Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

Багато людей думає, що знання про лицарсько-боярські роди, або про так звану „шляхту" є пережитком, не потрібне, а то й смішне. Думка ця є наївною, через незнання справи.

Геральдика, або наука про лицарські роди та їх герби належить до історії, яку всі народи пильно зберігають, студіюють та досліджують. Серед наших наукових кругів був поширений погляд, що геральдика підчеркує традинаціоналізм і консерватизм суспільної групи нашому народові чужий, а то й ворожий. Наслідком таких ліберально-демократичних, чи радикально-соціялістичних думок наша історія є убога в ділянці геральдичних дослідів і багато цінних, світової слави членів наших шляхотських родів йде на конто наших ворожих сусідів, чи навіть чужих нам своєю історією народів як ось нашого родака з Бойківщини гетьмана П. К. Сагайдачного чужі історики приділюють полякам, героя з під Відня Юрка Кульчицького сербам, а Павлюка туркам. Тому багато членів шляхотських родів немов стидалося свого походження, вирікалося родового прізвища так, що сьогодні важко опрацювати докладну монографію котрогось з наших боярсько-шляхотських родів, що їх в полосі Бойківщини так багато. Зробимо великий історичний недогляд коли залишимо це так важне в нашій історії суспільне питання занедбаним.

Теперішні покоління підуть слідами наших ворогів, з погордою будуть ставитися до наших героїв та до нашої минувшини, а в парі з тим зростає в них почуття маловартости.

Своєрідним для Бойківської полоси явищем є велика кількість дрібних шляхетських родів, дуже навіть старого походження, що задержалися в поодиноких осадах-селах чи присілках, а численна кількість виеміґрувала звідси в Україну, або розбилася по цілому світі. В таких селах як: Явора, Ільник, Турка, Бачина, Сілець, Гординя, Городище, Лука, Білина, Бережниця, Блажів, Ясениця, Кропивники, Манастирець, Кульчиці, Блажів, Комарники, Терло, Крушельниця, Топільниця, Ортиничі, Корчин, провадили свої господарства селяни, що чванилися своїм родовим походженням та своїми лицарськими прізвищами.

Історія записала кілька кратне лицарське осадництво на Прикарпатті, особливо замі тне осадництво королем Данилом великого і вславленого в історії лицарсько-боярського роду С А С І В, та в меншій мірі других різної назви гербових лицарів, щоб зміцнити позиції давніх Боїв-Бойків, що так часто були нищені різними ворожими нападами, а найбільше татарською навалою в 1240-1 р.

Від найдавніших часів Карпати творили пограничну оборонну полосу, тому що через них проходили два важні шляхи: на Угорщину та на Балкани. Пануючі забезпечували їх сторожею, цебто відповідними бойовими лицарями - пограничниками, які перші відбивали ворожі навали. Виглядає, що Римляни шанували бойову здібність тутешніх лицарів з їхніми численними оборонними городищами, бо крім торговельних зв’язків хронікарі жадних боїв з ними в Карпатах не записали. Найбільшу поразку зазнало бойківське лицарство від нападу Татар 1240 р.

Іпатіївський Літопис згадує, що татарський хан такого сильного опору і такої геройської оборони на своєму шляху ніде не стрічав, як в Карпатах. Помста Татар була жахлива: всі лицарські оселі спалено і в них не залишилося ні одної живої душі, а трупи помордованих чоловіків, жінок і дітей лежали покотом страшно скатовані. Кількарічна татарська окупація напевно зуміла знищити і тих, що поховалися чи втекли, тому король Данило змушений був шукати нових осадників-лицарів. Видно, що мудрий Данило дуже цінив це геройське бойківське лицарство, бо новим поселенцям наказав задержати старинні назви осель, піль, рік, річок і потоків. Годі тут вичислити всі бойківські назви, а є їх дуже багато, особливо по старих оселях, їх слід зберегти для історії, бо вони є живими свідками, що голосять славу первісних Бойків.

Король Данило (1228-1264) крім боротьби зі зовнішніми ворогами мав великий клопіт з боярством, яке так розпаношилось, що відмовляло йому послух. Самі старалися захоплювати владу, а то й нав'язували контакти з сусідами-ворогами на власну руку. Упоравшись із зовнішніми ворогами, силою приборкував бояр при помочі вірних і відданих йому дружинників. Практика не раз виявляла, що таке лицарство було вірніше і більш боєздатне, як розперезане боярство, тому князі брали їх до лицарської служби на своїх дворах.

 

Лицарське осадництво

В початках нашої державності, княжі лицарські дружини творили заможніші земельні власники, що здобутими на війнах невільниками могли обробляти землю і воювати. Звичайно так було, що князь, як власник всіх земель наділював більш заслужених лицарів кращими і більшими землями з більшими правами. В княжих часах така практика всюди існувала і такі документи надавання на дідичне посідання заховалися до наших часів. На жаль оригінали документів короля Данила та його сина Льва, які найдовше заховалися були в Кульчицях, були знищені у передвоєнних роках руками польського загарбника-окупанта. Такі документи відновлювано, що кількадесять років. Лицарство держало їх в спеціяльному макогоні-сховку і від того сусіднє не лицарське населення прозивало їх „макогонами".

Король Данило мав чимало клопотів з розбагатілим боярством, що само хотіло бути князями. Тому він зміцнив свою силу дрібним лицарством місцевим, запрошеним, чи навіть здобутим на війнах. Таким лицарям надавано землі положені переважно на границях дільниць, чи держави, а навіть на не управлюваних диких пустках. Такі надання не були однакові. Побіч великих просторів надаваних в дідичну посілість одному родові, існували ще менші розпорошені. Бойківщина стала тереном якраз таких розпорошених родових посілостей т.зв. ланцюгових осад, що розтягалися вздовж границі Мадярщини. Так постали побіч великих посілостей дрібнолицарські рільничі, зовсім відрубні і незалежні від них (від каштелянів). Дрібне лицарство не мало невільників, тому власними руками мусіло управляти а то й викорчовувати приділену землю. Очевидно при тому були певні права і обов’язки, а головно військова служба. Таке дрібне лицарство перейшло в склад „дрібної шляхти", що творили найнижче упривілейовану верству в рамцях т.зв. феодального устрою. Це досить чисельне скупчення дрібного лицарства на Бойківщині свідчить про рільничо-військове планування кероване самим пануючим. В середніх віках таке осадництво відігравало особливо важну роль, що стояло на перешкоді можновладним фільварочним панам, які старалися різними способами відбирати ці дрібні ділянки землі, щоб заокруглювати свої посілості, побільшувати особисту силу і права, в страху перед численним боєво-настроєним вільним суспільством.

Ми бачили по всій Україні, такі сильно укріплені фільварки з великими кількатисячними а то і десятками тисяч моргів землі, яких власниками були поляки або німці, а побіч були убогі села з клаптиками городів та тут і там дрібношляхетські господарства-загороди. Такі дрібні приділи землі не було чим навіть загородити. Тому не раз називано дрібну шляхту „загородовою".

Дрібне лицарство а то і кріпаки в різних часах мали різні обов’язки. Тільки „пани каштеляни" зуміли задержати для себе найкращі привілеї, які охороняли аж до наших часів своїми і державними військовими силами. Між тими можновладцями не раз доходило до суперечок а то і домашніх воєн, званих „наїздами" переважно через родинні образи чи зневаги. В. Лозинський („Правем і Лєвем") описує такий наїзд зорганізований шляхтичем Винницьким на його свояка теж Винницького за спір родинного характеру, коли він вбив його дружину. У випадку загрози війни, вони всі разом виступали. Через такі описи книжка та найшлася на індексі. Треба признати, що В. Лозинський досить вірно і об’єктивно схарактеризував цю стотисячну дрібну шляхту XVI-XIX століття, яка серед різних навіть дуже тяжких умовин часто ціною крови обороняла свої права, віру і національність. Треба признати що не всі вони були автохтонами, але чужими осадниками, як ятвяги, волохи, угри, яким галицькі королі і князі наділяли землі в Карпатах, за що вони їм вірно служили.

В часі цього осадництва було загально прийняте право, що розмір і величина одного господарства були на т.зв. „великий плуг", або три німецькі лани. На нашу міру це було 50 гектарів, або 100 моргів управної землі, а ліс і пасовиська були спільні. За урядовим законом такий приділ мав виживити одну родину. Можна собі уявити наслідки таких приділів. Земля не побільшувалася, а родини все зростали і той клаптик землі між собою ділили.

 

Родовід Лицарства Драгів-Сасів

Ідучи слідами історії бойківського лицарства можна здо¬гадуватися, що було три періоди його осадництва. Перший період, це час будови городищ, про що вже було коротко згадано, він був характеристичний тим, що крім оборони торговельних шляхів, таке лицарство майже не брало участи у війнах. Можна сказати, що воно було під формальною опікою римської імперії, якої торговельні каравани переходили карпатськими шляхами і гірськими просмиками. Мабуть тому цей період був найщасливіший і найдовший. Як виходить із згадок в Літописах, тими лицарськими осадниками були Бойки (Бої), з над Дунаю, яких частинно знищив великий і жорстокий наїзд Угрів. Др. Бірчак на підставі дослідів минулих часів Бойківщини написав книжку ,,До слави" в якій пише: „ ..князі Володар і Василько стрінули Мадяр на Дністрі, яких стримували тут дружини бояр, що охороняли границю".

В другому періоді оборонцями полудневої границі були лицарі, вибранці з місцевого лицарства, що за провини, майже з примусу діставали ту службу, та були добре платні і добре вишколені. Тому татарська навала в 1240 р. натрапила в Карпатах на такий сильний опір.

Третій період належить Сасам, а стисліше Драго-Сасам, що їх історія триває до наших часів, а всіх їх можна назвати „Бойками", хоча ці останні чомусь цієї назви стидалися. Початок родової організації лицарів Драго-Сасів, після польських хронікарів і геральдиків датується кінця десятого століття.

Надбалтійські Словяни мають довгу, славну й трагічну історію, яку аж тепер польські науковці видвигають на денне світло. В ограниченому розмірі цієї статті годі представити родове, племінне, а при кінці XI стол. вже державно-творче життя західніх Словян, яких лицарі з огляду на свій фізичний вигляд, лицарські прикмети, а передусім завдяки своєму сумлінному повненні обов'язків, були дуже цінені і всюди радо до служби принимані. Полонені ворогами, продавалися на вагу золота другим володарям.

 

Історія лицарів Сасів

Відомости про лицарство Бойківщини новіших часів, цебто за панування наших князів, а опісля Польщі також скупі і до цього часто суперечні. Може і з цієї причини не було досі охотників занятися орпацьованням їхної історії чи монографії, хоч з їх родів вийшло так багато різних науковців, духовників, єпископів, митрополитів і гетьманів. Постороннім людям дивно, що такий великий і славний Рід який сміло може відзначити вже своє 1000-ліття, не зумів списати своєї дуже інтересної історії. В північно-західніх Слов'ян находимо первісні родові прізвища як ось: Дашничі — від околиці Даша, Гавчі — від гори Гаваль, а дальше цілі роди Полив'ян, Волечків, Смитанків, яких потомки Дашинич, V Гавичі, Поливки, Волчкі, Смитанки до сьогодні живуть в селі Кульчицях і чваняться, що вони з лицарського, а то й з княжого роду. Видко, що постороннім людям, важко було взятися до розмотування клубка з різними таємницями, легендарними оповіданнями, самохвальбами і переказами.

Нам членам цього великого історичного лицарського роду почасти вдалося розкрити наше давноминуле, що з ним слід запізнати український ширший загал. Ми вдячні Головній Управі Т-а Бойківщина, що бодай цією короткою розвідкою поділимося з читачами.

Великий Рід Сасів, це не природний зв'язок родин, а назва ще передісторичної племінно-родової організації, що її проходили всі народи. Це є природне явище оперте на інстинкті самозбереження. Різні життєві обставини змушували людей спільного походження єднатися у великі роди, відтак в племена і держави. Примітивні народи до сьогодня організуються родами, що так ясно бачимо тут в Америці серед Індіян, які відрізняють себе різними тотемами. Тотем, або в нашому розумінню герб, це щось подібного як сьогодні військові відзнаки певних частин, по котрих в збірному гурті себе розпізнають. Кожний герб має свою історію і хто розуміється на геральдиці може з нього відчитати його походження, приналежність та рангу його власника.

Підкарпатські лицарі ,,Саси" мають в свойому гербі лукову стрілу, місяць новик з шістькутними звіздками на рогах, а над тим княжа корона прикрашена пушистими перами, три у звичайних рядовиків лицарів, а пять з рангою „ріттер фон" себто коли виводив себе від якогось родового провідника — батька, якого називали князем, але не в розумінні князя володаря.

Такий герб носили лицарі на обороннім щиті, що звичайно відрізнявся внутрішньою красою-тлом, яка в Сасів у більшості була блакитно-синя, а в меншості червона. Маємо 7 відмін такого гербу:, стріла вістрям в гору і місяць новик з звіздками; без стріли три звіздки над місяцем; місяць ріжками в долину з звіздками і стріла в долину; місяць ріжками в долину, стріла в гору, дві звіздки побіч стріли: місяць до гори, звіздки на кінчиках з торчем в гору, місяць в гору, а торч звернений до долу. Всі інші прикраси, цебто тло, корона і пера були залежні від ранги лицаря.

Такий герб носили також на перстені, яким печатали різні документи, чи посвідки, (що називався клейнотом). Гербар польський Бартош Папроцькі в 5-ть томовому гербарі п.з. „Герби Лицарства Польскего" з 1856 р. ст. 655, том 3, подає, що герб цей прийшов з Угорщини. Ту саму вістку подає гербар Нєсєцкі в томі 8, ст. 79, опираючись на найдавнішім державнім хронікарі „Янє Длугошу" додає, що лицарі гербу Сас відзначалися прикметами: „вірі сімпліцес, верацес, віртуосі, авдуцес, робусті, нуллум оффіціум петентес, сед оффусорес санґуініс".

В спеціяльній геральдичній праці Піотра Малаховського, п.з. „Збір назвиськ шляхти: опис родових гербів в Польскім Королівстві і Велико Литовскім Князівстві". „Через уродженого (так додавала собі шляхта) Піотра Наленча Малаховскіегоуложений, поправлений, і до друку поданий в Любліні 1805 р". На стороні 440 про герб Сас пишеться: „Герб на блакитному полі, жовтий неповний місяць, догори рогами, на котрім на рогах по одній зірці з шістьома рогами, а в його середині стріла вістрям догори обернена. Шолом, над короною хвіст пави перебитий також стрілою вістрям в ліву сторону. З Саксонії прийшов і через Графа Гуйда початково до Польщі принесений."

На стороні 24 подає, що Кульчицькі гербу Сас Нобіль, в Конфт, 1676 р. ф: 60.

Др. Фр. Пєкосінські в своїй геральдичній праці п. заг. „Лицарство Польське в Середніх Віках" — Краків 1896 р. в розділі: О дина¬стичній польській шляхті — про походження гербу Сас пише: „Назва Драг є від імени, а вся шляхта яка ним послуговується походить від молодших членів пануючої династії Словян Д р а г і в." Після Айнгарда, що описав життя короля Карла Великого, першим визначним королем слов'ян Лютиків і Ободритів, котрих він розбив в 789 року, був Драговита з сином Любом. Пєкосінські каже, що всі старі роди польської шляхти походять від спільного роду Драгів, від одного прабатька Драга, а друга назва С а с и також від прабатька роду імени Сас, що жив в другій половині XIII ст. і був з походження Мадяр-Угорець, (том 2, ст. 102). Пєкосінські припускає, що від прабатька Драга і його назви походить рід Драги. По смерти Драга його найстарший син Юля Сас і члени його роду приняли назву С а с и, значить, Драги-Саси, (по батькові і синові).

Звичайно назви по прабатьках вийшли з ужиття, тільки Драги-Саси заховали їх і це один з фактів, про який геральдика знає з середніх віків а то говорить, що цей рід прибув з Угорщини і є чужоземним. Всі вони добре знають, що походять з Драгів, хоч на Сасів їх відтак змінено. Додатки до первісного гербу: місяць-новик, звізди і інші прикраси формуються пізніше. З 350-ти шляхетських проклямацій-назв в середніх віках та одна „Драг-Сас" хоча і вона пізніше виходить з ужиття, але в актах постійно повторюється і хронікар Ян Длугош її вживає.

А. Малєцкі в книжці „Студії Геральдичні" ст. II пише: хронікар Ян Длугош вичислює 103 найдавніших лицарських гербів, що з них одна п'ята є з подвійними назвами (аліяс). Оригіналу Длугоша не маємо, а 4 різні незнані перерібки з XV і XVI ст., як копії є мало згідні з собою. Спільна назва ”Драги-Саси“ не має зв'язку з гербовим знам'ям, ані не подана причина подвійности, не вияснене теж значення поданих сім родів назв.

Папроцький (1584 р.) подає 230 різних гербів, але також не вияснює подвійних назв. Нєсєцкі (1743 р.) подає вже 530 гербів і говорить, що подвійні проклямації пішли в забуття, та що в стародавніх віках було багато подвійної назви гербів. Пікосінські говорить, що всі геральдики між ними Длугош і другі ламали собі голову над початком подвійних гербів. Ще такі як: Малахоцкі, Варшицкі, Вєльондек, Куропатніцкі прямо уникають це питання. (Від редакції: поляки свідомо не вияснюють причини подвійних гербів, бо не хочуть признати, що перші титули і герби походять від українських галицьких королів-князів, а другі герби походять з інших джерел.)

Длуґош виводить походження Драгів-Сасів з Волохів і додає, що судові записки, на яких він опирався не згадують о клейноті того гербу, це вказує, що власники його мали попередньо посілості здалека від тих, що були в Польщі відомі.

Переглядаючи праісторію північних Слов'ян, що її тепер так пильно відгребують Поляки для закріплення за собою північно-західніх земель, натрапляємо на славного і енергійного провідника бойової дружини ДРАГОВИТА, від якого зовсім сміло можемо вивести назву підлеглої йому бойової частини ”Д р а г и“, як від провідника Петлюри — Петлюрівці, від Мазепи — Мазепинці а останньо від Мельника — Мельниківці та від Бандери — Бандерівці.

В 10-му сторіччі почався знову переселенчий рух серед наших північних племен, що не зуміли зорганізувати кріпкого державного життя. Під сильним напором нормансько-варяжських дружин, що роблять експанзію на схід і полуднє, та розбивають згадувані роди і племена, переселюють іхніх недобитків, за дорогу ціну продають членів лицарських дружин, як також переорганізовують під своїм проводом і своїм прапором осібні бойові відділи-дружини густо-часто на дальші підбої своїх співземляків. У 850 р. Марграф Людольф Саксоньський розпочав, з припоручення Карла Великого, першу офензиву проти північних Слов'ян, а згодом продовжує це діло Марграф Бруно Сас, а по нім Саси Оттони, що стають навіть німецькими цісарями. Римсько-цісарський репортер Ібрагім ібн Якуб, або Ібрагім син Якуба описав ці слов'янські землі як багаті в збіжжа, мясо, мід та рибу, а особливо багаті в родові оборонні городища, яких начислює около півтора тисячі (Дзєннік Польскі 7-о лютого 1959 р. — Дітройт), В них дошукуємося походження наших перших родових прізвищ, як ось Кульчицьких: Дашиничі, Васьковичі, Волчки, Гавичі, Поливки і т.п. (Розміщення цих родів на мапці в книжці „Польска Культура Зєм Заходніх, як також в рядах осібного слов'янського відділу в 100.000-ній армії хрестоносного походу).

Герилько Ґотшалкович князь Ободрицький переорганізував розбитих Німцями під Сміловом 1095 р. Лютиків і зараз слідуючого року дістає призначення вирушити в хрестоносний похід, який закінчився переселенням на Семигородщину. В рядах пере¬організованої групи знайшлися такі роди, як: Моручани, Дашани, Добряни, Волчки, Говичі, Ґотшалковці, Линяни, Варничі, Вачничі, Укряни, Долиняни, Васьковчі, Вагряни, Поливяни і т.п. (Фрідбег — „Культура Польська і Німецька", том І, ст. 148-150. Познань 1946. р.) Мілітарну потугу першого німецького хрестоносного походу творили не тільки німці, але й численні охотники і примусові затяжні лицарі інших народностей з других країв.

Німецьке лицарство на здобутих від музулман землях старалося творити т.зв. февдальні держави, які заселювали бурхливими і войовничими елементами. Між іншими, Саси як претенденти до відрубности старалися створити осібне князівство між Угорщиною а Волощиною опираючись на спорідненні з угорським престолом. Наші слов'янські частини творили тут автономну групу під проводом Сасів. Ціль була зовсім ясна: загосподарити знищені і обезлюднені через часті напади Гунів-Половців терени, щоб вони були передмур'ям поселенців Сасів і Угрів, що означало сповняти ролю пограничників-сторожів. До 1198 року невимагалося німецького походження, щоб брати участь у відділах хрестоносних виправ, тому здогадуємося, що і Лютичани брали в них участь, а легенди про це до наших часів заховались, особливо в піснях чи думах про поганих Сараценів—Турків.

В 1190 році Німці заложили при єрусалимському шпиталі т. зв. „Тевтоністичний Ордер" лицарів Пречистої Діви Марії, якого члени носили на плащах великі чорні хрести і від них прозвано їх хрестоносцями. В 1198 році німецький цісар прислав поважну кількість, добре вишколених лицарів, що брали також участь в боях з Турками і це вважали як свій монополь. Від тоді кожний член Круціяти мусів бути німцем, орденоносцем, лицарем —шляхтичем.

З того часу в Єрусалимі знаходяться тільки новітні хрестоносці, або ордероносці, а всякі чужинці не німці сповняють в різних сторонах побічну службу, як Лютичани були пограничними сторожами на Семигородищі. Закон Хрестоносців росте в таку силу, що закладає свої міста з оборонними замками та свої держави побіч Єрусалиму, Угорщини і Волошини. Ще в 1211 році угорський король Андрій за¬прошує більше Хрестоносців, бо зміцнився частіший напад татарів на Угорщину. Король Андрій приділив Хрестоносцям осібні Надборські землі з відповідними правами. Хитрі ордероносці надуживають право гостинности, забирають собі щораз більше землі, ставлять оборонні замки, оточують оборонними валами, а на околичні землі спроваджують німецьких осадників, котрими заряджує осібний законний провід званий каптуром. Король Андрій зорєнтувавшись в ситуації, добирає собі союзників, противників німецької експанзії і виповідає Хрестоносцям право гостинности. Вистарчило 14 років, щоб напровадити так багато осадників, що сьогодні по 7 віках німецька людність становить там поважну національну меншість. Розгніваний німецькою захланністю та різними надужиттями король Андрій виганяє Хрестоносців з Семигородщини в 1225 році, а запрошує їх мазовецький князь К о н р а д в ціли навертання на христіянство поган Прусаків-Ятвяг, що нападали на його землі. Князь Конрад осаджує хрестоносців на Хелміньских землях. Провід Хрестоносців складає оферту, що бере на себе обов’язок адмініструвати цією країною і вже 1228 року приїжджає перший відділ закутий від стіп до голови в залізо, а 1230 року їхній вождь Герман фон Зальцо осідає в замку в Ґрудзьондзу.

По натраплені на згадку, що наші ,,Саси" брали участь в хрестоносному поході, ми були змушені переглянути літературу, яка ці справи висвітлює: польську, німецьку, турецьку та навіть волоську. На підставі розслідів можна ствердити, що в склад 400.000-ної тодішної хрестоносної армії, переважно західнього світу, входили також осібні наємні відділи інших народів навіть музулманських яких прозивано „туркополєрами", що на своїх щитах і прапорах носили відзнаку герб місяць новик із звіздками на вершках, а посередині в різних відмінах ще відзнаку-герб їх народу, роду, чи племени з якого походили. Натрапляючи на згадку, що деякі відділи носили щити з краскою червоною, треба було заглянути до чужих і наших гербарів, і на їхній підставі стверд¬жено, що там були між іншими і Слов'янські відділи. (Др. Р. Климкевич — „Староукраїнські червоні щити"). Про ці червоні слов’янські щити говорить хронікар Альберт з Яксу : Sрlеndеr еlереorum coloris aureli viridis, rubel, cujasque generetis, ” et insignia erekta auro disctinta “, і ІІІ с # 350.

Червоні ЩИТИ належать до передгеральдичної доби, уживані ще родоначальниками.

Між слов'янськими відділами історики відзначають чисельний відділ гарних виглядом, з русявим волосям, високого росту, досить грізного вигляду більший словянський відділ з блакитними щитами і з копією посередині місяця. Геральдик Др. Р. Климкевич зазначує, що ця краска походить з півночі від Скандинавців. Геральдик Ян Лєлєля в географії середньовіччя подає, що стріла, або Гриф-Драг на блакитному полі походить з Західнього Словянства, що по варяськи означало смок. Після Лєлєвеля багато Лєхіцких князів походить від Смоків-Драгів.

Такі геральдики як: Папроцкі, Нєсєцкі, Лєлєвеля опираються в родоводах Сасів на хронікарі Длугошу, що як урядовий статистик населення Польщі чомусь називає рід Сасів Волохами, а ще інші Угорцями. Пєкосінські і Малецкі опирають свої виводи на родона¬чальниках північно-західних слов'янських дружин, що називали себе князями чи боярами, та яких там було дуже багато, як згадано коло 1500 городищ або дворів. Ця коротка розвідка є витягом з матеріялів до „Монографії села Кульчиць". Ми шукали за найдавні¬шими родовими прізвищами придомків Кульчичан і нам вдалося віднайти хоч кілька з цих 1 500 родових згромаджень, щойно опісля ми заінтересувалися іншими сусідними родинами з роду Сасів і витягнули певну кількість придомків, які подаємо для приміру на іншому місці. Для прикладу, які фальшиві висновки роблять деякі польські геральдики, ми подали рід Яворських. Такий випадок графського титулу з ХVІІ ст. міг бути, але він не відноситься до всіх численних придомків Яворських. Полякам залежало на фальшуванні наших родових виводів, приділюючи їх до поляків чи навіть інших чужинців. Стрінули ми і таких геральдиків, що опирають свої досліди на родових прізвищах та топографічних назвах осад поодиноких родів.

Два останні твердження нас зацікавили і для того шукали ми за відповідною літературою. В одній монографії Пєкосінського стрінули ми короткий родовід племінних князів, в яких переважали імена Драговита, Драга, Задрага. Всю духову культуру нашого лицарства можна в 80% застосувати до старинної культури наших Драго-Сасів. Стверджено подібність родових прізвищ, назв місцевостей, обрядових звичаїв, релігійних вірувань, та дуже часто, аж до наших часів повторюване: „ми з княжо-боярського роду“.

Північно-західні Слов'яни переважно бльондини високого росту і сильної будови, мали духове пов'язання із іншими Слов'янами, але відзначалися більшою відвагою, войовничістю, промислом і господарськістю, тільки розпорошені родово не давали себе зорганізувати в національну цілість. Кожний рід хотів бути автоном¬ним, а провідник князем. Зорганізовані опісля племінно себе поборювали а навіть ненавиділи, так, що важко з них було створити одноцільне державне життя.

Ті племена мали навіть свою торговельну фльоту і торгували з Скандинавськими народами, з германцями а теж і арабами. Були спеціялістами в видобуванні бурштину, який везли ріками навіть до Риму і Греції. Останньо на провідне місце вибилося Лютицьке плем'я, та саме тоді з'явився і сильний Карло Великий, що зумів об'єднати германський світ до підбою сусідних народів.

В той час сусідні полудневі слов'янські лехіцькі племена зуміли себе більш об'єднати і створили спільне князівство, яке однак мусіло приняти зверхність германців та водночас бути гробокопателями братів по крові сусідних Лютичан. Про те появила¬ся тепер обширна література в англійській мові, що її частинами друкує періодик в Милвокі „Ґвязда Полярна".

Такі тодішні події напевно стали причиною, що Саси в 95% встоялись вірні присязі королеві Данилові і довго опиралися польській агресії. Поляки з Германцями - сасами, що в той час також вибилися, як осібне плем'я, сконцентрували найбільші сили проти Лютицького князя Драговита, якого 16 жовтня 955 р. перемогли. Про велику лицарськість, відвагу, героїзм і інші прикмети Драгів поляки і саси-германи не могли затаїти, бо цими чеснотами Драги широко славилися. Ринки торгівлі невільниками-полоненими дуже цінили лютицьких лицарів і за них платили високі ціни, а найбільше набували їх арабсько-еспанські везири. З них створені були окремі військові відділи під саським проводом, що одержали прапор з двома саськими звіздками, а по обидвох боках копії стріли, до якого додано турецький місяць в часі переорганізації для святої війни.

За Оттонів Сасів бачимо такі звіздки на грошах-динарах по боках закутого в панцир грізного лицаря, що в одній руці держить меч, а в другій горстку лукових стріл-копій.

З давніх давен Слов'янський нарід, подібно як всі другі народи жив родами. Такі роди числили кілька десяток душ і жили в хуторах, відділені від інших якоюсь природною границею. Усе майно і дорібки були спільні, рядилися після старшинства, або т. зв. патріархату. Кілька, або навіть кільканадцять таких родів творили опісля племя як: Поляни, Сіверяни, Деревляни, Дуліби, Радимичі, В'ятичі, Лужичани, а в Північно-західних Слов'ян Велети, Поморяни і Лютичани.

Північно-західні надморські племена були найкраще зорганізо¬вані, і тому найскорше створили державне життя. Уже в 1-шому віці Тацит з слів купців, які знали надбалтицькі народи записав, що на пограничу з Германами жили дуже войовничі Слов'яни-Венди, які з одного боку господарили, провадили тихомирне, пасивне супроти сусідів герман і других племінних народів, життя а водночас вишколювали осібні войовничі дружини, готові до нападів й оборони, що були зорганізовані на основі кровних зв'язків, як група вірних і відданих собі другів-молодців, з виборним провідником-ватажком. Ці частини збиралися в більші громадські курені т.зв. ДРАГІВ, в рамцях княжої границі. Звичайно так бувало, що члени такого куреня називали себе братами, ав племінному згрупованні драгами, себто другами. Характеристичною прикметою такої дружинної організації було це, що ціле з'єднання прибрало ім'я провідника. Дружина віддана була свому провідникові-вождові, виконувала його розпорядження як військо, а їх слава спадала на героя провідника, іменем якого називаються всі в дру¬жині. На цій підставі можна зовсім сміло вивести назву нашої праісторичної, одної з багатьох північно-західних слов'янських дружин, „ДРАГ И" що згодом переорганізовані Сасами-германами прибирають чужу їм назву „С АСИ" і то тільки тому, що їх вождем-провідником став член роду Сасів і така історична назва остала до наших часів.

 

РОДИ ПРИНАЛЕЖНІ ДО ГЕРБУ „САС"

Гербар Нєсєцкого в 8-м томі, ст. 284, після Папроцького з сторони 547-і подає слідуючі роди приналежні до спільного гербу ”С А С": Бачинські, Білинські, Бандрівські, Бережницькі, Баранецькі, Блажовські, Бояри, Братковські, Брилинські, Берестянські, Буховські, Ходковські, Даниловичі, Довгопольські, Добрянські, Дубровські, Дідушицькі, Діделі, Гошовські, Гребницькі, Губерницькі, Ямінські, Ясінські, Яворські, Клодницькі, Комарницькі, Кропивницькі, Крушельницькі, (Кульчицьких не подає, не відомо чому). Літинські, Луцькі, Маньчаки, Манастирські, Мсьцішовські, Новосільські, Одреховські, Орловські, Підвисоцькі, Рашковські, Рожнятовські, Рудницькі, Семяші, Скотницькі, Струтинські, Сулятицькі, Свістольницькі, Тарнавські, Татомири, Терлецькі, Тасмери, Тиссаровські, Унятичі, Винницькі, Вислоцькі, Витвицькі, Волковицькі, Волосєцкі, Воринські, Заплотинські, Завіши, Зеліборські, Зестелінські, Жураковські, Жукотинські, Тисьменицькі, Унятицькі, Журатинські, Обертинські, Гнилецькі, Криховецькі, Чайковські, Цємєжинці, Гординські, Березовські.

Ми подали 74 родів Сасів, а було їх коло 80-ки. Всі вони відрізнялися первісними родовими прізвищами, що їх кільканадцять подамо для прикладу. За наших часів ми називали їх придомками і були вони слов'янського та неслов'янського походження.

1. БЕРЕЖНИЦЬКІ: мали родові придомки: Абрамович, Ґанат, Гуменович, Кулеша, Куприняк, Мишка, Мишковіць.

2. БЕРЕЗОВСЬКІ: мали родові придомки: Аршеніч, Білявіч, Бодруб, Бодурович, Драняк, Димілович, Фічик, Ґеник, Галдиш, Коссовчуц, Кунчиц, Кузич, Лазарович, Малкович, Моцоц, Філєйович, Кута, Небрич, Зупкоперкович, Романчиц, Шимчиц, Телепан, Томіч, Урбанович, Васкул, Здечук.

3. БІЛИНСЬКІ: Ґродз, Ґродзєвіч, Ґедз, Неро, Гур, Фединяк, Ярошевич, Тарасович, Слотило, Качкович, Ванда, Вандич, Шафран, Мелесевич.

4. ДОБРЯНСЬКІ з Добрицина.: Демкович, Ченстопень, Дзурдевич, Хнутуско, Юнчук, Стрицькович, Нєсевич, Нисевич, Соколович, Стальони.

5. ДОБРЯНСЬКІ з Лєніва. :_Губаль, Демкович, Ченстопєнь, Ґаскович, Нєсєвич, Кіолос.

6. ЯВОРСЬКІ: Бальович, Червакович, Цибович, Леськович, Дубик, Ґолдиш, Фаєвич, Горошкович, Катаргович, Ігнатович, Петрашевич, Піотркович, Пішкович, Романович, Шустейович, Зубович, Боґрович, Гочтів, Тлучина. Всі з с.Явори на Бойківщині.

7. КОМАРНИЦЬКІ: Баденіц, Блашкевич, Демунчук, Друдь, Дружбич, Дудиш, Фагараш, Федчак, Ядчишин, Якса, Івашкевич, Клімовчак, Павлікович, Павликович, Сташкевич, Татаринович, Татаровянь, Мотикович.

8. КРОПИВНИЦЬКІ — САСИ: Чоложиц, Храпка, Кошка. Не Саси: Копельницькі, Брейчак, Шмурло, Швед, Касіґор, Байко, Кумок, Кєрножек, Волинеч, Ґорка, Ґусіорч, Скіпка, Липа, Щервец, Юрчик, Борода, Яроцкий, Кудзік.

9. КРУШЕЛЬНИЦЬКІ: Чулевич, Фрезович, Ленішевич, Лазанєвич, Процевич, Пашевич, Ставнєкович.

10. КУЛЬЧИЦЬКІ: Дашинич, Васькович, Поливка, Хапка, Смитанка, Ґут, Цмайло, Штокайло, Колодчак, Тулюк, Жигайло, Шумило, Гавич, Костик, Холєвка, Ручка, Абрамович, Тарасович, Дасєвіч, Окіпський, Макарович, Мількович, Смук, Шелестович, Вацинич, Васькович, Ґніда, Густ, Губяк, Волчек фон Волчко, Куйлович, Грицищин, Ґніда, Клімович.

11. ЛУЦЬКІ: Антонович, Дашкевич, Щербак, Тильчак, Одинак, Вадзал. 12. ТЕРЛЕЦЬКІ: Занєвич, Кимкович, Савчин, Савчак, Прокопович, Петрилович, Каплон, Петричак, Ніскович, Міскович.

13. ВИТВИЦЬКІ: Васькович, Василькович, Пілік, Січка, Тирила, Васькевич, Ментишевські, Мірович, Лаврович, Лейбінічі, Кощеничі, Кохович, Гармага, Фльока.

14. ВИННИЦЬКІ: Радзевич, Лучник, Кімакович, Кліреник, Ґуль, Чечель, Будзаник, (походження з купців. Герб і шляхетство підроблене статут Ляскі ф. 140. 1670 р. соп. Л. 27.)

15. ЖУРАКОВСЬКІ: Зальмовний, Зечнович, Голубович, Фірлович, (з Журакова).

16. МОНАСТИРСЬКІ: Рудриєвич, Єндрикович, Петрович, Валагін, Ватющак.

17. СТРУТИНСЬКІ: Берлич, Худинич, Шафура, Дас, Гринь, Ковалевич, Ґемба, Пеньор, Федьор, Колович, Павлович, Гора, Лесь, Ілич, Дашкевич, Конаньович, Цукович, Ілітиць, Галко, Поркович, Завадич, Про-ташевич, Протасович, з Трутина Калинович, Боркович, Дашкович, Валєвич.

В селі Кульчиці крім Кульчицьких жили Білинські-Тарасовичі і Качковичі; Чайківські-Труньки і Слотили, Гординські, Баранецькі-Ваньковичі. Волошиновські — Тернови. Турянські, Блажовські, Паславські - Ожидовичі. Бачинські, Куйловські-Поповичі. Попелі-Олеськовичі і Кішаки, Манастерські, Валаґіни. Крім тих багато жінок з інших родів: Ортинських, Бандрівських, Гординських, Добрянських.

Для орієнтації подаємо певну кількість т.зв. придомкових прізвищ, що від сторіч виводять себе ще з родово-племінних часів і як бачимо є в більшості слов'янського походження. Король Данило, а опісля його син Лев принимали в лицарство сусідних Ятвяг, Литовців і інших, тому стрічаються і неслов'янські прізвища.

Дрібна шляхта довго опиралася уживанню відсільних прізвищ, бо уважала їх чужими. Тільки в урядових актах була змушувана вживати їх. Між собою уживали придомків, тому багато членів родин еміґруючи навіть не подають відсільних прізвищ. З другої сторони, де уживалося в родині відсільне прізвище, виходило з моди і забувалося придомкове, тому багато вживає тільки: Кульчицький, Монастирський, Сілецький, Білинський та т.п.

По других осадах також вже жили різні роди. Відсільні прізвища мусіли приняти з початком 16 ст. Сьогодні нова влада на наших землях зовсім викинула відсільні прізвища так, що теперішнє покоління їх забуває. Поява посмертних клєпсидр в пресі з подвійними, чи навіть потрійними прізвищами та з додатком приналежності до якогось гербового роду це вже мабуть вияв останньої пошани до цієї довгої, та славної родової традиції.

Польський історик А. Яблоновські в своїй праці: „Дробна шляхта польска" в розділі „Розсада родів - Роди і Доми" ст. 339-340 зазначує, що існує багато легенд про ці роди, спеціяльно на ,,Русі" в землі Перемиській, а сам герб „Корчак" (який мають Городиські) начислює 40 різних прізвищ.

До названих попередними істориками включає він ще такі прізвища: Коблянські, Копистинські, Кульчицькі, Матковські, Пацлавські, Підгородецькі, Погорецькі, Попелі, Радиловці, Ритаровці, Созанські, Смиречинські, Ступницькі, Турецькі, Турянські, Тустановські, Пастовські, Уриські, Височаньські, Балицькі, Чайківські, Голинські, Городиські, Германовські, Гошовські, Княгинецькі, Клодницькі, Креховські, Марковські, Мединьські, Волковські, Волошиновські. Як бачимо ще 30 родів доповняє подане попередньо число 73 — що разом становить понад сотку, а ці знову з численними родовими прізвищами-придомками творили і творять поважну кількість родів.

Є дуже багато матеріялів до такої монографії в чужій літературі. Наші історики крім В. Липиньського і кількох геральдиків на еміграції цим питанням не інтересувалися.

Вичислені роди дістали свої шляхетські прізвища від осад, де на основі відповідних княжих, або опісля королівських документів були осаджені. Такі документи відповідна комісія що 20-ть років перевірювала, тому кожна родина їх мусіла зберігати. Професор М. Грушевський провірив документи в Кульчицях і Гордині та ствердив, що їх виставив для Сасів князь Лев / Михайло Грушевський — „Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва" ст. 2-8/. Він пише: „автентичними треба уважати такі грамоти які мають печать з зубом, як Грамоти на Гординю і Кільчичі". Король Казимир Великий по заборі Галичини затверджував грамоти на маєтности на підставі предложених йому грамот кн. Льва, 1360-1, ( Кодекс Малопольські III. Ч: 737 і 743, Акта Ґродзке І Зіемскіе 5. 4.27)

Така грамота звучить: „А се я князь Левь визвали єсми с Литовьской землі Стефана Лізда дали єсьми іему в Самборскіеі волостги село Гордіние, а другоіе Дорозево и сь землею, и сь сиенозіатми, и з дубровами, и з ліесами, з бортніці, с сочем, рєками, зо млином, з озером, з потоки, и с криницями, и с виніами, а зо вусими прави, с усими ужитки. А дал єсьм у вік и дітем іхь и уничитом іх и прауничитом іхь: не надобі уступатисо ся на моє слово никому, а кто ся уступит, тоть увидається со мною перед Бигом."

На всіх лицарських документах наших лицарів „С а с і в", виданих князем Левом, зазначується основний родовід з Литви, що після історичних даних значить: Провідник лицарської дружини з під стягу Сасів граф Гуйд включився до дружин короля Данила і по смерти сина Шварна 1267 р., який був через кілька років князем Литви, стає його зятем. Данило напевно осадив лицарів Сасів на землях литовських і включив їх до дружини Шварна. Це були властиво теперішні білоруські землі, що їх великий литовський князь Тройден по смерти Шварна знову силою прилучив до Литви. Князь Лев через кілька років боронив ці землі, але в 1276 році був ("змушений віддати їх, а лицарі Саси мусіли їх покинути (Велика історія Тиктора ст. 260). Рік 1276 можемо уважати роком осадництва лицарів Сасів в Галичині — на Бойківщині. В польських документах зазначується лицарське походження Сасів з хрестоносцями яких приняв Конрад Валєнрод і поселив на землях Куявщини.

Старша хроніка Альберти Стрепи з 1236 р. згадує про прихід на двір короля Данила Саса Марграфа Гуйда (Гуид) з немалим військовим відділом Угрів, що його Данило радо приняв та навіть свою кревну віддав за нього, коли побачив, як по геройськи помагав йому успокоїти Мазов'ян. Дослівно, для кращої ор'єнтації, ця вістка так виглядала:

Ео аutem tеmроrе Соmеs Нuуd сum nоn соntеnnеndо ехеrсіtu venit аd duсеs Lеоnеm Маzоvіаm оmnеm, duсе оrbеm сum Russis еt Lіtuаnіs рорulаbundі реrаgrаvеrunt. Іs аutеm fuіt vir mаngnаnіmus сujus bаndеrіum іnsіgnіtum егаt Lunа dеfесtuоsа еt duаbusstellis, іn медіа s а g і t e а аcutа.

Дальше хронікар польською мовою додає, що герб самого Гуйда (суперінтенданта) на його щиті був на червоному тлі золотом вибитий. Ми вже згадували, що переважно Саси-лицарі мали блакитне тло і золотої краски герб.

"І stąd dосhоdzі, jаk sіе кіеdyš mоżnу bуl w Węngrаch со sата tо w аntіguіtаs оkаzujе zе сzеrwоnе zlоtеm z tуm hеrbеm ісh wуbіtеm wіdzіаnо, znаċ suреrіntеndаntеm będąс рrzоdkowіe ich w mіеnnісаch tакą mоnetę bіċ kаzаli "Wіеku mоjеgо wіеlе bуlо роtоmstwа z tеj fаmіliі w ruskіch krаіnасh znасhnеgо еtc., еtс."

Годі подати в короткій розвідці всі оригінальні виписки, а вони цікаві своїм змістом і здається ніхто з наших істориків їх не просліджував. Всі польські хронікарі (а є їх багато) опираються на найдавнішій хроніці Альберта Стрепи, який дослівно подає, що вже в 1229 році граф Гуід Сас з більшим відділом лицарів, що були в боротьбі за Святу Землю (в хрестоносному поході) приєднався до дружин короля Данила і вже з сином Левом бере участь в боротьбі з Мазов'янами. Перед тим цілий відділ нанятий був в короля Угорщини як пограничники.

Попавши на цей слід треба було переглянути багато чужої і нашої літератури, щоб передати історію того автономного військового відділу, що після всіх тодішних хронікарів властиво не мав вже свого материка - батьківщини, а як родова спільнота зорганізована в більшу лицарську дружину задержувала духовий зв'язок, мову, релігію, звичаї та обичаї, а передусім родову відданість та старо-словянське братерство, чим відзначається до наших часів: „пане брате " чи спольщене „пане брацє "...

Треба додати, що до тої великої, спільного походження, Родини є включені деякі адоптовані брати як, Винницькі, яких пра-прадід що походив з купецького роду, купив собі цей герб і шляхетство, тому вони не можуть уживати подвійної назви Драг-Сас. Деякі роди Білинських, Гординських і Кульчицьких уживали гербу з 5-ма струсевими перами, що означало вищу рангу з дочіпкою „Ріттер фон" себто наче княже походження і таких було багато, але годі тут вичислювати їх. В Кульчицьких один рід Волчків поданий в геральдиці як Волчек фон Волчко, має в короні 5-ть пер, а всі інші родини тільки 3 пера.

Цікаво також, що рід Ортинських з Ортинич, з придомками Колодчак і Губяк, як в Кульчицьких, належить до Сасів, а з іншими придомками до гербу „Корчак", а придомок Кушпрак гербу „Лебідь". (Польська екцикльопедія Шляхоцька том 9-й ст. 181). Про таке, походження роду Драгів - Сасів читаємо докладніше в: Людвіг Виростек — „Рід Драгів-Сасів" — в Річнику Польського Товариства Геральдичного з 1931-2, Др. В. Семковіч: „О роді Драгів-Сасів" в „Місячнику Геральдичнім" з 1908-9 р. А. Чоловскі — „Початки Молдавії і виправа Казимира Великого" в 1350 р. в „Квартальніку гісторичним" з 1890 зош. 2.

До часу, коли не вільно було дорогою женячки (очевидно тільки в колі свого гербового роду) робити маєткові табуляції, чи записи і продажі, на Бойківщині існував тільки один рід лицарський „Сасів" відтак приходять інші українські роди як: Корчак Гординські, Лагодовські, „Гарбурги", Кірдея, „Салава", Голобок. Початково були це тільки Українці, а згодом замішалися дорогою адоптації і надавання Поляки, а наші дісталися до польських гербових родів „Нечая", Суліма „Юноша" „Остоя". Роди ці були також численні і також незаможні, як дрібна шляхта, та в нашій короткій розвідці годі ширше про них писати. Всі вони мають свою історію.

В доповненні короткої історії лицарства з під стягу Сасів слід згадати, щодо корінної найдавнішої лицарської шляхти, протягом віків, різними способами пропихалися „адоптовані лицарі", бо після лицарського права нових гербів від певного часу невільно було творити і надавати.

Подамо приклад з роду Яворських. З наведеного списка придомків роду Яворських виглядає, що всі мають слов'янський характер із закінченнями на -ич, або -іч, а тимчасом гербар Дунчевського том 2-ий ст. 390 говорить: „Яворські на Яворі в Перемиськім походять від графа Ванчалуха-угорського походження що за короля Ягайла дістав за лицарські заслуги на три милі добра з оселями Турка, Явора і Ільник, як свідчить привілей даний в Медиці. В латинській мові він звучить: "Текіа guаrtа іntrа оktаvаs Sаs Jоаnіs Ваbtіstае Аnnо 1431 .. Граф Ванчалуха мав три сини:— Жанко дістав Явору, Ходко Турку а Іванко Ільник, та буцімо від тих громад вони приняли свої прізвища: Яворський, Ільницький і Турецький, але рід Яворських серед Сасів бачимо без придомка „Ванчалуха" Граф видно зник з нашої арени.

В щоденнику „Америка" геральдик Др. В. Сенютович-Бережний" пише:...„Роди, що належать до гербу Сас розселилися на підгірю Карпат, від Коломийщини по Сяніччину. Польські королі заслуженим у війнах також надавали на Бойківщині земельні наділи і герби, та почали давати навіть герб Сас, та інші нашого лицарства, однак дуже скоро перестали це практикувати, бо наші викликували „конфедерацію", цебто наїзд на такого шляхтича і нищили все, що попало. Волох Ванчалуха, що дістав землі в Яворі, Турці і Ільнику, мав три герби на свойому щиті і паперах, а четвертий Сас з титулом графа (пять пер на гербі). Такі випадки були серед Луцьких, Гординських, Кульчицьких. Після книжки Шимона Конарського „Герби шляхти польської і їх титули" (латинською мовою) Париж 1958 р. сойм польський на основі частих конфедерацій, ухвалив закон в 1638 р. що нікому в Польщі не вільно уживати титулу графа, чи привілеїв княжих за винятком тих, що їх приняла Любельська Унія 1569 р. Від того часу тільки Ватикан ще надавав графські титули. Багато тих титулів вигасло, бо були на так званім праві „прімогенітури" це є в спадщині найстаршому синові, або тільки одній родині означеного роду і то на певні маєтки. З тієї причини вигасло чимало графських титулів в Сасів, як от : Яворських, Луцьких, Кульчицьких і інших. Тому не можна приписувати їх цілому родові і чванитися з 5 перами. Звичайний лицар-щляхтич мав лише три пера над гербом.

Юрій Кульчицький — герой Відня мав титул графа, який одержали його попередники за заслуги, будучи переводчиками на королівських дворах. Такий уряд під придомком „Держко" (поляки називають Дзєржкі – нині це окремий рід-автор проекту) виконували через 105 років. Доперва за наших часів, досліджено, що вони були уродженцями Кульчиць. Історики-геральдисти ломили собі голову — з якого роду і гербу вони походили, бо всі вживали придомка „Держко". Аж 1638 року на дворі короля Володислава Вази бачимо переводчиком Кульчицького, опісля в 1657 р. в канцелярії гетьмана Виговського а 1683 у Відні. Наш свояк за короля Ягайла Волчко мав також титул графа, але титул цей відноситься до всіх Кульчицьких-Волчків.

За родовими легендами, як каже геральдик XVIII стол. К. Нєсецький, Саси прийшли з Закарпаття за часів князя Льва Даниловича (1264-1301). Хронікар Ян Длугош подає, що малиб то бути Волохи з родовою назвою: „Драговє аліяс Сасовє". Згідно з дослідами істориків і геральдиків: А. Чоловського, В. Семковича, Л. Виростка та на підставі румунських джерел, минуле Сасів виглядає так: Родоначальником Сасів був Волох, званий „Драг", що жив в XIII ст. над рікою Тисою, згодом на початку XIV ст. переселився на Угорщину, де по сьогодні живе велика кількість німців Сасів — колоністів. Один з них Джула виступає в джерелах з придомком Сас і був воєводою. Він мав 8-м синів: Балка, Драга, Івана, Драгомира, Стефана, Татара, Косту та Мирослава. Галицьку галузь Сасів мав заснувати Стефан Джула, що дістав село Риботичі (під Перемишлем) та Грушів. Драг, другий син воєводи Саса, також поселився в Галичині і буцім то рід Чолганських походить в пр'ямій лінії від Драга. Очевидно, що такі приклади стосуються до виводу польської шляхти, яка може й уживала гербу Сас, але як додає дальше геральдик: крім вище згаданих родів, що мали своїми родоначальниками Стефана та Драга, синів воєводи Джули Саса, герб "САС" вживала велика кількість таких родів, що не мали жадного відношення до угорських та волоських Сасів. На початку 15 століття їх кількість доходить до 200-а. Польський історик Виростек додає: що Стефан Сас, який прийшов до Галичини в 14 сторіччі привів із собою польському королеві Казимирові Великому більший відділ вояків Волохів, і від них виводяться галицькі Саси... Геральдик Др. Сенютович зазначує, що вістку хронікаря Стрепи, який перший згадав про прихід до князя Данила лицаря-графа Гуйди з чималим відділом „Угорців", не можна ніяк пов'язати з появою Сасів в Галичині 100 років пізніше. З наведеного прикладу виходить, що в Польщі могло бути багато ще чистокровних польських родів з гербом Сас, що його виводили від Германських, чи пізніших волосько-угорських, так званих Семигородських, поселенців, але це зовсім друга історія і з Бойківськими Драгами-Сасами не має нічого спільного, а окупантам Полякам пр'ямо залежало на тому, щоб перекручувати історичні факти на свою користь, і говорити, що це все „польська, загродова, або ходачкова" шляхта. Сам герб „Драг", а згодом як сполука з Сасом Драг-Сас належить до найстарших, передісторичних ще родових бойківських „тотемів". Це що на Угорщині рід якогось Драгфі-Джули уживав цієї самої назви „Сас" і в 16 сторіччі вже зовсім з історії зникає, то не можна від нього виводити такий старий, заслужений, традиційний і числений Бойківський лицарський рід того ж гербу.

Про сліди західньо-словянської еміграції, чи про залишенців нашого Лютицько-Саського лицарства на Угорщині згадує польський біограф Юліян Бартошевич у 25 томі Загальної Енциклопедії Орбельбранда при біографії єпископа Методія Терлецького Саса-який проводив місійну працю серед тих власне своїх співземляків Волохів-Слов'ян. Коло 1621 року по висвяченні, митрополит Вен'ямин Рутський поручає о. М. Терлецькому місійну працю на Карпатській Руси, в Югославії, а відтак в Семигородщині серед Волохів-Слов'ян, які як пише цей біограф жили на просторі 200 італійських миль і ділилися на 6 капіталій: Замберг, Копровиця, Крижів, Іваниці, Ґоїма і Огуличі. Всього населення було около 2000 і всіх їх звали воєводами. Коли о. Методій признався, що він Слов'янин і до того священик католик здобув собі відразу пошану і довір'я. Їх єпископ Симеон Вартава 80-річний старець, що жив серед лісів і пущ приняв його радо в манастирі Мартче. Церкви там були убогі та без образів. Сам єпископ і його священики мало дбали про віру і церкви. Два місяці перебув о. Методій серед тих братів Слов'ян-Волохів, навчав, сповідав, а вони дуже дивувалися, що не брав за це жадної заплати. Народ полюбив його і багато стало католиками. З відси поїхав до Риму і дістав за це спеціяльну похвалу від Папи Урбана VIII.

Про переселених Сасів в Семигородщині та їх залишенців докладно описує „Тигоднік Повшехни" Католіцке Пісмо Сполечно-Культуральне — Краків, 7. падолиста 1971 р. Нр. 45. П.З. „Сіедміогруд-Тадеуш Хшановскі. — В Семигородщині вже в 12 сторіччі стрічається Угрів-Мадярів і велику групу переселенців САСІВ, які замешкували міста Сібіу, Брашов, Сіґішоара і Медіаш, та переселилися тут в більшій кількості ще в 12 ст. з Хрестоносцями. Хрестоносці мали свої оселі переважно в околицях Брашова, де розпаношилися і мріяли навіть створити своє незалежне князівство, і через це Угри дуже скоро позбулися свого ніби союзника, але Саси в Семигородщині залишилися переживаючи великий напад Татарів. В другій половині 13 і з поч. 14 ст. сильно розбудувалися в доріччі Ольту Великої Тітнави.

Називаються САСАМИ, хоч прибули не тільки з Саксонії, але з цілої Німеччини. Перед війною було їх там коло 300.000, а тепер зісталося біля 180.000. Поселені переважно по селах. Серед них живуть до наших часів „Русини" згруповані доокола греко-католицької церкви...

Драги-Саси, як осадники на підкарпатських землях-Бойківщини були вповні зв'язані духово з тамошнім населенням, як члени чисельного слов'янського люду. Подібна культура, вірування, городища, могили, словом, т. звана лужицька культура вповні уподібнена до надністрянської трипільської.

Приходить до злиття одної з другою в 13 століттю, дорогою духового тяготіння чи уподібнення, і тому може важко було нашій дрібній шляхті включитися в чужу, західну культуру і винародовлюватися. По довгій, більш як столітній мандрівці, як одноцільна лицарська родина, знайшла тепле-родинне приняття, хоч на відмінних, але рідних землях братів Слов'ян-Русичів-Галичан-Українців на Бойківщині.

В приблизному хронологічному порядку така мандрівка преставлялася наступно: в 1096 році вимарш з рідних земель з великим походом Германців на оборону Святої Землі і поселення в Семигородщині, в тодішній Волощині. В 1225 році цілий відділ опиняється на Куявщині, над озером Ґоплом як помічники хрестоносців, яких запросив князь Мазовецький Конрад Валєнрод навертати на християнство Ятвягів. В 1236 році бачимо вже їх як дружинників Графа Гуйда Саса при дружинах короля Данила. Напевно, що аж по нападі Татар на Галичину і Бойківщину, Данило і його син Лев, про що свідчать документи надавання таких земель лицарам Сасам, осаджує їх на Підкарпатській Бойківщині, де спокійно під опікою наших князів продовжують свою „автономію" до приходу Польщі в 1350 р. і присягають на вірність новому окупантові. Через цих сто років тішилися спокоєм, багацтвом і розростом родин і це вистарчало, щоб надобре закорінитися на нових землях та освоїтися. Новий зверхник хоч також брат (по слов'янській крові) зовсім нашим поселенцям не подобався і це відбивалося аж до наших часів. Напевно Драги-Саси не могли забути полякам їхні кроваві розправи на рідних землях ще в 10-му століттю та їх коляборацію з германцями.

Літопис пише, що коли Данило мав 10 років прийшли до короля Андрія галицькі бояри і стали просити його: „Дай нам отчица, щоб з ним прогнати Ігоревичів з Галича. Король Андрій приняв їх прихильно і сказав: „Добре, пішлю з вами великого дворецького Пота з воєводами і з ним піде також військо вам одноплемінне і одновірне." Це діялося 1216 року, коли Святослав чернигівський, Ігоревич новгородський, смолинський та київські князі разом з Поляками і Половцями забрали Галичину. - (Лотоцький — „Історичні Оповідання" ст. 198.) Як бачимо, угорський король мав слов'янський військовий відділ до своєї диспозиції, а догадуємося, що це були Драги-Саси. Літом 1206 року засів в Галичі Володимир Ігоревич проти якого боролися його брати Роман Звенигородський, Святослав та братанич Мстислав, що при допомозі угорців усунули Володимира. По короткій а жорстокій мадярській інвазії Галичини бояри знову запросили Ігоревичів, які хотіли покорити сваволю бояр тому нищили їх, виганяли і вбивали. Зорганізовані бояри вдалися знову до угорського Андрія і просили про Данила Романовича. Король Андрій вислав на Галич велике військо, здобув галицький престіл і посадив на ньому малолітнього ще Данила, очевидно під своєю опікою, що за намовою польського князя Лєшка закінчилося Угорсько-Польською окупацією в 1216 році. Молодий 18 літний Данило в союзі з Литвою і при помочі тестя Мстислава Удачного, новгородського князя, поборює опікунів Угорців і Поляків і твердо засідає на галицькому престолі. Припускаємо, що наші Драги-Саси були в той час вже в близькому відношені з литовським князем і разом з Литовцями помагали Данилові здобувати Галич, який кількакратно дістається до їх рук. В 30 роках, 13 століття, Данило приятелює з литовським князем Мендовгом, який щойно зорганізував литовську державу. Особливо в той час докучали Данилові з півночі Ятвяги і він мусів заключити союз з мазовецьким князем і хрестоносцями та деякими племенами, а також Драгами Сасами.

Обавляючись світової опінії, що в загальному охороняла лицарські права, Польща не могла скасувати дальшу традиційну автономію Сасів, що охороняли її також своєю зброєю, яку мали право носити. Таке поважне число, як на той час, також грозило певною небезпекою, тому відбувалося тільки постепенне відбирання прав.

В 1366 р. за короля Казимира Великого Польща числила 1.300.000 населення, в тому 500 добре вишколених і зорганізованих лицарів Драгів-Сасів, що мали поважну силу. Щоб протиставитися такій силі король Володислав Ягайло за намовою можновладців дорадників осаджує на Бойківщині спольонізованого лицаря-воєводу Спитка з Мельштина, який дістав право на всі вільні, не обсаджені ще землі аж по ріку Стрий, майже на половину Бойківщини. Спитко основує місто Самбір, будує оборонну твердиню, наставляє бурмістрів німців, спроваджує на свої землі колоністів-осадників Мазурів і Німців та відбирає права до різних урядів лицарам Сасам, як право збирати мита на роздоріжжях торговельного шляху, закладати склепи в місті, чи на інших місцях, бути сторожами-пограничниками.

Все це обсаджував своїми людьми, найбільше Німцями з Мазов'я, бо сам виводив себе з „Мазовша" з міста Ляндсгуту. Відразу приділив Мазурам 50 ланів довкруги Самбора, які належали до колишніх князівських земель, де пастухи випасали худобу і тому та місцевість називалася „Погоничі". Спеціяльно Кульчицькі лицарі мали свої лани побіч тих, тому дістали дуже немилих сусідів, що колись добре далися їм в знаки. Маємо довгу історію переслідувань, відбирання прав і земель тими осадниками, які вибивалися на лицарів, прибічників бурмістрів, а опісля старостів. Існує документ такого надання, що звучав: „Ми Спитко з Мельштина дідич і пан Самбірського „околу"надаємо землю в границях від-до панові такому то зі всіма правами і обов'язками відносно них іт. д." з закінченням „надано це в Самборі в день святої Лукії-Діви 1390 року в приявности шляхотних мужів: Яна з Тарнова-Сандомирського Воєводи й руського старости, Бенька-дідича з Жабокруків, Андрія, Ходка з Библа, Жаготи з Ґнойна, Юрія з Ступниці, воєводи „волоських сіл" (всі осади наших лицарів Сасів так прозвано) і багато наших віродостойних свідків". Як бачимо, про наших давніх осадників Сасів немає навіть згадки. (Хроніка міста Самбора Ст. 7,8,9,).

Польські королі роздавали здобуті землі своїм заслуженим „воєводам" а ці своїм підданим лицарям німцям, мазурам, уграм, полякам а також нелицарям жидам-арендарям, яким не вільно було надавати. Не маємо на меті вичислювати значну кількість чужої, напливової тут на Бойківщину різногорода грубої і дрібної шляхти, яку частинно винищив, або витиснув рух Хмельниччини та Гайдамаччини, однак ще багато тих „зайдів“ що так називала їх наша шляхта залишилося до наших часів. Історія згадує, що сам Хмельницький і його загони з респектом ставилися до нашоєго дрібного лицарства, бо багато з його членів вступило до його відділів, через що деякі села як пр. Кульчиці дуже потерпіли від дикої пацифікації, спеціяльних старостинських наємників, Німців, Мадярів, Мазурів і інших розбишаків, що творили лицарську гвардію при старостах і одержувалися з королівських доходів. (Диви: „Участь дрібно-шляхотського лицарства в відділах Хмельницького" В. Липинський, Київ 1912 р.) В скарзі до короля читаємо, що наїзники спалили пів села, вбили священика, знищили всі засіви на полях, припинали жінок до конячих хвостів і волочили вздовж селом. Діялося це 1586 р. в часі великого козацького руху, втечі на Запоріжжя, появи там гетьмана П. К. Сагайдачного та багатьох інших з дрібного підкарпатського лицарства, які занимали там поважні пости. (В. Липниський — „Україна На Переломі") Вже передтим зорганізовані Саси нераз відпирали такі наскоки, як також наскоки різних розбишацьких, з поза Карпат,банд.

Маємо також багато даних, що наші лицарські відділи дуже часто обороняли селян кріпаків, чи королівщан від різних панських кривд. Треба зазначити, що мусіли також і збройно боронити своїх прав.

 

Наше лицарство під польською окупацією.

 

Одне століття щасливо пережили наші лицарі під опікою галицьких князів, знайшли тут прихильність населення того самого, слов'янського походження, тої самої віри, звичаїв і обичаїв та навіть терен в дечім подібний до їхної батьківщини. Знайшли Драги-Саси й доброго опікуна в особі короля Данила, а згодом його сина, яким вірно служили. Та доля так судилась, що ті, що від них вони два рази тікали стрінули їх тут знову.

Окупація Галичини Поляками розпочалася на сам Великдень 1340 р. Причиною походу польського короля Казимира Великого на Галичину була смерть князя Юрія 2-го, що був дуже пропольський, а якого наші бояри через це отруїли 7-го квітня 1340 р. Тому, що не було вже правного наслідника трону, бояри хотіли посадити на нього литовського князя Любарта, сина Ґедиміна, а Поляки, що мали свого кандидата угорського Андрія 2-го, разом з Угорцями роблять наглий наскок, в часі безголов'я рабують князівську скарбницю та золотом кований князівський престіл. Наше лицарство при помочі Литовців відпирало Поляків і Мадярів, аж до 1387-го року, коли слідувало цілковите поневолення Галичини Поляками, та впровадження своєї адміністрації з якою масово посунули різні нові осадники, а з ними духовенство, що знова вогнем і мечем навертало підбите населення на свою римо-католицьку віру, а особливо наше численне лицарство. Над включенням Галичини в Польську державу і затертям всіх різниць відрубности працювала вся адміністрація. Нищили впень впертих бояр, лицарів. Недопускали до згромаджень, на яких створювалися спільні оборонні засоби і середники. Поляки затирали територіяльні границі і походження та перекидали населення з одної околиці до другої чужої, мішали між своїми, а цілу державу поділили на дрібні адміністраційні дільниці-повіти на чолі яких поставили своїх довірених старостів з відповідним військом в оборонних замках, а селян прикріплено до землі як невільників.

Годі ствердити скільки різних — галицько-українських бояр та дрібного лицарства залишилося по довшій боротьбі з польсько-мадярськими бандами, але знаємо, що вже 1374 року Людвиг Угорський, якому Поляки віддали Галичину на підставі попередної угоди, перевірив лицарські документи Сасів і певно тому, що були вони уложені на підставі німецького права, признав їм певного рода лицарську автономію мабуть з вірою, що це наємні чужинці.

В так званій Кошицькій Угоді наше лицарство залишилось надальше власниками наданої землі, за яку мало від тепер платити 2 гроши від лану річно. (6 ґр. коштував корець збіжа, 24 гр. платилося за великого вола) Сасів принято в склад загального лицарства, та признано виплачувати їм відшкодування за рани на війні, за смерть в боях, кращу платню і удержання в службі заграницею та викуп з неволі.

В 1360 р. король Казимир В. затвердив лицарські права дані документами ще князем Львом. Король Володислав Ягайло затвердив ці права опісля в Кракові в 1388 р. Згодом наступали ще інші „привілеї" в роках 1388, 1422, 1425, 1430 і 1433-му. Одним з дуже важних прав було те, що невільно конфіскувати лицарської землі і ув'язнювати лицаря без королівського суду, з винятком підпалу, умисного вбивства, чи за розбій.

Галицько-українське лицарство аж по році 1425-му самостійно і кожний особисто добивалося своїх прав, а найбільше труднощей зазнавало грубше боярство, яке аж в 1433 році польський уряд затвердив т. зв. „Привілеєм Єдльненьскім" („Гісторія Польскі в Зарисє,, — Ст. Кутжеби). Досі українське лицарство мусіло безплатно служити в війську навіть за границею. Мусіли самі робити дороги, оборонні городища, чи замки та платити від землі велику данину збіжжям, переважно вівсом. В 1454 р. звільнено лицарство від плачення мита, спершу від привозу соли, а опісля від всіх річей, які везло для себе. Майже перед кожною війною лицарство домагалося поліпшення своїх прав і сойм та король мусіли на це годитися. В нашій родині Кульчицьких-Волчків заховався шляхетський документ на пергаміновім папері, з ляковою печаткою на шнурку, з водним гербом посередині, затверджений королем Ліщинським.

Опісля безліч різних управнень наступило при нагоді, коли була потрібна їхня сила, аж до права „вета" і „нігіль нові", що одним голосом зривали сойми та соймики. На дрібне лицарство також почасти спливали ці благодати.

В 1578 р. перейшло в соймі право, яке вимагало від лицарства в Польщі т. зв. „І Н Д И Ґ Е Н А Т У" або ушляхетнювання. Таке право на підставі предложених документів приналежности до лицарського роду надавав, або ухвалював Сойм, а заприсягав особисто, через спеціяльний ритуал королівський канцлер. Нормально, від польського шляхтича вимагалося документів від третього покоління. Чуже лицарство, а в тім бойківські Саси і інші, аж значно пізніше, мусіли виказатися найдавнішими документами. Сасам лицарям приписали походження з лицарства „К у я в є ц к о г о", видко признано вже новіший документ мазовецького князя Конрада Валєнрода, що запросив до себе Хрестоносців, а з ними і наших Лютичан-Сасів. Видко, що було це цілево зроблене, щоб тим способом затерти давні часи, зробити їх польськими, включити до реєстру польської шляхти і винародовити. Кожний з нас має той додаток: рік надання і заприсяження та з „К у я в с к є г о"... Ще в 1491 р. вийшло право, що нешляхтичеві заборонялося власности землі, тому ці, що вже мали її мусіли доказати своє шляхетське походження та пильно зберігати здобутий документ. Серед нашого лицарства існував один спільний документ на цілий рід С а с і в і на поодинокі оселі, тому на цій підставі легко було опісля виробляти особисті документи, які так пильно зберігалися в відповідних сховках, в кожного шляхтича.

В 1447 році сойм ухвалив, що лицарство може ставитися на війну під своєю родовою хоругвою, та що може обороняти свої права „конфедераціями", себто зорганізованим спротивом, чи обороною. В 1464 р. відбулася така конфедерація руської шляхти, проти польської, що не хотіла, аби шляхта земель руських була на цих самих правах.

В 1772-му році Галицькі землі забирає Австрія і вже 1775 року проголосила, що потверджує всі лицарсько-шляхетські права, як що вони згідні з правом Австрійської Монархії. Це розпорядження звучало: „тому, що наш уряд відрізняє шляхту від простого населення, а не кожне польське шляхотство має право до Галицької приналежности, розпорядком з 3-го липня 1775 року видано приписи, як і хто може вивести своє шляхотське походження."

Особливо старі титули і папери з німецьких часів, чи ще з Римської імперії автоматично були приняті, навіть беж жадної оплати. Визначено термін виведеня титулів баронів, граб'їв, князів графів і ними обсаджувано важніші уряди. Наша дрібна шляхта „Саси" без труднощей зістала признана і багато її членів опинилося на досить поважних урядах. Цісар зніс горілчаний примус, який від кількох сторіч був накинений панами дрібній шляхті, а запровадив державні бровари на базі добровільного вживання. Наступила контроля більших маєтків, запроваджено маєткові книги та розрахунок з їх доходів. Знаємо з усної словесності, що траплялося часто в часі переглядів воєнних шпиталів цісарською комісією, що коли зауважено серед простого вояцтва шляхотське прізвище такого вояка відразу переносили до кращого шпиталю. Особливо, підчас І-шої світової війни такі випадки траплялися, хоч сам вояк дуже вбого виглядав. Пам'ятаємо, що майже кожна шляхетська родина мала образ цісаря Франц-Йосифа на почесному місці серед святих образів. Багато з нашого Бойківського лицарства було старшинами навіть вищих ранг, а діти в вищих школах діставали стипендії. (Стефан Кіенєвіч — галіція в добє автономічней 1850-1914 рр.)

В доповненню до короткої розвідки про лицарське осадництво належить згадати сусідних співмешканців лицарсько-шляхетських осад так звані королівські села. Майже до кожної княжої осади вільних лицарів-шляхтичів від 15-го сторіччя польський уряд поселював нових осадників, на своїх нових правах і засадах. Це були так звані королівські села, або камеральщина, що підлягали осібній адміністрації, звичайно старостам, а ці через своїх солтисів стягали різні повинности для королівського стола.

Після права кожна лицарська осада зобов'язана була залишити шосту частину приділених земель на якомусь терені для князя (короля), для його користей. Були це так звані „обшири" і їх використовувала польська адміністрація на осадження різного типу осадників-колоністів, а їхні пани-солтиси творили осібний рід використовувачів в ролі королівсько-старостинських посередників. Чимало клопоту з ними мало наше лицарство, бо були це завзяті поляки ненависники всього того, чого держалося наше лицарство, а це віри і русько-української національности. Пани каштеляни і солтиси обшарники в різний спосіб старалися докучати нашим лицарям-шляхтичам та відбирали їм різні права. Помимо всього лицарі-селяни оперті на родових традиціях і лицарських амбіціях гордо держалися, господарили, торгували, промишляли, вивчали своїх дітей, забирали різні адміністраційні пости, аж примусове запровадження коршем з горілчаним приділом на користь королівського столу, при кінці 17-го століття, постепенно притупило їх чуйність аж до нашого часу. В 18 столітті такі королівські економії становили 3 проценти всіх ,,червоно-руських" земель, до самої королівщини належало 16%. церковні добра становили 17%, шляхта-можновладці з кріпаками держали 58%, а дрібне лицарство 6%.

Священик о. Михайло Городиський (гербу Корчак) в місячнику „Ми і Світ" про нашу шляхту пише: Польська державна адміністрація цілий час своєї окупації України, а особливо між двома світовими війнами намагалася всіми способами перетягнути на свій бік обрядово і національно роди дрібної, української шляхти, бо княжі і боярські зуміли сполінізувати ще в попередніх століттях. Спеціяльно, з цією метою вони заснували організацію під назвою „Товажиство Загродовей Шляхти" з осідком в Перемишлі, під головством навіть духовної особи, яка не перебирала в засобах в проваджені такої акції. Тих, хто ставав членами такого товариства відповідно трактували, обділювали землею, посадами, добрими роботами, давали допомоги і т.п., а відтак вимагали зміни метрики з греко-католицизму на римо-католицизм, цебто сполячували. Хоч як вкладали великі зусилля, уживали різної брехні, мовляв цілі села шляхотські вдалося їм перетягнути на своє, вимінювали визначніших осіб, котрі ніби то повернулись „на лоно маткі ойчизни свойей", але в дійсності успіхи були дуже марні. Вдавалося їм перетягати, чи тільки до свого „товажиства" втягати дуже слабого характеру людей, або таких, що з шляхетством ніколи не мали нічого до діла. Була то різна збиранина-голота, яку ловили на принадну вудку. На превеликий жаль багато з нашої суспільности повірили в це, що шляхта є польського походження, були злої думки про наше лицарство-шляхту взагалі, що в декого ще до сьогодні залишилося.

Тимчасом переважаюча маса української, так званої „загонової", чи „загородової" або як прозивали її через скрайнє нераз убожество „ходачкова" шляхта в 90-х процентах не давала втягнутися в польонізаційні сіти, а й ці, що попали гіркожалували, оправдувалися різними поважними причинами, мали важкі викиди сумління.

Стверджуємо, що українська дрібна шляхта за Польщі надалі залишилася вірною своїй церкві, своєму народові і своїм національним традиціям! З рядів нашої дрібної шляхти, з роду „Сасів", з „Корчаків" та інших вийшло багато визначних синів України, що прикрасили своєю славою ці наші лицарсько-шляхетські роди.

Др. Сенютович - Бережний професор-історик та дослідник шляхетсько-лицарського питання в статті про Галицьку шляхту в Америці з 13 березня 1959 р. пише: „деякі історики зазначують, що історизм одної спільноти є традинаціоналізмом та консерватизмом"

На початку 20-го сторіччя ці прикмети не находили пошани бо серед нашої інтелігенції був занадто сильний ліберально-демократичний погляд опертий на радикально-соціялістичних переконаннях і через це такі очеркнення ставали чомусь несприємливими. Криваві події, відродження державности і невдала соціяльна дійсність багатьох вилічила і почалося відчувати знову зв'язок з минулим та його традиціями. Носії шляхетських прізвищ перестали стидатися свого походження та постепенно почали цікавитися минулим шляхетського стану, який стільки віків був провідною верствою народу. Постепенно появляється заінтересування геральдикою та родознавством. Відгребують твори Вячеслава Липинського, який в своїх творах давав правдиву оцінку історичної ролі української шляхти. В теперішній Польщі навіть перевидано великим накладом твори В. Лозіньского, особливо „Правем і Лєвем" де досить вірно описана історія нашої дрібної шляхти та її утиск польськими можновладцями.

Польща явно бється в груди і признається до помилок. Зробимо і ми великий історичний недогляд залишаючи це так важне в нашій історії питання занедбаним. Прийдешні покоління, слідом за ворогами, можуть з погордою ставитися до наших найбільших героїв, через що може наступити серед нас брак пошани до нашої минувшини, а в парі з тим і почуття маловартости.

Обмежене місце в ,,Монографії Бойківщини" не дозваляє нам ширше писати про лицарство, чи по новішому „нашу шляхту Бойківщини". Можливо, що хтось відважиться ще опрацювати цю широку історичну ділянку, яка зовсім занедбана в нашій літературі, а яку так вперто використовують наші вороги-сусіди на свою користь. Можна поставити питання: Яка нам з цього користь?... Чим таке лицарство-шляхта причинилася до відбудови нашої державности? ... Де поділися ці славні, і так численні герої-лицарі в часах історичних змагань за нашу державність? Лицарство, чи шляхетство належить вже в більшості до пережитків, почасти обоятних для більшості, але це не зменшує тих позитивних наслідків, що воно оставило в нашій історії. Серед бойківського лицарства вели перід і в значному числі переважали С а с и, особливо Драго-Саси. З наведеної історії бачимо, що вже сама назва могла дати причину до зрізничкування серед місцевого населення, а кращі життєві умовини, на підставі лицарсько-шляхетських прав, викликували навіть вороже наставлення закріпощеного та поневоленого народу. Частина могла піти слідами вищого боярства-шляхти (князів, графів, різних „фонів", чи „ріттер фонів") яких в нас було багато і винародовитися. Натиск на винародовлення був дуже великий, приманчивий і навіть почасти історично обоснований... Бойківське дрібне лицарство зуміло задержати не тільки свої права, свою організованість, але також приналежність до своєї віри та нації!!

Окупанти Поляки різними способами і заходами старалися перетягнути наше лицарство на свій бік, або покріпачити так численну вільну, навіть добре зорганізовану родовою формою селянську масу, що по геройськи зберігала присягу на вірність нашим князям Данилові і Левові, яку пригадував в кожній майже лицарській оселі найбільший церковний дзвін іменем „Данило"

Західна Україна-Галичина взагалі задержала найбільше автономних, державних прав і це завдяки численному дрібному лицарству. Не місце тут описувати численно зорганізовані оборонні відділи в т. зв. „Конфедераціях".

Одна тільки оселя Кульчиці видала численні ряди заслужених лицарів, як теж багато інтелігенції, що вславилася боротьбою за українську справу, а не менше славних людей видали й другі роди, з інших лицарських осель,

В декого з них покутує ще симпатія до опікунки Польщі в своїм льояльнім відношенні і політиці, та переважаюча більшість була ворожо наставлена до окупанта, як: творець Гайдамаччини Яворський-Мелхиседек, що походив з Косьцішів Яворських, а родився в Лубнах, батько Карп, осавул на Січі в полку Лубенськім, а дідо Ілля мав псевдо Значко, також старшина Січі. Три брати були також старшинами: Трохим сотником, Максим Товаришем військовим, Андрій майором, а четвертий Аркадій ігуменом Богуславського Манастиря. Польський історик Фр. Равіта-Ґавроньскі, який опрацював добу Козаччини і Гайдамаччини в ,,Історії Рухів Гайдамацьких" 17го і 18-го ст. пише, що Мелхіседек-Яворський належав до тих неспокійних духів, що гуляли по землях Польщі й України. Характеризує його як чоловіка великої життєвої енергії, великої амбіції з стремлінням до щораз вищого, кращого і корисніщого. Великий оборонець православ'я разом з другими шляхтичами, провадить завзяту боротьбу з Поляками на релігійнім і політичнім тлі, аж до відірвання України від Річпосполитої. Вступив до манастиря , щоб краще виконувати запляноване діло. В той час і багато інших Яворських занимали навіть високі пости в Польщі.

Майже кожний відламок цього історичного роду ,,Сасів" в 17му і 18-му століттю мав своїх членів на високих постах в польських урядах з задержанням своєї віри і національности. Станислав Бачинський Сас писар більшої, коронної канцелярії в 1658 р., Антін Бачинський коморник київський в 1774 р. і багато, багато інших з цього роду визначних людей аж до наших часів.

Тут годі писати про всіх членів тих лицарсько-шляхотських родів, що занимали різні пости і менше, чи більше заслужилися для української справи. Не бракувало й таких, в кожному роді, що занимали високі позиції. Деякі з них відрікалися батьківської віри і національности, та стали ворогами, але по них слід загинув. Польський історик В. Лозинські в „Правем і Лєвем" так характеризує нашу дрібну-бойківську шляхту: В Самбірщині від ріки Верещиці, Дністра і Стрия аж до Карпатських гір жило найбільше малоземельної православної шляхти, яка незважаючи на важкі переслідування зі сторони польського уряду і польських панів можновладців твердо держалася своєї віри і народности та не давала себе нічим відстрашити. Не було закутини по цілій Польщі і Україні, де жилоб стільки цієї шляхти, що тут.

Дрібна шляхта жила в збитих, однорідних переважно громадах і тому почувала в собі силу, держалися разом, була всупереч свого убожества бадьорою і сильною опорою польонізації східних земель Польщею. Цілі села як: Чайковичі, Білина, Ортиничі, Гординя, Сілець, Кульчиці, Городище, Бережниця, Бачина, Топільниця, Явора, Ільник, Комарники, а дальше в Стрийщині Крушельниця, Корчин були густо заселені тою шляхтою, що виводила свої шляхетські клейноти від найдавніших часів, дорожила ними і хоч як намагався польський уряд взяти її в підданство, стояла твердо за свої лицарські вольности. Коли взяти під увагу, що наша багата шляхта, праслов'янська, чи з Варягами споріднена майже зовсім покинула прадідівську віру, національність та стала завзятими ворогами своїх співбратів, то дрібна шляхта за свою національну і релігійну вірність і оборону до наших часів не дістала серед нашого ширшого громадянства признання, а навпаки іронію і кпини... Польща боялася її і мусіла дуже часто їй уступати. Карпатські гористо-лісисті терени були знаменитим місцем на лицарські вишколи, випади і схорони. Це не простий випадок, що земляк з Бойківщини гетьман Петро Конашевич Сагайдачний опинився на Запоріжжі і заблистів вмілістю лицарського мистецтва та організованости. Дослідники лицарського питання чужинці кажуть, що Запорозьке Січове лицарство то була звичайна, припадкова збиранина, за словами ворогів навіть „голота", та це протиставиться історичній правді.

Запорожці, в перевазі це сини цих дрібнолицарських родин, а організатори оборонної „Січі" були навіть членами нашої грубшої „шляхти" як : князь Байда Вишневецький, князі Богдан, Михайло і Кирик Ружинські, Остап Дашкович, Самійло Зборовський, Чорнинський, Чаповицький, Косинський, Лобода, Самійло-Кішка, Шаула, Кремпський, Підвисоцький, Микошинський, Байбуза, Нечковський, Конашевич-Сагайдачний, Жмайло, Павлюк, Оліфер Голуб, Тирський, Сулима, Кулага-Перажницький, Кальнишевський та хочби Хмельницький і Виговський. Це все наша родова шляхта-лицарі з дідів і прадідів. Від самого заснування Запорізької Січи до її останніх днів брали діяльну участь в її чинах та в її житті всі верстви Українського Народу в тому числі й українська аристократія та численно дрібна шляхта... В. Липинський вичислює з самої оселі Кульчиці Шляхецькі кільканадцять родових прізвищ, які найшов серед козаків на Січі. Молодь лицарсько-шляхетських сіл Бойківщини масово втікала на Запоріжжа, щоб тут здобути лицарське мистецтво для оборони своєї віри і народу. Дуже багато різних прізвищ ховається за псевдами (придомками-прізвиськами – дивись: прізвиська родів Драг-Сасів - автор проекту) так, що годі устійнити кількість лицарства, але й такі визначні постаті як Сагайдачний, Жмайло, Павлюк, що вибилися на гетьманів можуть засвідчити про ці факти. В канцелярії Виговського працював секретарем Григорій Кульчицький, перекладчик турецької мови на дворі польського короля. (В. Липинський — „Україна напереломі"). Герой Відня Юрко Кульчицький також вславив Бойківщину своїм геройством.

_____________________________________________

Утрисько М. Бойківщина монографічний збірник матеріалів про Бойківщину. Головна управа товариства "Бойківщина",Філадельфія ЗСА, 1980

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.