Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

БОЙКІВСЬКА ДУМКА

 

ПОДВИЖНИКИ

 

ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ СВЯЩЕНОСЛУЖИТЕЛІВ

с. ТУХОЛЬКА З ЧАСУ ВІДКРИТТЯ ЦЕРКВИ

УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

 

... Якщо, за слова­ми Франка, "школа сто­їть учителем", то церк­ва — її священиком. Включившись у підго­товку гідної зустрічі Ве­ликого Ювілею—2000-ліття народження Христа, в Тухольківській СШ вирішено було зіб­рати відомості про тих священиків, які перши­ми були на парафії, яким доводилося жи­ти і служити Богу і вір­ним Христової церкви то при одній, то при другій і навіть третій по­літичних системах, які зазнавали переслідува­ння і гоніння, яких па­рафіяни згадують з ве­ликою теплотою, з по­чуттям глибокої вдяч­ності.

 

Для цього довелося переглянути церковні кни­ги, найстарішою з яких є "Пам'ятникь усобшихь" (заведена 1891 р. о. Михаїлом Тиндюком). На першій сторінці вписані душпастирі: о. Стефан, о. Даниїл, о. Іван, о. Григорій, о. Алексій. Це нашто­вхнуло на думку, що зга­дуються тут перші "завідателі" Тухольківської церк­ви Успення Пресвятої Бо­городиці, але подальші по­шуки показали, що першим "завідателем" церкви з 1859 року був о. Володи­мир Калитчак, згодом у 1864 р. його змінив о. Іоан Патрицький. У 1886 р. на парафію прийшов о. Юстиніан Личаковський, а в 1891 р. вже правив отець Михайло Тиндюк, про що свідчить заведена книга, про яку вище говорилося.

Офіційно вважається, що після отця Тиндюка на парафію прийшов Онуфрій Концевич — це було десь у 1904 р. Однак, з історії села відомо, що в 1895 р. у Тухольці о. Іваном Ховалком було відкрито хату-читальню, що в наступно­му році (1896) стала осе­редком товариства "Про­світа". Ще відомо, що того ж 1895 р. було засновано братства "Найсвятіших таїн", "Загальної тверезості", і що члени тих товариств в "день святого Николая" поставили пам'ятний хрест з нагоди названих подій. Цей пам'ятний знак стоїть у дворі церкви по сьогоднішній день.

Прикро, але інших відо­мостей про цих священи­ків знайти не вдалося. Да­вним-давно відійшли у ві­чність ті жителі села, які добре пам'ятали їх.

З пам'яті старожилів Олекси Шкрібинця (1899 р.) і його дружини Єви (1893 р.), Михайла Хомишинця (1890 р.). його се­стри Анни (1897 р.), Анни Харитон (1873 р.) та інших ми, протягом певного ча­су, зібрали спогади про о. Івана Ховалка та про о. Амвротія Турчмановича, який прибув на парафію перед першою світовою війною (1913 р.).

Отець Іван Ховалко, за спогадами, був людиною інтелігентною, розумною, освіченою. Прибув до нас з Тернопільщини із, Бере­жан із сім'єю. Скільки бу­ло в нього дітей, точно ніхто не пам'ятає але дос­товірні факти свідчать про те, що були у нього син Ярослав і дочка Ярослава. Дехто вважає навіть, що син народився уже в Тухольці. Дочка Ярослава була одружена у нас в се­лі з постерунковим (нині — начальник міліції). При перших пологах померла і похована на сільському цвинтарі.

Про сина Ярослава мо­ва піде пізніше, бо він, як і батько, став священиком і був на парафії з 1934 по 1936 р.р.

Отцю Івану Ховалку, як національно-свідомій лю­дині, приписують заслугу в тому, що з його ініціати­ви в селі було поставле­но пам'ятний хрест свобо­ди в 1910 р. на честь чер­гової річниці скасування панщини. Стояв він непо­далік церкви (на лані), але в 1953 р. був знищений бі­льшовицькою владою і уламки його були скинуті в річку. Вночі громада се­ла перенесла уламки хре­ста на подвір'я церкви і там відновила його. Стоїть він і по сьогоднішній день.

Про о. Турчмановича вдалося зібрати більше ві­домостей. Одні люди говорили, що він їх хрес­тив, інші — що вінчав. А всі разом оповідали, що дуже любили його і його уроки Закону Божого. Ва­силь Тренич (1881 р.н.) згадував, що за добрі зна­ння Катехизму отець по­дарував йому молитов­ник, а його дружині — ве­лике червоне яблуко.

Як і о. Ховалко, був о. Турчманович розумним, інтелігентним, освіченим чоловіком. А ще націона­льно свідомим патріотом-українцем. Коли у Тухольці в 1926 році прово­дився плебісцит, якою мовою вести навчання в школі, то із 100 чоловік 80 заявили, що діти повинні навчатися українською, а польську слід вивчати, як другорядну. Велика зас­луга в цьому отця Турчмановича. Цілком зрозу­міло, що це не могло не зацікавити КОП (польську військову поліцію), яка вела нагляд за діяльніс­тю отця.

І коли така "опіка" з боку поліції стала нестерпною, отець змушений був у 1929 р. виїхати з села на Тернопільщину.

Отець Турчманович був зразковим сім'яни­ном. Разом з їмостю Софією виховували трьох ді­тей (Михася, Наталю й Іва­ся). Будучи добрим госпо­дарем, утримував коней, корів, свиней, курей. В його розпорядженні була орна земля і сіножаті. За всім цим доглядали слуги. Ха­тню роботу виконувала служниця: варила, пекла, прибирала, прала.

Михайло Хомишинець згадував, що в 1926р. він служив в о. Турчманови­ча, а в 1928 р. його змі­нив рідний брат Олексій, який і виїхав з отцем на Тернопільщину, але неза­баром повернувся, бо там отець "господарки" не тримав, оскільки їмость з дітьми залишилась у Льво­ві, де у них був свій влас­ний будинок, діти стали вчитися у гімназії. З-поміж усіх дітей Івася запам'ята­ли в селі як допитливого, прудкого, збиточного хло­пця. Дуже любив різні при­годи, інколи сам їх прово­кував. Так, слуга О.Хомишинець розповідав своїй дочці Дарії (нині директор Плав'я-Бринівської НСШ), що отець мав звичку, де б не був і звідки б не повер­тався, перш, ніж зайти в дім, робити подвірний об­хід, щоб дізнатися, чи ситі і чисті корови, чи доглянуті коні. Син Івась вирішив ві­днадити батька од цієї звички, яка дещо ображала слуг. Одного разу, коли отець в черговий раз пішов на такий обхід, Івась заліз в ясла перед корів і став "плакати", як мала дитина. Отець зупинився на поро­зі. Син перестав "плакати". Отець зробив два кроки по стайні —дитина знову "за­плакала". Зробилося мото­рошно отцеві, він зі слова­ми: "Всякоє диханіє нехай хвалить Господа" поверну­вся й пішов у дім. З того часу подвірного обходу не робив.

На цьому спогади про отця Турчмановича обри­ваються. Ніхто не може згадати, коли і де він та члени його родини наро­дилися. Невідома подаль­ша доля отця. Не знаємо, коли хто помер, де похо­ваний, а хто ще живий. Вдалося лише встанови­ти, що найменший син Івась, як і його старші брат і сестра, закінчив гімназію, правда, екстерном. Всту­пив в ОУН. Був редактором оунівської газети. В бою за незалежну Україну отримав важке поранення — залишився без ноги. Згодом в нерівній сутичці з більшовиками загинув.

М. ЯНИШИН

вчитель історії Тухольківської СШ.

 

 

 

 

БОЙКІВСЬКА ДУМКА 22 липня 2000 року

 

ПОДВИЖНИКИ

 

ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ СВЯЩЕНОСЛУЖИТЕЛІВ

с. ТУХОЛЬКА З ЧАСУ ВІДКРИТТЯ ЦЕРКВИ

УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

 

(Продовження. Поч. у №№ 55-56).

 

Після від'їзду о.Турчмановича з села на па­рафію прибув отець Дубецький разом з дру­жиною. Було це в 1929 р., а вже в 1934-му він виїхав з села. Старожили вважають, що при­чиною такого нагального виїзду стало народження в селі дочки від нього. То, напевно, єдиний зі священиків,який так скомпромету­вав себе.

Його місце на парафії зайняв о. Я. Ховалко — син отця Івана Ховалка. Його характеризу­вали, як великого інтелігента, розумну і осві­чену людину.

Але коротким, як блискавка, було його жи­ття в Тухольці. В 1936 році він помер від тубе­ркульозу легень, залишивши на руках їмості четверо діточок, наймолодшому з яких був всього один місяць.

Під час похоронної процесії, яку здійсню­вав о. Мудрий з Оряви, парафіяни почули в прощальній промові слова про те, яким небе­зпечним було життя о. Ховалка, що його, як і о. Мудрого, їли одні тюремні муки (малося на увазі воші). Парафіян «зацікавила така новина, і деко­му стало відомо, що о. Ховалко був членом ОУН й особистим секретарем Є.Коновальця — за­сновника ОУН в 1929 р. Очевидно, КОПу стало відомо про прина­лежність о. Ховалка до ОУН, бо неодноразово змушений був робити візити в КОП, де підда­вався допитам і тортурам. Під час останнього допиту в. 1935 р. його було так побито,

 

 

що невдовзі тяжко захворів і, як було сказано, помер.

Похований в Тухольці на місцевому цвин­тарі (що був посвячений 22 липня 1913 р.) по­руч зі своєю сестрою Ярославою, про яку вже йшла, мова вище.

Незабаром їмость з малими дітьми виїхала з села, очевидно, до своїх батьків. З того часу про їх долю майже ніхто нічого не знав. Десь наприкінці 50-х років В.Л.Магійович з іншими шоферами випадково заїхали у Золочів. Там вони дізналися, що в майстерні сільськогос­подарського технікуму працює інженером-механіком Ярослав Ховалко, За розмовами з'ясувалося, що то син о. Я. Ховалка. Там же, у Золочеві, жила його сестра з чоловіком. У 1958 році вона з родиною побувала у Тухольці на могилі свого батька...

Громада села воздвигла на могилі о. Ховалка пам'ятний хрест з надгробною таблич­кою, на якій допущена помилка. Викарбувано рік смерті не 1936-й, а 1938-й. Видно, комусь хотілося, щоб довшим було життя о. Ховалка, який залишив помітний слід у Тухольці. Саме з його ініціативи в селі була відновлена діяль­ність Товариства тверезості, було створено

 

М. ЯНИШИН

вчитель Тухольківської СШ.

На фото: о. Я. Ховалко

 

(Далі буде).

 

СВЯЩЕНИК - ВОЇН

 

Навесні 1949 року у перестрілці з ворогом загинув отець Михайло Блозовський ("Сноб'як"). Стало­ся це в с. Погар, де один з підрозділів внутрішніх військ НКВС під командуванням капітана Лєбьодкіна влаштував засідку на п'ятьох повстанців. Бій був тривалим, жорстоким і відчайдушним, але сили були нерівні. Усі п'ятеро українських повстанців загинули.

Отець Блозовський належав до тих душпастирів патріотів, які в тяжку для України годину національно визвольних змагань стали на захист віри і народу, не жаліючи для цього сил, здоров'я, навіть життя.

Народився О.Михайло Блозовський 3 серпня - 1902 року в с.Заріччя поблизу Золочева у свідомій, релігійній сільській родині. Ще навчаючись у гімназії, бере активну участь у просвітницькій діяльності свого рідного села та міста Золочева. Подальше своє навчання пов'язує зі Львівською духовною семінарією. У 1931 р. Блозовського висвя­чено на священика. Стараннями митрополита Андрея Шептицькою, його, як здібного організатора, призначають віце канцлером Митрополичої консисторії у Львові, а згодом духівником Малої семінарії.

Семінаристи запам'ятали його як чуйного, доброго і на ціонально- свідомого наставника і помічника. З початком німецької окупації у 1941 р. о. Михайло став священиком у с. Красне, що між Золочевом і Львовом, де залишається до 1943 р. Саме там він познайомився із відомим в Галичині видавцем Іваном Тиктором, який працював на той час у рівненському видавництві "Волинь ".

У 43-му о.Михайло переходить на парохію у село Сможе. Назрівала "година для праці" в ім'я побудови самостійної України, яку отець виношував у своїх мріях. Він добре усвідомлював, що Карпати мають стати місцем бойових дій УПА і хотів бути в гущіборотьби повстанців, ділити з ними їх важку, але благород­ну долю, надавати їм душпастирську опіку. В 1944 р. о.Блозовський мав можливість виїхати за кордон, але знехтував нею.

Відтак він стає членом Славського районного проводу ОУН, проводить національно-патріотичне виховання населення, опікується, як душпастир, новоствореним загоном УНС, поширює пропагандистську літературу, збирає і впорядковує відомості про полеглих повстанців.

Коли в березні 1946 року сталінські опричники за сце­нарієм з Москви на Святоюрськім псевдособорі ліквідували Українську грекокатолицьку церкву, арештувавши перед тим всіх її єписко­пів та велику кількість священиків, о.Блозовський вирішив, що настав час його активної боротьби із сатанинським червоним режимом. Того ж місяця він переходить на нелегальне становище. Отець Михайло усвідомлював, на яку не легку хресну дорогу ступив. Нині важко уявити часті і виснажливі переходи у труднодоступні ділянки гір, щоби надати духовну допомогу повстанцям, а, по можливості, і насе­ленню, лавірування між щоде­нними облавами та "прочісуванням" лісів, маневрування серед зрадників та запрода­нців, адже за голову одного повстанця влада платила від700 до 1000 рублів. Безпере­чно, отцеві-воїнові допомага­ли його бойові побратими. Вони супроводжували його, охороняли, бо священик хо­див без зброї, але, на жаль, не вберегли.

2 квітня 1949 року о.Блозовський разом з това­ришами перебирався на но­вемісце постою. Несподівано повстанці потрапили у засід­ку енкавеесівців. Зав'язалась сутичка. У запеклому двобої, коли сили були у співвідноше­нні один до десяти на користь ворога, о.Михайло разом з повстанцями братами Василем і Савою Краснянськими, Василем Дубом з Оряви та Па­влом Арендачем загинули.

Однак їхньої смерті для катів було недостатньо. Вони зняли з вбитих повстанців одяг і виставили їх тіла для ог­ляду перед гарнізоном у Тухольці. Через декілька днів тру­пи забрали до Славського, де знову віддали на глум. Але й цього ворогові здалося зама­ло. У Славському чекістські людолови вигадали новий спосіб наруги над вбитими. Вони вишколили двох трофе­йних коней, які обгризали лю­дські тіла.

Після кількаденної наруги тіла п'ятьох героїв нарешті за­копали на Млаці під Голицею.

Так закінчився тернистий шлях повстанця героя о. Мих­айла Блозовського, який від­дав життя за своїх ближніх в ім'я незалежності християнсь­кої України.

В. ЮРКІВ

вчитель Славської СШ.

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.