Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish

Роль стародавніх шляхетських лицарських родів, які об’єднані гербом Drag-Sas, в освоєні Карпатських гір “від Мармарощини аж до Татрів ” вздовж Західних і частини Низьких Бескидів де українська етнічна територія утворила півострівний клин, який далеко заходить поміж етнічні ареали словаків і поляків  (Богемія та до р. Попрад у Польщі) потребує спеціального вивчення. Соціально-економічне освоєння гір через складні природні умови мало свою специфіку. Саме гірські райони Карпат з огляду на протяжність, природну бар’єрність, межовим положенням щодо різних політичних та етнокультурних одиниць стали, по-факту, ідеальним місцем давньоукраїнського вільного духу та християнської моралі для колиски слов’янського роду Драг-Сас.

Хоч сліди людської присутності в Карпатах сягають найдавніших часів, але суцільна мережа поселень, з точки зору генеалогії та геральдики, припадає саме на прихід і розвиток українських родів гербу Драг-Сас, Корчак, Побуг, Вукри та ін., а також гербів з зображеннями драконів, пеліканів, яструбів (О.Однороженко 2009) — впродовж XIII-XVII ст. Етнокультурні передумови заселення були дуже сприятливими, бо прилеглі з заходу і сходу рівнинні території  не були суттєво різноманітними, оскільки майже скрізь переважало давньоукраїнське населення. Але територіально-політичні впливи помітно різнилися, бо саме по внутрішніх хребтах Українських (Східних) Карпат проходили кордони між Галицько-Волинською державою, пізніше Королівством Польським та Угорським королівством, а південна частина знаходилась безпосередньо під впливом Молдавського князівства де панували Драго-Саси (див.Драго-Саси в битві під Обертином). Важливими чинниками міграції були і етнополітичні процеси в Північному Причорномор’ї (див.Русовлахи роду Drag-Sas в Молдавії) та на Півночі Балкан і територіальна експансія в Південну та Східну Європу Османської імперії. Крім того, саме в цих місцях, між Карпатами і Дунаєм проходив головний і єдиний шлях міграції народів, своєрідні природні “золоті ворота” в Європу. Як записано в творі “Джамі-ат-Таваріх” персидського історика Рашид-ад-діна (1247-1318)  про прихід одного з полководців Бату 1241 року в Угорщину - “«Бучек, пройдя по дороге Караулаг через горы, разбил те племена Улаг. И оттуда он вошел в лес и горы Япрак-Так до пределов Мишелава и разбил неприятелей, ожидавших его там» (Decei 1973).”. “Япрак-Так” означає Карпати. В малозаселених горах супротиву і битв не було. Таким чином обставини геополітичного положення Карпат вказують на сильний вплив міжнародно-політичних чинників на процеси суцільного заселення гірських районів. В таких умовах формувалась керівна, організаційна, направляюча сила шляхетних лицарів меча, духу, моралі і права яка де-факто очолила процес колонізації Карпат у вигляді стародавніх шляхетних лицарських родів які розмовляли давньоукраїнською мовою та були християнами східного обряду. Таким чином, окрім об’єктивних факторів діяв і суб’єктивний у вигляді, наприклад, роду Драг-Сас. Тому можна говорити, що процес заселення гірської частини Карпат був не стихійним, а більш впорядкованим, бо в особі лицарів гербу Сас та інших українських гербів ми маємо особистостей, які впорядковували цей процес. Порядок передбачає наявність особистості і сили волі. Певний час системно освоювали гори не тільки українці та волохи (румуни), а і етнічні німці з Трансільванії.

Звісно, що масовому освоєнню гірських масивів сприяли і поселення в місцях виходу гірських рік на рівнину (Опору, Дністра, Стрия, Ужа, Тиси, Прута, Черемоша, Серету) відомості про які були в часи племінних слов’янських держав та Київської Русі. Виникали оборонні, транспортні, соляні поселення. Приміром, оборонні поселення на восьми транскарпатських шляхах через перевали (див.Замок Нелаб у дзеркалі гербу Сас). Але з виникненням у світі нової реальності: «с 1243 г. начался новый период истории, то есть сложилась новая расстановка сил и целей» за Гумільовим — виникла нова держава Золота Орда, та низки обставин з’явилась у XIII ст. потреба у суцільній оборонній смузі з поселень, що зумовило масове заселення гірських районів. З іншої сторони, гори виявились дуже привабливими для господарської та економічної діяльності Драго-Сасів, оскільки завдяки своїм природним багатствам та свободі давали можливість слов’янам, які свого часу переселились з Саксонії, розвиватись і швидко багатіти за рахунок їх освоєння і торгівлі виробленою продукцією. А це не тільки ліс та деревина, а й сіль, сода, сірка, залізо, срібло, золото, мідь, вапняки, мармур, силікати, шамотна глина, кам’яні матеріали для литва тощо. В результаті різноспрямованих колонізаційних рухів посилилась і стала очевидною роль стародавніх шляхетних лицарських родів, яким був рід Драго-Сасів. В етногеографічному контексті наслідком цих хвиль заселення гірської місцевості стало формування суцільного клину компактного розселення українців у гірській місцевості, який простягнувся від Мармарошу аж до Татрів (М.Дністрянський 2019).

В науці з питання заселення Карпат виникають гострі дискусії, бо немає єдиної методології і підходів з основних питань. Наприклад, не визначено повного переліку етносів які приймали активну і помітну роль в цьому процесі. Звісно, що кожна національна наука буде вивчати насамперед вклад своїх співвітчизників в цей процес, бо не можна уявити його без мадяр, секеїв чи румун, поляків чи словаків, а також доброго десятка інших етносів. Разом з тим кожний вклад може бути лише окремою частинкою в загальному і глобальному процесі колонізації Карпат. Важливо визначити і перелічити всі причетні етноси, зважити їх вклад за однаковими критеріями щоб отримати цілісну і повну картину. Тоді і не буде заангажованого або політизованого підходу до висвітлення даного питання будь якої наукової школи. Наприклад, не можна ігнорувати вкладу половців (куманів) в заселення Західних Карпат, хоч саме їх набіги і спонукали угорських королів початково заселяти Карпати слов’янами (вукрами) з Саксонії для захисту рівнинних територій королівства, або німців. Але їх вклад в цю справу звісно що різний. Однак, коли ми говоримо про німців, яких угорці, а слідом за ними румуни називали загальною назвою сакси, то потрібно чітко розрізняти саксів слов’ян і саксів німців (тевтонів) серед яких були  фризи, мозельці, тюринги, рейнці. фландри, баварці, валлонці і навіть франки. Територія колонізована німцями складала близько 30 000 кв.км. Для порівняння, це майже половина площі сучасної Австрії. І хоч тепер немає в Карпатах ні німців, а ні австрійців, але їх вклад в колонізацію Карпат теж беззаперечний, оскільки вони були провідною силою в Австро-Угорцщині яка інтенсивно освоювала гори. Так само мають бути перелічені всі автохтонні племена Карпат — білі хорвати (давні українці), даки (давні румуни), словаки тощо.

Українські вчені часто перебільшують глибоку давність поселень в горах, оскільки  екстраполюють ситуацію з передгірських районів на гори. До XIV ст. Українські Карпати не були “пусткою”, але «… за наявності родючих угідь на Прикарпатті (…) та при значно меншій кількості населення не було ніякої економічної необхідності йти в гори та освоювати землі, менш придатні для обробітку» (Ю.Гошко 1976). Це підтверджується і наданням королем Данилом Галицьким земель comes Гуйду гербу зі стрілою в польоті — Сас, який прийшов з Угорського королівства у 1236 році, в передгірських районах, а не в горах. Там же родові гнізда його прямих нащадків —Даниловичів, Дрогомирецьких, Риботицьких, Татомирів, Княгиницьких та ін. давніх українських родів про яких є записи щодо поселень. І лише згодом їх нащадки почали освоювати гори зі східної сторони, тобто з Галичини де територіально переважають бойки. Топірці і ковані бляшки. Тільки бойко з Висоцька Вижнього в доброму гуморі заспіває автентичну народну пісню “Цокаєм-Пукаєм”.

Така ситуація була і в закарпатській частині: «…до середини ХІІІ ст. (до татарської навали) смуга Верховини (гірські райони) … була покрита лісами і залишалась … без постійних поселень, за винятком малочисельних руських осель поблизу прислопів (перевалів), які вели з Угорщини на Русь і з Русі в Угорщину» (П.Федака 2006). Зважаючи на висновки українських вчених, для історичної геральдики гербу Сас очевидно, що колонізація Карпат почалася ними як і в часи стародавнього Риму з Заходу, тобто з Трансільванії і Волощини (Мунтенії), а згодом і Закарпаття, зокрема, Мармарошу де в горах переважають лемки. Як співають лемки: “Гори мої, гори Карпати, Дорогши, як злоти дукати...”. Це підтверджують різноманітні історичні джерела, зокрема і німецькі, бо за короля Андраша II тевтонці у 1211 році вже застали в Трансільванії сім збудованих українських за назвою (топонімікою) міст — Семигород, яким вони дали  ще і свої німецькі назви. Ці міста були збудовані слов’янами з допомогою волохів (румун) і всі мали первісні слов’янські назви цілком зрозумілі і логічні знавцям санскриту та української мови. До речі, назва міста Брашов (нім. Kronstadt) в Трансільванії походить від печенізького слова “барасу”, що означає фортеця. Мова йде про лицарів — слов’ян східного обряду та давньоукраїнської мови які переселилися з Великої Саксонії до Угорського королівства і отримали землі в Трансільванії з умовою захисту угорських земель від кочівників (див.Мій лицарський герб Драг-Сас). Сьогодні ми називаємо їх Драго-Сасами (Драгфі), сасами, саксами (в Угорщині, Молдавії, Румунії). Таким чином не німці, не угорці, а автохтонні волохи (даки) і українці з Саксонії почали першими освоювати Західні Карпати,  створюючи густу мережу поселень. Окрім мови та віри сакси слов’янського етнічного походження принесли з собою і ще один дуже важливий (якщо до певної міри не ключовий) елемент для освоєння Карпат — т. зв. волоське право. І це ніяке не звичаєве право і не Руська правда, а повноцінна правова система яку виробили слов’яни в Саксонії в ході багатовікової військової, а потім мирної боротьби за виживання з тевтонами (див.Укри: Міф чи реальність?). Право, як певна система, не дається просто так, не падає з неба, а виробляється в ході запеклої боротьби за свої вольності і права. Як, приміром, і перша конституція у світі — українська Конституція Пилипа Орлика, яка була прийнята на зборах козацтва біля містечка Тягина (сучасні Бендери в Молдавії) на правому березі річки Дністер 5 квітня 1710 року. Результатом цієї боротьби стало Магдебурзьке право у німців і Волоське право у слов’ян (укрів) — правові системи, що мають історично спільне походження, певну подібність, але і суттєві відмінності. Зокрема, Волоське право має елементи Візантійського права і може розглядатись як своєрідний давньоукраїнський синтез Західної і Східної (Візантійської) моделей права. Зайве нагадувати, що українці роду Драг-Сас в Трансільванії, Валахії, Закарпатті, Модавії, Буковині, Покутті, Галичині жили за своїм волоським, а по суті українським правом західного, а не східного типу, незалежно від німців, не кажучи вже про угорців, та інших правових систем, які лише зароджувались і становлювались (див.SAS і правові основи православних князівств Румунії і Молдови). Так було і в Галичині при королі Данилі Галицькому де діяло Руське право і навіть при Польщі. Документи чітко фіксують перелік поселень де на місцях діяло не загально-державне угорське, польське, австрійське, а місцеве самоврядування — волоське право. Більше того, розповсюджували це право по мірі опанування нових незаселених і давно освоєних земель. А нам розповідають казочки про звичаєве печерне право в Карпатах, або якихось німців у старому Львові в часи Польщі і Речі Посполитої, які начебто встановлювали в чужій державі за тисячі кілометрів від дому свої закони (за російським прикладом), путаючи назву і суть. Щоб щось впроваджувати, а тим більше прижилося, потрібно ним жити і реально керувати. Про роль українців в цьому процесі свідчать навіть т.зв. слов’яно-молдавські та слов’яно-румунські грамоти про торгівлю та добросусідство у яких не йдеться ні про яких німців з Галіції (див.Мова роду Drag-Sas).

 Однак повернемось в Західні Карпати. Про роль українців в цьому процесі, освоєння гір і створення суцільної смуги поселень, свідчить факт який важко заперечити. Згадаймо і запитаємо, хто і коли збудував давні православні монастирі, храми та церкви в Карпатах, частина з яких знаходиться зараз в сучасній Румунії. Навіть щоб перелічити всі збудовані українцями з роду Drag-Sas (Мушати та ін.) потрібно спеціальне дослідження, бо кожний з господарів будував до десятка — Радівці (Редеуць), Нямецький монастир, церкви Мраузер, Св. Юрія в Сучаві, монастир Молдовиця, монастир Гумор, Путнянський монастир, монастир Пробота, монастирі та церкви в Баї, Ботошані, Хирлау, Тирну Фрумосе, Романі та ін. Потрібно проводити спеціальну історико-теологічну розвідку, щоб хоч перелічити їх усіх від малого до великого щедро розкиданих Карпатами. До речі, Бая — угорський варіант давньоукраїнського слова Баня, що означає яма, або сучасне подібне слово “калабаня” (синоніми: калюжа, барліг, баюра, ковбаня, калабатина, бакай, ковтьоба) - яма з водою (Б.Грінченко). Ще один факт. Читаємо румунських авторів:“Культурно-релігійне значення україно-румунської церкви та школи в Чечі (м.Брашов, Трансільванія) підкреслюється щедрими пожертвами, отриманими від понад тридцяти  господарів Молдавії та Валахії, а також від Єлизавети Руської”. Коментарі, як кажуть, зайві якщо знати ким були господарі за вірою і мовою, гербом і родом. Цілком очевидно, що тридцять господарів близькі родичі і мають відношення до цієї православної родової святині, як євреї до храму в Єрусалимі. Це ж саме в рівній мірі стосується міст і постійних поселень, хоч вони і мають більш давню історію. Можна сказати, що Західні Карпати завдяки більш сприятливим природно-кліматичним умовам заселялися раніше, швидше і густіше ніж, скажімо Східні (Українські). Але при цьому цей процес не проходив без участі українців і, зокрема, роду Драго-Сасів як керівної, організаційної і направляючої сили (див.Драго-Саси замку Нелаб). Теж саме можна говорити і про Мунтенію, як частину Волощини, бо її правителі і воєводи мають теж слов’янське (давньоукраїнське) коріння. Приміром, Влад III Дракула був сином Василіси, доньки молдавського господаря Олександра Доброго (1375-1432) з роду Мушатів (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity). І скільки б ми не говорили, що вони волохи, румуни, молдовани, але розмовляли та писали давньоукраїнською мовою і були християнами східного обряду. Жили за християнською мораллю та своїм українським, т.зв. волоським правом. До речі, багато в чому завдяки цьому, як відмічає доктор географічних і суспільно-економічних наук, український фахівець у галузі політичної географії та геополітики історичної географії, етно- і демографії М.Дністрянський ...”в Молдавії українська державність проіснувала найдовше”. Драго-Саси і кровно споріднені роди, напр. Мушати, освоювали Карпати з південного сходу, тобто з Молдавії і так званої тепер Румунської Молдавії та Буковини де переважали гуцули (гуцулка Ксеня, трембіти, вівці та отари, Черемош, Прут, Вижниця, Путила та ін.). “Щоби Кути не минути й до Косова повернути...”

Окремі частини Карпат освоювались в різний час, дещо по іншому і різними етносами. Якщо ми розглянемо Трансільванію, то до приходу в Угорщину німецьких імператорів, а точніше з XI ст. і аж до 1438 року коли було укладено Союз трьох націй (лат. Unio Trium Nationum) нею де-факто на місцях управляли православні українці з Саксонії, які були потомственими воєводами і князями в Угорському королівстві. Тому вони з романомовними румунами і освоювали цю частину Карпат в цьому періоді. Пізніше їм допомагали різноманітні переселенці/біженці - християни східного обряду з земель Візантійської імперії, яку захопили османи, в т.ч. і з Балкан — хорвати, серби та ін. Тому в той час в Південних Карпатах були поряд українські, румунські, хорватські та сербські поселення тощо (див.Хорватський слід гербу Sas). Але домінуючим і визначальним чинником був давньоукраїнський компонент Драго-Сасів. Зі смертю останнього угорського короля з династії Арпадів до влади приходять етнічні німці — Люксембурги, Габсбурги. Етнічна, мовна, релігійна (католицтво) та культурна різниця призвела до того, що етнічні німці, угорці і секеї поступово відбирають владу на місцях у слов’ян і відтісняють/притісняють українців та румун, переводячи їх в стан залежного селянина-румуна. Таким чином лише з XVII ст. коли румун стало набагато більше і вони почали через мову і віру боротися за свої економічні, соціальні, політичні права можна говорити про переважаючий вклад в заселення Карпат власне румун. Однак цього німецького тиску не було у Волощині та Молдавії в яких теж приймали участь у колонізації Карпат як слов’яни, так і романці. Якщо порівнювати вклад останніх князівств, то у Волощині, в цілому протягом XIII-XVII ст., за фактом був трохи більшим вклад романомовного населення, а в Молдавії давньоукраїнського. Схожа з молдавською була ситуація в Закарпатті. Драго-Саси прийшли туди з Трансільванії та Волощини через Сольнок і Берегове стали повноправними господарями на значних територіях (див.Замок Нелаб у дзеркалі гербу Сас). На їхніх землях поряд з українськими були і волоські (румунські) поселення, наприклад Вінцфалово, і ніхто нікого не притісняв і не гнобив (див.Драго-Саси замку Нелаб). Тому можна говорити, що зі сторони Закарпаття гори освоювали українці і румуни (волохи), але, очевидно, що український компонент в освоєнні Західної частини Українських Карпат був переважаючим і визначальним у цьому періоді. Цитую: ”У XIV ст. воєводи Драґош і Драґх та їхній брат Богдан були православними. Вони опікувалися православними церквами та монастирями Мараморошу, водночас закладаючи нові. Драґи були покровителями і Грушевського чоловічого монастиря, що поблизу Тересви. Перша згадка про нього пов’язана з монголо-татарами і датується 1242 роком. Упродовж наступних століть монастир славився як найвідоміший центр переписування русинських і волоських рукописів. В 1390 році з ініціативи родини Драґів монастир одержує від Константинопольського патріарха ставропігійське право, а в 1404 році Дмитро і Олександр Драґи дарують Грушевському монастиреві нові землі, на яких стояли села Тересва, Грушево, Крива. З цього приводу видана грамота, написана кирилицею. Вона є однією з найдавніших на Закарпатті пам’яток української писемності.“. Зауважимо, що поряд з ними було чимало мадяр і влада була угорська, але гори їх не цікавили — в горах конем не розженешся, тому там українські поселення. Для Драго-Сасів (українців - лемків, бойків, гуцулів) же все було навпаки — гори розглядалися як затишна і привітна домівка та невичерпне джерело різноманітних скарбів. Далі спробуємо побіжно розглянути на прикладах як лицарі гербу Сас боролись за срібло і золото гір, бо це власне і є історією роду та, водночас, історією освоєння Карпат.

Польська наука пов’язує інтенсивне заселення Карпат з переходом Галичини до складу Королівства Польського. Не відкидаючи розселенські тенденції Галицько-Волинського князівства в XIII ст. які зумовлені викликами безпеки рубежів держави, скажемо що і в поляків є доля правди. Польські королі стали володіти цими землями і дійсно проводили політику на освоєння і заселення гірських районів. Разом з тим не можна перебільшувати роль саме польського етнічного компоненту, оскільки з різних об’єктивних і суб’єктивних причин цю політику вони проводили руками українців. Показовою і разом з тим типовою в цьому плані може бути історія стародавнього шляхетного лицаря Ванчі Волоха гербу Сас, який перейшов на службу до короля Владіслава II Ягайло. Після спільної перемоги у Грюнвальдській битві литовські князі Вітовт і Ягайло взялися розбудовувати свої держави. Ягайло став королем Королівства Польського, а Вітовт князем Великого князівства Литовського, яке включало в себе українські та білоруські землі. Отримавши польську корону Ягайло намагався приєднати до Польщі якомога більше земель на сході: Галичину, Волинь, Західне та Східне Поділля, Білорусь і, навіть, саму Литву. З цією метою у 1430 році Ягайло з польською армією вторгається у Східне Поділля. Літописи вказують, що в цьому поході відзначається якийсь граф Ванча Волох і литовський князь Вітовт змушений навіть покинути столицю і особисто прибути на Поділля, щоб зупинити поляків (див.Vancza Valachus zbieracz ziemi Polski). В результаті кордон між Польщею та Великим князівством Литовським пройшов по річці Мурафа у Східному Поділлі, а Ванча Волох отримав за лицарські подвиги землю в Королівстві Польському. Збереглася королівська грамота 1431 р. (див.Грамоти Ванчалухові). Цікаво, що за цим документом Ягайло надав землю графу Ванчі Волоху не в споконвічних польських землях, або родючих подільських чорноземах, а буквально між небом і землею — в необжитих і рідко заселених Карпатських горах на кордоні з Угорським королівством (див.Загадка графа Ванчалуха. Турка). “З метою заохотити в майбутньому посилене старання і вірність вищевказаних і їх дітей, бажаючи втішити їх виявом нашої ласки, даруємо їм і їх законним спадкоємцям село наше Турку, розташоване в Руській землі, в Самбірському повіті, та землі над рікою Стрий поза угорським кордоном, разом з лісами, виноградниками, борами, пасіками, орними землями, полями, луками, річками, озерами, водами і водоймами, місцями полювання і птахоловства, млинами, врожаями і припасами, рухомостями і нерухомостями, з майном і всіма прибутками. Землі ці відмежовані граничними знаками – місцем, де знаходиться дерево, попросту зване Ільм, а також від переходу чи по-простому Броду, що неподалік від поля Іссай. ” Певно король Ягайло, як і граф Ванча Волох, до підписання цієї грамоти там ніколи не був навіть близько, бо як свідчать інші польські документи в реальності там окрім хащів та стародавнього хутора нічого не було. Граф Ванчалух прийшов не сам, а зі своїми людьми і розпочав діяльність по освоєнню гірської місцевості з будівництва фортеці напроти поселення по іншу сторону річки. На щастя для автохтонного люду, він і його люди (українці і волохи) був не поляком, а християнином східного обряду, що розмовляв давньоукраїнською мовою і в громадському житті сповідував волоське право — Драго-Сасом, тому швидко знайшли спільну мову з місцевим населенням (див.Cztery herby Vancza Valachus). Ця традиція збереглася і до XXI ст.- Драго-Саси хазяйнують, впорядковують і направляють на путь істинний, але справжніми господарями гір залишаються нащадки давніх місцевих українців — білих хорватів. І шляхетні роди не соромляться запитати в них поради та підтримки у всьому, що стосується гір, враховують їх думку, хоч і в самих вже не одне, а десятки поколінь виросло в горах. В результаті високогірне село згодом перетворилося в місто фортецю Турка, а сини розбудовували села Ільник та Явора, які стали колискою роду Ільницьких та Яворських. В королівській грамоті села Ільник та Явора не згадуються, тож ймовірно їх заснували сини Ванчі Волоха — Іванко та Зінько, як указано в підтверджувальній грамоті 1444 р.- вихідці з Угорщини. Та й слово “турка” з грецької і переводиться як угорський. Виноградники посадити не вдалося, бо там високо в горах холодно і навіть не всі сорти яблук виживають, а от орні землі, поля луки, річки і озера, пасіки і млини, шляхи і села, церкви з золотими і срібними куполами творились працьовитими руками українців, примножились і збереглися досі. Населення сильно примножилось. За два, три покоління тільки нащадків графа Ванчалуха налічувалось сотні (І.Смуток). На обжитих гірських землях їм ставало затісно і тому ними засновувались все нові і нові села, які перетворились на густу мережу поселень, як для гірської місцевості, з відстанню до 7-10 км. Можна стверджувати, що ще при Речі Посполитій Українські Карпати були освоєні, бо Драго-Саси через густу заселеність вже “виплиснулись” з родової колиски на рівнини і Велику Україну (Київ і Запорозьку Січ). При Австрії — в Америку та Канаду. Тоді, в часи Івана Франка, до Відня і назад через Карпати можна було добратися за день, тобто в чотири рази швидше ніж у 2014 р. з Ужгорода до Сімферополя. А сьогодні, під час війни, збанкрутілі політики та “будівничі” з числа кухарок та петеушників, які на практиці розгорнули в Карпатах не освоєння, а нищення під назвою “БезЛіс”, розказують про ніби-то постмодерну ідею —  “Вся влада Радам і місцевим Самоврядам”. А для чого тоді світ придумав вибори та розподіл гілок влади? У Драго-Сасів влада поділялась на світську і духовну, але і світська не була сконцентрована в одних руках, а мала гілки всередині роду. Числені дуумвірати та структурованість влади цьому яскраве підтвердження (див.Замок Нелаб у дзеркалі гербу Сас). І не згадують як 240 руських князівств не змогли договоритись для відсічі татарам, хоч Данило Галицький (на той момент Київський князь) і намагався. Взагалі не розуміючи до кінця суті явища — що таке держава і право. При совітах та “народній владі диктатури пролетаріату” і в “Сибірь неісходімую”, Далекий Схід і Казахстан, не зі своєї волі, звісно. Ну не стали пролетаріатом, не збудували в горах заводів і фабрик, а лиш колиби, курорти, млини та лісопильні. А після гарячих, “дружніх”, комуністичних обіймів до хрусту кісточок і краплин блакитної крові у 1939 році та повернення тоталітарного режиму у повоєнний період деякі українці і взагалі зневірились у справедливості, назвалися поляками і перебралися мешкати на колишні т.зв. німецькі землі в повоєнній Польщі. Так герб Сас з Карпат незабаром повернеться і на Лабу (Ельбу).

 (рус) “Не сразу всё устроилось, Москва не сразу строилась” — українські історики та краєзнавці (Ю. Гошко, П. Сіреджук, В. Кобільник, М. Рожко, Б. Комарницький, П. Федака та багато ін.) не абсолютизують, на відміну від польських, зокрема В. Пульнаровича, інформацію про перші письмові згадки щодо заснування поселень. «Акт дарування території і поширення влади феодала не можна ототожнювати із заселенням території» (М.Тиводар 1994). Потрібен був час. Крім того поляки отримавши осад намагалися прихопити і кращі землі в незаконний спосіб. В цьому випадку, як пише Вовчко-Кульчицький, Драго-Саси викликали конфедерацію на такого шляхтича і нищили все під ряд, що попаде під руку. Через це, та відмінність у питаннях віри поляки, не дуже ладили з місцевим українським населенням. А тому і не затримувались надовго в горах. Крім того, через волоське право та складу систему спільного володіння власністю яке побутувало в горах в українських родах Драго-Сасів, Корчак, Побуг тощо, їм не вдавалося сконцентрувати у власних руках значну частину земель, навіть якщо хтось і з українців і продавав свою частку. Саме тому вклад поляків в освоєння Карпат не іде в жодне порівняння з тим, що робилося ними в рівнинній місцевості та Великій Україні.

Про присутність у X-XII ст. значної кількості давньоукраїнської людності в Угорському королівстві свідчить як низка топонімів, так і документи. Під проводом Драго-Сасів та інших кровно-споріднених родів вона безумовно також приймала участь у переселеннях в Західні та Східні Карпати. Причому, як свідчать угорські хроніки, вони це робили не самі, а з своїми волохами (румунами) і українцями. Ось що написано в документі часів угорського короля Людовика I: “Богдан, воевода волохов из Марамуреша, собрав волохов того района, перешел в тайне в Землю Молдавии, которая была подчинена венгерской королевской короне, но из-за соседства татар давно оставленную жителями. И хотя ему неоднократно пришлось сражаться с войском самого короля, он одержал верх, число волохов, населяющих эту землю, намного выросло и она превратилась в королевство”(див.Драго-Саси в соціальній історії Молдавії). Але якщо росло число волохів (романомовних), то, певно, росло число і україномовних (слов’яномовних) мешканців, бо не випадково давньоукраїнська мова стала офіційною і літургійною в молодій державі. Нагадаємо, що Молдавія в давні часи поділялася на три країни (частини) і Верхня країна саме була гірською (т.зв. тепер Молдавська Румунія). Але хто був Богдан, румун чи українець і де він вибрав столицю свого незалежного Молдавського князівства. Першою столицею Молдавії було місто Серет (тепер Румунія) в Карпатах, бо на рівнинах ще панували татари (див.Русовлахи роду Drag-Sas в Молдавії). Отже, якщо Драго-Саси, Мушати та ін. перейшли з однієї частини Карпат — Мармарошські гори (“Carte de la Pologne Autrichienne contenant La Russie Rouge et la partie meridionale du Palatinat de Cracovie, etc.”, видана P. Santini у Венеції 1776 р.), або з Мармарошського кристалічного щита в іншу — Покутсько-Буковинські Карпати, то чи брали вони разом з своїми румунами і молдованами участь у освоєнні Карпат. Звісно, що так. Звичайно, румуни (молдовани чомусь мовчать) кажуть, що це вони збудували столиці Серет (1365-1388), Сучаву (1374-1565), Ясси (1572-1861)— зараз Румунія. І багато в чому вони праві, але забувають добавити хто був у них тоді господарем, скільки монастирів і церков збудовано українцями в горах Румунії та Молдавії і як отримали власну  Молдавську митрополію від Константинополя за господарювання Олександра Доброго (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви). Саме цей українець, який був молдавським господарем (так у Молдавії українці величали своїх королів),  Олександр Добрий остаточно приєднав до Молдавії Буковину. До речі, щодо опрацювання старовинних документів, то якщо тільки т. зв. слов’яно-молдавських або слов’яно-волоських грамот до середини минулого століття було відомо науковцям з десяток, то зараз тисячі (тільки тих що відносяться до другої половини XV ст. більше трьох тисяч (F.Grekul 1950)) і є що вивчати та опрацьовувати, щоб дати об’єктивну оцінку вкладу кожного. Як тут не погодитись з тим, “що колонізація Карпат з Півдня, тобто з північних Балкан, Трансільванії, Молдови, була суттєвою, але соціально різнобічною, включаючи переселення різних груп і осілого, і пастушого населення (М.Тиводар 2006, С.Семенюк 2010). А з етнічного погляду основним етнічним компонентом південної колонізації не могли бути романомовні кочівники, а переважно осіла людність, споріднена з українським народом” (М.Дністрянський 2019). Скажемо навіть більше, в ті часи україномовним (слов’янським) був не лише клин від Мармарошу до Татр, а Карпати всуціль, враховуючи що і в сучасній Румунії (Трансільванії і Волощині) століттями говорили, писали і молилися давньоукраїнською мовою. Саме про це свідчать молдавські та волоські грамоти та численні артефакти — кераміка галицького типу. Та й самі ті т.зв. поляками “волохи”(за територіальним а не етнічним походженням) були в переважній більшості не молдованами і румунами, а українцями з Заходу, з Західних Карпат. Славними лицарями, які їх освоїли і дали, своєю пролитою кров’ю та потом, можливість романомовній людності жити і чисельно набагато вирости до масштабів народу. За що їх звідти згодом і “попросили” піти (див.Драго-Саси в соціальній історії Молдавії). Так склались історичні обставини і Румунія, як і Молдавія, в цьому не виняток. Тому українські кольори присутні на прапорах обох цих держав. Практичне значення дослідження гербів, за О.Однороженком, полягає у використанні при дослідженні політичної та соціальної історії Волощини і Трансільванії (Румунія), Закарпаття, України, Великого князівства Литовського і Руського, Речі Посполитої, Молдавського господарства, низки проблем генеалогії, світоглядних та культурних еліт даного періоду. Від себе добавимо і економічного базису з Карпатських гір, на якому і будувалася вся ця надбудова. Наприклад, молдавський господар Петро IV Рареш (Безбородий)(1487-1546) з роду Мушатів приймав активну участь у освоєнні Карпат. Спочатку в боротьбі за угорський трон він підтримував Фердинанда I Габсбурга. Але під тиском османів змінив політику. Він уклав договір з вихідцем з князів Семигороду — королем угорським Яношем I Заполья, про те що Петро надає військову підтримку, але за це отримує фортеці Родна і Бистриця і срібні рудники в Трансільванії. Отже, як бачимо, політична боротьба і війна йшла і за контроль над горами Карпатами та їх скарбами також. Тобто за класиком, була продовженням попередньої економічної політики, але іншими методами. І це не було щось нове в  історії чи політиці Молдавського князівства, бо саме гори і сприяли виникненню та стрімкому економічному зміцненню молодої держави. Саме цим, швидким і вигідним освоєнням Карпат можна пояснити той факт, звідки у сина Богдана I Засновника Петра Мушата взялися значні кошти які він позичив королю Владіславу II Ягайло під заставу Покуття (див.Драго-Саси в битві під Обертином). Одними вівцями та сиром, як і вирощуванням зернових, тут не збудуєш економіку цілої країни та ще й в такі короткі строки. Молдавію взагалі цікаво обрати для дослідження як модель освоєння Карпат, бо там роль українців проглядається майже в чистому вигляді (етнічний склад — українці, молдовани (романомовні), татари). Герб Сас з гір ішов на рівнину, аж до гирла Дунаю, як і у Валахії. В Молдавії не було німців або поляків які би претендували на визнання своїх заслуг в цьому процесі, так як вони претендують на це в Румунії (Трансільванія) або Галичині. І на прикладі Молдавії ми побачимо, що навіть такі важливі галузі господарства як тваринництво, а ні рільництво не були основними і визначальними факторами в колонізації Карпат — українці вже перейшли на більш високий рівень розвитку продуктивних сил, товарно-грошових відносин, соціально-економічного укладу життя.  Драго-Саси нічим не поступалися німцям, а в питаннях моралі навіть перевершували їх. Вони володіли не тільки новітніми виробами, а й передовими технологіями, що і дозволяло успішно освоювати гірські масиви. Однак навіть не це головне в колонізації Карпат. В світі не буває нічого випадкового, бо випадок лише вказує шлях до закономірності через причинно-наслідковий зв’язок. Тому є сенс говорити про нові ідеї, новий уклад, нові суспільні відносини, новітні досягнення у розвитку християнської моралі та української культури, яку Драго-Саси несли з собою в гори і яка, за-фактом, дозволила їм успішно колонізувати Карпати. При цьому успішно конкурувати з німецькою, польською, австрійською моделями освоєння гірських районів. Кожна з названих моделей, безумовно, мала свої особливості, свої сильні та слабкі сторони, але всі вони були передовими для свого часу і відображали розвиток суспільства, яке їх застосовувало у практиці колонізації.  Тому всі розмови, напр. польського етнолога К.Добровольського (1894-1987), щодо потреб номадного скотарства, щодо пошуку вільних орних земель, щодо звичаєвого права, починаючи з XIII ст. є вже ні чим іншим, як науковим примітивізмом, бо колонізаційні рухи, як бачимо, вже давно переросли дитячі штанці первісно-общинного суспільства. У всіх цих колонізаційних рухах були, так чи інакше, в більшій чи меншій мірі задіяні українці. Тому не виникає жодних сумнівів щодо їх участі в різноспрямованих колонізаційних рухах та в тому, які саме міграції відігравали провідну роль і якою мірою це стосується різних частин регіону. Для українців це просто не актуально, бо вони були присутньою і провідною силою скрізь не залежно від напрямів, політичних впливів та інших надбудовних і суб’єктивних чинників цього історичного процесу. Єдиною серьозною, сильною конкуруючою силою для них в Карпатах були німці та австрійці з півночі які проникли в Трансільванію і значно пізніше в Галичину та Буковину. Не може бути жодних дискусій та сумнівів щодо ролі українців  і в т.зв. “волошській” колонізації Карпат, бо це була їх рук справа, якою згодом вдало скористалися румуни та молдовани які в силу об’єктивних законів розвитку суспільства перехопили стратегічну ініціативу. Це ніяка не випадковість, а закономірний процес. Якщо абсолютизувати процес, то немає ніякої “волоської”, “волосько-руської”, південної колонізації, а є україно-романська, україно-балканська (україно-хорватська, україно-сербська, україно-елемська тощо) колонізація. Так як була і німецька або австрійська колонізація Карпат. Потрібно називати речі своїми іменами за назвою етнічного складу поселенців. Це буде зрозуміло і правильно. Логічно, якщо, приміром, в процесі освоєння Трансільванії брали участь румуни, то зрештою вони переважили і українців, і німців. І це з однієї сторони їх заслуга, а з іншої недопрацювання інших етносів.

Маємо такі факти - гірське українське село засноване на волоськім праві. Невідповідність назви права етнічному характеру поселення відразу зауважив М. Грушевський, за словами якого «імена цих волохів чисто руські». На підставі іншого історичного документа він зазначає, що «волоські села управлялися руським правом». Однак навіть класик не зовсім точний як юрист, бо за фахом історик. По-факту маємо справу не з т.зв. руським правом, а з українським правом з Заходу (українським правом з Саксонії). Таким чином треба визнати і врахувати, що на момент колонізації Карпат українці мали дві власні українські системи права, одна з Заходу називалась “волоським правом” інша зі Сходу (Київської Русі) називалась “руським правом”. І одна і друга системи принципово відрізнялись від московської правової системи, яка виникла під монголо-татарським впливом. Очевидно і те, що волоське право мало саме і давало певні переваги при заснуванні нових поселень і освоєнні нових земель, в тому числі і в горах. Але “волоське право” не можна принижувати до різновиду осадного права з деяким впливом і елементами німецького права. От би здивувалася такому трактування права угорська королева Ержибет, яка своїм листом від 28 грудня 1257 р. до угочанського комеса Олівера Мештера допомагала відстоювати це право Драго-Сасам (українцям) перед мадярами (див.Замок Нелаб у дзеркалі гербу Сас). Німців етнічних в Мармароші ще не було і можна зробити правильні висновки. Це повноцінна слов’янська (українська) правова система, яка довела свою історичну спроможність і дозволила українцям зберігати державність найдовше, серед всіх українських державних формувань, але не в Україні (як державі якої ще не було), а в Молдавії. Не дивно що рід сасів і досі славиться своїми правниками серед яких відомі, знакові постаті юристів світового масштабу (Є.Петрушевич, С.Дністрянський, Б.Вітвицький, Е.Комарницький та ін.) і представлені не випадково та поодиноко, а широко і потужно в кожному столітті (див.Духи роду Drag-Sas).

На відміну від Західних Карпат заселення і соціально-економічне освоєння гірських масивів Східних Карпат найбільш інтенсивно відбувалося впродовж ХІV–ХVІІ ст., що пов’язують зі становленням станово-династичних держав. Коли ми говоримо про заселення Зовнішніх Східних Карпат і Передкарпаття, то звертаємо увагу на широке поширення  назв ойконімів (вид топонімів – назв поселень і прилеглих до них місцевостей) оборонного походження — Бачина, Стрілки, Гвіздець, Завадівка, Стрільбичі, Ясениця-Замкова та ін. (Б.Лящук 1993). В.Кобільник аргументовано пов’язав розміщення таких оборонних пунктів (городищ) з місцями зосередження галицької шляхти. Певну частку таких поселень становили лицарі трансільванського походження — Драго-Саси, які потрапляли в Галичину в різний час і різними шляхами. Одні безпосередньо з Трансільванії (Угорського королівства), як comes Гуйд, другі з Закарпаття, як нащадки Стефана, і велика кількість з країни з українською державністю — Молдавії. Останніх (україномовних, православних) поляки називали волохами. Звідси і з т. зв. «волоського права» беруть початок назви таких характерних топонімів, наприклад, Волосянка (два поселення), Велика Волосянка, Мала Волосянка, Волошиново, Болехів Волоський та деякі ін.,  а також прізвищ — Волох, Влах, Волошин, Волощук та ін.

За результатами різних колонізаційних рухів наприкінці ХV – на початку ХVІ ст.  в усіх частинах Українських Карпат сформувалася мережа поселень, які стали опорними в процесі подальшого освоєння гірської місцевості. Від назв цих поселень, маєтків які стали родовими гніздами української шляхти, походять і найдавніші прізвища лицарських родів — Ільницькі, Яворські, Бачинські, Березовські, Вітвицькі, Височанські, Дністрянські, Гошовські, Жупанські, Комарницькі, Кривчанські, Крушельницькі, Лопушанські, Матківські, Тур’янські та ін. (див.Ilnicki in UA), а інші відгалуження основних родових гілок приймали прізвища уже за назвами придомків, себто власних назв в середині роду (прізвиськ), яких налічувалося десятками — від Височанських: Височан (Семен соратник Богдана Хмельницького), Верига, Верищук, Дмитрикович, Дмитрович, Думникович, Мінкович, Петрусевич (Петрушевич), Фагараш, Швабович, Янкович; від Тур’янських: Лило, Угрин, Коханович тощо.  В межах Покутсько-Буковинських Карпат до середини ХVІ ст. вже було засновано низку поселень, найбільші серед яких: Жаб’є, Путила, Розтока, Селятин, Косів, Березів, Бабин, Довгополе, Космач, Пістинь, Старі Кути, Стопчатів, Шешори та деякі інші. Значно менше таких сіл було в Рахівсько-Мармароському масиві (Рахів, Великий Бичків, Кобилецька Поляна, Луг, Ясіня). Небагато значних поселень було засновано в районі Горган (Велдіж, Витвиця, Гошів, Княждука, Спас), що пояснюється складністю рельєфу, хоча безпосередньо у передгірській місцевості тут була дуже густа мережа поселень.

З боку підкарпатського макросхилу, в районі Полонинського хребта і Вулканічних Карпат, до кінця цього періоду вже існувала значна кількість сіл, розміщених насамперед у міжгірських улоговинах. Це, зокрема, Березове, Верхні Ворота, Вільшинки, Воловий, Воловець, Вучкове, Голубине, Дубове, Дубринич, Дусине, Келечин, Колочава, Кушниця, Лисичеве, Малий Березний, Неліпне, Нижні Ворота, Ре- пинне, Свалява, Пилипець, Ставне, Стройне та деякі ін. Водночас найбільше скупчення поселень (кілька десятків) було утворено в той період у районі Східних Бескидів. Наприклад, лише в межах сучасного Турківського району до середини ХVІ вже було 21 село — Турка, Бориня, Боберка, Вовче, Красне, Лімна, Хащів, Верхнє Висоцьке, Завадівка, Ісаї, Комарники, Ясінка Стецьова, Явора, Івашківці, Матків, Яблунів, Ясінка, Нижнє Висоцьке, Розлуч, Присліп, Лопушанка, Мохнате (Я.Тирик 2000), а на території Сколівського – 19 сіл — Синевидсько, Крушельниця, Орів, Либохора, Підгородці, Рожанка, Сколе, Славське, Тухля, Корчин, Опорець, Гребенів, Жупани, Коростів, Плавє, Орява, Козьова, Тишівниця, Урич. Деякі з цих сіл могли бути утворені і в попередні часи (М.Дністрянський 2019). М. Рожко пов’язував формування карпатської лінії оборони, а, отже, й оборонних поселень, з географією тодішніх транскарпатських перевалів (Дукельського, Лупківського, Солінського, Ужоцького, перевалу Руський Путь, Ворітського; Вишківського (Торунського); Яблунецького), через які проходили вісім транскарпатських шляхів з облаштованою системою оборонних пунктів. В горах і досі на колишніх кордонах знаходяться оборонні вали (їх частини) викладені з бутового каменю які чимось нагадують знамениту Китайську стіну. Але хто ж про них знає. Хто бачив на власні очі це рукотворне диво Карпат приховене високими смереками, наприклад, поблизу сіл Матків і Гусне найкоротшим напрямом туристів на гору Пікуй Лвівська обл. Ось куди треба водити краєзнавців та туристів коли ми говоримо про колонізацію Карпат. Там, на кам’яних валах, історія виглядає дуже навіть наочно та образно — не гірше ніж на мурах старовинних фортець у Мармароші. А з вершини гори відкриваються неймовірної краси краєвиди Верховини, Бескидів та полонини Руни, що на Закарпатті. Б. Комарницький, посилаючись на розміщення сіл шляхти Драго-Сас, вважає, що наприкінці ХІІІ ст. вже були закладені поселення Явора, Турка (Круг Городище), Ільник, Комарники, Висоцьке, тобто насамперед села-оборонні пункти вздовж водного торгового шляху, який носив назву Руський путь. І «… коли в 1387 р. поляки зайняли Галичину, то на території теперішньої Турківщини нараховувалось 26 поселень» (Б.Комарницький). Наприклад, поселення Турка відоме, як бачимо з грамоти Владіслава Ягайло, до приходу шляхетного лицаря Ванчі Волоха гербу Сас, а вже його сини жили в Ільнику та Яворі і звідти дали початок назви своїм родам. Або поселення Верхнє Висоцьке більш давнє, а вже нащадки Височанських гербу Сас і Вукри пізніше заснували Нижнє Висоцьке, Матків, Кривку; Ільницькі - Гусне тощо. Але оскільки названі українські роди були громадянами Польщі а пізніше Речі Посполитої, то поляки і говорять про польський вклад в колонізацію Карпат, хоч Драго-Саси аналогічно освоювали Карпати і там, де етнічних поляків взагалі ніколи не було. Або поряд з поляками це робили і етнічні литовці, приміром, рід Радзивіли гербу Труби у Сколе до приходу австрійців. Та й самі назви поляки, ляхи, ополяни, поляни  і т.п. говорить не про гори до яких вони непристосовані як, скажімо, хорвати і гавели, а про поле і розшифровується як арії-землероби  (В.Таранець Етнос і мова). Тож польська наука і приділяє більшу увагу коровам і нивам у горах, що закономірно саме для них. Можливо саме тому не випадковим в цьому сенсі було і витіснення німцями та австрійцями поляків з Карпат. Австро-Угорщина, по-факту, прибрала до рук польські землі в Карпатах, разом з українцями та їх містами Львовом та Чернівцями. Результати цієї колонізації ми бачимо і сьогодні на вулицях цих міст, які мають свій шарм тих подій і цим приваблюють туристів. Тим самим гордиться і Румунія, бо це безцінний культурний спадок народу. Отже ідеї української шляхти з XIII ст. оволоділи широкими українськими масами і сприяли широкому освоєнню Карпат, яке ми бачимо сьогодні.

Треба сказати, що у 2020 рік на географічній карті Карпат історично маємо чотири сформовані незалежні центри культури і науки з вивчення, дослідження і практики карпатознавства за етнічними особливостями населення — румунський (Трансільванія, Румунія), гуцульський (Чернівці, Буковина), лемківський (Ужгород, Закарпаття) і бойківський (Львів, Галичина). Логічно, що кожний з них приділяє більше уваги своєму регіону. Між ними йде негласне змагання. Не будемо їх порівнювати і давати оцінки, бо це тема окремої розмови фахівців, але зауважимо, що практичні результати і ефективність їх роботи може побачити кожний, хто набере назву карпатського поселення у Вікіпедії. Очевидно, що одні працюють, поважають себе і свою власну історію краще, інші гірше, але самі гонорові, виявляється, ніяк. “І не друг, і не враг, а так — кізяк”. Тобто, по-факту, є змагання не тільки між народами, а й між етнографічними групами на рівні громад і в цьому невидимому на перший погляд змаганні задіяні культура, освіта, бібліотеки і академічні наукові регіональні школи теж. Немає нічого дивного, що через наявний місцями “вакуум” в історії гірських сіл і інші народи та наукові школи намагаються долучитися, переписати. замовчувати або і фальсифікувати історію колонізації Карпат, чи почати її з чистого аркуша (під копірку), приміром, з колгоспів як в райкомах партії. Проте до написання справжньої історії конкретних поселень, що заснували наші предки, маємо долучитись незалежно від офіційної науки, хоч з Америки чи Канади байдуже. Не дарма кажуть: “Що комар, то сила”. Тому є ще над чим працювати, якщо хочемо побачити наукову істину у всій своїй правдивості і красі звершених справ, чого безумовно заслуговують румуни, гуцули, лемки і бойки з гірських поселень обжитих і цивілізованих Карпат.

Які ж висновки можна зробити. Українці освоювали Карпати з трьох сторін — зі сходу, півдня та заходу. До XIII-XVII ст. розвиток давньоукраїнського суспільства і продуктивних сил вже переріс рамки відгінно-випасного скотарства та рільницва, а також родового права, що і було економічною та соціальною передумовою колонізації Карпат. Розвиток продуктивних сил і суспільних відносин, а з ними і духовності, моралі та культури, дозволив заселяти важкодоступні і суворі гірські райони. Драго-Саси приймали саму безпосередню участь у освоєні Карпат на всіх етапах цього періоду і у всіх напрямках міграцій, що і зумовило український смак чистої і бистрої води з синіх гір. Тому, як намагались побіжно показати в цьому огляді з генеалогії та геральдики гербу Сас, історію колонізації Карпат Драго-Сасами ще потрібно ретельно досліджувати і вивчати фаховим спеціалістам різних галузей — географії, історії, етнології, всім, хто займається науковим карпатознавством.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

 

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.