Спадкові матеріали

Ukrainian English French German Italian Polish Portuguese Russian Spanish
  1. Дрібна шляхта, як історичний феномен в Галичині.

Дрібна шляхта як окрема соціальна верства сільського населення Галичини досі залишається цікавим і маловивченим феноменом на­шого минулого. Комплексний і критичний аналіз праць українських і польських етнографів, істориків, громадських діячів дозволяє про­стежити історію вивчення цієї соціальної групи, врахувати здобутки та прорахунки дослідників при її подальшому дослідженні.

Першу спробу підсумувати дослідження про дрібну шляхту Гали­чини зробив ще в 1938 р. учений А. Тарнавський у виданні «Шляхта заґродова у південно-східній Польщі. Матеріали до бібліографії». Незважаючи на те, що книжка вийшла як урядове замовлення з метою активізації питання заґродової шляхти, вона є цінним мате­ріалом з огляду підбірки наявних на 1938 р. джерел та літератури. Автор подає 104 позиції бібліографії, наводить цитати, де йде мова про шляхту, з уточненням сторінок видань. Однак недоліком книжки є відсутність у бібліографічному списку праць українських краєзнавців, етнографів, істориків про шляхту. Зокрема, до того часу вже вийшли друком роботи І. Франка, Я. Головацького, В. Площанського. М. Зубрицького.

У вітчизняній науці історичний аналіз проблеми зробив львівський етнограф Р. Кирчів у публікації «Дрібна шляхта Українського При­карпаття (До проблеми історико-етнографічного вивчення)» (1998 р.). Підсумовуючи здобутки історичної та етнографічної наук, ав­тор обмежив географічні межі дослідження тільки Українським При­карпаттям. Перша спроба Р. Кирчева дослідити історіографію дрібної шляхти в Галичині, але в контексті дослідження Бойківщини, була зроблена ще в 1978 р. у праці «Етнографічне дослідження Бойківщи­ни», де автор аналізує роботи І. Любича-Червінського, І. Вагилевича, І. Коперніцького, М. Зубрицького, А. Кучери. Заслуга цих публікацій Р. Кирчева в тому, що він один з перших у сучасній українській науці підняв питання про дрібну шляхту в Галичині, звернув увагу на його недослідженість вітчизня­ними вченими.

Ще в 1939 р. дослідник М. Голубець констатував: «Один і найпозитивніших відламів старого українського громадянства – його аристократія, залишилася поза обрієм нашого зацікавлення, а про­йдений нею шлях, наче провалився, залишаючи чорну прірву в нашому історичному самопізнанню». Така тенденція ча­стково зберігається і до сьогодні.

Започаткування вивчення дрібної шляхти пов’язане з процесами національного відродження, які на початку XIX ст. охопили всі сло­в’янські народи, в тому числі українців і поляків. Маючи свої ло­кальні особливості, дещо варіюючи в хронологічних межах, за сут­тю вони залишалися однаковими: прагнення до відновлення й утвер­дження етнічної своєрідності через пошуки свого коріння. Це, в свою чергу, на початковому етапі відбувалося через «збирання спадщини» - активний збір представниками інтелігенції зразків матеріальної та духовної культури, запис усної народної творчості. Проте якщо особ­лива увага зосереджувалася на дослідженні самобутності та коло­ритності етнографічних груп Галичини - гуцулів, бойків і лемків, то вивчення шляхти носило дотичний характер. Це, очевидно, було пов’язане зі складністю у дослідженні шляхетської верстви.

Одна з перших розвідок, де наводяться факти з життя ходачкової шляхти, належить польському етнографові й публіцисту І. Любичеві-Червінському. В монографії «Okolica Za-Dniestrska miedzy Stryjem i Lomnica» (1811 р.) автор характеризує цю верству загалом негатив­но. Звертаючись до панщизняних селян, він наказує не терпіти наруги з боку посесора, жидів, а також чиншової шляхти. У 30-х рр. XIX ст. польські етнографи Л. Голембйовський та Я. Лозінський у своїх працях подали невеличкі замітки з побуту та звичаїв дрібної шляхти. Я. Лозінський писав, що господарі-шляхтичі через відсутність синів беруть у прийми зятів для дочок, переписуючи їм ґрунт або хату.

Дрібна шляхта як окрема група населення згадується в описах Галичини 40-90-х років XIX ст. М. Весьоловський у 1842 р. писав, що чиншова шляхта нічим не відрізнялася від селян. І. Ступницький указував на відсутність серед русинів шляхти. В подібній за стилем праці «Прикарпатская Русь подъ владеныемъ Австріи» Ф. Свистун при розгляді соціальних відносин згадує  і дрібну шляхту.

З українських авторів першої половини XIX ст. про цю верству писав один із засновників «Руської трійці» - І. Вагилевич в історико-етнографічному нарисі «Bojki. Szezep rusko slowianski w Galicyj» (1841 р.).  Розглядаючи дрібну шляхту поряд з  панщизняними селянами та кметами як одну із соціальних груп бойків, він зазначав, що її домашнє життя і побут нагадують  галицько-руських міщан.

У 60-70-х роках ХІХ ст. результати  своїх польових досліджень Галичини та Закарпаття опублікував ще один член «Руської трійці» – Я.Головацький. Даючи детальну характеристику одягу дрібної шляхти, розвиваючи твердження І.Вагилевича, він наголошував на присутності в ньому елементів міської культури. Однак через бідність шляхта шила одяг з домотканого полотна. Учений утвердив думку, що дрібношляхетська верства на культурно-побутовому рівні була перехідною ланкою між містом і селом.

Вивчення особливостей життя дрібної шляхти як соціальної групи сільського населення Самбірщини – реґіону з найбільшою густотою її розселення займався сучасник Я.Головацького, польський  історик В.Лозінський. Його нариси «Підкарпатське Подністров’я. Народні картинки» (1862 р.) написані на основі безпосередніх спостережень автора із залученням значного історичного матеріалу.

Цікаві відомості краєзнавчого характеру про шляхетські села Витвицю та Корчин подав історик В. Площанський у публікації «Нъкоторыи села Галицкой Руси», в якій використано зібраний автором у 70-х рр. ХІХ ст. польовий етнографічний матеріал. Він  відзначив однаковість звичаїв селян і шляхти цих сіл, що свідчило про їх спільне походження.

Загалом, слід зазначити, що протягом ХІХ ст., крім останніх десятиріч, незважаючи на активний розвиток історико-етнографічної науки, дрібна шляхта залишалася майже поза увагою дослідників. Перші публікації носили нотатко вий, фрагментарний характер, часто тенденційний, без наукового підходу. Починаючи з другої половини ХІХ ст., інтерес до вивчення шляхетської верстви зростав. Роботи зазначеного періоду про дрібну шляхту Галичини характерні тим, що в переважній більшості їхні автори були сучасниками тих подій. Це, у свою чергу, вимагає критичного аналізу при їх опрацюванні, з урахуванням похибки певного суб’єктивізму авторів у висвітленні цієї проблеми.

З широким розмахом культурно-просвітницького руху, політизацією суспільно-громадського життя в Галичині в останні десятиліття ХІХ – на початку ХХ ст. спостерігалося помітне пожвавлення і в наукових колах. Якісно нового, наукового характеру набували історико-етнографічні дослідження, в тому числі і про шляхту. Тоді вийшли праці М.Зубрицького та І.Франка. Найвідомішою є публікація І.Франка «Дещо про шляхту ходачкову», де він подає «маленький  причинок до пізнання тої шляхти». Праця публікувалася в двох дещо змінених варіантах. Так, у виданні за 1870 р. подано опис одягу шляхти. У наступній статті вчений навів трагікомедійні випадки з життя ходачкової шляхти із сіл Нагуєвичів та Ясениці-Сільної, - в яких не тільки селяни, але й сама шляхта насміхається зі своєї шляхетської пихи. В публікації «Грималівський ключ в 1800 р.» І.Франко на основі аналізу інвентарних документів описав матеріальне становище селян у подільських селах, подавши також короткі замітки про податки і обов’язки місцевої  чиншової шляхти.

До вивчення історії та культури сільської шляхти багато доклався галицький краєзнавець М.Зубрицький. На початку ХІХ ст. в «Записках Наукового Товариства ім.. Т.Шевченка» вийшла низка його  наукових розвідок. Наукову вартість для вивчення матеріальної культури дрібної шляхти мають такі роботи дослідника, як «Верхня вовняна ноша українсько-руського народу в Галичині» та «Ходаки, обув селян Старосамбірського і Турчанського повіта», де міститься детальний етнографічний опис шляхетських опанч, взуття, додаються ілюстрації одягу. М.Зубрицький мав змогу особисто бачити ті речі, а відповідно, й повніше та достовірніше їх описати. В розвідці про рекрутчину він наводить приклади звільнення шляхти від військової служби.

На початку ХХ ст. плідно продовжував працювати вже згадуваний польський історик В. Лозінський. У його  відомому есе «Правом і безправ’ям. Образ побуту Червоної русі в ХVII ст.» («Prawem i  Lewem. Obraz obyczajowosci Rusi Czerwonej w wieku XVII») представлений весь зібраний протягом багатьох років історико-етнографічний матеріал про галицьку шляхту. Автор подав перелік шляхетських осередків  у Галичині, описав стосунки між селянами та шляхтою. Важливим є його твердження про етнічно український характер дрібної шляхти станом на ХVІІ ст.

У той час серед польських кіл зароджуються ідеї, що пізніше будуть взяті за основу польської політичної доктрини. Їх автором був польський етнограф і антрополог І. Коперніцький. Мова йде про твердження, що дрібна шляхта походить від польських військових  колоністів, які з часом «зрусинилися» (через прийняття української мови та перехід на греко-католицизм).

Значний інтерес викликають замітки про буденність і звичаї сільської шляхти Старосамбірщини у праці вчительки з м. Старого Самбора  З. Стшетельської-Ґринберґ «Staromiejskie. Ziemia I Ludzie», яка написана із залученням історичних документів та матеріалу, зібра­ного нею під час учителювання в тій місцевості. Однак цьому виданню притаманна певна тенденційність. Авторка, як й І. Коперніцький, визначальну роль у заселенні галицьких земель відводить польським колоністам, магнатам і шляхті. Виводячи предків дрібної шляхти з Валахії та Польщі, які, прийнявши православ’я, «зрусинили­ся», З. Стшетельська-Ґринберг поставила в основу книжки відомі теорії про колонізацію Українських Карпат: польську (із заходу) й волоську (східнороманську).

Ґрунтовна праця польського дослідника А. Японського про ста­новище шляхти на галицько-руських землях у період Речі Посполи­тої протягом XVI ст. дозволяє краще зрозуміти зміни соціального статусу дрібної шляхти, її внутрішню диференціацію. Факто­логічний матеріал щодо матеріального становища і повинностей шляхти, особливості її внутрішньої градації в Галичині подано в ро­ботах  Г. Яворського і В. Токаржа.

З початком XX ст. і впродовж міжвоєнного періоду з’являється низка ґрунтовних наукових праць з історії та побуту дрібної шляхти. Щоправда, тоді до вивчення галицької шляхти більше доклалися польські, ніж українські вчені. Це пояснювалося тогочасними су­спільними реаліями:західноукраїнські землі перебували в складі Польської держави, політика якої була спрямована на полонізацію місцевого населення.

Активізація польських наукових кіл відбулася у 30-х рр. у зв’язку з діяльністю т. зв. «Комітету справ шляхти заґродової на Сході Польщі». Тоді з’явилося багато праць, присвячених цій темі. Завдан­ням наукової секції комітету було мобілізувати науку на користь «акції заґродової шляхти», опікуватися вченими, формувати їх просування по службовій драбині та відзначати нагородами. В той час над цією проблемою працювали П. Домбковський, Ц. Єнджеєвічева, Є.Заборський, С. Садовський, П.Двораковський, В. Пульнарович, Т. Ціслак, А. Бартошук, І. Хмелевський, Я. Фальковський, А. Тарнавський, Є. Трілерівна, Ю. Пачоса, Й. Галічер, Т. Ладенберґ, В. Малаховський, А. Лісковацький. У своїй більшості праці цих науковців про галицьку шляхту служили засоба­ми для реалізації польських інтересів.

Шовіністичні тенденції при дослідженні дрібної шляхти Галичи­ни помітно простежуються в працях польського вченого, діяча міжвоєнного періоду В. Пульнаровича. У книжці «Біля джерел Сяну, Стрия і Дністра» (U zrodel Sanu, Stryja I Dniestru (Historja powiatu turczanskiego)) (1929 р.) автор у контексті історії Турківського повіту Львівського воєводства подав опис місцевої шляхти. Незважа­ючи на такі важливі аргументи національної ідентичності, як греко-католицьке віросповідання та розмовна українська мова, автор запе­речував належність дрібної шляхти до української нації. В іншій ро­боті «Польське лицарство Прикарпаття» (Rycerstwo Polskie Podkarpacia) (1937 р.) В. Пульнарович наголошував на винятково польському етнічному корінні дрібної шляхти, яка нібито походить під нащадків польських колоністів. Як підсумок, праці такого змісту сприяли проведенню акцій за повернення «загродової шляхти» в лоно польського народу.

Подібною за змістом та стилем була робота Р, Хорошкевича «Шляхта засцянкова на Східних землях» (1937 р.). Автор продовжує лінію В. Пульнаровича про колонізацію поляками галицьких земель, оскільки останні були спустошені внутрішніми війнами і нападами татар. Незважаючи на значний суб’єктивізм, у цій праці подана характеристика етнічної ідентифікації та соціальної свідомості шляхти окремих регіонів Галичини, а саме Прикарпаття і Поділля.

Об’єктивнішою, на нашу думку, порівняно з іншими працями того часу була книжка польського історика П. Домбковського «Szlachta zasciankowa w Korczynie i  Kruszelnicy nad Stryjem». Сусідні села Корчин і Крушельниця (сьогодні Сколівського р-ну Львівської обл.) це два типові осередки ходачкової шляхти, де аж до 1939 р. діяли шляхетські громади. П. Домбковський висвітлює історію місцевої шляхти на тлі суспільно-політичних подій від перших згадок до найновішого часу, подає аналіз співіснування шляхетської і рустикальної громад. Цінності цій праці додає використання автором архівних документів паралельно із залученням матеріалів, зібраних під час польових досліджень.

В іншій роботі «Міграції шляхетських родин. Мапа з історії галицької шляхти» вчений висуває версію волоського походження частини дрібної шляхти в Галичині.

Всупереч певним недолікам, значний інтерес являють праці польських учених міжвоєнного періоду: О. Кучери про дрібну шлях­ту Самбірщини, Я. Фальковського про культуру та побут жителів шляхетських сіл Гуцульщини, нікому невідомого авто­ра Прокопа Саса з повним переліком шляхетських родин і місця їх проживання. В. Стис на прикладі с. Бережниці-Шляхетської Калуського повіту в хронологічному розрізі 1787-1931 рр. подає зміни в земельній власності селян та шляхти.

Робота Л. Бялковського «Поділля в XVII ст.» розкриває особливості шляхетської верстви на цих землях, її етнічний характер.

Праць українських авторів з цієї теми існує порівняно менше. Переважно це були запізнілі відгуки на польські видання. Зокрема, в історичному нарисі О. Вігоринського «Дещо про українську шлях­ту» (1938 р.), посмертному виданні М. Грушевського «Українська шляхта в Галичині на переломі XVI і XVII в.» (1938 р.) обстоюється ідея про українську національну ідентичність дрібної шлях­ти в Галичині, попри визнання факту ополячення великої шляхти.

Активізувати увагу до шляхетських традицій українців мав намір М. Голубець, плануючи видрукувати багатотомне видання «Золота книга українського лицарства». Однак вийшов тільки один його том у 1939 р., де подано список українських шляхетських родин.

Серед публікацій української преси 30-х рр. XX ст. важливі відо­мості містять статті В. Кобільника, І. Филипчака, С. Сородника, Т. Коструби. Нарис С. Сородника «Історія Корчинської шляхти» в 2002 р. вийшов окремим виданням. Це була відповідь на названу вище книжку П. Домбковського. Автор, уро­дженець с. Корчина, розкриває не висвітлені польським дослідником моменти, звертаючи увагу на доведення українського походжен­ня сільської шляхти. В. Кобільник на основі археологічних та істо­ричних джерел обґрунтовує теорію походження дрібної шляхти в Га­личині від руських бояр, які виконували охоронні функції та прикор­донні. І. Филипчак, один із засновників музею «Бойківщина» в Самборі, зробив детальну розвідку про діяльність Товариства русь­кої шляхти в Галичині.

Радянська історіографія з ідеологічних міркувань галицьку дрібну шляхту як окрему соціальну групу майже не висвітлювала. Проте  незначні згадки, а то й цілий параграф у працях Б. Грекова, М. Герасименка, С. Макарчука, Ю. Гошка сприяли подальшій науковій розробці проблеми дрібної шляхти Галичини. Незважаючи на при­таманні роботам М. Герасименка та С. Макарчука ідеологічні кліше, автори подали відомості про наявність та збереження цієї соціальної верстви серед населення Галичини впродовж кінця XVIII – початку XX ст.

Дослідник Ю. Гошко здійснив спробу показати шляхту з харак­терним їй шармом у контексті населення Українських Карпат у XV–XVIII ст. Автор описує громадське життя цієї групи, особ­ливості її одягу, занять. В одній з найновіших своїх праць «Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття ХІV–ХІХ ст.» (1999 р.) вчений заперечує теорію волоського походження дрібної шляхти в Галичині.

Цю проблему в сучасній українській історичній науці почали розробляти в останні десятиріччя XX ст. Г. Горинь дослідила громадсь­кий побут у шляхетських селах Українських Карпат впродовж періо­ду XIX – 30-х рр. XX ст., взаємини між селянами та шляхтою. «Етнографічний словник» К. Матейко значно доповнює та роз’яснює понятійний апарат про одяг шляхти. У статті Ю. Терещенка про галицький консерватизм XIX - початку XX ст. розглядаються вплив та значення в ньому дрібної шляхти.

В історико-етнографічних дослідженнях Р. Кирчева наголошується на етнокультурній своєрідності цієї верстви, її українській ідентичності. Вчений відстоює думку про походження дрібної шляхти від нащадків руських бояр та замкових слуг, про відсутність умов для «українізації такої кількості польського населення» (про що писали польські вчені) в Галичині. В іншій праці Р. Кирчів дав огляд тематики шляхти в українському фольклорі. Вчений також досліджує відображення побуту «ходачкової шляхти» в творах художньої літератури Г. Цеглинського та А. Чайковського.

Я. Грицак розкрив роль дрібної шляхти в житті І. Франка, оскільки мати письменника походила зі шляхетського роду Кульчицьких. Н. Яковенко піднімає проблему етнічної ідентичності шляхтичів у Галичині протягом XVI – XVII ст. Автор указує, що на той час визначився тип шляхтича «руського племені польської нації».

Вперше серед сучасних вітчизняних учених В. Комар розпочав дослідження акції «шляхти заґродової» в контексті українсько-польських відносин 30-х років XX ст. І. Монолатій дав огляд історії дрібної шляхти в Галичині. Незважаючи на певну епізо­дичність матеріалу про шляхту, згадані праці мають важливе значен­ня для вітчизняної науки, оскільки порушують тематику існування дрібношляхетської верстви серед українців Галичини, актуалізують процес її вивчення.

Публікації Р. Бучка про вивчення дрібної шляхти на Прикарпатті за метричними книгами, В. Ігнатюка про шляхту сіл Березовів, аналітична стаття про галицьку знать З. Федунківа, до­слідження П. Зборовського про особливості ладкання в селах, де про­живала шляхта, доповнюють історіографічну базу проблеми галицької шляхетської верстви та розвивають інтерес громадськості до означеної теми.

Характерною рисою доробку сучасних вітчизняних науковців про дрібну шляхту Галичини є наголошення на її українській ідентич­ності, яка проявлялася через греко-католицьке віросповідання, українську мову, елементи культури та побуту, національну само­свідомість.

Серед сучасних польських дослідників слід віддати належне вче­ному К. Слюсарекові, який здійснив досить вагоме дослідження історії цієї соціальної групи в XIX ст., подав мапу її розселення в Галичині. Проте він, як і ряд інших польських уче­них, відстоює концепцію «русинізації» (похідне від «русини») дрібної польської шляхти під впливом українців у Галичині. Інший польський дослідник, І. Рихлікова, доволі об’єктивно аналізує зміни у становищі дрібної шляхти після переходу Галичини під владу Австрії, акцентує на процесі декласації цієї верстви.

Діаспорні дослідники І. Волчко-Кульчицький, М. Домашевський, І. Кузич-Березовський, канадський істо­рик українського походження Дж. П. Химка  вивчали участь шляхетської верстви у просвітніх організаціях, специфіку її побуту. Цікавий підхід до розміщення шляхти в структурі населення Гали­чини застосував Дж. П. Химка. Дрібну шляхту він описує як одну із соціальних груп поряд із селянами і латинниками. Спроби характеристики української прикарпатської шляхти з істо­ричного й етнографічного поглядів наявні у виданій в діаспорі книжці про Бойківщину, зокрема в розлогій статті цього видання «Про наше лицарство на Бойківщині» І. Волчка-Кульчицького. Але автор не враховує неоднозначності суспільно-політичних позицій дрібної шляхти у різних місцевостях і в різні історичні періоди. Окремі тези вищезгаданих авторів позначені інтуїтивними припущеннями, які інколи недостатньо аргументовані історичними джерелами, тому відзначаються певним суб’єктивізмом.

Краєзнавчі роботи з історії сіл Галичини (Ю. Гайда, І. Любчик, Ф. Попадюк, Б. Проць, В. Щуптар, І. Юсипович та ін.), де мешкала шляхта, література довідкового характеру значно доповнюють істо­ріографію дослідження та засвідчують підвищення зацікавленості шляхтою в суспільстві.

Дослідження політичного та суспільного руху українців у Гали­чині в працях учених Я. Грицака, М. Кугутяка, М. Мудрого, О. Жерноклеєва, І. Райківського допомагають відтворити процес формування національної свідомості шляхти впродовж XIX – початку XX ст. через її участь в українських просвітніх організаціях на місцевому рівні, на тлі становлення загальнонаціональної свідомості українців Галичини.

З метою порівняльного аналізу етносоціальних процесів у середовищі шляхти використано праці українських дослідників В. Антоновича про «околичну» шляхту Київської та Волинської губерній, В. Борисенко про одяг шляхти Східного Поділля, І. Несен про весі­льний ритуал дрібної шляхти Центрального Полісся, французького історика Д. Бовуа про політику російського уряду щодо польської шляхти на Правобережній Україні, польських учених Й. Сікорської-Кулеші про дрібношляхетську верству Литви і Білорусі, Т. Кравчака про шляхту Підляшшя, Й Малеця про надання шляхетства в європейських країнах.

У проблемному розрізі дослідження дрібної шляхти відзначається такими аспектами. Процес еволюції руського боярства до становища шляхти, її внутрішню структуру ґрунтовно досліджували російський учений І. Линниченко  («Черты изъ истории сословий въ Югозападной (Галицкой) Руси ХIV – ХV в.») (1894 р.) та радянський істо­рик Б. Греков  («Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века»). Участь дрібної шляхти у повстанні Мухи в XV ст. вивчалася ученим В. Грабовецьким, її роль у визвольній війні під проводом Б. Хмельницького в середині XVII ст. досліджу­вав ідеолог консерватизму В. Липинський.

Вітчизняні та польські філологи Л. Масенко, І. Фаріон, М. Худаш, В. Шульовська в контексті дослідження лінгвістичних процесів тор­каються питання про походження шляхетських прізвищ у Галичині, їхній становий характер та ідентифікаційну функцію.

Розробкою окремих питань культури та побуту, громадсько-цер­ковного життя, родинних  стосунків шляхти  займалися І. Вагилевич, Я. Головацький, І. Франко, а також польські дослідники В. Пульнарович, П. Домбковський. Діаспорні дослідники М. Домашевський та  І. Кузич-Березовський розкривають громадський побут у селах Березовах. Особливості архі­тектури шляхти в цих поселеннях досліджував А. Данилюк. К. Слюсарек у своїх працях акцентує увагу на прагненні дрібної шлях­ти до окремішності в одязі, способі життя, але при цьому опускає важливу деталь духовності цієї верстви - питання тотожності зви­чаїв і традицій дрібної шляхти та селян.

Проблему соціальної свідомості шляхти почали вивчати у 30-х рр. XX ст. Польські вчені того часу досліджували ступені збереження шляхетської свідомості в різних регіонах Західної України (на При­карпатті, Поділлі, Поліссі, Волині). Так, Р. Хорошкевич писав: «Та родова свідомість належності до «польської шляхти», то є найважливіша риса тієї цікавої, сільської групи суспільства». Сучасний учений І. Рихлікова вважає, що, залежно від правової ситуації, в окремих частинах Речі Посполитої після її поділу зміни­лося значення шляхетства. На думку К. Слюсарека, відчут­тя окремішності однаково було притаманне як вільній шляхті, так і чиншовій.

Таким чином, науковці та краєзнавці XIX XX ст. лише частково висвітлювали цю тематику в своїх працях, обмежуючись констата­цією факту існування такої групи. Втім, розгляд у комплексі всієї наявної літератури із залученням різних видів джерел дозволяє відтво­рити загальну картину етносоціального розвитку шляхти в Галичині. Якщо питання походження дрібношляхетської верстви, її внутріш­ньої структури, етнокультурні особливості хоч певною мірою досліджували, то праці щодо проблеми національної та соціальної свідо­мості шляхти в сучасній вітчизняній історіографії відсутні. Українські дослідники дотепер наголошують на українському національному характері дрібної шляхти, але без достатньої теоретичної і доказової бази.

Як бачимо, проблема дрібної шляхти Галичини впродовж 1772-1914 рр. знайшла своє висвітлення в працях українських і польських учених. Перші розвідки, роботи авторів XIX ст. хоча й носили нотатковий характер, – зберігають свою цінність і до сьогодні, оскільки написані людьми, що були безпосередніми очевидцями проявів шляхетського характеру. Дослідження кінця XIX – початку XX ст. характеризуються науковістю, в них детальніше вивчаються етнографічні особливості феномену дрібної шляхти Галичини. Тоді ж було покладено початок дискусії про походження цієї соціальної верстви, її етніч­ну належність, що триває серед польських та українських науковців і сьогодні. Слід наголосити на замовному та упередженому характері робіт польських авторів міжвоєнного періоду. Сучасні польські науковці достатньо повно дослідили матеріальне становище, особливості розселення дрібної шляхти, однак уникають питання її етнічної ідентифікації. Українська історична та етнологічна науки відзначаються порівняно незначною кількістю праць із цієї теми. Доповнюють їх краєзнавчі збірники, видання, присвячені історії окремого регіону чи населеного пункту, де проживала шляхта.

 

 

  1. Проблема походження та шляхи формування дрібношляхетської верстви.

Дрібна малоземельна шляхта проживала окремими компактними поселеннями або розпорошено серед селян у Галичині впродовж 1772–1914 рр. Відчуття окремішності, особливості культури та по­буту в представників цієї верстви дозволяють виділити їх в окрему соціальну групу. На думку Ю. Гошка, дрібна шляхта разом з духів­ництвом та селянами становила окремі соціальні групи населення Українських Карпат у ХV–ХVIII ст. Г. Горинь вважає, що така структура населення Галичини зберігалася протягом XIX ст., однак в її межах постійно відбувалася диференціація. Ка­надський історик Дж. П. Химка зазначав, що галицька дрібна шлях­та посідала особливе місце в соціонаціональній структурі XIX ст., утворюючи окрему верству поряд із селянами та латинниками.

Дрібна шляхта була поширена не тільки в Галичині, а й по всій Україні. Цю верству Київської та Волинської губерній досліджував В. Антонович; її еволюцію ґрунтовно висвітлила Н. Яковенко у своїй праці «Українська шляхта в кінці XIV – до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)». Становище шляхти Лівобе­режної України наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст. вивчав В. Свербигуз.

На думку Р. Кирчева, типологічно дрібна шляхта Прикарпаття за її етносоціальною природою співвідносна з українською і білорусь­кою околичною шляхтою Полісся, Холмщини і Підляшшя, закарпатсь­кими «немешами», дрібною шляхтою різних провінцій Польщі (Мазовії, Підгалля), нащадками верстви «служивих людей» в інших краї­нах, які у феодальну епоху на місцях виконували державні функції (охороняли кордони, дороги) і за це були відзначені деякими привілеями. На Буковині дрібну шляхту становили т. зв. резиші, які охороняли кордони і становили перехідну групу між шлях­тою і вільними селянами.

Назва «шляхта» запозичена з чеської «slechta» (польською – szlachta), яка походить від північно-німецького «slacht» (сучасне Geschleht – рід, порода) і вживається на означення провідної верстви, що виникла й оформилася в Польщі у ХШ – ХІV ст. Вона становила нижчий прошарок, на відміну від вищих можновладців – магнатів, панів, і виводила своє походження від лицарства.

Термін «шляхта» на українських землях прижився після завоювання Галичини Польщею в XIV ст. Подібну до шляхти соціальну позицію в Київській Русі обіймало боярство, тобто представники правлячого стану, які посідали друге після князів панівне становище в управлінні державою. Бояри були васалами князя, зобов’язаними служити у його війську за право володіння земельними наділами. На думку Н. Яковенко, саме з них почала формуватися військова аристократія, оскільки боярських нащадків шанували вже не тільки за особисті заслуги, а й на підставі «благородства крові», тобто успадкованих від предків якостей. За часів Київської держави боярство не було замкнутим станом: його поповнювали містяни, духівництво і навіть селяни (смерди).

У Галицько-Волинському князівстві бояри були найвпливовішим станом. Великі бояри поряд із князями, вищим духівництвом та міською знаттю належали до феодальної верхівки, а дрібні бояри разом з більшістю селян, міщанами становили експлуатовані маси. Дрібне боярство з селянами формували основу війська і галицьких князів. Останні завдяки цим верствам населення отримували відносну незалежність від боярської верхівки. Виділивши серед галицьких бояр у XIII ст. дві партії, М. Кордуба зараховував дрібне боярство до «династичної», тобто прихильної до правителя, а велике боярство і високе духівництво – до «опозиційної» партій. Така схема відповідала і соціальній політиці князя Данила Галицького. У боротьбі проти боярської верхівки він шукав союзників серед селян і дрібних бояр. Відповідно за службу у війську воїни одержували платню землею чи грішми. Схожі функції викону­вали лицарство в європейських державах, шляхта в Польщі. Така ленна форма землеволодіння порівняно з іншими руськими землями була найхарактерніша для Галицької Русі. За І. Линниченком, на се­редину XIII ст. бояри володіли землею як на правах вотчини (повної власності), так і на правах тимчасового користування (ленне «дер­жання»). Це відбувалося під впливом західних сусідів Галицького князівства, вже втягнутих у систему лицарсько-ленних відносин, – Угорщини та Польщі.

Після захоплення Галичини Польським королівством у 1350 р. королі почали переселяти сюди польську шляхту, надаючи їй землі. В дуже широких масштабах було роздано землі за роки правління Казимира ІІІ (1333–1370 рр.). Правитель Галицької Русі при коро­леві Людовікові Угорському з Анжуйської династії (1370–1384 рр.) князь Владислав Опольський (1372–1378 рр.) роздав поселенцям понад сто сіл. Разом з цим слід враховувати те, що, по­рівняно з іншими регіонами, тут були родючі ґрунти (особливо на Поділлі), завдяки чому вони стали привабливими для польської шлях­ти у XV–XVI ст. Основу переселенців становили вихідці зі збіднілої польської шляхти. Економічне становище цієї верстви у XIV ст. в Польщі було дуже критичним, оскільки шляхетські роди розросталися. Утворилась численна група або зовсім безземельної шляхти (голоти), або такої, що володіла маленькими клаптиками землі. Саме для задоволення потреб цієї верстви польські ко­ролі і використали захоплені землі Галичини.

Проте між шляхетським станом у Польському королівстві і новоприбулою шляхтою в Галичині існували відмінності в правах і фор­мах власності на землю. Польська шляхта на батьківщині володіла землею на правах вотчини (у пожиттєвому користуванні) і зобов’яза­на була брати участь тільки в оборонних війнах на захист держави, її участь у воєнних заходах за межами країни залежала від особисто­го бажання чи спільної згоди всіх. Землі ж колишнього Галицького князівства до 1430 р. перебували в особистій власності польського короля. Відповідно галицькі бояри, які перейшли на службу до коро­ля, і польська шляхта, що отримала тут землі, перебували на правах ленної залежності від правителя. Подарована земля шляхтича і боя­рина перетворювала їх на особисто залежних від короля воїнів, зо­бов’язаних виступати в похід на його першу вимогу. В разі невико­нання наказу вони втрачали свої володіння. Крім того, шляхтич, що отримав наділ, був зобов’язаний за власні кошти озброїти певну кількість воїнів.

З часом польська шляхта в Галичині почала вимагати в короля зрівняння свого статусу із рештою шляхетського загалу держави. Ці вимоги збігалися з інтересами руського боярства, яке перебувало на службі в короля. В 1434 р. вийшов Єдлинський привілей, який  зрівнював статус галицьких земель зі статусом інших воєводств Польщі. Відповідно бояри та шляхта в Галичині отримали однакові права з  рештою польської шляхти.

Частина дрібного боярства змогла підтвердити свої права на зе­мельні володіння й отримати шляхетський статус, що юридично засвідчило процес «переходу» від бояр і дружинників князя до шляхти. На нашу думку, це важливий аргумент, який вказує на присутність руського елементу в складі шляхти.

Однак більша частина дрібних бояр не змогла підтвердити свій статус. О. Вігоринський зазначав, що після зрівняння у правах української й польської шляхти у XV ст. залишилося ще багато «неповно­правної шляхти», для якої запозичено із Заходу назви «вазалі, мани (німецькою Маnn – васал), dzierzawcze, lenne або бояре (bojari, bojarones), servi nobiles, nobiles servitors, sliacheziczi sluzebni або шляхтичі». Юридично ці нащадки боярства не були вклю­чені до шляхетського стану, однак реально вони не бажали зараховувати себе до селян (кметів), тому опинилися в неоднозначному становищі. Частина з них, що володіла невеликими земельними наділа­ми, наполегливо добивалася шляхетських прав, а решта перетвори­лися на кметів. За А. Яблоновським, у Галичині в XVI ст. до дрібної шляхти зараховували т. зв. манів, тобто шляхту, що була в ленній залежності від магнатів. Пізніше мани влилися до чиншової шляхти.

Іншу велику частину нащадків руського боярства дослідники виявили серед окремої групи населення Галичини в XV ст. – замкових слуг, які перебували на службі при замку. Їхнє становище повністю  відповідає станові литовських путних і панцирних бояр. Користуючись невеликими наділами, ці слуги виконували різні поліційні, адміністративні і військові обов’язки для замку: розвозили листи замкового керівництва, збирали разом зі старостою податки, відбували охоронну службу в замку та на кордонах повітів. Так, села Ясніце та Лозина Львівського староства в XVI ст. відомі як поселення «манів чи земян, що служили Львівському замку». На Поділлі в той час було багато осередків руської, боярсько-земянської дрібної шляхти, яка перебувала на військовій службі при королівських замках. Саме про них у 1946 р.  Б. Греков писав: «І зараз, тобто в XV–XVI ст., вони продовжують перебувати  з залежності від королівських замків, живуть в їх підсудності, виконують певні,  не дуже важкі служби і... починають протестувати, коли їм загрожує небезпека перейти з-під королівської влади під владу магнатів і перетворитися в кріпосних селян. Очолюють їх тивуни або отамани, у випадку необхідності вони присягають за руським обря­дом, носять руські імена, по батькові та прізвища... їх воля обмежена тільки виходом з-під королівської домініальної влади. Соцькі, колонні-ординці за цих умов жили в королівських маєтках з покоління в покоління. Доступ до їх складу вільним людям був відкритий». Окрім нащадків збіднілих бояр, до лав службових лю­дей вступали також селяни і міщани. Серед цієї «неповноправної» шляхти окремо виділялися особи, які служили при королівських зам­ках, та інша група, що підпадала під приватну власність панів. До королівщини (земельна власність короля) в Галичині належали, зокрема, Самбірський, Стрийський, Дрогобицький повіти, Галицьке та Снятинське староства, а також Перемиська й Сяноцька землі. Сколівщина опинилася у приватному володінні шляхти. В королівських землях було багато шляхетських осередків: т. зв. ко­ролівські села стали з часом містечками, які до початку XX ст. зане­пали до статусу сіл (тепер селища). Такими поселеннями, наприклад, були Більшівці, Кулачківці, Топорівці.

У період Речі Посполитої дрібна шляхта зберігала привілейоване становище порівняно зі звичайними селянами. Вона не відробляла панщини та деяких інших повинностей, володіла землею і мала пра­во голосу в місцевих сеймиках, хоча за матеріальним становищем не відрізнялася від селян. На Прикарпатті шляхта безкоштовно корис­тувалася солянкою з королівських соляних криниць. За­значаючись у документах XVII ст. як вільники, при отриманні землі вона діставала право користуватися нею без феодальних відробітків. І. Франко писав, що загоновій шляхті було «далеко про­сто вільніше жити», ніж «мужикам-хліборобам». Вони не відробля­ли панщини, шарварків і не підлягали домінікальному суду, що «ставило їх високо понад простим хлопом».

Отже, впродовж XIV – XVI ст. в Галичині відбувся поступовий перехід нащадків бояр і дружинників руських князів до статусу воїнів польських королів, а відтак до рангу повноправної шляхти Польського королівстна. Однак це тільки спрощена схема, оскільки нащадки дрібного боярства не завжди могли підтвердити своє родовите по­ходження. Частина з них за соціальною ієрархією опустилася до рівня замкових слуг  чи перетворилася на кметів. Але навіть у такому становищі вони перебували в кращих умовах, ніж селяни, що давало їм привід відособлюватися від селянського загалу.

Із захопленням у 1772 р. Галичини Австрією дрібна шляхта, яку становили вихідці з руського боярства, замкові слуги та інші «слу­жилі люди», в нових історичних умовах кінця XVIII – початку XX ст. утратила попередню соціальну функцію. Критерії спільного походження та збереженого впродовж століть почуття гідності, обраності, окремішності від селян дозволяють об’єднати їх у єдину групу – дрібну шляхту.

Отже, взявши до уваги аргументи польських та українських учених, можна зробити висновок, що соціальні функції дрібної шляхти на території Галичини здійснювало ще за княжих часів дрібне боярство, яке виконувало військову охорону державних кордонів, княжих замків, за що отримувало землю та особисту свободу. Після захоплення українських земель Польщею в Галичину переселялася польська шляхта, в тому числі й дрібна. Упродовж століть, до часу переходу цих земель під владу Австрії відбувалася зміна соціального статусу цих осіб. Руські бояри зі становища дружинників галицьких князів перейшли до рангу воїнів на службі в польських королів, і частина з них зуміла отримати шляхетство. Вважаємо, що об’єкт нашого дослідження – дрібна шляхта Галичини в XIX ст. була представлена  нащадками дрібного руського боярства та замкових слуг і меншою мірою –     польської шляхти. Дослідження етнічної ідентифікації цієї верстви впродовж 1772 – 1914 рр. дасть змогу спростувати помилкові твердження про її  польське походження.

  1. Розселення та внутрішня диференціація шляхти

Незалежно від етнічного походження та матеріального стану шлях­ти, після переходу Галичини 1772 р. під владу Австрійської монархії уряд постановив її представникам підтвердити своє шляхетство. Австрійська імперія впродовж ХVIII–ХІХ ст. залишалася становою державою і, порівняно з іншими європейськими країнами, щедро роздавала шляхетські титули. Упродовж 1701–1918 рр. отримали но­білітацію 12,5 тис. осіб, з яких 85,2% титулів були надані т. зв. ниж­чому шляхетству та 14,6% – т. зв. вищому шляхетству з аристокра­тичним походженням. Серед нагороджених 49,5% становили офіцери, 33,4% – урядовці, 12% – купці, промисловці й банкіри, натомість учені та актори становили 5,1%. Характерними особливостями процесу нобілітації впродовж XVIII–XIX ст. у євро­пейських країнах були щедре надання шляхетства військовикам і вищим державним урядовцям та відкритий доступ до шляхетсько­го стану для буржуазії й багатого міщанства. Імпера­торським патентом від 3 липня 1775 р. вся шляхта була поділена на дві групи: до першої належали князі та графи, до другої – нижчі вер­стви шляхетського стану, в тому числі і дрібна шляхта.

Для надання документів про шляхетство або легітимацій створи­ли спеціальну так звану Комісію магнатів. До її складу входили львівський римо-католицький архиєпископ граф В. Сераковський, подільський воєвода граф Я. Замойський, краківський каштелян граф Й. Мнішек, белзький воєвода граф І. Цетнер та белзький староста С. Потоцький. У 1782 р. функції комісії було передано ґродським і земсь­ким судам, які перейшли у спадщину від Речі Посполитої. Після ліквідації цих судів у 1788 р. справами шляхти займався Становий відділ (Соllegium Statum) Галицького сейму, організований 1782 р. Із 1861 р. його компетенції перебрав Крайовий відділ, який діяв до 1920 р.  Щоб підтвердити належність до привілейованого стану, шляхтичам потрібно було подати документи про надання шляхетства їхнім предкам польськими королями. Проте, згідно з дослідженнями І. Сварника, шляхті нечасто вдавалося отримати не­обхідні документи з архіву. Склалася парадоксальна ситуація: документи опрацьовувалися з огляду на потребу суспільства, але довідки не видавалися. З ча­сом за такі приймалися і записи в документах ґродських та земських судів, а також свідчення не менше чотирьох маґнатів.

Усі докази про шляхетське походження вносили до спеціальних «Книг шляхти», на основі яких 1857 р. у Львові вийшло видання «Реєстр галицької та буковинської шляхти» («Роczet szlachty galicyjskiej I bukowinskiej»). Це видання публікувалося за спри­яння намісника Галичини графа А. Голуховського (1849 – 1859, 1866 – 1868, 1871 – 1875 рр.). В ньому подавалися дані про ім’я, прізвище, придомок і герб шляхтича, вказувалися титул (тільки для тих, хто мав титул графа, князя чи барона), а також рік підтвердження, уста­нова, яка видала документ. Особливе значення це видання повинно було відіграти для дрібної шляхти, яка також брала участь у процесі леґітимації. Однак потрібні для подання документи важко було відшукати, і не у всіх вони були. Тому намісник Галичини у листі до шляхти Верхнього та Нижнього Березовів, підкресливши значення цієї книги, наказав надіслати березівським родинам при­мірник «Реєстру», оскільки їхні предки зробили багато для монархій. Проте підтвердження отримала в більшості шляхта, яка мешкала у великих шляхетських поселеннях, таких як Березів, Бачиня, Чайковичі, Грабовець, Явора, Ільник, Кульчиці та інші.

Таким чином, можна стверджувати, що серед загалу дрібної шлях­ти протягом кінця ХVIII–ХІХ ст. виділялося декілька груп: домінікальна, вільна, чиншова, залежна шляхта. Вони відрізнялися між собою статусом власника чи підданого, наявністю або відсутністю права на володіння землею, звільненням від панщинних та інших повинностей чи їх відпрацюванням. Після скасування панщини юри­дично ця різниця зникла. Де-факто домінікальна та вільна шляхта про­довжували перебувати у кращих умовах, аніж чиншова та залежна.

Одним із небагатьох юридично закріплених привілеїв, який на­дав австрійський уряд дрібній шляхті Галичини, було звільнення від рекрутської служби. Але разом із селянами, службовцями, орендаря­ми та наймитами вона сплачувала військову контрибуцію – спочатку у вигляді натурального податку, а відтак її замінили грошовою. Крім того, імператриця Марія Терезія (1765–1780 рр.) зобо­в’язала шляхту певними військовими повинностями, – такими, як квартирування (поселення у своїх будинках вояків під час війни), надання возів тощо. Проте за імператора Йосифа II (1765–1790 рр.) шляхта була звільнена від квартирування. Звільнення від служби у війську було важливим привілеєм для мало­земельної шляхти. На основі закону від 1781 р. кожен громадянин віком від 17 до 40 років був зобов’язаний до військової служби. Від неї звільняли передовсім шляхту, духівництво, лікарів, учителів, сту­дентів, майстрів ремісничих цехів та урядовців. Серед дрібної шлях­ти домінікальна та вільна не йшли до війська, а чиншова тільки частково була звільнена. За правління імператора Франца Йосифа (1848– 1916 рр.) до 1866 р. діяло право викупу шлях­ти від військової служби. Привілей звільнення від служби у війську пояснює зацікавленість шляхти в отриманні леґітимацій. Дмитро Терлецький, господар із с. Мшанця, так згадував про рекрутчину їв 1899 р.: «...Другі, що повтікали, ховалися, як хто міг... ІІІляхта не йшла, хто показував літимацію, того увільняли. Через того кождий шляхтич виходжував літимацію для себе і своїх по­томків». Для отримання доказів шляхетського похо­дження декілька заможних шляхетських родин із с. Комарників Турківського повіту витратили всі свої статки, але так і не змогли подати потрібні документи, тому що наявні метричні книги починалися лише від 1785 р., а попередні книги зникли. В. Завадський описував, що чиншова шляхта також старанно зберігала дипломи шля­хетства, оскільки вони звільняли її від військової служби (до 1848 р.).

Таким чином, незважаючи на зміну суспільно-політичних реалій після першого поділу (1772 р.) Речі Посполитої, в соціальній струк­турі населення Галичини в кінці XVIII – на початку XX ст. зберігала­ся соціальна верства дрібної шляхти, що і підтвердив процес легіти­мації. Однак більшість її не змогла юридично підтвердити свій ста­тус. Дослідження розселення шляхти в Галичині показало, що мож­на виділити два великі регіони – Прикарпаття і Поділля. Найбільши­ми за чисельністю шляхти були Турківський, Самбірський, Стрийський, Дрогобицький, Коломийський, Калуський і Долинський повіти на Прикарпатті; Бережанський, Тернопільський, Чортківський, Теребовлянський і Заліщицький повіти – на Поділлі. Найбільшими шля­хетськими осередками були села Витвиця, Березови, Боднарів, Бережниця-Шляхетська, Ляцьке-Шляхетське, Кульчиці, Корчин, Крушельниця, Ільник, Комарники та інші. За внутрішнім складом дрібна шляхта поділялася на домінікальну, вільну й чиншову, відмінності між якими визначалися правом на володіння земельною власністю, особистою свободою, звільненням від панщини та інших повинностей.

 

  1. Рід Попелів і їх вітка Кушановичі-Попелі в Перемиській землі в XV І XVI  ст.

З давніших польських геральдиків знає Попелів тільки один кс. Каспер Нєсєцький, котрий так пише про сей рід:

«Popiel herbu Sulima, w Sendomoerskiem, Ruskiem, I inszych wojewodztwach: Powiadaja, ze Wladyslaw ktorys Krol Polski, jednemu z nich, pewne grunta pod Drogobycza nadal, w  wielkich zaslugach, gdzie on od imienia swego wies  zalozyl, I Popiele nazwal, temi czasy dosc w ludzi nasiadla… A ze ten dom rozrodzony dla tego maja swoje przydomki, jedni albowiem Popielowie sa Chosciakowie, drudzy  Dumiczowie inni Romanowiczowie, inni Czarnokozicowie…». Папроцький, пишучи про герб «Sulima», каже: «ktory tu przyniesion z Niemiec, ktorego przodki Dlugosz wspomina, ze uzywali czarnego oral w polu zoltem, pod nim trzy kamienie w czerwonem polu».

Нєсєцький, займаючися ро­дом Попелів, подав їх генеало­гію, на жаль, тільки від 1631 р., поминаючи цілком XV і XVI ст. З новіших геральдиків занявся досі Попелями тільки Уру­ський: «Licznie rozrodzona na Rusi Czerwonej rodzina, a bioraca przydomki Brosznowski, Chosciak, Chwostyk, Hunczak, Kolodrub, Lastowczak, Oleszkowicz, Romanowicz i inne; do polowy XVII stolecia po wiekszej czesci zagrodowa szlachta, i od tego czasu w dwoch liniach doszla do senatorskiej godnosci i liczne w XIX wieku  posiadala ziemskie urzedy, szczegolniej w Malopolsce; jej gniazdem ma byc wies Popiele pod Drohobyczem, na Rusi Czerwonej». У ХVIII  i XIX ст. вилеґітимувалися Попелі гербу «Sulima» з такими прізвищами: «Broszniowski, Chosciak v. Choszczak, Chwostyk, Czarnokozic, Dumicz, Fedynczak, Hrycalowicz, Hunczak, Kisielewicz, Kiczczak, Kolodrub, Lastowczak, Malewicz, Oleszkowicz,, Petrykacz, Romanowicz, Salowicz, Stepaniak, Zazula v. Zozula».

Початки роду Попелів непевні. Цікаво одначе, що прізвище одної вітки Попелів, а саме «Сhosciak, Choszczak, Chwostyk», нагадує прізвище «Chosisco», придане Хронікою Великопольською, а за нею Длуґошем, відомому Попельові II, котрого «з’їли миші». Вказувало б се на якусь неясну родинну тради­цію. Як уже знаємо з Нєсєцького, «котрийсь» Володислав, поль­ський король, надав одному із Попелів за якісь великі заслуги землю під Дрогобичем, де повстало село, прозване від його імени Попелі. В актах XV ст. виступала наперед назва «Рорyеlow» або «Роруеl» і що йно пізніше стрічаємо назву «Роруеlе» , а деколи «Роруеla». Воно сусідує з Унятичами, Дережичами, Губичами, Котівською Банею, Бориславом, Опакою і Ясеницею Сільною, віддалене 10 кілом. на півд. зах. від Дрогобича і 6 кілом. на півн. зах. від Борислава, а лежить в поріччі Дністра за посередництвом Раточини, допливу Тисьмениці, котрий повстає в південній стороні села, в лісі Раточина і пливе через східну частину села на північний схід. Звістку Нє­сєцького про початок роду й села Попелів доповняє кс. Францішок Сярчинський у свойому історично-статистично-географічному  словарі  Галичини: «Wladyslaw Jagiello krol nadal tu grunta rycerzowi Popielowi r. 1414, gdzie on, jak pisze Niesiecki, wies ludzmi nasiadla zalozyl, i ta byla siedliskiem Popielow». Привілей короля Ягайла для Попеля з 1414 р. невідомий. Не був він ніде друкований і не удалося мені найти його, на жаль, в реґестах із перемиських городських актів. Можливо, що найдеться ще в земських перемиських актах, досі ще не зреґестованих. Не можна одначе легковажити звістки кс. Сярчинського, котрий певно найшов копію отсього доку­менту з 1414 р. в якімсь старім копіярі. Так отже ми принево­лені приняти, що родоначальником Попелів у Перемиській землі був лицар Попель коло 1414 р.

Про родоначальника Попелів не маємо більше ніякої звістки. Зате зараз таки у 20-их рр. XV ст. виступають, без сумніву його сини і внуки, в Сяніцькій землі, де мали в посіданню село, котре в найстарших сяніцьких судових записках (з 1428 і 1431 р.) називається раз «Podlaysche»8), іншим разом «Роdlesche» або «Роlescheє», а в акті продажі сього села Попелями «nobili Pelka de Jurgiowce» з 14 квітня 1431 р. назвaне воно «Роdlanszie». Мимо того, що, як каже видавець сього акту, села з подібною назвою нині в Сяніччині нема, без сумніву маємо тут діло із селом, котре звалося певно Підлісє або Полісє, а по уступленню з нього родини Попелів, наче в пам’ять своїх попередніх власників, одержало існуючу донині назву Попелі в Сяніччині. На отеє село Підлісє (Полісє) мали Попелі коро­лівський привілей, відомий нині тільки із короткої згадки в одній із сяніцьких судових записок «prout in tenore privilegii ipsorum continetur», та з акту продажі, де кажеться «prout plenius in privilegio regali super villa predicta Podlanszie confecto continetur».

Мимо того, що Яблоновський, Лозінський і Грушевський
зачисляють рід Попелів до дрібної української шляхти в Перемиській землі, про їх дійсне походження не можемо нічого певного сказати. Ніяка родинна традиція не дійшла до нас, а польський геральдик XVI ст. Папроцький та геральдик XVII ст. Окольський взагалі про Попелів не згадують. Се ні­чого дивного, бо, як каже новіший геральдик Уруський, до пол. XVII ст. виступають Попелі: здебільшого яко «zagrodowa szlachta». Тому то щойно геральдик першої пол. XVIII ст., Нєсєцький, займається родом Попелів; згадуючи яко перших Попелів: Григорія в Конституції 1631 р., Івана, комісара від сойму 1633 р. для границь від Угорщини, в кінці Романа й Гаврила 1632 р. Як уже знаємо, дає він їм герб «Sulima». На якій
одначе основі уживали Попелі сього гербу, не знаємо рівно ж нічого певного.  

В Перемиській землі ні в і XV ні в XVI ст. шляхти сього гербу не стрічаємо. Тільки в Сяніцькій землі виступає в XV ст. рід Яцімірських, котрий уживав гербу «Sulima». Сей рід не був одначе сам польського походження, а прибув коло 1375 р. до Польщі з Німеччини, з Міснії (Meissen). Першим з того роду був Фридерик, званий у Польщі «Misnar» (себто «Meisnansis») і він: то 6 листопада 1390 р. одержав від короля Володислава Ягайла привілей на село Яцимір (Jacmierz) в Сяніцькій землі, від котрого пішло назвисько цілого роду. Цікаво, що Яцимір   лежить  у близькому   сусідстві  (на  півн.  захід)   Підліся (Полісся), пізніших Попелів у Сяніцькій землі. Підліссє (Полісє) було в посіданню Попелів також на основі надання короля Ягайла, опісля ж продане Попелями в 1431 р. Пелці Юровець.

Привілей на Котів  відомий  нам тільки з подвійної згадки  реституційнім привілею  короля Жиґимонта Авґуста з 26. IX. 1549 р.  виданого для Попелів. Коли наслідком присуду комісарів короля Жиґимонта І признано Котів  королівщиною й ві­дібрано його Попелям, вони   «litteras obtulerunt, quibus villam praedictam iure haereditario pertinere ad se affirmabant». В тім же реституційнім привілею маємо ближче пояснення, що були се «litterae ipsis nobilibus per Divum olim Wladislaum Poloniae Regem concessae»   (на  жаль,   не  знаємо  року видання), а потверджені опісля: Жиґимонтом Авґустом (потвер­дження на знаємо рівно ж). Люстрація з 1565 р. каже, що Котів «acz yest wyesz ziemianska, a wssakoz byla przisla w possessya i. k. m. slawney pamieci yescze nyebosczika krolya Zigmuntha za yakaz wathpliwosczia praw». Ся «watpliwosc praw», котра дала безперечно привід до згаданого вже присуду коро­лівських   комісарів,   була  така  неясна,   що   самі   люстратори з 1565 р. не вміли її докладно  означити,  а  назвали її тільки «jakas». Не вияснив сеї «watpliwosci praw» також реституційний привілей короля  Жиґимонта Авґуста дотично Котова словами «nihil nobis juris, dominii et proprietatis… reservando, sed totum, si quod nobis competebat, in praedictos nobiles (Попелів) et eorum successors transferendo». Що одначе була якась «watpliwosc praw»  Попелів і то в самім привілею  короля Ягайла, доказом сього факт, що Жиґимонт Авґуст усунув її щойно «cassando et abrogando priores litteras ipsis nobilibus per Divum olim Wladislaum Poloniae Regem concessas». Досить, що на основі реституційного привілею мали Попелі в будучині, зрікаючись добровільно деяких частин Котова в користь короля, держати його подібно, як інше своє дідичне село, також «iure haereditario, temporibus perpetuis, cum plena potestate eam ipsam villam dandi, donandi, permutandi, vendendi, alienandi et in eos, quos illis videbitur usus, convertendi»

 

  1. Священники та Єпископи Попелі в історії Галичини та Польщі

Серед відомих Галицьких родів – був шляхетний рід Попелів гербу Сулима і гербу Сас. Шляхта – упривілейований, провідний соціальний стан у Польщі, Німеччині, Литві та на українських землях, що входили у XIV – XVIII ст. до складу великого князівства Литовського чи Речі Посполитої. Також представники шляхти існували і в гетьманській державі на окупованих українських землях у складі Російської Імперії, Австрії, Угорщини і Молдовії. Сам термін “шляхта” запозичений з чеської мови і вживається для означення провідної верстви. Ряд шляхетських фамілій мають власні герби, як Сас, Сулима, Корчак, Наленч та інші.

Початки роду Попелів сягають дохристиянського Середньовіччя, а саме – VIII століття, коли Хроніка Великопольська фіксує ім’я князя Попеля на чолі, західнослов'янського племені полян. Після усунення від влади сілезьким княжим родом П’ястів, рід Попелів осів на землях Червоної або Червенської Русі у районі міста Сянока.

В 1427 році Попелі, отримавши підтвердження шляхетства та королівський привілей за участь представників роду у Грюнвальдській битві,  осіли на землях в Галичині, поблизу Дрогобича і там заснували своє поселення.

Польські історики В. Пульнарович і К. Несецький засвідчують: осіб з цим прізвищем у світі на сьогоднішній день нараховується близько 50 тисяч, так що для розмежування їх щодо географічного походження використовувалось 17 прізвиськ так званих “придомків”.

Рід Попелів є приналежним до Гербів Сулима, і Сас. Герб Сулима презентує осіб древнього європейського дворянського роду, котрий був зареєстрований у 935 році і згадується польським хроністом Бартошем Папроцьким. До цього герба приналежні близько 300 прізвищ. Герб являє собою щит, горизонтально розділений на дві половини. У верхній на жовтому фоні зображений чорний орел (Орел – символ лицаря, а чорне опірення – іноземне походження членів роду), а в нижньому – червоному полі – розміщені три діаманти, що символізують міста Браунфельц, Мінценберг і Зонневальд, котрими володіли у Німеччині представники роду Сулима. Вінчає щит дворянський шлем і корона, на котрій знаходиться також орел. Приналежність Попелів до цього гербу слід мотивувати тим,  як засвідчує Хроніка Великопольська, що дружиною князя Попеля у VIIІ столітті була німецька принцеса. Представники роду Сулима, здебільшого, були лицарі і займалися військовим ремеслом.

Герб Сас, котрий згадується у “Клейнотах Длугоша” є за своїм походженням Волоський герб. Особи приналежні до цього гербу походять з Саксонії, а саме – це нащадки графа Гуйда, котрий пристав на військову службу до князя Данила Галицького у XIII столітті, проживаючи тимчасово в Мармороші. Рід цей охоплює понад 350 прізвищ. З цього роду протягом ряду століть в історії знаходимо ряд представників духовенства.

Серед найбільш знаних згадаємо лише декілька. Перш за все, це єпископ Холмський – Методій Терлецький, єпископ Української Греко-Католицької церкви. Походив він з Терла, що на Самбіріщині. Впродовж 1626 – 1630 рр. навчався у Віденській колегії. Він брав участь у організації місійних візитацій у Волощині, Далматії, Хорватії та Словенії. Він подбав про створення Холмської колегії, спричинився до об’єднання з Римом та до створення Київського патріархату.

Варлаам Ясинський, гербу Сас, православний Київський митрополит в 1690 – 1707 році. Виходець з Могилянської колегії, він неусипно дбав про неї і вона набула за його митрополитства титула “Академії”.

Степан Яворський гербу Сас (1658 – 1722) – був забраний царським урядом до Москви та став відомим вченим, письменником, церковним діячем.

Юрій Вінницький – київський уніатський митрополит, брат Перемишльського єпископа Інокентія, був поставлений на катедру у Перемишлі після смерті свого попередника. Він заснував у Перемишлі духовну семінарію, виклопотав у короля звільнення духовних від військової повинності. Він поставив на Львівського єпископа архимандрита  Варлаама Шептицького.

По смерті Ангелловича, другим за рахунком греко-католицьким митрополитом у відновленій Галицькій митрополії став Михайло Левицький, котрий перебував 42 роки на митрополичому пристолі. Однією з його заслуг було заснування у  1850 році Станіславівського єпископства.

Юліан Сас-Куїловський – виходець з шляхетської сім'ї із Самбірщини, Митрополит Галицький і Архієпископ Львівський (1898 – 1900). Жив він скромно, багато жертвував для церковних храмів, особливо на оновлення “катедрального храму”.

Щодо релігії роду Попелів до   XVІ ст. –  вони були православними, а в подальшому – частина перейшла в лоно греко-католицької церкви, частина залишилися православним та незначна частка – стали латинниками.

Як свідчить історик Богдан Барвінський, перші священики з роду Попелів у Галичині на Дрогобиччині зустрічаються в писемних згадках у XV – XVI ст. Першим священиком з роду Попель на цих теренах був Йосько (запис в актах гродських 1496 р.), а другим – Захар-Занько Кунашович-Попель, котрий зустрічається в актах гродських в 1505, 1525 рр. Крім цього, у даного історика з посиланням на дослідження Ізидора Шараневича зустрічається опис плеяди в складі п’ятьох священиків-Попелів, що походили з Дрогобиччини і були на душпастирській службі у храмах поблизу Городка в XVII столітті. Один  з цих отців на ім’я Грицько, був у родинних стосунках з місцевим отцем Іванівським, як зять останнього.

Детальніше розглянемо  писемні згадки і спогади про священиків Попелів з Перемишльської і Станіславської єпархії у ХІХ – ХХ ст.

В 1633 році православним єпископом Перемиської єпархії був обраний перемиський шляхтич Іван Романович Попель, який передав престол висуванцю Петра Могили Симону Гулевич-Воютицькому за 3 тисячі злотих.

В шематизмі Перемиської греко-католицької єпархії на початку ХХ століття знаходимо близько 40 осіб священиків Попелів. 

Знаним священиком з Арламівської Волі         і Малніва, що на Мостищині, був отець Володимир Попель.

О. Володимир Попель народився 19 липня 1867 р. в старій священичій родині в селі Циків, що на Мостищині. Батько о. Теодор, мати Каролина з Ольшанських. Протягом 55 років був священиком. Впродовж свого довгого душпастирювання побудував, розмалював (визначався великим мистецько-малярським хистом) і прикрасив цілий ряд Божих домів (Млини, Арламівська Воля, Малнів), а особливо розбудовував монументальну вічно триваючу духовну Христову будівлю в десятках людських душ. Завзятий і невтомний  Христовий воїн у боротьбі проти руїнників  людських душ, пияцтва, розпусти і т.д. Гарячий пропаґатор братств тверезості – так, що розпиячені колись і нужденні  з курними хатами  українські села під умілою рукою його перетворювалися в квітучі оселі. Всі вільні від церковних занять хвилини присвячував  громадській роботі. Він — будівничий Народних домів, Читалень, кооперативів, молочних спілок і т.д. Обдарований ще й музичним талантом, як бувший диригент хору богословів у Львові, організував церковні хори. Духовний батько, душевний і тілесний лікар (знав добре медицину і безкорисно лікував маси хворих парохіян). Учитель парохіян у ділянці господарства, садівництва, городництва, а особливо пасічництва. Це один із перших каменярів на переломі ХІХ-ХХ сторіч, що вперто лупав скалу неволі  та високо вгору підніс прапор волі  українського народу. Активний діяч і здисциплінований член національного українського табору в боротьбі за дані українському народові Богом права на життя на своїй вільній землі.

Батькові допомагав молодший син Степан, учень Перемишльської гімназії, член “Плас­ту”. Невтомна праця батька й сина дала свої результати. Під подихом те­пла рідної народної культури танув сніг москвофільства, що його розсипав на місцевому ґрунті попередник отця Попеля священик Теофіл Глушкевич.

Після закінчення філософського факультету у таємному, а згодом – державному університеті у Львові, Степан, ставши членом ОУН, віддавав усі свої сили культурно-просвітницькій роботі в селі і в околиці. З приходом “визволи­телів” у 1939 році через впровадження їхньої нової ідеології почалася руйнація культурно-духовних надбань, напрацьо­ваних отцем Володимиром Попелем та його сином Степаном. Виховані шляхет­но у глибокій вірі до Бога батько і син не могли змиритися з безбожною ідеологі­єю нової влади. Степан відкрито висту­пав проти системи, не затаюючи своїх поглядів, через що і покинув працю вчи­теля у селі Старява. Далі був арешт. Це сталося 10 листопада 1940 року. Його обвинуватили в контрреволюційній ді­яльності, а 15 листопада після нелюд­ських катувань по-звірячому замучили і поховали під туалетом Мостиського НКВС.

Восени 1941 року тіло Степана перезахоронили на сільському цвинтарі у Малнові. Молодь села на місці похо­вання збудувала високу могилу пірамідально-ступінчастої форми, завер­шеної хрестом. Батько Степана важко пережив втрату сина. Це позначилося на його здоров'ї. У серпні 1944 року               о. Володимир із родиною змушений був покинути рідний край. Старший його син Іван, доньки Софія та Ольга, зять та онука опинилися в м. Реґенсбург  (Німеччина). У таборі для біженців Іван Попель мав зустріч із провідником ОУН Степаном Бандерою. Він розповів йому про долю свого брата і віддав С. Бандері метрику про народження Степана. До речі, провідник ОУН використав її в для виготовлення документів, під якими проживав у Мюнхені. Отець Володимир Попель помер як жертва скитальщини 12 вересня 1947 року. Його поховано на цвинтарі у м. Реґенсбург у Баварії.

Іван Попель із сестрами перебра­лися до Канади в місто Едмонтон. Там Іван став священиком, маючи закінче­ні теологічні студії. Ієрейські свячення йому уділив Владика Василь Філевич. Таким чином було продовжено священичий рід Попелів. Це засвідчив своїм листом від 1 листопада 2012 року Маркіян Ковалюк, професор Альбертського університету Інституту українських сту­дій м. Едмонтон. Докладніше про життя і діяльність о. Володимира Попеля та його сина Степана можна дізнатися із книжки Івана Сулими-Малнівського По­пеля “За Христа і Україну”, яка вийшла у видавництві “Америка-Філадельфія” у 1951 році.

В лоні роду Попелів на Дрогобиччині в поселенні Тустановичі знаходимо двох священиків роду Попель, котрі були до певної міри поріднені між собою. Це, отець Михайло Попель-Кіщак гербу Сулима і Сас. Він був батьком всесвітньо відомого засновника і фундатора Львівської школи шахів Степана Попеля. Крім цього, Степан Попель був приватним світським секретарем митрополита Андрея Шептицького в 1934 – 1943 рр., з огляду на те, що він закінчив філологічний факультет Львівського університету і був сином священика. При чому, познайомив Степана Попеля з митрополитом Андреєм Шептицьким знаний у Львові і Галичині доктор Мар’ян Панчишин, відомий лікар і добропорядна людина. Звичайно, фах філолога не давав великих матеріальних статків,  тому Степан Попель  зайнявся грою в шахи на високому фаховому рівні. Він був переможцем ряду зональних і міжнародних турнірів з шахів у Львові, а в подальшому, в еміграції двічі чемпіон Парижу з шахів і неодноразовий переможець шахових турнірів в Сполучених Штатах в післявоєнний період.

Уродженець Тустанович о. Михайло Попель був парохом с. Комарники на Турківщині, дуже молодим помер та похований біля церкви на парафіяльному цвинтарі в Тустановичах.

Його сестра Ольга була заміжня за отцем Іваном Валюхом, котрий був парохом і настоятелем храму св. Миколая у Трускавці та організатором і фундатором його капітального ремонту на початку XX століття. Був активним членом “Народного дому” і “Просвіти” у Трускавці.

Інша рідна сестра отця Михайла – Олена-Емілія була заміжня за отцем Юліаном Адріановичем, котрий був катехитом у Бориславі та настоятелем храму Преображення Господнього, що в Тустановичах. Отець Юліан був організатором дитячої захоронки на Водянці в Бориславі та дійовим опікуном цієї захоронки. Він опікувався бідною шкільною дітворою, допомагав матеріально здібним учням, щоб підготувати їх для корисної праці для свого народу. Отець Юліан Адріанович був Головою “Рідної Школи” працював у “Просвіті” в Тустановичах і, крім пастирства, був активним громадсько-політичним діячем у Бориславі та Тустановичах.

Ще один представник цього роду – отець Теодор Попель-Гунчак гербу Сулима і Сас, котрий народився в с. Тустановичі 1888 р. в сім'ї Івана Попеля-Гунчака гербу Сулима і Сас і Анни Тустановської-Гвоздзяк гербу Сас. Шляхетське походження цього отця засвідчує відповідний документ.

Після закінчення Дрогобицької гімназії  і духовної семінарії в Перемишлі, він одружився з Анною Терлецькою гербу Сас, батьки котрої були на той час власниками с. Ролів та почав свою душпастирську діяльність у м. Дрогобичі катехитом гімназії. У своєму служінні Богу він приділяв велику увагу катехизації молоді, навчаючи їх основ релігії у Дрогобицькій та Львівській гімназіях. Помер у молодому віці – 49 років, перебуваючи змолоду за станом здоров’я в якості священика-емерита та спочив на Личаківському цвинтарі, що у Львові. Його моральне лице, полум’яні проповіді і настанови для молоді служили дороговказом і маяком у християнському житті ряду поколінь Галичан.

Ряд священиків Попелів зустрічаємо в шематизмах Станіславівської греко-католицької єпархії у ХІХ – ХХ ст. Відомим на Станіславівщині є отець Іван Попель з Довгополя. Він народився у Галичі, в сім'ї Йосифа Попеля з Медухи та Анастасії (з дому Заклінська) з Галича. Навчався Іван Попель у Станіславові. Висвячувався у Римі на греко-католицького священика. Працював у с. Розтоках, Заліщиках, а з 1890 року – в Довгополі, де і захоронений.

Священик І. Попель сприяв  етнографічним, етнологічним, археологічним та антропологічним дослідженням на Гуцульщині І. Франку, Ф.Вовку, В.Гнатюку, В.Шухевичу, Б.Лепкому, О.Маковею та І.Трушу. Крім цього о. Іван Попель гостинно приймав і матеріально сприяв творчості таких корифеїв українського слова, як М.Павлик, М.Грушевський, Б.Грінченко та інші. Виходець з Опільського краю, отець Попель, досконало знав Гуцульщину, сприяв розквіту тамтешніх письменників, літераторів, науковців, таких як М. Черемшина, О. Кобилянська, В. Стефаник.

Серед представників цього роду слід зазначити Маркела ІІопеля. Він був вихідцем з села Медуха, звідки походив славетний Дмитро Вітовський – один з організаторів Листопадового чину 1918 року, міністр ЗУНР. Маркел Попель народився у 1825 році в родині шляхтича Онуфрія та Марії з Павульських. Чотирикласну школу закінчив у Галичі, а гімназії у Станіславові та Бучачі. Після цього поступив на філософський факультет Чернівецького університету, а богословські науки студіював у Львові та Відні.

З 1849 року Маркел Попель працює вчителем природничих наук в одній зі шкіл Львова. Через рік висвятився на священика та став саівробітником парафії в Бучачі. З 1852 року він уже катехит у Тернопільській гімназії. З 1859 року він повертається до Львова і влаштовується на посаду вчителя української мови у Львівській академічній гімназії.

З 1862 по 1866 рік він виконував обов'язки катехита у Львівській гімназії, а згодом з січня 1867 року – у Холмській. Згодом М. Попель стає професором літургіки та морального богослов'я духовної семінарії у Холмі. Разом з тим він росте і в духовній кар'єрі та стає старшим соборним протоієреєм. Коли ж єпископа Калинського царський уряд вивіз на заслання у В'ятку, М. Попель стає з 23 березня 1871 року адміністратором Холмської єпархії.

Як і ряд інших галицьких аристократів, Маркел Попель потрапив під вплив москвофілів та став ревно підтримувати та проповідувати їхні ідеї та віру. Москвофільство, або русофільство – це громадська політична культурологічна течія, що сформувалася у 1848 році після придушення Росією повстання в Австро-Угорщині Слід зазначити, що москвофілом був Михайло Драгоманов, Іван Франко (у ранній своїй творчості), а засновником течії – Михайло Качковський, За “відмінну службу” на цьому поприщі Маркела Попеля було нагороджено орденом Святої Анни II ступеню з імператорською короною. 1875 року він перейшов на православ’я та був висвячений на єпископа Холмського та Люблінського. Також він обіймав посаду вікарія Варшавського архієпископа. З 1878 року він стає єпископом Подільської та Брацлавської єпархії, а з 1882 року – єпископ у Полоцьку та Вітебську.

1889 року його покликано до Синоду у Санкт-Петербурзі. Перебуваючи в столиці Росії, він отримав з рук царя державні нагороди: Нагрудний Хрест та орден святої Анни І ступеню, орден Володимира І ступеню та орден Олександра Невського І ступеню. Помер Маркел Попель 1 жовтня 1903 року.

Творча спадщина М. Попеля різноманітна. 1853 року в “Зорі Галицькій” був надрукований його переклад з німецької мови трагедії невідомого нам автора “Немиря”. Написано ним ряд віршів, серед яких “Галич”, переспів “Короледворського рукопису”, “Іван Халдеєвич, воєвода Звенигородський” (історична дума), “Пісні нічного сторожа”, “Сила молитви”, “Лиш з вірою”. З-під його пера вийшли статті “Боян півця Ігоревого єсть Іоанн Нестерович”, “Причини мирного і скорого розширення віри Христової на Русі”. Деякий час він був кореспондентом віденського “Вісника”, співробітником “Слова” з 1861 року, де помістив чимало статей на духовну тематику.

З 1864 по 1865 рік редагував церковно-літературний часопис “Неділя”. Під його керівництвом було видано ряд підручників для шкіл, серед яких “Католицьке нравоученіє” (1857), “Нравственное Богословие” (1857), “Сокращенная литургика” (1862), “Широкая литургика” ( 1863 )

Усе це засвідчує, що Маркел Попель був наполегливим талановитим, працелюбним душпастирем. Його особистість доволі суперечлива. Виходець із шляхетської сім'ї, з маленького галицького поселення, він зумів досягнути вершин церковної ієрархії та отримати ряд урядових нагород Російської Імперії. Однак він став москвофілом та спричинився до занепаду та ліквідації Холмської греко-католицької єпархії. Писемна спадщина єпископа Маркела ІІопеля дає право прирівнювати його до таких діячів українського народу, як Ізидор Шараневич, Богдан Дідицький, Іван Гушалевич, Василь Ільницький. Так само як і їх слід, спадщина Маркела Попеля не повинна загубитися на науковому та історичному полі.

В поминальнику церкви святого Юра у м. Дрогобичі за 16 століття серед 9 священників, що правили у цім храмі 6 були на прізвище Попель.

Варто згадати ще двох Єпископів Попелів. Єпископ Перемишльський православний Іван Романович Попель 1633-34р.р, про якого згадує М.Грушевський у 8 томі «Історії України-Руси». Інший, римо-католичний Архибискуп Варшавський, Єпископ Куявський Вінсент Теофіл Попель, визначна особа Варшавського повстання 1863р.

Згадані отці Вселенської церкви, що приналежні до роду Попелів, заслуговують на наслідування, а їх творча і духовна спадщина вимагають подальшого вивчення.

 

 ЗМІСТ

  1. Дрібна шляхта, як історичний феномен в Галиччинні…………………3
  2. Проблема походження та шляхи формування дрібношляхетської верстви……………………………………………………………………………16
  3. Розселення та внутрішня диференціація шляхти……………………….22
  4. Рід Попелів і їх вітка Кушановичі-Попелі в Перемиській землі в XV І XVI  ст………………………………………………………………..25
  5. Священники та Єпископи Попелі в історії Галичини та Польщі Рід Попелів в історії Польщі і Галичини…………………………………………...29

 

 

Список використаних джерел

  1. Кирчів Р. Етнографічні дослідження Бойківщини. – К.: Наукова думка, 1978. – 176 с.
  2. Франко І.Я. Дещо про шляхту ходачкову. Зібрання праць у 50 томах. Літературно-публіцистичні праці (1876-1885 р.р.) – К., 1980. – Т.26. – С.180-186.
  3. Сливка Л.В. Галицька дрібна шляхта в Австро-Угорщині (1772-1914 р.р.). – Івано-Франківськ: Місто VB,2009. - 220 с.
  4. Барвінський Б. Конашевичі в Перемиській землі в XV-XVI ст. – ЗНТШ, Львів. – 1930. – Т.100. – 176 с.
  5. Прийма О.Б. священики з роду Попе(і)ль у Галиччині XIX-XX ст.. – Літопис Бойківщини. – 42/85(96). – 2013. – С.38-43.

 

 Олег Прийма, Олександр Попель

 

 

ШЛЯХЕТНИЙ СВЯЩЕНИЧИЙ

РІД ПОПЕЛІВ

/істотко-краєзнавчий нарис/

 

 Дрогобич, 2015

 

 

Анотація

В цьому короткому екскурсі аналізується історія шляхетного роду Попелів. Велика кількість представників цього роду були священиками, а також епископами. В цьому нарисі проаналізовано походження і сутність шляхти. Окрім цього, проаналізовано роль Попелів в історії церкви.   

 

 Додаток

Сучасні нащадки одної гілки Попелів-Гунчаків

 

  • Tabuli Yallicyiskiey Libra Maiestats Yeneral: Dnort. Tom 5, page 380, dniem 22 Dezembra 1784
  • Księgi szlachty Krajowey, tom 22, strona 78/

 

Атрибутика роду Драго-Сас

© 2015 - 2018 Vysochanskiy-SAS | Всі права захищені

Joomla template created with Artisteer.