Сколівська района газета « БОЙКІВСЬКА ДУМКА»
18.05.2009 року
Родина — колиска людської духовності
Готуючись до уроку літератури рідного краю, звернувся до учнів, щоб вони шукали самі матеріал, цікавилися більше людьми-вихідцями з нашого району, які знайшли своє місце в літературі.
І ось на урок прийшли учні зі своїми пошуковими роботами та матеріалами...
Одна школярка знайшла збірочку Оксани Вегери-Теліги «Три сльози». Це про бойківчанку з с. Либохора. Інші учні принесли часопис «Бойківська думка», матеріал, який підготувала М.Паращак. Це розповідь про М.Романовича, вчителя-словесника та його твори.
А третя учениця, Віра Приндак, несміливо подала мені збірочку віршів і промовила: «Це збірочка моєї тітки Дарії». Глянув і прочитав: «Дарія Петрачова (Височанська-Дмитрикович). Каплі осінньої печалі».
Хочу вам про неї розповісти. Народилася Дарія в сусідньому селі Мохнате Турківського району в багатодітній порядній родині.
Батько Володимир Іванович, мати Євгенія Михайлівна старалися виховати дітей добрими, працьовитими, чесними. Довгими осінніми та зимовими вечорами в хаті, окрім навчальних підручників та церковних книг, читали Шевченків «Кобзар». Дівчата проливали сльози з Катериною та наймичкою Ганною, а хлопці читали «Гайдамаки», захоплюючись мужністю гайдамаків.
Та були вечори, згадує Вікторія Приндак, яка живе у Завадці, що співали твори Шевченка, покладені на музику. Лунали співи дзвінко, приємно, злагоджено. Батько з матір’ю мали приємні голоси. До речі, батько дякував у місцевій церковці, диригував хором, а тому вчив співу і своїх дітей. То чи могли вони, Височанські, розлетівшись у різні куточки, забути своє дитинство?!! Певно, що ні.
А як тягнулися всі до освіти. Мов та квіточка соняшника, що повертається до сонця, так і вони повертали голівку до науки.
Старша сестра, Галина, закінчила Львівський університет ім. І.Франка, працювала в селах Турківщини, а потім проживала в Польщі.
Брат Іларіон закінчив Львівський політехнічний інститут, геологорозвідувальний факультет. Проживає в Харкові, пише наукові праці, доктор геолого-мінералогічних наук. Викладає в одному з харківських вузів.
Сестра Дарія, про яку йде мова, вірніше, йтиме мова, народилася 1937 року. Після закінчення Боринської СШ працювала рік піонервожатою в с. Либохора Турківського району. Поїхала на Донбас. Трудилася в м. Шахтарськ. Спочатку штукатуром, малярем, а потім у шахті на видобутку вугілля. Після обвалу в шахті жінкам заборонили працювати в забоях. Поступила в технікум легкої промисловості, працювала швеєю на текстильній фабриці. Після виходу на пенсію чоловіка переїхали в Нальчик, а згодом — в Росію (Тверська область). Зараз проживає в м. Ржевськ Тверської області.
Ірина, сестра, закінчила Жидачівське сільськогосподарське училище, здобула професію тракториста.
Михайло навчався в Дрогобицькому музичному училищі, грає на кларнеті. Працював у цирковому оркестрі, а останні шість років проживав за кордоном: 2 роки в Австрії, 4 — у Німеччині, працював за спеціальністю.
Вікторія закінчила Самбірське медучилище і працювала в Завадківській сільській лікарні медсестрою. Хто не пам’ятає доброї і чуйної медсестри? «Це людина з великої літери» — говорять про неї завадчани.
Брат Володимир, після закінчення СШ в Борині, працював у Харківській області на будівництві. Вступив до вищого військового училища, яке закінчив з відзнакою і був скерований на службу в м. Дрогобич. У званні підполковника вийшов на пенсію.
Євген, 1950 р.н., після закінчення восьмирічки, вчився в училищі с. Красне Золочівського району. Механізатор широкого профілю. Живе і працює в Ужгороді.
І найменша, Ольга, навчалася в Львівському ТУ та здобула професію кресляра-конструктора. Проживає в с. Торговиця Рівненської області, працює в сільській раді заступником головного бухгалтера.
А тепер повернемося до Дарії Височанської. Доля, як бачимо, не дуже бавила її. Дівчина, як згадує сестра Вікторія, мала досить романтичну вдачу. Опинившись далеко від домівки, зрозуміла, що таке чужина. Але судженого конем не об’їдеш. Знайшла кохання, друзів, хоч, бачимо з її віршів, що і досі тужить за рідним краєм, домівкою, рідними. Згадує струмочок, а на ньому віночок, який кидала під ніч на Івана Купала. Все це, тобто спогади, приходять до неї в снах. Та, зрештою, судіть, читачі, самі, пропоную вам її вірш.
Знову серед ночі
Задзюрчав струмочок
Дзвінко, на весняний лад.
І на крилах вітру
Запах первоцвіту
Знову прилетів сюди з Карпат.
Знову йду з відерцем
І хмеліє серце
Від весняних пахощів трави.
А потічок близько,
На камені слизько —
Полетів віночок з голови.
На воді прозорій
Квіти — наче зорі.
Колихнувся човником вінок.
Чистою водою,
Легкою ходою
Він пустився з хвилями в танок.
Зоряний віночок
І дзвінкий струмочок
Тільки лиш приснилися мені —
Ще й сніги не тануть,
Та вже прилітають
Запахи дитинства весняні.
Стежина… В кожного у нас вона своя. Так склалося й у авторки. А яка вона у неї?
Ой, сходинки, поріжки,
Як багато нас в житті.
Все стежинки, доріжки —
То плоскі, то круті.
Сто доріг сколесила,
Сто стежинок пройшла,
Та признатись несила,
Що свою не знайшла.
Пригадує авторка й своє перше кохання, кохання, яке не забуде ніколи. Та, дорогий читачу, хто з нас його не пам’ятає?!! Цитую лише одну строфу:
Наше щастя так скоро минуло,
А волошки цвітуть — та не ті…
Не забулось, наче в сні проминуло,
Світле, перше кохання в житті!
Життя… Як воно швидко проходить. Не встигнеш оглянутись, здається, а вже воно й минуло, настає старість. А чи шанували ми його, життя… Ось що говорить Дарія Височанська:
Наше життя, наче сон
Літньої ночі короткий:
Ми потрапляєм в полон,
Хоч не тривкий, та солодкий.
Але ж життя того — мить,
Вже промайнула, як сполох.
Пам’яттю серце щемить —
Мрії розсипались в порох.
Боже, як серце болить,
В тілі душі моїй тісно.
Сну неповторная мить —
Вічної пам’яті іскра.
Сполох багряний заграв,
Весь небосхил накрив.
Виграв у житті чи програв —
Щастя, однак, що жив.
Нам залишився лиш спомин,
Мрії химерні — все далі…
Серця приглушений стогін —
Відгомін тихий печалі.
Присвятила вірші своїм сестрам Вікторії та Ірині. Звертається до Вікторії:
Скарб мій — одна лише ти,
Мила сестричко моя.
Скільки в тобі доброти!
Чим відплачу тобі я?
Та хвилює те, що вона, Дарія, далеко від свого роду, села, але не забуває, як колись родина в хаті святкувала Святвечір:
Хата деревенская. Тёмный потолок,
Вымыт пол, приятно пахнет в доме.
Дед охапку сена в хату приволок,
Сноп овсяный, вязанку соломы.
Завтра праздник — Рождество Христово!
Возле ёлки — гам и суета…
И на стол уже двенадцать блюд готово,
По традиции садимся на свои места.
От прикосновения сено шелестит,
На столе зажглися свечи.
Золотом солома на полу блестит —
В сказку превратился этот вечер.
Помолились вместе. И кутю крестя,
Батя набирает в ложку раз, другой —
К потолку прилипла сладкая кутя,
Кучно, как пчелиный рой.
По Вечере в доме — умиротворенье!
Свет звезды с небес нам весть принёс,
Что в стране далёкой, где-то в Вифлееме,
В ясельках на сене родился Христос!
Звёзды в небе хороводы водят,
Ночь — неописуема краса!
Коляда от хаты к хате ходит,
Всё сильней и громче голоса.
Чи потрібні коментарі? Гадаю, що ні. Ніхто не повинен забувати той край, ту колискову, яку співала мама, ту пісню-колядку, яку ми повинні пам’ятати, а потім передати своїм дітям, онукам. Доречно згадати й пам’ятати слова О.Довженка, який сказав: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Такою, яка не забуває свій край, рід, є наша авторка, бойківчанка Дарія Височанська з Мохнатого. А тому, дорогі краяни, виховуймо у своїх дітей любов до рідного краю, до його людей. Кажуть у народі: «Розмовами боргу не покриєш…». Треба — добрими ділами. Пам’ятаймо, що всі ми тимчасові на землі, а, тим паче, тимчасові при владі. То ж не думаймо лише, як сходити до бару. Не пригледіти за дітьми, не присвячувати їм своє життя — гріх. Виховуймо, будьмо такими батьками, як були Височанські, які не тільки привели на світ дітей, а й уміли виховати. Пам’ятаймо, якщо є дитина, то вже є сім’я, а якщо ні — просто живуть.
Ф.МАРОЧКАНИЧ,
с. Росохач.