Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

"БОЙКІВСЬКА ДУМКА" 24 березня 1993 року

 

ДВІ КОЛОНКИ З ПРОДОВЖЕННЯМ

СЕЛО ФРАНКОВИХ СПОГАДІВ

З ІСТОРІЇ СЕЛА СМОЖЕ

 

Село Сможе розташоване на схилах карпат­ських гір Довжки та Кичера в долині річки Сможанка, яка бере свій початок з гірського пасма Довжки і впадає в річку Стрий.

Старожили розповідають, що назва села походить від назви грибів смор­жів, яких дуже багато росло в лісах на місці теперішнього села. Навколишні гори славились не тільки багатством різноманітних грибів: боровиками, маслюками, лисичками, козарями та інші, які були великою допомогою в харчуванні селян. Довжки та Кичера були вкриті смерековими та буковими лі­сами, які є добрим сто­лярним матеріалом. В лісах було повно оленів, косуль, бурих ведмедів, кабанів, рисів, вовків, лисиць та іншої дичини. Полонини зеленілиприродними трава­ми, серед яких більшість — лікарські, на узліссях килимами дозрівали їстівні ягоди. Величезні заросліліщини давали багагий врожай лісовихгоріхів.

Село Сможе межує з північного заходу з селом Мохнате Турківського району з південногозаходу оточене гі­рським пасмом Довжки, з південного сходугірським пасмом Лізя.

Давня назва села — Сморже. В Документах воно згадується як ко­ролівське село вже в XVІстолітті (1553 рік. В 1760 році йому було надано права містечка, де відбувались великі торги.

Головним заняттям населення було скотарство та лісові промисли. Випасом худоби та овець займались виключно чоловіки, вони випасали свої стада та отари ціле літо на полонинах. З молока виготовляли сир масло та бринзю.

В Сморжому залиши­лось багато легенд про опришків. Хоч вони не мали в навколишніх горах постійних місць перебування, але часто сюди заходили, про що свідчить назва гори Довбушівка.

Вона розташована між Сможем і Климцем. На ній частим гостем був Олекса Довбуш.

Становище селян було надзвичайно важким. Крім панщини, вони му­сили платити різноманітні податки за випас худоби на пасовищах та в лісах за викошування трави на сіно, за вола за корову тобто за кожну худобину окремо.

В 1795 році селяни двадцяги чотирьох сіл в т. ч. і Сможе подали скаргу до австрійського цісаря про надмірні панщинні повинності, про те, що австрійські урядники обдурюють їх і визискують. Однак, австрійський уряд наприкінці 1797рокузатвердив рішення, попередньо прийняте по цьому питанню Стрийським Окружним управлін­ням. Із двадцяти трьох вимог селян урядзадовільнив тільки три. Мало того, було прийнято рішення змушувати селян відробляти певну кількість днів понад панщинні повинності за мізерну грошову плату. Щоб примусити селян підкоритися цим рішенням, власті застосовували військові екзекуції.

В 1825 році вселах Сколівщини почались селянські заворушення. Багато селян втікало у навколишні гори і ліси. Австрійський уряд жорстоко розправлявся з непокірними селянами. Їх ловили, жорстоко били, ув'язнювали в Сколівську тюрму.

В 1828 році село Сморже купив пан Гуідец але становище селян не покращилось, вони продовжували ремствувати.

Внаслідок революційних подій 1848-1849 рр. під тиском народних мас Галичини 17 квітня 1848 року імператорським Указом в Гали­чині було ліквідовано панщинні та інші повинності. Проте, наляканий революцією австрійський уряд, скасувавши панщину, старанно продумав цей акт. На селян накладались високі додаткові податки які й були викупомза звільнення від кріпацької залежності.

У середині ХІХ сто­ліття навколосела Сможе виникають німецькі колонії Феліцієнталь і Аннаберг — тепер Долинівка і Нагірне.

В Сморже теж поселя­лось багато сімей колоністів. Німці зайняли найкращі землі. За розповідями старожилів, вони господарювали ду­же добре.

Землю обробляли самі чи наймали жителів села. За гроші скуповували в селян найкращі землі. Наші люди спостерігали що німці були дужедружні між собою. Так, наприклад, якщо якийсь госпо­дар будував собі житло, то сходилися німці зі всієї округи і допомагали доти, поки не закінчувалося будівництво. З собою, кажуть, брали навітьхарчі.

За історичними даними в 1869 році в селі Сморже було 127 дворів і 616 чоловік населення. З усіх 8248 моргів землі, які були в селах Сморже, Феліцієнталь і Аннаберґ, 5678 морґів належало графові Скарбкові. Із 2570 моргів, що залишилися, кращаземля належала німець­ким колоністам і євре­ям. Таким чином інші терпіли від малоземелля, а земля була єдиним засобом до існування. Проте згадують старожили, кожен селя­нин мав свій клаптик поля. І хто добре господарював той і жив краще. На цейчас основним житлом були курні хати під соломою, але таких хат в селі було небагато, бо Сморже в цей час було більш розвинутим в порівнянні з іншими селами Скільщини.

В 1903 році на кошти графа Скарбказбу­довано церкву в селі Сморже. Священиком був Миколай Палій. На цей час в селі було 140 дворів і 774 чоловіки населен­ня, в т. ч. 414 українців 113 поляків, 171 єврей і 76 німців.

На початку 80-их років XIXстоліття в Смор­же побудовано лісопильний завод — тартак, вла­сником якого був Шимон Ульям. Працювали тутголовним чином, се­ляни зі Сморже, Феліцієнталю, Аннабергу. Працювали в три зміни. В одну — приблизно 100 робітників. Директором заводу був Ротемберк, в якого були слуга і коні. В зв'язку з цим люди в Сморже були напівселянами - напівробітниками. Продукція лісопильного заводу — дошки — вивозилась до Сколього кіньми сморженських се­лян та навколишніх сіл.

Через село до 1981 року проходила шосейна дорога обласного підпорядкування, яка сполучала собою найближчі міста— Сколе і Турку. В 1981 році поручсела прокладено міжнародну трасу Київ—Чоп.

Як уже згадувалось, в 1760 році селу було надано права містечка. З цього часуцентр села з торговицею включно називався Сморже-містечко а друга частина села — Сморже-дольне, тобто нижнє. Така наз­ва проіснувала до 1939 року.

Кожного тижня в Сморже проводились великі ярмарки. За часів Австрії ярмарки проводились не день а цілий тиждень кожного місяця.

В основному продавали на ярмарці воли, корови, поросята а також різноманітні побутові товари.

На торговиці проживало багато євреїв, які мали свої склепи ( магазини) в яких вони продавали цукор, залізні вироби, упряж для коней і все необхідне для життя.

Тут була і корчма а також дерев'яна ратуша приблизно 50 х 40 мет­рів. Вона була розділена на дві половити. В одній половині відбувались різні заходи, наприклад концерти, танці, розваги, а друга половина служила людям які приїжджали на ярмарок для зберігання товару. Свій товар могли замкнути і зберігати деякий час, поки не продадуть його. Звичайноза це мусили платити гроші.

Одним з бургомістрів містечна, він же був і начальником пошта (почміщ), був Мілети Яросєвіч. Помер в 1909 році і похований на мі­сцевому цвинтарі.

На торговиці була споруджена стражпожежна. Це був великий, двоповерховий будинок, на другому поверсі якого постійно перебував сторож. Він постійно спостерігав за селом, чи нема пожежі. Якщо таку помічав, то бив у шматокзаліза підвішеного до стовпа, сповіщаючи про нещастя жителям села. Там же була і величезна помпа на коле­сах та величезна залізна бочка з водою для гасіння пожежі.

Від лісопильного заводу до торговиці була прокладена бруківка. В селі було три млини, два з яких були водяними, а один при заводі — паровий.

В селі Сморже було дві школи. Одна з них була з українською мовою навчання. В ній навчалися діти селян-українців, а в другій — діти поляків, євреїв, ні­мців, і навчання велось польською мовою.

Обидві школи малитільки по чотири класи, працювали в них всього два вчителі. Спеціальних приміщень для школи не було.

Великою подією в житті Сморже було те, що в 1904 році очолю­ючи етнографічну експе­дицію, село відвідав український письменник Іван Якович Франко. Він зустрівся з громадськістю містечка, відвідав ярмарок. Про свої враження, пропобачене і почуте письменник згадує в нарисі «Ярмарок у Сморжу».

 

( ВСТАВКА )

 

Однокласна школа була побудована в 1936 році, тепер в цьому приміщенні розташований медичний пункт. Керівником школи була пані Саляновська (Гусмар).

В 1943—1946 р.р. вшколі працювало четве­ро вчителів. Завідуючим школою був Кеніг Степан Павлович(1897-1945). З 1946 року школу очолював Сиротяк Михайло Лук'янович, який зараз на заслуженому відпочинку, проживає в м. Сколе. В 1932 році в Сможому утворилася читальня «Просвіта». В селі нараховувалось 25 членів цієї організації. Головою читальні було обрано Бугрія Михайла Федоровича. В той час в «Просвіті» проводилося читання творів великих українських письменників,зокрема Т. Шевченка, І. Франка, Г. Квітки - Основ'яненка, Ю. Федьковича, поезії Лесі Українки тощо. Читальня вела велику просвітницьку роботу серед жителів села.

З кожним роком кількість активістів збільшується. Відомо, що членами читальні були переважно люди зі Сморже-дольного тому, що торговиця була заселена більше поляками, євреями а селяни-українці, які жили там не брали участі в роботі «Просвіти».

Польська, поліція переслідувала «Просвіту» ічерез те часто мінялися її керівники. Так, як небуло і спеціального приміщення, то даводилось її членам збиратись в різних будинках. тим самим відволікаючи увагу поліції. Найчастіше збиралися в хаті Бугрія Миколи.

 

В 1935 році читальня дала концерт на честь Т. Г. Шевченка. Цю дату відмічено сходинами і концертом, про що свідчать спогади членів «Просвіти» та фотогра­фія членів читальні. Яка збереглася в Комарницької Надії.

Причитальні був організований драматичний гурток. Ставили­ся п'єси українських драматургів: «Наталка Полтавка», «Ой,не ходи, Грицю», «Наймичка», «Данило-чарівник» та інші.

В 1939 році, 14 жовтня в селі Сможе поя­вилися німці. 17 жовтня 1939 року вони під тиском червоної армії відступили за річку Сян.

Прихід москалів запам'ятався жителям села несамовитим стукотом у двері і тупотом військових чобіт, обшуками.

Почались арешти. Очікувана воляне прийшла. Прийшов страх, тривога і ненависть. Страх перед німцями і страх перед москалями. В І944році енкаведистами був заарештований Бугрій Іван Васильвич, член ОУН який закатований в Дрогобицькій тюрмі.

В грудні 1939—січні 1940 років німецькі колоністи виїхали в Ні­меччину, в тому числі й всі німецькі родини зі Сможого, залишивши землю, будинки, майно, яке не можна було забрати з собою. Споро­жнілі будинки в селах Феліцієнталь і Аннаберг були заселені селянами, земля роздана безземе­льним.

В Сможому було організовано сільську Раду депутатів трудящих, першим головою якоїбуло призначено Фединця Федора Олексійовича. В селі було відкрито семирічну школу, в якій навчалося до 90 учнів. Було відкрито сільський клуб, бібліотеку.

Але не довго селянам довелось користуватися землею. 1940 р. в селах Долинівка і Нагірне було організовано перший колгосп, який назвали їм. Ста­ліна. Першим його голо­вою був Якубовський Григорій Йосипович. Велась активна підготовка іжителів села Сможе до вступу в колгосп, який і було організовано згодом. Першим головою колгоспу в селі Сможе був Сорока Федір. Сподівання на краще, замо­жніше життя у селян були марними: відібрали землю, худобу, сільськогосподарський рема­нент.

Нове ще страшніше лихо прийшло в село 22 червня 1941 року. Село окупували німці. Вони зразу ж взялися наводи­ти в селі свій «орднунг»— порядок. Було вбито двох активістів-членів ОУН:Бугрія Миколу і Бугрія Василя, заарештовано Івасів Федора, який був провідником в ОУН, і Комарницького Юрія.

Івасіва Федора в 1941 році ні­мці забрали в концент­раційний табір «Освєнцім». Його поверненя згадує Попович Юстина Миколаївна: «Це було в сінокоси 1946 року. Бачу, йде чоловік, брудний обдертий. Коли я добре придивилася — впізнала в ньому Івасіва Федора. Він дуже змінився, постарів. Розказував, що прийшов з Ні­меччини пішки». Вдома кілька днів переховував­ся, бо переслідували його москалі, як члена УПА. Згодом став районним провідником УПА.

Жителі села пригадують тажкі часи окупації (1941-1944 р.р). Німці повідбирали в людей жорна, позакривали млини. Від кожної корови треба було здати по 400 літрів молока в рік. Якщо не виконав цього завдання — німці заби­рали корову, залишаючи сім'ї селян на поги­бель. Крім молока, треба було здавати і м'ясо і яйця. Сіно і зерно сможани мусили везти на здачу в м. Ско­ле. В 1942 році в селі був голод і тиф. Внаслідок дуже багато жителів померло.

В 1944 році в село вступили частини чер­воної армії. Було проведено мобілізацію 34 чоловіків в армію. З них 11 склали свої го­лови на фронтах Вели­кої Вітчизняної: Данів Іван Миколайович, Данів Федір Іванович, Бугрій Степан Юркович, Данів Василь Григорович, Николишин Василь Миколайович, Федусяк Іван Павлович, Федусяк Василь Павлович, Данів Лука Ількович, Химинець Михайло Миколайович, Кеніґ Михайло Петрович, Гирчак Степан Федорович.

Решта 23 — повернулися додому зранені, втомлені війною.

Всіх євреїв а їх напочаток війни уселі проживало 480 осіб, в перші дні війни німці вивезли в Сколе. Кажуть, що старих, немічних розстріляли зразу ж в Сколе, а що чекало молодих? Можна тілки здогадуватись. Гетто у Львові могло би багато розповісти і про них — колишніх жителів села Сможе.

Закінчилася війна. Опустілібудинки, що залишилися після колоністів, почализаселяти переселенці з районів, що відійшли до Польщі. Почалася відбудова господарства обробля­лись поля та городи, розводилась худоба. Але доля українського селянина не покращувалася, його знову почали насильно заганяти в колгоспи, відбирати добро. Продовжувалися репресії невинних людей. Українські націоналіс­ти в глибокому підпіллі продовжували боротьбу незважаючи на величезні втрати, на жертви. Народ прагнув незалежності, вільної держави.

Більше 40 патріотів зі Сможе вступили в цю нерівну боротьбу. З них загинули: Бугрій Михайло Юркович, Бугрій Федір Юркович, Бурій Василь Юркович, Бугрій Григорій Юркович, Бугрій Ярослав Миколайович, Бугрій Микола Васильо­вич, Бугрій Йосип Васильвич, Бугрій Василь Іванович, Винник Степан Федорович, Винник Іван Миколайович, Винник Василь Федорович, Веклич Федір Миколайович, Гойнець Микола (син Анни), Гирчак Йосип Іванович, Гузій Йосип Васильович, Дорош Михайло Іванович, Івасів Микола Федорович, Івасів Василь Степанович, Комарницький Іван Миколайович, КомарницькийЮрій Миколайович, Комарницький Василь Миколайович, Комарницький Йосип Миколайович, Комарницький Михайло Миколайович, Кеніг Сте­пан Федорович, Локоцький Василь Іванович, Пастух Олексій (син Анни),Савчин Йосип Юркович, Сорока Олек­сій Федорович, Химинець Василь Миколайович, Химинець Степан Миколайович, Харитон Михайло, ШулякМихайло Петрович, Митрич Дмитро (син Марії), Кеніг Сте­пан Васильович, Кеніг Василь Федорович, Шуляк Василь Петрович, Бугрій Микола Федорович.

Але серед справжніх патріотів були й такі, що прикриваючись ідеєю борця за незалежність України, займались звичайним бандитизмом, розбоєм.

Вони вбивали невинних людей, сіючи до справж­ніх борців ненависть, зневіру, розчарування і осуд. Від рук бандитів заганули: Кузан Микола Іванович, Федусяк Ва­силь Михайлович, Рикавець Олексій Йосипович, Рапак Микола Іванович, Данів ГригорійАдамович,Малетич Ва­силь Кирилович, Петренко Микола Матвійович, Гордінець Йосип Михайлович.

Через те, що не було середлюдей єдності, в селі насильно були створені «групи охорони громадського порядку» (ястребки).

Вскладній політичній обстановці продовжувалидіяти члени УПА.Вони вели роз'яснювальну роботу серед населення, за допомогою листівок, розкривали людям правду про справжню мету своєї боротьбиза волю України.

Коли йти лісом уро­чища Гостилів, то ще й сьогодні можна побачити прострілені смереки іневеличку могилу, яка старанно всі рокидоглядалась родиною загигиблих.

24 жовтня 1947 року, за розповіддю очевидців, енкавєдисти по слідах хлопця знайшли криївку, де знаходилисьСавчин Йосип Юркович, Химинець Василь Миколайович, Винник Іван Миколайович, Винник Василь Федорович і дівчина Галя (псевдо «Орлиця»), прізвище, звідки вона — нікому не відомо. Під час нападу енкаведистів дівчина вибігла з криївки запа­сним виходом, відбігла від неї на півтора кіломтра, весь час відстрілюючись від ворога. І тільки на другій полянці «Панські ораниці» вона загинула від гра­нати. Її побратими за­гинули в криївці. Всім п'ятьом відрубали голови, скинули в плащ-палатку і принесли в село.

В селі Погар, на горі Дзвенів, у річці від роз­риву гранати загинув свя­щеник з с. Сможе Глазовський Михайло, уродже­нець села Зозулі Золочівського району. Тоді ж за­гинуло ще 8 чоловік, се­ред них і Гузій Йосип Васильович.

Звірствам енкаведистів не було меж. Розповіда­ють, як вагітну жінку Бугрія Федора Юрковича (псевдо «Грім») вони під­вісили в селі Нагірне і катували цілу ніч, щоб во­на призналася, де перебу­ває її чоловік.

Багато пережив учасник визвольних змагань за во­лю і долю України Бугрій Федір Михайлович: жах Дрогобицької тюрми, табори Караганди та- Казані, Воркути.

Гирчак Агафія Степа­нівна, яка була станичною в УПА, довгі роки відбу­вала ув'язнення в Сибіру, де проживає й зараз.

За зв'язок з УПА депор­товано в Сибір 22 сім'ї. Майже всі повернулися в Сможе, крім двох людей.

В 1945 році в селі було створено ліспромгосп та Сможенське лісництво. В 1948 році відновлено кол­госп ім. Сталіна, головою якого став Вигодованець Олексій Ількович. В 1960 році колгосп було реорга­нізовано в Сможенське від­ділення радгоспу «Сколівський», а в 1966 році радгоспу «Верховина», яке існує й досі.

В 1967 році в Сможе була побудована нова восьмирічна школа. В 1976 році споруджено Будинок культури.

За останні роки село змінило свій вигляд— роз­будувалося, збагатіло. На території села працюють три магазини, функціонує Сможенське лісництво Славського лісгоспзагу, є школа, медичний пункт.

Щасливою подією для сільчан стало відкриття церкви 1 січня 1989 року, яка в роки комуністичного рабства була закрита.

В селі працює осередок Народного Руху України.

В даний час погіршився рівень життя. Не вистачає продуктів харчування, одя­гу, взуття. Та людей на­шого українського селяни­на - галичанина гріє на­дія на прийдешнє майбут­нє вільної Української Держави.

 

О. Трухан

вчитель історії

Сможенської ОШ.

 

 

В публікації використані матеріали Центрального Державного Іс­торичного Архіву Укра­їни в м. Львові, бібліотеки ім. В. Стефаника, спогади та розповіді жителів с. Сможе, зібра­ніпедагогами Федусяк Любов'ю Миколаївною та Філенко Раїсою Василівною.

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.