Сколівська района газета « БОЙКІВСЬКА ДУМКА»

18.05.2009 року

Родина — колиска людської духовності

 

Го­ту­ю­чись до уро­ку лі­те­ра­ту­ри рі­д­но­го краю, зве­р­ну­в­ся до уч­нів, щоб во­ни шу­ка­ли са­мі ма­те­рі­ал, ці­ка­ви­ли­ся бі­ль­ше лю­дь­ми-­ви­хі­д­ця­ми з на­шо­го ра­йо­ну, які знай­шли своє мі­с­це в лі­те­ра­ту­рі.

 

І ось на урок при­йш­ли уч­ні зі сво­ї­ми по­шу­ко­ви­ми ро­бо­та­ми та ма­те­рі­а­ла­ми...

 

Од­на шко­ля­р­ка знай­шла збі­ро­ч­ку Ок­са­ни Ве­ге­ри-­Те­лі­ги «Три сльо­зи». Це про бой­кі­в­ча­н­ку з с. Ли­бо­хо­ра. Ін­ші уч­ні при­не­с­ли ча­со­пис «Бой­ків­сь­ка ду­м­ка», ма­те­рі­ал, який під­го­ту­ва­ла М.Па­ра­щак. Це роз­по­відь про М.Ро­ма­но­ви­ча, вчи­те­ля-сло­ве­с­ни­ка та йо­го тво­ри.

А тре­тя уче­ни­ця, Ві­ра Прин­дак, не­смі­ли­во по­да­ла ме­ні збі­ро­ч­ку ві­р­шів і про­мо­ви­ла: «Це збі­ро­ч­ка мо­єї ті­т­ки Да­рі­ї». Гля­нув і про­чи­тав: «Да­рія Пе­т­ра­чо­ва (Ви­со­чан­сь­ка-Дмитрикович). Ка­п­лі осін­ньої пе­ча­лі».

Хо­чу вам про неї роз­по­ві­с­ти. На­ро­ди­ла­ся Да­рія в су­сі­д­ньо­му се­лі Мохнате Ту­р­ків­сь­ко­го ра­йо­ну в ба­га­то­ді­т­ній по­ря­д­ній ро­ди­ні.

Ба­ть­ко Во­ло­ди­мир Іва­но­вич, ма­ти Єв­ге­нія Ми­хай­лі­в­на ста­ра­ли­ся ви­хо­ва­ти ді­тей до­б­ри­ми, пра­цьо­ви­ти­ми, че­с­ни­ми. До­в­ги­ми осін­ні­ми та зи­мо­ви­ми ве­чо­ра­ми в ха­ті, окрім на­вча­ль­них під­ру­ч­ни­ків та це­р­ко­в­них книг, чи­та­ли Ше­в­че­н­ків «Ко­б­зар». Ді­в­ча­та про­ли­ва­ли сльо­зи з Ка­те­ри­ною та най­ми­ч­кою Ган­ною, а хло­п­ці чи­та­ли «Гай­да­ма­ки», за­хо­п­лю­ю­чись му­ж­ні­с­тю гай­да­ма­ків.

Та бу­ли ве­чо­ри, зга­дує Ві­к­то­рія Прин­дак, яка жи­ве у За­ва­д­ці, що спі­ва­ли тво­ри Ше­в­че­н­ка, по­кла­де­ні на му­зи­ку. Лу­на­ли співи дзві­н­ко, при­єм­но, зла­го­дже­но. Ба­ть­ко з ма­ті­р’ю ма­ли при­єм­ні го­ло­си. До ре­чі, ба­ть­ко дя­ку­вав у мі­с­це­вій це­р­ко­в­ці, ди­ри­гу­вав хо­ром, а то­му вчив спі­ву і сво­їх ді­тей. То чи мо­г­ли во­ни, Ви­со­чан­сь­кі, роз­ле­ті­в­шись у рі­з­ні ку­то­ч­ки, за­бу­ти своє ди­тин­с­т­во?!! Пе­в­но, що ні.

А як тя­г­нули­ся всі до осві­ти. Мов та кві­то­ч­ка со­ня­ш­ни­ка, що по­ве­р­та­єть­ся до со­н­ця, так і во­ни по­ве­р­та­ли го­лі­в­ку до на­у­ки.

Ста­р­ша се­с­т­ра, Га­ли­на, за­кін­чи­ла Львів­сь­кий уні­вер­си­тет ім. І.Ф­ра­н­ка, пра­цю­ва­ла в се­лах Ту­р­кі­в­щи­ни, а по­тім про­жи­ва­ла в Поль­щі.

Брат Іла­рі­он за­кін­чив Львів­сь­кий по­лі­те­х­ні­ч­ний ін­сти­тут, ге­о­ло­го­роз­ві­ду­ва­ль­ний фа­ку­ль­тет. Про­жи­ває в Ха­р­ко­ві, пи­ше на­у­ко­ві пра­ці, до­к­тор гео­ло­го-­мі­не­ра­ло­гі­ч­них на­ук. Ви­кла­дає в од­но­му з ха­р­ків­сь­ких ву­зів.

Се­с­т­ра Да­рія, про яку йде мо­ва, ві­р­ні­ше, йти­ме мо­ва, на­ро­ди­ла­ся 1937 ро­ку. Пі­с­ля за­кін­чен­ня Бо­рин­сь­кої СШ пра­цю­ва­ла рік пі­о­не­р­во­жа­тою в с. Ли­бо­хо­ра Ту­р­ків­сь­ко­го ра­йо­ну. По­їха­ла на Дон­ба­с. Тру­ди­ла­ся в м. Ша­х­тарськ. Спо­ча­т­ку шту­ка­ту­ром, ма­ля­рем, а по­тім у ша­х­ті на ви­до­бу­т­ку ву­гіл­ля. Пі­с­ля об­ва­лу в ша­х­ті жі­н­кам за­бо­ро­ни­ли пра­цю­ва­ти в за­бо­ях. По­сту­пи­ла в тех­ні­кум лег­кої про­ми­с­ло­во­с­ті, пра­цю­ва­ла шве­єю на те­к­с­ти­ль­ній фа­б­ри­ці. Пі­с­ля ви­хо­ду на пе­н­сію чо­ло­ві­ка пе­ре­їха­ли в На­ль­чик, а зго­дом — в Ро­сію (Твер­сь­ка об­ласть). За­раз про­жи­ває в м. Ржевськ Твер­сь­кої об­ла­с­ті.

Іри­на, се­с­т­ра, за­кін­чи­ла Жи­да­чів­сь­ке сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­ке учи­ли­ще, здо­бу­ла про­фе­сію тра­к­то­ри­с­та.

Ми­хай­ло на­вча­в­ся в Дрого­би­ць­ко­му му­зи­ч­но­му учи­ли­щі, грає на кла­р­не­ті. Пра­цю­вав у ци­р­ко­во­му ор­ке­с­т­рі, а остан­ні шість ро­ків про­жи­вав за ко­р­до­ном: 2 ро­ки в Ав­с­т­рії, 4 — у Ні­ме­ч­чи­ні, пра­цю­вав за спе­ці­а­ль­ні­с­тю.

Ві­к­то­рія за­кін­чи­ла Сам­бі­р­сь­ке ме­ду­чи­ли­ще і пра­цю­ва­ла в За­ва­д­ків­сь­кій сіль­сь­кій лі­ка­р­ні мед­се­с­т­ро­ю. Хто не па­м’я­тає до­б­рої і чуй­ної мед­се­с­т­ри? «Це лю­ди­на з ве­ли­кої лі­те­ри» — го­во­рять про неї за­ва­д­ча­ни.

Брат Во­ло­ди­мир, пі­с­ля за­кін­чен­ня СШ в Бо­ри­ні, пра­цю­вав у Ха­р­ків­сь­кій об­ла­с­ті на бу­ді­в­ни­ц­т­ві. Всту­пив до ви­що­го вій­сь­ко­во­го учи­ли­ща, яке за­кін­чив з від­зна­кою і був скерований на слу­ж­бу в м. Дро­го­бич. У зван­ні під­по­л­ко­в­ни­ка ви­йшов на пе­н­сі­ю.

Єв­ген, 1950 р.н., пі­с­ля за­кін­чен­ня во­сь­ми­рі­ч­ки, вчи­в­ся в учи­ли­щі с. Кра­с­не Зо­ло­чів­сь­ко­го ра­йо­ну. Ме­ха­ні­за­тор ши­ро­ко­го про­фі­лю. Жи­ве і пра­цює в Ужго­ро­ді.

І най­менша, Оль­га, на­вча­ла­ся в Львів­сь­ко­му ТУ та здо­бу­ла про­фе­сію кре­с­ля­ра-­ко­н­с­т­ру­к­то­ра. Про­жи­ває в с. То­р­го­ви­ця Рі­в­нен­сь­кої об­ла­с­ті, пра­цює в сіль­сь­кій ра­ді за­сту­п­ни­ком го­ло­вно­го бу­х­га­л­те­ра.

А те­пер по­ве­р­не­мо­ся до Да­рії Ви­со­чан­сь­ко­ї. До­ля, як ба­чи­мо, не ду­же ба­ви­ла її. Ді­в­чи­на, як зга­дує се­с­т­ра Ві­к­то­рія, ма­ла до­сить ро­ма­н­ти­ч­ну вда­чу. Опи­ни­в­шись да­ле­ко від до­мі­в­ки, зро­зу­мі­ла, що та­ке чу­жи­на. Але су­дже­но­го ко­нем не об’­їдеш. Знай­шла ко­хан­ня, дру­зів, хоч, ба­чи­мо з її ві­р­шів, що і до­сі ту­жить за рі­д­ним кра­єм, до­мі­в­кою, рі­д­ни­ми. Зга­дує стру­мо­чок, а на ньо­му ві­но­чок, який ки­да­ла під ніч на Іва­на Ку­па­ла. Все це, тоб­то спо­га­ди, при­хо­дять до неї в снах. Та, зре­ш­тою, су­діть, чи­та­чі, са­мі, про­по­ную вам її вірш.

 

Зно­ву се­ред но­чі

За­дзю­р­чав стру­мо­чок

Дзві­н­ко, на ве­с­ня­ний лад.

І на кри­лах ві­т­ру

За­пах пе­р­во­ц­ві­ту

Зно­ву при­ле­тів сю­ди з Ка­р­пат.

Зно­ву йду з від­ер­цем

І хме­ліє се­р­це

Від ве­с­ня­них па­хо­щів тра­ви.

А по­ті­чок бли­зь­ко,

На ка­ме­ні сли­зь­ко —

По­ле­тів ві­но­чок з го­ло­ви.

На во­ді про­зо­рій

Кві­ти — на­че зо­рі.

Ко­ли­х­ну­в­ся чо­в­ни­ком ві­нок.

Чи­с­тою во­дою,

Лег­кою хо­дою

Він пусти­в­ся з хви­ля­ми в та­нок.

Зо­ря­ний ві­но­чок

І дзві­н­кий стру­мо­чок

Тіль­ки лиш при­сни­ли­ся ме­ні —

Ще й сні­ги не та­нуть,

Та вже при­лі­та­ють

За­па­хи ди­тин­с­т­ва ве­с­ня­ні.

 

Сте­жи­на… В ко­ж­но­го у нас во­на сво­я. Так скла­ло­ся й у ав­то­рки. А яка во­на у неї?

 

Ой, схо­ди­н­ки, по­рі­ж­ки,

Як ба­га­то нас в жит­ті.

Все сте­жи­н­ки, до­рі­ж­ки —

То пло­с­кі, то кру­ті.

Сто до­ріг ско­ле­си­ла,

Сто сте­жи­нок прой­ш­ла,

Та при­зна­тись не­си­ла,

Що свою не знай­шла.

 

При­га­дує ав­то­рка й своє пе­р­ше ко­хан­ня, ко­хан­ня, яке не за­бу­де ні­ко­ли. Та, до­ро­гий чи­та­чу, хто з нас йо­го не па­м’я­тає?!! Ци­тую ли­ше од­ну стро­фу:

 

На­ше ща­с­тя так ско­ро ми­ну­ло,

А во­ло­ш­ки цві­туть — та не ті…

Не за­бу­лось, на­че в сні про­ми­ну­ло,

Сві­т­ле, пе­р­ше ко­хан­ня в жит­ті!

 

Жит­тя… Як во­но шви­д­ко про­хо­дить. Не всти­г­неш огля­ну­тись, зда­єть­ся, а вже во­но й ми­ну­ло, на­стає ста­рість. А чи ша­ну­ва­ли ми йо­го, жит­тя… Ось що го­во­рить Да­рія Ви­со­чан­сь­ка:

 

На­ше жит­тя, на­че сон

Лі­т­ньої но­чі ко­ро­т­кий:

Ми по­тра­п­ля­єм в по­лон,

Хоч не три­в­кий, та со­ло­д­кий.

Але ж жит­тя то­го — мить,

Вже про­май­ну­ла, як спо­лох.

Па­м’ят­тю се­р­це ще­мить —

Мрії роз­си­па­лись в по­рох.

Бо­же, як се­р­це бо­лить,

В ті­лі ду­ші мо­їй ті­с­но.

Сну не­по­вто­р­ная мить —

Ві­ч­ної па­м’я­ті іс­к­ра.

Спо­лох ба­г­ря­ний за­грав,

Весь не­бо­схил на­крив.

Ви­грав у жит­ті чи про­грав —

Ща­с­тя, од­нак, що жив.

Нам за­ли­ши­в­ся лиш спо­мин,

Мрії хи­ме­р­ні — все да­лі…

Се­р­ця при­глу­ше­ний сто­гін —

Від­го­мін ти­хий пе­ча­лі.

 

При­свя­ти­ла ві­р­ші сво­їм се­с­т­рам Ві­к­то­рії та Іри­ні. Зве­р­та­єть­ся до Ві­к­то­рії:

 

Скарб мій — од­на ли­ше ти,

Ми­ла се­с­т­ри­ч­ко мо­я.

Скі­ль­ки в то­бі до­б­ро­ти!

Чим від­пла­чу то­бі я?

 

Та хви­лює те, що во­на, Да­рія, да­ле­ко від сво­го ро­ду, се­ла, але не за­бу­ває, як ко­лись ро­ди­на в ха­ті свя­т­ку­ва­ла Свя­т­ве­чір:

 

Ха­та де­ре­ве­н­с­ка­я. Тё­м­ный по­то­лок,

Вы­мыт пол, при­ят­но па­х­нет в до­ме.

Дед оха­п­ку се­на в ха­ту при­во­лок,

Сноп ов­ся­ный, вя­за­н­ку со­ло­мы.

За­в­т­ра пра­з­д­ник — Ро­ж­де­с­т­во Хри­с­то­во!

Во­з­ле ёл­ки — гам и су­е­та…

И на стол уже две­на­д­цать блюд го­то­во,

По тра­ди­ции са­ди­м­ся на свои ме­с­та.

От при­ко­с­но­ве­ния се­но ше­ле­с­тит,

На сто­ле за­ж­г­ли­ся све­чи.

Зо­ло­том со­ло­ма на по­лу бле­с­тит —

В ска­з­ку пре­вра­ти­л­ся этот ве­чер.

По­мо­ли­лись вме­с­те. И ку­тю кре­с­тя,

Ба­тя на­би­ра­ет в ло­ж­ку раз, дру­гой —

К по­то­л­ку при­ли­п­ла сла­д­кая ку­тя,

Ку­ч­но, как пче­ли­ный рой.

По Ве­че­ре в до­ме — уми­ро­тво­ре­нье!

Свет зве­з­ды с не­бес нам весть при­нёс,

Что в стра­не да­лё­кой, где-­то в Ви­ф­ле­е­ме,

В ясе­ль­ках на се­не ро­ди­л­ся Хри­с­тос!

Звё­з­ды в не­бе хо­ро­во­ды во­дят,

Ночь — не­опи­су­е­ма кра­са!

Ко­ля­да от ха­ты к ха­те хо­дит,

Всё си­ль­ней и гро­м­че го­ло­са.

 

Чи по­трі­б­ні ко­мен­та­рі? Га­даю, що ні. Ні­хто не по­ви­нен за­бу­ва­ти той край, ту ко­ли­с­ко­ву, яку спі­ва­ла ма­ма, ту пі­с­ню-­ко­ля­д­ку, яку ми по­ви­нні па­м’я­та­ти, а по­тім пе­ре­да­ти сво­їм ді­тям, ону­кам. До­ре­ч­но зга­да­ти й па­м’я­та­ти сло­ва О.До­в­же­н­ка, який ска­зав: «На­род, що не знає сво­єї іс­то­рії, є на­род слі­п­ців».

Та­кою, яка не за­бу­ває свій край, рід, є на­ша ав­то­рка, бой­кі­в­ча­н­ка Да­рія Ви­со­чан­сь­ка з Мо­х­на­то­го. А то­му, до­ро­гі кра­я­ни, ви­хо­вуй­мо у сво­їх ді­тей лю­бов до рі­д­но­го краю, до його лю­дей. Ка­жуть у на­ро­ді: «Ро­з­мо­ва­ми бо­р­гу не по­кри­єш…». Тре­ба — до­б­ри­ми ді­ла­ми. Па­м’я­тай­мо, що всі ми тим­ча­со­ві на зе­м­лі, а, тим па­че, тим­ча­со­ві при вла­ді. То ж не ду­май­мо ли­ше, як схо­ди­ти до ба­ру. Не при­гле­ді­ти за ді­ть­ми, не при­свя­чу­ва­ти їм своє жит­тя — гріх. Ви­хо­вуй­мо, бу­дь­мо та­ки­ми ба­ть­ка­ми, як бу­ли Ви­со­чан­сь­кі, які не тіль­ки при­ве­ли на світ ді­тей, а й умі­ли ви­хо­ва­ти. Па­м’я­тай­мо, як­що є ди­ти­на, то вже є сі­м’я, а як­що ні — про­с­то жи­вуть.

Ф.МА­РО­Ч­КА­НИЧ,

с. Ро­со­хач.