Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

Сородник Семен

 ІСТОРІЯ КОРЧИНСЬКОЇ ШЛЯХТИ
минуле й сучасне села Корчина.
Стрий, 1937 — 1938
Переднє слово.

 

Ласкавий читачу! Повертається до отчого краю, до нас “Історія корчинської шляхти”. Пропонована праця про минуле і тогочасне села Корчина, що на Сколівщині, публікувалася у щотижневій газеті “Думка” в Стрию протягом 1937-1938 років. Її автор - вихідець з Корчина Семен Середник.

Дослідження історії корчинської шляхти він провидить на розлогому історичному тлі усього села, у переплетіннях з напрочуд живописною місцевістю, у зв’язках з навколишніми поселеннями: Крушельницею, Синевідськом Вижнім, Сколем.

Будучи національно свідомою та освіченою людиною свого часу, Семен Середник, посилаючись на документи, тактовно і виважено спростовує твердження професора Пшемислава Домбковського, дослідника шляхти в Корчині та Крушельниці, й робить спробу правдиво викласти поняття, витоки, соціальну й господарську природу корчинської шляхти. І, мабуть, що найпосутніше - її від княжих часів українське коріння, національну етику. Доводить що корчинська шляхта не мала нічого спільного з чужоземною шляхтою, зокрема польською.

Україна мала свою шляхту. Шляхтичами були Богдан Хмельницький, Станіслав Морозовський(Морозенко), Іван Виговський. Українські шляхетські родини в Галичині – Шашкевичів, Головацьких, Барвінських, Огоновських та багато інших століттями працювали для України, наближали її відродження.

Привілей шляхетства наші далекі співвітчизники отримували як визнання і винагороду за віддану службу Батьківщині у вигляді Універсалів, грамот, геральдничих документів.

Шляхетність - одна з найвищих рис оцінки особистості. Це не лише певний рівень освіченості, культури, але перш за все – високі засади моралі та чину.

В часи поневолення наші люди змушені були приховувати своє шляхетське походження.

З Божої ласки настала пора очистити й піднести поняття й вартість шляхетськості, повернути українській нації свою історію, високі моральні устої, прегарні й незрівнянні наші традиції, звичаї та обряди.

Висловлюємо сподівання, що історія шляхетськості в рідному краї викличе інтерес у читача, а діти давнього і водночас молодого Корчина, залюблені в дорогу свою малу Вітчизну, із зворушенням сердець будуть вчитуватися в її хвилюючі сторінки і, налаштувавши душу на врочистий лад, хоч на трішки повернуться до стежин босоногого дитинства, згадають родину, свій родовід, своє рідне село.

Голова Сколівського районного

науково-культурологічного Теодор Витвицький

товариства “Бойківщина”

Працю видруковано згідно з оригіналом, із збереженням тодішнього стилю мови.

Компютерна верстка Михайло Височанський - Янкович.

Це видання появляється за сприяння народного депутата України Ореста Фурдичка, голови Сколівської районної ради Юрія Андрушківа , завідувача районного фінансового відділу Марії Шунькової.

Історія Корчинської шляхти

Від сьогоднішного числа починаючи будемо поміщувати /у щотижневій газеті "ДУМКА" в Стрию, 1937 №№ 98 -- 112; 1938 №№ 113 - ІІ8/ історію Корчинської шляхти, що її написав автор Семен Сородник, уродженець і мешканець Корчина. Праця ця опер­та на документах дасть не тільки багато цікавого безпосередньо заінтересованим, але й думаємо викличевона зацікавленая і се­ред ширшого загалу нашого Громадянства, тим більше у сьогоднішний час, час ловлі душ на шляхотську вудку.


ВСТУПНЕ СЛОВО.

 

Літом 1936 р. появилася на книжковому ринку праця професора Пшемислава Домбковського: "Шляхта засьцянкова в Корчинє і Крушельніци надСтриєм “, що вийшла друкомтого ж року у Львові / В-во "Всхуд" - 1936 /.

Прочитавши її уважно, можна помітити, що професор Домбковскі, торкнувшись походження тут дрібної загумінкової /загродової, ходачкової/ шляхти, з розмислом лишив справу недоговореною, так що її можна розуміти, як кому вигідно, хоч із історичних документів та записок, оголошених шановним автором, виходить ясно і недвозначно, що наша дрібна, загумінкова шляхта є від найдавніших часів українського походження і її родоводи сягають українських княжих часів.

Культурно-побутову сторінку місцевої дрібної української шляхти потрактував професор Домбковскі із найтемнішого боку, а саме по-користувався лише деяким місцевим забобоном, а про прекрасні народні обряди, звичаї та вірування, що вказують, без сумніву, на українське походження нашої дрібної шляхти, не згадав нічого.

Про осьвітньо-культурні стремління, як теж про господарсь­кий стан села обох громад, нема у праці професора Домбковського теж ніякої згадки, так що по прочитанні цеї праці мається вражіння, наче би то на українську дрібну шляхту, а головно місцеву, падала якась темна тінь, щоби закрити небажаний декому фактичний стан річий.

Як уроженець села Корчина, цікавився я вже від давна минулим свойого рідного села , записував і розсліджував усе, що мало зв”язок з його минулим, з народніми звичаями, обряда­ми та віруваннями.

Головно звертав увагу на дрібну шляхту, між якою живу, і якщо рішився я написати історію рідного села, то не тому, щоби скритикувати ученого історика тої міри, як професор Домбковський, але щоби дати українському читачеві вірний та прав­дивий образ бойківського села, вйого минулому та сучасному.

Впрочім оголошені шановним професором архівальні запис­ки, дати та історичні документи, являються цінним матеріялом до історії Бойківщини. Ними то користувався я теж, що зрештою на відповідних місцях і зазначивя, та багато даних і записок зібрав я сам особисто, на місці, у парахіяльному архіві, із старих громадських записок, будьто записав від ста­рих місцевих людий.

СОРОДНИК СЕМЕН

Корчин, 8 грудня 1935.

І. К О Р Ч И Н

"Крилець, крилець соколе дай Полину, злечу в рідний край Де рідна хата, наче в віночку , Сади довкола, горби горбочки, Стрия цвітучі береги

Ліси, діброви, гай, луги

А верхи гір сягають зір."

(Богдан Кирчів).

Таких, або подібних назв місцевостей на З.У.З. є кілька, як Корчин коло Сокола, Корчина війтівська коло Горлиць, Корчина коло Кросна і Корчівка біля Журавна. Місцевість Корчин зустрінемо теж і у Польщі над Вислою.

Село Корчин у скільських горах на Бойківщині лежить на правому березі горішного бігу ріки Стрия на височині понад 460 м. над поверхнею моря, у віддалі 36 км. на полудневий захід від повітового міста тої ж назви, що й ріка.

Розложилося воно у полуднево-західному кінці широкої Синевідсько-Корчинської долини, окруженої вінцем гір. Від полудня знімаються над селом лісисті Лази та гора Коник, а дальше від південного заходу величний високоположинний хре­бет Парашки з трома лисими верхами, Юрчихою, Корчанкою та найвищою Парашкою. Із західно-полудневої сторони села тяг­нуться від Парашки вздовж Великої Річки поперечні хребти Кремениці, Погарів та Шпину, а з півночі під самим селом в”ється широкою срібною лентою ріка Стрий. За нею гора Синьочів з вершком Магурою та Синевідські Діли, що терасами спадають до ріки Стрия.

Дивлячись на Корчиніз вершка Коника або Шпину, виглядає Корчин рустикальний, як величезний правильний літак, а шляхотська громада тягнеться вздовж Великої Річки під го­рою Шпином.

Найближче до недавна повітове місто Сколе, віддалене від Корчина 12 км. на південь. Пошта, телеграф і залізничнастація в Синевідську Вижному, 5 км. на схід.

Уже від початків 19 століття знаним є Корчин, як кліматично-купелева місцевість та здорове літнисько. Лагідний, здоровий гірський воздух, соняшна околиця, смерекові ліси, купелі в ріці та прегарне положення села стягають сюди щороку майже від сотні літ багато міщухів на свіжий воздух, на відпочинок та лікування грудних недуг.

Вполовині 19 cт. мав Корчин аж два купелеві заведення, /Австерія і Ковальщина/, де лікувалися хворі залізисто-боровою водою та жентицею. На лівому березі ріки Стрия на полі "Береги", за селом находилося перед 50 літами джерело залізистої води, що її уживано і до пиття і до купелів. Біля джерела збудовано лазню, а до купелевого заведення в селі достарчувано залізисту воду до пиття в бочках. Це джерело біля 1882 року висохло, а дехто додумується, що його водяні жили найшли собі вихід у кориті ріки. З колишньої лазні на "Берегах" остався нині лише фундамент в землі у 30 метрів довгий, а місце, де було колись джерело, закидане каміннями, поросло комишем.

Будинок купелевого заведення "Австерія" проіснував по­над пів- століття і в 1905 р. розібрано із-за старости. Нахо­дився він зараз при виїзді до села на тому місці, де нині осідки Сойки Івана та Мушинського. По його збуренні перенесе­но купелеве заведення на Ковальщину до нових домів. Там про­існувало воно аж до серпня 1914 р. На Ковальщину приїздили на лікування грудних недуг головно жиди з північних окраїн бувшої Галичини, а навіть з Волині та Подільської губернії. Тут мали теж літню Колонію жидівські сироти, вихованки жидівських благодійних заведень. Їх прозивано у селі “штифтиками”.

Аристократична верхівка літників, високих австрійських урядовців, як поляків, так і Українців /Пежанські, Гаврилкевичі і другі/ зі Львова, Кракова, а навіть Люблина, мала свою літню Кальонію у дворі Підгородецьких /до 30 родин/.

Вже перед світовою війною почала до Корчина напливати така кількість літників, що у літніх колоніях не ставало для них місць, томуто почали вони віднаймати помешкання у госпо­дарів по селі. Літниськовий рух у Корчині в обох громадах дійшов у повоєнних роках 1924-1930 до найвищої точки до тепер. На громаді рустикальній реєстровано в цих часах до 700, на шляхті 100 осіб. Від 1930 р. фреквенція літників починає ма­літи, мабуть із-за тяжкої крізи.

В повоєнних часах побудовано в селі 12 віль, пересічно 8-кімнатних, а крім цего багато нових дво-чотирокімнатних помешкань, де літники мають зовсім можливі вигоди. Лікарі припоручують Корчин, головно для умово перепрацьованих людий, що потребують спокою та скріплення нервів, а до цього має Корчин прямо ідеальні умовини.

В найбільшій околиці Корчина находяться ще два мінераль­ні джерела, досі невикористані, а цеза рікою, на полі "Рагашовець", джерело сильно залізистої води та на правому бе­резі Стрия, на "Дубищах", джерело сірчано-содової води. Лі­кувальних прикмет та складників цих джерел до нині не провірено. Практичніші люди були би давно використали це багат­ство матері - природи та піднесли Корчин до рівня кращих клі­матично-лікувальних та купелевих місцевостий на наших землях.

Найбільшою перепоною в розвиткові Корчина як літниска є відсутність безпосередної залізничної лучби. З найближчоїстації в Синевідську Вижному треба їхати до Корчина во­зовою, впрочім доброю дорогою5 1/ 2 км.

Село Корчин поділене на дві громади, шляхоцьку і рустикальну. Як і коли доконано цього поділу, напевно, не мож устійнити. Це сталось, мабуть ще за польських панщизняних часів. До наших днів доховалися вісти, що дрібна корчинська шляхта жила колись всуміш із панщизняними підданими в час­ти села на "Потоці".

Поміж дрібною а гербовою повноупривілейованою шляхтою, приходило не раз до непорозуміньіз-за наділів, дідіцтва тощо, тому то повиганяли пани- дідичі дрібну шляхту із свойого су­сідства на нинішні місця осідку.

Велика річка, що випливає під Парашкою, становить гра­ницю між обома громадами. Замітна вонатим, що при довшій слоті або по великій зливі перемінюється в грізну стихійну силу, рве береги і нищить людську працю.

В найближчій околиці Корчина заслугують на увагу отсі місця, що їх фантазія місцевого населення сповила в серпанку легенд.

Лісове озерце під горою Кливою прозване літниками "Слезою Фатими". Старий місцевий переказ говорить,що воно було колись велике й глибоке, а в його водах жили лісові панни та лісовики. Одного разу заблукалася там молода дівчина і її залоскотали лісовики та втягнули у воду. Від тоді вечерами чути біля озера плач та голосіння-просьби о ратунок. Над чорним та спокійним плесом озера царить в літніх пополуднях німа, сонлива задума, а прибережні сосни та ялиці пригляда­ються в спокійному плесі своїй красі та щось тихо-тихо шепо­чуть, а осінню й зимою гуляють над його чорним плесом вітри-буревії. Недалеко озера, при лісовій дорозі стоїть "Турець­кий камінь",скеля розлупана на двоє. Там то убив колись турок бабу, а що не мав її де спрятати, розлупив мечем ска­лу на двоє і в цю розколину вкинув свою жертву.

По другому боці Малої Річки находиться гора "Камениста", з"Кріслом Довбуша" та масивами скель і підскельними пропастистими криївками, де, по місцевим переказам, укрили колись опришки великі скарби. Йдучи лісовою дорогою попри Малу Річ­ку, зайдемо в Затішні -"Райська долина", звідкіля розстелив­ся прекрасний вид на Коростівські полонини.

Мала Річка багата в численні пороги та крутіжі. На Великій Річці під Побуком находиться гарний водопад "Гуркало" /одна година ходу із села/, що з него спадає з шумом та гуком вода з п"ятиметрової стрімкої скелі.

Хто є літом в Корчині або в околиці, повинен обов"язково зробити прогульку на гору Парашку, найвищий верх у Скільському Бескиді /І27І м./, звідкіля видно далеко довкруги ча­рівний гірський світ із стріляючими вгору верхами, наїженими гірськими хребтами, темними зворами і глибокими проваллями. Парашку відвідують рік-річно тисячі туристів.

Місцева легенда голосить, що під Парашкою згинула з рук татарви якась українська княжна Параска. Дещо відмінний пе­реклад говорить, що татари в поході на Угорщину підпалили по дорозі замок в Уричі, де схоронилася перед татарами княжна Параска. Її батько, спішучи з дружиною горами Уричеві на по­міч, побачив з найвищого верха в околиці, що Урицький замок горить. Він заломив з болю руки і крикнув: “Параско, - гориш!” Від тоді прозвано цю гору Парашкою, а замок в Тустанській лості над рікою Стриєм : "Гориш - Урич-Урич". - Так пояснює народний переказ повстання назви цих двох місцевостей.

На Крушельницько-корчинській границі, на полі "Велитовець" біля Погарів находиться гріб казкового велетня, що згинув у двобою, поцілений скалою в голову. Забив його з мести одноокий велетень, що проживав на горі Синьогові, за рі­кою Стриєм. Каменюка, що нею поцілив свого суперника, лежить нині біля могили, зарита глибоко в землю.

Верх і узбіччя гори Шпину покриті фантастичними масивами скельних плит.

Дальші околиці Корчина мають багато історичних пам"яток по українській княжійдобі, як замки в Уричі, Розгірчі та Бубнищі, де кількастоліть пізніше мали безпечну криївку карпат­ські опришки. В Крушельниці, Корчині та Межибродах осталися по княжих замках лише назви "Замчище" або ледве помітні слі­ди поних, як, приміром, у Корчині на Лазах.

На червоних Берегах, за рікою Опором, мав стояти за українських княжих часів монастир Св. Іллі, що славився ученими монахами. Там мав король Данило гостювати кілька днів підчас утечі на Угри в 1241 р. Довколишний переказ говорить, що під­час боїв українських військ з татарвою над Опором, якраз про­ти червоних берегів, благословив ігумен Св. Тайнами воююче українське військо з монастирських валів. Татарва вдерлася до монастиря від сторони Труханова і почала плюндрувати церк­ву. Побачивши на валах старенького ігумена, кинулась на него товпа татар і проколола його. Кров Господня, що вилилася із чаші на землю, обагрила її навіки і від тоді те місце, де стояв колись монастир Св. Іллі, прозвано Червоними Берегами. Напроти Червоних Берегів, на лівому березі Опору, видно ще й нині Курган-могилу,де похоронено татарів. Цю могилу назива­ють нині "татарською". Така ж сама могила находиться в Дуби­ні, при головному шляху, що йде в Тухольщину, а звідтіля на Угри. Розказують, що її давно-давно розкопано та зрівнано з землею. Це мала бути спільна могила українських військ, що полягли над Опором в боях з татарами. Переказ говорить, що на цій могилі побудовано опісля монастир, що простояв до часів австрійського цісаря Йосифа II. Цісарським патентом з р. 1780 коли скасовано в Галичині монастирі, скасовано й цей монастир на Дубині та в Крушельниці.

За проханням Гошівського монастиря, ходили депутації з нашої верховини до Відня пішком.

Саме містечко Сколе та ріка Опір дістали теж назву по боях з татарами на пам"ятку, що там "кололи" ці, що ставляли опір.

Чотири км. на південь від Сколього, над рікою Опором находиться місцевість Святослав. Там погинув з рук душегубців, насланих князем Святополком Окаянним, деревлянський князь Святослав, наслідник великокняжого київського Престола, що утікав перед мстивим братом на Угорщину. Нині по цій могилі і слід загинув. Збереглася лише пам'ять про страшне братовбивство і живе до нині між бойками. Кажуть, що ще пе­ред сотнею літ був на Скільській верховині звичай, що бойки, проходячи біля княжої могили, кидали на неї зелене віття, щоби дика звірина не нарушувала княжої могили. Цей прекрасний звичай загинув нині. Описав його наш поет старого покоління Н. Устіянович в поемі "Святославова могила" Дальше на полудень, вгору р. Опору лежить славна Тухольщина, звеличана І. Франком в повісті "Захар Беркут". Недалеко у Славську, на сільському цвинтарі знаходиться могила нині позабутого українського- громадського діяча і письменника б0-х років мин. ст. Федора Заревича, автора повісти “Хлопська дитина", що помер у Славську 1873 р.

У скільських горах находяться теж і пам"ятки з наших недавних визвольних змагань, як гора Маківка біля Тухлі та Ключ біля Побука, де полягли в 1915 р. Українські Січові Ст­рільці за волю України в боях з Москалями. І Маківку, і Ключ відвідує щороку многотисячний здвиг українського народу з близьких і дальших сторін Галицької Волости , щоби віддати поклін тіням Героїв.

 

2. НАСЕЛЕННЯ , ГОСПОДАРСЬКІ ТА СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ

 

По найновішому статистичному списку з р. 1931 живе у Корчині: на громаді руст. 254 родини, що числять 1169 осіб, на громаді шляхоцькій 105 родин, що мають 722 особи. В обох громадах живуть отже 358 родин, що начислюють 1891 душ. Від року 1931, це число могло дещо збільшитися.

На громаді руст. є 234 домів, на шляхоцькій 100. Корчин руст. заселюють: 1132 українців, гр. кат.; І2поляків і 25 жидів. В Корчині шл. живе 699 укр. гр. кат., 8 поляків і 9 ж. Разом в обох громадах живе 20 поляків і 34 жидів. З поляків римо-кат. 10 осіб уживають розговірної мови польської, решта послугується мовою українською.

Розріст населення обох громад представляється цифрово так: В р. 1880 мав Корчин руст. 880 душ, шл. - 358 душ, ра­зом 1190 душ.

В році 1931 нарах. в Корчині руст. ІІбО душ, на шляхті 722, разом 1891 душ.

В р. 1780 було на шляхті лише ІЗ родин, в р. 1870 було на шляхті 53 родин, а з р. 1931 - 106 родин. З 1936 р. стан населення з обох громадах дещо збільшився.

Стан народин і смертности в передвоєнних часах представлявся як 6:2, в повоєнних як 5:3, а від 1929 р. як 2:3. З року 1936 слідно знова незначну звижку народин і зменшення смертности.

Причиною цього явища в повоєнних часах є без сумніву загальна нужда і недоїдання, що від них терпить сільське населення Скільщини.

На громаді руст. начислюється 141 шкільних дітей, в тому 3 римо--кат. 1 жид, а на Шляхті 60 шк. дітей, в тому 1 римо-кат. і 3 жиди.

В Корчині руст. є 2 кл. вселюдна школа утраквістична, на Шляхті одноклясова школа польська, мабуть тому, що там є 1 дитина римо-кат. обряду.

Обі громади Корчина займають простір 3524 га 86 ар. На це складаються:

а/ Корчин рустикальний 1370 га 86 ар

б/ Корчин шляхоцький 429 га

в/ Гредльові добра /ліси/ 1725 га

Разом 3524 га 86 ар.

Дрібні рільники і т. зв. халупники /комірники/ мають в обох громадах Корчина:

А. Корчин руст. Корчин шлях.

Під забудуван.55 га 27 га

" городами 50 " 10 "

" орне поле 300 " 50 "

сіножать 300 " 100 "

" неужитки 100 " 60 "

Разом 805га 247га.

Б. Громадський маєток:

Корчин руст.Корчин шлях.

Ліс 80 га 100га

Забудування - - 58 а

Городи - - 25 а

Пасовиська 150 га 120га

Дороги й ріка 60 га 25га

Разом 290 га 245га

 

В. Двірська посілість: / Підгородецький/

 

Орне поле 32 га

Забудування І -

Городи 2 -

Сіножать 30-

Неужитки 10-

Разом: 75 га..

 

Як з повищого зіставлення бачимо, то обі громади Корчина це є 350 родин, що числять около 1880 душ /без двору і жидів/ живуть із 410 га орного поля. На душу випадає дещо більше як 1/4 га орної землі. Томуто йне диво, що в Корчині панує нуждата голод, і то тим дошкульніші, що нема за­робітків. Давніше заробляло населення Корчина при лісових роботах та сплавлюванні дерева. Нині примушене село з мали­ми виїмками виживлятися із убогої, непоплатної і нераціональ­ної господарки. Літники лишають ту що року за помешкання, мо­локо і ярину біля 8.000 зол., а це є великим порятунком для села, головно на переднівку.

Корчин має около 110 га неужиткового простору і мігби через його вихіснування збільшити урожайну площу. Можна би теж вернути до плекання расової худоби та овець, з чого був би теж чималий дохід, або управляти на неужитках промислово-лічничі зела.

У давніших панщизняних часах, перед 200 літами, мали Корчинці много овець, про що свідчить спис Інвентарів панщизняних підданих з 1738 р.

Стан живого інвентаря на громаді руст. представляється нині так 200 коров, 95 коний, 2 пари волів,- на шляхті 134 корові 54 коний.

Під цю пору має Корчин рустик. 6 пчолярів, що мають ра­зом 60 уликів, на шляхті нараховується 3 пчолярів з 16 уликами. Продукція меду- середна, біля 300 кг. річно. Дерев овочевих нараховується в Корчині руст. 2000 штук, на шляхті около 600 штук. Збут овочів в жидівських руках. Обі громади мають по 1 водному тартакови, і по 1 кузні. На громаді руст. є 1 Кооп. Споживча /Дуброва/, Кооп. каса "Народній дім" та її при­ватна молочарня /Онуфрів/, на шляхті 1 стілковий споживчий склеп /в руках приватних/. Жидівських склепів в Корчині рустик. є на шляхті 1 і одна жидівська пекарня. Під цю пору находиться на громаді рустик. 1 різник українець і 1 жид. В часі отсеї праці йде у Корчині сильна акція за здійснення клича "свій до свого", і можна надіятися, що цей самооборонний клич вкоріниться таки у селі, а це принесло би богато хісна визискуваному досі населенню.

Ремісничий стан в обох громадах представляється слабо. Майже на 2000 населення /в обох громадах/ припадає: 1 концесіонований будівельний майстер, 3 конц. шевці, 3 ковалі, 4 столярі, та 1 пекар /жид/. Самоуків, ремісників, різних фахів є більше.

З різних часів, почавши від р. І875, вийшло з Корчина 2 гімн. Професори, 1 священик, 3 народніх вчителів, 2 купці і 4 урядовці. Під цю пору має Корчин 1 студента теольогії, 2 гімназ. абсольвентів і3 учит. кандидатів без заняття.

Американських емігрантів, що ще перед світовою війною виїхали до Америки на заробітки, начислюється в Корчині 30 осіб /в обох громадах/. Декотрі з них, заощадивши трохи гро­ша, повернули вжедо рідного села. Завдяки жертвенності аме­риканської Корчинської еміграції і вибудовано на громад. рустик. величавий "Народній Дім"/в 1933 р./, де містяться усі освітно-культурні та економічні установи села.

Першим американським емігрантом із Корчииа був Кость Кирчів, що біля р. 1890 виїхав до Америки. Своєю працею до­робився він майна та здобув собі велике значіння і повагу поміж українською заморською еміграцією. Кость Кирчів був довголітнім президентом Укр. Нар. Союзу, найбільшої укр. ку­льтурно- освітної та запомогової інституції в З”єдинених державах північної Америки. Із наведених статистичних даних віє сумом, бо в парі з розростом населення щораз більше дробиться землиця, заробітків немає, а промисл, торгівля і ре­месло все ще в більшості в чужих руках.

І досі у селі є ще 5 жидівських крамниць, а гуртова продаж овочів та сирівців находиться всеціло в руках місцевих та замісцевих жидів.

Клич “свій до свого”, що голосним відгомоном покотився по нашій Верховині, ще поки що в пеленках і не увійшов ще в кість і кров тутешнього населення.

Під оглядом культурним, національної свідомости та громадянських установ гальмуються сварня та роздори, що в нинішніх часах роз”їдають наше громадянське життя майже по усіх мі­сцевостях галицької волости. Та все ж таки є надія, що з цего тимчасового ферменту та хаосу народиться національна і грома­дянська солідарність та карність.

 

3. МИНУЛЕ СЕЛА КОРЧИНА.

 

Про село Корчин у Скільщині маємо кілька розвідок, го­ловно польських авторів. Проф. Пшемислав Домбковські подає отсих: Людвік Дзєдзіцкі - "Словнік географічний" з р. 1875, ст. 397 - 398, кс. Францішек Сярчиньскі, Генрик Гонсяровскі, а з Українців Венедикт Площанський, що написав розвідку про Синевідсько, Корчин і околицю у "Літературному Зборнику га­лицько-руської матиці з р. 1870. ст. 35-39. "Нікоториє се­ла Галицькой Руси". Та найповажнішою працею про село Корчин, опертою на архівальних документах, являється "Шляхта засьцянкова в Корчинє і Крушельніци" проф. Пшемислава Домбковського, що вийшла друком в 1936 р.

Проф. Пшем. Домбковські, спираючись на інформаціях людий, що знають Корчин, виводить назву Корчина від корчування лісів або від місцевости "Кєрч" на Криму, звідкіля мали ту осістися татари. Та є ще й третийі то найправдоподібніший здогад про походження назви села Корчина, а саме від гори Корчанки лисої /середнього хребта Парашки/, або від "Великої Річки", що в давнину називалася теж Корчанкою".

Коли повстав Корчин, про це не дасться нічого певного сказати. Найправдоподобніше була тут вже оселя при оборонному замку на "Лазах", за Укр. княжих часів. Переказ і сліди по давньому дерев”яному замку збереглися до нині.

При оборонних замках радо осідалися в старовину люди, бо все таки було там безпечніше жити та можна було спокій­ніше обробляти землю.

Сліди чоловіка у наших горах є дуже давні, бо ще з нео­літичної /новокам”яної/ доби, отже з перед 10.000 років. Свід­чать про це всякі кам”яні знахідки, викопані із старих могил.

Писана історія /грецька та римська/ до VI віку по Хр. споминає на укр. землях кочуючі племена Скитів, Сарматів та Антів, що їх спосіб життя був схожий до життя пізніших укра­їнських племен. З історичних грецьких джерел довідуємося теж про словянське племя Хорватів, що жило у наших горах. Карпа­тах /від VІ. стол. по Хр./. Від Хорватів виводять деякі учені /о. Др. Вас. Гаджега-Ужгород/ і назву наших гір Карпат. Грецький цар, .Константин Багрянородний споминає біля 950р. по Хр., що "по обох сторонах Карпат за Бабиною Горою" живе руське племя Лемків та Бойків. /О. Іриней Кондратович- "Історія Підкарп. Руси" - видання Ужгородської Просвіти 1924 р./ Так отже маємо вже певну дату, що до нашого племени Бойків, яке перед 1000 літами заселювало гори Карпати.

Св. Бруно, що проповідував віру Христову між народами Сходу, пише в 1037 р. до німецького цісаря Генрика II, що "Старшина Русинів відпровадив його із своєю дружиною аж до границь своєї країни, до цих воріт у горах, що охороняють руську країну від неприятеля".

Все це свідчить, що у наших Карпатах і в доісторичних, і в первопочатках історичних часів, були людські оселі, а що до українських племен, є факт, що вони живуть ту, напевно, від 1500 літ що найменше.

Землі українських хорватських племен /в Карпатах/ прилу­чив до Великокиївської Держави Володимир Великий в 983 р. До цього часу хорватські племена в горах були під владою своїх племінних князів.

По розвалі Великої Київської держави /1169 р./ оформлюється на З.У.З. українська Володимиро-Галицька Держава, що об"єднує в часах своєї найбільшої могутности майже 9/10 усеї території українських земель /за князів Романа й Данила/.

Українські Володимиро-Галицькі князі мали з полудневими сусідами Уграми багацько клопотів за границі і престоли. Майже через увесь час існування Волод.--Гал. Держави, мусіли ук­раїнські князі обороняти границі своїх волостий від напасливих угрів. В тій цілі будували вони богато оборонних замків при граничних шляхах, що вели на Угорщину і з Угорщини, та обсаджували їх сильними військовими залогами. І в долині ріки Стрия /тоді Стрич, або Стрів/, почавши від Розгірча, було багато таких оборонних замків, що їх сліди збереглися й до нині, як в Розгірчу, Межибродах, Корчині, Крушельниці, Підгородцях та в Уричі.

Отже укріплення та оборона укр. земель перед нападами Угрів ішли долиною ріки Стрия, а не Опору. Вздовж долини Стрия ішов на Угорщину шлях до Мукачева /Руська путь/. Таких шляхів /узинів/ було більше, як Татарський, коло Яблониці, Верецький коло Климця, Ужоцький коло Сянока, Руський коло Руськова, Дуклянський коло Дуклі та Орловський коло Орлова на Лемківщині. Тими то шляхами хо­дили українські княжі дружини на Мадярщину, тими ж самими нападали мадярські полчища на українські княжі землі. Вздовж цих шляхів будували укр. князі сильні оборонні замки /городи/, а біля них повставали згодом і людські оселі. Так могла повс­тати і оселя Корчин біля оборонного замку на Лазах, де посели­лися хліборобські родини та вислужені княжі люди, що їх наді­лив Князь за службу земельними наділами.

В 1340 р. упала самостійна Володимиро-Галицька держава, а на українські землі пішли війною литовці та поляки. Остаточний вислід сусідських змагань був такий, що Вол-Гал. Державу забрала Польща. Упадок В.-Г. Держави був заразом початком довговікового поневолення українського народу.

За української великокняжої Київської, відтак Вол.-Гал. Держави жило українське селянство вільним, свобідним життям, бо тоді не було ще в Укр. державі усталеного суспільного ладу по західним взірцям, з клясовими привілеями та поневоленням. За Литви і Польщі цей стан змінився на гірше, бо там панував феодальний суспільний устрій, опертий на кріпацтві селян та великих привілеях шляхти.

Хоч українському боярству не відбирано зразу привілеїв, ба, навіть признавано та стверджувано королівськими грамотами, але згодом прийшла черга і на наших бояр. Щоби не тратити шляхотських привілеїв та маєтків, починають українські бага­тії-магнати покидати предківську віру та переходити в чужий національний табір, а за ними за їх приміром йде туди і богатіше укрїнське боярство. Для української нації пропали так безповоротно колишні українські княжі та боярські роди Сапігів, Потоцьких, Радивилів, Сангушків, Островських, Чорторийських. Вишневецьких, Ходкевичів і багато інших.

Лише майже чудом оминула денаціоналізація нечисленне малоземельне, зубожіле дрібне українське боярство, що лишилося вірним національности і вірі предків, через що потратило маєтки і було відсунене на сірий кінець тодішнього устрою. Із урядових польських переписів на 3.У.Землях у половині 16 століття можна досить точно довідатися про долю нашого селянства під Польщею.

В 15 ст., крім данин в, натурі, не перевищала панщина 14 робочих днів у рік. У 16 столітті обовязує панщина 2 дні на тиждень, а дальше починає шляхта запроваджувати щоденну ро­боту у свою користь. Відроблювано отже панщину: "Скільки пан хотів і скільки було треба". Кріпак мусів іти на панщину до сходу сонця, а працю кінчив на панському лані, в лісі чи в дворі по заході сонця. На свойому обійсті чи клаптику поля міг робити лише вночі. Крім цього, не вільно було кріпакові переноситися у іншу місцевість, не вільно було навіть женитися без дозволу пана. Кріпака можна було судити власній упо­добі, можна було його продати, як худобину, або й забити без­карно.

В такому то суспільному ладі жив наш нарід понад 400 літ, бо від 1349 - 1772 р., аж до розбору Польщі, коли то Галичина перейшла під Австрію.

У цей ганебний суспільний лад ударив перший грім, зараз таки по прилученні Галичини до Австрії, та хоч і не розбив його зовсім, то все ж таки стара будівля шляхотсько-феодального устрою зарисувалася.

Це був австрійський патент з р.І785, що ним австрійський цісар Йосиф ІІ зніс кріпацтво. По думці цього патенту дозво­лено селянам женитися без дозволу панів і шукати собі заняття та праці поза межами села. Панщизняні роботи установлено 30 днів на рік, відлучено селянські грунта від панських посілостий, а селянству дозволено затримати для себе 70 % збору із свойого поля. 12 % збору селянина, припадало на державний по­даток, а 18 % на панщизняну данину для дідича. В цих 18 % зара­ховано вже і робочі панщизняні повинности. Судівництво зре­формовано остільки, що селянин мав право боронити себе перед панським судом і відкликуватися від його рішень дальше. Крім цього, дістали сільські громади громадську самоуправу, розу­міється під доглядом панів дідичів. Всі ці постанови патенту лишилися в більшості паперовими постановами, бо з одної сто­рони уряд не налягав на їх виконування, а шляхта докладала всіх зусиль та штучок, щоби ці постанови лишилися лише на па­пері, так що за австр. цісаря Франца ІІ не придержувався майже ніхто постанов цего патенту.

Про цей патент панщизняний нарід майже не знав нічого та угинався дальше під панщизняним ярмом.

Уже в передрозборовій Польщі приходило нераз до народніх бунтів проти шляхотсько-панських порядків та їх криваво здав­лювано. У нас в Галичині, на Підкарпатті і в Карпатах тікав народ від своїх панів у Опришки і нераз відплачував люто свої кривди. Тому й не диво, що Опришки мали у народі велику пошану.

Найславнішого з них Олексу Довбуша, що нераз налляв панам поза шкуру гарячого сала, величала і величає ще й нині народня легенда як казкового лицаря, народного героя і местника. Опришківство цвіло у нас від другої половини 17 до половини 18 століття. У наших горахна бойківщині був ватажком опришківських загонів Іван Довбуш, рідний брат славного Олекси Довбуша. По сварці з братом зорганізував собі Іван Довбуш осібну ватагу і перейшов з нею на Бойківщину, де був пострахом для панів. По ньому осталася в Бенявській церкві /Турчанщина/ пам”ятка, ніж з підписом, а народній переказ говорить теж і про каплицю біля каменя в Бубнищі, що її мав Іван Довбуш по­будувати за прощення гріхів.

Такої одначе слави, як його брат Олекса, не здобув собі Іван Довбуш. Пам”ять про Олексу Довбуша, що помер в Космачі 24 серпня 1744 р. у домі Степана Дзвінки, живе й до нині в на­роді. Олекса Довбуш увійшов як герой і местник в українсь­ку літературу.

Опришківство зліквідував з великим трудом австрійський уряд при кінці 18 століття.

У нас на Бойківщині є богато сіл, що мають свій "камінь Довбуша", а це свідчить найкраще про невмирущу славу і пам”ять про Довбуша між нашим народом.

Бурун революції 1848 р. в Австрії приневолив австрійський уряд знести панщину, і від тоді почав український нарід під Австрією нове життя. Та хоч австрійська конституція з І86І р. зрівняла всіх своїх громадян у правах та проголосила особисту та громадянську рівність і свободу, то все таки мусів наш нарід нераз ще кервавитися за свої національні, культурнї, політичні і господарські права. /Баденівські кроваві вибори, селянські штрайки, Український університет і др./

Цей короткий історичний перегляд життя-буття нашого на­роду від укр. княжих часів, відтак під Польщею та під Австрією подав я тому, щоби мати образ тих суспільних обставин, в яких жили в різних часах наші предки, що заселювали Корчин.

Про Корчин як оселю, існуючу вже в укр. княжих часах, свідчить і місцева легенда зв”язана з назвою гори Парашки і сліди оборонного замку на "Лазах".

Найстарша документальна вістка про Корчин з р. 1397 мала находиться в архіві міста Сколього , а саме в документах, де згадується про границі посілостий між Сколем і Корчином.

На підставі цих історичних документів програв 40 років тому Ляйош Крізер, бувший власник Корчина і Крушельниці, процес із фірмою Шмідт- Гредель, власниками сільських дібр. Де ці документи поділися не знати. Можливо, що вилучені до процесових актів, припадають порохами десь в судових архівах.

Проф. Домбковскі наводить усвоїй праці про Корчин і Крушельницю оці архівні дати:

1/ На записці з р. 1475 говориться про Корчин і Тухлю:

" ін вілліс Корчин ет Тухляін дістрікту Стрієнсі" /в се­лах Корчині і Тухлі Стрийського повіту"/.

2/ Із записки з р. 1479 довідуємося, що дрогобицький возьний /міністеріаліс дрогобіцієнсіс/ скаржить і виконує всякі урядові чинности, що до шляхти з Корчина, Крушельниці і Підгородець.

3/ На записці з р. 1501 написано про Корчин: "ін вілля Корчин ін дістрікту Стрієнсі" - /в селі Корчині Стрийського повіту"/.

За часів передрозборової Польщі належав Корчин до "Землі Перемиської" , а до староства в Стрию то у Дрогоби­чі /І479 р./. Гродський суд був у Сколім, а земський у Самборі, аж до половини 19 ст.

Ще перед 40 літами чулося у Корчині - "ти кримінальни­ку самбірський - це натяк на самбірську в”язницю при земському суді.

За польськими історичними джерелами / Зьрудла дзєйове, т. XXIII, стор. І – 42 / згадує проф. Домбковскі, що в 15 столітті були вже у Корчині церкова і резиденція "попа", млин, коршма і городи коло хат, а з архівальної записки / Т. ХІХ - 214І, 347О / наводить проф. Домбковскі, що рідні брати, сини помершого Федька Корчинського, Андрій і Олекса, господарили спільно. Дальше наводжу за проф. Домбковським отсе: Один з предків корчинської шляхти Юрко Гошовський Корчинський, власник земельних наділів в Корчині і Тухлі не хотів брати участи в поході польських військ на Угрів в 1474 р. За кару відібрав йому польський король наділи і дав їх якомусь Іванови Риціжикови з Молодовиць. Одначе цей відступив їх назад Юркови Корчинському Гошовському за 300 гривен /українська монета/ і виставив Гошовському на це поквітування в р. І475./П.Домбковскі - Чрх. запис XIX, 683/.

Інший знова шляхтич з Корчина Петро Корчинський при співпомочі Грицька Крушельницького, зробив напад на дім Мартіна Кареви з Ріпчиць у Самбірщині і порядно його пограбував /документ з р. І478 / Від 15 ст. починають поселюватися в Корчині шлях. родини із других сіл як Крушельницькі з Крушельииці і Підгородецькі з Підгородець.

За проф. Грушевським /джерела Т. І./ подає проф. Домбковскі, що в р. 1535 слалося у Корчині гидке братовбивство. Шляхтич Грицько Корчинський забив свого брата Васька, за це відібрав король Грицькови Корчинському маєток і наділив ним якогось Івана Нараївського, а цей наділ в аренду професорові Іванові Радивилівському в р.1570. Проф. Есмбковські подає мильну дату 1470.

На підставі історичних джерел Т. І. Львів 1895 р. ст. 194-195 подає за Гошівським проФ. Домбковскі, що під кінець 16 століття платили у нас, крім звичайних данин, ще й "спеціяльну" ІspecjalnaІ т. зв. "Струга", це є від 20 овець одного барана і сир, від20 безрог- І вепра. Тоді баран мав вартість 15 грошів, а сир 6 грошів. Пізніше цю данину знесено. Не бу­ла це однак якась спеціяльна данина, як думає проф. Домбковскі, а звичайна, що її платили Кріпаки на Св. Юра. Такуж данину платили кріпаки не лише в Польщі, але й на Мадярщині / “stronga/ Істор. Підкар. Руси,О. Грин. Кондратович 1924, Ужгород/.

В 17 столітті роди корчинської шляхти так розрослися, що для декого не стало місця в рідньому гнізді, тому почалася шляхотська еміграція у другі сторони. В 1587 р. переселився до Струтина /Долинщина/ Ігнат Корчинський, Матій Корчинський перенісся в 1628 р. до Остапович /Самбірщина/, а Федько Корчинський осів в р. 1633 в Плетеничах, теж в Самбірщині. /Проф. Домбковскі/.

В р. 1714 був Корчин видовищем бійки між шляхтою з Витвиці- Витвицькими з стрийськими жидами. Витвицькі шляхтичі убили в Стрию жида, та, втікаючи перед пімстою і карою, опинилися аж у Корчині. Тут дігнали їх стрийські жиди та при помочі наймлених стрийських міщан покували до вязниці в Стрию / за проф. Домбковським /.

З праці проф. Домбковського довідуємося дальше, що в другій половині 18 століття, був власником одної части Корчина Михайло Хондзінський. В 1762р. записав він своїй жін­ці посаг в сумі І6.000 зол. II березня 1791 р. він помер, а його діти Каєтан, Варвара і Розалія відпродали свої частки Ігнатови Ковальському. По дворі Ковальського лишилася і до нині "Ковальщина", тепер в руках родини Онуфрових.

Автор тої ж праці подає, що в р. 1773 було в Корчині аж 6 двірських посілостий, а саме:І/ Мазарак, 2/ Антін Колосовський із синами Адамом і Севастіяном /мали разом 21 під­даних/, 3/ Михайло і Севастія Сєкержинські - 10 підданих, 4/ Михайло Ходзінський і жена Антоніна з Желіславських, 5/ Рейтаровські- 4 підданих, 6/ Туржанські - 3 підданих. Число підданих невірне, про що і сам проф. Домбковскі пише. Їх мусіло бути богато більше. Частину панського маєтку т.зв. "Сєкєржинщина" /від власників Сєкєржинських/ продав Фабіян Сєкєржинські в р. 1788 Миколайови Підгородецькому Мазеничеві і від цього часу по нинішній день нахо­диться цей маєток в руках потомків Миколи Підгородецького, що помер в 1808 р. По ньому одідичили маєток сини Степан, Іван, Симеон і дочка Анна,

З початку 19ст. мав у Корчині найбільше маєтку Вінкент Хондзінскі, що відкупив декілька дворів з обшарами від дрібних дідичів.

Частина Корчина, т.зв. "Ряд", належала до Скільських дібр, докнягині Ізабелі Чарторийської, замужної за князем Станіславом Любомирським. По її смерти перейшли скільські добра, а з ними і часть Корчинана дочку Александру Любомирську, замужну грабіну Потоцьку. По ній дідичить ці доб­ра в 1883 р. Александер Потоцький, опісля його синСтанислав, що в р. 1858 продав скільські добра грабйому Євгенови Кінському фон Хімітц у. Теттау. Його сини Рудольф і Євген відпродують ці добра в р. 1886 Вільгельмові Адамові Шмідтові і братам Цадикові та Германові Гредлям, мадярським жидам, а ці останні мають їх і по сьогодні.

Частина маєтку Корчин т. зв. Колосовщина, колись влас­ність Антона, Адама і Севастіяна Клосховських, змінює власників дуже часто. Адам Клосховські продав її в р. 1776 за 10.000 зл. Станиславови Маршицькому.

Його сини перепродали Колосовщину Антонови Шкодзінсь-кому вжеза 18.000 зол. поль. Цей продав її в р. 1803 Йосифові Сосновському за 37.000 зол.

1815 р. набув Колосовщину в посідання Вінкент Хондзінський, що був рівночасно власником Крушельниці. Від него набув Крушельницю в р. 1858 Франц Смолька, польський гром. діяч, і посол до австрійського парламенту. 1865 р. відкупив Смолька від Хондзінського і Корчинський маєток та злучив його в один ключ з Крушельницею. Як завідателі повновласники дібр Смольки були ту звані Іван Гарасимович; від року 1881 був управителем дібр Смольки Адам Гоєчек, а від 1886 Людвик Бранд.

Ще в р. 1870 були великі корчинські ліси нерозділеними і становили спільну власність трьох власників а це:

Франц Смолька мав 12/16 частин, Альберт Підгородецький 3/Іб, а Катарина Давидовська І/10 частину лісів. Крім цих мали в Корчині малі частки: грабя Кінський зі Сколього, та Констан­тин Туржанський, син Антона.

В р. 1876 продав Фр. Смолька добра Крушельницю і Корчин баронові Венедиктові Пошінгерові Хоборському з Баварії, що був галицьким намісником у Львові. По ньому дідичить ці доб­ра його син Вільгельм. За його часів уживано печатки з ні­мецьким написом “Гершафт Крушельніца унд Корчин”. В 1889 р. набув Крушельницю і Корчин князь Андрій Любомірський з Пшеворська. В р. 1895 відпродав він ці добра Ляйошови Крізерови, мадярському жидови, а цей знова перепродав їх по експлоатації лісів в 1907 р. Едвардові Цальцерові з Брукселі.

В 1918 р. набув Корчин і Крушельницю нобілітований вже на барона Герман Гредель, власник скільських дібр.

Ось так представляється історія панських маєтків у Корчині. По багатьох дрібних власниках та дворах загинула вже пам”ять. У Корчині живе щена невеличкому маєтку /до 75га/ давня родина Підгородецьких, від 19 ст, спольщена та зукраїнізовані і збіднілі роди Хондзінських і Колосовських. Осталися лише назви осідків по давніх дворах та їх власни­ках як: "Сосновщина", "Ковальщина", "Давидовщина", "Колосовщина" і другі, що для молодого покоління корчинців у вжє не зрозумілими.

Зазначити треба, що в Корчині було за панщизняних ча­сів аж 5 шинків, отже кождий майже двір мав свою коршму. Ще по скасуванні панщини було у Корчині до 1880 р. 4 корчми, де пропивали свої маєтки наші нетямущі предки.

На З.У.З. під Польщею, вздовж Підкарпаття і в Карпатах живе невеличкими острівцями, з дуже давніх часів нечисленна, але досить характеристична верства населення української на­ціональности, та гр. кат. обряду т. зв. загородова, дрібна або ходачкова шляхта.

За панщизняних часів була ця верства посереднім станом між гербовою повноупривілейованою шляхтою, а закріпощеним се­лянством. За часів передрозборової Польщі сиділа ця дрібна, загородова шляхта на королівських наділах, наданих землях або і на панських маєтках, що не виносили більше як 1 лан землі. Підданих кріпаків дрібна шляхта не мала і поза те, що не робила панщини, не мала теж і тих привілеїв, що гер­бова упривілейована шляхта. Дрібна загородова шляхта була обов”язана платити данину королеві або гербовій шляхті, від­повідно до цього на чийому маєтку сиділа, а дальше мала за обов”язок служити при війську, працювати при замкових робо­тах та держати варту на королівських замках.

Гербова, повноупривілейована шляхта, крім військової служби підчас війни та данини 2 гроші від лану, не мала ніяких інших обо”язків супроти короля й держави, за це ма­ла великі маєтки, багато підданих кріпаків, ще більше привілеїв, а найбільше широкознаної шляхотської пихи, бундючности та своєвілля.

Оце й різниця між тими двома шляхотськими станами, що з них один мав повні привілеї, а майже ніяких обов”язків, а другий мусів за шляхотський титул тяжко працювати і платити податки.

Як і коли оформилася ця посередна верства нашої дріб­ної, загумінкової або т.зв. ходачкової шляхти, на це питан­ня годі відповісти точно. Знаємо, що вже за часів Володимиро-Галицької держави почала витворюватися суспільна упривілейована верства українського боярства, що мала великі маєтки, уряди і впливи на державні справи. Вона то дійшла до такого значення, що обсаджувала княжі престоли і наганяла з них князів. По розвалі В.-Г. держави знайшлася ця упривілейована верства українського суспільства, разом з усіма другими станами в межах польської держави і доля українських земель та українського народу під передрозборовою Польщею усім нам відома.

Українське селянство попало в тяжке кріпацтво, а богатше боярство задля утримання маєтків та привілеїв почало латинщитися та винародовлюватися. Хто ж з укр. боярів не під­пав під польонізаційні впливи, убожів та зливався з сірою масою закріпощеного українського народу.

Крім того, можна було у Польщі до 15 ст. легко проско­чити у шляхотський стан /бути нобілітованим/ за відзначення на війні. Можливо, отже, що дехто із предків нашої дрібної загумінкової шляхти, якраз завдячує своє шляхотство і тако­му случаєві. В кожному разі родоводи нашої дрібної шляхти можемо без закиду виводити скорше від українського боярства, як від пізніших польських нобілітувань.

Що такий, а не інакший висновок має рацію, свідчить ниж-ченаведений історичний документ польсько-литовського короля Володислава Ягайла з р. 1395, писаний українським письмом і староукраїнською канцелярщиною, що його оголосив у своїй пра­ці "Шляхта засьцянкова в Корчинє і Крушельніци" П. Домбковскі. Текст цього привілею, попереджений признанням і ствердженням пізнішого польського короля Зигмунда Августа на сесії польсь­кого сейму 11 грудня 1556 р. звучить: /в перекладі з латин./

В ім"я Боже. Амінь. Хай станеться на вічну пам"ятку. Ми, Зигмунт Август з Божої милости Король Польський, Великий Князь Литовський, Руський, усієї Прусії, як теж земель Краківської, Сандомирської, Сєрадзкої, Ленчицької, Куявської, Мазовецької, Жмудської, Холмської, Ельбінської, Померанії і других Пан і дідич.

Осьвідчуємо отсим нашим письмом всім взагалі, що перед на­ми зложений привілей, писаний письмом руськимна пергаменті з висячою печаттю, виданий колись через Св. памяті Їх Милість Володислава Короля Польського, котрий то /привілей/ переписано у нашій канцелярії вірно на польське і просить нас /шляхотно/ уро­джений /шляхтич/ Андрій Крушельницький із своїм сином Матієм, щоби ми його /цей привілей признали, затвердили і скріпили.

Зміст його такий:

Володислав з Божої милости король польський, литовський і руський і других многих земель Господар, знаємо і чинимо цим нашим листом, хто небудь його побачить або почує про него, що я поглянув на наші вірні слуги Івана і Дам”яна і на їх синів що нам служать.

Ми тоді хотячи від них ліпшої служби, даємо їм і дали єсьмо село в тустанській волости Крушельницю, при ріці Стрів /Стрий/ зі всім пожитком, зі всіма границями, які від віків до него належали і з лісами, і з полонинами, і з їх сіножатями, даємо їм і їхнім дітям на вічні віки і мають нам і нашим дітям і нашим потомкам /нащадкам/ із того села трьома стрільцями служити чин­но, коли лише буде треба.

А для скріплення цего нашого листа печать нашу привісилисьмо в нашому селі Глинянах за Львовом чотири милі, проти монастиря в Унієві, в квітний понеділок і в дні по святій Покрові Божої Богородиці /8 вересня І395/, а при тому були свідки ... логі /?/ Куровський, наш пан Кичри і пан Данило Задеровацький і пан Стефан Борирович влали... коло /?/ і много інших добрих людий було при тому.

Сталося це по народженні Христа тисяч трисотого девятьдесятого пятого року /1395 р./.

Цей вищенаведений привілей, признавши правдивим і важним, у цілій йогооснові узнаємо, затверджуємо і скріплюємо, щоби він мав належну силу і тривале значення на увесь час, як довго ці в горі вичислені посілости /маєтки-добра/ будуть в посіданні їхвласників.

Для скріплення цього привілею прибито на ньому нашу печать. Дамо у Варшаві підчас сесії сойму королівства в найближчу суботу по празнику Непорочного Зачаття Пресв. Діви Марії, року Божого 1556 а панування нашого року 27-го."

При кінці цего документу слідують підписи /імена/: Примаса Польщі і Краківського єпископа, дальше єпископів Куявського, Плотського, Перемиського і Холмського. Відтак слідують імена магнатів та послів. Повищий привілей писав Ян Пшкремські, підканцлер королівства польського.

Латинський текст, як теж латинкою вже переписаний в королівській канцелярії в році 1556 привілей наданий Королем Ягайлом, перебрав я дослівно з тексту, поданого проф. Домбковським. Староукраїнський зміст цего привілею лишив я при переводі майже незміненим, з огляду на характеристичні прикмети староукр. Канцелярщини.

Покликуючися на Вагилевича, зазначує проф. Домбковські, що повищий документ в оригіналі, вже дещо ушкоджений, находився ще в році 1851 в посіданню Кароля Завадського, тодішнього власника Крушельниці.

. . . З наведеного документу видно найкраще, що боярські привілеї і права з українських княжих часів були в передрозборовій Польщі признавані на рівні з привілеями і правами польської шляхти та що українське боярство не потребувало убігатися о нову нобілітацію, лише о ствердження й признання своїх привілеїв і прав до дідичних маєтків, набутих ще в українських княжих часах. Тож всякі байки про польське походження нашої дрібної шляхти, являються безпідставними, а що українська дрібна шляхта служила під польськими військовими прапорами, це ще ніякий доказ польського походження нашої дрібної шляхти, бо і в нинішній Польщі відбувають українці свої військові повинности і з цього приводу не уважаються вони поляками, ані самі поляки не беруть їх за таких.

Патріярхами роду Корчинської шляхти були без сумніву українські бояри Яцко та Сенько, що від оселі Корчина дістали прізвище Корчинські Їхніх потомків за Польщі прозвано на шляходський лад Яцковичами – Корчинськими та Сеньковичами – Корчинськими. Бояри Яцко та Сенько були теж і першими власниками земельних посілостей в Корчині набутих ще за української Володим. Галицької Держави.

Ще нині натякають шляхотські родини, що їх далекі – далекі предки мали в Корчині просторі маєтки, аж до Синевідської границі. Ці натяки не позбавлені правдоподібности, бо деякі шляхотські поля, що находяться в катастрі рустикальному, зазначені в табулярних книгах як дідична власність шляхти. Нинішня Корчинська шляхта розрослася із шістьох родів, а саме:

І/ Найстаршим і найчисленнішим був і є рід Корчинських, що розпадається на 3 лінії:а/ Яцковичів, б/ Лопотичів. в/ Сеньковичів.

2/ Підгородецькі /З Підгородець/ мають теж 3 лінії:а/ Дорошевичі.б/ Макогони. в/ Мазеничі.

3/ Крушельницькі, Лазаревичі з Крушельниці.

4/ Винницькі Радзевичі, з Винник коло Дрогобича.

5/ Яворські, ниніїх в Корчині нема.

6/ Туржанські, гербу Гжимала.

Найдавнішим і найчисленішим родом Корчинської шляхти є рід Кор-чинських, що крім трьох головних родових ліній, має ще й числен­ні розгалуження.

Із списку з р. 1858, подає проф. Домбковскі отсі дальші ро­ди Корчинських: Григорій Яцкович Корчинський Кривий, Іван Яцкович Корчинський Пиняк Євчин, Тома Корчинський Василишин і Григорій Корчинський Луговий. По точному розслідженню родів корчинської шляхти записав я ще й отсі родові шляхотські розгалуження, що про них проф. Домбковскі не згадує: Корчинські, Яцковичі, Гинати, Антосуньові і Сенівські.

Першими, що поселилися на нинішній шляхотській території села був рід Корчинських Яцковичів Гинатів. Корчинські Лопотичі розділюються на 5 родів: 1/ Ремундяків, 2/ Антосуньових /Музикових/, 3/ Кириків, 4/ Безрукого і 5/ Вуличинських. Корчинські Сеньковичі мають теж два родові розгалуження: І/ Малевичі /давніше Маневичі/ і 2/ Балабанчині.

Проф. Домбковскі подає, що один з роду Корчинських, Михайло Тома Корчинський, був Перемиським українським епископом і помер 8 жовтня 1833 р.

Автор "Шляхти загродовей", Прокіп Сас, /мабуть українець з роду/, що працює над створенням "Звйонзку шляхти", подає, що з роду Винницьких сиділи на Перемиському владичому престолі Інокентій і Іван Винницькі, а Юрій Винницький був Перемиським владикою і митрополитом.

Родові назви Корчинських находяться теж і на Україні. /Українець, емігрант з Придніпрянщини М. Корчинський, відомий коопера­тор у Львові/ і в Польщі /Фелікс Корчинський /Краків/ та проф. Др Л. Корчиньскі /Варшава/, та вони з родами Корчинської шляхти не мають ніякого зв”язку. Всі шляхотські роди з Корчина, крім Туржанських, були і є від найдавніших часів українськими, грецького обряду, про що свідчать хрестні імена шляхти від найдавніших ча­сів, / з року 1397, 1475, 1479 і т.д. - проф. Домбковскі - "Шляхта засьцянкова в Корчинє і Крушельніци"/, а дальше і з метрик уродження гр. кат. уряду парохіального в Корчині, заведених від 1780 р. При кінці першої половини 19 ст. перейшов на латинський обряд лише один з Підгородецьких Мазеничів, власник більшої посілости, оженений з Полькою. Прапрадід цеї родини Симеон був хрещений в гр. кат обрядові. /Книги метр. Т. 1 з 1812 р./. Крім цих шлях. родів мешкали в Корчині шляхетський рід Добрянських /І785/ і Ла-гойдичів /1818/. Нині по Добрянських і слід загинув, а Лагойдичі не знати яким чином попали у панщизняників та відробляли панщину /1847/.

Дехто виводить походження Корчинської шляхти від Волохів, а мешканців громади рустик. від татарів. Що до Корчинської шляхти, то її волоське походження є сумнівним. З історії України знаємо, що за укр. кн. часів жило в Карпатах кочуюче пастирське племя волохів або болохів. Попри випас худоби промишляли вони теж грабунками, розбоєм та не підчинялися княжій владі, а підчас війни йшли все з ворогами проти української княжої держави. Прис­мирив їх силою щойно король Данило. Щоби за вороже відношення до укр. кн. держави та влади, наділювано волохів ще й боярськими привілеями годі в це повірити так як важко теж повірити в це, щоби кочуючий спосіб життя Волохів перемінився тоді на осілий-рільничий. Антропольогічні натяки на волоське походження дрібної шляхти /головно в Корчині/ не мають теж основи.

Щодо населення громади рустикальної, не є виключеним, що в Корчині осіли колись і удомашнилися декілька татарських бранців /по боях з 1241р./, на що вказують родові прізвища: Хандон, Каричорт, Кирчів і Солиган, та робити з цего висновок, будьтоби населення Корчина рустикального було татарського походження, являється безпідставним.

При розглядуванні зовнішних різниць, що відрізняють шляхту від населення громади рустикальної, перш за все кидається в очі, високий ріст шляхтичів, ясна краска волосся, сиві очі, тонкий довгийніс та повільніші рухи. Дієсловову приставку ви, виговорюють шляхтичі правильно, кажуть отже: ви - орати , ви – сіяти, ви- чистити, ви - хіснувати

І т. д., а ці самі дієіменники на громаді рустикальній вимовляють: ві – орати, ві – сіяти, ві- чистити, ві – хіснувати. Давніше титулували себе шляхтичі, головно при гостинах і забавах: “панє Стефенє”, “панє Семіонє”, “панє Антоні” І титулу “панє” не жалували теж при таких нагодах і для “хлопів”. Тепер це пережилося.

Давніше зазначувала шляхта свою відрубність і в церкві, де стояла осібно від “хлопів” та мала теж і своє осібне церковне брацтво та “фани”. Нині стоять в церкві всі в суміш. Начальника своєї громади називала шляхта до світової війни префектом, а не війтом.

Свято знесення панщини тут шляхта не святкувала і не святкує, бо воно її не торкає. Не можна брати її цього за зле або уважати це за прояв національної окремішности, як то дехто хочи там клясової традиції, яка у шляхти ще й нині сильна. І лише з такої традиції випливають і всі другі ріжниці, що їх дехто хотів би уважати за національну окремішність.

Зростаюча національна свідомість, що раз частіші родинні, сусідські зв”язки та суспільні освітно- культурні і господарські інтереси і спіпраця в громадянських установах затирають щораз більше ці ріжниці в нашому народі, що їх сплодив колись шляхотсько – феодальний устрій.

Щодо способу будування хат мешкання, убору чи їжі нема нині між шляхтою, а населенням громади рустикальної майже ніяких ріжниць.

Доми заможніших шляхтичів були давніше криті соломиною, гладкою стріхою. Просторі сіни переділювали дім на дві половини, а в кожній з них находилася одна кімната з “ванькирем”/кухнею/ . По лівій стороні дому жила рідня і челядь /слуги/, а кімната по правій стороні сіний була призначена для гостий. Правий ванькир служив за комору. В мешкальній кімнаті находилася т. звана сліпа піч, опалювана з ванькира. Це був дім заможного шляхтича. Бідніші мали однокімнатні хати із сінями, коморою та стайнею. У багатших господарські будинки стояли окремо, бідніші прибудовали їх до хати.

Хатня обстановка у багатших була досить скромна. Ліжко, стіл із засувкою, кругом стін лави та в куті біля вікна мисник за склом. З образів були в хаті найчастіше Св. Николай, Роз­п”яття, Богоматір з Ісусом, Трьох Святителів і Св. Юрій. Так менше більше будовано і уряджувано доми і на громаді руст. Нині, як на шляхті, так і на громаді рустик. будується доми вигідніші, з великими вікнами та що найменше двома кімнатами. Солом”яних да­хів більш не видати, хиба що на старих будинках.

Давніше, перед 50 літами убиралися статочні шляхтичі в дов­гі сіраки без "вусів" або опанчі, а зверх них носили ще й "киреї" із сірого сукна, з широким ковніром та шнурами, звисаючими на плечах. На голову вбирали в зимі баранячі кучми з повздовжною загинкою з верху та ходили в чоботах. В зимі убиралися в теплі кожухи, обведені краями зеленою або червоною скірою, та в грубі холошні. Літом уживали капелюхів власної роботи або купували в місті суконні.

Біднішіносили довгі сорочки по ногавицях та "ходяки" на ногах. Жіноцтвоубіралося в довгі до стану скроєні чемерки зшироким ковніром та в черевики. На головах носили шовкові хуст­кизвичайно темної краски. Нагромаді любувалося жіноцтво в ко­лірових, квітистих хустках. Багатші шляхтянки носили теж "опан­чі" /фальована чемерка/та під шиєю тяжкі коралі, у кілька шнурків.

Про буддень вживало шляхотське жіноцтво теж ходяків, що їх прикріплювано доніг ремінними "волоками".

Ось так виглядав шляхтич з Корчина, перед 50 літами.

Населення громади рустик. убіралося подібно, як і на шляхті, з тою ріжницею, що не носили киреїв, а чорні сіраки мали ззаду по два крила або "вуса". Ношено теж чемерки /жіноцтво/ подібні дещо до опанчі, без широкого ковніра, запинані звичайно чорними або червоними тасємками чи шнурками. На громаді носили баранячі шапки "по козацьки" /поперечна загинка з верху/. Парубоцький стрій відзначувався тим, що солом”яні капелюхи були прикрашені густо пав”ячими перами. Вибіраючись в дорогу, брав із собою майже кождий шкіряну "ташку", що в ній находилася їжа. Все це народні строї Корчина з перед 50 літ. Нині убіраються всі по- міськи, головно дівчата носять модні мешти, шовкові панчохи та міські блюзи і плащі. По ноші не можна розпізнати Корчинців, хто з них шляхтич, а хто ні.

Зі старовини не залишилося ту майже нічого. Дехтозі старого покоління убірається коло хати ще в довгу сорочку поверх ногавиць, та це вже рідкість, що викликає у молодших насмішки. Зазначити треба, що вишивані сорочки та дівочі блюзки, що в них убірається теперішнє молоде покоління, роблять прекрасне враження, головно на чужинців, що не можуть нахвалитися наших народніх вишивок.

Головним заняттям Корчинської шляхти від найдавніших до нинішніх часів є рільна господарка та спосіб управи ріллі, як теж і другі галузі сільського господарства провадиться ще по- давньому. Колись любувалася шляхта в хові овець та в пасічництві. Одним з добре поплатних занять тутешньої шляхти в давніших часах було сплавлювання дерева рікою Стриєм. Нині ці заробітки минулися. При лісових роботах уважається Корчинська шляхта до добрих фахівців.

Проф. Домбковскі твердить, що українська дрібна шляхта відрізняється від решти українського населення під оглядами:

культурним, товариським та правшим. Доказів, однак не перево­дить, а радше їх немає, бо що до духової культури, як мови, віри і обряду, народних звичаїв, вірувань, ворожби, то укра­їнська дрібна шляхта нічим не відрізняється від широких мас укр. населення. Коляди, щедрівки. Андрій, Маланка, народні зви­чаї, обряди, повір”я, ворожби, що їх створив собі укр. нарід ще в сірій давнині, це ті культурно-духові звена, що в”яжуть укр. дрібну шляхту із загально-українським матірним культурним пнем. Матеріальна культура нашої дрібної шляхти не виказує теж ніяких різниць, ані в будівництві, ані в ноші чи кращому способі господарення, ані в доборові і якості страв, ані в маєтковій вла­сності. Слабою стороною шляхти, це байдужість до громадянської організаційної роботи, та це не всюди буває. Під оглядом това­риським має шляхта всі ті звичаєві товариські форми, що і "хлопи". Уважливість, ушанівок, щира гостинність, отсе товариські прикмети нашої шляхти.

Про різниці під оглядом правним можна було говорити в пан-щизняних часах, коли то наша дрібна шляхта була настільки упри-вілейованим станом, що не робила панщини, та мала свою осібну громадську самоуправу. Та це належить до минувшини і, традиції нині як "хлоп", так і дрібний укр. шляхтич перед правом тео­ретично зрівнані, а в практиці і одних, і других трактується як громадян другої кляси.

Із народніх обрядів, звичаїв та вірувань, що заховалися ще у Корчині між населенням обох громад, відзначуються глибо­кою містикою, красою та повагою -- різдвяні, йор­данські, великодні, весільні та похоронні. Дивлячись на них, мимоволі переносимося думкою у далеку сіру давнину, коли то наші предки покланялися Дажбогові, Велесові, Перунові, Ладі й Весні, а проти злихта темних духів знали чари заклинання та зашіптування.

І хоч усе це пройшло велику дорогу століть, хоч по дорозі віків погубило не одно із своєї первісної краси, блеску, форми і змісту та по гірських закутинах живе воно, приховане, вічно молоде, гарне, невміруще.

Давнішими часами за панщини не було між обома громадами Корчина майже ніяких близших зв”язків. Шляхта відділена від гро­мади рустикальної лише малою річкою, жила своїм відрубним життям, хоч і не дуже відмінним від життя "хлопів".

Та все таки недалечко, зараз за річкою, що відмежовує обі громади, панував колись іншийсвіт, світ традицій і шляхотських гонорів.

Щойно від 50-60 років зближується шляхта до громади русти-кальної, починає нав”язувати з нею близші родинні та сусідські зносини.

Чинником, що спричинив цю зміну, був безперечно підсвідомий гін самозбереження шляхотських родів, що почали нидіти через подружні зв”язки між нечисленними, до того й близькими шляхотськими родинами.

Та все таки традиція й шляхотське походження, грають у шлях­ти ще й нині велику ролю. Вони то зберегли нашу дрібну шляхту від денаціоналізації у давній передрозборовій Польщі. Завдяки цій традиції почувається нинішня шляхта українцями.

Може це видаватися декому пустою балаканиною, позбавленою всяких основ, на щастя,- це жива, правдива дійсність, що об неї розіб”ються всі асиміляційні спроби, звідкіля вони не походили би.

Із цих часів, коли по наших горах гуляли опришки, лишився на шляхті такий спомин. Із Корчина шляхотського "служили" в опришках один з Винницьких Радевичів, та Сенькович Корчинський. Про Винницького Радевича оповідають, що по якомусь часі утік він від опришків та взявся знова за господарку. Одного разу працював він із жінкоюна полі, аж тут полем ідуть опришки. Бу­вай здорова каже- Винницький до жінки, - вже мені не жити, бо оп­ришки пімстяться за втечу. Опришки справді прийшли до Винниць­ких, та як побачили при свойому давному товаришеві вродливу жінку, не тільки що не зробили йому нічого злого, але насипали жінці в запаску много золотих талярів. /Проф. Домбковскі/.

Інший, дещо відмінний переказ, чув я такий. Один з Винниць­ких Радевичів утік від опришків до дому, затуживши за своєю дівчиною. По повороті постановив він звінчатися з нею.

Коли молоді з весільними гістьми прийшли вечером до церкви, злякалися чимало, бо під церквою побачили біля 20 опришків з топорами та рушницями. Однак опришки заховувалися спокійно, при­глядаючись весільному обрядові. По вінчанню кинув кождий з них молодій у запаску по кілька золотих "талярів", а відтак пішли усі на гостину до Винницького.

На громаді рустик. розказують старі люди, що Альберт Підгородецький зорганізував в 1848 р. охітників з Корчина для по­мочі мадярам, що збунтувалися проти Австрії. Але з Підгородецьким пішли на мадярщину всего 3-ох людий, Яць Сойка, Мандзій та один шляхтич, мабуть, Сенькович Корчинський. Австрія здушила при помочі москалів мадярське повстання, а Корчинці ледві з душею, крадьки горами дісталися до дому. Сам Альберт Підгородецький утік до Туреччини, звідкіля щойно по кількох літах, по проголошенні амнестії, повернув до дому. З Туреччини привіз він для Корчинської церкви 3 фелони.

По Москалях, що переходили цими сторонами на Угорщину /1848/ лишився в Корчині один "солдат", мабудь мародер, що оженився тут і дав початок родови Подольських, яких і до нині називають "мо­скалями".

По інформаціям п. Сенчини, управителя гредлівських дібр в Крушельниці, що ними користувався проф. Домбковскі, найшов Федір Яцкович Корчинський, с. Антона біля І880 р., недалеко млина за селом золотий скарб з дуже давніх часів. Складався він з двох золотих обручів о промірі 10 цм., двох золотих кільців від кінської уздечки та двох нараменників із щирого золота.

Скарб цей продав Федір Корчинський за 90 зол. ринських то­дішньому парохові Корчина. Із метрикальної записки Т.І., довіду­ємося, що на громаді шляхотській мала корчму в р. 1801, шляхтян­ка Катерина Підгородецька. Сто літ пізніше, то є в 1901р., шинкарував на шляхті Теодор Яцкович Корчинський - Пиняк.

На згадку заслугують теж повені та виливи ріки Стрия, що трапляються доситьчасто, та наносять много шкід тут населенню. Першу згадку про виливи Карпатських рік, маємо з р. 1230. В то­му то році напали Угри під проводом королевича Белі на Галицьку Волость. В наших горах захопила їх така повінь, що угорські вій­ська ледви врятувалися від неї, а много угорського війська з обо­зами знайшли смерть в мутних та бистрих хвилях наших гірських рік.

В 1649 р. трапилася в Карпатахтеж страшна повінь внаслі­док довготриваючих дощів. Тоді то много наших сіл знищила повінь, а по ній настав ще й голод, бо повені знищили тоді поля та засіви.

В р. 1656 виляла ріка Стрий так сильно, що майже всі при-бережні села знайшлися під водою, а передмістям Стрия, Ланами, котилися грізні мутні хвилі та знищили це передмістя майже зовсім. Дуже грізним був вилив ріки Стрия в 1893 р., що знищив силь­но поля в Корчині, Синевідську Вижному і в других селах понижче Синевідська.

Та найгрізнішою мабуть, була катастрофальна повінь в серпні 1927 року. Тоді то виляли всі наші гірські ріки і потоки та поза­ливали много сіл з управними полями. По тій повені зависло на цілому просторі наших гір і Підкарпаття марево голоду і нужди. Лише загальна допомогова акція укр. громадянства відвернула то­ді це лихо від поводян.

Найстрашнішим для Корчина був вилив ріки Стрия в березні 1931 року. Зима того року була дуже остра і скувала ріку грубим ледом. З весною рушили вниз рікою грубі маси ледів з гір і сперлися між Корчином і Синевідськом Вижним під капливим та утворили т.зв. запір на кілька кільометрів довгий, а більше як 10м. високий. Через це стан води у ріці сильно піднісся і ріка виступила з берегів та заляла частину шлях. громади і частину села на гром. рустик. т.зв. "Теплицю", положеному на не високому березі ріки. Повінь загрожувала всьому селові, як би в час не розбито динамітом грізного ледяного запору. По дорозі через село, як теж іпо городах, стояли ще довго цілі гори криги, яку стопило аж пізніше весняне сонце. Вилив того року не ушкодив ані Крушельниці, ані Підгородець, тому лише, що ті села положені на високих берегах ріки.

З інвентаря цеї части Корчина, що належав до дідича Степа­на Завадського в р. 1720, довідуємося теж дещо і про наших панщизняних предків. Цей інвентар походить з 24 липня 1720 р. Подаю його з книжки проф. Домбковського.

Список підданих дідича Завадського Степана представляєть­сятак:

Потягові /що робили панщинуволами/: Бубелииець 2 воли, Сородник 2, Кизик 2, Михайло Сомишів 2, Монянчин Гринь 2, Щумка 2, Іван ЛецикІв2, Маринець /цей у дворі/ 2, Стефан Роман 2, Михайло с. Лециків 2, Безушко 2, Гринь Лесишин 2, Гринь Павлишин 2, Деркач 2, Онуфро старий 2, Дмитро Коваль 2, Іван Морозяк 2, Василь Монянчин 2, Безушко молодий 2, Сень Онуфрів 2 і Тимко Бублинець 2 воли.

Піші /відробляли панщину ручно/: Федьо Романів, Стась Романів, Михайло Лециків, Іван Мельників, Лемкач, Василь Морозяк, і Гарасим.

У томуж списку находимо ремісників-підданих: 2 ковалі, 3 кушнірі і 2 мельники. Між підданими находилися теж 3 вдовиці. У інвентарі крім багатої домашньої, панської обстановки за­писано ще: 11 кобилячих, 13 баранячих і 40 козячих скір, пів бочки меду, 3 гарці малин, пасіку у 30 пнів, 18 оборогів з сіном та збіжем, 25 гусий, 20 індиків і 30 курий. Як видно двір дідича Завадського був добре загосподарований.

По смерти Степана Завадського в 1738р., розділено його маєток на 3 части, між 3 дочки, Маріянну- замужну Гаєвську, Францішку- замужну Клосковську і Варвару - замужну Сєкержинську. З нового інвентаря, по смерти Завадського списаного 22 вересня 1738 р., довіду-ємося дещо блище про панські шляхотські двори на Бойківщині, як теж про заможність та панщизняні повинности наших предків.- Шляхотський двір Туржанщина в Корчиніщо належав тоді до Завадського Степана описаний в інвентарі так: Дім з ґанком /піддашем/. Із сіний праворуч находилися 2 кімнати, одна менша, друга більша з ванькирем. Ліворуч їда­льня з ванькирем. В сінях комора, кухня та пекарня. На подвірю обора 3 стайні і 2 стодоли /стара й нова/, город і сад огороджені штахетами /тином з латок/.

До двора Туржанщина, належали отсі піддані Корчинці:

І. Михайло Лециків: при ньому жили батько, син Василь і Андрусь та 2 дочки. Був власником 3 коров, 1 пари волів і 10 овець. Сидів на четвертині. Панщину відробляв, в літі 4, в зимі 3 дні, як потяжний. Дворові платив таку данину: осмачку оріхів, осмачку букви, коновку рижків, гарнець малин, 3 курки, 12 яєць, штуку пряжі, відробляв: закіс, обкіс, зажен, обжин, заор і обор. Відбував варту, на шарварок обов”язаний раз на місяць.- / Ці панщизняні повинности виконують всі ниже подані /.

2. Андрусь Лециків: мав сина, пару волів, 2 корови, 30 овець і 1 безрогу. Сидів напів четвертині. Двір додав йому з частки пішого підданого Андрія Рошкова, ще пів четвертини. Панщизняні обов”язки і данини виконує точно, як перший в горі.

3. Іван Маринець: має І дочку, пару волів, 3 корови, 1 те­ля і 1 порося. Сидить на четвертині. Панщизняні повинности ви­конує як в горі.

4. Гринь Маринців: має старого батька. Одного малого си­на., дочку, 4 воли, 3 корови, 2 телят, 17 овець і порося. Си­дить на четвертині. Панщизняні повинности, як другі.

5. Стефан Онуфрів: має дочку, сидитьна четвертині. Маєтку не має. Панщизняні повинности - як піший /про данини нема згадки/.

6. Тимко Безушків: має двох синів, дочку, 1 вола /другого панського/, 2 бики, 1 корову, 1 ялівку, 8 овець - сидить на четвертині, Панщизняні повинности, як другі потяжні.

7. Іван Монянчин: 2 сини, 2 панські воли і порося. Сидить на четвертині. Панщизняні повинности-як другі потяжні.

8. Йозой /мабуть зайшлий/ фірман, 3 сини, 3 бики, 3 корови, сидить на четвертині. Панщину виконує, як другі.

8. Місько Кушнір: 4 сини, 5 дочок, 1 корова, сидить на дворищі /місце де колись був двір/, уживає чверть поля, повин­ности виконує - як попередні.

10. Василь Ковалишин: бездітний, 1 пара волів, 1корова, ялівка. 15 овець і порося. Хати власної не має. Сидить на четвертині. Повинности відбуває, як другі.

11. Іван Ломкач: бездітний, піший, сидить на четвертині, повинности виконує як другі.

12. Федьо Дребатів: 2 сини, 1двірська корова, сидить на четвертині. Повинности виконує, як другі.

ІЗ. Шумко Федір: 2 сини, 1 дочка, 1 корова - піший, сидить на четвертині, повинности виконує, як другі.

14. Іван Кокочич: 2 дочки /Кокочак/. 1 пара волів, 3 ко­рови, 2 ялівки, 1 вепр. Потяжний, сидить на четвертині, повинности як другі.

15. Мельник Петро: 1 син, 2 дочки, 1 корова , сидить на городі, що належить до млина. Панщину відбуває, сокирою, /ма­буть тесля/.

16. Андрусь Рошко: 2 сини, без худоби, сидить на четвер­тині, повинности - як другі.

Панщизняники утікачі: Савка Сеньків, Федьо Кушнір, Василь Лесів, Стефан Гавришків і Василь Ковалів.

Для Францішки Завадської, замужної Клосковська, приділе­но отсих панщизняників:

І. Стась Романів: 2 сини, Петро і Сень, 1дочка, 1 порося, сидить на четвертині. Панщизняні повинности: робочі дні в літі 4, в зимі 3. Данини: осмачка оріхів, осмачка букви, коновка рижків, горнець малин, 3 курки, 12 - яєць, штуку прядива, закос, обкос, заор, обор, робить нічну варту, на шарварок обов”язаний раз у місяць.

Ці самі панщизняні повинності і данини виконують отсі піддані:

2. Гринь Ковалів: син Данило, дочка, 1 пара панських волів, корова і порося. Сидить на четвертині.

3. Теодор Лециків: з зятем і сином Степаном. Має 2 воли, 3 корови, 2 ялівки, 1 порося - сидить на четвертині.

4. Стефан Романів: 1 дочка, 2 воли, 4 корови, 2 бики, льоха, 1 порося, сидить на четвертині.

5. Василь Монянчин: 2 сини, 3 дочки. 2 бики, 1 корова. Сидить на четвертині.

6. Мельник Тимко: син Іван, 1 дочка, 2 бики, 1 корова, 5овець та порося. Сидить на четвертині.

7. Гринь Тивон: 1 син, 1 дочка, пара панських волів - сидить на четвертині.

8. Іван Кирч: возьний, має сина Василя, 3 дочки, 2 воли, корову і порося. Сидить на четвертині.

9. Іван Гарасимів: 1 дочка, пара волів, корова, ялівка,

2 телят і льоха. Сидить на четвертині.

10. Іван Федорович: син Федьо, 1 дочка і ялівка. Сидить на четвертині.

11. Яць Безушко бездітний,має корову, ялівку, 2поросят, сидить на четвертині.

12. Маринців Стефан: із зятем, бездітний, 1 пара волів, 3 корови, 3 телят - сидить на четвертині.

ІЗ. Іван Шумка: син Михайло, 2 дочки - сидить на четвертині.

14. Гринь Лециків: 1 син, 3 дочки, 2 бички, 1 корова, порося, сидить на четвертині.

15. Бубелинець Василь: бездітний. 2 воли, 2 ялівки, 1 теля і 1 порося. Сидить на четвертині.

16. Федь Кушнір: має одну дочку, сидить на четвертині. Панщину відробляє, як піший.

Збігці: Андрусь Бубелинець, Андрусь Кузиків, Іван Морозиків, Михайло Фєдів і Ясь Федів.

Панщизняники Варвари Завадської, замужної СамуельовоїСєкержинської,: - / Відробляють панщишу як всі попередні /.

1. Тимко Бубелинець: 2 сини, Тимко і Михайло, 1 дочка, пара волів, 2 корови, ялівка, веприк і підсвинок, сидить на четвертині.

2. Гринь Ковалів: син Андрусь, 1 дочка, 1 бик, 2 корови, ялівка, 2 свиний, сидить на четвертині, не має хати - піший.

3. Сень Сородник: син Федьо, 2 дочки, 2 воли /один панський /. 2 корови, бичок, ялівка, сидить на четвертині.

4. Сень Онуфрів: 3 сини /1 жонатий/, 1 дочка, 1 пара биків, 2 ялівки, 1 корова, 5 овець, сидить на четвертині.

5. Івась Онуфрів: 2 сини, 2 дочки, пара волів, 2 телят, 1 корова, льоха з поросятами. Сидить на четвертині.

6. Андрусь Коваль: 1 син, 2 дочки, 2 бики, 2 корови, ялівка., льоха, сидить на четвертині.

7. Лучка Кусиків: 2 сини, 4 дочки, пара волів, сидить на четвертині.

8. Василь Мельник: 3 сини, пара волів, 3 корови, 20 овець, льоха, лоша, сидить на дворищ, поля пів четвертини.

9. Андрусь Ковальчин: бездітний, 1 пара биків, 2 корови, 1 порося, сидить на четвертині.

10. Василь Павлишин: бездітний, 2бики, 2 корови, сидить на четвертині.

11. Іван Стадничин: син Андрусь, 1 дочка, 2 корови і 1 бик.

12. Іван Лесів: син Стась, 1 дочка, 1 бик /другий панський /, 1 корова, 1 ялівка, порося, сидить на четвертині, потяжний.

13. Яць Деркач: син Гринь, 1 дочка, сидить на четвертині.Піший.

14. Мельник Тимко: 1 дочка, 2 воли, 3 корови, вепр, сидить на четвертині.

15. Вдова Бурчиха: /без зятя, бо цей був підданим з другого села Лукавиці/, має 2 корови, 2 ялівки, сидить на четвертині, піша.

16. Лесь Кушнір: 1 дочка, сидить на четвертині, поля не має, піший.

Збігці: Іван Меленів, Михайло Монянчин, Михайло Стадничин, Іван Федів, Степан Рошків.

Число панщизняних робочих днів, подане в цих інвентарях, являється сумнівним, бо в цих часах говорилося, що панщину відроблювано "скільки пан хотів і скільки було треба". Подане число робочих днів було правдоподібно вигідним для урядових цілей. В цих часах були власниками частин Корчина ще Сєкержинські та Клосковські, однак про їх підданих не знаємо нічого.

12 родин, що мешкали на "ряді" /східна часть села/ відроб­ляли панщину скільському скарбови. Були це: Каричорти, Стасьові, Лучки, Андрушкові, Сойки і Хандони. Їх доля, як кажуть, була найлекшою, бо робили панщину всего один день на місяць, не ходили на шарварки, ані не відбували варти. Крім цього, уживали подостатком панської землі.

Предки родин Маленчуки, Миндзьові, Комоші, Стасьові, Кирчі і Лагойдичі відробляли панщину дідичеві Хондзінському і його пізнішим предкам.

Багато давніх родів, що про них згадується в панщизняних інвентарях, нині в Корчині вже немає. Одні вимерли, другі порозходилися по світу.

Нинішні назви осідків, як Сосновщина, Ковальщина, Колосовщина, Давидівщина, Свірковщина це залишки по колишніх Корчинських дідичах та їх дворах. Тепер живуть на них і господарять на давніх панських осідках потомки колишніх панщизняних підданих, що кров”ю і потом проливали панські лани. Ось так зміняється світ і людські порядки.

При поділі Корчина по смерті Степана Завадського 1738 р. стверджено на 50 підданих 4 випадки маєткової спілки. Спільно і без поділу господарили: Гринь Маринців із зятем і Сень Онуфрів із трьома синами. Дещо пізніше /І858 р./, вели спільно гос­подарство наслідники Томи Лопотича Корчинського, Михайла Підгородецького і Семіона Підгородецького. За нашої пам”яти жили наспільному господарстві Кость і Яць Юзваки з батьком на громаді рустикальній, а Василь, Михайло і Степан Лопотичі на шляхті. Спільне господарювання у наших горах є знаним від дуже давних часів. Про це згадує на підставі архівальних записок з 15 століття /Т.1, 2141, 3470/ і професор Домбковскі у своїй праці про Корчин і Крушельницю. У скільських горах були такі случаї до­сить частими ще донедавна. Щойно з розростом родин заникає у нас спільна родинна господарка як неможлива у нинішньому суспільному і родинному життю.

Ізметрикальних записок від 1780 року довідуємося, що на­селення Корчина означувано у18 ст. в метриках /урядово/ такими титулами як: “князь”, “кметь”, “підданий” і “хлоп”. Дрібну шляхтуозначувано титулом"шляхціц - шляхцянка", дідичів – шляхту “нобіліс”. Як князі зазначені: Данило Каричорт, Михайло Каричорт і Яць Лагойдич Дмитра. Піддані: Михайло Стадничин, Федьо Мельник, НиколаСтасів, а хлопи: Яці Бурко, Казімір Медельчик, Петро Солиган, Василь Юзів, Яць Маринців і Луць Стадничин.Всі другі означені яккметі. Князями нази-вано на Бойківщині війтів, а громадських радних та багатіших селян кметями. У глибоких горах при границі можна чути ці назви ще й нині.

В 1789 р. війтував у Корчині Антось Каричорт. Був це дру­гий війт у Корчині за австрійської влади. За поредрозборової Польщі не знаємо нічого про громадську самоуправу... Започаткувала її щойно Австрія, по прилученні Галичини.

В 1831 р. навістила Корчин страшна холера, що забрала ба­гато жертв. Оповідають, що денно умирало 20 - 30 осіб. Померших витягали з хат гаками грабарі, повбирані від голови до ніг полотном напущеним живицею і карболем. Трупів забирано на вози та без домовин відвожено на холєрний цвинтар за селом, де вкидувано їх до спільної могили, поливано гарячим вапном та прикидувано землею. Траплялися случаї, щоз хат витягано гаками на­віть живих ще людий та відвожено на цвинтар до спільної могили, тому хворі на холєру на силу тікали з хат у поле, де воліли ги­нути у бур"янах, як дати похоронити себе ще живими.

На спомин цеїстрашної події уфундував Іван Онуфрів вроці 1869 залізнийхрест на холєрному цвинтаріз написом: "На пам”ятку погибших на холєру в р. 1831".

Стільки й памяти по цій страшній для Корчина події. У дру­ге завітала холєра доКорчина щев 1873 р., та вже не шаліла так, як перший раз з І83І р.Оповідають, що людям приказано то­ді пити багато горілки. Багато людей тікали із села у ліси, що­би не заразитися холєрою.

Перед 100 літами була у Корчині над “Гуркалом”, біля водос-паду, копальня залізної руди. Видобувано її в малій кількости, бо лише28 процентів, тому то дальшу експльоатацію руди занехано, як непоплатну. Руду перетоплювано на залізо в гутах в Сопоті або Сколім, де були в томучасі залізні гути. В цих часах в Корчині була теж фабрика поташу, на нинішній "поташні". Видо­бування залізної руди, як теж і фабрику поташу фінансували прав­доподібно брати Підгородецькі з Корчина. В панщизняних часах бу­ла в селі Корчині теж горальня і склад спірту /горілки/, що належали до дідича Хондзінського. Горальня проіснувала до попанщизняних часів. Находилася вона на т.зв. Свірковщині /нинішня "Винниця" на городі біля шляхотського мосту.

Громадська печать Корчина рустикального з 1868 р. мала український напис: "Печать Громади Корчин рустикальний". В се­редині напису були зображені Св. Косма й Дамян, покровителі се­ла і корчинської церкви. Біля 1880 р. були на громадській печа­тці Корчина рустикального уміщені: сніп, коса і ціп. На громаді шляхотській уживають до нині печатки з польським написом і з 5-ріжковою короною в середині.

В 1889 р. скінчено будову залізного шляху Стрий - Лавочне. Відтоді то оживився у Скільщині , а головно при залізному шля­ху деревний промисл та торговельний рух.

Розуміється, що одно й друге вхопили в руки жиди-визиску­вачі, а автохтонне українське населення було лише робочим волом, що своєю важкою , марно плаченою працею збогачувалосотніжидів та німців. Нинішні верховинські багатії як Адлерсберги, Габери, Ліпшіцита много інших, це колишні жидки-цибульники, що на торгівлі дерева та лісових підприємствах доробилися грубих маєтків і трясуть нині Скільщиною.

В 1890 р. почали вертіти в Корчині за рікою, а пізніше і на полі "Дубищі" по 1 нафтовому шибові. Одначе на нафту не натрафлено і дальше верчення понехано.

В р. 1894 повстав у австрійському парляменті у Від­ні проєкт будови залізничого шляху Синевідсько Вижне Турка. Концесію на будову цего шляху дістав був тодішний український посол до парляменту Кирило Трильовський, одначе до зреалізування цеї будови не прийшло. За це побудовано біля 1896 р. лі­сову вузкорейкову желізницю Синевідсько Вижне - Корчин - Крушельниця, для звізки дерева з лісів, що їх почав вирубувати тодішній власник Корчина Л. Крізер, мадярський жид.

До року 1870 користувалися обі Корчинські громади т.зв. сервітутовим правом з 1853 р., по думці якого могли вирубувати в панських лісах означену кількість дерева на будову, паливо і на огорожу, як теж могли випасати худобу по панських лісах. З цего повставали все великі непорозуміння між власниками лі­сів а громадами, із за лісових шкід. На прохання власників лі­сів запропонувала австрійська влада, щоби обі громади зреклися свойого права за деяке відшкодування. Власники дібр корчинських зобов”язалися дати громаді рустикальній 150, а шляхотській 100 моргів ліса в случаї, якщо вони приймуть такий проєкт. Обі громади боронили свойого права майже 28 літ і щойно в 1898 р. погодилися на відшкодування з р. 1870 за зреченняся сервітутових прав. В тому то році вимазано із табулярних книг сервітутовий обов”язок власників корчинських дібр, і від тоді то поносить населення кари за спричинені у панських лісах шкоди.

Що в Корчині була вже церков у 15 столітті /дор. І500/, про це знаємо вже з історичних джерел, що на них покликується проф. Домбковскі /Зьрудла дзейове Т. ХХІІІ, ст. 1 - 42/.

Давній місцевий переказ голосить, що перша Корчинська Церква мала находитися на березі ріки Стрия, на тому осідкові, де живе нині Миндзів Іван. Цвинтар мав бути на колишній "Свірковщині", нині "Винниця". Правдивість цего переказу тяжко провірити: за це більше правдоподібнішим є, що перша корчинська церков стояла недалеко нинішньої, на осідку, що находиться тепер в руках родини Підгородецьких, теж над рікою. Там же находився перед 50 літами старий цвинтар, що по ньому лишився лише спомин.

Перед роком 1738, майже двісті літ тому, був у Корчині па-рохом один з родини Підгородецьких і по йому лишилася вдова Анна. По смерті пароха Підгородецького дістав Корчинську парохію о. Яків Михалкевич, що мешкав у "резиденції", яка нічим не відзначувалася від курних кріпацьких хиж. /Архів. записка Т.548. ст. 2068, подає проф. Домбковскі/.

Покровителями Корчинської Церкви, вже перед 1758 р, були св. Козма й Дамян, і під їх покровом є Корчинська церков і до нині, разом з цілою парохією.

З урядового акту з дня 8 червня 1808 р., що його подає проф. Домбковскі, довідуємося, що Корчинську Церков оцінено тоді на 25 зол. ринських, а резиденцію, себто мешкання пароха, теж си­льно знищене, на 10 зол. ринських. Мешкання пароха складалося тоді з одної кімнати з ванькирем /кухня/, що в ньому находила­ся кам"яна піч. Дім був критий соломяною стріхою. Шпіхлір, покритий соломою, сильно знищений представляв вартість 4 зол. ри­нських. На дотичному акті підписані: "Іван Крушельницький, війт громади рустикальної”.

Парох побирав в цих часах від громади т.зв."осип" /збіжжя, або муку/, від двору дерево на опал і мав вільну ловлю риби та вільний випас худоби на панських і рустикальних грунтах. До Церкви належав лише город "на 400 прутів", що його уживав парох. Стара церковця згоріла ще перед 1824 роком. Із пожару вирятовано лише декілька старших образів, що їх поміщено у каплиці на ни­нішньому цвинтарі, де по пожарі церкви відправлювано через кіль­ка літ Богослуження. Старі образи забрано до національного му­зею. В 1824 р. докінчено будову нової церкви, що стоїть і до нині. Проф. Домбковскі пише, що її збудував С. Сєкержинський, тодішний дідич маєтку, що є нині в посіданні родини Підгородецьких.

З оповідань старих людий виходить, що до будови нинішньої Церкви причинився найбільше Вінкент Хондзінський, як тодішний колятор і власник кількох частин Корчина. 28 квітня 1847р. запи­сав він на Корчинську Церков із свойого майна 700 зол. ринських. Цей запис старався його син Гнат уневажнити і процесував Церков через 10 років. Щойно в 1848 р. виграла Церков процес і її вип­лачено 975 зол. ринських вже з коштами процесу і відсотками. Колятор Вінкент Хондзінський, спочивав в цвинтарній каплиці, під вівтарем, а образу Сєкержинського у корчинській Церкві, як подає проф. Домбковскі, не було і не має.

В 1887 р. записали на Корчинську Церков кілька парцель Лу­ка і Февронія Онуфрові. Нині має Церков біля 40моргів грунту, що походить із записів і даровизн поодиноких парохіян та влас­ників Корчина.

Дзвіниця при Церкві, у бойківському стилю, походить теж з 1824 р. Іконостас та престіл в нинішньому виді, походять з 70-х років минулого століття, зчасів пароха Довжанського. Великий дзвін з прекрасним мельодійним звуком, забрали з Корчина авст­рійські війська підчас світової війни до арсеналу на гармати.

Півкруглу каплицю з каменя, при вході до села від сторожі Синевідська Вижного, збудовано в 1868 р. за пароха І. Довжанського.

В 1909 р. розмалював корчинську Церков по народніх узорах /хрестикові вишивки/, артист, маляр Олександр Царевич. В тому ж році був у Корчині на візитації Митрополит Андрій Шептицький.

Будову нинішнього приходства скінчено в р. 1907 за паро­ха 0. Юхновича.

При корчинській Церкві існує мужеське й жіноче церковне брацтво, що дбає про украшення храму. До 1910 р. було у Корчині ще й брацтво тверезости, засноване біля 1860 р. о. І. Довжанським.

Від 1785 р. аж до нинішніх часів маємо точний список парохів і адміністраторів корчинської парохії. Він представляється так:

1. о. Андрій Лагойдич /з перед / 1785 -1788 р. - парох.

2. о. Антін Лагойдзіц від 1788 - 1805 р. - парох.

3. о. Теодор Левицький від 1805 - 1807 р. адміністратор.

4. о. Іван Базарницький 1807 - 1812 р. адміністратор.

5. о. Теодор Левицький/у друге/ від 1812 -1813 р. адміністратор.

6. о. Лука Сачкевич 1813 - 1814 р. адміністратор.

7. о. І. Макаревич 1814 - 1817 р. адміністратор.

8. о. Андрій Мерунович 1817 - 1818 р. - адміністратор.

9. о. Константин Беліовський від червня до серпня 1818р.

10. о. Михайло Левитович, 1618 - 1820 р. адміністратор.

11. о. Іван Макаревич адм-р з Крушельниці від 1820 - 1839 р.

12. о Олександр Лопочинський від 1839 - 1843 р. адміністратор.

13. о. Іван Довжанський від 1843 / 1875 р. - парох.

14. о. Омелян Петрович 1875- 1885 р. адміністратор.

15. о. Антін Ріпецький, парох Синевідська вижного, заступав хворого пароха о. Петровича по кінець 1885 р.

16. о. Роман Крижанівський, адміністратор від 1885 р. а від 1887 -1892 р. - парох.

17. о. Володимир Сабат 1892 - 1893 р. адміністратор.

18. о. Ігнат Юхнович 1893 - 1907 р. - парох.

19. о. Богдан Охримович 1907 - 1921 р, парох.

20. о. Никола Галянт від 1921 - 1924 р. - парох.

21. о. Михайло Власенко доїжджав з Крушельниці від 1924 --1926 р. - адміністратор.

22. о. Ігнат Козак 1926 - 1929 р. адміністратор.

23. о. Севастіян Зубрицький в 1929 р. - адміністратор.

24. о. Микола Косович доїжджав з Крушельниці від 1929 -1930 р. - адміністратор.

25. о. Роман Сивак в 1930 р. адміністратор.

26. о. Роман Маковейв від 1930-1931 р. адміністратор.

27. о. Володимир Пашківський 1931-1934 р. адміністратор.

28. о. Осип Вацівський 1934 - 1935 р. - адміністратор.

29. о. Григорій Воскрес парох інституований від 2.04.1935 р.

Найкраще і найсильніше записався у памяти села бл.п. о. І. Довжанський, довголітний парох Корчина /І843-1875/, що його Корчин величає своїм найкращим душпастирем і першим просвітителем. В його честь засновано у Корчині першу читальню в 1881р. Про його діяльність буде мова опісля.

Визначнішими парохами були теж о.Ігнат Юхнович та Богдан Охримович, що полишили по собі у селі добрі спомини як священики і громадяни.

Записка на церковній старій книзі з р. 1575 споминає, що того ж року був дяком при Корчинській Церкві Теодор Лагодзіц. Записка на іншій церковній книзі з р. 1805 вказує, що тоді діяконував Михайло Лагодзіц.

На Октоїху, виданому при Печерській Лаврі за Митрополита Петра Могили, підписався дяк “Ян Янєвіч, реєнт Корчинські”. Під­пис положено найправдоподібніше у 18 ст.

З панщизняних часів походить теж підпис шляхтича корчин-ського дяка на часослові “Корчинський Лопотич Ремундяк”. Дяком а заразом і учителем церковної /парохіяльної/ школи в Корчині до 1870 р. був дякоучитель Желіховський. Від 1870 р. діяконували Сойка Данило і Каричорт Іван. Від 1900 р. по нинішній день дя­кує Андрій Стасів.

Із інших записок на Церковних книгах, довідуємося, що 1758 року місяця апріля 21, купили раби Божі Петро Винницький Радзевич з женою Февронією і син Михаїл з женою Марією та Кость Корчинський Сенькович, шляхтичі села Корчина для храму Св.Безсеребренників Козми й Дамяна Октоїх /виданий у Львові Ставропігіяльним Брацтвом в р. І565/.

За пароха о. Івана Довжанського, отже перед 1875 роком ку­пили для корчинської Церкви “Часослов”: Михайло Каричорт, Гринь Коміш, Кость Каричорт, Стефан Лесишин, Луць Каричорт, Антін Ру­мець, Антін Шаблатович і Михайло Яцкович Корчинський за 8 ринських австрійських, за старанням і прикладом о. І. Довжанського.

Нинішня стара церковця не може вже вмістити своїх вірних,і вже в близькій будуччині мусять призадуматися парохіяни над будовою нового храму.

Біля 1845 р. засновано в Корчині першу школу, типу почат­кових церковних шкіл, де вчили ще дяковчителі. Біля 1860 р. учив у ній дяковчитель Желиховський. По 18б0 р. переіменовано її на т. зв. "тривіяльну" та перебрано на Краєвий етат. Як перших учителів цеї школи споминають у селі, Ковальського, Гарбажа і Кирчова Тому. Біля 1885 р. вчителював у Корчині учитель Мельничок, а від 1890 до І908 р. був управителем і учителем народньої школи Роман Левицький. Короткий час заступав його Северия Савицький. Відтак учителювали в Корчині Войнаровський, дир. Іван Гавран та його дружина Кароліна Гавранова.

Дир. Роман Левицький лишив по собі вдячну пам”ять яквеликий приятель молоді, а дир. Іван Гавран, тепер на емеритурі, записався в історії Корчина не лише як добрий педагог, орга­нізатор і дирігент хорів, але теж і як громадянський діяч та довголітний голова чит. Просвіти. За свою культурно-освітну та громадянську працю дістав він в 1931 р. признання від Митрополита А. Шептицького.

 

ПІСЛЯМОВА

 

Завершено виклад історії Корчина тридцятими роками двадцятого століття.

Від того часу минуло понад шістдесят складних років в історичній долі села.

Висловлюємо надію, що нащадки Семена Сородника продовжать розпочату ним вдячну справу.

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.