Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

ІГОР СМУТОК

До історії роду Ільницьких-Телеп’яновичів з с. Гусного:

історична пам’ять та історична дійсність

Історія шляхетських родів Прикарпаття – це не тільки сукупність сухого фактажу, набір імен та дат, які лягають в основу історико-генеалогічної реконстукції родоводу. Це також чималий пласт колективної пам’яті, відображеної у родинних переказах, легендах та історичних оповідях. Оперуючи значно ширшим інструментарієм, який часом виходить за рамки раціонального, історична пам’ять здатна зробити те, перед чим безсила евристична діяльність сучасників та науково-дослідницькі потуги вчених-істориків. Прикладів цього чимало.

Наприклад, історична колективна пам’ять здатна заповнити прогалини, що виникали в результаті незворотного процесу втрати документальних пам’яток історії. Саме вона була почасти творцем добре відомих грамот галицько-волинських князів: недатована дарча Лева Даниловича Степанові Лізді на Гординю та Дорожів (від нього – рід Гординських), акт заміни с. Яриловичі на монастир у Созані для дяка Сенька 1392 р. (рід Созанських), дарча князя Лева на Березницю священику Костю від 4 травня 1292 р. (Березницьких), грамота князя Лева на с. Шептиці і Онуфріївський монастир (Шептицькі), грамота князя Лева Мететієві Турковичу на Кульчиці (Кульчицькі)i. На думку І. Каманіна та В. Інкіна, вони виникли в результаті відтворення по пам’яті змісту утрачених оригіналів. Таким чином, будучи фальсифікатами з точки зору дипломатики, вищевказані документи тим не менше не були позбавлені історичної достовірностіii.

Інший приклад "творчої діяльності" колективної історичної пам’яті – переказ про засновників роду, наявний в усному творчому доробку більшості шляхетських родин Дрогобицько-Самбірського підгір’я. Окремі сюжети з нього залучалися до наукового обігу й розглядалися як доказова база нарівні з письмовими документальними матеріалами.

Наприклад, твердження про розподіл сіл Турка, Ільник та Явора між синами Ванчі Волоха – Ходком, Заньком та Ванком – кожен з яких нібито заснував окремий рід Ільницьких, Турецьких та Яворських, вперше було озвучене Каспером Нєсецьким у 1840-х рокахiii. В 1932 р. його повторно використав Л. Виростек у своїй монографії, реконструюючи початки цих трьох родинiv. Аналогічний сюжет – розподіл сіл Комарники, Висоцьке, Матків – між трьома безіменними синами Дуньки Височанського (інший варіант – Дуньки Височанської) – вперше з’явився в багатотомному Географічному словнику Польського королівства у статті про Комарникиv. Її автор Людвік Дзедзіцький для більшої аргументованості послався на нібито існуючий серед Височанських привілей, яким санкціонувався цей розподіл і який бачив місцевий священик Щасний Соломон. Насьогодні цей факт широко присутній у місцевій краєзнавчій літературі з історії Турківщини й місцевих сіл зокремаvi.

Народна пам’ять здатна не тільки творити, вона береться коментувати та доповнювати документально засвідчені події та факти. Добре відомий з актів Коронної метрики масштабний захід розмежування королівських та зем’янських сіл, проведений у кінці 1530-х років з ініціативи королеви Бони, був, якщо вірити історичним переказам, спровокований відмовою одного з Ільницьких Заньковичів надати допомогу Боні, яка потрапила в дорожню халепу недалеко від шляхетського села Ільника. Цей сюжет також не обійдений увагою з боку істориків краєзнавцівvii.

Перелік подібних прикладів можна продовжувати. Їхня кількість виимірюється десятками. Закономірно, виникають питання, наскільки достовірними є історичні перекази? Де межа між дійсністю та вигаданим? Чи може родинна легенда або оповідь використовуватися для реконструкції шляхетського роду? Відповіді на ці питання можна отримати лише вивчивши кожен окремо взятий випадок. В даній статті пропонується розглянути один з них й на його прикладі показати, як відбувається міфологізація історичного минулого, які відмінності між історичною дійсністю та історичним переказом.

З цією метою було використано історичний переказ, що до сьогодні побутує серед багаточисельного роду Ільницьких Телеп’яновичів, які проживали і проживають в с. Верхньому Гусному, а також в навколишніх сс. Івашківцях, Маткові, Мохнатому, Либохорі, Висоцькому Верхньому. Його зміст наступний:

"Мартин Ільницький, який більше десяти років служив гусаром в панцирній хоругві за королів Сасів, отримав від останніх у вигляді вислуги місцевість, на якій заснував село Гусне. Назва поселення нібито виводиться від слова "гусар". Мартин мав семеро синів. Кожний з них мав ім’я, отримане від батька. Це такі імена як Жук, Каплун, Дзьогало, Сечинець, Іванків тощо. Від них походять Ільницькі-Жуки, Ільницькі-Каплуни тощо, що проживали в Гусному. Ще на початку ХХ ст. кожен з представників роду міг вказати до якого саме відгалуження він належить – чи то Сечинців, Дзьогалів, чи то Каплунів, Іванкових тощо.

Ще за панщини в селі існував маєток, де хлопи, тобто нешляхетська частина населення села, відробляла повинності. Він розміщувався на землях, що називалися "Торинційство". Нагляд і управління цим маєтком здійснював пан-економ Сапіга. Йому допомагав один з синів Мартина Ільницького.

Одного разу на Великдень Сапіга разом з помічником, проїжджаючи по селу, зупинився біля хати іншого сина Мартина Ільницького. Він зажадав, щоб той вийшов до нього. Слова пана економа мав передати його помічник. Останній виконав наказ й переказав своєму брату вимогу Сапіги. Однак останній відмовився вийти, аргументуючи тим, що щойно прийшов з церкви та сів до святкового столу разом зі своєю сім’єю. Коли помічник повернувся й повідомив про це Сапігу, останній, розлютившись, сам зліз з коня, увірвався до хати й застрелив господаря прямо за столом. Після цього Сапіга продовжував виконувати обов’язки економа й один з синів Мартина Ільницького залишався його помічником.

Через деякий час, це було влітку, коли на дворі була неймовірна спека, люди відробляли у полі панщину, а Сапіга, який за ними наглядав, зажадав скупатися в ріці. Він звернувся до свого помічника з питанням, чи може він йому довірити зброю й отримав відповідь: "Пане, нехай Бог покарає мій рід до сьомого покоління, якщо я вас зраджу!" Сапіга роздягнувся, залишив коня і зброю на помічника й поліз у воду. Однак запевнення помічника були нещирими. Він тримав в душі образу на пана економа за вбивство брата й, скориставшись нагодою, схопив зброю, сів на коня й помчав в поле до людей, закликаючи їх вбити Сапігу, та демонструючи їм його зброю та коня.

Населення збіглося, схопило Сапігу та вчинило над ним розправу: його тіло було порубане на шматки та розвішано "на кіллю" по селу.

Пан економ мав дружину та дочку. Вони, дізнавшисть про страшну смерть свого чоловіка та батька, кинулись тікати. В Либохорі, сусідньому селі, дочка покійного Сапіги – Люба – тяжко захворіла. Звідси, нібито, походить назва села "люба хора". Щойно звістка про страту Сапіги дійшла до Самбора, звідти було вислано "карну експедицію", для покарання причетних до вбивства економа.

Боячись переслідувань, все чоловіче населення шляхетської частини села залишило Гусне та втекло до Закарпаття. Таким чином, за перевалом виникло нове село з аналогічною назвою, а в Закарпатті з’явилися Ільницькі"viii.

Викладена розповідь є одним з варіантів добре відомого серед старшого покоління Ільницьких Телеп’яновичів переказу про історію роду та села, в якому вони проживали. Ще один варіант цього ж переказу вміщено у книзі «Турківщина: історія населених пунктів», у розділі до історії Гусного Верхнього та Нижнього. Для порівняння процитуємо його повністю: "За переказами старожилів у кінці XVIII ст. прибув у село поляк Сап’єга, який став управителем маєтку Ільницького. Сам дідич проживав у добротному будинку с. Нижнє Гусне, в урочищі "Дворище". Пан Сап’єга позбавив багатьох людей давніх привілеїв, заборонив ходити в ліс. Одного літнього дня вирішив він скупатися в річці, довіривши зброю своєму кучерові, від якого ще раніше прийняв клятву, що буде вірно служити йому. Недалеко кріпаки відробляли панщину. Як побачили пана без зброї, то вирішили помститися. Порушив клятву і його вірний слуга, віддав пістоля бунтівникам. Селяни вбили ненависного деспота, порубали і розвішали куски його тіла обабіч дороги до села".ix

Забігаючи наперед, треба вказати на першу особливість цього феномену усної історичної пам’яті – це її багатоваріантність. Вислухавши п’ять чи то десять місцевих знавців історичного минулого, ви отримаєте, відповідно, п’ять і десять варіантів цього переказу, які в окремих місцях збігатимуться, в інших різнитимуться, тому переповідати їх усіх немає сенсу. На розсуд читачу пропонуємо один з них, найбільш розлогий, насичений деталями.

Наскільки вищенаведений витвір колективної народної пам’яті відповідає дійсності?

Дійсно, Мартин Ільницький – цілком історична постать – певний час проживав у с. Гусному. 14 листопада 1757 р. він отримав королівський привілей Августа ІІІ на війтівство в Гусному Верхньому. З цього акту дізнаємося, що Мартин був сином Яна Ільницького, та відбував військову службу "товаришем панцерного знаку", його дружиною була Елеонора Жепецькаx. На жаль, відсутня інформація про те, яким прізвиськом користувався Мартин й чи належав до Ільницьких Телеп’яновичів, відповідно, був вихідцем з Гусного, або такими були його предки. Востаннє він згадується в 1768 р. в якості власника війтівства у Верхньому Гусномуxi. Коли саме Мартин Ільницький помер, невідомо. Так само немає відомостей про його дітей. Метричні записи місцевої парафіяльної церкви, які велися, починаючи з 1785 р., й зберігаються на сьогодні у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові, відповідних відомостей про це не містять.

Можна зробити декілька припущень з цього приводу. Або Мартин Ільницький належав до римо-католицького віросповіданя, в такому випадку записи про народження його дітей та смерть слід шукати в метриках місцевої римо-католицької парафії. Або Мартин Ільницький залишив село до 1784 р., перебравшись деінде. В будь-якому випадку можна стверджувати однозначно: Мартин Ільницький, що проживав у Верхньому Гусному в 1757-1772 р., не міг буди засновником цього населеного пунку та не був родоначальником Ільницьких Телеп’яновичів.

Насправді, село засноване братами Іваном та Василем Телеп’янами в 1554 р. Вихідці з Ільника, що коло Турки, Телеп’яни були у третьому чи то четвертому поколінні представниками Ільницьких Заньковичів. 16 січня 1554 р. брати отримали привілей від королеви Бони на війтівство, на якому було записано 100 злотих, та право заснувати село на річці Ушнеxii. Очевидно, що пам’ять про заснування села Ільницькими не зникла, але дивним чином трансформувалася, ототожнивши перших засновників з особою, що проживала в селі у кінці XVIII ст.

Нащадки Івана і Василя Телеп’янів продовжували залишатися на війтівстві в Верхньому Гусному впродовж XVII-XVIII ст. Вже на серединуXVII ст. їхня кількість вимірювалася двома десятками сімей. Це був справжній родинний клан, в межах якого виникали свої відгалуженняxiii. Однак зростання чисельності роду вело до обезземелення, відповідно, зубожіння. Як наслідок, на середину XVIII ст. Ільницькі Телеп’яновичі через суспільну й матеріальну деградацію не змогли отримати чергового привілею на свої 3 війтівські лани й потрапили до категорії безправних посесорів війтівства. Останнє було визнано Королівським скарбом в якості вільного ("wakujące") й після цього потрапило до рук Мартина Ільницького.

Співіснування колишніх та актуального посесорів війтівства було безконфліктним, ймовірно, сторони досягнули певної угоди, що зводилася до визнання Ільницькими Телеп’яновичами Мартина Ільницького в якості свого покровителя та протектора, натомість останній не вдавався до насильницьких дій з метою відібрати війтівські землі від своїх попередників. В такий спосіб Мартин Ільницький "уникнув" негативних оцінок у колективній пам’яті Ільницьких Телеп’яновичів. Навпаки, завдяки вищому суспільному статусу він наділяється в переказі невластивими йому рисами родоначальника місцевого шляхетського роду, а його міфічні семеро синів започатковують окремі відгалуження Ільницьких Телеп’яновичів.

Цифра сім, в даному випадку, символічна. В дійсності таких відгалужень було більше, їхня кількість постійно коливалася. Наприклад, на кінець XVIII ст. це були Павловичі (Каплуни), Пилиповичі (Іванківи), Ляховичі (Олексовичі), Лочинці, Сапіжинці, Сечинці, Кепіничі, Жуки, Дзьогали – тобто дев’ять, а не сімxiv.

Наступний сюжет переказу про Сапігу та його вбивство також не позбавлений історичних реалій. Для цього слід перенестися у середину XVIIст.

Іван на прізвисько Сапіга, як і згаданий вище Мартин, також був цілком реальною особою, яка жила в с. Гусному у 1630-х – 1666 роках. Він належав до родини Ільницьких Телеп’яновичів. Його батько Іван був сином Луки, ймовірно, внуком Василя Телеп’яна, засновника села. Всіх нащадків Луки звали Лучинці. Таким прізвиськом послуговувалися брати Івана Сапіги Григорій та Стефан. Згодом звучання цього прізвиська дещо змінилося, й у документах другої половини XVIIXVIII ст. воно звучить як Лочинці.

Іван Сапіга вирізнявся з-поміж решти Ільницьких Телеп’яновичів своїм неспокійним характером. В 1640-1650-1660-х роках він – неодмінний учасник багатьох шляхетських наїздів та сутичок, що мали місце в навколишніх селах, починаючи з Турки на півночі й закінчуючи Матковом на півдні. Наприклад, 1657 р. він разом з Ільницькими з с. Кривки здійснив напад на власників с. Висоцьке Верхнє братів Констянтина та Павла Височанськихxv. В 1663 р. Іван Сапіга разом з братами вчинив напад на Василя Височанського Андрійковича та Миколая Яворського Дубикаxvi. В тому ж році йому довелося зазнати також нападу з боку Височанських. До кінця 1663 р. Іван Сапіга встиг побувати учасником збройного наїзду за участю Петра Комарницького Дубича й Андрія Любохорського Сулими на Матковських Чучепковичів та Кунторовичівxvii.

Відповідником уряду економа, який посідає Сапіга в переказі, є уряд либохірського крайника, який займав Іван Ільницький Сапіга в реальному життіxviii. Цей посадовець наділявся наглядовими поліцейськими функціями, чинив суд в межах своєї компетенції та регулював деякі питання господарського характеру в межах так званих країн – адміністративно-територіальних одиниць, у які об’єднувалися переважно села волоського права у гірській частині Самбірської економіїxix. До Либохірської країни належало в різний час від десяти до тринадцяти сіл. Серед них Верхнє Гусне разом з навколишніми поселеннямиxx.

10 січня 1658 р. Іван Ільницький Сапіга отримав дозвіл ("консенс") від Станіслава Скаршевського, адміністратора Самбірської економії, на володіння одного лану війтівства з частками "Барановська" і "Павловська". Цей дозвіл у тому ж році 16 липня затвердив король Ян Казимирxxi. Поштовхом для видачі відповідного королівського привілею був факт знищення попередніх документів на володіння часткою на війтівстві під час вторгнення військ трансільванського князя Ракоці й винищення села Гусного та інших поселень на шляху до Нового Самбораxxii. На нашу думку, саме це надання стало точкою відліку у конфлікті з рештою родичів Ільницьких Телеп’яновичів.

Справа в тому, що існували два відмінні способи набуття пожиттєвих прав на війтівства в селах волоського права у Самбірській економії. Перший передбачав передачу війтівства у спадок з покоління в покоління, починаючи з перших власників – засновників села. При цьому кожен новий посесор або група посесорів повинна була легалізувати свої права шляхом отримання нового привілею, де були б уписані їхні імена та прізвищеві назви. Таким чином війтівство залишалося в руках однієї родини, як це було у випадку з Ільницькими Телеп’яновичами, Волчанськими, Либохірськими, Гнилянськими, Ільницькими Черчовичами в Ільнику, Комарницькими у Росохачі та Багноватому, Боберськими у Лопушанці Лехновій, або у руках кількох родин – наприклад, Гвоздецьких, Кривецьких, Дубравських у Гвоздці. Питання внутрішнього розподілу війтівських часток у млині, корчмі, земельної нерухомості регулювалося самостійно без втручання з боку замкової адміністрації Самбірської економії чи Королівського скарбу. Як правило, тут діяв принцип, доволі поширений серед населення цього регіону, влучно названий В. Інкіним як "подворно-дедичный"xxiii. Земельна власність сім’ї, розпайована між її членами у другому поколінні, закріплювалася за ними. Представники третього покоління, в свою чергу, могли претендувати лише на наділ, отриманий їхніми батьками. Тільки за відсутності спадкоємців у дядьків, рідних та двоюрідних братів, їхні частки успадковувалися побічними відгалуженнями.

Таким чином, вже на середину XVII ст. гуснянське війтівство складалося з п’яти – шести частин, названих іменами та прізвиськами їхніх перших власників: Павловська, Баранівська, Іванківська тощо. Кожна з цих частин ділилася, у свою чергу, між наступними поколіннями окремих відгалужень Ільницьких.

Другий спосіб передбачав отримання війтівства або його частки шляхтичами, які не належали до війтівсько-князівської родини. Користаючись своїм вищим суспільним статусом та прикриваючись військовими та іншими заслугами, такі особи отримували за певну платню привілей на війтівство-князівство або його частину, посесори яких померли, а їхні наступники не встигли чи не могли вчасно отримати підтвердження на володіння належним їм спадком. Звичайно таке "вклинювання" розцінювалося вкрай негативно війтівсько-князівською родиною. Непроханих гостей намагалися всілякими способами позбутисяxxiv.

Здається, Іван Ільницький Сапіга обрав саме цей другий шлях. Скориставшись втратою попередніх надань, він отримав новий привілей, де фіксувалося право на посесію своєї частки батьківського спадку у наділі Ільницьких Телеп’яновичів-Лучинців, а також на частки Баранівську та Павловську. Вони належали двоюрідним та троюрідним братам Івана Сапіги, які мали спадкоємців по прямій лінії. Отже, за тогочасними уявленнями, Сапіга незаконно узурпував їх.

В середовищі Ільницьких Телеп’яновичів розпочалися чвари та незгоди. Протистояння, в традиціях того часу, супроводжувалося перманентними сутичками, що закінчувалися завданням тілесних ран та ушкоджень. Наприклад, в 1660 р. Михайло та Федько Ільницькі Павловичі-Прендоличі порубали плуги та розігнали челядь Івана Сапіги, перешкоджаючи орати щойно втрачену земельну власністьxxv. Під час однієї з таких бійок у 1662 р. Іван Сапіга убив Тимка Ільницького Торинця, який напав на його дім та повибивав вікнаxxvi. Помста не забарилася. У 1666 р. Михайло Ільницький Павлович, Лесь Ільницький Тюхвач, Ілько Ільницький Кепінич та інші убили Івана Ільницького Сапігуxxvii. Обставини його смерті, на жаль, невідомі.

Так само чимало питань викликає ще один елемент цієї сюжетної лінії – втеча дружини та смерть дочки. Тут також присутня складова історичної дійсності, правда, дещо у незвичний спосіб. Зокрема, напрямок втечі – до с. Либохорі, як це подається у переказі, не є довільно обраним. Він має певний сенс. Іван Ільницький Сапіга був одружений з дочкою Миколи Либохорського – Катериною. Вона разом з чоловіком згадана у привілеї 1658 р.xxviii Логічно припустити, якщо така втеча існувала (виникають, однак, сумніви, стосовно того, чи Катерина Либохорська ще жила у 1666 р., чи була вже покійною), то Либохора, в даному випадку, була надійним місцем пристанища. Згадка дочки, попри те що у Івана Сапіги було п’ятеро дітей, не рахуючи Василя, згаданого у привілеї 1658 р.(здається, на 1666 р. також був уже покійним), також не випадкова. У протестації до Перемишльского гроду з приводу вбивства Івана Сапіги серед позивачів вказано його братів, а також дочку Анастасію з чоловіком Петром Терлецьким Савчаком, яка виступала від імені решти двох синів та двох дочок убитогоxxix. Здається, вона була старшою серед решти живих на той час дітей Івана Сапіги.

Кінцівка цієї історії в дійсності дещо відрізняється від переказу. Вже у наспупному, 1667 р., сторони досягнули полюбовної угоди. Учасники убивства погодилися виплатити потерпілій стороні "композицію" у розмірі 160 злотихxxx. Нащадки Івана Сапіги продовжували мешкати у селі, започаткувавши окреме відгалуження Ільницьких Телеп’яновичів – Сапіжинці. Востаннє вони згадані у парафіяльній метриці села Гусного Верхнього у 1794 р.

Підсумовуючи, варто зазначити наступне. Народна пам’ять, відтворюючи події минулого, схильна поєднувати реальне з вигаданим, творячи доволі химерні комбінації, де вигадка і дійсність настільки тісно переплетені між собою, що виокремити їх без детального скрупульозного вивчення документальних свідчень практично неможливо. Усна історія не знає хронологічної послідовності подій. В ній історичні постаті, що жили в різні епохи, немов зведені в одному акті актори якоїсь історичної п’єси. Всі ці властивості народної пам’яті роблять її вкрай малопридатною для реконструкції минулого, і, зокрема, для відтворення подієвої історії шляхетських родів Прикарпаття.

i Інкін В.Ф. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI-XVIII століттях: історичні нариси. – Львів, 2004. – С.356-359.

ii Каманин И. Из истории подложных документов // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. – Киев, 1907. – Кн. ХХ, вып.І, отдел V: Заметки и известия. – С.4. Інкін В.Ф. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI-XVIII століттях: історичні нариси. – Львів, 2004. – С.131. 135. Інкін В.Ф. Чи є історична основа в фальсифікатах грамот князя Льва Даниловича // Вісник Львівського універститету. Серія історична. – Львів, 1988. – Вип. 24: З історії стародавності і середньовіччя. – С. 55-63.

iii Niesiecki Kasper. Hebarz Polski. Wyd. J.N. Bobrowicza. - Lipsk, 1839. – Т. 4. – S. 475.

ivWyroszek L. Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi halickiej // Rocznik Polskiego Towarzystwa Heraldycznego. - Lwów, 1932. - T. XI (1931/2). – S. 68.

vSłownikgeograficznyKrólestwaPolskiegoiinnychkrajówsłowiańskich. – Warszawa, 1883. – T. 4, (Kęs - Kutno)S. 301.

vi Комарницький В.Й. Комарники – село на Руському путі / науково-популярне видання. – Львів, 2007. – С.17. Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів. Монографічний опис. – Ужгород, 2002. – С. 277. Юсипович І. Турківщина: за завісою століть. – Львів, 1993. – С. 51.

vii Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів. Монографічний опис. – Ужгород, 2002. – С. 240. Юсипович І. Турківщина: за завісою століть. – Львів, 1993. – С. 29.

viii Записано від Ільницького Івана Михайловича 1921 р.н.

ix Гайда Юрій. Шуптар Володимир. Турківщина: історія населених пунктів. Монографічний опис. – Ужгород, 2002. – С. 167-168.

x Наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів. – Ф. 141 (А. Чоловського). – Оп.3. – Спр.205. – Арк.14.

xi Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa, 1882. – T.3. – S. 227.

xiiMatricularum Regni Poloniae summaria. – Varsoviae, 1961. Pars V. – Vol. 2.– Nr 8340.

xiii НБ ЛНУ. ВРСтаРК ім. Ф.П. Максименка. – Ф. «Самбірська економія». – Спр. 514/ІІІ. – Арк. 32-32зв., 71-72зв., 134-135, 172, 204-205зв. ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – оп. 1. – Спр. 394. – С. 894, 1131; спр. 395. – С. 684; спр. 398. – С. 1156-1157; спр. 401. – С. 2293.

xiv Центральний державний історичний архів України у м. Львові. – Ф. 201. – Оп. 4а. – Спр.1446. – Арк. 1-9, 21-40.

xv Центральний державний історичний архів України у м. Львові. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 384. – С. 868-869.

xvi Там сам. – Спр.395. – С. 367-368.

xvii Там само. – Спр.396. – С.1612-1613.

xviii Відповідна згадка про це, датована 9 серпня 1658 (ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – оп.1. – Спр. 386. – С. 428)

xix Инкин В.Ф. Волость (краина) и вече (сбор) на Галиции в XVI-XVIII вв.// Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1970г. – Рига, 1977. – С.72-79.

xx Смуток І. Адміністративно-територіальний устрій королівських столових маєтків у Галичині XVI-XVIII ст. (Самбірська економія) // Київська старовина. – 2000. - № 6. – С.37. Наукова бібліотека Львівського Національного університету ім. І.Франка. Відділ рукописних, стародрукованих та рідкісних книг ім. Ф.П. Максименка. – Ф. «Самбірська економія». – Спр. 514/ІІІ. – Арк. 28- 40. Спр. 515/ІІІ. – Арк. 16-30. Спр. 538/ІІІ. – Арк.26-30. Ц ЦДІА України у м.Львові. – Ф.181. – Оп.2. – Спр. 1866. – Арк.60.

xxi ЦДІА України у м. Львові. – Ф. 13. – оп.1. – Спр. 390. – С. 2750-2754.

xxii Там само. – Арк.. 2750-2751.

xxiii Общинные переделы земли и подворно-дедичный принцип владения в Галичине XVI–XVIII вв. // Тезисы докл. и сообщ. XV сессии межресп. симпозиума по аграрной истории Восточной Европы (Вологда, 7–13 сентября 1974 г.). Москва, 1974. С. 149–152.

xxiv Детальну інформацію про князів-війтів та князівства-війтівства можна почерпнути у грунтовному дослідженні цього питання В. Інкіним: Инкин В.Ф. К вопросу о происхождении и эволюции волошского института “князя” (кнеза) в галицкой деревне в ХV–ХVІІІ вв. // Славяно-волошские связи: Сб. ст. / АН МССР; отдел этнографии и искусствоведения. – Кишинев., 1978. – С. 114–147.

xxv НБ ЛНУ. ВРСтаРК ім. Ф.П. Максименка. – Ф. «Самбірська економія». – Спр. 514/ІІІ. – Арк..134.

xxvi Там само. – Арк..172.

xxvii Там само. – Спр.520/ІІІ. – Арк. 539-539зв. ЦДІАУЛ. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 401. – С. 2293.

xxviii НБ ЛНУ. ВРСтаРК ім. Ф.П. Максименка. – Ф. «Самбірська економія». – Спр. 519/ІІІ. – Арк. 218зв.-9.

xxix ЦДІА України у м.Львові. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 401. – С. 2293.

xxx ЛНУ. ВРКС Р. – Спр. 515/ІІІ. – Арк.19.

 

 

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.