Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

Комарники - одне з найбільших сіл району. Розкинулось у красивій долині ріки Стрий та його невеличких приток, на низьких плоских горбах між мальовничими горами Голиця, Кичерка Степанова, Верх Крокоша, Ріг, Діл (856), Зворець, Зубовець та Зеленя за 25 км від районного центра і 19 км від залізничної станції Нижня Яблунька на висоті 620 м над рівнем моря. Через село проходить шосейна дорога Бориня — Матків. Присілки Буковинка, Закичера і Зворець одержали в наш час статус сіл. Мешканці вважать себе і далі комарничанами.

Населення 1645 осіб, дворів - 574 (Буковинка 208 - 75, Закичера 138 — 48, Зворець 225 — 81, Комарники 1074 — 370). Село є центром сільської ради. Воно складається із семи найбільших хуторів (присілків). До вищеназваних входять ще Дівче, Драбановець та Тростянець. Тому інколи раніше його називали Семирі-Комарники, а тепер жартома — Сполученими штатами Комарник. І в цьому доля правди є, бо присілків (переділків) набереться до сорока. Згадаємо ще деякі з них: Блудна, Береговець, Волочаники, Зауглище, Заріг, Менчів, Підгола, Підменчів, Горбок, Барточки, Області, Ліщини, Копчинь, Кузанів, Міжгромада, Ковалівка, Потік, Ріка, Ровінь, Чертіж, Ясінь, Яцківка, Королівщина та інші.

Про походження назви села є кілька версій. За першою її виводять від волоського (румунського) слова “Соtаnріs”, що означає будинок, в якому виробляли бундз та бринзу з овечого молока, там жили вівчарі.

За другою вона походить від житла перших жильців комор, які були нашвидкоруч збудовані без вікон, тому поселенців називали коморниками. За іншою версією назва села походить від комарів, які хмарами носилися біля приміщення, в якому пастухи виробляли сир. Ці версії підкреслюють, що давні предки комарничан займалися вівчарством, і назва села пов’язана із ним. Назви присілків мають свої версії і нерідко не одну. Найменування Дівче одні виводять від гори Діл, за якою лежить село Задільське. Тому він повинен називатися Дільчим. За іншою версією в цьому присілку в кінці XVI віку (1594) під час епідемії чуми залишилася тільки одна дівчина, яка поховала всіх мерців в одному місці, тому місцевість, де вона жила, і назвали Дівчем. Старожили навіть показували ту могилу. Назва Драбановець походить від слова “драбан” - бідний чоловік, а Горбок, Ровінь, Зауглище, Ріка - від ландшафту місцевості; Барточки, Яцківка, Кузанів - від прізвищ їх мешканців; Буковинка, Ліщини, Ясени - від дерев і т.д. Значна частина жителів будує свої садиби на плоских підвищених місцях низкогір’я, а не в низині над потоками. Ріка Стрий ділить Комарники на дві нерівні частини. Простягається воно із сходу на захід на 12 км, а з півночі на південь - на 9. Сполучення між присілками утруднюється через бездоріжжя та відсутність мостів через річку Стрий. Тільки в наш час будується дорога на Буковинку із Межигір’я та споруджено міст через Стрий у верхній частині села.

Про те, що землі Комарників були давно притулком людей, свідчать передісторичні кургани, дохристиянські поховання на Верху Крокоша, скарб бронзових речей: 12 мечів четвертої бронзової доби (1200-1000 рр. до народження Ісуса Христа), римські монети в лісі Бердо, камінь із стародавнім написом у лісі Чертіж171. Великий історик Михайло Грушевський про знахідку бронзової культури писав так: “В маю сього (1889) року на грунтах с. Комарників..., на полі Ф. Пилипова, високо положенім при горі Кичера Каменка, виорано плугом дванадцять мечів, що лежало купою”236. Не оцінивши як слід скарб, місцеві селяни переробили їх на знаряддя щоденного вжитку і тільки два мечі і частину третього вдалося врятувати о. Щасному Саламону.

Через село, по річці Стрий проходив так званий “Руський путь”. Цим шляхом, як свідчить “Руський літопис”, не раз ходив Данило Галицький та його син Лев на Закарпаття.

Вперше Комарники згадуються у письмових документах у 1492 році. Тоді якийсь Іван Войтицький позивав до суду Федька - дідича села та Верхнього Висоцька в справі його претензій на частину маєтку. 

В наступному році польський король Владислав Ягайло подарував Комарники шляхтичам, які взяли свої прізвища від його назви.

Заснували село, очевидно, вихідці із В.Висоцька. Щасний Саламон писав, що у В.Висоцьку зберігався документ, який свідчив, що якийсь Думка Височанський за польського короля Зигмунда І віддає одному із своїх синів Комарники31. В 1495 році дідич Гошова оскаржив власника Комарник Якова за те, що той із 36 своїми підданими захопив на території Сколе його 200 овець237. Цей факт свідчить, що село в той час було не маленьким.

Від королеви Бони, яка відпочивала і полювала в тутешніх лісах, комарницька шляхта одержала привілей, за яким звільнялися її сини від служби у війську. Жили тут шляхтичі Комарницькі, Вовчанські, Созанські, Розвадовські та Дубровські.

Вони мали придатки Бенедикт, Блажкевич, Домичек, Друдзь, Дружбич, Дудич, Фагараш, Федчак, Івашечкович, Климовчак, Павликович, Татаринович, Степанович, Яцишин та Якса. Давали імена хлопцям Ясьо, Васьо, Федьо, Лесьо, Базьо, Лазорцьо, Бронек, Бронь, Бронеслав, Гелерій, а дівчатам Казимира (Казя), Романія (Ромка), Петрунеля (Петруня), Юля, Гелена, Гєня, Федоня, Мальвіна, Леонтина, Кароліна. Поширеними хлопськими іменами були: Іван, Василь, Теодор, жіночими — Марія, Ганна, Стефа.

За люстрацією 1589 року в селі було вже багато дрібних власників землі, в тому числі таких, що не мали худоби. Згадується також про те, що жив тут один ремісник. На 1669 р. із 24 шляхетських садиб 9 належало Комарницьким, які спочатку володіли селом. Пізніше воно, як приватне, перейшло до рук Височанських та Полянських, які були кровно споріднені з Комарницькими. Це була досить гонорова, не титулована шляхта, яка любила себе поставити і постояти за себе навіть із зброєю в руках. Вона мала неодноразові сутички із сколівчанами та закарпатцями. В 1605 р. комарничани нападають разом із закарпатцями на загін сколівчан. Здобиччю їх стало 9 луків і стільки ж сайдаків, 4 рогатини, 6 коней і 500 злотих.

Майже в той час вони нападають на відомого мукачівського магната Єжего, який повертався з Польщі52. Разом з тим вони були побожні, робили і благородні вчинки. В 1686 році Станіслав і Францішек Височанські – Янковичі пожертвували чернечому ордену домінікан в Перемишлі 1000 зл.п., а в 1708 р. таку ж суму записали Юстина і Микола Височанські - Янковичі Добромилильському греко-католицькому монастиреві31. В Лаврові спочивають останки Павла Комарницького, який був доброчинцем цього монастиря. У 1740 році власником села став якийсь Маркович, а з 1780 року - Устрицький.

З 1833 року і пізніше власниками більшої частини Комарників були родини Стрілецьких і Полянських52. Воно було на той час досить великим. Про це свідчить те, що в 1842 р. тут функціонувало 12 броварень. Пани примушували селян не тільки відробляти панщину, давати різні чинші, але й закупляти на рік не менше як по 3 гарнці горілки, яка вироблялася їхніми підприємствами52.

Власники села знущалися над селянами і іншим способом. Пан Стрілецький придумав для них таку кару. На високому березі річки Стрий наказав спорудити велику гойдалку, на якій розкачували “винних”. Дехто не витримував висоти, зривався і падав в річку. Селянина Матвія Цабана він примушував возом об’їхати три рази оборіг з сіном так, щоб кожного разу колеса попадали у ті самі сліди. Коли тому це не вдавалося, давали йому 25 буків. Розгніваний селянин підпалив маєток дідича79.

Кількість жителів села весь час зростала і в 1830 році вони займали друге місце після В.Висоцька в межах теперішнього району. Напередодні польського національно-визвольного повстання в лютому 1846 року відомий польський революціонер Ю. Госляр вів агітацію проти властей серед комарницької шляхти45.

Завершення будівництва дороги понад річкою Стрий через Комарники в 1859 р. дещо поліпшило його зв’язки з навколишнім світом. Першу читальню ім. Качковського в 1884 році заклав в селі о. Щасний Саламон. Зростає і кількість населення. В 1880 році в Комарниках вже проживало 2112 особи в 401 будинку. Із них 2014 були греко-католиками (українцями), 25 - римо-католиками і 73 - іудеями. Уміло писати і читати 92 особи, серед яких 17 жінок31. Всіма справами села керувала гміна. В її склад входив префект (начальник гміни, якого обирало 18 радних), війт (його заступник) і 4 присяжних (асесорів)31.

Як і всюди, селяни займалися землеробством і скотарством. Землю тримали два роки під паром. Удобрювали грунт за допомогою кошарування овець. Ще в 1880 році в селі було три кошари по 300-400 овець. На удобреному полі видавався добрий урожай вівса та жита. Пшеницю сіяли дуже мало, бо вона рідко коли родила. В дощові роки 1864 і 1882 овес вимокав. Сіяли досить багато льону і конопель, з яких майже кожна газдиня вміла ткати полотно. Про садівництво не дбали. Тільки з кінця XIX ст. більше уваги звернули на огородництво і бджільництво. Щоб поліпшити кормову базу, почали сіяти більше конюшини. А худобу випасали по верховинах аж до Гусного. Овець розводили значно більше, ніж в інших селах. Основною робочою силою були воли, а коней використовували тільки в лісі, при боронуванні ріллі та у поїздках на далекі віддалі. Відгодовану худобу продавали на ярмарках у містечку Сможе. За винятком кількох господарств, жили комарничани не заможньо. Багато з них ходили на заробітки за Бескид. Причину нужди о. Щасний бачив у п’янстві, лихві та занадтому консерватизмі. Комарничани справляли коштовні весілля, які в середньому коштували 30-50 зл., а посаг молодої не виносив більше як 60-100 зл., і тому молодий господар майже без жодного капіталу починав газдувати. В селі були жидівські корчми, в яких спивалися люди, розорювалися господарства. Не маючи чим розрахуватися, платити податки, щоб пережити переднівок, селяни змушені були йти до лихварів зичити гроші. Позика (лихва) тоді виступала в трьох формах: у виплаті 20-30 відсотків за рік; під заставу грунту; під продаж худоби зимою, з обов’язком дотримання її до весни.

Селянин, який брав лихву під проценти, часто-густо через малі доходи чи стихійні біди і неврожаї змушений був вести жидові останню корівчину чи віддати грунт. А той, хто брав гроші під заставу грунту, по суті віддавав поле на кілька років лихвареві з правом відкупу. Цей кредит був дуже дорогий для селянина і грунт вдавалося повернути назад рідко. А коли продавав господар худобу вартістю, наприклад, в 40 зл.р. за 25 зл. з обов’язком годувати до св. Юрія, то за цей час він брав у єврея тютюн, горілку, зичив гроші. Кредитор рахував, як хотів. І тому в кінці господар мало коли бачив у своїх руках гроші. Не без допомоги лихварів та крамарів сільська шляхта позбулася грунтів. Отець Щасний бачив, як тануть в обіймах цих п’явок людські маєтки. Проти них він повів вперту повсякденну боротьбу за тверезий спосіб життя. Він завів “Золоту книжку”, в яку записалося (з 1871 року) 213 осіб. Отець брав у людей присягу, що не будуть пити в корчмі, лише інколи вдома. В 1875 році організував Братство тверезості, членами якого стала 951 особа. Він намагався заставити молоді пари бодай один рік утриматися від горілки239. Організував в селі і касу Райфайзена. Лихварі та корчмарі втратили велику частку доходу, почали мстити йому. Три рази палили парохіяльні стайні і плебанію. Отця примусили спати в церкві, але він не здавався. Дійшло до того, що вони хотіли спалити його і церкву. Та Бог і щастя були на його стороні. Дякуючи йому, комарничани відкупили біля 800 моргів поля у лихварів239.

Хрестини, весілля, похорони справляли без горілки. “Жидовня посумніла, носи позагиналися їм вдвоє більше, як досі було”, - писала газета “Діло” 16(28) лютого 1898 року. Частина із них, щоб повністю не розоритися, виїжджає, друга - міняє асортимент товару. Парох Саламон був пастером від Бога, одночасно спасав душу, тіло і блага людей. Лікував безплатно прихожан. Це була людина надзвичайно здібна, талановита, мав серце, переповнене божественною любов’ю до ближнього. Він був щирим українцем. Щоб з часом поляки з церкви не зробили костел, побудував на Зворці мурований красивий храм з п’ятьма банями (куполами). А іконостас зв’язав так із стінами, щоб переробити його було неможливо. Більше 26 раз писав він в різні інстанції, що в селі немає навіть доброї стежки і цілу зиму його жителі зовсім відірвані від світу237.

Нерідко значних збитків селянам завдавала стихія. “В наших підбескидних горах, - писав він у газеті “Слово” 28 вересня 1884 року, - перспектива для землеробів сумна. Буря і град... наробили багато біди в Комарниках і В.Висоцьку. Через град крига льодяна лежала 8 днів. 170 корців гашеного вапна, яке було приготовано для будівництва церкви на Зворці, забрала вода. Худоба, єдине джерело доходів, дуже дешева, по нічому. Де град не знищив збіжжя, до половини воно ще зелене. Зима, а з нею і голод, заглядає нам уже в очі. Нема поради для того нещасного, опущеного народу..., гине без допомоги, без рятунку”.

Поляки шляхом фальсифікації виборів приходили часто до влади в повіті. Комісари їздили на вибори разом із жандармами. Вночі 7(19 лютого) 1897 року прибув податковий інспектор Гриховський з писарем Марцельом Височанським-Янковичем на вибори до державної Ради (Віденського парламенту) від 4-5 курій. Вибори мали відбутися наступного дня. Коли о. Щасний прийшов на дільницю, інспектор йому сказав, що вибори відбуватимуться стільки разів, поки не будуть вибрані ті, які повинні бути вибрані. Коли він побачив, що селяни віддають голоси за українських кандидатів, наказав вийти всім із приміщення, в тому числі і священикові. Хоч о. Саламон одержав 44 голоси із 49, вибраний був той же Височанський, який одержав тільки 10 голосів. Так само були вибрані і другі виборники. При виборах від IV курії допущено лише 11 виборців. Внесений був протест до намісництва від громадян157.

І в таких важких умовах село розвивалося. При парохіальній церкві в 1853 році діяла школа, в якій помічник священика Іоан Чижевич навчав 14 дітей241. А перша світська школа була відкрита в центрі села в 1878 році. В другій школі на Буковинці діти вперше сіли за парти в 1906 році. Вчителювали Іван Кривенко та Василь Дячук, а на Буковинці першим вчителем став Олекса Пупко47.

На 31 грудня 1900 року в Комарниках проживало 2545 осіб у 486 будинках. Серед них було 2435 греко-католиків, 11 римо-католиків і 99 іудеїв. Всі вони, за винятком 7-х, спілкувалися українською мовою. Душпастир о. Щасний підмітив різницю між шляхтичами і хлопами. За його спостереженнями хлопи схильніші до пияцтва ніж шляхтичі, а хлоп’янки менше дбають про себе ніж шляхтянки. Хлопи працьовитіші, більш солідарні між собою. Буває, що в одній хаті живе 2—3, а то і 4 родини і не сваряться, а в шляхтича жонатий син не може жити з батьками і року. За його висновками хлоп є недовірливий, підозрілий, але відкритий, а шляхтич солодкий в очі, але разом з тим підступний, самолюбивий, дуже гоноровий, охочий до процесування в суді31.

На 1900 р. за селом нараховувалося 2768 га ріллі, 1003 га лук і пасовищ, 384 га лісу. Під городами знаходилося тільки 0,10 га. Було два фільварки, яким належало 576 га землі, та ще 7 господарів, котрі володіли більш як по 28 га. Пересічно на селянський двір припадало 7,80 га землі, 0,52 коня, 5,17 голови ВРХ, 2,05 свині. Овець занехаяли зовсім, їх було всього 8 штук23. В 1908 р. один з фільварків придбав єврей Рефко Розенберг52.

Займалися селяни і необхідними для їх життя промислами, виробляли різні знаряддя праці, посуд, ткали полотно і виробляли сукно, шили взуття, били олію, мололи зерно в жорнах і млинах. Дідичу Нестеру Саламону, сину священика, належав водяний тартак. Наступає прозріння українських шляхтичів. В 1910 р. організовано філію товариства “Просвіти”.

Перша світова війна злою мачухою пройшлася по селянських обійстях. Тут і відбулися запеклі бої між австріяками і росіянами. До наших днів збереглися окопи, місце захоронень солдат. Багато людей скосили епідемії різних хвороб.

Війна забрала не тільки більше ніж 20-річний природний приріст населення за 1900-1921 рр., але й зменшила кількість його жителів на 2,79% в порівнянні з 1900 роком24.

Австро-угорські власті всіх, кого підозрювали в співпраці з росіянами, арештували. В талергофський табір були вивезені Нестор Саламон, Василь Височанський-Петрусевич, Іван Матківський, Андрій та Іван Копистинські, Степан Височанський, Кирило, Петро, Іван, Федір, Йосип Комарницькі, Василь та Микола Комарницькі-Федчаки, Іван Комарницький-Друзь, Теодор Ільницький-Федчак та інші. Як згадував Василь Височанський-Петрусевич, по дорозі їх били палицями, в таборі клали спати на голому бетоні. Подавали їжу в цебриках, біля якого чергував військовий. Він бачив, як біля нього солдат проколов багнетом голодного 13-14-річного хлопця, а інших били дубовими палицями. Іван Комарницький-Друзь згадував, що з села було інтерновано близько 40 осіб. Микола Комарницький-Федчак розповів, що везли їх у товарних вагонах, в яких було дуже тісно. За 7 днів подорожі тільки 3 рази видали пайки. Хто мав гроші, той міг щось купити на зупинках, а інші голодували. Перехворівши в таборі тифом, Андрій Копистинський повернувся лисим242. Найбільшої уваги заслуговують нотатки місцевого священика Феодора Комарницького-Павликовича про табір Гминди. П’ять діб їхали стоячи без харчів і води. У бараці вдень і вночі лежали в страшному бруді на стертій соломі. В ній розвелася така велика кількість комах(вошей), що він був схожий на мурашник. Одного разу знайшли над ранком хворого мертвим. Його обсіли воші суцільною масою, навіть рот був повний ними. Масові захворювання тифом забирали щоденно по декілька десятків жертв242.

Щоб довести світові, що Східна Галичина, так звана Малопольща, є споконвічно польською землею, в 1921 році проведено перепис населення. В Комарниках проживало 2359 греко-католиків, 38 римо-католиків, 76 іудеїв і 1 іншої віри. За національністю 1766 були русинами, 707 поляками і 1 іншої національності24. Свідомий читач зрозуміє, що в цьому селі поляки домоглися того, що хотіли.

Населення села після війни швидко зростає. В 1931 році в Комарниках проживало 3018 осіб, що на 21,9% більше, ніж в 192146.

Внаслідок земельної реформи дещо змінилося землеволодіння. Селянським господарям належало 3782 га, церкві - 28 га, громаді - 244 га і поміщикам - 240. Українцям належало 92,5% всієї землі16.

Комарничани давали різні назви своїм полям. З ландшафтом місцевості пов’язані назви Ровінь, Лаз, Убіч, Попівське, Солтиське, Панське, Вільчине говорять про те, кому вони належали раніше. Пасіка, Опальки, Погар є пам’ятками освоєння лісистих площ під поля. Назву “Загороди” одні виводять від загородників, другі - від загорожі. “Волошанівку” пов’язують з першими пастухами волохами, які випасали отари овець і свиней. Назву “Татаринівка” розкриває легенда про богатиря Татарина, який там жив і своєю силою і вчинками дивував людей. А про “Червоне поле” розповідають таке повір’я. У Першій світовій війні на цьому місці кубанські козаки-українці мужньо билися з мадярами та австріяками. Поле було залите кров’ю супротивників. Одному кубанському козакові стяли голову, але він по інерції кинувся без неї із шаблею в руках на супротивника, чим викликав паніку серед ворогів, допоміг виграти бій79. Про цей випадок автору проекту цього сайту розповідав його дідусь, Йосип Матвійович Височанський — Янкович (02.01.1906- 27.05.1976рр.)

Велику увагу приділяли селяни тваринництву. Проте породистої великої рогатої худоби до 1939 р. було 5%, із яких 4% - сементальської. Сементалів завезли після Першої світової війни. Вони добре акліматизувалися в гірських умовах. Наступні її покоління по зросту були меншими від завезеної. Причиною було те, що наявна кормова база недостатньо забезпечувала їх розвиток. Річний надій молока становив 1300-1400 літрів.

Основною породою була краснопольська, завезена із Німеччини та Польщі ще до 1914 р. Вона відзначалася вагою, яка в середньому становила 250 кг, та надоями молока до 9 кг на добу. Рідше траплялася бура закарпатська порода вагою до 200 кг, продуктивністю 700 кг молока на рік285.

Розводили в основному грубошерстних овець, які мали вагу до 20 кг і давали 1—1,2 кг вовни. Невелика кількість із них була напівгрубошестної породи, завезена колись з Румунії. Жива вага овець становила 30 кг, а настриг вовни - до 3 кг. Ці вівці досить швидко відгодовувалися до 70 кг. В окремих господарствах були і білі вівці, завезені із Польщі.

Основною розповсюдженою породою свиней була довговуха. Вона добре паслася і не була вимоглива до кормів. А при добрих умовах відгодівлі досягала 180-200 кг ваги. Крім цієї породи, траплялася середня свиня, яка була менша довговухої, добре паслася, але давала меншу віддачу на відгодівлі. Жива вага її досягала 120-130 кг.

Для нашої місцевості найкращою породою коней була гуцульська та її змішане покоління. Вона мала висоту 117-133 см, не була вимогливою до кормів і вважалася найціннішою породою в умовах гір285.

Комарники після Першої світової війни все більше привертають увагу туристів та відпочиваючих. В середині 30-х років їх приймав пансіонат на 30 місць, окремі покої 20 житлових будинків на 80 ліжок.

Село в будь-який час могло забезпечити м’ясними та овочевими продуктами 200 осіб. Гарні терени для лижників, полювання на звірів, ловля риби в Стрию, а гриби і ягоди в лісі були приманкою для відпочиваючих із різними уподобаннями. В селі налічувалось кілька споживчих магазинів.

Присілок Ковалівку вважали тоді перспективною на забудову будинками відпочинку206.

З 1925 року українці села відстоювали право своїх дітей навчатися рідною мовою. На той час працювало 3 початкові школи, в яких навчалося 241 дитина греко-католицького віросповідання, 4 римо-католицького і 11 іудейського44. Отже, за національним складом дітей проблеми вибору мови навчання не повинно бути. Але власті, взявши курс на ополячення українського народу, національний склад дітей до уваги не приймали. В 1930 р. тут, як і в інших селах, відбулося голосування за польську мову. Шовіністи пильнували порожні ящики з “голосами”256. 27 грудня 1932 року 105 батьків дітей шкільного віку внесли декларації за 171 дитину з домаганням навчати дітей на українській мові. Тоді ж 28 жителів Зворця вислали інспектору шкіл 28 декларацій за 44 дітей з тією ж вимогою. Організували ці антипольські акції Михайло Височанський-Петрушевич та Йосип Созанський244.

За те, щоб мова викладання в школах була польською, вдалося зібрати 32 декларації.

Проте власті були глухі до вимог українців. В 1936-1937 навчальному році всі чотири школи (добавилась в Закичері) були утраквістичними. Із 446 дітей шкільного віку сяк-так відвідувало уроки 248. В центрі села була школа другого ступеня (5-6-класна), а інші всі чотирикласні45.

В подальшому пробуджується національна свідомість комарничан (вагомий вклад вніс душпастир Микола Дідич). 14 серпня 1932 р. на сільських зборах було заново організовано товариство “Просвіти”. Через 5 років членами його стало вже 126 осіб, а читачами бібліотеки 110 старших і 150 молодих осіб. За рік було проведено шість зборів, прочитано 1230 книжок, діяв змішаний хор. Головою філії “Просвіти” обрали Василя Височанського. Просвітяни вирішили за свої кошти збудувати власний будиночок245. При читальні діяла філія кооперативу.

Жили комарничани в курних хатах великими сім’ями. Найпоширенішим був однорядний тип забудови двору під спільним дахом. Рідше побутував відкритий двір, де господарські будівлі розташовувалися без певної системи256.

У XIX - початку XX ст. житлові будинки складалися переважно з комори, хати, сіней. В садибах бідніших селян вхід із сіней вів до стайні256. Така будівля складалася із 3-4 приміщень всього господарства.

Вірили комарничани, звичайно, в Бога, але часто свою долю та дітей довіряли чаклунам та чарівницям.

На Купала зілля рвала,
На Петра святила,
Кого хочу — розволочу і буду любила.
До чародіїв і зараз вдаються окремі з них.

Власті прискіпувалися до роботи не тільки громадських організацій, але навіть священослужителів. Турчанське староство в 1932 році повідомляло воєводство, що отець Микола Дідич з часу його роботи в Комарниках проводить активну роботу проти польської держави, критикує римокатолицьких віруючих, осередок “Звйонзка стжелєцкого”, б’є на уроках дітей за те, що вони розмовляють польською мовою. Внаслідок його дій населення роздвоєно, і лояльні до поляків громадяни переходять на сторону священика, що в подальшому може привести до непередбачених наслідків. Староство просило звільнити Дідича із парафії. Постерунок поліції в Борині та комендант поліції в Турці направили матеріали до Самбірського окружного суду. Його було переведено на парафію В.Яблуньки246.

На неділю 30 листопада 1936 року біля церкви осередком УНДО скликано віче, на яке прибуло до 500 осіб. В президії були місцевий парох, декан Височанського деканату Орест Тустанович, вікарій Іван Лападчак, голова повітового проводу УНДО Дмитро Марців, дідич Комарників Нестор Саламон та інші. Обговорювали найбільш актуальні питання життя села. Місцеві польські молодчики заважали проводити віче, вигукуючи різні слова. В сторону президії почали кидати каміння. Спостерігали їх хуліганські дії два поліцаї, але жодних заходів не вживали. Очевидно, з властями все було погоджено. З приводу цього ганебного вчинку був даний запит посла сейму Степана Вітвіцького до пана міністра внутрішніх справ Польщі. Однак власті чим далі, тим більше потурали своїм шовіністичним молодчикам, захищали їх247.

В умовах загострення боротьби в наступному році в Комарниках організовано серед молоді осередок ОУН, членами якого були Омелян В. та Володимир Й. Комарницькі, Михайло С. Матківський, Мирон С. Созанський та інші. Очолював її Мирон Келеман248. Активну участь у роботі осередка брав вікарій Іван Лападчак. Шовіністи нагліють ще більше, побили того року вікарія. Поляки робили все можливе, щоб перетягнути на свою сторону громаду, заклали “Кулка шляхти загродової, “Стшельца”, але їм не вдається це, хоч затратили немало сил і коштів. Тим більш марними були їх зусилля по переведенню українців на римо-католицький обряд. В збудований костел українці не пішли.

Весна 1938 року ще більше загострила відносини між поляками і українцями. Польські молодчики зривають з українців вишивані сорочки, а по хатах нищать портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки.

Разом із просвітянами осередок ОУН збирає кошти на допомогу Карпатським Січовикам, готує своїх добровольців.

Під час передсмертної агонії польської влади у вересні 1939 року біля Турки під Петриковим вояки КОПу замучили Євстахія Комарницького, знаючи його як порядного українця.

20 вересня 1939 року в Комарники вступили радянські війська. Почалися соціалістичні перетворення. На одну лавку були посаджені польські шовіністи та свідомі українці.

Серед тих, хто в червні 1941 року потрапив до Самбірської в’язниці, були Анатоль М. Матківський, Юрій Комарницький та його 14-літній син Микола. Обидвох Комарницьких запідозрили в шпіонажі на користь німців під час заготівлі хворосту. Коли 23 червня більшовики почали стріляти по в’язнях, їм вдалося вскочити в каналізаційну канаву. Пізніше хтось випадково почув їх слабкі зойки в ній. Витягнуті з неї, вони навіть не могли говорити, виснажені кількаденним голодом250. Тоді у Борині був розстріляний Яків Загорянський за сина, члена ОУН, Миколу.

В 1944 році групи УНСО сіл Либохори, В.Висоцька, Комарників та інших розброюють німецьку комендатуру у В.Висоцьку, забирають зброю, транспорт, одяг, залишаючи живими вояк, щоб фашисти за кожного вбитого не розстріляли десять заложників. В цій групі були Петро Комарницький, його син Андрій та інші. Гестапо заарештовує Андрія Комарницького та ще 16 осіб. їм загрожує смертельна кара. Але їм вдається втекти із Турківської тюрми, випхавши маленьке віконце. Тоді гестаповці арештовують матір і сестру Андрія та інших і розстрілюють в Дрогобицькій в’язниці. Знищують вони пізніше Гриня А. та Володимира І. Вовчанських, Василя І. Височанського - всього 10 чоловіків, а ще три чоловіки вмерло під час допитів. Забрали із села всіх євреїв, яких знищено в різних містах. 317 осіб вивезено на роботи до Німеччини107.

Напередодні вступу радянських військ у Західну Україну протиріччя між поляками та українцями ще більше загострилось. Поляки відкрито ставлять собі за мету списати русинів і опанувати знову краєм при відступі німців. Деяка місцева шляхта українського походження, яка вже по духу була ближче до польської культури, ніж до хлопської української, їх підтримує. Перші не можуть змиритися з тим, що прості хлопи беруть верх над ними і тому роблять ставку на прибуле більшовицьке партизанське з’єднання М.І.Шукаєва, яке веде активну боротьбу проти всього українського. В цих умовах окружна боївка 4 травня 1944 року в складі двох роїв провела акцію по ліквідації обнаглілого супротивника. 9 господарств спалено, 8 активістів вбито. Решта повтікали в ліси249. А за допомогу шукаєвцям німці розстрілюють двох жителів села20.

Під час проходження фронту 29 вересня 1944 року шість комарничан вбито, кілька садиб спалено26.

На війну з Німеччиною мобілізовано 178 чоловік.

За проявлену мужність і відвагу нагороджені бойовими орденами Василь О. і Юліан В. Комарницькі, Володимир І. Корначевич, Микола Ф. Копистинський та Мар’ян В. Яворський. В центрі села 60-ти полеглим героям Вітчизняної війни споруджено монумент “Скорботна мати”, на якому викарбовані імена Івана Й. Височанського, Степана І. Волчан ського, Климентія С. Дудинця, Михайла Т. Дусина, Івана М. Журавчика, Омеляна І. Ільницького, Василя С. Комарницького та інших, за якими проливали сльози не тільки матері109.

Нелегкими були для комарничан перші післявоєнні роки. Червоні визволителі не дуже рахувалися з їх насущними потребами і правами. 16 господарів села в 1945 році написали скаргу облвиконкому про те, що військові беруть з полів конюшину та зернові для утримання своїх коней 219.

Боротьбу проти насильств радянської влади очолило підпілля ОУН-УНСО. В активі повстанців були священик Іван Лападчак, Степан П. Концевич, Володимир Ф. Височанський, Омелян В. Комарницький, Петро Комарницький. З ними в різних боївках боролися також Василь Ф. Дусин, Іван М. Савчак, Мар’ян В. та Мирон І. Височанські, Антон В. Комарницький, Микола Я. Загорянський, Йосип М. Ірод, Василь М. Пелюшкевич - всього не менше 14 осіб 79.

Підпілля села мало рацію, дві друкарські машинки, які районним проводом використовувалися для випуску листівок. Із агентурних донесень за січень 1945 року довідуємося, що в Комарниках діє група УПА в складі 8 осіб під керівництвом Миколи Загорянського 252. 

Підрайонним провідником УПА був Омелян В. Комарницький, якого замучили в Самбірській тюрмі в 1947 році. Проти повстанців використовувались не тільки великі людські сили, але й всі засоби, дозволені і не дозволені для їх знищення. В нерівній боротьбі смертю Прометея за Україну загинуло 10 осіб. А на їх родичів чекали постійні допити з тортурами, каторжна робота, голод і всілякі неприємності Сибіру. Марію Комарницьку вислали в Красноярський край, через рік під час сплаву лісу тоне в Єнісею. Федора Стебівку настигла смерть через кілька днів по прибутті в Комі. 54-річна Анеля С. Комарницька не витримала страшної наруги, померла на пересильному пункті м. Борислава. Вивезені сім’ї Миколи А. та Євгена І. Височанських, Івана Лападчака, Леона І. Комарницького, Ізидора М. Стебівки, Богдана Левицького та інших. В товарному вагоні, яким вивозили сім’ю в Сибір, народився Петро Є. Височанський. У кожного з них були свої причини чи приводи для заслання. Стефа В. Комарницька, будучи ученицею 9 класу Либохорівської школи, виховувалася у справжній українській сім’ї, писала патріотичні вірші. Серед них “Я дитина українська”:

Я дитина українська, вкраїнського роду,
Українці - то є назва славного народу.
Україна - це край рідний аж по Чорне море,
Україна - це край пишний і степи і гори.

За такі, здавалось би не антидержавні вірші, юна поетеса зазнала різних мук. Під час арешту в школі енкаведист, піднявши її за волосся, сказав: “Больше ты учиться не будешь”79. І її разом з матір’ю відправили на край світу, у Норильськ. Володимир Й. Комарницький потрапив у Сибір за дружину, яка, будучи в положенні, розклеювала по селу листівки, передані їй, як працівнику сільської ради, повстанцями 20.

В боротьбі із підпіллям загинуло в Комарниках 21 особа, в т.ч. 17 комарничан 79.

В осінньо-весняний період 1948-1949 років районні та сільські активісти проводять насильницьку колективізацію села. У людей забирають поле, реманент, худобу. Це була трагедія, перш за все для старших поколінь, які все життя жили ощадливо, старалися зробити міцним своє господарство і передати його дітям. Хто не хотів вступати в колгосп, той потрапив у чорні списки ворогів народу - куркулів. До останніх часто зараховують господарів, які мали 10 га землі, одного-двох коней і т.д. Головним аргументом було навіть не майно, а ставлення до влади, колективізації. Інколи долю порядного господаря вирішували мерзенні сексоти.

Зробити з селянина куркуля було дуже просто — дописавши в його анкетні дані використання ним найманої праці, і доля його вже була напіввирішена. Він обкладався податком в п’ять разів вищим, ніж звичайні господарства. Сім’я Юліана Стебівки, як куркульська, була вислана за те, що господар гордо віднісся до сільського начальства і не погостив, коли воно прийшло в його двір. З другої сторони, кількісна рознарядка на виселення зобов’язувала сільську владу подавати списки на певну кількість дворів. Від них залежало, кого персонально подати. А злочинні вчинки щодо невинних людей маскувалися класовим підходом, тавром “куркуль”, “бандпособник”, “бандит”, які не мали права жити серед трудового народу. Так оборонці трудового народу нищили найбільш роботяще, тому і заможне селянство, найсвідомішу частину села. Вислані були в той час сім’ї Мар’яна Стебівки, Казимири М. Височанської, Розалії Й. і Зеновія А. Комарницьких та інші 20. До багатьох господарів приміняли фізичну силу, шантаж. Ось таким способом і було організовано два колгоспи, з яких один носив ім’я Сталіна. Але і на 1 липня 1950 року в селі було ще 49 одноосібних господарів, яких нічим не можна було залякати 49. Пізніше обидва господарства об’єднали в колгосп ім. Горького. Довгий час очолював господарство Володимир Гребенюк.

За господарством було закріплено 3958 га землі, в тому числі 1254 га ріллі, 1131 га сінокосів і пасовищ та 1045 галісу. Лісоматеріали міняли на сході України на корм для худоби. Не вистачало їх і для утримання індивідуальної худоби. Порушників недоторканості колгоспного майна безпощадно карали. За те, що взяли з колгоспного поля 10 кг вівса разом з половою, 26 снопів жита, в’язку конюшини (25 кг), скосили на лузі 0,22 га трави, одержали по 5 років неволі Катерина Т. Гарман, Ганна Т. Долинська, Йосип С. Денькович, Володимир М. Височанський.

Григорій Я. Клябін, щоб утримати 9 дітей, займався перепродажем солі, нафти, мила. За цю, здавалося б зовсім не шкідливу справу для держави, одержав 6 років в’язниці з конфіскацією майна. А Дмитра І. Джуринця було зобов’язано в листопаді-грудні вивезти з лісу 25 м3 деревини. За те, що не виконав завдання своєчасно, одержав 8 років виправно-трудових робіт у віддалених таборах. Сестри Марія і Ольга В. Височанські втекли із заслання і переховувалися деякий час у Либохорі. Кожна одержала по 5 років позбавлення волі 27.

Спочатку, як і всюди, комарничани робили за трудодні, на які платили дуже мало. Бувало, що колгосп по 2-3 роки мав заборгованість по виплаті і цієї мізерії, дозволяв в рахунок зарплати забирати з поля вівсяну чи ячмінну полову. Тільки в 1965 році, коли було дозволено господарствам брати в банках позику під зарплату, оплата людино-дня колгоспника зросла до 65 копійок, за які все одно прожити було важко. Про рівень доходів комарничан свідчать їх вклади у сільському відділенні ощадкаси. На 1 квітня 1975 р. на рахунках 449 вкладників було в середньому 490 крб, що дорівнювало трьохмісячному заробітку працівника народного господарства області. І тільки в 1988 році оплата людино-дня підвищилася до 4,71 крб. В цей час штатні та сезонні колгоспники заробляли порівняно непогано, особливо із введенням в 1985 році сімейного підряду. Люди через два роки за рахунок продажу 161 голови ВРХ одержали 121,2 тис. крб, а колгосп по 153 крб чистого прибутку на кожному центнері м’яса. Держава виплатила господарству різних стимулюючих надбавок в сумі 68,2 тис. крб.

І все таки колгосп закінчив 1987 рік із збитками в сумі 45 тис.крб. Отже, при всіх стараннях держави дане господарство майбутнього не мало. Колгосп для підтримки учасників сімейного підряду передав їм по договорах 110 га ріллі і 497 га сінокосів і пасовищ. На 1 січня 1989 року на селянське господарство припадало 0,45 га землі, 2,91 голови ВРХ, в т.ч. 1,17 корови і 0,46 свині. За селом налічувалось 30 овець, 4 кози 19 коней 28. В середині 70-х років було проведено електро- і радіофікацію садиб, побудовано дорогу через Комарники з чорним покриттям. Але найбільших успіхів досягнуто в освіті і культурі. При активній участі директорів шкіл Буковинки і Комарників п. Антона І. Комарницького та Василя Д. Дякова збудовано нові приміщення восьмирічних шкіл в 1974 і 1978 рр. Прикрасилися ці села клубами, в центрі споруджено адмінбудинок та гуртожиток школи. До 1987 року 102 особи закінчили вузи. 5 вихідців села воювали в Афганістані, пережили немало важких моментів свого життя.

Демократичні перетворення в Союзі вплинули на відкритість політичних намірів комарничан. На Всесоюзному референдумі за входження України в оновлений Союз проголосувало 31,8% (по району 18,8%), Союз суверенних держав - 38,3% (40,6) і за незалежність України - 77,8% (86,7). Вплив комуністичної пропаганди на виборців був дещо вищим ніж в середньому по району.

На Всеукраїнському референдумі із 1154 виборців 6 ортодоксів не підтвердили своїми голосами проголошену вже незалежність України. А на президентських виборах 1999 р. 98% виборців віддали свої голоси за Л. Кучму і тільки 2% за П. Симоненка. На виборах 2002 р. 59,7% комарничан підтримали блок “Наша Україна” і 2,2% — комуністичні партії.

В 1992 р. на базі колгоспу виникла селянська спілка ім. Шевченка, яка через 3-4 роки перестала займатися землеробством. Селяни землю розібрали і поки що використовують не інтенсивно, як пасовища. В 2000 році пересічно на двір припадало 1 га землі, 2,90 голів ВРХ, 1,47 корови, 0,87 свині, 0,54 свиноматки. В селі налічувалося 153 коней, 82 вівці, 10 кіз та 35 бджолосімей. Для обробітку землі комарничани використовують 16 приватних тракторів, мають 5 диг і 2 вантажні машини 28. 31 вчитель навчає 205 дітей в двох основних школах. Обслуговує людей два народних Доми, кіноустановка, 4 медпункти, дві бібліотеки з 10219 книгами, 9 магазинів, 2 їдальні, поштове відділення та філія Ощадбанку.

В центрі села знаходиться Миколаївська церква (1815 рік), вона є пам’яткою архітектури. Тривалий час в ній зберігався образ, намальований аквареллю XVII чи XVIII ст. В 1961-1987 рр. вона була закрита. На Зворці храм діяв весь час. Обидва храми належать громадам УГКЦ. 7 римо-католиків мають свій храм. В наш час відновлено пам’ятник свободи на честь скасування панщини.

За матеріалами Ю.І.Гайди
підготував автор електронного проекту
сайту —Михайло Височанський-Янкович

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.