Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

   Описуючи герб SAS польські історики та геральдики нічого не говорять про його походження, а лише зауважують, що прийшов цей герб у Польщу з Угорщини. Таким чином герб SAS хоч і польський, але не корінний польський герб, а прийшлий, тобто включений до переліку гербів Польщі за лицарські бойові заслуги. Однак відмічаючи, що герб SAS прийшов з Угорщини, це ще зовсім не означає, що він корінний угорський, а не також прийшлий і в Угорщину. Розшифровка символіки гербу SAS (див. Мій лицарський герб Драг-Сас) та гербу Вукри показала, що це християнські герби батьківщиною яких є Саксонія, а першими лицарями, які використовували герб SAS на щитах та штандартах, були стародавні сакси слов'янського етнічного походження (див. Про походження Drag-SAS), найімовірніше з племені укрів, або кровно споріднених з ними слов'янських племен, які на той час входили до одного з трьох великих і потужних племінних об'єднань слов'ян в Європі VI-IX століть. Для Польщі герб САС став остаточно своїм після Грюнвальдської битви (1410) та успішних походів графа Ванчі Волоха на Поділля за часів короля Владислава II Ягайло (1362-1434).

   Як писав давньоримський поет Публій Папіній Стацій: “Завжди пам'ятай минуле”. Згадаємо про шлях гербу САС в Угорщину. Історично долі роду SAS і угорців тісно переплелися з 907 року, про що є літописні свідчення тих часів. Але спробуємо дещо дізнатись про герб SAS в Угорщині.  Цілком очевидно, що це набагато складніше ніж розглядати історію  гербу SAS, скажімо, в Червоній Русі, Молдовському князівстві (див. SAS у золотий вік Молдовської Церкви), Польщі. Річ у тому, що і сама героїчна історія Угорщини сповнена духовних пошуків, набагато складніша і не така прямолінійна, як у інших європейських народів. Тому зв'язок і вплив гербу SAS на Угорщину тривалий і багатогранний, але не завжди історично визначальний (домінуючий) саме для угорської держави в силу нелегкої долі та специфики останньої. Вплив же другої Батьківщини — Угорського королівства на герб SAS надзвичайно великий, але недостатньо вивчений, і можемо, наразі, говорити лише про окремі схематичні підходи та штрихи, які потребують подальшого дослідження та уточнення. Історія роду та гербу SAS підказує, що не можна погодитись з поширеним твердженням, що нібито Угорський рід Драг-Сасів у XIV столітті цілковито вигас у боротьбі з турками. Вплив саксів і гербу SAS на Трансільванію, Валахію, опісля Румунію і навіть Австрію підтверджує, що рід не перевівся, тому потрібно наполегливо шукати слід гербу і братів по крові в Угорщині та Румунії, які там залишились, як нащадки  гербу SAS, хоча вони давно вважають себе угорцями чи румунами. Спробуємо розглянути спільні історичні моменти між родом САС та угорцями через призму духу і віри.

         Християнство було відомо угорцям задовго до того, як вони зайняли територію римської провінції Паннонія між Карпатами та Дунаєм. Предки угорців — мадяри — угорський народ (угри). Ряд вчених (Немет, Закієв) вважають їх союзом тюркських і угорських племен, які кочували в заволжських степах Південного Уралу і на території історичної Башкирії. Поразка від Хозарії сприяла переселенню мадяр в Придніпровські степи Північного Причорномор'я. Вперше мадяри появились на Дунаї в 862 році в якості союзників Великоморавського князя Ростислава, проти якого об’єднались король східних франків Людовик II Німецький і болгарський князь Борис I. В 881 році угорці, як союзники Святополка з Великої Моравії, наступника Ростислава, дійшли до Відня; але це був лише набіг, основна маса мадярської орди продовжувала кочувати в Північному Причорномор’ї.

 Коли в 894 році болгарський цар Симеон Великий (893-927) напав на Візантію, імператор Лев Мудрий попросив допомоги в угорців і уклав з ними військовий союз. Але успіхи угорців у війні проти болгар були настільки значні, що викликали занепокоєння в Константинополі, який почав побоюватись нападу мадяр на імперію. В таємниці від них імператор Лев Мудрий підписав сепаратний мирний договір з болгарами, які спільно з печенігами напали на угорців. Під час нападу, спровокованого Візантією за спиною мадяр, вороги нанесли нещівну поразку угорцям, напали на їх стійбища і вирізали жінок і дітей. Це заставило їх піти на пошуки нових земель для поселення. Витіснені печенігами, угорці перейшли Карпати і зайняли територію Паннонії (де, до речі, в цей час проживали слов'янські племена) на Захід від Карпат і знаходились там з 895 до 900 року під проводом полководця Арпада. Існує красива легенда, що за давньою язичницькою традицією угорці подарували Святополкові (князю Великої Моравії) білого коня з усією збруєю (мовляв, поведеш нас у бій і станеш переможцем!), а він взамін надіслав їм жменю землі, трави і води, що символічно значило: моя земля — ваша земля.  Імператор послав до угорців священника Гавриїла з посланням, в якому вимагав, щоб вони повернулись на попереднє місце, але угорці не підкорились наказу.  Цей урок зради угорці запам'ятали надовго, він став фатальним в подальшій історії Угорщини і до нього повернемось ще не раз. В 900-901 роках угорці під командуванням Арпада остаточно розгромили слов’янське Блатенське (Паннонське, або Задунайське) князівство. Після цього Арпад віддав наказ дюлі (воєводі) Юхутуму (Тетені) завоювати Трансільванію, де угорцям надали підтримку секеї — нащадки гунів. Тогочасна Трансільванія славилась своїми соляними шахтами. Не дивно, що нащадки саксів (comes Гуйда) згодом організували, розвинули і управляли соляними промислами в Галіції (див. М.Терлецький Контури роду Драг-Сас).

         В цей час слов'янські племена, в тому числі і вукри, в Саксонії вели довготривалі війни з німецькими племенами франків та тевтонів, які від часів Карла Великого (747-814) об'єднались в одну державу і поступово загарбували все нові і нові слов'янські землі (див. Укри: Міф чи реальність?).

 З V ст. на землі Саксонії, які займали слов'янські племена вторгаються німці. Сакси-слов'яни під їх тиском частково перебираються на острови туманного Альбіону, в Англію, створюючи там новий народ англосаксів. В історію Великобританії вони входять, як легендарні лицарі круглого столу короля Артура. Більша частина стародавніх саксів зі слов'янським корінням частково поступово витісняються германськими племенами з Саксонії аж за Ельбу і далі на південь і схід Європи. Ось як цей процес описано очима французів-франків з західної сторони. Незабаром після смерті брата Карл почав війну з саксами-німцями. Це була найдовша і найзапекліша війна за його царювання. З перервами, припиняючись і поновлюючись знову, вона тривала тридцять три роки, до 804 року, і вартувала франкам великих втрат, тому що сакси, подібно всім народам Німеччини, були лютими і відданими своїм культам. Кордон з ними майже скрізь проходив по голій рівнині, і тому був невизначеним. Щодня тут відбувалися вбивства, грабежі і пожежі. Роздратовані цим франки, врешті-решт, на сеймі у Вормсі визнали за необхідне розпочати проти сусідів війну. 772 року Карл вперше вдерся до Саксонії, зруйнував фортецю Ересбург і скинув язичницьку святиню — ідола Ірмінсула. Але Карл розумів, що міцного перемир'я не буде, поки за межами королівства існує незалежна Саксонія, а точніше незалежні сакси, тому що цей народ ділився на західних (Вестфальських), центральних (анграрійських), східних (остфальських) і північних (нордальбінгенських) саксів.” Те саме, вбивства, грабежі і пожежі,  відбувалось і на сході, де оборону проти тевтонів (німців) тримали слов'янські племена, зокрема і укри (див. Про походження Drag-SAS). Може за це герб SAS досі поважають у Франції.

На момент приходу в Європу угрів (угорців) на чолі з кендью Арпадом — вождем семи угорських військових вождів (дьюл), Саксонія з 843 р. входила в Східно-Франкське королівство, яким правили етнічні німці. Стародавні сакси слов'янського етнічного походження по лінії розмежування і без продовжували вести оборонні війни проти тевтонської агресії на схід. Нема жодного сумніву, що наші предки роду Drag-SAS були особисто знайомі з легендарним угорським князем Арпадом, дьюлою Юхутумом та іншими воєначальниками угрів. Про це говорить, хоч і не прямо, німецький хроніст Відукінд Корвейський, який звинувачує укрів, зокрема і гербу SAS, що вони привели угорців для нападу на Саксонію у 907 році. Це означає, що слов'яни в Саксонії (вукри) та угорці були союзниками в боротьбі з тевтонами, а значить домовлялися. Спробуємо прослідкувати витоки цієї дружби. Як ми вже знаємо певний час угорці (коли перебували в Причорноморських степах) були сусідами і союзниками князів Києвської Русі. Такі лицарські якості, як честь, відвага, дотримання слова поважалась обома сторонами. Саме це дало можливість отримати згоду від руських князів, на перехід угорців через їх землі на Дунай. Таким чином угорці були добре знайомі з мешканцями Київської Русі та Карпат. Певно вони були приємно здивовані, коли в Саксонії натрапили на таких же справедливих і зрозумілих для них слов’ян —  наприклад, укрів, тобто на той самий народ, на тих самих лицарів, на ту саму мову, на ті самі культурні традиції і цінності. А стародавнім саксам (украм) звернути увагу на угорців і заручитись їх бойовою підтримкою, цілком ймовірно, рекомендували греки, як ефективну військову силу в боротьбі за незалежність і духовні цінності східного обряду. Тому є всі підстави говорити не лише про взаємодію гербу САС з угорцями у 907 та 910 роках, про що свідчать німецькі хроніки — аннали, а й про особисті знайомства князів і полководців. Саме тоді мадяри отримали ряд блискучих перемог над тевтонами. В пам’ять про ті давні часи представники роду Drag-SAS (зокрема і Vancza Valachus) зберегли стародавній християнський староукраїнський герб Вукри зі смугами Арпада на ньому.

 Ось як в ті часи проходили військові походи угрів. Таким чином, прийшовши на голубий Дунай (землі, що входили в Болгарське царство та Великоморавське князівство) угри в наступні тридцять років здійснювали набіги на німецькі племена, які жили на захід від Паннонії. Джерелом їх доходів була також данина, яка збиралась з цих народів. Першим успішним набігом вважається похід в Італію в 899 році, коли угорці перемогли італійського короля Беренгарія I в битві на р.Брент. В 900 році мадярська кавалерія грабувала Баварію, в 901 році — Італію і Каринтію, в 904 році — знову Італію, в 907-911 роках Саксонію, Баварію, Тюрингію, Швабію, в 920-924 — Італію: в 922 році угорці при черговому набігу дійшли до Апулії, 24 березні 924 року спалили Павію, столицю Королівства Італія, в 926 році дійшли до Риму. В 924-927 роках угорська кіннота спустошувала Бургундію, Прованс, Баварію та Італію; в 933 році мадяри дійшли до Константинополя; в 935 році знову вторглися в Бургундію, Аквіттанію і Італію. В 937 році вони перетнули землі Арелата і знову вступили в Італію. В 938 році в чергове прийшли на допомогу слов'янським племенам і спустошували Саксонію, допомагаючи украм позбавитися гніту та експансії німців. В 942-943 і 947 роках — Італію. В 941 і 944 роках мадяри через Південну Францію вторгались в Іспанію, причому в 944 році зіткнулись там навіть з арабами. Скрізь угорці захоплювали багату здобич, спалювали міста, спустошували села, вивозили в полон дівчат і жінок, які, як правило, ставали їх дружинами і народжували їм дітей — таким чином ті угорці, чиї жінки загинули під час війни з болгарами та печенігами, створили нові сім’ї. Показово, що в той період набіги мадяр майже або зовсім не зачіпали слов'янські країни (Чехію, Польщу, Київську Русь), навіть Хорватія успішно відбила вторгнення угорців, а пізніше стала її важливим союзником. Все це пояснюється тим, що всюди у Європі знаходились слов'янські племена — залишки Слов'янського Царства, які мирно співіснували з угорцями і навіть ефективно допомагали їм в боротьбі. Цим пояснюється стабільність в тилах і значним чином успішність в походах. Таким чином, мир і співпраця з слов'янами — той золотий ключик, який допоміг угорцям завоювати батьківщину на Дунаю. У той момент, коли слов'яни не допомагали угорцям, останні отримували від німців відчутні поразки. Так для протидії угорській кінноті Генріх I Птахолов вжив певні заходи. Серед них була нейтралізація підтримки мадяр зі сторони слов'ян в Далмації та створення німецької легкої кавалерії, яка до 933 року відточувала і вдосконалювала військовий вишкіл кінного бою на наших предках — вукрах та інших слов'янах, які не підкорялись німецьким феодалам в Саксонії. Це незабаром дало свої плоди і у битві при Ріаде (Schlacht bei Riade ) на річці Унструт, яка відбулась 15 березня 933 року угри були розбиті. Також потерпіла поразку і та, менша, частина угорського війська, яка пішла в Південну Саксонію. Суттєву допомогу угорці (на чолі з князем Жольтом (Золтан) сином Арпада надавали вукрам (слов’янам) гербу САС і з їх допомогою здобули чергову блискучу перемогу у 938 році, тобто через п’ять років після поразки. Спадкоємець Золтана — Вал (Вайс, 947-952) продовжував ту ж політику, в 950-951 роках угорці знову грабували Італію, Бургундію, Аквітанію. Його брат Такшонь (952-972) в 954 році спустошив Баварію, Франконію, Лотарингію.  Але в 955 році угорці отримали другу важку поразку від Оттона I в битві на річці Лех. Після цього походи угорців на захід стали набагато рідкіснішими і незабаром припинились.  Без військової підтримки зі сторони угорців Центральному союзу слов'ян (Вукрам і роду герб САС) стало ще важче протистояти свавіллю та наступу німецьких феодалів.  Тепер вони могли і отримували військову підтримку лише від Північного союзу слов'янських племен (ободритів (бодричів) — герб Грифич). Ситуацію для укрів ускладнювали і ті обставини, що після поразки у 955 році угорський князь Такшонь розгорнув набіги не на німців, а на Балкани, Також пригадав старі образи і в 959 році його війська взяли в облогу Константинополь, духовний центр підтримки вукрів. В 965 році болгарський цар Петро уклав союз у угорцями, за яким зобов’язався пропускати їх через територію Болгарії у візантійські володіння. Такшонь активно підтримував “останього варяга” —  києво-руського князя Святослава I (див.Замисел княгині Ольги і Драго-Саси), але спільні дії русичів, мадяр і болгар (на щастя для греків, вукрів і світу) завершились невдачею у 971 році. Навряд чи до цього історичного моменту (поразки угорців від Оттона I у 955 році та від Візантії у 970 році) можна вважати сприятливим умовами для переходу гербу САС з Саксонії до угорців. До сказаного нагадаємо, що сакси гербу САС були вже сто років, як хрещені, на власному досвіді визначились, як православні східного обряду, в той час коли їх союзники угорці все ще були язичниками. Але, як і всі язичники, вони не переслідували християн за віру.

         Пригадаємо також, що до угорців в боротьбу укрів з тевтонами втручались і Великоморавські князі. Їх відносини з стародавніми слов'янами в Саконії були тривалі і не прості. Спочатку вони нападали на слов'ян в Саксонії. Це продовжувалось доти, доки вони не зіткнулись з німцями. Повоювавши на початку 800-х років з тевтонами, вони незабаром потрапили під їх вплив і вже у 900-х роках вважались союзниками тевтонів в боротьбі зі стародавніми саксам-слов'янами в тому числі. Десь приблизно в ті часи ( IX ст.) прийняв християнство і рід САС  з Саксонії, що випливає з порівняльного аналізу літописних джерел різних тогочасних державницьких народів. Але християнство наші предки отримали не від німців, бо немає про це записів в їх хроніках, навіть, швидше за все, не з Риму, а цілком очевидно і природно, що з тогочасного духовного християнського центру — Константинополя. Ось що відбувалось у верхів’ях Ельби. Маючи мету хрестити Моравію, король Баварії Людовик II Німецький в 829 році передав землі Моравії під юрисдикцію єпископства Пассау. Моймир I підтримав християнських місіонерів, і в 831 році єпископ Регінар Пассауський хрестив його і всіх мораван. За декілька років таємне в замислах німців стало явним.

Князі Моймир I (Mojmír) (830846), який в 833 приєднав до своєї держави Нітранське князівство, і Ростислав (846870) виступили проти агресивної політики німецьких феодалів. Боротьба із зовнішньою експансією, підпорядкована логіці внутрішньодержавного будівництва, змусила Велику Моравію прийняти християнство й створити власну церковну організацію. Термін Великоморавія став уживатися, починаючи з візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного в його праці De Administrando Imperio, написаної близько 950 року. По смерті князя Ростислава в країні правив князь Святополк (Svatopluk) (870-894), який провадив пролатинську політику. При ньому латинський обряд, поширюваний західними місіонерами, взяв гору над візантійським.  Однак прийняття християнства Моймиром не зупинило експансію німців і в часи короля Арнульфа Велика Моравія перестала існувати, як об’єднана військова сила держави, а їх землі на півдні відійшли угорцям, а на півночі дістались у протекторат німцям. Тим не менше  угорське князівство на цій землі розвивалось. Князь Такшонь (952-972) зміцнив центральну владу, а свого спадкоємця Гезу оженив на дочці правителя Трансільванії Дюли II, який був охрещений в Константинополі з іменем Стефан – Шарольт (Шарлотта). Це безумовно був не тільки тактичний, а й геополітично значущий дипломатичний хід (одруження язичника з православною красунею), направлений на примирення з Візантією. Таким чином маємо факт, що Трансільванія (а не Угорщина в цілому) до 950 році мала якісь потужні зв'язки з Царгородом і Візантійську орієнтацію. Цілком ймовірно, що вже після 955 року, або в ті часи, рід САС міг з Саксонії почати відступати в хрещену Трансільванію. Правитель Трансільванії Дьюла II (Zombor gyula) Зомбор (Зубор) син Хорка і внук Тетені походив зі спадкового знатного роду (очевидно з роду Юхутума (тобто дід Дьюли II – Зубора)), який приєднав ці землі до угорських володінь у 901 році), титул якого дьюла (воєвода) був другим після князя в Стародавньоугорській конфедерації  племен. За угорською традицією кожний дьюла мав всю повноту військової влади. Про нього згадується в історії угорців  Gesta Hungarorum XIII ст., незважаючи на те, що літописець називає Дьюлу (Gyyla/Geula) і Зомбора ( Zombor) братами. Цілком логічно, що назви родів, наприклад Драгош і Драгфі в основі яких спільний корінь “драг”, також походять від поширеного і широко вживаного в ті часи слова. З часом слово дьюла (воєвода) перейшло у власне ім’я, прізвище. Його предок Тетені, за угорськими хроніками, був одним з семи полководців, який зайняв Трансільванію в часи “завоювання угорцями своєї Батьківщини” в Середньодунайській низовині. Дуже цікавими є дослідження угорського історика Дьюли Крісто, з якого випливає, що біля 950 року володіння Дьюли II розміщувались на території, обмеженій ріками Тиміш, Марош, Кйорйош, Тиса і Tutisz (можливо нинішня Бега), практично повністю відповідає регіону Turkia, який згадує сучасник Дьюли II Констянтин Багрянородний (див.Загадка графа Ванчалуха. Турка). Це грецьке слово  переводилось як Угорщина.  Румунсько-американський історик Флорін Кунта звертає увагу, що більша частина візантійських артефактів X ст. находиться в районі впадіння річки Марош в Тису. Це Вам, шановний читачу, нічого не нагадує з історії гербу САС? Випадковий збіг? Щось дуже багато і частий. Потрібно ретельно дослідити, які обставини та хто міг так сильно вплинути на язичника Дьюлу II, що він прийняв надзвичайно важливе рішення — змінив віру і, при цьому, вибрав християнство східного обряду.

Візантійський чиновник і хроніст Іоан Скилиця, який у 1081-1118 був сановником куропалатом у Олексія Комніна, розповідає, що біля 952/953 року Дюла II відвідав Константинополь, де був охрещений з іменем Стефан (угорський відповідник — Іштван) і отримав почесний титул patrikios. За Іоаном він взяв з собою в Трансільванію епіскопа з іменем Ієрофей для місіонерської діяльності. Якщо припустити, що Драг-Саси з Саксонії і Дьюла II з Трансільванії були військові союзники, підтримували доволі широкі зв'язки і, можливо окремі представники гербу САС вже знаходились у його володіннях (на своїй другій батьківщині), то звісно, що за посередництвом стародавніх саксів (вукрів, зокрема, і роду САС) такий важливий історичний крок, як поїздка до Царгороду і охрещення угорського вождя видаються цілком логічними і пояснюваними. Отже маємо історичний факт — ще до хрещення, Трансільванія опинилась на шляху укрів в Константинополь, тобто між православними в Саксонії і тогочасною столицею всього християнського світу.

Для порівняння наведемо історію хрещення угорського князя Гези. Князь Геза (972-997), з історичної точки зору повторив політичний хід Великоморавського князя Моймира. Він вважав за краще прийняти християнство, оскільки Угорщина виявилась в лещатах між двома значно зміцнілими союзними християнськими імперіями — Священна Римська імперія (на основі Східно-Франкського королівства (Німеччина)) і Візантією. Своїм ворогам — німцям він не довіряв, а давню зраду Константинопольського імператора не міг забути. З цих причин хрещення Геза, як вельми успішний і блискучий дипломат, отримав (в 974 році) від самого Папи Римського  без посередників, причому продовжував служити язичницьким богам. Він заборонив угорцям здійснювати грабіжницькі набіги на сусідів, жорстоко упокорював феодалів, поступово навів лад в державі. Дбав про зміцнення військової могутності, створив важку кавалерію, яка складалась в основному з найманців (варяги, хорвати, болгари) під командуванням німецьких лицарів-швабів. Уточнимо, що мова йде про початок створення важкої кінноти, а це ще до відомого полководця - баварського лицаря Вецеліна, який служив у Стефана I Святого. Однак, хто в дійсності з так званих “німців” допоміг князю Гезі створити таку потужну бойову машину, як важка кавалерія, ще потрібно розібратись. Етнічним німцям це було не вигідно, смертельно небезпечно і абсурдно робити, з будь якої логічної точки зору, бо вони добре запам'ятали недавні походи угорців в Саксонію, Баварію, Швабію і др. коли угорська кіннота і так була жахом для Європи. Слово “шваби” сучасні французи і швейцарці (а за ними і росіяни) вживають у більш широкому розумінні для позначення німців взагалі. Зауважимо, що у самих Швабів важкої кавалерії могло і не бути, бо для неї потрібен широкий простір і рівнинна, або злегка горбиста місцевість. Оскільки  на той час альтернативу закованим в броню тевтонам представляли тільки лицарі з слов'янських племен (наприклад, вукри), які за озброєнням і тактикою, очевидно, не поступались тевтонам і тому так довго вели з ними кровопролитні війни, то можна припустити, що цими військовими експертами, інструкторами і воєначальниками угорської важкої кавалерії на початках могли бути і вихідці з Саксонії, стародавні сакси слов'янського походження, давні і перевірені в боях військові союзники мадяр (див.Укри. Міф чи реальність?). Спроба князя Гези завоювати Нижню Австрію (983-991), скориставшись заворушеннями в  графствах Німеччини, виявилась невдалою.

   Підсумовуючи сказане, ще раз згадаємо факти. У 901 році в Трансільванію прийшли угорці, а в 952 році угорська Трансільванія стала християнською (східного обряду). Повертаючись до наших стародавніх саксів гербу САС, можна зробити висновок, що в Угорщині і зокрема в Трансільванії з 950 до 1001 року визріли всі умови — військово-політичні, соціальні, ідеологічні для відступу роду САС з Саксонії в Угорщину (Трансільванія). З цього випливає, що в цей період вони вже мали реальну перспективу на переселення в Трансільванію (можливо в цей історичний момент там з’явились) і що саме цей період потрібно ретельно досліджувати і розглядати, як початок набуття саксами другої Батьківщини. В Угорщині. Все це записано, без сумніву, на каменях Семигороду, як нестираємих скрижалях історії. Як би там не було, а пан археолог розсудить панів істориків.

Після встановлення союзу з Візантією (біля 1015-1018) і до кінця XII ст. поряд з італійським, зберігся і візантійський вплив на архітектуру: був споруджений ряд центричних храмів (збереглися фундаменти, інколи частини стін),  більшість з яких служили місцем захоронення королів династії Арпадів: хрестово-купольні тетраконхи в Фельдебре ( до XIII ст. - Дебрев, за 17 км на південний захід від Єгера; в 40-х роках XI ст. - зменшений варіант церкви апостолів Петра і Павла в Секешфегерварі, за реконструкцією Й.Чемеді, І.Мері, Ю.Ковалика; збереження крипта XI ст. з фресками середини XII ст.), Сексарде (місце захоронення Бели I), Кесдисентлелеке (Перко, Румунія). Цікаві центричні плани каплиць в с.Тарнасентмарія і св. Імре в Секешфегерварі (тетраконх, XII ст.). Про візантійсько-слов'янські зв'язки Арпадів говорить і заснування Андрашом I (1046-1060) двох монастирів на честь святого Василія Великого: поблизу Вишеграда на Дунаю та на півострові Тихань, на північному березі озера Балатон (збереглась крипта бенедиктинського абатства 1055 р.). І, звичайно ж, збудований руками наших саксів, до приходу німців Тевтонського ордену у 1211 році, старовинний Siebenbürgen (див.Мій лицарський герб Драг-Сас). Назва місцевості Семигород походить від шести великих саксонських фортець (Медіаш, Мюльбах, Клаузенбург, Шесбург, Ройсмаркт і Броос) та столиці регіону — міста Германштадт. Нагадаю, що це в Трансільванії, сучасній Румунії. Хай вас не бентежать німецькі назви, які з’явились пізніше, за часів Австро-Угорщини. У лютому 1438 року була узаконена Унія трьох націй (мадяри, сакси — вукри, секеі — нащадки гунів) зі спільного управління Трансільванією.  Поза всяким сумнівом, що в Трансільванії лежать камені, які безпосередньо стосуються носіїв гербу САС, оскільки все перераховане свідчить на вплив не тільки Візантії на угорців, а й вукрів гербу Сас, як християн східного обряду. Спробуємо прослідкувати рід за вчинками, бо сказано “Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх!” (Від Матвія 7:20). Цілком очевидно, що з приходом наших православних предків роду Драг-Сас в Угорщину вони, як і грецькі епіскопи також виконували свого роду місіонерську функцію, бо були охрещені, згідно порівняльного аналізу літописів, на сто років раніше за мадяр (для порівняння, як і киян з Київської Русі (988)) і мали стійку провізантійську орієнтацію східного обряду. Таким чином з собою принесли до угрів християнську віру, слов'янську культуру і звичаї. Саме з впливом греків і православних саксів, або тісними зв’язками з ними можна, в тому числі, пов’язувати початок хрещення Угорщини з Трансільванії, вибір Дьюлою II християнства східного обряду, успіхи грецьких місіонерів на півночі Угорщини (порівняно більші ніж в інших сусідніх країнах) в поширені християнства східного обряду тощо.

   Отже, якщо до 950 року стародавніх саксів гербу САС з угорцями пов’язували переважно військові взаємини, то опісля, як показує хід історії розвитку Угорщини, не тільки військові, а й духовні, які пов'язані з поширенням християнства в язичницькій Угорщині і допоміжною роллю саксів в цьому процесі (принаймні в Трансільванії). Тому можна припустити, що ймовірно саме в цей час, а особливо після поразки угорців 955 року у битві з німецькими рицарями на р.Лех, слов'яни (і предки роду САС) отримують вектор на переселення з Саксонії в Угорщину (Трансільванію) і якимось чином впливають на процеси християнізації Угорщини на окремих територіях, де вони поселяються. Чи укри і рід САС допоміг православному християнству поширитись в Трансільванії, чи навпаки християнство східного обряду привело їх в Трансільванію, але з тих пір в нашій історії Трансільванія, православ'я і герб SAS поняття нерозривні.

   Як казав Герадот: “Історія завжди вчить”. Минуле вчить сьогодення не повторювати помилок у майбутньому.  Далі розглянемо про рід САС в Угорщині. Але настав час, щоб до справ гербу САС свідомо підходили і сучасні лицарі. Не треба думати, що тепер представники гербу САС кволі, немічні, бездарні і нездалі. Як і в часи угорського князя Арпада, лицарі гербу SAS є воїни за своїм природнім походженням — без страху і докору. Ось де народжуються справжні герої. Їх успіхи та перемоги (великі і малі) виблискують на кіньчику стріли, а духовні подвиги супроводжують від народження. Нема в роду безталанних. Кожний вартує чогось більшого, має свій унікальний талант від предків, але і запитають з кожного більше ніж з інших. Важко завжди знаходитись на вістрі історії, але така вже доля — уміти відрізнити добро від зла. Треба частіше дивитись на символи начертані на нашому щиті і пам'ятати, що кожний водночас щоденно (інколи і мимоволі своєї волі) виконує і загальну місію роду (див. Руни і герб САС). Герб САС не загубився в сучасному світі хоча б тому, що якби ми сьогодні хотіли надіслати поштового голуба кожному лише з прямих нащадків гербу САС, то нам знадобилось би майже пів мільйона голубів. Хіба може така потужна сила бути сліпою і не відповідати за свою долю, за долю родини і роду, за долю оточуючого світу. Уже сьогодні ставлять питання, а де був рід САС в той чи інший складний момент історії (причому різних країн — тієї ж Угорщини, Польщі, Австрії тощо), чому не вплинув, не зберіг, не допоміг. Хочемо цього, чи ні, але, так виходить, це стосується персонально кожного з роду. Ніхто з родин САС нікому нічого не винен, не зобов’язаний; але всі без виключення мають моральний обов’язок перед родом SAS.  Як каже народна мудрість —  якщо не заплакати, то скривитись. Коротко так. Служу Вітчизні. Відповідаю Богу. Брати по крові мають знати про свій рід та допомагати один одному, бо у лицарській справі роду працює принцип  Unus pro omnibus, omnes pro uno - “Один за всіх, всі за одного”. І є багато прикладів з буремного XX ст. коли один, окремо взятий, лицар гербу САС був “обраним служити роду” — допомагав багатьом родинам і фаміліям вижити у світових війнах. Сьогодні нащадкам славних лицарів потрібно не забувати ті уроки історії і за простими та буденними справами пам'ятати про первинне призначення роду SAS — про карму роду. Особливо, тим з САС, які причетні до влади і які лукавлять, що ніби то не бажають знати не тільки проблем свого народу, а й свій рід SAS, своїх кровних братів та сестер. “Мінлива доля — нині сріблом осипає, а завтра, може статись, ошукає.” Пам'ятати про головне — побудову Храму, а гроші й каміння додасться. Бо все в світі має своє призначення за волею Господа.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia wysoczanski_v@ukr.net

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.