Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

Височанський Павло (* 1890?), кооперативний діяч, працював спершу на Полтавщині, згодом член правління Дніпросоюзу (1919-1921 р.р.) і Вукопспілки (1922-1923 р.р.); 1927 керівник кредитового відділу Науково-дослідної кафедри кооперації при Кооперативному інституті в Києві; автор ряду праць, мала енциклопедія "Коротка історія кооперативного руху на Україні" (1925 р.); "Начерк розвитку української споживчої кооперації на Україні" (1925 р.); "Кооперативний продаж" (1928 р.); "Кооперативний кредит" (1929 р.). В 1930-х роках був репресований.

Володимир ДУБІВ—Лев БИКОВСЬКИЙ

ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ ВИСОЧАНСЬКИЙ

В історії суспільних рухів, а українських зокрема, роля визначних одиниць мала велике значення. Від їх ініціятиви, знання, організаційного хисту та самовідданої праці залежав іноді успіх або занепад не тільки окремих задумів, а й цілих галузів нашого культурного, економічного і політичного життя.

До таких одиниць належав і Павло Височанський, визначний діяч і теоретик у ділянці української кооперації. На жаль, у доступних нам посібниках та в енциклопедіях знаходимо дуже мало відомостей про нього і його діяльність.

Наприклад, в довідковій праці д-ра Іллі Витановича ”Історія українського кооперативного руху“ – (Нью-Йорк, 1964) про Павла Височанського згадується лише побіжно, як про ”історика української кооперації”. Так само і в ”Енциклопедії Українознавства” (вид. НТШ, 1 том гаслової частими) під гаслом ”Височанський Павло“ вміщена тільки 12 рядків тексту, і то з помилковою датою його народження. Про ”Українську Радянську Енциклопедію” (київське видання) і згадувати не доводиться, бо там про Павла Височанського, як репресованого, зовсім замовчано.

Тому впорядники цього єляборату, колишні середньошкільні, високошкільні та товариші Павла Височанського по праці, вважали за свій обов'язок подати жмут спогадів про цю визначну постать, щоб доповнити опубліковані досі скупі відомості про нього.

Одночасно цей причинок міг би стати деяким матеріалом не тільки для студій Звенигородщини, а й для історії української кооперації. Серед безчисленних жертв, що їх віддав український нарід молохові ”старшого брата“, за те, що він «приєднав» Україну до своєї ”культури“, треба згадати й професора Київського Кооперативного Інституту — Павла Федоровича Височанського.

Павло Федорович Височанський народився у червні 1892 року в селі Вікнині, Стецівської волости, Звенигородського повіту, на Київщині (за адміністративним поділом, що існував за царату). Батько його Федір Павлович, шляхтич, походив із старовинного, але збіднілого роду ¹. Його освіта не перевищувала курсу сільської народної школи. Все своє життя він працював на дрібних посадах, на бурякових плантаціях цукрового магната Закса ². Був одружений із звичайною неписьменною селянкою. Отже до Павла Федоровича не можна було застосувати характеристики: явні з дуже благородних (такою характеристикою особливо охоче послуговувалися панки на фільварках, зокрема тоді, коли той з дуже благородних ледве вмів підписати своє прізвище). У Павла Федоровича Височанського текла наполовину селянська кров.

У його батька Федора Височанського, Було шестеро дітей — чотири сини (Семен, Павло, Василь і Михайло) та дві доньки (Марія і Ольга). Отже разом, ще батько і мати, вісім ротів ... За таких умовин думати про високу освіту для дітей було даремно. Ідеалом таких батьків було допомогти синові добитися посади ”табельщика” на фільварку. Це вже давало можливість зараховувати ”табельщика” до керівного складу фільварку, звільняло його від фізичної праці. Табельщик отримував 15-20 рублів місячної платні і т. зв. ”провізію”, себто певну кількість зерна.

Саме цього й досягнув найстарший син Федора Височанського, первенець Семен; хоч він був закінчив тільки сільську народну одноклясову школу (три роки навчання), але мав гарне письмо (як казали, «почерк»), а батько, що оббивав пороги управителя фільварку, добився того, що його найстарший син уже з 16-ти років пішов на власний хліб.

Земельної власності Федір Височанський не мав, мав тільки селянську, вшиту соломою хату, як у всіх селян середняків, або, як тоді писали земські статистики: »дві хати через сіни і в сінях комора«, а при хаті невеличкий город.

Другий син, Павло, був протилежної вдачі — слабого здоров'я, не надавався до праці у фільварку, але любив книжку. Його чекала інша ”кар'єра” — в конторі цукроварні в с. Кисілівці, що належала тому ж самому Заксові. Письмо («почерк») Павла цілком відповідало конторським вимогам — було чітке, гарне, цифра в нього, як казали, зовсім канцелярська. Але примхлива доля захотіла приголубити Павла. В 1905 році у Звенигородці, повітовому місті, відкрилася середня комерційна школа. Повідомлення про це було оголошене ще рік перед тим і серед населення, очевидна річ, точилися жваві балачки про цю небуденну на ті часи подію ³.

У Звенигородці жило стареньке подружжя Чукісеєвих. Сам Чукісеєв був за походженням осетином, мав чин козачого урядника (це те саме, що унтер офіцер у полку). Служив у тій частині Польщі, що колись належала до Росії. Там одружився з полькою, а коли постарівся; став непридатним до військової служби, Польщу покинув і оселився у Звенигородці, де купив собі невеликий дім (на Міщанській вулиці). Потім подружжя Чукісеєвих ”виписало” з Польщі сестру пані Чукісеєвої і так троє стареньких доживали віку.

Потрапило це подружжя до Звенигородки завдяки Федорові Височанському, що — відбуваючи військову службу в Польщі — запізнався там з Чукісеєвим.

Він розповів йому про Звенигородку і намовив перенестись туди, »як вийде на пенсію. Чукісеєв поставився уважно до пропозиції Федора Височанського і його родина справді опинилася згодом у Звенигородці, де він і поновив знайомство з Височанським.

Коли у Звенигородці почалися розмови про відкриття середньої школи, Чукісеєв написав Височанському листа, дораджуючи йому »опреділити« туди Павлика. Знаючи, що у Височинського з грішми не густо, Чукісеєв відразу ж пообіцяв допомагати »Павлуші«.

Доля Павла була вирішена — замість контори в Кисілівці, він опинився в першій клясі комерційної школи у Звенигородці, під опікою родини Чукісеєвих, де він залишився аж до закінчення школи влітку 1912 року. Федір Височанський, батько Павла, захворів на туберкульозу і в 1907 році помер. Всі надії Павла на будь-яку допомогу »з дому — пропали. Але, вступивши в школу, Павло з усією наполегливістю кинувся гризти ”граніт науки” і незабаром здобув собі належну прихильність учителів. Тому вони охоче рекомендували його як ”репетитора” батькам тих дітей, які незадовільно вчилися і таким способом Павло заробляв собі на прожиток і вчився далі.

В 1910 році його старшого брата Семена, забрали до війська і Павло мусів із своїх скромних заробітків посилати ще й якогось карбованця матері, щоб мала за що хоч гасу купити. Від оплати за науку в школі, досить високої (в молодших клясах — 100 руб., а в старших — 120 руб.) його, звичайно, звільнили. Середню школу Павло закінчив нагороджений золотою медалею. Негайно ж, після закінчення середньої школи, він вступив до Київського Комерційного Інституту на економічний відділ. У селі Сидорівки, Канівського повіту на Київщині, були маєток і цукроварня відомого українського мецената — Василя Федоровича Симиренка 4. Управляв маєтком Володимир Федорович Вовк, син відомого професора (антрополога) Федора Кіндратовича Вовка 5 і брат Павлового учителя та клясного наставника Юрія Федоровича Вовка 6.

На початку літа 1912 року після випускних урочистостей Павло негайно подався до Сидорівки, де одержав працю в конторі й таким способом заробив собі грошей, щоб виїхати до Києва.

В Києві була центральна контора Закса. І Павло, як син колишнього співробітника маєтку Закса, з рекомендацією від головного управителя маєтку, одержав у цій конторі тимчасову працю.

Так пройшов перший (1912-13-ий) рік його студій в Київському Комерційному Інституті. В Києві ”кабінетная” вдача Павла знайшла для себе вдячний ґрунт. Він не марнував часу, кожну вільну хвилину перебував по книгозбірнях, все щось читав і робив виписки...

На весні 1813 року Павло, разом із групою своїх товаришів студентів, одержав запрошення на працю у Звенигородському земському статистичному бюрі для проведення оцінки нерухомого майна мешканців м Звениґородки. Виїхали: Поєдинок, Пищаленко, Ситник, Височанський, Ситницький, Жадько, Дубів. Робота провадилась досить жваво, але в липні трапилась неприємність. Керівник Статистичного бюра, Цуцкин неправильно вимовляв слово ”геодезія” (замість геодозія вимовляв агедеозія) і студент Поєдинок висміяв перед товаришами анальфабетизм шефа. Цуцкин довідався про це і затаїв злобу. Невдовзі трапилася йому нагода пімститися. Поєдинок описував садибу радника Звенигородського повітового земського зібрання Кожухаря. Садиба була велика, виходила на дві рівнобіжні вулиці — Соборний провулок і Продольну. Обміри Поєдинок зробив тільки з одного боку, а креслючи на блянку схематичний план — зазначив і другу ширину (на Продольній вулиці, рівну першій (на Соборному провулку), себто — накреслив садибу прямокутником. Тим часом бік садиби на Продолній вулиці був трохи вужчим — на якихось два метри або, як тоді рахували, біля трьох аршинів. Цуцкин про це знав і, перевіряючи роботу Поєдинка, зауважив помилку, вчинив скандал і з місця звільнив Поєдинка з праці. Це так обурило всіх статистиків, товаришів Поєдинка (Поєдинок мав непересічні знання і користувався серед товаришів великою пошаною), що вони всі (12 осіб застрайкували. Скінчилося все тим, що всіх статистиків звільнено з праці. Була середина літа, група студентів опинилася на мілині — заробити не було де. Статистичне бюро також не мало ким замінити звільнених і праці фактично припинились. Павло Височанський разом з кількома звільненими товаришами негайно подався до Сидорівки і там, в конторі, працював аж до повернення до Києва, до інституту.

Восени вернувся з війська його старший брат Семен. Зустрівшись, брати обміркували свій родинний і матеріяльний стан та вирішили, що при їхніх злиднях шляхетський (дворянський) титул є якимсь глумом. Отже постановили перейти до ”селянського стану”. Негайно написали відповідне прохання до Стецівського волосного управління. Незабаром відбулося волосне зібрання (”волосний сход” , як казали тоді), на яке прибули й брати Височанські. Селяни згодились прийняти їх до свого стану, але висунули умову: брати мусять поставити ”могорич” — два відра горілки. Павло, як заможніший від свого брата, виклав потрібну суму (відро горілки коштувало тоді 8 руб.) і родину Височанських негайно прийнято до ”селянського стану”, відповідно оформивши все протоколом. Мировий посередник 7, що був присутній на цьому зібранні, підійшов до Павла Височанського і сказав: Поступування вашого брата мене не дивує, він — простий-простак, від селян нічим не відрізняється, але ви — великий дивак. Бути в селянському стані Павло Височанський фактично не міг, бо в його атестаті (дипломі) середньої школи, яку він закінчив, було зазначено, що власник атестату автоматично набуває титул — ”лічного почетного гражданіна”.

Настав 1914 рік. До Києва приїхав керівник Чернігівського губерніального статистичного бюра. Чернігівське губерніальне земське зібранню затвердило план всебічного перепису населення губернії, на зразок колишнього перепису, що його зробив був у 1897 році О. О. Русов (пізніше професор високих шкіл Києва). Для виконання перепису потрібна була велика кількість працівників.

Оселившись у Києві, в готелі, цей керівник оголосив по високих школах мету свого приїзду і почав ”вербувати” студентів на роботу. Про розмах накреслених у Чернігові робіт можна мати уявлення вже з того, що в самому лише Києві було ”завербовано” до 700 осіб, а були ще й інші — ”петербуржці” і ”москвичі”. Разом на Чернігівщині тоді працювало понад 800 осіб.

Павло Височанський попав у список ”завербованих” і на початку весни, разом із групою своїх товаришів і земляків, подався до Чернігова. Але восени вибухла перша світова війна (1914-1918 рр.) і переписні роботи на Чернігівщині спинено, людей звільнено з праці.

Павло Височанський вернувся де Києва і почав працювати в Статистичному управлінні комунікаційних шляхів Дніпра і його допливів. Начальником того управління був відомий фінансист, професор високих шкіл, Л. М. Яснопольський. Він ціле управління, понад 80 осіб, зорганізував майже виключно зі студентів та студенток, навіть заступником начальника управління був студент. Тож в управлінні панувала відповідна товариська атмосфера. Щоправда, з вибухом війни царський уряд брав до військових шкіл і студентів, але тільки студентів молодших курсів, а Павло Височанський під час кожної іспитової секції складав максимум іспитів і вже був близько закінчення інституту.

Хоч атмосфера в управлінні комунікаційних шляхів була дуже мила, проте це була ”казьонна” і, державна установа, а Павла Височанського вабила громадська праця. І доля йому усміхнулася.

В лютому 1915 року в Києві відбувся кооперативний з'їзд. Учасник цього з'їзду, інспектор кооперації Полтавського губерніяльного земства, проф. Борис Мартос (згодом прем'єр уряду УНР) 8 шукав студентів, свідомих українців, на посади повітових інспекторів-кооператорів. Умова ”свідомий українець” була обов'язковою, бо московські кадети заводнювали кооперативні організації Полтавщини своїми єдинонеділимцями, отже була потрібна відсіч.

З 18 лютого 1915 року Павло Федорович Височанський, знову з групою своїх товаришів, опинився в Полтаві. Проф. Б. Мартос залишив Павла Височанського при собі, себто при губерніяльній земській управі в Полтаві, з тим, що на нього покладалася в основному педагогічна робота — підготовка кадрів для споживчих товариств, як в самій Полтаві, так і в цілій губернії, та ”підбичовування” інструкторів - кооператорів у тих місцях, де інструктори були безсилі дати собі раду.

Атмосфера Полтавщини, національний дух населення, товариське ставлення співпрацівників, — все це дуже заохочувало до праці. Павло Височанський працював ентузіястично, тоді ж він почав співпрацювати в кооперативних журналах (московською мовою). Крім службової роботи, він добровільно брав на себе навантаження громадського характеру.

У Полтаві був український клюб, в якому, хоч і нелегально, відбувалися зібрання, визначніші українці (в Полтаві їх не бракувало) виступали з рефератами. Збори відбувалися й у Полтавській спілці споживчих товариств і Павло Височанський не раз читав реферати на соціяльно-економічні теми. Хоч він не належав до жодної політичної партії, проте уважав себе за прихильника »науки« Карла Маркса!..

Полтавська спілка споживчих товариств містилася в колишньому театрі, там була величезна заля з бальконами і Павло Височанський читав у ній лекції для співробітників Спілки та Союзбанку.

Між Москвою і Києвом була боротьба за українські економічні центри. Москва й чути не хотіла про те, що Україна повинна такі центри мати. З цією метою вона творила в Україні свої ”фортеці”, обсаджуючи їх кадрами єдинонеділимців, головно меншевиками.

Головною московською ”фортецею” в Україні був Харків, що охоплював своїм впливом і Донбас. Слабшим був Катеринослав, з охопленням Чернігівщини. В Харкові був крайовий споживчий союз — ПОЮР (”Потребительские Общества Юга России”). Слово Україна було там заборонене. Цей Союз мав свій друкований орган (місячник) Южно-Русский Потребитель. У ньому твердилося, що навіть мріяти про такі українські ”центри” є безглуздям. Редактором цього місячника був Константин Семенович Кононенко, тоді великий ворог українства ...

Полтава, як відомо, територіяльно лежить між Києвом (300 км) і Харковом (144 км). Кооператори Полтави були на боці киян і брали участь у боротьбі за українські економічні центри. Дискусії завжди переходили й на національно-політичні теми, а головними учасниками цих дискусій були інструктори. У киян саме цей сектор (інструкторський) був найслабший і ”поюровці”, не приховуючи, заявляли, що там ”нема з ким говорити”. На жаль, це була гірка правда.

Коли »поюровці« мали середню кооперативну школу, в якій вишколювали інструкторів-кооператорів, то кияни своїх кандидатів на інструкторів висилали на вишкіл до Полтавської спілки споживчих товариств. Тож відстоювання ідей українських економічних центрів падало на плечі полтавських кооператорів.

Становище було дуже тяжке і сили нерівні. Полтавські кооператори, серед них і Павло Височанський, мали багато завзяття, любов до України, до свого народу, але досвіду не мали, а ворог у той час інтелектуально був сильним і даремні були зусилля переконати його у нашій слушності. І коли чотири Союзи Харківщини, члени ПОЮР-у (Мерефа, Валки, Суми й Лебедин) послали своїх інструкторів на вишкіл до Полтавської спілки споживчих товариств, то це вже було великою перемогою полтавців.

Одна така дискусія »при склянці чаю« довела до того, що Павло Височанський, вернувшись із Харкова до Полтави, написав ”Відкритого листа” до члена правління ПОЮР-у В. М. Целларіуса. Виклавши в цьому листі своє українське національно-політичне »кредо», Павло Височанський закінчив його так: ... вот за что я так гарячо люблю безконечно родную мне Україну!» Була домовленість, що цей Відкритий лист» появиться на сторінках »Южно-Русского Потребител«, але, щоб він не »загубився« на пошті, його відвіз до Харкова товариш Павла Височанського і особисто передав редакторові К. Кононенкові. Редактор, прочитавши листа, насмішкувато сказав (московською мовою): ”Яка дитяча романтика”... Лист цей був опублікований на сторінках згаданого місячника, а поруч із ним була відповідь В. Целларіуса. Хоч Целларіус починав свою відповідь тим, що йому ”незвичайно приємно” читати чесні виклади політичних переконань; проте далі він перейшов до критики всяких »мечтаній« (мрій)! Це був 1916 рік, війна була в повному розпалі й такий лист міг дорого коштувати Павла Височанського, на щастя, все обійшлося без будь-яких наслідків для нього.

З вибухом революції 1917 року Павло Височанський пожвавив свої виїзди до сіл для роз'яснювальної роботи. Тоді ж він написав, а Полтавська спілка споживчих товариств видала, невелику брошуру українською мовою п. з. ”Як жив український народ” (Полтава, 1917).

Його шкільний товариш Віктор Ковтуненко став Звенигородським повітовим комісаром і звернувся листовно до своїх товаришів із закликом: мовляв, повіт у наших руках, потрібні лише належні сили! Приїздіть, розгортайте роботу, працюйте! Павло Височанський поїхав, але... через якихсь три місяці вернувся до Полтави, вельми розчарований і признався, що так, як у Полтаві, не працюється, мабуть, ніде ...

Ще в Полтаві на весні 1917 року він одержав листа з військового шпиталю в Москві, в якому повідомлялося, що його старший брат, Семен, лежить контужений у цьому шпиталі (з вибухом війни 1914 року Семена знову покликали до війська і він відразу опинився на передовій лінії боїв). Павло негайно поїхав до Москви і там застали його Великодні свята. Великодню утреню він відбув у Соборі Успіння, де колись коронувалися російські імператори. Під час читання Євангелії різними мовами, він раптом почув і українську мову (в Кремлі!), від несподіванки й особливого переживання Павло аж крикнув. До нього підійшов служитель і, запитавши про стан здоров'я, запропонував йому допомогти вийти з храму. Але Павло Височанський уже встиг опанувати себе і подякував за ласкаву пропозицію.

Брата Семена Павло привіз до Полтави, деякий час тримав під доглядом лікаря, а потім, коли його стан здоров'я вже був задовільний, допоміг йому влаштуватися на працю у Спілці.

Повернувшись із Звенигородщини, Павло Височанський із подвоєного енергією працював в інструкторсько-організаційному відділі Полтавської спілки споживчих товариств. Вона стала великим українським національно-економічним центром.

Невдовзі відбулися збори уповноважених Спілки і його обрано до складу управління. Павлові Було доручено керівництво т. зв. неторговельним відділом Спілки, себто її ідеологічним сектором (відділи: інструкторсько-організаційний, культурно-освітній, статистичний, видавництво, книгарня, часопис-місячник «Полтавський Кооператор»), Він зумів підібрати собі відповідних людей-співробітників, які очолили підпорядковані йому відділи, і розгорнув працю.

Полтавська спілка споживчих товариств стала високоавторитетним чинником не лише для своїх, а також і для ворогів. По школах України запроваджувалося навчання рідною мовою і треба було задовольнити школи українськими підручниками. При Полтавській Губерніяльній управі було педагогічне бюро, що мало за завдання дати школам підручники. Але Бюро не було спроможне вчасно задовольнити потреби шкіл і йому на поміч прийшла Спілка споживчих товариств. Маючи свою власну друкарню, Спілка випускала на ринок один за одним шкільні підручники, деякі з них у такій кількості, що вона перевищувала потреби Полтавщини. Наприклад, »Буквар« видано тиражем 100 тисяч примірників, а читанку Білоусенка чч. І і ІІ— тиражем 200 тисяч. Таким чином Спілка допомогла підручниками й іншим губерніям.

Взявши на свої плечі керівництво такою складною машиною, як неторговельний або, інакше кажучи, ідеологічний сектор, Павло Височанський працював по 14-16 годин на добу. Але це був час молодости, національної весни, час сили й завзяття і Павло поклав значну цеглину в справу розбудови Спілки, як національно-економічного чинника. Його статті в часописі Спілки "Полтавський Кооператор та в часописі Дніпросоюзу ”Кооперативна Зоря”, як і ціла його праця, показали, що він є величиною державного масштабу.

Це й було причиною, що управління Дніпросоюзу в Києві (в той час це вже був Всеукраїнський Центр Споживчої Кооперації) повідомило Павла Височанського, що є вільна посада члена управління і запропонувало йому цей пост. Щоб не псувати взаємовідносин з периферією, управління Дніпросоюзу звернулося до Полтавської спілки споживчих товариств із проханням відпустити Павла Височанського на працю в Києві. Хоч управління Полтавської спілки споживчих товариств добре знало, як тяжко відчується у роботі відсутність Павла Височанського, проте не хотіло чинити йому будь-яких перешкод у праці в ширших масштабах.

Була осінь 1918 року. Крім ширших масштабів праці, Київ вабив Павла Височанського ще й тим, що там була можливість працювати науково при високій школі. Але в Києві його спіткала невдача — він невдало одружився. Перевантажений працею (крім звичайної, службової праці, він тоді складав державні іспити в Комерційному інституті), він не мав можливости належно приглянутись до своєї судженої.

В Києві Павло Височанський працював коротко. Наприкінці 1920 року до

Харкова, що був тоді столицею т. зв. УССР, прибув спеціальний уповноважений ЦК Партії, особистий друг Леніна — І. А. Саммер. Він мав за

завдання реорганізувати кооперацію України.

Перед наступом денікінської армії в 1919 році, столицею УССР був Київ. Коли ж Махно, порозумівшись із большевиками, допоміг їм, — денікінська армія, що була дійшла майже до Орла, поспішно покотилася назад і під її окупацією залишився тільки південь України. Тоді (в 1920 році) столицю УССР перенесено до Харкова.

Саммер, прибувши в 1923 році до Харкова, зліквідував Дніпросоюз як Всеукраїнський Центр Споживчої Кооперації, натомість організував у Харкові Вукоопспілку (Всеукраїнську Кооперативну Спілку). Більшість членів правління Дніпросоюзу, в тому числі й Павла Височанського, перенесено до Харкова. В Харкові, як столиці УССР, були кооперативні центри: споживчої, сільсько-господарської, кустарно-промислової кооперації і кооперативний фінансовий центр — Українбанк.

З самого початку заснування Українбанку, Споживча Кооперація намагалася мати там найбільші впливи. На зборах пайовиків Українбанку делегати від Споживчої Кооперації, т. зв. ”старі кооператори”, себто ті, що працювали в кооперації ще до 1917 року і примушували комуністів при-слухатись до їхнього голосу, провели Павла Федоровича до складу управи Українбанку. Йому доручено обсадження системи Українбанку (контор, філій, представництв) відповідним апаратом та інспекцію всієї мережі Українбанку. В той час Павлові Височанському було біля 30 років і це яскравий доказ, яким авторитетом він був у кооперативних колах, залишившись безпартійним.

Не зважаючи на велику обтяженість працею в установі (це були найтяжчі часи, бо Українбанк щойно організувався і треба було належно налагодити рахівництво в цілій системі та мережі, як і у взаєминах з клієнтурою), Павло Височанський випускає на книжковий ринок одну за одною наукові праці: ”історія української споживчої кооперації” (Київ, 1922), ”Коротку історію кооперативного руху на Україні” (Харків, 1925), «Начерк розвитку української споживчої кооперації», тт. І і II (вид. Книгоспілки, Київ, 1925), ”Кооперативний продаж” (1928), ”Кооперативний кредит” (1929), але, ні великий авторитет в кооперативних колах (особливо у Харкові, не зважаючи на те, що там було повно ”поюровців-єдинонеділимців”, ні забезпечене матеріяльно становище — не вабили Павла Височанського. Його мрією була наукова праця у високій школі, якій би він міг віддати себе повністю. На цьому грунті в нього були розходження й непорозуміння з його дружиною Євдокією Прокопівною. Їй дуже хотілося бути сов’єтською дамою вищого щабля і вона не хотіла переїжджати з Харкова (столиці!) до Києва, де вже працював Кооперативний інститут, а при ньому — великий Кооперативний музей, і власне на працю до цього інституту наполегливо запрошували П. Височанського. Все ж таки він нарешті переміг спротив дружини і в 1927 році П. Височанський став керівником Науково-Дослідного Інституту в Києві, читаючи одночасно і лекції студентам.

В 1929 році Павла Височанського заарештував відділ НКВД, але через

кілька місяців його звільнили з в’язниці і він вернувся до своєї праці в Кооперативному Інституті.

В 1930 році його заарештували вдруге (йшла хвиля арештів науковців) і цим разом він просидів у в'язниці 15 місяців. Трійка НКВД вирішила: вислати його на п'ять років поза межі України. З Києва його перевезли до Харкова і тут, вже після рішення трійки, йому дали побачення з дружиною. В НКВД ій заявили, що чоловіка висилають до Саратова.

Вона не довго сумувала. Знаючи, що бути дружиною репресованого — це тяжка справа, вона радикально розв'язала проблему: подала до НКВД заяву, що з колишнім своїм чоловіком не має більше нічого спільного і потім зійшлася з якимсь членом компартії ...

В Саратові Павло Височанський працював в обласному відділі фінансів. Коли закінчився його реченець заслання, йому не дозволили вернутися до Києва. Натомість послали його на добровільне поселення до копалень міді Карсак-Пай, Карагандинської області. Там він керував фінансовим відділом, звідти допомагав фінансово і своїм двом донькам — Наталі й Галині, що вчилися в Москві у високих школах.

Останню вістку про себе він подав з 20 вересня 1941 року. Так скалічено життя небуденного українського патріота і науковця, людину високих моральних якостей. Тяжко сподіватися, щоб він ще й досі був живий. Якщо справді Вічний Суддя покликав його до себе, то хай буде Йому вічна пам'ять!

 

1) Його предок — Семен Височан був полковником за гетьмана Б. Хмельницького і співпрацював із славним Іваном Богуном та І. Золотаренком.

2) Див. "Раmіętnік Кіjowsкі", т. 2, Лондон, 1963, стор. 173, 180.

3) Див. Л. БИКОВСЬКИЙ: ”Звенигородська Комерційна Школа”, спогади з 1905-1912 рр. Вінніпеґ-Денвер, 1965, Бібліотека 'Нового Літопису», ч. 4.

4) Див. І Розгін: ”Володимир Л. Симиренко”. Вінніпег, 1953-1960; Є. Чикаленко: ”Спогади. 1861-1907”. Нью-Йорк, 1955, вид. УВАН; Є. Онацький: ”Симиренко Василь”, Укр. Мала Енциклопедія, Буенос-Айрес, кн, XIV, 1965, стор. 1729.

5) Див. Вовк Федір, Енциклопедія України, т. І, Мюнхен, 3955, стор. 294-295; Є. Онацький: ”Федір Вовка”, Укр. Мала Енциклопедія, Буенос-Айрес, кн. 2. 1958. стор. 188.

6) Див. Л. Биковський: ”Звенигородська Комерційна Школа”, стор. 9, 41, 43.

7) Мирові посередники-урядовці, яким належало управління селянами. Вони існували в тих губерніях, де ще не було земських начальників.

8) Див. гасло ”Мартос, Борисі” Енциклопедія Українознавства, НТШ. т. IV, Мюнхен, 1962, стор. 1480.

За матеріалами журналу
ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ
Кн.12. - 1966







Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.