Чому Януш став сиротою?

У виданнях, що в тій чи іншій мірі відносилися до історії Турки, у 70-80-і роки періодично згадувалося ім'я бургомістра нашого міста довоєнного періоду Віктора Височанського. Але як склалася його подальша доля, про це ніхто не знав. Різні були припущення, окупантів же різних мастей в гірському краї не бракувало. Але ж хто насправді запропастив його життя? Поміж цієї таємниці одне було добре відомо: людина ця була чесна, справедлива, шляхетна, інтелігентна. Таким його характеризували усі, хто добре знав, кого він не раз виручав з біди, захищав чи давав розумну пораду.

У 90-і роки XX століття в кількох друкованих виданнях з'явилися повідомлення, що бургомістра Віктора Височанського і його сім'ю розстріляли (під час першого приходу) московські загарбники. Так це чи ні? На пошуки підтвердження цієї страшної істини пішли роки.

Досліджуючи духовно-просвітницьку діяльність священика української греко-католицької церкви присілку Зворець с. Комарники Щасного Саламона у другій половині XIX століття, я розшукав дочку репресованого священика Івана Шкільника з с. Рябе Нижньоустрицького району (тепер Польща) колишньої Дрогобицької області п. Василину Саламон, теперішню жительку м. Вроцлав (Польща). Вона — дружина онука о. Щасного Саламона, Рафаїла (вже покійного). Марія Височанська, яка навчалася разом з п. Василиною у Перемишлі, і доводилися близькою родичкою Саламонам, написала, що згадка про колишню подругу схвилювала її.

• Те, що я знаю про неї, докладно розкажу Вам, - пообіцяла, - та ще й попробую дослідити сімейне коріння.

Тож наскільки є достовірним повідомлення про розстріл московитами колишнього бургомістра м. Турка і його сім'ї?

Я ще навчалася у гімназії, - ділиться спогадами Василина Іванівна, - а Марія вже була перед матурою (державними іспитами-авт.) Це був 1932 рік. Вона мене віднайшла в гуртожитку. Разом якийсь час мешкали. Марія була дуже красива, розумна, привітна, товариська, щира. Під час зворушливого прощання подарувала фотографію з випуску.

Зустрічала її не один раз, коли приїжджала до Саламонів у Комарники. А то якось почула, що Марія вийшла заміж за посадника з м. Турка. Уже пізніше, з розповідей родини, дізналася, що Віктора Височанського москалі розстріляли, а його дружину з малим синочком вивезли в Казахстан. Почуте мене приголомшило.

Там Марія дуже важко працювала, перевозила возом, у який був запряжений віл, різні вантажі. Працювала, незважаючи на те, що хворіла на запаленння легень. Перед смертю попросила одну полячку, аби та повідомила листом сестру Анну Колачинську з Бітлі, щоб та приїхала і забрала безпритульного її синочка Івасика-сироту до себе, бо, мовляв, пропаде, загине самотній в далекій чужині. Її ж тяжка хвороба заганяє в сиру могилу. На то нема ради.

Далі п. Василина, яка через те, що батько був душпастирем української греко-католицької церкви і сама пережила страшні роки репресій, описала подальшу драму сім'ї Височанських.

Лист з далекого Казхахстану дійшов до карпатського села Бітля. Від страшної звістки хвора Анна Колачинська зовсім зацепеніла. Весь час думала, як порятувати хлопчика. Немічна жінка споряджає у далеку дорогу свою добру приятельку. І пізніше та скаже:

Від того, що я увиділа в Казахстані, мені потемніло в очах. Переді мною стояло напівдике, заросле, в обдертому одязі, з табличкою на грудях хлоп'ятко. Голодне, доїдали воші. А перелякане яке було... До нього не можна було й підійти. Виривався з рук, ховався по закутках. На табличці, яка висіла на грудях, було виведено рукою небіжки-матері ім'я хлопця - ”Януш”. Аби ті люди, яким потрапить він в руки, знали його правдиве ім'я.

Нелегко було з ним жінці (на жаль, невідомим залишилося її прізвище) в дорозі. І то кілька тижнів. Не переповісти, скільки сліз вилила друга мати, тобто тітка Януша, Анна - Нуся Колачинська. Зігрітий її ласкою, теплом, хлопчик невдовзі так прив'язався до неї, що не могла від нього ні на крок відійти. Від шиї тітки годі було відняти його рученята. А перестрашений був до того, що мусила спати з ним лишень на долівці. Боявся сам і до школи йти. Тому водила його — ласкава, добра і терпляча тітка Анна.

В 1945 році, під час першої (добровільної депортації в Польщу) перебрався до цієї країни з названими батьками — подружжям Колачинських — і Іван Височанський. Жили в м. Коніно, обидвоє вчителювали (досконало володіли польською мовою, мали гімназійну освіту) і виховували Януша — своїх дітей не було. Про те, як зростав хлопчина у другій і нечужій сім'ї, подружжя п. Василина і її чоловік п. Рудольф Саламон знали, бо кожної вакації (шкільних канікул — Й.С.) вчителі Колачинські гостювали в них. Раділи Івасику, як рідному сину, бо до всього мав хист. Виростили його діловим, освіченим.

Немає уже в живих подружжя Колачинських, які замінили круглій сироті рідних батьків. Давно вже став батьком єдиний син колишнього бургомістра м. Турка. Доля дарувала йому з дружиною двійко діточок.

Пані Василина Саламон з прикрістю зізналась, що 2001 року, від час відходу зі світу її мужа, зв'язок з Височанськими перервався. Пробувала, на моє прохання, розшукати його. Відповідь на лист, який відправила на його колишню адресу, не надійшла.

Пошуки триватимуть. Хоч і так, завдяки чудовій жінці — глибоко релігійній, пітріотичній, високосвідомій, гідній продовжувачці славного роду Шкільників - Саламонів, вдалося дізнатися багато про трагічну долю сім'ї колишнього бургомістра нашого міста. І головне — спростувати версію, що його сім'ю розстріляли енкаведисти. Але крім цього, не давала спокою думка: а де і коли відняли життя батьку маленького Януша, посаднику м. Турка 1939 -го? Таємницю розкрив секретний московський архів НКВД. У списку, серед 1011 осіб, розстріляних у в'язницях Західної України у квітні-травні 1940-го за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) від 05.03.1940 р. значилося і прізвище Височанського Віктора Івановича, 1900р.н., уродженця с. В.Висоцьке, бургомістра м. Турка Львівської області, посла польського Сейму.

В якій тюрмі пролилися кров нашого славного земляка, де покояться його тлінні останки, цього ми та його родина, напевно, вже ніколи так і не дізнаємося.

То чи відмили руки від крові українців московські кати? Стверджуємо: ні! Ні, бо після краху профашистської системи в 1991 році, вони не тільки не вибачилися за криваві злочини, за сльози і горе сиріт, вдів, матерів (не кажучи вже про певне відшкодування репресованим і їх сім'ям), але й проголосили себе спадкоємцями жахливої кровожадної імперії.