Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

Нижнє Висоцьке - село, центр сільської ради, розташоване в мальовничій долині гірського Стрия при впадінні в неї притоки Бітлянки, обрамленій кучерявими, задуманими зелено-голубими горами Гашкою, Ділом, Ясовцем (834 м), Сипливою, Зубовцем, Менчівим, Облажче та Чорною Горою. Кожна з них по своєму прикрашає село, віддзеркалюючи у водах ріки свою неповторну красу. Воно знаходиться за 19 км від райцентру і 158 км від Львова, на висоті 608 м над рівнем моря.

Нижнє Висоцьке має вигідне географічне розташування. Через село проходять шосейні дороги Бориня-Матків та Карпатське-Багнувате.

Населення - 1290 осіб. Дворів 333, в тому числі у Заріччі 435 осіб, у 119 дворах. У 2000 р. народилося 90 осіб, померло 79.

Походження назви села “Висоцько” виводять від слова “височани”- тобто тих, які живуть високо в горах, жителів Верхнього Висоцька. А щодо назви означального слова “Нижнє”, то в цьому протиставляється його знаходження відносно Верхнього Висоцька.

Окремі частини села називаються Кальварія, Купиня, Кружки, Гусаковець (Горішній Кінець), Центр. Найбільша з них — Заріччя, має вже статус села. Воно відокремлене від Нижнього Висоцька річкою Стрий, отже для решти мешканців вважається територією, яка знаходиться “за рікою”, тобто Заріччям.

Південно-східна частина називається Купина, тому що розташована на пагорбах, на насипаних “купинах”. Центральною частиною села вважається Нижній Кінець. Невеличка західна його частина Кальварія одержала назву від жіночого монастиря Василіан.

Вперше в документах Нижнє Висоцьке засвідчується 15 вересня 1530 року. Тоді Самбірський староста Одровонж підтверджує надання сільської парафії священикові Костеві Кіряку, колишньому ігумену Мукачівського монастиря, з правом передачі її сину і внукові “якщо вони будуть здатні виконувати попівські обов’язки руськго обряду”, і звільняє його від різних побічних оплат1.

За рішенням королівської комісії 1538 року Нижнє Висоцьке перестало бути власністю місцевої шляхти і віднесено до королівських володінь Либохорівської країни Самбірської економії 52. Польська королева Бона у 1552 році віддала солтиство Магдалині Височанській-Янкович і її синам Іванові та Миколі Височанським - Янковичам на все їх життя. В наступному столітті орендаторами його залишилися Височанські - Янковичі. 

Ревізори Симбірської економії 1565 року зазначили, що данину від баранів та свиней з гірських сіл беруть кожного року, згідно з стародавнім звичаєм, двадцятого барана, і десяту свиню 2.

Пізніше давали чинші як натурою, так і грішми. Ще в XVI ст. селяни Нижнього Висоцька возили попіл до Самбірського бліху для вибілення полотна 262.

Як видно з документів, в селі існував інститут старців. Після 60 років чоловік запускав бороду і як “старець” користувався пошаною всієї громади. Старці брали участь у розборі таких справ, як розмежування полів, побутові непорозуміння, розгляд судових справ на зборових судах.

Великою провиною вважалося нетактовне ставлення до батьків. Петро Морох подав скаргу у 1666 р. на сина Григорія, який кривдить його. Незважаючи на свідчення сусідів, що отець кривдить сина, інколи б’є його, суд вирішив, що батько без причин це не робить. А за неповагу до нього сину вирішили дати 30 палиць і 30 гривень кари 154. Суд визначив суму грошей, яку син мав давати на утримання батька. При побитті батьків справу розбирати міг тільки Самбірський гродський суд, а не зборовий (громадський).

Село розвивалося вшир. У 1765 році тут проживало 147 осіб в 50 дворах141. Вони займалися землеробством і розводили свійських тварин. Для обробітку землі використовували 49 волів та 16 коней, утримували 149 корів, 58 ялівок та 71 вівцю 32.

В повинності селян входило заготовлення лісу, вироблення балок, лат, гонт. Либохорівська країна 1766 року повинна була дати кісткового дерева 55 фір, тесаного 59, латів 114 фір та гонтів 114 кіп 337.

Сільське ремесло гальмувалось законами. Тільки австрійський уряд дозволив сільським ремісникам легально займатися ним і продавати свої вироби навіть у містах.

Нижньовисоцька шляхта, як і інші, неодноразово ставила питання про перегляд рішення комісії 1538 року, проте домогтися нічого не змогла. Н. Висоцьке залишалося і надалі власністю королівщини.

З переходом Галичини до Австрійської імперії з’являються запізнілі паростки змін в житті та освіті. В 1853 році дяк Федір Вінницький навчав 4 дітей в парохіальній школі. Одержав за це сріблом 22 злотих ринських на рік 254.

В перші десятиліття під Австрією село швидко розвивається. За 1797-1869 рр. чисельність його жителів зросла в 1,74 рази і досягла 1001 особи. Мешкали вони в 184 будинках 38. 

Перша громадська однокласова українська школа була відкрита в 1884 році. Її вчителем був Олександр Михневич, пізніше Броніслав та Мар’ян Михневичі і Володимир Іванич 47.

В другій половині XIX століття Нижнє Висоцьке належало монахам василіанам із Лаврова. У 1891 році вони продають його Броніславу Осуховському - маршалкові повіту, посесорові села Биньової за 30тисячзлотих ринських.

Село хотів придбати і о.Р.Пасічинський із Задільського, але невідомо, з яких причин йому було відмовлено338 .

Місцеві польські чиновники, користуючись неграмотністю людей під час виборів, залякували їх податківцями. Останні роздавали “упоминаючі картки” про сплату боргів, податку, чим підкупляли виборців, Тому, як правило, в кожному селі вибирали представників від ІV-V курій євреїв та війтів гмін, які вірою і правдою служили владі, голосували за тих кандидатів, котрі вигідні польським шовіністам. 1 (13) лютого 1897 року жандарм розбудив начальника громади і євреїв. Комісар провів з ними правибори.

Коли ранком, близько 7 години, Микола Шайдецький і багато інших селян прибули на місце виборів, то їх повідомили, що вибори вже відбулися. Це викликало обурення багатьох людей 157 Активність селян зростала. На виборах до Галицького сейму 1908 року із тих, хто мав право обирати, з’явилося аж половина. Голосували тоді вони за Т. Рожанковського10 .

Розвивалося село в той час досить стабільно. В 1900 році проживало 1342 особи в 225 будинках (Ропавське – 218 – 37; Штуковець – 127- 23; Нижнє Висоцьке – 634 – 104; Заріччя – 345 – 62;). Із них 1212 осіб були греко – католиками, 7 – римокатоликами і 123 – іудеями. Українською мовою спілкувалося 1280, польською – 45, німецькою – 17. Сільській громаді належало 1167 га ріллі, 654 га лук і пасовищ та 527 га лісу.  

Поміщик володів 722 га землі. Пересічно селянське господарство утримувало 0,74 коня, 5,09 голови ВРХ, 0,49 вівці і 2,35 свині, що в сумі становить 8,68 штук цієї худоби 23.

Обслуговувала клієнтів позичкова каса. В 1904 році відкрито дім служебниць Пречистої Діви Марії, в якому було 3 монахині. Вони вели догляд за церквою, виховували сільських дітей, лікували хворих62 .

Під час Першої світової війни всі чоловіки віком від 24 до 45 років були мобілізовані в австрійську армію. В селі відбулися жорстокі бої між супротивниками, жертвами яких стали і мирні жителі. Село було зараховане до 3 найбільш потерпілих повіту.

Ще на початку війни були вивезені в Талергоф о. Яків Борковський, Павло Вишнянський та ще кілька чоловік. Багато дворів у Заріччю мадяри спалюють як москвофільські. Від повного його знищення врятував якийсь його житель, який знав їх мову і переконав, що в ньому прихильників Росії нема. Багато солдат не повернулися до рідних осель. Війна, епідемії з’їли весь приріст населення села за 20 років. На 1921 рік проживало 1338 осіб, що на 4 особи менше, ніж в 1900 р.24 За наступних 10 років кількість односільчан зросла на 28,1% і досягла 1714 душ46.

Польські власті, розставивши знову свої кадри на керівних посадах у повіті, приступили до своєї стратегічної мети — ополячення українського населення за 25 років. Заборонили вживати українську мову в державних установах, почали переводити школи на польську мову навчання. За збереження навчання дітей на рідній мові виступили найбільш свідомі українці.

У 1925 році у школах на Заріччю і в центрі села три вчителі навчали 133 (115 українських і 18 єврейських) дітей. Вчителювала тоді і дочка священика Борковського.

Земельну реформу власті намагалися провести так, щоб жоден клаптик поміщицької землі не потрапив у руки українців. Але передати її в польські руки в горах не завжди було можливо. На 1935 рік 1562 га належало українцям, 114 — церкві, 200 — громаді та 596 га — поміщикам (німецькій фірмі 428,5 га лісів), євреям — 110,7 га сільгоспугідь і 4,5 га полякам16. Два євреї тримали млини і тартак. На хуторі Купина олійниця належала М. Іжику.

Василь П. Товтин разом з іншими заможнішими селянами організовує український кооператив, молочарню, що викликало до нього неприязнь як євреїв, так і польських властей 20.

Боротьбу проти окупантів організовував з 1932 р. осередок ОУНІ Через три роки окружний суд притягнув Семена Іжика на 2 роки до кримінальної відповідальності за розповсюдження націоналістичних листівок та літератури 340.

В 1938 році оунівці, кооператори збирають гроші на допомогу січовикам Карпатської Січі. Відомо, що не менше двох молодих людей відстоювало незалежність Карпатської України проти угорських наїзників. В наступному році польські шовіністи замордували біля Турки під г. Петриків Василя Товтина, який повертався додому із польського війська 79.

В 20-30-х роках XIX ст. садиби під одним дахом в Нижньому Висоцьку будували тільки малозаможні селяни. В багатших дворах окремо стояли хати, хліви, стодоли. Дахи будинків крили гонтою або соломою і були чотириспадові, як і в навколишніх селах. Хати залишилися напівкурними і курними. Характерною рисою їх були галерейки з двох, а то і трьох сторін з висунутим окапом (навісом) даху, спертим на майстерно обтесаних стовпах. Кінці балок вінцьових стін сильно виступали. Стіни клали високими, що оберігало житло від пожежі та димових отруєнь. Бруси стін зв’язували в замки. Між ними закладали мох, як своєрідний утеплювач. Щілини замащували вапном набіло, а самі балки мазали паленою глиною в червоний колір. Над сіньми не клали перекриття. На головному фасаді вставляли в житловій кімнаті двоє вікон і одне мале на протилежній стороні. Білити помешкання всередині почали в кінці XIX століття під натиском властей. Продимлена стріха робилася смолистою і тому повільніше гнила, що гальмувало перехід до некурних хат. Вдало вкрита хата з причілка виглядала як ялиця і природно вписувалася у гірський лісистий пейзаж.

У вересні 1939 року прийшли в село перші совіти. Депутатом Народних Зборів Західної України вибрали односільчанина Степана А. Сащина.

В наступному році з кількох бідніших селян на поміщицьких і церковних землях організовано колгосп. Початкова школа переведена в приміщення монастиря. Вчителювали монахині. Завідувала нею Катерина І. Андрієвська.

За підозріння в членстві ОУН були арештовані Михайло В. та Микола Ю. Нискогузи, Семен та Ілля Сащини, Стефан П. Блистів, Франк Незнаник, а їх сім’ї вивезені в Сибір 71. 22 червня 1941 р. з німецького літака посипалися листівки. Декілька з них підняв Іван П. Стацик. За цей “злочин” совіти арештували його і розстріляли в Борині, як і Йосипа Ціка.

Гітлерівці почали з реєстрації майна, кульчикування худоби. Дали доручення війту Михайлові Ціко скласти списки жебраків, калік - неповноцінних людей. А через деякий час їх вивезли на вантажних машинах і про дальшу їх долю ніхто нічого не взнав 79.

В дивізії СС “Галичина” служили брати Михайло і Василь Іжики та інші. А дехто вступає в УПА, веде підготовку до боротьби у підпіллі.

За роки німецької окупації розстріляно 77 осіб, вивезено на каторжні роботи в Німеччину 136 107. Серед них були Ярослав Г. і Микола І. Москалі, Дмитро Є. Романчак та інші.

При проходженні фронту 29 вересня 1944 року загинуло 3 чоловіки, спалено кілька хат.

На розгром гітлерівців по сільській раді було мобілізовано 125 чоловіків 67. 25 полягли смертю відважних на полях Західної Європи та Азії. Серед них Микола Д. Гирович, Дмитро І. Голод, Микола І. Гурч, Михайло М. Іжик, Федір В. Низкогуз, Василь І. Полянський, Йосип В. Томінець та інші 109.

Наближали світлий день Перемоги і боролися за справжнє визволення України в боївках ОУН Гнат М. і Йосип О. Васіви, Петро В. Гусак, брати Йосип, Михайло разом з батьком Федором І. Іжики, Василь М. Ірод, Богдан І. Сащин, Микола Д. Семеніви, Петро П. Іжик, Петро Д. Лоштин, брати Михайло і Микола Низкогузи. В боротьбі із підпіллям карателі не гребували нічим. Одного разу, коли на полі “Паленина” косили чоловіки траву, з’явилися у формі бандерівців “хлопці з Волині” і попросили зв’язати їх з місцевими повстанцями, зокрема із “Лисом” - Гнатом Іжиком (Васівим). Взявся допомагати їм 15-ти річний Михайло Товтин. Через кілька днів, коли вийшли на зв’язок упівці, енкаведисти із засідки відкрили по них стрільбу. Гинули люди з обох сторін. Важко поранений Михайло Іжик, коли побачив, що залишається сам на полі, крикнув: “Рятуй мене брате!”, і брат Йосип повертається у вогняне пекло. З тілом стікаючого кров’ю Михайла гине і сам. А зв’язковий Михайло Товтин одержав за “допомогу” 25 років в’язниці і втратив назавжди здоров’я 79.

Вирішили “Лис” - “Кармелюк” і Богдан Сащин відомстити за смерть побратимів. Вони подивилися кіно в Борині, вивчили на місці обстановку і вбили на квартирі майора КГБ. Ними проведено ряд терористичних актів в інших селах. В клубі Нижнє Висоцьке зібрали два представники району людей на збори стосовно організації колгоспу. Виставили варту із ястрибків. Однак охорона побоялася зупинити “Кармелюка” і Сащина. Увійшовши в приміщення, вони розстріляли президію зборів. На Різдвяні свята “Кармелюк” ночував на краю села Комарників у перекінчика. Ранком хату оточили енкаведисти. Почали кричати: “Ігнат, кидай зброю, ми тобі все прощаємо”.

І він здався. Проїжджаючи через Нижнє Висоцьке, попросив зупинити фіру біля сільської ради і попрощався з односільчанами. Та слідство з тортурами перенести йому було нелегко. Сидів він не раз за Польщі в цій тюрмі декілька діб за збитки, заподіяні євреям. А тут минув вже не один місяць. Врятували його хитрість і напористість. Недарма називали його односільчани “Лисом”. 1 травня вибрав кілька цеглин в стіні, перегородки до кладової, в якій не було грат на вікнах. Відкрив вікно, а коли вартовий підійшов до вікна, вдарив його гирею по голові. Перекривши колючу огорожу фуфайками, допоміг півтора десяткам в’язнів вибратися на волю. На Різдво 1948 р. він знову з Сащином пішов до того господаря, попросив, щоб дав чимось розігрітися. Господар пригостив їх вином із швидкодіючою отрутою, розібрав їх, а тіла виволік в Стрий. Так загинули ще два сміливі, відчайдушні, можливо інколи і жорстокі, бійці ОУН. На упізнання трупів привезли 75-ти річну Ігнатову матір, щоб вона підтвердила, що то її син. Вона, бачачи тіло рідного сина, змогла тільки кивком голови заперечити. За це кагебіст наніс старенькій такий удар, від якого вона сама вже довго стояти на ногах не могла79.

Вислані були сім’ї повстанців Ганни і Степана Блистів, Михайла і Андрія Низкогузів, Павла Г. і Михайла В. Іжиків, Василя Гусака, Петра Цуняка. Одержав 10 років в’язниці “німецький” війт Михайло Іжик. Репресованими були сім’я о. Василя Карушенка (брат і сестра), вчителька І Михайлина Мінєвич та інші. В цій громадянській війні загинуло і 15 осіб, які підтримували більшовицький режим 20.

Проходили в селі й інші зміни. Зразу після війни діти повернулися до чотирирічної школи, яку знову розмістили в монастирі. Розпочали навчання законниці. В 1946-1947 рр. початкові школи в Нижньому Висоцьку та Заріччі стали семирічними. З 1949 р. директором школи в центрі села завідував Іван М. Грица, а в 1957 — 1974 рр. - Роман В. Лях. В осінньо-весняний період 1948-1949 рр. проведено колективізацію. Пізніше до місцевої артілі “Світанок” були приєднані всі господарства І сільської ради, а з 1972 року - і Борині. Колгосп вирощував льон, картоплю, кормові трави, займався відгодівлею ВРХ та утриманням корів.

За господарством було закріплено 2517 га сільгоспугідь і 1152 га лісу. Працювало 693 штатних і 31 сезонних трудівників. Полегшували їх працю 33 трактори і 20 вантажних автомобілів. Держава, починаючи із 1965 року, постійно підтримувала низькорентабельне виробництво в горах. Списувалися борги, надавалися позики під низькі проценти. За 1988 рік без різних надбавок господарство виходило із збитками в сумі 291 тис. крб. На економіку колгоспу позитивно вплинуло введення сімейного підряду. Тільки в 1987 році колгоспники здали господарству 383 голови ВРХ вагою 1187 ц. На кожному центнері колгосп одержав чистого прибутку 110 крб 11 коп на загальну суму 362,8 тис. крб. Поступово з 1965 р. зростає заробітна плата колгоспників. Якщо того року за людино-день виплатили 1,41 крб, 1975 - 2,40, то в 1988 - 5,47 крб. В середньому на двір по сільській раді припадало 2 голови ВРХ, в тому числі 1 корова, 0,5 свині. Утримували всього колгоспники 3 вівці, 3 кози і 14 коней. Коней дозволялося мати тільки інвалідам Великої Вітчизняної війни.

В 1982 році центр села прикрасила двоповерхова школа на 320 місць, будинок культури (1986), дім сільської адміністрації, цілий ряд житлових осель. На 1986 р. 44 випускники школи здобули вищу освіту, а ще 14 навчалося у вузах.

Під впливом політичних змін у країні на межі 80-90 років змінюється політична обстановка в селі. 12 грудня 1989 р. тут організовано осередок Товариства української мови із 14 членів. Головою обрали Тараса В. Низкогуза, заступником - Миколу Ю. Іваника, секретарем - Михайла Є. Бродича. А пізніше Тарас Низкогуз очолив осередок РУХу.

На Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 р. із 1029 виборців нижньовисоцької дільниці 34,1% проголосували за входження України в оновлений союз, 48,9% - за вступлення її в Союз суверенних держав і 72,1% (по району 86,7%)-за незалежність України.

На останніх президентських виборах 1999 р. Петру Симоненку віддало перевагу 28,5% виборців. Це були найвищі показники підтримки політики комуністичної партії, лівого кандидата в президенти по району. На виборах до верховної Ради у 2002 р. 70,2% виборців села підтримали блок “Наша Україна”, 6,9 - “За єдину Україну” і 4,1 - комуністичні партії. Формально в селі існує АТзОВ Світанок”, яке володіє пилорамою, столярним цехом і майстернею, але землі не має, вона розділена між селянами. В середньому на селянський двір припадає 1,8 га сільгоспугідь, 0,20 коня, 1,8 голови ВРХ, вт. ч. 1,2 корови і 0,6 свині. Власністю селян є 23 трактори, 21 дига і 1 вантажний автомобіль12.

В селі працює основна школа, в якій 23 вчителі навчає 173 школярів, Народний дім на 388 місць, кіноустановка, бібліотека з 4856 книгами, медпункт, 7 магазинів (в т.ч. 5 приватних), їдальня.

Функціонують у Нижньому Висоцькому громади УПЦ КП (400 віруючих) і УГКЦ (336). Церква Зіслання Святого Духа УПЦ КП, збудована в 1814 році, ступінчато-пірамідального типу. Знавець сакрального мистецтва М. Драган ставив її на вершину розвитку тридільної церкви на Україні. Вона є типовою бойківською церквою з двома восьмиярусними і одною семиярусною вежею. Будівля нагадує три смереки, які внизу зійшлися кронами. Всі вежі завершують барочні увінчення з маківками і хрестами. Не бракує храмові і загальної мальовничості. З 1999 року греко-католики відправляють службу Божу в ще не повністю закінченому храмі.

За матеріалами Ю.І.Гайди
підготував автор електронного проекту
сайту —Михайло Височанський-Янкович

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.