Походження багатьох шляхетських родів Прикарпаття дослідники зазвичай пов’язують з особою так званого Івана (Ванчі) Волоха. У працях істориків він традиційно постає перед нами як рицар з Семигороддя, який за військові заслуги отримав від польського короля Ягайла значні земельні території у Турківщині та польське шляхетсво. Проте його маловивчена біографія викликає чимало запитань.
Дана проблема в тій чи іншій мірі висвілена на сторінках видань таких польських дослідників як В. Пульнарович1 та Л. Виростек2, які спробували реконструювати генеалогію місцевих шляхетських родів, виводячи її від прибульця з Семигороддя – Ванчі Волоха. С. Дунчевський у своєму «Гербівнику…», розповідаючи про герб «Сас», згадав угорського графа Ванчалуха як предка Яворських3. У своїй двотомній праці, присв’яченій роду Височанських, Б. Височанський-Мінкович спробував вивести походження даного роду від Івана Волоха, який був обдарований польським шляхетством від короля Владислава ІІ Ягайла4. Свій внесок у дослідження згаданої постаті внесли й українські історики та краєзнавці. Так, Ю. Юсипович дослідив привілей наданий Івану Волоху на Турку 1431 р5., І. Смуток – найближчих нащадків6. Своє трактування даної проблематики запропонували також В. Височанський7, В. Інкін8, В. Комарницький9, М.Терлецький10 та ін.
На нашу думку, щоб дослідити походження Івана Волоха, варто звернутися до історії роду, відомого як Драго-Саси.
Дослідники виводять його початки від мармароського воєводи Драгоша11 (інакше Драга)12. Молдовські літописи оповідають легенду, за якою Драгош, полюючи на тура, потрапив на територію Бессарабії (Молдови) і став її першим господарем (князем)13. Він правив два роки з 1351 по 1353 рр., отримавши титул маркграфа, васала угорського короля14. З тогочасних джерел збереглося ще кілька звісток про воєводу. Зокрема, Драгош опікувався розвитком духовності серед населення. Так, є відомості, що у 1346 році Драгош керував будівництвом дерев'яної церкви в м. Путні (Румунія)15. За наказом угорського короля Драгош відправився з військом у межиріччя Пруту й Дністра, у 1345 році розбив монголів і вигнав їх за Дністер, включивши землі сучасної Бессарабії до складу марки16. Похований в побудованій ним церкві у с. Воловці17 (комуна у складі повіту Сучава, що в Румунії)18. Драгош мав двох синів: Саса та Ладислава19.
Після Драгоша Молдовським князівством правив Сас (1354 —1358 рр.), теж під сюзеренітетом короля Людовіка I Угорського. Він, у свою чергу, мав п’ятьох синів: Балка, Драга, Драгомира, Стефана, Яна і доньку, ім’я якої невідоме20. Під час його правління розпочалася внутрішня боротьба між волохами. Марамароський князь Богдан повстав проти угорського правління21. Сасу як наміснику угорської корони та його синам було доручено покарати бунтівника, тому між ними спалахнув військовий конфлікт, який вилився у національно-визвольну війну молдовських волохів проти угорської влади22.
По смерті Саса молдовський престол успадкував Балк (1359р.), який проявив себе активним захисником інтересів Угорщини в Молдові. Так, із грамоти 1365 р. довідуємося, що після невдалої спроби відновити в Молдові владу Угорщини король Людовік І нагородив мармароського воєводу Балка, який залишився вірним королю і втратив у Молдові владу. Йому були надані землі в Угорщині, конфісковані у Богдана23. Крім цього, за заслуги перед Угорщиною у 1373 р. Балк отримав графський титул і замок Нялаб24.
Балк мав чотирьох синів: Стефана25, Дмитра, Івана, Олександра і доньку Юстину26. Його синСтефан переселився в Галичину, започаткувавши родинну спільноту Риботицьких-Буховських-Губицьких-Бжестянських27.
На нашу думку, Стефан не єдиний з нащадків Саса, хто опинивя у сусідній Польщі. В. Пульнарович розповідає, що серед польських рицарів, які служили королю Ягайлові був один іноземець, що прибув з Семигороддя, якого звали Іваном Волохом28. Можливо, й інший син Балка – Іван Волох, попавши в немилість до угорської корони, був змушений перейти на службу до польського короля Владислава ІІ Ягайла. Ця міграція сталася, ймовірно, задовго до отримання у 1431 р. Турки та околиць. Так, В. Височанський вважає його активним учасником Грюндвальдської битви 1410 р29.
Перебуваючи на службі у польського короля Ягайла, Іван Волох, очевидно, брав участь і в інших війнах Польського королівства з Тевтонським орденом цього періоду. Так, влітку 1414 р. через претензії Тевтонського ордену на Жемайтію розгорілася Голодна війна, відома своєю тактикою випаленої землі. Переможний наступ польсько-литовських військ зупинило лише втручання папського легата єпископа Лозанського Вільяма, який домігся мирного врегулювання конфлікту 8 жовтня 1414 р30. Черговим етапом польсько-тевтонського протистояння за Жемайтію стала Голубська війна, яка спалахнула в липні 1422 р. Вона проходила за тим же, що й попередня війна, сценарієм: поляки не могли здобути потужні фортеці хрестоносців, а ті уникали боїв з ними на рівнині31. Її кульмінацією стала переможна для Польщі битва при Марієнбурзі (нині Мальборк, Польща) 27 вересня 1422 р., де відзначилися волоські рицарі, серед яких, вірогідно, був й Іван Волох32. У тому ж році на озері Мельно був підписаний "вічний" мир, згідно з яким Жемайтія була назавжди оголошена литовським володінням, а Польща дістала ту частинку Куявії з Нєшавою, якою володів орден. Хрестоносці пообіцяли відмовитися від тверджень про непорушність їхнього з Польщею кордону. Таким чином, відкривалася формальна можливість для повернення Польщі її історичних земель, якими володів орден33.
За військові заслуги у 1431 р. король Ягайло надав привілей Іванові Волоху та його синам – Занкові, Ходку та Іванкові на Турку та прилеглі території34, на 3 польські милі (понад 25 км.)35.
Про етнічну ідентичність Івана та його синів важко стверджувати щось напевне. Судячи із давньоруських імен синів Івана, можна вважати, що це була змішана русько-волоська сім'я36.
Цікаво, що ім’я Івана та його статус згадується в дослідників у найрізноманітніших варіантах. На наш погляд, це було зумовлено нечітким написанням у тогочасних документах, що й призвело до похибок. Так, С. Дунчевський згадує графа Ванчалуха («GraffWanczaluhus»)37, а Л. Виростек іменує його шляхтичем Ванчею Волохом («VanczaVoloch»), без графського титулу38. Натомість Б. Височанський-Мінкович зазначає, що Альбін Височанський під час легітимації (підтвердження шляхетства) у 1782 р. стверджував, що його пращуром є угорський граф Іван Волох («comitisHungarieWanawlachii»)39.
Викликає запитання й титул Івана Волоха «граф угорський» («Comitis Hungariae»). Цей титул не згадується у привілеї 1431 р. на Турку40. Річ у тім, що в той період у Речі Посполитій подібні титули не вживали і навіть забороняли. Найвищої гідності у Польщі тих часів був титул «nobilis polonus» («шляхтич польський»). Таким чином, навіть, якщо Іван Волох й послуговувався графським титулом, з огляду на звичай, він не міг згадуватися в урядовому документі41. Так, австрійська влада залишила за Альбіном Височанським шляхетство. Однак Йозеф і Габріель Яворські-Боброничі у 1782 р. отримали графський титул з гербом, а причиною для його набуття стали не лише заслуги перед Габсбургами, але й їхнє походження від угорського графа Івана Волоха42.
Така увага до графського титулу Івана Волоха не випадкова. Адже серед кількох засновників шляхетських родів Прикарпаття принаймні 3-4 так само звалися Іванами Волохами (наприклад, Скольські, Сваричевські, Гошовські тощо)43. Однак лише у родовій пам’яті Турецьких, Яворських, Ільницьких і Височанських збереглося переконання, що їхній предок був графського походження. А це дає підстави ототожнювати Івана Волоха з Турки з одним із синів Балка, котрий самойменувався в документах XIV ст. графом („comes”)44.
На думку польського дослідника Л. Виростека, Іван Волох розподілив свої земельні володіння поміж своїми синами наступним чином: Ходко отримав Турку і дав початок роду Турецьких, Занко – Явору, від нього пішли Яворські, Іванко – Ільник, ставши родоначальником Ільницьких45. В цей час рід починає розростатися. Однак події 1440-х років, пов’язані з навалою турків-османів на Балкани, зумовили організацію хрестового походу під проводом польського короля Владислава ІІІ, який одночасно був і угорським королем46. Відповідно, нащадки Івана Волоха, так само брали участь у військових діях. Так, під Варною опинилися Занко і Ходко Турецькі, яким Владислав ІІІ Варненчик підтвердив привілей на Турку. Водночас Занко отримав дозвіл на заснування сіл на Терновому полі47. Проте, незважаючи на початковий успіх військової кампанії, битва під Варною (Болгарія) 1444 р. була програна, загинув і сам король Владислав ІІІ48. Очевидно, під час битви загинув Ходко Турецький, оскільки згадок про нього більше незустрічаємо49.
Протягом другої половини XV ст. нащадки Івана Волоха розбудовують свій маєток та формують кілька родових відгалужень.
І. Смуток вважає, що формування всіх родів відбувалося у два етапи. На першому, документально незафіксованому, ймовірно за життя синів Івана Волоха маєтки були поділені на дві частини між Занком та Ходком, згаданими у 1444 р. Яворські і Турецькі були власниками Турки, Явори, Ясениці, які компактно розміщувалися біля маєків Ільницьких з півночі. До середини XVI ст. Ільницькі не мали власності у Яворі й Турці й навпаки Яворські та Турецькі не були власниками земельних часток у Ільнику, Мельничному тощо. На другому етапі у 1480-90-х роках відбулося виокремлення у окремі роди Яворських та Турецьких. Оскільки цей процес не супроводжувався розмежуванням земель між цими родами. Їхні представники фігурували серед власників як Турки, так і Явори50.
Вивести окремі лінії складно через велику кількість родичів. Очевидно, що нащадки Занка осіли в Яворі і Ясениці. Це сини Васька і двоюрідні брати Дмитра по Федьку. Своєму дядьку Шимку вони повинні були постарчати щорічно 2 флорини, 2 волоські сири і одну кінську упряж. В Ільнику господарює в той час Міклош із Гнатом (1491), пізніше Петро (1505) та Іван (1508). Олюхна по Гнату в 1500 р. вийшла заміж за Васька Корнельовського. У 1501 р. згадуються вже сини Яцька – Лука, Михайло, Гнат і Олександр. Іван Яворський був солтисом у Бараньчицях в 1512 р51.
У 1491 р. вперше згадується онук Ходка Турецького – Дмитро. У 1495 р. він заставив свої частки у Турці, Яворі та Ясениці якомусь Яну з Пустомит за 600 флоренів52. Можливо, за військові заслуги він отримав с. Висоцьке, тому прийняв прізвище Височанський53. Так, вже з 1505 р. у документах з’являється Дмитро (інакше Думка чи Демко) Височанський, у зв’язку з підтвердженням привілею, втраченого під час нападу турків на Самбір 1497 року54. Також є згадки, що за часів короля Зигмунта I Дмитро Височанський подарував одному із своїх синів Верхнє Висоцьке, другому – Kомарники, а третьому – Mатків з Івашківцям. Як відомо, походження Височанських від графа Івана Волоха засвідчив А. Височанський у 1782 р. Очевидно, що Комарницькі і Матківські є відгалуженням роду Височанських55. М. Терлецький вважає, що Розлуцькі виділились як окрема гілка з роду Матківських56.
В. Пульнарович, крім вищезазначених, відносить до нащадків Івана Волоха й інші шляхетські роди: Грабських, Нанівських, Заліських, Добрянських, Визотравків, Блажовських, Турчанських (Турянських), Гошовських, Гагаловичів-Лоневських, Опацьких, Долінських, Дуніних-Борковських, Фіалковських, Високінських-Стольниковичів, Красовських, Кропивницьких, Чичерських, Радецьких, Краснянських, Левицьких, Созанських, Ясінських, Липицьких, Билінських-Слотиловичів, Унятицьких, Полянських, Стебницьких, Монастирських, Кречківських, Кропивницьких, Долинських, Дабровських і Зубрицьких. Однак достатніх доказів щодо підтвердження цих даних ми не маємо57.
Отже, походження шляхти Турківщини слід пов’язувати з особою Івана Волоха, який, у свою чергу, виводиться з волоського роду Драго-Сасів, що мав угорський графський титул. Очевидно, потрапивши у немилість до угорського короля Сигізмунда І Люксембурга, Іван перейшов на службу до Владислава Ягайла, від якого отримав за військові заслуги польське шляхетство та землі. Від нього беруть початок такі шляхетські роди Турківщини як: Турецькі, Яворські, Ільницькі, Височанські, Матківські, Комарницькі та, можливо, інші.
_____________________________________________________
1 Pulnarowicz Wł. U źródeł Sanu, Stryja i Dniestrzu (Historia powiatu turczanskiego). – Turka, 1929. – S. 4-7.
2 Wyrostek L. Rod Dragow-Sasow na Wegrah і Rusi Halickej. – Kraków, 1932. – S. 68-69.
3 Dunczewski S. Herbarz wielu domów Korony Polskiej i Wielkiego Księstwa Litewskiego. – Kraków, 1757. – T.II. – S. 390.
4 Wysoczanski-Minkowicz B. Wysoczansci. Gniazdo i rod (1380 -1943).– Lwow, 1944. – T. I. – S. 105-133.
5 Юсипович І. Турківщина: за завісою століть. – Львів, 1993. – С.50 – 51.
6 Смуток І. Початки родів Яворських, Турецьких, Ільницьких (XV – XVI ст.) // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Л., 2006. – Вип. 5. – С.55-64. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bogdan-yavorskij.narod.ru/nashiistoki1.4.html
7 Височанський. В. Ванчо Волох: хто він в історії і хто його нащадки? // Бойківщина – 2003. – 4 січня. – С. 4.
8 Інкін В. Cільське суспільство Галицького прикарпаття у XVI – XVIII ст.: Історичні нариси. – Львів, 2004. – С. 263 – 264.
9 Комарницький В. Комарники – село на руському путі. – Львів, 2007. – С. 31 – 32.
10 Терлецький М. Дві сутності Сасівського роду. – Львів, 2009. – С. 20.
11 Мохов Н. Отчерки истории формирования молдавського народа. – Кишинёв, 1978. – С.98.
12 Wyrostek L. Rod Dragow-Sasow na Wegrah і Rusi Halickej. – Kraków, 1932. – S. 12-13.
13 Грекул Ф., Буганов В. Славяно-Молдавские летописи XV-XVIвв. – Москва, 1976. – С. 24, 57-58, 62, 117.
14Мохов Н. Молдавия эпохи феодализма (От древнейших времен до начала XIX века). – Кишинёв, 1964. – С. 116.
15 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Драгош
16 Кучерявий О. Місцевість і село Гвіздівці за часів Молдовського князівства. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gvizdivtsi.org.ua/місцевість-і-село-за-часів-молдовсько...
17 Стати В. История Молдовы. – Кишинёв, 2003. – С. 54.
18 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Воловец
19 Стати В. История Молдовы. – Кишинёв, 2003. – С. 55.
20 Wyrostek L. Rod Dragow-Sasow na Wegrah і Rusi Halickej. – Kraków, 1932. – S. 12, 15.
21 Стати В. История Молдовы. – Кишинёв, 2003. – С. 55.
22 Мохов Н. Отчерки истории формирования молдавського народа. – Кишинёв, 1978. – С.98-99.
23 Мохов Н. Молдавия эпохи феодализма (От древнейших времен до начала XIX века). – Кишинёв, 1964. – С.116.
24 Wyrostek L. Rod Dragow-Sasow na Wegrah і Rusi Halickej. – Kraków, 1932. – S. 14.
25 Інкін В. Cільське суспільство Галицького прикарпаття у XVI – XVIII ст.: Історичні нариси. – Львів, 2004. – С. 263 – 264.
26[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://genealogy.euweb.cz/hung/dragfi.html
27Інкін В. Cільське суспільство Галицького прикарпаття у XVI – XVIII ст.: Історичні нариси. – Львів, 2004. – С. 263 – 264.
28 Pulnarowicz Wł. U źródeł Sanu, Stryja i Dniestrzu (Historia powiatu turczanskiego). – Turka, 1929. – S. 4.
29 Височанський. В. Ванчо Волох: хто він в історії і хто його нащадки? // Бойківщина – 2003. – 4 січня. – С. 4.
30[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Голодная_война
31 Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – С. 95.
32Шевченко Р. Битва при Мариенбурге и Молдова // Модовские ведомости. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vedomosti.md/news/Bitva_Pri_Marienburge_I_Moldova
33 Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – С. 95.
34 Pulnarowicz Wł. U źródeł Sanu, Stryja i Dniestrzu (Historia powiatu turczanskiego). – Turka, 1929. – S. 4.
35 Dunczewski S. Herbarz wielu domów Korony Polskiej i Wielkiego Księstwa Litewskiego. – Kraków, 1757. – T.II. – S. 390.
36 Гайда Ю., Іванченко Л. Турка // Історія міст і сіл УРСР. Львівська область. – Київ, 1968. – С. 849.
37 Dunczewski S. Herbarz wielu domów Korony Polskiej i Wielkiego Księstwa Litewskiego. – Kraków, 1757. – T.II. – S. 390.
38 Wyrostek L. Rod Dragow-Sasow na Wegrah і Rusi Halickej. – Kraków, 1932. – S. 68-69.
39 Wysoczanski-Minkowicz B. B. Wysoczansci. Gniazdo i rod (1380 -1943).– Lwow, 1944. – T. I. – S. 121.
40Юсипович І. Турківщина: за завісою століть. – Львів, 1993. – С. 24.
41 Wysoczanski-Minkowicz B. Wysoczansci. Gniazdo i rod (1380 -1943).– Lwow, 1944. – T. I. – S. 121.
42 Wysoczanski-Minkowicz B. Wysoczansci. Gniazdo i rod (1380 -1943). – Lwow, 1944. – T. I. – S. 52, 72, 88.
43 Wyrostek L. Rod Dragow-Sasow na Wegrah і Rusi Halickej. – Kraków, 1932. – S. 68-69.
44 Wysoczanski-Minkowicz B. Wysoczansci. Gniazdo i rod (1380 -1943). – Lwow, 1944. – T. I. – S. 105-133
45 Wyrostek L. Rod Dragow-Sasow na Wegrah і Rusi Halickej. – Kraków, 1932. – S. 68-69.
46 Зашкільняк Л. Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів історичник факультетів і гуманітарних університетів. – Львів., 2001. – С.109.
47 Wyrostek L. Rod Dragow-Sasow na Wegrah і Rusi Halickej. – Kraków, 1932. – S. 68-69.
48 Зашкільняк Л. Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів історичник факультетів і гуманітарних університетів. – Львів, 2001. – С.109.
49 Смуток І. Початки родів Яворських, Турецьких, Ільницьких (ХV-XVIст.) // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Львів, 2006. – Вип. 5. - С. 55-64. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bogdan-yavorskij.narod.ru/nashiistoki1.4.html
50 Смуток І. Початки родів Яворських, Турецьких, Ільницьких (XV – XVI ст.) // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Львів, 2006. – Вип. 5. – С.55-64. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bogdan-yavorskij.narod.ru/nashiistoki1.4.html
51 Wyrostek L. Rod Dragow-Sasow na Wegrah і Rusi Halickej. – Kraków , 1932. – S. 68.
52Там само.
53 Wysoczanski-Minkowicz B. Wysoczansci. Gniazdo i rod (1380 -1943). – Lwow, 1944. – T. 1. – S. 119.
54 Там само. – С. 31 – 32.
55 Комарницький В. Комарники – село на руському путі. – Львів, 2007. – С. 31 – 32.
56Терлецький М. Дві сутності Сасівського роду. – Львів, 2009. – С. 20.
57 Pulnarowicz Wł. U źródeł Sanu, Stryja i Dniestrzu (Historia powiatu turczanskiego). – Turka, 1929. – S. 4-7.