зазнали жодні борці за волю в Європі. Замкнуті всередині однієї країни, оточені сателітами радянської імперії з заходу, не маючи жодної допомоги і з’язку із зовні та клаптика надійної землі, гонимі вдень і вночі переважаючими в сотні раз силами, зраджувані боягузами та висліджувані донощиками, вони мужньо кілька років боролися і якщо гинули, то як справжні герої. Ті, хто по волі випадку попадав у руки ворога живим, зазнавав нестерпних катувань у глухих підвалах НКВС, вмирав з голоду і холоду в тюрмах або був розстріляний. Цей тернистий шлях і пройшли Василь Ю. Варзарук, Дмитро Ф. Масендич, Євстахій Ф. Бендак, Петро І. Бондар, Марія М. Масендич, Йосип О. Дудурич, Михайло М. Шикоряк, Іван В. Малетич та інші. Із словами “За Україну” на устах зустрічає смерть у Дрогобицькій тюрмі Василь Варзарук79.

Повстанці в селі мали досить широку базу. Допомагали їм чим могли дівчата та жінки Марія Г. Пацкань, Юганія І. Фецинець, Марія І. Масендич, Марія І. Жавко-Шикоряк, Терезія М. Ушак-Маслиган, Софія Ю. Шикоряк, Марія Г. Вишотравка - доля їх була зв’язана з нелюдськими випробуваннями, льодяним Сибіром. Зазнав цих страхіть і священик Теодор Лопушанський.

Озвірілі енкаведисти через вседозволеність та беззахисність простих людей займаються мародерствами. На святий вечір 1945 року лейтенант Алпєєв розстрілює у власній хаті Адама М. Черчовича, його дружину Тересю та невістку Ганну, чоловік якої воював на війні в Червоній Армії.

Такі, як Алпєєв, керувалися не законами радянської держави, а революційною доцільністю, яка провокувала і виправдовувала їх жорстокість стосовно націоналістичного “класового ворога”, не зовсім лояльних по відношенню до властей людей.

Не всі могли витримати умови життя в холодних криївках чи загатах. Дружина Василя Варзарука Ганна Тельвак, переховуючись, захворіла на туберкульоз і померла без жодної медичної допомоги у підземеллі. Поховали її спочатку біля хати і тільки пізніше перенесли останки на цвинтар.

Василь І. Корчинський разом з Іваном Ф. Дендаком випадково потрапили в руки шукаєвцям біля Рикова, коли перевозили командира, їх обох розстріляли. Дружині Василя Корчинського з двома дітьми (меншому було 3 місяці, а старшому 4 роки) довелося часто ночувати в лісі, щоб не бути вивезеною в Сибір.

Важким, в сльозах і муках, було життя й інших родичів повстанців. Кожного з них неодноразово допитували з застосуванням витончених тортур, а потім висилали в Сибір. Серед них були сім’ї Григорія Г. Пацканя (жінка і двоє дітей), Михайла Й. Вишотравки, Марії І. Масендич (батько і мати), Йосипа А. Шикоряка (дружина і троє дітей), Євстахія Ф. Бендака (батько і четверо дітей), Івана І. Дяківнича (дружина, п’ятеро дітей та батьки), Юстини О. Кречківської (два сини) і т.д. Нерідко терпіли і випадкові люди. Сім’я Михайла Й. Вишотравки була вислана по доносу за зв’язки з УПА, хоч вона їх не мала. Всього за неповними даними із сторони Руху Опору потерпіло не менше 60 осіб79.

Не всі повстанці пройшли крутими тернистими стежками шлях до кінця. Зійшов з неї 9 грудня 1945 року “Ягода” із 4 бойовиками. Але енкаведисти не могли йому подарувати минулого, викликали вночі із хати і розстріляли. Загинуло також 7 осіб, котрі зраджували повстанців, підтримували більшовиків.

Не всім пощастило повернутися до рідних осель із фронту. Полягли смертю хоробрих Іван М. Блажівський та Микола І. Радецький в Словаччині, Павло Г. Жавко, Микола І. Дяківнич та Іван В. Шикоряк у Німеччині, Микола І. Ільницький — у Будапешті, всього 67 солдатів війни109.

В 1945 році було відновлено колгосп ім. І. Франка, а через 3 роки створено первинну партійну організацію. Людей примусили робити майже задарма. За невироблення мінімуму трудоднів притягувались судом до відповідальності Іван С. Єднак, Юлія В. Ферелетич, Микола І. Янінович, циганка Феся М. Сурмай. За те, що рятували свої сім’ї від голоду, як могли, садили на галявині картоплю та сіяли жито, були покарані судом Микола Й. Черчович, Йосип В. Радецький, Ілько І. Шикоряк, а урожай забрали в колгосп. Суд констатував, що Ганна Й. Рибчин та Юлія І.Корчинська, взявши від 20 до 35 кг картоплі із колгоспного поля, стали на шлях розкрадання колгоспної власності, і дав кожній по 1 року виправно-трудових робіт. А Андрій Т. Усик одержав 5 років в’язниці за те, що з релігійних мотивів відмовився йти до війська27.

З 1 вересня 1946 року школа в центрі села стала семирічкою, а в Закіпцях і Запрісті продовжували функціонувати початкові. Жили селяни після війни бідно. За 1949 рік в сільських магазинах ільничани купили товарів на двір за місяць на 22 крб. Асортимент їх складався із солі, нафти, сірників, хліба та невеличної кількості мануфактури155.

Радянська влада, щоб підкреслити свій демократизм, а скоріше безглуздість його, допускала обрання у вищі законодавчі органи держави простих людей. Можливо це мало місце тому, що в обов’язки депутатів не входив розгляд і підготовка проектів законів, а лише їх одобрення. Передова колгоспниця місцевого господарства, дружина колишнього члена КПЗУ Петрунеля П. Вишотравка в 1951 році була обрана депутатом Верховної Ради УРСР.

Відбувалися і позитивні зміни. Електрифіковано і радіофіковано села. Діти простих селян одержали можливість здобувати не тільки середню, але й вищу освіту, а селяни - безплатно лікуватися. Збудовано міст через ріку Стрий, який усунув назавжди труднощі зв’язку із Туркою, відремонтовано колишній будинок “Просвіти” під будинок культури.

З організацією в 1960 році Турківського допоміжного господарства лісгоспзагу місцевий колгосп ім. І. Франка увійшов у нього на правах відділення, а з 1965 р. - у радгосп “Комсомолець”. Через два роки з нього виділяється радгосп ім. XXIII з’їзду КПРС з центральною садибою в с. Ільнику. В господарство увійшли ще землі сіл Багнуватого, Межигір’я, Радича, Рикова. За радгоспом було закріплено 5627 га землі, в тому числі 1813 га сільгоспугідь і 2506 га лісу. Вирощували льон, жито, овес, картоплю та інші сільськогосподарські культури. Тваринництво мало м’ясомо - лочний напрямок. Утримував радгосп у 1988 році 750 голів ВРХ на відгодівлі і 80 корів. Працювало 855 робітників, 25 тракторів, 17 вантажних автомобілів. З введенням індивідуального (сімейного) підряду зросли доходи як господарства, так і селян. По договорах було закуплено від населення 134 голови ВРХ і 239 т молока. Господарство одержало на кожному центнері м’яса 206 крб чистого прибутку, а селяни - по 220 крб.

Радгосп йшов на поступки робітникам. Передав їм 100 га ріллі і 794 га сінокосів та пасовищ, продавав за пільговими цінами комбікорми. Вигода була обопільна. В середньому на селянський двір припадало по 2,8 голови ВРХ, в тому числі 1,1 корова, 1 свиня, 0,03 вівці28. 

Повільно, але зростала оплата праці. Якщо в перші роки працювали за безцінь, то в 1965 р. на людино-день видано по 1,95 крб, а в 1988 - по 3,96 крб. Значний дохід давала селянину присадибна ділянка, яка в середньому становила 0,40 га.

В Ільнику ще в кінці XIX століття було лісництво. Після війни відновлено його діяльність.

Старе приміщення, збудоване ще в 1903 році, передали під терапевтичне відділення райлікарні.

Теперішня його контора збудована в 1965 році.

У 1975 році село прикрасилося новим приміщенням школи та пришкільного інтернату.

Семирічку реорганізовано в десятирічку. Першим її директором став уродженець села Микола І. Ільницький. На 1987 р. 134 ільничан здобули вищу освіту. Микола М. Ільницький став доктором філологічних наук, критиком, письменником, а Ілля Й. Рибчич - вмілим організатором виробництва, генеральним директором “Нафтогаз” України, кандидатом технічних наук.

Демократичні перетворення кінця 80 - початку 90 років в СРСР та на Україні знайшли не тільки підтримку, але й широку участь ільничан у перебудовчому національно-патріотичному русі мас. Не випадково головою ради районного Товариства української мови ім. Т. Шевченка була обрана вчителька місцевої школи Марія С. Ільницька.

В селі було організовано його осередок, а дещо пізніше і осередок РУХу. їх очолили Терезія М. Маслиган та Василь Рисич.

Високу національну зрілість показали ільничани на виборах всіх рівнів рад і середню - на референдумах. Проти вступу України в оновлений Союз та Союз суверенних держав на Всесоюзному референдумі проголосувало відповідно 78,5 і 64,5% виборців. За незалежність України віддало голоси 84,6% (по району 86,7%) виборців. Як видно, в деякої частини виборців комуністичні ідеї, а може страх за наслідки голосування, сиділи глибоко в душі. А ось на Всеукраїнському референдумі ільничани одностайно підтвердили проголошення України незалежною державою. В 1992 році на базі радгоспу утворено АТзОВ ім. І. Франка, яка через три роки припинила виробництво сільськогосподарської продукції. Під час президентських виборів 1999 р. 1229 виборців віддали свої голоси за Л. Кучму і тільки 12 - за П. Симоненка. А 31 березня 2002 р. 49,6% виборців до Верховної Ради підтримали блок “Наша Україна” і 19,1% - “За Єдину Україну”.

Землю селяни розібрали і використовують значну частину як пасовища, господарюють. На двір припадає 1,17 га грунту, 0,27 коня, 2,39 голови ВРХ, в тому числі 1,43 корови, 0,87 свині12. У селі налічується 102 бджолосім’ї і приблизно 1800 штук різної птиці.

В Ільнику працюють столярний цех і три пилорами. В приватному секторі є 4 трактори, 5 вантажних та 37 легкових автомобілів.

294 учня навчає 39 вчителів у середній школі. Обслуговують ільничан два Народних дома з кіноустановками, дві бібліотеки з 9736 книгами, лікарська амбулаторія, медпункт (Ліктів), 12 магазинів, відділення пошти та Ощадбанку.

Віруючі села об’єднані в громади УПЦ КП і УГКЦ. Храми в Закіпцях, Запрісті Івана Хрестителя і Св. Духа належать православним громадам (800 віруючих). За переказами церкву Св. Духа було споруджено нібито запорізькими козаками, а добудовано в 1928 році.

Храм св. Параскевії в Ільнику Землянському (центрі) належить громаді УГКЦ (267 віруючих), збудований в 1928 році.

Поет Микола М. Ільницький написав гімн свого села: 

Запрість, Закіпці, Фролич
не кланялись комусь.
В лихі часи боролись
За Україну - Русь.

Абсолютна більшість ільничан дійсно на переломах історії показували і показують високу національну свідомість, вірять у щасливу долю своєї Вітчизни.

За матеріалами Ю.І.Гайди
підготував автор електронного проекту
сайту —МихайлоВисочанський-Янкович

 

 

 

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.