Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish
ЛОПУШАНКА
(старі назви - Олехньова, Лопушанка Лехньова, з 1940 року - Лопушанка)

Лопушанка - село, розкинулося на крайньому південному заході району на кордоні з Польщею в долині ріки Лехньови між горою Магу- рою Лімнянською та невисокими відрогами хребта Ялиноватого на висоті 583 м над рівнем моря за 27 кілометрів від районного центру та залізничної станції Турка.

Населення - 449 осіб, дворів - 127. В 2000 р. народилося 32 особи, померло 37.

Село підпорядковане Хащівській сільській раді.

Назва його походить від лопухів. Ділиться умовно на Верхній (Шляхетський) і Нижній Кінець.

Про те, що люди жили в долині Лехньови вже кілька тисячоліть назад, свідчить знайдене кам’яне знаряддя праці періоду неоліту62.

13 березня 1556 року польська королева Ізабелла доручає Олехну Стебницькому заснувати село на річці Лопушній між Хащовим і Міхновцем і виділяє під війтівство два лани ґрунту. Сам війт та його наступники зобов’язані являтися до служби військової в кожній воєнній потребі. А осадники повинні були працювати на ланах війтівства три дні в році, орати, жати і косити1.

Через два роки король Зиґмунд Август підтверджує цю грамоту і дозволяє війтові поставити церкву, зайняти місце священика і розробити попівський лан1. Збудоване тоді попівство із круглого дерева складалося з маленької кімнати та сіней, стодоли та двох хлівів. Все було крите соломою. Опис цієї плебанії, будучи одним з найстаріших на Бойківщині, відображає історичний період розвитку матеріальної культури регіону, його побуту295.

Перші поселенці мешкали спочатку в тимчасових житлах. Притул-ком їм в умовах гір могли бути тільки шалаші (колиби). “Лопушанські вільники”, які стоять шалашем - читаємо в скарзі 1663 року - дуже пустошать і палять ліс. Зрізали 10 ялин і говорять, що то на містки”304.

Поступово, з перетворення частини лісів та чагарників на оброблю-вану землю, поселенці почали будувати постійні будинки, стайні, возівні, відбувається перехід до другої стадії будівництва154.

Мешканці селилися великими родинами, бо невеликій сім’ї справитися з труднощами початкового періоду було важко. У такий спосіб і утворювалися виробничі колективи - дворища. У середньовічному селі в середньому налічувалося 20-50 селянських господарств, які утворювали кілька дворищ154.

За люстрацією 1632р. лопушанці освоїли 12 ланів. Крім того, були ще два лани князівські (війтівські) і по одному вільничому, гайдамацькому і попівському. Із цих 12 ланів 4,5 було сіяних, 5 кошених і 2,5 порожніх. Господарювало на них 12 селянських дворів31. Обома ланами війтівства за королівським привілеєм від 24 листопада 1662 року користувалися шляхетні Боберські. Вони щорічно платили за це 5 золотих чиншу. Вільничий лан тримав Павло та Стефан Міхновські, які платили податку майже в три рази більше ніж з війтівства. В 1759 році король Август III підтверджує довічне користування війтівства Боберським. На 1776 рік на війтівстві сиділо вже 17 Боберських, 1 Волошанівський та 1 Цюрак52. А лан вільничий орендували Теодор і Григорій Міхновські, Павло Гамуляк,

Лесь Халак, Федьо Негус і вдова Волошанівська. Щорічно від війтівства платили 5 злотих і гіберне. За вільничий лан давали чиншу 80 злотих. Душпастирську поміч надавало два священики31.

Скаржилася громада в 1766 році на єврея, хащів’ян, які відібрали від неї 4 лани поля, за які мусить вона платити. В скарзі йде мова про те, що розвелося вже більше господарств, яких “захищають вольності”, ніж тих, які повинності дають і в нужді живуть. Перші випасають худобу на їхніх полях і добро наживають52. Було в Лопушанці тоді 5 гайдуцьких, 19 війтівських, 7 вільничих, 2 духовних господарств, в той час як кріпацьких - тільки 16. Через 10 років скаржилися посесори війтівства Андрій Лопушанський, Михайло Собежак, Андрій та Теодор Гамуляки на орендатора частини війтівства Менделя Майоровича, який зруйнував і спалив їх господарські будівлі306.

А селяни інколи жили побутовими незгодами окремих родин. Іван Телич, маючи власну дружину, ходив до дружини Івана Кузелича. Суд присудив “грішникам” по 100 палиць, по 5 гривень кари на користь замку та по 4 фунти воску до церкви. В урочисте свято вони повинні були обоє протягом цілої церковної відправи лежати на долівці хрестом. А коли їм це не допоможе і вони надалі будуть зустрічатися, загрожували дати обом по 300 палиць і по 50 гривень кари307.

Про нестабільний розвиток Лопушанки свідчить кількість населення в окремі періоди. В 1848 році тут проживало 601 греко-католик і 6 євреїв20, 1869 р. - 510 осіб, 1900 р. - 459 душ23. Голод 1844—49, 1866, 1873, 1897 років та холера 1857, 1866, 1873 років залишили глибокий слід в житті села38.

Основною житницею їх була земля. В 1900 році в середньому на селянський двір припадало 9,45 га землі, в тому числі 6,53 га ріллі.

І Іересічно утримували в садибі 1,22 коня, 3,56 голови ВРХ, 2,88 овець і 1,69 свині, що становить 10,4 штук цієї худоби, що на 2,47 голів більше ніж в середньому по повіту. Найбагатшим тоді був єврей, якому належало 144 га лісу, корчма і магазин23.

В 1909 р. були спроби відкрити школу, але в наступні передвоєнні роки вона не діяла. Зате читальню “Просвіти” відкрив того ж року помічник священика Антін Федряк116.

Перша світова війна вирвала багатьох чоловіків від звичайного життя, воювати примусила спочатку за чужі інтереси.

Ранком 3 листопада 1918 р. лопушанці разом із селянами навколишніх сіл під керівництвом пароха з Липя Юліана Присташа та нотаря і Хащова Василя Василькова вирушили в Турку. Разом з іншими

роззброїли військову станицю, допомогли взяти владу українській інтелігенції, організували військовий відділ. В числі перших вони влилися у військову групу “Літовища”, яка захищала наш край від польських наїзників. Проте тоді не вдалося вдержати фронт в інших місцях, і тому на початку третьої декади травня наступного року вояки УГА відступають через село на Сянки. Нові власті примушують селян підписуватися на чужу їм позику “Відродження” Польщі та примусову данину для їх війська. Утиски та репресії не змогли змінити ставлення лопушан до окупантів. Національний вогник, роздмуханий війною, не погас в їх серцях.

Земельна реформа початку 20-х років не ускладнила життя українцям. Із 1032,5 га землі їм належало 700,5, греко-католицькій церкві - 42, громаді - 262, полякам - 26, і євреям - 2 га16.

За переписом населення 1921 року в селі проживало 545 осіб в 111 будинках, 518 були греко-католиками, 17 - римо-католиками та 10 - іудеями. Верховинці не допустили фальсифікації своєї сутності. По національності 516 було українцями і 29 поляками24. Євреї, щоб мати більше політичних прав і свобод, переписалися на поляків. В мирні роки кількість жителів швидко зростає. Якщо за перших 20 років XX ст. чисельність його зросла на 18,7, то за наступних 10 літ — на 16,0. У Лопушанці мешкало 633 особи у 109 дворах46.

В селі поступово відроджуються громадські організації. В 1922 році відновлює свою діяльність філія “Просвіти”. 44 прсвітяни збиралися у своєму будиночку, мали бібліотечку з 70 книгами. Через 6 років просвітяни ночами будують нову читальню, яка будить приспану національну свідомість окремих українців. 1937 р. філія “Просвіти” об’єднала вже 126 національно-свідомих членів. Кожен другий з них був читачем бібліотеки, яка мала вже 384 книги. Завідував читальнею Василь С. Кметик308. При ній деякий час діяв дитячий садок, в якому вихователями були українські студенти. Молодь брала участь у хоровому, драматичному гуртках, вчилася грамоти. Дозвіл на постановки вистав давали місцеві урядники. Жандарми часто забороняли ці вистави. Організований просвітянами кооператив “Любов” дещо потіснив інших крамарів, змінив матеріальну основу читальні13'.

В 1925 році ще працювала двокомплектна школа з українською мовою навчання, в якій навчалося 52 дітей44. Але національним силам не вдалося зберегти українську мову в школі, вона стала утраквістичною. На 1 вересня 1939 року в ній було всього-навсього одне класне приміщення104.

В 1938-1939 рр. багатьом добровольцям, які йшли в Карпатську Січ, юпушанці допомагали перейти кордон з Чехословаччиною. Із зброєю в руках відстоювали незалежність Карпатської України Микола М. Жук та Петро О. Цебак20. За їх та нашу волю вони віддали найдорожче - життя. В пам’яті односільчан вони залишаться навічно, бо мали національну душу, відстоювали святе - незалежність України.

Вересень 1939 року повернув життя села в інший бік. В Народні Збо-ри Західної України 22 жовтня був обраний лопушанин Василь С. Кметик, який загинув на фронті.

Через 5 днів після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР село було окуповано їхніми військами. Гітлерівці зразу показали свій характер, розстріляли єврейську сім’ю, але надані спочатку куці свободи українцям, були використані сповна. Ожило національне життя. Створено осередок ОУН, насипана могила борцям за волю України. Станичним села став Степан П. Хащівський. На піднесеній національній хвилі в дивізію СС “Галичина” вступили Антін М. Халак, Федір Гриневич, Іван В. Шведт, Степан П. Тюрдьо, Йосип А. Синин, Андрій М. Шишак. Вони брали участь у боях під Бродами79. Не менше 30 осіб було насильно забрано на роботи в Німеччину155.

На фронтах Другої світової війни воювало 42 чоловіки. Не повернулося до рідних осель, залишилися навічно в чужій землі Федір Ф. Габак, Микола П. Гребінчак, Степан І. Гриневич, Петро І. Знак, Хома Д. Павлюк, Василь П. Халах - всього 12 солдатів109.

Проти німецької та більшовицької окупації краю піднялися місцеві патріоти. Першу боївку ОУН організував Василь І. Павлюк - “Рубань”. Його надійним помічником був рідний брат Семен - “Дуб”. їм допомагали батько та сестра Марія. Переховувалися вони в криївці уро¬чища “Під Явірчаками". Спочатку в ній переховувалися 21 особа.

В криївці “На Снозах” було ще 18 борців. Командиром її був Скубін — Дзвін . Він підпорядковувався “Рубаньові”. Із села воювало не менше 15 осіб. Ранком 26 грудня 1947 року червоні прикордонники застав від Гурки до Лютовиськ у складі до 300 чоловік напали на зимовий табір командира “Рубана” під горою Магурою. Перше кільце оточило табір на віддалі 30-50, а друге - за кількасот метрів. Вартовий, помітивши більшовиків, доповів командирові. “Рубань” дає наказ відкрити вогонь, зривати міни і прориватися. Від вогню гине кілька прикордонників. Під час прориву ворожі кулі завдають ран командиру “Рубаню”, стрілкам “Ворону”, “Снігуру”, смертельно ранять “Нового”. Рани не дозволяють швидко відступати Семену І. Павлюху і він попадає в полон.

Із бункера ворог забрав зимові запаси повстанців: 20 ц картоплі, 1 ц жиру, бринзу, 2 ц муки, 40 кг крупи, 3 ц сухарів, 17 л спирту, 4 ц м’яса, 60 л нафти і бензину, далековид, годинник та інші речі169.

Між цивільним населенням ходили чутки, що підірвалося на мінах і загинуло 19 прикордонників, в тому числі майор застави 187.

Семен Павлюх пережив всі муки енкаведистських катівень, одержав 15 років в’язниці. А коли вийшов на волю і прибув на два дні в село, йому дають ще десять років тюрми79.

Для 7 хлопців доля була важка і трагічна. У нерівних боях смертю месників загинули Семен П. Боберський, Іван С. Савка, Андрій М. Шишак. Після нелюдських катувань в Турці помер Василь Савка - “Крук”. Всі вони загинули, щоб повернутися в людську пам’ять як борці за вільну Україну. Родичі їх були вислані в Сибір. Батько “Рубаня” довго переховувався, помер у тюрмі. Сестра Марія була теж засуджена на 12 літ20. А сам він, як стверджує дехто, під чужим прізвищем коротав на Сході України свій вік.

Восени 1948 року в Лопушанці було засновано колгосп, який через 11 років приєднали до артілі села Хащова.

Після війни довгий час діти навчалися у місцевій семирічці (до 1969 р.).

Від пут тоталітарного мороку лопушанці пробудилися в числі перших на Турківщині. 9 січня 1990 року організувалася первинна організація Товариства української мови, яку очолив Петро П. Савка, а дещо пізніше — осередок РУХу на чолі із Семеном Мацяком. Село відзначилося високим національним духом. Тут відбудовано каплицю, встановлено пам’ятний знак репресованим тоталітарного режиму.

На Всесоюзному референдумі із 339 виборців тільки 2 підтримали вступ України в оновлений Союз і 15 - в Союз Суверенних держав. 98,8% лопушан висловилось за незалежність України. Про прояву національно-державницької свідомості ці показники були одними з найвищих в районі. 1 грудня 1991 р. на Всесоюзному референдумі виборці села одноголосно підтвердили незалежність України.

На виборах до Верховної Ради у 2002 р. вони ще раз продемонстрували свою високу політичну зрілість, 81,3% з них своїми голосами підтримали блок Віктора Ющенка “Наша Україна”.

В числі перших лопушанці покінчили і з колгоспним господарюванням.

До 1 січня 1994 року земля була розібрана, а майно розділено між садибами. У середньому на двір припадає 2,10 га землі, 0,65 коня, 3,45 голови ВРХ, в тому числі 24 корови та 0,57 свині. Володіють селяни 10 тракторами і 3 дигами.

їх обслуговує медпункт, магазин. Скрапленим газом користується 90 сімей. В селі функціонує філія Хащівської дев’ятирічки, в якій навчається ЗО дітей.

Каплиця Покрови Пречистої Богородиці, збудована в 1875 р., належить громаді УГКЦ.

У Лопушанці народився Микола Боберський (1844-1918), який був душпастирем у селах Бітля, Ваневичі та інших. Всюди, де працював, закладав читальні “Просвіти”, Братства тверезості, друкував етнографічні статті в часописах, видав працю “Про пияцтво”.

Лопушанці твердо вірять у майбутнє нашої України.

За матеріалами Ю.І.Гайди
підготував автор електронного проекту
сайту —Михайло Височанський-Янкович

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.