1. Від перших згадок
Нашу верховинську землю в сиву давнину заселили східні слов'яни. Тут, у Бескидах, спілкувалися з ними грецькі, візантійські, арабські та римські вчені, дослідники і торговці. Називали місцевих жителів по-різному, відзначали їх талант, працьовитість, невіддільність від інших народів Русі. Давніші сліди обживання Верховини виявлено між селами Лімна і Мшанець. На горі Магурі Лімнянській є рештки укріплень, яким дано назви Замчище, Окоп. Пам'ятки доби середини кам'яного віку - мезоліту(IX-IV тис. до н.е.) виявлені в Турці. Кам'яні знаряддя праці знайдені також у Багнуватому, Беньовій, Комарниках, Лопушанці, Либохорі, Ільнику. В неоліті виробляли крем'яні знаряддя для домашнього вжитку в Беньовій, Лопушанці, Комарниках. 12 бронзових мечей кінця другого - початку першого тисячоліть до н.е., які викопані в Комарниках та боринський скарб із ста римських монет I-II століть нової ери підтверджують, що через наш край пролягали важливі торговельні шляхи. Цими шляхами тракійські купці ще чотири тисячі літ тому ходили, обмінюючи бронзові вироби (мечі, топірці, вістря для списів, серги та інші прикраси) на прикарпатську сіль. Поселення цього ж періоду нової ери виявлено в Турці, Ільнику, Штуківці. До цього часу, напевно, відносяться і карпатські кургани. В VIII- VIIст. до н.е. у витоках Дністра,Сяну і Стрия проживали північні фракійці, які залишили в Карпатах оборонні городища-сховища. За Геродотом, їх витіснили скіфи-орачі, яких ще називають сколотами. З IVдо II ст. до н.е.наші землі завойовували кельтські племена, які рухалися із заходу на схід. Їх у середині першого віку до н.е. підкорили римляни. За римськими істориками Тацітом і Плінієм Старшим, в I-IIст. до н.е. Бескиди заселяли венеди слов'янського походження. В нашому районі поселення цих століть виявлено в Турці, Ільнику, Штуківці. Йде слов'янизація регіону за рахунок вихідців з Полісся. Племена цього періоду залишили нам карпатську культуру курганних поховань. Дальша зміна племен у Бескидах пов'язана із східними кочівниками - сарматами та гунами. Сармати витіснили в третьому столітті скіфів із Причорномор'я на захід України. Одне з їхніх племен(боїськи) осіло на території теперішньої Бойківщини. В наступному столітті сармати самі були розгромлені гунами, вихідцями із Приуралля. Масова міграція їх на захід дала поштовх так званому Великому переселенню народів. Вони, утворивши могутній союз племен, вчинили найбільш жорстокі спустошення в Центральній Європі, підкорили не тільки карпатські племена. Завдяки гунам п'яте століття увійшло в історію як вік найбільших потрясінь, падіння створюваної віками економічної і суспільно-політичної структури Стародавньої Європи, тісно зв'язаної із античним світом. В IV-VI століттях н.е., за працями готських істориків Йордана і Геттіти та візантійських Прокопія із Кесарі і Псевдомаврікія, жили тут склавени, які виділилися із етнічного масиву венедів. В VI-VII століттях як Передкарпаття, так і Закарпаття населяють слов'яни. Вони швидко розвивають промисел та культуру. Навіть навала аварів не похитнула їх могутності. Разом вони нападають на Візантійські міста та землі інших народів, заселяють територію колишньої Югославії.Війни з аварами у середині шостого століття виводять на історичну арену групу слов'янських племен хорватів(карпів), які проживали не тільки в Карпатському регіоні України. Їх східне карпатське відгалуження називали білими, або руськими, хорватами. Білих хорватів вважають прадавнім населенням Українських Карпат, які слідом за дулібами створили великий союз племен, про що згадує літописець Нестор. Їх дружини, як стверджує угорський історик Анонім, допомогли уграм у 898 році пройти через Верецький просмик у Середньо-Дунайську низовину.
У 907 році воїни племені білих хорватів брали участь у поході "віщого" Олега на Царгород. Князь Володимир Святославович у 981р. без особливих зусиль остаточно приєднує до Київської Русі Перемишльщину- північно-західну території карпатських хорватів. Другим походом у 992 р. він цілковито покінчив із сепаратизмом частини хорватської знаті. З того часу в руських літописах замість білих хорватів згадуються бойки. Деякі вчені вважають бойків прямими нащадками приазовських степовиків-боїськів, які взяли участь в етногенезі слов'ян і зберегли свою етнічну назву в дещо спрощеній формі. Наприкінці XI століття три правнуки Ярослава Мудрого - Рюрик, Володар, та Василько, які осіли в Прикарпатті, утворили самостійні князівства. Рюрик правив у Перемишлі. Якраз у його володіння входила теперішня Турківщина. У 40-х роках XII століття Володимир Володарович об'єднав усі прикарпатські князівства в одне, центром якого став Галич. 1199 року волинський князь Роман Мстиславович об'єднує два князівства в єдине Галицько-Волинське. Після смерті в 1340 році останнього князя з родини Рюриків (Юрія Голислава) розгорілися міжусобиці. Цим скористались сусідні держави. За галицькі землі поляки та угорці почали війну з Литвою. Польща при допомозі Угорщини захопила їх у 1349 році. За угодами між завойовниками 1370 року Галичина потрапила до угорських феодалів, а з 1387 року вона знову опинилася на довгих 385 літ під владою Польщі. До середини XIV століття в Галицькому князівстві чітко сформувалися феодальні суспільні відносини. Основна маса населення сиділа на грунтах князів та бояр, досить велика частина несла військову службу поблизу замків та в прикордонних селах. Такі люди жили і на території теперішнього Турківського району в сторожових населених пунктах. Поселення цього періоду (XII-XIII ст.) виявлені в наш час в Турці ( Круг-Городище, ровінь), Ільнику, Лосинці та Штуківці. Границя руських володінь проходила по головному вододільному хребту Карпат. Давній польський історик Ян Длугош стверджує, що князь Лев на самому верху Бескидів поставив кам'яний стовп із руським написом, який значив межу його володінь. А на горі біля с.Вовчого, з якої витікає Дністер, стояла фортеця Собань. Навколо гори Козакова Поляна біля села Маткова було немале укріплення, в Розлучі і Турці- городища. Як укріплення служили Лаврівський і Спаський монастирі. Між горами Галич і Пікуй проходив так званий Руський Путь, по якому грецькі та римські купці вивозили сіль. Він йшов через перевали Верецький та Руський Путь, долинами Стрия та Дністра. Одна з його віток, очевидно, йшла через Ужоцький перевал. Шлях добре охоронявся. Вздовж нього, крім згаданих, були ще захисні споруди в Тур'є, Грозьовій, Спасі. Він відігравав не меншу роль, ніж інші шляхи через Карпати. Західніше нього вздовж Сяну йшов путь із Перемишля через Ужоцький перевал до Мукачева. Отже, ця місцевість була споконвіку притулком людської цивілізації, власністю князів Київської Русі. І першість в її освоєнні належить східним слов'янам. Однак до середини XIVстоліття тут не було добрих шляхів сполучення з найважливішими центрами Східної Галичини. В квітні 1352 року угорський король Людовик довго добирався через гори на Закарпаття руслом р. Стрий. Коні грузнули в снігу по самі сідла. У багатьох місцях вдавалося проїхати тільки ризикуючи життям. Чотири дні тривала ця важка переправа, під час якої від покалічень загинуло 40 коней, а самі люди змушені були харчуватися одним бобом. З другої половини XIV століття, а може, й дещо раніше в Карпатах починається процес, який увійшов в історію під назвою волоської колонізації, точніше, заснування і переведення сіл на волоське право. Тоді в нас уже існували великі поселення. Дати їх виникнення невідомі, але нема сумніву в тому, що з'явилися вони ще задовго до приходу перших окупантів. Сучасні історики (і наші, і польські) стверджують, що Турка заснована у середині IX, Бориня, Яблунів, Явора - у XII-XIII століттях. На початку XV століття їм належало стільки оброблюваної землі, що її можна було освоїти тільки протягом кількох століть. Є і така версія : після 1241 року, коли татари зруйнували Старий Самбір, деякі втікачі піднялися вверх по Дністру й осіли в безпечніших місцях долини р. Стрий. Відомо, що раніше старосамбірські князі приїжджали в гори на полявання. Там, де річка Яблунька впадає в р. Стрий, вони спорудили собі колибу. Ворота огорожі прикрашали роги тура. Очевидно, звідси пішла назва спочатку мисливського пристанища, а згодом - поселення Турки. Від турецьких наїзників вона не може походити, бо навали турків на Західну Україну на кілька століть пізніше появи перших згадок про Турку. До речі, від назв тварин, які водились у Бескидах, походять і назви ряду сіл, наприклад Боберка, Нижній та Верхній Турів, Лосинець, Зубриця, Соколіки, Вовче, Ластівка …
Найперші письмові згадки нам відомі, крім Турки, про Верхнє Висоцьке, Явору. Привілеї на с. В.Висоцьке у 1430 році одержав від короля Ягайла за 200 гривень Сенько Дзюрзьович-Ступницький з обов´язком щорічно поставляти 100 ягнят. А через рік (1431) король видає волохові Ванчі та цого синам Ходку, Івану й Занку грамоту де записано : " Даруємо їм і їх законним спадкоємцям наше село Турку, розташоване в Руській землі Самбірського повіту, та землі над рікою Стрий поза угорським кордоном." Село передавалося разом із навколишніми лісами, землями, пасіками, ставками, млинами та всім тим, що відноситься до нього. Отже, Турка, вже давно існувала. За цей дар Ванча і спадкоємці мали бути послушними королям, являтися в кожній потребі до них, а в разі війни прибути до війська на конях із чотирьма стрільцями. Згодом Занко жив у Яворі, Ходко - в Турці, а Іванко - в Ільнику. Зауважимо, що волохами називали не обов´язково вихідців із Волощини (Румунії), а й просто пастухів. Власників поселень за тодішнім звичаєм стали називати за назвами сіл : у Турці - Турецькими, Яворі - Яворськими, Ільнику - Ільницькими, Комарниках - Комарницькими і т. д.
Давня Турка була розташована на тому місці, де нині знаходиться Старе Село з городами та полями. Тут стояв панський двір з господарськими будівлями, селянські садиби, цвинтар. Свідком цього є тільки хрест. У XVI ст. замок Турецьких стояв там, де тепер знаходиться приміщення школи-інтернату. З усіх боків він був обведений ровом та високим частоколом. До нього можна було потрапити тільки через підйомний міст.
Площу за брамою замикав одноповерховий дерев´яний палац, головний фасад якого був звернений на південь. Справа від площі стояли стайні з возівнею, ліворуч - кузня та арештантська. За будинком був город. Замок мав високий дах із заломом. Парадний фасад прикрашали дві круглі двоярусні вежі. В центрі між ними був ганок із балконом, який спирався на шість колон, а далі вздовж стіни простягалася галерея. Вхідні сіни ділили замок на три функціональні частини : урядову (праворуч), житлову (ліворуч) і парадну (в центрі) із залом та двома великими покоями. Будинок мав одно- та двостулкові фільончасті двері, кімнати освітлювалися широкими вікнами та обігрівалися круглими кахлянами печами. Бокові вежі мали декортивний характер і використовувалися для зберігання різноманітних речей. Так виглядав замок за описом у 1835 р.
Захопивши наш край, польська влада, як правило, не вважала за потрібне докорінно змінювати становище, відбирати багатства від бояр. Але землі тих князів, які небажали служити королям, переходили у властність держави. Територія Турківщини, напевно, через непокору власника передавалася іншим феодалам та військовим людям. У 1444 році Янко з Турки отримав як винагороду від короля Владислива Тернове поле в 3 кв. милі, на якому пізніше були засновані села від Соколік аж до Боберки. Ці землі через 25 років продали за 100 угорських форинтів. З часом власником їх став краківський воєвода Петро Кміть.
У 1444 році в Галичині введено новий адміністративний устрій, за яким територія нашого району входить до самбірського повіту Перемишльської землі Руського воєводства. А у XVI столітті тутешні села включено в Ільницьку, Розлуцьку та Либохорську країни. У 1520 році введена панщина в Польщі, в тому числі і на західно-українських землях. Селяни були прикріплені до землі і без дозволу їх власників не мали права залишати села. Вони зобов´язані були безплатно працювати на панських ланах, платити данину в натурі чи грішми. За кривди, побиття чи навіть вбивства кріпаки не мали права скарги на панів до суду. 1537 року польська королева Бона викуповує основну частину Самбірського маєтку з рук феодалів-кредиторів казни, що тримали його як заставу. Вона направляє сюди комісію для відмежування своїх земель від приватних володінь місцевої шляхти. До складу комісії від королеви ввійшли Станіслав Ондровонж - воєвода Руської землі, староста Опочинський, Микола Одновський-каштелян перемишльський, староста львівський та інші, а місцевих власників представляли 12 шляхтичів Турецьких, Яворських та Ільницьких. Комісія докладніше розмежувала землі, ніж це було в привілеї, зробила зарубки на деревах, насипала пограничні кіпці, назвала ріки і гори, по яких проходить границя. Вона вирішила, що дев'ять сіл серед яких Нижнє Висоцьке, Ісаї, Ластівка, Ясіночка, Завадка, Михалкова і Борисова Воля (нині не існуючі) частина Мельничного, Ільника і Турки (над р. Літмир), були засновані на королівських землях і тому повинні відійти разом з полями, лісами, луками від Турецьких та їх родичів до королівських володінь. Весною 1539 року королева Бона доручила самбірському старості Рафаїлу Чосновьскому відібрати маєтки. До цієї насильницької акції підключили війтів, князів та осадників королівських сіл. Про її згубні наслідки для місцевої шляхти йдеться в листі ільничанської шляхти, яким вона передала свої повноваження на Варшавському конвокаційному сеймі у 1572 році відомому перемишльському магнату Миколі Тарле і просила аби від її імені упом'янувся про кривди, заподіяні королевою.
Лист зберігся в архівах гродських Сянока. З нього довідуємося, що убожество і упадок свій наша руська шляхта зазнала не від неприятеля, а від свого власного пана, який забрав у неї майно. Староста Чосновський наказав підлеглим не слухатися більше шляхтичів, а тих, хто наважиться приїхати чи прийти на фільварик та господарства, аби вбивали, що селяни дуже радо чинили над своїми колишніми панами. Частина шляхтичів, тулячись під плотами, померла, багатьох вислано до волохів, угорців, а деяких - до турків, інших страчено. Якщо раніше кілька сотень шляхтичів служило Речі Посполитій на добрих конях, то тепер і двадцяти коней із всіх тих сіл не набереться. Ми так зубожіли, що нужденніших шляхтичів у королівстві не знайти. З нас беруть данину більшу, ніж з королівських хлопів.
Королева Бона залишила після себе погану пам'ять не тільки в місцевої шляхти. В наших лісах вона часто бувала на полюваннях, і на вершині г.Пікуй довго зберігався камінь, де вона відпочивала.
Згодом шляхтичі не раз пробували повернути собі втрачене. Тільки в середині XVIст. вони 30 разів писали апеляції королям, проте марно.
Дехто вважає, що приводом для цього розмежування стала зухвала поведінка Ільницького-Занковича з Ільника, якого Бона просила допомогти в ремонті однієї з фір обозу, яким направлялася через Ільник в Угорщину. Замість того, щоб послухатися, дідич гордо відповів, що Бона є королевою в своїх добрах, а він королевичем у своїх і ніяких її наказів не визнає. За такий вчинок Ільницького-Занковича надовго прозвали "королем". Бона розпорядилася будувати тесану дорогу від Самбора до Турки. Самбірський маєток, в який входять королівські землі, був віднесений до числа фільварків, доходи від яких йшли на утримання королівського двору. Він управлявся Самбірською економією і відносився вже до Сяноцької землі Руського воєводства. А за істориком П.Домбковським, до складу Сяноцької землі входив Турківський повіт із 24 громадами. Повіти очолювали старости, а землі- воєводи. В XVIст. із 74 сіл Турківщини 54 вважалися власністю польських королів.
У XVстолітті Передкарпаття неодноразово зазнавало турецьких навал. У 1433-1496 роках їх зафіксовано 10. Із 1474 року набігали й кримські татари, які протягом майже трьох століть залишали після себе одні згарища, а людей забирали в неволю. Ще біьше почастішали ці спустошення в XVII столітті. Так, протягом 1606-1635 років Прикарпаття зазнало 26 нападів. Жителі передгір'я та низин тікали в лісисті Карпати, куди рідко проникали татари: заважали їм, крім природних факторів, штучні завали і, звичайно, засідки. В 1594 році вони раптово вторглися в турківські Бескиди. Уникаючи бою з польським військом Яна Замойського, орда вирушила долиною р. Стрий. Переслідуючи нападників, поляки зупинилися табором у Ластівці, а татари - в Ясениці. Орда побоялася розгрому й вирушила з Карпат невеликими групами. Одна з них при допомозі циган перейшла через Сколівські гори у Закарпаття, а друга - через наші околиці несподівано увірвалася в Дністрик Головецький і вирізала всіх людей, яких впіймала. Досі жителям Розлуча та Вовчого нагадує про цю трагедію назва місцевості - " Посіч ".
Особливо сколихнула верховинців визвольна боротьба під проводом Б. Хмельницького. Під виглядом жебраків, кобзарів по Турківщині ходили агітатори, закликаючи селян йти до гетьманського війська. У 1648 році козацькі загони пройшли через наші села на Закарпаття. Горяни зберегли пам'ять про будівництво ними православних храмів у Турці, Ільнику і ін. Місцеві державці робили все, щоб не допустити втечі кріпаків у народне ополчення, зокрема організували набір у польське вояцтво.
А під час польсько - шведської війни 1704 року, коли в облозі опинився Самбір, на допомогу лісами із гір поспішили бойки. У ходаках і вивернутих вовною наверх кожухах, з ножами і сокирами, вилами і довбнями та гаками вони вступили в бій і змусили шведів зняти облогу і відступити.
Своєрідною формою боротьби проти поневолювачів став опришківський рух. Сьогодні однозначно оцінити його не можна, бо він був не однорідним. Справжні месники били польську шляхту за національний і соціальний гніт, ділилися здобиччю з біднотою, а звичайнісінькі грабіжники з метою наживи розоряли поміщицькі маєтки, корчми та заможних селян. У серпні 1635 року селяни з Ісаїв та Недільної напали на шляхетські двори в с. Тур'є і пограбували їх. У червні 1648 року загін із 30 осіб, переважно із Закарпатських бескидників та окремих селян із Беньової, напав на двір боринського шляхтича Марка Височанського, в якому зібрались його родичі, ховаючись від армії Б. Хмельницького. Вони побили охоронців, челядь, пограбували і спалили маєток. Було розгромлено також двір у с. Дидьова.
Кінцеву підготовку ця група провела в пастуших куренях при допомозі крайника, війта і священика сіл Стужиці і Поляни Закарпаття. Потерпілий Височанський поскаржився з цього приводу до Сяноцького гродського суду.Про розбій у Борині йшла розмова на Вишинському сеймику. Шляхта постановила просити допомоги в короля для охорони кордону та звернутися до властительки земельних прикордонних латифундій Закарпаття Гомонай з проханням покінчити зі свавіллям її підданих. У пограбуванні нашого краю брали участь феодали Ужгорода і Мукачева, які давали притулок розбійникам у своїх землях, ділили з ними награбоване добро. Прикордонне угорське містечко Гомонна було у XVII-XVIII століттях тим зміїним гніздом, звідки на наші землі нападали банди розбійників.
У ті часи в наших краях розгорнувся також опришківсько-селянський рух під керівництвом Івана Яворського, який не давав спокою шляхті, грабував багатих угорських купців. Про його силу свідчить те, що, коли загін розбили в 1652 році, в нього було забрано 50 коней, чимало зброї.
У 1676 році власті завдали відчутного удару народним месникам. За вироком Самбірського гродського суду страчено відомих ватажків опришків Лаврентія Прендоху з побратимом із Гусиного Василем Харколою. У Самборі на спеціальному місці над Дністром обидвох прилюдно четвертували.
В 1676 року опришки встановили зв'язки з закарпатськими бескидниками, погоджували свої дії, переховували один одного. Місцеві опришки брали участь в антигабсбурзькій війні 1703-1711рр. під керівництвом угорського феодала Ференца II Ракоці, який обіцяв звільнити селян від кріпосницької залежності. Наша місцевість стала тим регіоном, де зливалися воєдино антифеодальний та національний рухи прикарпатських і закарпатських селян. Польські власті прагнули в зародку придушити його. У 1677 році в Самбірській і Сяноцькій землях була організована прикордонна сторожа із робітників, які в лісах випалювали поташ і добували смолу. Звідси і їх назва- смоляки. Спочатку такі загони складалися з двох-трьох десятків осіб, а пізніше чисельність їх зросла до сотні. У сторожову варту направляли молодих, здібних людей. Службу вони несли тільки восени й навесні. Тоді смолякам заборонялось займатися промислом, і вони ходили по горах, висліджуючи опришків, розбійників. Керував ними ротмістр, який обирався на Вишенському сеймику. Він давав клятву, що ніколи не братиме з спійманих викупу. У разі потреби ротмістр звертався по допомогу у Сянок або до дідичів, посесорів, які примушували громадськість прочісувати ліс. Для залякування "розбійників" вздовж дороги із Турки до поля Гриньова була посаджена тополева алея, на деревах якої передбачалося вішати опришків.
Та всі ці заходи не давали бажаних наслідків. Опришки продовжували свої напади. Дідичі з Борині і Яблуньова, довідавшись про те, що за народні кривди їм хотять помститися, викликали у 1711 році загін смоляків. Пожежа і хвороба того року спустошила Бориню майже цілком. Село було звільнено від сплати податків на один рік. Відтоді в тих селах діяла прикордонна сторожа, запроваджена Вишенським сеймиком. Ротмістром призначили власника Турки Стефана Турецького, який відзначався хоробрістю у сутичках із бескидниками.
Велике занепокоєння в місцевих феодалів викликав похід у Західне Прикарпаття Олекси Довбуша. У жовтні 1744 року він завадив викупу у нового власника Турки Калиновського, інших панів. Картка, вивішена вночі на кию перед брамою замку, попереджувала : " Бо коли б не зробив тієї ласки, то буде тобі, як пану Золотницькому " (з ним Довбуш розправився в Борщеві на Тернопільщині). Переляканий Калиновський викликав загін із 30 вояків. Карателі нишпорили скрізь, організовували засідки, та довбуш був невловимий. В одному із журналів 1834 писалося, що під Туркою було Довбуша спіймано, однак і тим разом він зумів втекти. Йдучи сюди, легендарний герой розраховував на населення Розлуцької країни, що боролося проти збільшення числа повинностей, проте сподівання не справдились. У селі Вовчому він мав опору серед селян, своїх побратимів Шиясоханя і Цеканя.
Серед верховинців поширювалися легенди, що Довбуш дуже сильний, навіть самого дідька поборов, що жодна ворожа куля його не бере, що мстить багатим і роздає добро скривдженим. Тому на Прикарпатті набули масовості селянські виступи. Повстанці розгромили корчму біля Турки, двори в Мельничному та Кривці.
Останній належав дідичеві Івану Яворському. У нашому краї тривалий час перебував брат Олекси - Іван Довбуш. У церкві села Беньова він залишив свій освячений ніж, який пізніше експонувався в одному з музеїв Кракова.
Пам'ять народна донині зберігає перекази і легенди про перебування Олекси Довбуша на Турківщині. За однією з них, на горах Магурі і Вільсі, що на околицях Турки, закопані скарби опришків. А на Чорній і Лисій горах він нібито переховувався і звідси нападав на магнатів. Верховинці й тепер називають джерела біля Розлуча, Івашківців, Турки, на горі Звіринець криницями Довбуша.
Наші предки терпіли не стільки від спустошливих війн, що руйнівними хвилями прокочувалися по Україні, скільки від чвар між феодалами Прикарпаття і Закарпаття, яке належало Угорщині. У конфліктах часто використовувалися бескидники. З 1610 року, наприклад, "чорт ланцутський " з околиці Гомонни, родини Другетів де Гомонай Станіслав Стадницький завербував у Закарпатті близько 700 піших та кінних розбійників, які грабували усе Прикарпаття, сіючи довкіль пожежі і смерть. У 1620-1630 рр. бескидники, підтримані феодалами із Ужгорода , розорили села Либохорської країни, розгромили двір Казимира Турка в Дзвинячу Гірському, пограбували й Турку. В 1657 році через нашу місцевість пройшов феодал Ракоці з Мукачева, знищуючи все на своєму шляху аж до Кракова. Тікаючи назад, він зазнав біля Кривки раптового нападу комарничан.
Закарпатський землевласник М. Берчені в листі до угорського імператора Леопольда 20 листопада 1697 року писав, що групи селян під керівництвом Беци нападають на маєтки польських та українських феодалів, головним чином Стефана Турецького, забирають у панів коней, волів, гроші та зброю. Акти міські і земські перемишльської землі переповнені скаргами про вбивства, грабунки свавільних людей з-за угорського кордону.
У 1698 році загін смоляків ротмістра Стефана Турецького впіймав найбільшого карпатського розбійника Івана Бецу й передав до Самбірського замку. Угорські феодали тут же зібрали понад 700 чоловік і разом із опришками напали на Турку, пограбувавши та спаливши її. Це було не перше, але найбільше спустошення за всю попередню історію. Шкоду оцінено в сто п'ятдесят тисяч злотих. Взято в полон власника Турки Михайла Турецького, а його сина-ротмістра поранено. Повертаючись назад, пограбували села Либохорської країни. Після цього розорення Турецькі вже не могли стати на ноги. Не надав їм обіцяної допомоги і Вишенський сеймик. Старий Михайло Турецький за домовленістю з бескидниками був обміняний на Бецу. Місцеві феодали ворогували і між собою.
У 1605 році Андрій та Кость Комарницькі з двома сотнями жителів с. Комарники напали на загін сколівців, який повертався з Бескиду. А через 40 років у замок Турківського дідича С. Бензецького ввірвався брат Теодор і пограбував його. Комісар Самбірської економії С. Целецький у 1701 році напав на с. Вовче, пограбував і загарбав його. У 1726 році війт і крайник Павло Розлуцький із Розлуча стріляв "з бомбару " в явірську шляхту і тягнув награбоване добро до свого двору. На Вишенському сеймику розглядалася скарга Івана Яворського - Перкевича з Явори на феодала Шлізтінга, який з відома самбірського старости, при допомозі солдатів, крайників, солтисів та міщан із Старого Самбора силою забрав в нього гроші, срібло, золото та 60 коней. Приводом для нападу було те, що Шлізтінг запідозрив Яворського в пограбуванні його двору, а також неприязнь самбірського старости до власника Явори.
________________________________________________
Гайда Ю. Турківщина: природа і люди. – Ужгород: видавниче підприємство "Патент", 1998. — 388 с.