Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish
ВЕРХНЄ І НИЖНЄ ГУСИНЕ
(до 1945 року - Гусне Вижне і Гусне Нижнє)

За адміністративним поділом в наш час є два села Верхнє Гусине і Нижнє Гусине. Але в розмові всі вживають одну назву - село Гусне, тому в книзі даємо один нарис.

Обидва села розкинулися на півдні Турківщини, в долині річки Гуснянки, в підніжжі найвищої вершини Львівщини горі Пікуй (1408 м) між дещо нижчими горами Бердо, Письмо, Ельмова, Етреня, Препір, Киртиноватка на висоті 734 м над рівнем моря за 41 км від райцентру та 192 км від Львова.

Проживає в селах 975 осіб у 402 дворах (В.Гусине - 720-299, Н.Гусине - 255-105). Жителі сіл старіють. 276 осіб мають більше 60 років і тільки 65 менше 5. В 45 дворах вже ніхто не живе. В 2000 р. народилося 59 малят, померло 69 осіб.

Про походження назви села є кілька версій. За першою її виводять від молодих смереково-ялинових густих заростів гусників, які росли колись тут. За другою - назва пішла від диких гусей, які купалися в річці, шукали собі поживу на болотах та паслися на полонинах. За третьою - село Вир, не відомо з яких причин згоріло, а його жителі поселилися вище по ріці Гуснянці, від якої дали йому назву. Дещо по іншому пояснює назву легенда. Жив колись в селі Вир парубок, який, граючи на гуслях, ходив через долину до коханої дівчини, яка була красива, наче квітка з полонини. Але любив її не тільки він один. Із заздрості та ревнощів вбив його суперник, а гуслі кинув у кущі. Забрала красуня тіло свого милого, а гуслі продовжували далі грати на місці трагедії недоспівані пісні його палкої любові. Зупинялися перехожі і слухали мелодію щирого кохання. Від цих чарівних звуків гуслів і пішла назва Гусного. Польський історик Ян Длугош стверджує, що на теренах Червенської землі на самій вершині Бескиду (можливо на горі Пікуй) стояв кам’яний стовп на кордоні Галицького князівства з написом, залишеним князем Левом. Але люди бували тут ще раніше. В Н.Гусному знайдена поганська могила “Солонь”, яка свідчить, що жили тут люди ще до прийняття християнства на Русі 223.

Гусне вперше згадується у письмових документах за 1556 рік. Заснував його тоді Сташко Телеп’яновий з дозволу Самбірського старости. Йому під солтиство виділили 3 лани грунту та один під попівство. Одночасно він одержав дозвіл на будівництво млина і корчми52. На 1589 рік село сиділо вже на 9 ланах111. На початку наступного століття мешкало в ньому 25 кметів2. Основними повинностями селян були подимне та деякі відробітки. Займалися вони не стільки скотарством, як землеробством. Про це свідчить те, що в 1664 році в селі був лише один шалаш126.

Війтівство у В.Гусному на 1669 рік “засіло” на трьох ланах і до нього належало 11 хат146. Можливо, це були будівлі однієї шляхетської родини. В числі перших поселенців Н.Гусного були Ільницькі-Телеп’яновичі, Се- нюшковичі, Комарницькі, Созанські, Чичерські, а у Верхньому Гусному ще й Змійовські, Осовські, потомки яких і нині живуть тут52. Село засноване на волоському праві і належало до Либохорівської країни. Керували ним князь (солтис), присяжні та десятники. Солтис спочатку не наділявся жодними судовими правами, відповідав за діяльність його жителів і виконання ними повинностей. Він заохочував людей зі сторони для поселення і з ними випалював і корчував ліс під ріллю. Водночас займався будівництвом житла, обороною від розбійників та нападів диких звірів. Присяжні вирішували різні суперечки між селянами, мали функції фіскального характеру. В інструкції про присяжного чи старшого громади говориться, що він повинен бути чоловіком порядним, законнонародженим, тверезим, не багатим і не бідним, обраним за тими звичаями, які існують в селі. Після обрання він присягав, що буде “твердо і сумлінно, рішуче і справедливо виконувати свої обов’язки, не приховувати від виконання обов’язків своїх рідних та приятелів”, про все довідуватися та правдиво доповідати урядові, не використовувати нелегально громадських перепоїв”, про зібрані гроші на селі звітуватися перед крайником141. Громада с. Н.Гусне просила староство в 1784 році залишити громадським присяжним Михайла Федька148. Десятники в той час, очевидно, виконували дещо інші функції, доносили крайникам про тих, які живуть безправно і непорядно, а у воєнний час були опорою влади у військових питаннях. Громада мала тоді велику силу, притягнула до суду шляхтичів Ільницьких за те, що вони не заплатили 35 злотих за користування її полем149. Вона пильнувала, щоб в селі був належний порядок, щоб люди не програвали своє майно в карти. Картачі Петро Вадрусь та Іван Дильович у 1660 році були оштрафовані по 20 грош. З ревізії економічного становища села В. Гусне 1692 року дізнаємося, що деякі шляхтичі жили бідно. А окремі сміливі гусняни, не витримуючи кріпосного гніту, йшли в опришки. Спійманих Андрія Хватова та Василя Хархута в 1674 і 1687 рр. прилюдно четвертували151.

За переказами старожилів десь у кінці XVIII ст. прибув у село поляк Сап’єга, який став управителем маєтку Ільницького. Сам дідич проживав у добротному будинку с. Н.Гусне, в урочищі “Дворище”. Пан Сап’єга позбавив багатьох людей давніх привілеїв, заборонив ходити в ліс. Одного літнього дня вирішив він скупатися в річці, довіривши зброю своєму кучерові, від якого ще раніше прийняв клятву, що буде вірно служити йому. Недалеко кріпаки відробляли панщину. Як побачили пана без зброї, то вирішили помститися. Порушив клятву і його вірний слуга, віддав пістоля бунтівникам. Селяни вбили ненависного деспота, порубали і розвішали куски його тіла обабіч дороги до села79.

Під час приєднання Галичини до Австрійської імперії в 1772 році В.Гусним володів Мартин Ільницький, а Нижнім - Іван Комарницький. В другій половині того століття швидко зростає кількість жителів сіл. Якщо в 1765 році в Нижньому і Верхньому Гусному було відповідно господарств 26 та 9 і проживало 67 і 24 чоловік, то в 1797 р. вже в обох селах у 99 садибах мешкало 590 чоловік152. В них було 17 шляхетських господарств і всі вони належали Ільницьким. В пошуках волі селяни тікали з сіл. На 1768 рік із 451 особи Либохорівської країни, куди входило і Гусне, втекло 165153. Із збільшенням населення йшло і обезземелення селян. Ось що писали з цього приводу шляхтичі із Гусного до намісництва в 1824 році: “Колись наші предки дістали від найясніших польських королів на три лани війтівство в селі Гусному і це право передали нам. Вони не використовували трьох, сиділи на одному тому, що їх було тільки три родини, а нас уже 23 і далі ще розростаємося, і ми вже не можемо жити на одному лані. Просимо повернути два лани землі”154. Вони обрали делегацію із 6 Ільницьких до намісництва. Та відібрати землю у титулованих володарів русинам не вдалося. Землеволодіння в обох селах на час скасування панщини не могло задовольняти всіх. 64 селянським дворам належало 1481 морг. Із них 41 двір володів від 20 до 50 моргів, 18 - від 10 до 19, і 5 мали по 8-9 моргів. Зовсім не мали землі 38 халупників155. “Людність Тутейша, - читаємо про Гусне в “Словнику географічному”, - досить убога, влітку розходиться на заробітки в різні сторони, в основному до Угорщини.”31 Починається в цей час і еміграція молодих сміливих людей в Америку. Газета “Діло” писала 18 грудня 1883 р. про життя в славетному турецькому повіті так: “Як ми бойки-горяки маємо на нашу біду нарікати, в який спосіб наше горе виявити! Коли всі подоляки (маються на увазі людей низин) жаліються на біду, то нам тут з біди випадає страшно ричати. У нас біда, якої певно ніде нема”156. Тут в глухому селі секвестатори допускали нечувані порушення законів. І коли люди дізнавалися, що пани-комісари появлялися і захочуть брати кунтель (податки і їх заборгованість), то багато з них, не маючи і хвоста на своїм обійстю, підпирали хату друком, а самі тікали навіть в інші села. Сувора та безпощадна була та секвестрація за залеглу дачку (податкові борги). Все описували і тут же забирали: “худобу послідню з стайні; бичата або лошата з плуга, корову послідню, плуг, борону, останню сокиру, косу, серп, зеренце посліднє, залишене на засів, або на чир дітям, сірак останній з хребта”156. Бувало часом знімано і вікна, і то все строгий секвестратор брав. Живе йшло пішки, а неживе везлось на фірі в Турку з тою метою, щоб то все за заборгованість продати156.

Спродували ці малопотрібні речі за бєзцінь, хоч були дуже дорогими і вкрай необхідними для бідних верховинців. Дійшло до того, що бідні хлібороби, аби хоч трошки удобрити землю, носили на плечах гній на поля9. Жили люди відірваними від всього світу. Лише із Сможого до Турки йшла така дорога, що можна було з неї в будь-якому місці злетіти з обриву і зламати собі голову. Поліпшенням життя людей не було кому зайнятись, бо староство і поліція займалися тільки виборами 9.

На 24 лютого 1897 року в селі Н.Гусному були призначені вибори виборників від IV курії до Галицького сейму. Староста призначив їх проведення у єврея Ганса. На вибори прибули виборці. Громада вирішила виборником обрати Чичерського, який раніше був війтом, служив у війську. Першим подав голос Лесь Чичерський, що був шанованою в селі людиною. Але комісар Гриновський повелів йому голосувати за Михля Ганса, що був вже багато разів караний за зловживання. Коли Л.Чичерський відмовився це зробити, то комісар висварив його і вигнав за двері. Жандарм розігнав людей, і збори відбулися за участю двох євреїв, що проголосували один за одного. Після таких виборів представники з Турки стали “відпочивати”157. При байдужості більшості гуснян у 1908 р. у IV і V куріях відбулися вибори в обох селах до Галицького сейму. Із 142 виборців взяло участь тільки 5210.

 

За 1869-1900 рр. кількість жителів сіл зросла на 37,0%. Проживало в 223 селянських дворах 1362 особи, з яких 1277 були українцями і 85 - євреями. Католиків-поляків в селі ніколи не було, оскільки місцева шляхта твердо дотримувалась руської віри. Гусняни займалися землеробством. Вирощували, як і в інших селах, овес, жито, голомшу, льон, боби, картоплю. Розводили велику рогату худобу, свиней, овець. В середньому на селянський двір припадало 11,1 га землі і неужитків, 0,50 коня, 7 голів великої рогатої худоби, три вівці, 2,7 свині, що в сумі становить 13 штук цієї худоби (по повіту 7,93). Шести поміщицьким маєткам належало 1371 га грунту. Основний дохід селяни одержували від продажу тварин, яких переганяли стежками на Закарпаття. Скотарство завжди підпорядковувалося землеробству. А основне місце в його розведенні належало не вівцям, що означало традиційний волоський напрям ведення господарства, а ВРХ. Обробляли землю здебільшого волами.

Коней, як правило, використовували на лісових роботах і тільки з кінця XIX ст. - в рільництві. Самі шили із саморобленої і купленої шкіри для них упряж. В цей час були відомі в повіті лимарі (римарі) лише Н.Гусного і Турки.

Жили гусняни в довгих хатах, покритих китицями соломи, які укріплювали ключицями. В кінці XIX ст. переважали садиби з кількома будівлями.

Окремо стояла хата з сіньми та коморою, а поруч стайня і хлів, возівня, один-два обороги для складання збіжжя чи сіна. Багаті господарі для зберігання картоплі будували ями - “півниці”. Хати були курними з вузькими маленькими відсувними вікнами. У вечірній час освічували їх сухими смерековими скалками, змащеними лоєм, пізніше - каганцями і лампами. Взимку заводили в хату телят чи свиноматку з поросятами. Тоді курей утримували під запічком. Зимою чоловіки молотили збіжжя, а жінки сушили льон в гарячих печах. Переробляли його на терлицях, пряли повісма. До звичайної палиці довжиною в метр прив’язували волокно, яке називали вже куделею, її запихала жінка за пояс з лівої сторони, або в заздалегідь висвердлену в лавці дірочку. Пучками пальців витягувала по кільканадцять волокон і за допомогою веретена скручувала їх. Нитки з веретен змотували в клубки, потім на сновадниці, мотовилах. На ткацьких верстатах чи кроснах ткали полотно. Влітку над річкою його вибілювали, поливали водою. Із овечої вовни збивали полотно у водяних ступах. Старожили розказують, що в 20-30 рр. минулого століття таку ступу у В.Гусному при млині мав Олексій Ільницький. Йому належав і невеличкий тартак.

 

Крім нього мали млини ще три господарі. У Федора Чичерського був млин і кузня, а в Івана Булеци та Івана Ільницького - кузні. За послуги млинарі брали гроші, зерно, а дехто відробляв днівки. Багато селян мололи в жорнах. Крупу виробляли в ступах. В кінці XIX ст. появилися і олійниці в Михайла Ільницького-Івашківського, Миколи і Степана Дреботів 79. А примітивні олійниці, які стояли у сінях і били олію за допомогою клинів, діяли давним-давно в окремих господарів.

Освітні і громадсько-просвітницькі організації дуже важко добиралися сюди. В середині XIX ст. вже в багатьох навколишніх селах функціонували бодай приходські школи, а в Гусному і такої не було. Тільки в 1906 році громадським способом збудовано в В.Гусному невеличку школу, в якій Зеновія Войтовська навчала дітей обох сіл на рідній мові. В роки війни школа не працювала.

 

Кожне із сіл мало свою церкву. При обох храмах було 200 моргів грунту. Попівство з лісів Лібіга одержувало щорічно 16 сяг дров. Скопщина становила 34 корці вівса і 17 коп яєць великодніх. Крім того, давала дохід каса в сумі 1001 крон і 42 сот. Податку попівство платило 82 крон. При обох церквах діяли каси “братські” і Братство Тверезості, в яке входило 125 членів40.

 

Отець Михайло Трешневський організовує в 1911 р. “Руську дружину”, москвофільську читальню ім.Качковського, касу “Райфайзена” та крамницю159. Загострення відносин між країнами, перш за все на Балканах, відгукнулося ехом і під Пікуєм. Зростають симпатії до Росії. При відступі російських військ дехто із гуснян подався з ними на Схід. При вступі австро-угорських вояк у жовтні 1914 року місцеві євреї представили парафію як промосковську. З В.Гусного було вивезено в Талергоф 13 осіб, серед них Івана Гладиша, Івана Якима, Леся та Миколу Ільницьких159. Оскільки арештовані не сподівалися на тривале затримання і не взяли із собою жодного продовольства та білизни, теплого одягу, тому голодували в дорозі, а через кілька місяців замерзали від холоду. Одяг порвався, а білизна стала чорною від бруду і вошей, які переносили хвороби від хворих здоровим. Пережити таке вдавалося не кожному. В таборі померли Василь і Лесьо Ільницькі.

Становище гуснян з кожним днем війни ставало все важчим, худобу забирало то одно то друге військо, грунти не оброблялися. Голод, а з ними і хвороби часто гостювали у сільських оселях. Села Верхнє і Нижнє Гусне потерпіли від епідемії віспи. Люди хворіли і на “іспанку”, яка масово косила малят. Діти не ходили до школи, бо вони були зруйновані. А чужа влада дбала тільки про свої інтереси. На оборону імперії зняли навіть церковні дзвони.

Під час розпаду Австро-Угорщини повертаються деякі вояки навіть із зброєю. Вони і стають першими стрільцями Української Галицької Армії (УГА). В Гусному була обрана громадська рада на чолі із старостою, яка підпорядковується повітовому комісаріату. Гусняни воювали за рідну неньку-Україну як на Заході, так і на Сході. На фронті їх косили не тільки ворожі кулі. Іван Сікора помер від тифу у Вінниці, а дехто не повернувся із італійських таборів. Війна принесла великі людські втрати в порівнянні з 1900 роком. Чисельність населення до 1921 року зросла лише на 8,37%, тоді як за наступні десять років - на 13,4%. Таким чином, в результаті війни і епідемій обидва села втратили більше як 200 осіб. У В.Гусному проживало 1110 осіб, з яких 1040 були греко- католиками, 1 римо-католиком і 69 іудеїв. В Нижньому Гусному мешка¬ло 359 греко-католиків і 7 іудеїв. Якщо раніше греко-католики по національності завжди були українцями, то при новому переписі це не повністю підтвердилося, частково через політичні амбіції та махінації переписчиків. Поляками стали всі євреї і 64 греко-католики 24.

 

Війна людей майже нічому не навчила. Як жили їх батьки і діди, так і вони продовжували жити. Орали, сіяли, пасли маргу (худобу). А як продадуть днівки (грунт), йшли вечорами до єврейських корчм пити та похмелятися. А потім голодували. Ті, що довго ждали за океаном на кінець війни, привезли не тільки долари, але й дух вищої цивілізації. Він почав проявлятися з виведенням димарів на дах, добудовою кухонної плити до печі, введенням ліжок, мисок для членів сім’ї та гостей. Деякі побудували нові хати, покупляли по кілька прутів землі і стали газдувати. По іншому поступив Йосип Змійовський, який за свої кошти покрив церкву бляхою 79.

Важко переживало населення перші післявоєнні роки. За рахунок них вислужувалися перед новим окупантом окремі чиновники, обкрадали людей. Війт гміни В.Гусного Данило Ільницький збирав у 1920 році з мешканців села гроші на допомогу польському війську, на ялинку для жовнірів, контингент для держави. Третю-четверту частину зібраного привласнив. Для села була виділена нафта і сіль, які віддав євреям на продаж. За це селяни вимагали притягнути його до кримінальної відповідальності 47.

 

В 1924 році відбудовано Нижньогуснянську, а в наступному - Верх- ньогуснянську школу. Помітного супротиву переведенню шкіл на польську мову гусняни не чинили. В 1936-37 навчальному році в Нижньому Гусному була початкова школа з польською мовою навчання, а у Верхньому - така ж утраквістична. Із 247 дітей шкільного віку відвідувало їх тільки 114. Працювало 5 вчителів 45.

В 1928 році за ініціативою о.Івана Цваня закладено кооператив “Християнська торгівля”. Спочатку справи йшли непогано. Та забаглося кооператорам на Великодні свята спожити білої паски. Розібрали борошно в борг, а заплатити за нього не всі вважали необхідним, і скоро кооператив збанкрутував, не без допомоги євреїв.

Важким і нещасливим для гуснян був 1926 рік. Буря і град знищили весь урожай, вбили двох чоловік. В хатах запанував голод і нужда, щоб вижити селяни випродують майже всю худобу за хліб. Внаслідок економічної кризи в Польщі погіршується життя селян в 1929-1931 рр. Деякі із них виїжджають на заробітки за океан, деякі - в Латвію.

Під впливом комуністів із Закарпаття в 1935 році організовується осередок КПЗУ, в який вступає до півтора десятка чоловік. Його засновниками і активістами були Йосип Ільницький, Ілько Мельникович та Іван Молокус29. Вони намагалися залучити бідніших селян до боротьби проти Польщі, за приєднання Західної України до СРСР. На роковини Жовтневої революції, Перше травня Іван Молокус, незважаючи на погрози властей, інколи вивішував червоний прапор. За цю витівку, як агітацію проти існуючої влади, його штрафували.

Осередок підпорядковувався Турці і мав зв’язки із Нижньоворітськими комуністами Закарпаття. Звідти йшла література через Гусне і Нижнє в повіт. Через три роки він припинив свою діяльність, а саму КПЗУ було розпущено.

Весна 1938 року принесла пожвавлення національних почуттів, усвідомлення, що за свою волю необхідно боротися. На захист Карпатської України від угорських наїзників встали Ілько М. і Микола М. Гитики, Ілько Д., Петро С., Іван М. та Степан М. Федьки, Іван В. Варега, Микола Д. Ришкович, Микола П., Олексій І., Йосип І., Іван І., Іван М., Василь С., Михайло П., Іван Г., Йосип І. Ільницькі - всього не менше 18 чоловік. Загинули за їхню і нашу волю Микола М.Гитик, Олексій І., Йосип Й., Іван І., Іван М., Василь С., Михайло М. та Іван Г. Ільницькі. Ілько М. Гитик повернувся в рідну домівку через Березу Картузьку. Його водили в таборі до їдальні на колінах по битому склу258.

Микола П. Ільницький воював в чині полковника Карпатської Січі, брав безпосередню участь у проголошенні незалежності України. При переході сім’єю кордону на Захід у вересні 1939 року німці вбили сина, а його самого поранили. В США він працював вчителем, висвятився на священика, став митрополитом, заступником голови Синоду УАПЦ258.

В 1939 році в Гусному широко відзначали 950-річчя Хрещення України-Руси, свято Володимира Великого. Божу літургію правило 7 священиків, зібралося багато прихожан із навколишніх сіл. Прибула також поліція і стража прикордонна. На святі із патріотичною промовою виступив колишній чотар УГА Іван Гурко з Красного. Після урочистостей його зразу арештували.

23 вересня 1939 року прийшли в село червоні визволителі. Мрія деяких селян збулася. Їх радість обернулася для інших горем. Всі ті, хто раніше виділявся своїм громадським становищем, освітнім рівнем - стають ворогами народу. Вивезені в Сибір сім’ї гайових Федора Гировича, Михайла В.Чопика, арештували Йосипа В.Созанського, Федора Дребота, Онуфрія Лазора, Ганну Федько, Миколу Булецу, Івана Яцика та інших. В пошуках волі в квітні 1941 року із села 12 хлопців переходять кордон на Закарпаття162. Спійманих при переході Івана Бурмила та Миколу Лемка розстрілюють біля Кривки, а Олекса Баранич гине в Симбірській тюрмі 258. Бавитися в політику стає дуже небезпечно. В урочищі Мінятгорб будується прикордонна застава43. В Гусному організовується колгосп.

 

З приходом коричневих “спасителів” політична обстановка змінюється. Ворогами стають ті, хто вірою і правдою служив попередній владі, та євреї. На господарства накладають досить високі контигенти, яких не виконувати було неможливо, заборонено без дозволу різати худобу. Голод костлявою рукою брав за горло багатьох селян, різко зросла смертність в 1942 році. Але дійовими особами смертельної трагедії стали сільські євреї. Їх забрано в Турку і В.Висоцьке. З них живими залишився тільки один із 7526.

За роки окупації трьох чоловіків було розстріляно, а шість закатовано під час допитів (Михайло О., Василь І., Ілько Т., Петро О. Ільницькі, Микола Драбович, Микола Созанський, Данило М.Чичерський, Василь Г.Змійовський). На каторжні роботи в Німеччину вивезли молодий цвіт села - 236 осіб26.

В крематоріях німецьких концтаборів згоріло не менше 11 гуснян 258. З розповідей колишніх остарбайтерів дізнаємося, що за порушення порядку на роботі можна було дуже скоро попасти в концтабори.

 

В селі організовується осередок ОУН. Одним із його засновників був Іван Ф.Федько. Щоб виборонити волю для України, деякі молоді хлопці подалися в УПА. 30 вересня 1944 р. Червона Армія вдруге вступає в Гусне. А з Вододільного хребта гори Пікуй угорські війська, затримуючи на деякий час прохід на Закарпаття, обстрілюють їх. Горить кілька хат. На розгром фашизму мобілізовано 149 гуснян 67. Серед населення ходять чутки, що як тільки буде покінчено з Гітлерівською Німеччиною, американці повернуть зброю проти СРСР. Тому окремі призовники переховуються у лісах від служби в армії, поповнюють ряди УПА.

З Бітлянського польового військкомату втекли Микола Ф.Ловас та Ільницький-Петришин, вони були спіймані та розстріляні. 20 лютого 1945 року біля села виявлена група дезертирів із 8 чоловік 163. Відчувши на собі радянську демократію, 19 греко-католицьких сімей виїжджає в Польщу79.

 

Після закінчення війни не повернулися до рідних домівок, полягли на полях битв брати Василь Л.Булеца, Ілля М.Ільницький, Іван М.Комарницький, Микола І.Лемко, Дмитро М.Мельникович, Ілько М.Федько, Василь Д.Дребот, Василь Д.Змійовський, Йосип І.Осовський, Олексій Л.Созанський, Микола С.Чичерський - всього 56 осіб109. З бойовими орденами зустрічали односельці Василя М.Осовського, Івана Й. Мацька, Василя І.Ільницького та інших.

У навколишніх лісах переховувалося декілька боївок УНСО під керівництвом “Гонти” - Зеновія Біласа, “Хмари”, “Байдака” - Івана Й. Андрійчина. В ці групи входили Іван М. Федько, Іван Ільницький, Іван Г. та Іван В. Вареги, брати Микола та Михайло Д. Ришковичі, Микола І. Булеца, Ілько М. Чаплинець, Микола Лук’янович, Степан М. Федько - всього не менше 18 осіб. Станичним села був Василь М. Федько 256.

29 лютого 1948 року карателі напали на криївку, в якій було 12 повстанців: Михайло І.Ришканич, Іван Мельничин, Іван Полупай та інші. Частина загинула у нерівному бою, а ті, хто залишився живим, потрапили в жорстокі руки карателів73.

 

Багато повстанців пройшли героїчний шлях боротьби і пекельних тортур, а згодом - незаслуженого забуття і відцурання. Половина з них поклала голови на алтар незалежності України. Іван М.Федько був активістом ОУН, добровольцем Карпатської Січі, пройшов з піднятою головою через карний табір Берези Картузької, був сміливим та умілим бійцем, сотником УПА, загинув як справжній герой у с.Багнувате. Микола Д.Ришкович знав польську і німецьку мови, також боровся в Карпатській Січі. Повернувшись з фронту, продовжує боротися в Русі Опору. Його арештовують і в Тайшетській в’язниці відбирають життя.

Іван П.Ільницький був також неординарною особистістю. Знав польську і німецьку мови, писав вірші, грав на гітарі, мав гарний голос, був членом ОУН, виборював незалежність Карпатської України, сидів у концентраційних таборах, був офіцером служби безпеки УПА. Зважено і справедливо поступав до своїх супротивників. Попавши у безвихідне становище, обриває ниточку свого прометеєвого життя. Іван І.Варега пройшов також славний громадсько-політичний шлях. Спочатку боровся в Карпатській Січі проти угорських наїзників, був в’язнем Берези Картузької, з 1943 р. - в УПА. Загинув на посту борця за незалежність України. Так само важкою і трагічною була доля всіх інших повстанців, їх родичів, симпатиків і просто освічених людей. Йосипа В.Созанського взяли в 1941 році совіти за те, що він був свідомим українцем, добре жив, був столяром-стельмахом. Його посадили у вагон босим і роздягненим і по дорозі в Сибір він замерзає. Дружину І.П.Ільницького Ганну вивезли в Сибір у 1947 році. Там вона і пройшла всі круги земного пекла, обморозила руки, які ампутували, і невдовзі в холодному бараку без елементарного догляду померла з голоду. Замерзла “на білих ведмедях” і Ганна М.Різак. Пройшла шлях незламного бійця ОУН і Анастасія Варега. Всього із Гусного виселено в Сибір більше як 30 осіб258.

 

Важкою і голодною була перша половина 1947 року, а наступного - друга, почалася колективізація селян. Одних залякували Сибіром, других - червоними півнями, а третіх - постійними викликами вночі у сільську раду. Таким способом і було організовано два колгоспи, які через три роки об’єдналися. Працювали гусняни тривалий час за “палички”. В 1957 році по Боринському району було в середньому нараховано на трудодень по 1 кг зернобобових на суму 1 крб 29 коп. Звичайно, при таких мізерних заробітках вижити було важко, тому люди шукали різні шляхи поповнення сімейного бюджету. Олекса П., Михайло П. та Катерина І.Ільницькі займалися скуповуванням і перепродажем худоби. За це вони одержали від 5 до 7 років виправно-трудових робіт. Микола Ф.Федько взяв із току 105 кг вівса, а Микола Д.Сич - 7ц сіна. Обох засудили на 5 років виправно-трудових таборів 27. Попався радянській феміді і “класовий ворог”, куркуль Мар’ян І.Ільницький, який мав, як сказано в справі, млин і двох биків. Він всього-навсього недовиконав зобов’язання по вивозу лісу в листопаді-грудні 1947 року на 19 м3. Його позбавили волі на 5 років з відбуттям міри покарання у виправно-трудових таборах віддалених місць Союзу РСР та оштрафували в п’ятикратному розмірі вартості деревини. Михайло І. Ільницький належав також до заможніших селян. Його зобов’язали за листопад-грудень 1948 року вирубати 30 м3 лісу. Він вважав, що оскільки закінчив фельдшерські курси, то повинен працювати за фахом, а не рубати ліс. За невиконання зобов’язань одержав також 5 років виправно-трудових робіт 27.

 

Місцевий колгосп, як і більшість інших господарств, не міг звести кінці з кінцями і тому в 1960 році увійшов у склад Боринського корморадгоспу, який через три роки поділили на радгоспи “Карпати” та “Дружба”. Через деякий час центральна садиба радгоспу “Карпати” розмістилася у Гусиному.

За ним закріпили 8795 га землі, в т.ч. 1643 га ріллі, 2696 га лісу. Працювало 465 робітників. Деякий час директором радгоспу був Адам Ривко, а після нього більше 26 років - турківчанин Віктор М. Яворський. Господарство поступово міцніло. Були побудовані нові господарські приміщення, пилорама, столярний цех, майстерня по ремонту техніки.

В 1961 році, в часи хрущовського наступу на релігію, обидві церкви були закриті. Коли почався в області рух віруючих за їх відкриття, сформувалася ініціативна група. В цю групу входили Олексій В. (голова нелегальної двадцятки) та Йосип Ільницькі.

Заяви, петиції, поїздки в Турку, Львів, Київ, Москву не давали жодних результатів. Тоді віруючі обох сіл весною 1976 року вдалися до вкрай небезпечного засобу - страйку. Кілька днів всі робітники місцевого відділення радгоспу не виходили на роботу. Зупинилися трактори та автомобілі, заревіла в стайнях худоба. Гусняни не обробляли навіть своїх городів. Село перетворилося на єдиний бунтуючий табір, який за лічені хвилини міг зібратися в будь-якому місці, якщо тільки там з’явилася чужа людина. Найбільшу активність і наполегливість проявляли жінки, які могли бути менше наказані із-за своєї статі. Люди вимагали зустрічі із керівництвом району. Як партійні, так і радянські вожаки боялися показуватися в село. Доносилися чутки, що страйкуючі можуть в своєму оточенні протримати будь-якого керівника два-три дні на ногах без відпочинку. У відділ УКДБ були викликані кілька чоловік, але і це не привело до припинення страйку. Настав другий тиждень напруженої боротьби, а районне партійне керівництво не йшло на поступки. Воно боялося, щоб не спровокувати віруючих інших сіл до таких активних дій, і тоді їм не втриматися у м’яких кріслах. У вищі інстанції послали депешу, що церква с.В.Гусиного в аварійному стані, тому відкривати її не слід. Вночі перегнали лісами худобу з ферм в інші відділення радгоспу та сусідні господарства, що позбавило страйкарів основного фактора - тиску на районне керівництво. Віруючі зрозуміли, що домогтися на цей раз відкриття церкви їм не вдасться. І з деяким запізненням почали весняні польові роботи на городах і в радгоспі.

Офіційна відповідь страйкуючим зводилася до того, що хто хоче молитися, може йти до церкви в с.Кривку. А що далеко ходити, то відповідали, що віруючі багатьох сіл ще далі ходять. Вирішили, аби інші боялися йти на такі крайні вчинки, покарати організаторів. На кілька днів в село було направлено керівника районного комітету народного контролю, щоб він знайшов у організаторів страйку зловживання, зокрема при завезенні будматеріалів, заготівлі дров і т.д. Але в умовах лібералізації тоталітарного режиму притягти до відповідальності невинних людей було вже не так просто.

Поступово села міняються на краще. Відремонтовано центральну вулицю, проведено в 1965-1967 рр. їх електрифікацію і радіофікацію. В минуле відходять старенькі хати з похмурими маленькими віконцями, в які могла заглядати тільки нужда, а достаток та сонце надії їх оминали.

Змінилася і сама обстановка в хатах. З’явилися спочатку радіо-динаміки, приймачі, а потім - телевізори та інша побутова техніка. Але для цього необхідний був довгий час поступового зростання заробітків.

В 1965 році оплата людино-дня вже сягнула 1,83, 1980 - 3,40, а в 1988 р. - 5,28 крб. На 1 січня 1989 р. в середньому на двір припадало 1,75 голови ВРХ, в т.ч. 0,92 корови, 0,72 свині. За селом рахувалося 2 вівці, 2 кози та 2 коні. Тоді господарство мало 32 трактори та 20 вантажних автомобілів 28.

Деякий час після війни в обох селах працювали початкові школи. В одній із них вчителював Сергій Білас, Брат Зенона Біласа - “Гонти”. А першим вчителем із гуснян в післявоєнні роки став Ілько Дребот. В 1949 р. Верхньогуснянська початкова школа реорганізована в семирічну. Через 15 років вона одержала нове 16-класне приміщення, а через три роки її реорганізовано в середню школу. Першим її директором став виходець із Комарників Петро Й.Комарницький. 

За післявоєнні роки закінчило середню школу 1117 юнаків і дівчат. 152 з них здобули вищу освіту, 4 - наукове звання кандидата наук (Василь І., Олексій М. та Василь В. Федьки, Микола Мельникович), стали священиками 13 гуснян, вчителями - 15, лікарями - 7, інженерами - 9.

Директорами загальноосвітньої і музичної шкіл в інших краях працюють Іван І.Созанський та Петро О. Ільницький, а в райвідділі державної безпеки - Василь О. Ільницький. В 1955 році збудовано приміщення клубу у с.В. Гусине на 166 місць. Обслуговували гуснян два медпункти, філія ощадкаси (1962 р.), поштове відділення та два магазини.

Демократизація тоталітарного режиму призвела до зародження демократичних організацій. У 1990 році організовано осередок Руху, який очолив Микола Смуток. 17 березня 1991 року гусняни на Всесоюзному референдумі не підтримали входження України в оновлений Союз і Союз суверенних держав (відповідно 75,3 і 64,4% виборців) і 84,7% проголосували за незалежність України (по району 86,7%). Наслідки голосування засвідчили дещо вищу підтримку комуністичних пропозицій в селі, ніж вона була по району. Частково це пояснюється страхом сільського активу перед репресіями

В разі повернення назад до тоталітарного режиму. В деякій мірі це підтвердив і Всеукраїнський референдум. 1 грудня 1991 року із 737 виборців 5 своїми голосами не підтримало проголошену Верховною Радою УРСР незалежність України.

На останніх президентських виборах 614 виборців віддали свої голоси за Л.Кучму, 19 - за Симоненка і 49 бюлетенів виявилися недійсними. Вони також показали, що прихильників лівих сил в селі немало. На виборах до Верховної Ради у 2002 р. 56% виборців підтримали блок “Наша Україна”, 25,3% - “За єдину Україну” і 2,9% - КПУ.

В 1992 р. радгосп “Карпати” було розділено на дві селянські агрофірми.

В АТзОВ “Карпати” увійшли села Нижнє і Верхнє Гусине та Кривка. Очолив господарство Олексій Ільницький. Але без фінансової підтримки держави малопроцентних кредитів, при низькій дисципліні праці через 3—4 роки господарство перестало функціонувати. Майно було розділено а будівлі розібрані.

1 січня 2001 р. 402 двори володіли 7034 га землі. В середньому на двір припадало 1,74 га сільгоспугідь, 0,24 коня, 2 голови ВРХ, в т.ч. 1,1 корови та 0,58 свині. Селяни утримували 18 кіз, 7 овець, 12 бджолосімей і більше 1000 різної птиці. Їм належало 18 тракторів та 4 вантажні автомобілі. В селі розміщено лісництво міжгосподарського лісгоспу, працюють три пилорами. В середній школі 24 вчителі навчають 761 учня. Надає послуги гуснянам Народний дім, кіноустановка, бібліотека з 4063 книгами, медична амбулаторія, медпункт, поштове відділення. Віруючі Гусиного об’єднані в громади УПЦ КП (720 віруючих), УГКЦ (256). У 2000 р. греко-католиками споруджено новий храм.

Гусине - це село, яке знаходилося в найглухішому закутку Бескидів, де промені цивілізації освітили людську темряву, тільки у XX ст. покликали ширші верстви селян до освіти, національної культури, ніж це мало місце в інших селах, внаслідок чого воно скоро піднялося до рівня передових сіл району.

За матеріалами Ю.І.Гайди
підготував автор електронного проекту
сайту —МихайлоВисочанський-Янкович

 

 

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2017 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.