Василь Лаба

(№1. світлина автора 1916 року- дати овалом, витягнутим вгору)

 

  

 

 

 

 

  

Львів, 2000

 

 

 

ББК Т3(2Ук-Лві)

Л12

 

 

Від автора

Проживаючи на вулиці Ярославенка у Львові, я ще в середині 1980-х років зацікавився цією людиною, про яку мало хто знав і мало хто міг щось мені розповісти. Спілкування з родиною Ярославенка підказало мені, де слід шукати матеріали про життя та діяльність Ярославенка.

Таким чином народилася ця брошура, яка є першою спробою дати огляд життя та творчості Ярослава Дмитровича Ярославенка (Вінцковського). Він був одним із активістів спортивного руху в Галичині, належав до старшини товариства "Сокіл". Був композитором та видавцем музичних творів. Був організатором та керівником духових оркестрів в Галичині. Нарешті був творцем більшості популярних в Україні маршових мелодій. Огляд зроблений переважно на основі вивчених архівних документів та публікацій у періодиці.

Брошура написана у стислій формі, але насичена цифрами та фактами, які допоможуть читачеві глибоко осмислити умови життя та творчості Ярославенка.

Дослідження не претендує на всеохопність та універсальність, бо не можна "осягнути неосяжне", тим більше не маючи необхідної музичної освіти. Я свідомий того, що не можу оцінити музичної майстерності Я. Ярославенка, а також напевно ще не використав багатьох джерел при збиранні матеріалів до цієї брошури. Але й те, що написане, може і повинно служити доброю базою при дальшому і глибшому вивченні історії розвитку музичної культури в Галичині. Вірю, що колись виникне потреба перевидати цю брошуру, бо будуть виявлені нові документи, зібрані нові свідчення про життя та творчість цієї людини. Україна ще зуміє гідно оцінити її вірного сина, який боровся за кращу долю свого народу. Тому видаю цю скромну брошуру обмеженим накладом з тією надією, що при наступному перевиданні вона буде кращою.

 

Витоки роду Ярославенка

30 березня 1880 року в Дрогобичі в родині професора львівської гімназії, українського письменника Дмитра Вінцковського народився син, який був охрещений 5 квітня в місцевій церкві св.Параскеви о.Андрієм Білецьким і названий Ярославом-Теофілем (це друге ім’я Теофіль, крім метрики ніде більше не вживалося). Цій дитині доля судила ввійти в історію української культури з дзвінким іменем– "композитор Ярославенко". При хрещенні його тримала на своїх руках Людвіка Площанська, дружина відомого журналіста та редактора газети "Слово" Венедикта Площанського [6, c.1]. Того самого Площанського, якого Іван Франко в поемі "Ботокуди" саркастично охрестив Маледиктом Плосколобовичем за його москвофільську агітацію в Галичині. Але водночас зазначу, що Площанський багато зробив для розвитку галицького краєзнавства, опублікувавши в “Слові” кілька десятків історичних розвідок про різні села Галичини.

Батько Ярослава, Дмитро Вінцковський, народився у 1846 році в селі Остра на Тернопільщині. У своїй автобіографії написав, що його мати Софія Облещук (1826–1890), будучи 20-річною селянкою, служила у власника маєтку Коропець пана Мисловського і народила його від цього пана. На виховання взяв його вуйко Ілько, бо в хаті діда Данила було восьмеро дітей. У 1848 році в Острі стояло австрійське військо. Військовий швець Іван Вінчкович, який походив з Дрогобича, закохався в Софію і одружився з нею. Вона поїхала за ним до Ярослава, а потім переїхали до його батьків у Дрогобич. Згодом у них появилося троє дітей. Двоє з них померли молодими, а сестра Анна– восени 1884 року. У 1859 році мати забрала Дмитра з Остри до Дрогобича, де його записали Вінцковським і дали до школи. Оскільки вітчим був поляком, то він не міг знайти спільної мови з Дмитром, вихованим в українській родині на Поділлі. Допускаю, що рід Вінчковича походив з лемківського села Вєнцковичі (біля Бохні).

Дмитро намагався якнайменше бувати вдома, багато мандрував. Навчався спочатку в школі оо.василіян, а пізніше в гімназії львівського "Народного Дому". Навчався успішно, бо при закінченні гімназії у 1870 році був нагороджений двотомником "Поезії Т.Шевченка". Ця книга з відповідним дарчим написом зараз зберігається у відділі рідкісної книги львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника.

Після закінчення гімназії Дмитро поступив на філософське відділення Чернівецького університету. 22 травня 1873 року став членом товариства "Просвіта". 4 грудня 1875 року в університеті виникло студентське товариство "Союз", яке очолив Д.Вінцковський. Було у ньому 19 членів. Члени “Союзу” мали свій хор, урочисто святкували українські свята. Членом цього товариства був також слухач прав Олександр Височанський– представник родини, з якою пізніше пов’язав свою долю Д.Вінцковський. Товариство передплачувало 27 газет, половина з яких виходила німецькою мовою [32, ч.133, 135/1876].

Після закінчення університету Дмитро до 1877 року вчителював в Сучаві та в Чернівцях. У 1884–90 роках Вінцковський викладав українську мову у львівській німецькій гімназії. Після цього був звільнений через ненадійність і знову він пішов на попередню посаду вчителя у школу вправ. Він також займався літературною діяльністю. Писав модним у той час "язичієм", тобто мішаниною російської, української та церковно-слов’янської мови. Очевидно, що й сповідував москвофільські погляди. Від 1863 року писав статті, гуморески, історичні поеми та соціально-побутові повісті. Публікував написане у газетах "Слово", "Діло", "Неділя", "Учитель", "Ластівка", а також в журналі "Голос народний", який виходив в Коломиї у 1865–68-х роках.

Іван Франко у листі до М.Драгоманова 26 квітня 1890 року, в якому описував свою біографію, згадав про Д.Вінцковського, як про одного з тих своїх товаришів, що допомогли йому прилучитися до літературної діяльності. "…Другий товариш, Дмитро Вінцковський, також поет, ходив кількома роками вище мене, і тільки його слава доходила до мене та його скучна гекзаметрова поема "Вдова", котру я читав набожно, але в котрій не міг знайти смаку" [22, т.49, с.242]. Він також дав характеристику Д.Вінцковському у своєму дослідженні "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року".

“…Дмитро Вінцковський ходив до дрогобицької гімназії значно вище від мене: в Дрогобичі його прізвище вимовляли Вінцкович. Свою письменницьку діяльність він розпочав ще на шкільній лаві, помістивши в часописі “Неділя” 1865 року своє перше оповідання “Пам’ятай на смерть, а не согрішай”. Від того часу аж дотепер він опублікував багато популярних статей, оповідань, віршів по найрізніших виданнях, переважно москвофільської партії, а деколи й окремими книжечками. Не можна сказати, щоб він був чоловік зовсім без таланту, але знов тяжко вказати між його многочисленними писаннями хоч одне таке, що досягло би міри середнього таланту. Та все таки йому належить місце в ряді тих скромних літературних робітників, що годують маси народні найрізнішими потрібними відомостями, браними хоч би з других або третіх рук. Усунувшися від урядової служби як гімназіяльний учитель, Вінцковський живе у Львові як банковий урядник досить низького рангу” [22, т.41, с.379]. Але стосунків між собою два колишніх товариші у житті мабуть не підтримували.

№2. Дмитро Вінцковський у формі австрійського урядника. Світлина 1890-х років

У 1876 році Д.Вінцковський передав 17 різних книжечок тернопільській гімназії. Весною цього ж року передав до "Народному Дому" у Львові складений ним "Буковинський руський календар на 1876 рік" [32, ч.49/1876]. Весною того ж року студентське товариство "Союз" вирішило за свої кошти опублікувати дві брошури Д.Вінцковського– "Гостинець" та “Einige Bemerkungen uber das Genus und den Artikel in Slawischen” (Кілька зауважень про рід і артиклі в слов’ян). У 1878 році побачило світ його дослідження про історію монастирів у Галичині "Церковные братства на Руси". У 1881–87 роках він був співробітником газети "Слово" і писав передовиці та різні сеймово-посольські огляди. Платили йому там по 40 гульденів (ринських) в місяць. (Для порівняння: оклад сільського вчителя в ті часи становив 250–300 ринських в рік). У 1891 році опублікував працю з історії розвитку книгодрукування в Галичині "О печатных книгах". В листопаді того року він здав до друку рукопис книги "Картинки из минувшего столетия". У 1884 році появилася його книга релігійно-моралізаторського змісту “Піди до Ісуса” [35, ч.3/1884, с.23]. Д.Вінцковський був тоді одним з керівників “Руського педагогічного товариства”, яке згодом отримало назву “Рідна школа”. Весною 1892 року видав книжечку на 56 сторінок "Прописная справа", в якій помилково виступив проти вживання в Галичині фонетичного правопису замість застарілої церковно-слов’янської азбуки. Цим правописом ми користуємося дотепер. Влітку 1892 року газета "Галицкая Русь" опублікувала його дослідження "Григорій Яхимович і сучасний руський дух". Незабаром вона помістила повідомлення, що "міністерство освіти чомусь відправило на пенсію вчителя руської школи вправ Д.І.Вінцковського, хоча він вислужив тільки половину років, має кваліфікацію гімназійного вчителя і був ним кілька років при львівській німецькій гімназії" [25, 29.8.1892]. Очевидно, галицьким чиновникам-полякам не подобався такий активний борець за українську народну справу і його під якимось приводом усунули з посади. У 1894 році став членом "Галицько-руської матиці", організації москвофільського спрямування. У 1901–03 роках працював у редакції газети "Діло".

Дмитро Іванович також писав вірші. Львівське видання "Временник" у 1891 році опублікувало його вірш "Поезія в прозі". У ньому автор жалівся на свою долю:

 

 

Важко сказати, чим була викликана поява цього вірша, який пізніше був покладений на музику його сином Ярославом.

13 лютого 1912 році написав вірш "З нагоди ювілею д-ра Івана Франка", де досить тепло звертався до І.Франка, хоч і кострубатим язичієм.

 

 

Вірш мав бути призначений для ювілейної книги в честь І.Франка. В дар ювілярові Вінцковський також пожертвував 1 корону.

Помер Дмитро Вінцковський у Києві 25 жовтня 1917 року, саме в день більшовицького путчу в Петрограді. Виїхав зі Львова на схід 7 травня 1915 року перед відступом російської армії і деякий час перебував у Ростові. 7 квітня 1917 року залишив заповіт, у якому призначив свою бібліотеку "Народному Домові", а дублікати книжок– для читальні в Острі, якщо така буде там відкрита. Просив також, щоб 100 корон було роздано жебракам у його рідному селі. Все інше майно заповів дружині, яку також просив колись поховати біля нього [20, c.35]. Невідомо, коли і де вона померла.

Перебуваючи в Росії, писав з нудьги невеликі вірші, які були видані у 1917 році в Чернівцях збірочкою "Донські сонети". В одному з них він майстерно підмітив ту велику прірву, що існувала між його "руською" мовою та "русским язиком".

 

 

Там він також написав свою біографію, з якої я власне і черпав інформацію для цього розділу. Зараз папери Д.Вінцковського зберігаються у відділі рукописів ЛБАН, куди потрапили з "Народного Дому" [20, c.5-48].

Назви опублікованих віршів та оповідань Д.Вінцковського подані в бібліографічному довіднику І.О.Левицького “Галицько-руська бібліографія”.

Мати Ярослава Вінцковського, Анна Антонівна Вукри-Верига, з дому Височанських-Петрушевичів, походила з Дрогобича і офіційно мала прізвище Височанська. Одружилася з Дмитром 1874 року. Її матір’ю була Теофіля Вибранецька. Батько був кондитером в Дрогобичі і помер у липні 1885 року. Рід Височанських походив з Турківщини, з села Верхнє Висоцьке. Цікаво, що 1 жовтня 1891 року у Верхньому Висоцькому відбулося посвячення нової церкви. Її фундатор, пан Василь Верига-Височанський, через свій похилий вік не міг прибути на це свято з Одеси, де тоді проживав і займався торгівлею [34, 5.10.1891]. 25 жовтня того ж року він помер в Одесі на 76 році життя. А був він похресним батьком Ярослава Вінцковського. Всі справи, пов’язані з будівництвом цієї церкви, вирішував за дорученням Василя Вериги Дмитро Вінцковський.

№3-4. Одна з цих жінок є матір’ю Ярославенка. На звороті лівої світлини написано “Теофіля Височанська, 1900”, на звороті правої- “Анна з Височанських Вінцковська” (допускаю, що підписи на фотографіях поставлені помилково- В.Л)

№5. Родина Ярославенка: спереду сидять батьки, ззаду стоять сестра (?), брати Юрій, Ярослав та Ростислав

Крім Ярослава у подружжя Вінцковських були ще дочка Славомира, 1875 р.н, син Ростислав, 1877 р.н, син Юрій, 1892 р.н, дочка Марія, 1895 р.н. (по чоловікові Гавацька). Славомира померла 20 січня 1901 року в Перемишлі на 26 році життя [26, 22.1.1901], а 28 лютого того ж року пішов за нею у вічність її чоловік, міський інженер В’ячеслав Єкель, який був старшим від неї на 4 роки [26, 16.2.1901]. Обох скосив туберкульоз. Ростислав помер у Львові в серпні 1902 року. Юрій працював перед війною у "Союзі збуту худоби" і познайомився з дочкою померлого у Парижі купця Анною Степанівною Попович. Але життя так склалося, що одружився з Євгенією Мельник, дочкою поштового службовця в Глинянах.

У такій сім’ї виростав майбутній композитор.

 

Дитячі та юнацькі роки Ярославенка

Ярослав від природи був обдарованою дитиною і мав потяг до творчості. Крім того, родина кожного року на літні канікули виїжджала або над Дністер, або в Карпати, де малий Славко слухав пісні і сам радо їх співав. Відомо, що влітку у 1889, 1908 та 1913 роках сім’я їздила на відпочинок в село Остра, де виріс його батько. У 1886 році Ярослав був зарахований до школи у Львові, де навчання проводилося українською мовою. Керівником його класу був Григорій Врецьона, який згодом став відомим діячем "Просвіти", протягом кількох років видавав педагогічну газету “Шкільна часопись”, яка була противагою польськомовній газеті “Школа” і гуртувала навколо себе вчителів-українців. У перші роки Ярослав показував відмінні успіхи в навчанні. Вже у 1889 році почав брати уроки гри на фортепіано, але через 2 роки через відсутність коштів у батьків мусів залишити це заняття.

№6. Ярославенко-школяр. Світлина 1890 року

У 1891–98 роках навчався в гімназії, де в основному вивчав гуманітарні предмети, в т.ч. і класичні мови. Закінчив її з далеко не бездоганними знаннями. Можливо, сталося це тому, що від 1892 року брав уроки у професора музики Мар’яна Піґня. Вивчав гру на фортепіано, техніку хорового та вокального співу. Відомо, що в 1892 році учень ІІІ класу німецької гімназії Ярослав Вінцковський отримав з фонду Луки Піпана 120 ринських допомоги [24, ч.12/1892]. Очевидно, що цей фонд надавав допомогу обдарованим дітям.

Восени 1898 року Ярослав поступив на інженерний відділ львівської політехнічної школи, де успішно навчався. Сім державних іспитів на двох перших курсах здав відмінно.

№7-8. Зліва: Ярославенко після закінчення гімназії. Світлина зроблена влітку 1898 року; справа: Ярославенко– музичний рецензент газети “Дзвін”. Світлина зроблена в травні 1905 року

1 березня 1905 року був прийнятий на посаду залізничного службовця в Бродах. Влітку 1908 року його річний оклад становив 2400 корон. Це було в 3–4 рази більше від платні середнього шкільного вчителя. У 1910 році вже працював у Дрогобичі, маючи оклад 2600 корон в рік. Від вересня 1911 року і до окупації Львова російською армією у 1914 році працював керівником мостової групи в управлінні львівської залізниці. Відомо, що на початку 1913 року будівничий комісар Ярослав Вінцковський був виборцем на ІІ етапі виборів до галицького сейму у Львові. Але в зв’язку з хворобою не взяв участі у виборах, за що його критикували в пресі [26, 18 та 19.2.1913]. До війська його не брали, бо ще перед війною пошкодив праву ногу і до кінця життя накульгував на неї.

Про дальшу його працю сказано у посвідченні №3/971, виданому 28 березня 1918 року управлінням залізниць у Києві.

“Удостоверение.

Дано Я.Д.Винцковскому в том, что он с 1.11.1914г по 1.4.1918г состоял на службе железных дорог в Галиции в должности младшего инженера технического отдела управления службы пути железных дорог Галиции и Буковины, а с последнего числа вследствие ликвидации управления названных дорог уволен от службы" [6, с.24]. Тобто він перебував на службі окупаційної царської влади в Галичині, а опісля продовжував службу при Центральній Раді.

№9-10. Зліва: Ярославенко у формі австрійського службовця; справа: Ярославенко в кашкеті російського залізничника

Зауважу, що ліквідація управління відбулася відразу ж після державного перевороту генерала П.Скоропадського, вчиненого з ініціативи німецької влади. Ярославенко повернувся до Львова.

1 серпня 1918 року в селі Болозові Гірному о.Михайло Дуркот звінчав 38-річного парубка Ярослава Вінцковського з старшою від нього на 10 років вдовою Євгенією Антоневич. Свідками при цьому були лікар Степан Дмоховський (її брат) та студент прав Степан Антоневич (імовірно брат її першого чоловіка) [6, с.27]. Євгенія була дочкою о.Теофіля Дмоховського і народилася у Перемишлі 5 жовтня 1870 року. Її першим чоловіком був ровесник Володимир Антоневич, що народився на світ того ж самого дня і місяця, що й вона. Він був лікарем, мав родинний маєток в селі Рожнів біля Косова, три нафтові скважини біля Борислава, але на початку війни як москвофіл був арештований і кинутий в австрійський концтабір Талергоф. Там захворів і помер в гарнізонному шпиталі у Ґраці 5 червня 1918 року. Таким чином дружина побула вдовою тільки неповних 2 місяці. Правдоподібно, що Володимир Антоневич міг бути сином гімназійного професора з Перемишля, д-ра Миколи Антоневича, який підтримував стосунки з молодим І.Франком. Про свої зв’язки з Антоневичем свідчив і сам І.Франко, перебуваючи в ув’язненні у 1877 році [1, с.6]. В листі до М.Драгоманова від 26 квітня 1890 року Франко згадував про свої молоді роки: “..я писав фонетикою і провадив за неї гарячі спори з учителем історії і старорущини д-ром Антоневичем” [22, т.49, с.244]. Також відомо, що Степан, син М.Антоневича, відкрив 1 серпня 1920 року свою адвокатську контору в Добромилі і повідомлення в пресі дав москвофільським язичієм, за що його критикувала газета "Вперед" [23, ч.181/1920]. Відомо також, що у подружжя Володимира та Євгенії Антоневичів було троє синів, яким ще перед війною Ярослав Вінцковський давав уроки музики. Згодом один з синів загинув на війні, другий виїхав до Югославії, а третій– до Швейцарії. Своїх дітей з Євгенією Я.Вінцковський вже не міг мати. Доля занесла Є.Антоневич з групою галицьких втікачів до Києва і там вона ближче познайомилася з Вінцковським.

№11. Ярославенко з дружиною (крайні зліва) та прийомними синами на лоні природи. Світлина 1920-х років

Не виключено, що спонукали його до цього шлюбу меркантильні інтереси. Бо не пізніше жовтня 1918 року він заснував свою "технічну контору для торгівлі і промислу". Вона встановлювала і обладнувала різні заводи, лісопильні, цегельні, дахівкарні, домашні верстати, млини та млинки до зерна, а також продавала та скуповувала їхню продукцію [26, 20.9.1918]. Проживав тоді Ярославенко на вулиці Новий Світ, 20. Це була бічна вулиця колишньої вулиці Пушкіна (тепер Р.Чупринки). Цілком імовірно, що це був будинок Антоневичів. Невідомо, як йшли справи у нового підприємця, бо незабаром в Галичині розпочалася українсько-польська війна. Вже восени 1919 року у газеті "Вперед" було поміщене оголошення, що контора Ярославенка продає вози, борони, дахівкарні, будівельні матеріали (дерево та цемент). У жовтні 1919 року в газеті було поміщене повідомлення про намір подружжя продати три нафтові скважини вартістю біля 100.000 корон– спадщину дружини по першому чоловікові [23, ч.112/1919]. Мабуть подружжю були потрібні гроші для будівництва власного будинку на вулиці Софіївка, 78, яке було розпочате у 1923 році. В той час це була окраїна Львова.

№12. Ярославенко з дружиною перед стінами свого будинку

Ярославенко також пробував займатися і педагогічною діяльністю. У 1919 році він проводив заняття на курсах технічного рисівництва (креслення) у торговельній школі на вулиці Корняктів. Там він викладав будову машин. Разом з ним там працювали інженери Трач та Тузяк, а саме креслення читав проф.Вальмер. Курси були закінчені на початку грудня 1919 року [23, ч.167/1919].

Про важкі післявоєнні роки для митців свідчить і листування Ярославенка з письменником Спиридоном Черкасенком, з яким композитор дружив. "…Шкода тільки, що наше прокляте життя не дає нам змоги цілком віддатися улюбленій справі, а примушує витрачати час, енергію й нерви на суєту мирську, без якої дідька з два проживеш. Мені се далося взнаки, як нікому мабуть з артистів-творців і я Вас добре розумію"– з листа від 5. 11.1921 року [16, с.14]. "…Лихо наше з Вами тільки в тім, що мусимо тільки й те робити, що зраджувати наших Муз: Ви скачете в технічну гречку, а я в коректорську. Сердешні Музи наші! Дивуюсь, бігме, їхній терпеливости.. Але... не знаю, як Ваша, а моя– якщо такий матеріальний стан мій протриває ще кілька років– певне зрадить мене. Час іде, найкращі літа для творчости пливуть у безвість, а ти не живеш, а тільки світом нудиш. Єдине, що рятує мене від розпуки і зневіри– се мій питомий оптимізм та невгасима надія на краще"– з листа від 24.11.1921 року [16, с.16]. Треба зазначити, що Черкасенко опинився в Чехословаччині і мусів заробляти на кусок хліба, редагуючи чужі праці у видавництві "Земля". Українських книжок видавці мали на складі на мільйони корон, але не було на них покупців. Ситуація чимось нагадувала теперішню в Україні.

З 1 серпня 1927 року після пред’явлення рекомендацій про свою лояльність до польської влади Ярославенкові вдалося влаштуватися урядником на залізниці. Одночасно керував духовим оркестром львівських трамвайників та користувався пільгами на проїзд в електротранспорті. Сумлінно працював урядовцем до 28 лютого 1935 року. Саме тоді був заарештований і засуджений до 2-тижневого арешту польською владою за видання українських революційних пісень [6, с.37].

№13. Пільгове посвідчення Ярославенка для проїзду в трамваї

Цікаво, що безпосередньо перед арештом гостро кольнув Ярославенка д-р З.Лисько, який був головою журі на конкурсі народних хорів Стрийщини, який відбувся 10-15 лютого 1935 року в Стрию. В газеті “Стрийська думка” (ч.4/1935), він зазначив, що хорам треба остерігатися від виконання стрілецьких пісень в обробці Я.Ярославенка, бо “…ці твори навіть у найкращому виконанні не дадуть нічого позитивного ні слухачам, ні хористам”. Д-р Лисько при цьому зазначив, що він зовсім не виступає проти самих слів стрілецьких пісень, бо й сам виконував їх музичні обробки. Очевидно, мала місце звичайна заздрість. Адже д-р Лисько свого часу закінчив Празьку консерваторію і був музикантом-професіоналом, а також викладачем Львівської консерваторії. Ярославенко не мав такої фундаментальної музичної освіти, але мав той дух, “що тіло рвав до бою”. В історії, на жаль, подібні ситуації трапляються. Наприклад, Михайло Грушевський гостро критикував “Історію України” Миколи Аркаса і виступав проти її публікації. Але вона досі сприймається читачами набагато легше і краще, ніж академічні праці М.Грушевського.

Зрештою справа з арештом 28 лютого 1935 року ще не зовсім ясна. Мабуть Ярославенко в своїх записах (звідки взята ця інформація) міг допуститися якоїсь помилки. Серед знайдених в його будинку паперів є копії судових вироків. З них випливає, що 9 квітня 1936 року поліція конфіскувала в нього 144 примірники “Торбану” ч.262 з піснею “Ще не вмерла Україна”, 131 примірник “Торбану” ч.199 з піснею “Ой, та зажурились..”, 41 примірник “Торбану” з піснею “Ми гайдамаки” та випуск “Походові пісні” з піснею “Не пора”. Ці видання були знищені, чим видавництву була нанесена значна матеріальна шкода. В результаті довгого судового процесу було доказано, що Ярославенко знав про заборону поширення цих пісень в Польщі і окружний суд переглядаючи рішення міського суду від 9 червня 1937 року, ухвалив покарати видавця 50 зол штрафу або 5 добами арешту, якщо не вдасться стягнути штраф, а також заплатити 7,5 зол судових витрат. Ухвалив таке рішення суддя Ян Нєментовський. Оскільки з допомогою адвоката С.Біляка вдалося доказати, що пісні “Ще не вмерла Україна” та “Ми гайдамаки” були знищені безпідставно, то Ярославенко подавав апеляції. Остаточне рішення суду отримав 17 червня 1938 року, яким була затверджена попередня судова постанова.

№14. Ярославенко з дружиною на сходах свого будинку. Світлина 1932 року

Після звільнення Ярославенка зі служби на залізниці видавнича діяльність стала єдиним джерелом прибутків для родини. Їх будинок на вулиці Софії, ч.78 став редакцією та головним складом "Торбану", звідки видання розсилалися замовникам. Для виживання "Торбан" мусів друкувати і деякі іншого типу видання. Наприклад, у 1937 році видавництво випустило 3000 листівок, які закликали придбати у нього добрий господарський порадник Л.Бачинського та С.Дмоховського "Рік в садку і городі" [18, с.71]. Його ціна разом з вартістю пересилання становила 1 золотий.

Завдяки видавничій активності “Торбану” галичани могли співати “наша дума, наша пісня не вмре, не загине!”. Видавництво стояло твердо в боротьбі за українську пісню і саме ці слова стояли в надзаголовках каталогів його видань..

 

Громадська діяльність

У 1894 році в Галичині виникло спортивне товариство "Сокіл". Вже 17 квітня того року рада "Сокола" ухвалила звернутися до українських композиторів із закликом написати "Сокільський марш". Автора просили прислати твір на вулицю С.Баторія, ч.30. Підписав звернення голова товариства Василь Нагірний [26, ч.103/1894]. Нагірний був відомим галицьким архітектором. Мабуть половина кам’яних церков Галичини ХІХ ст збудована за його проектами. Відгукнувся на заклик “Сокола” і Ярославенко, який в той час ще підписувався власним прізвищем Вінцковський. Вже 27 жовтня 1898 року він був прийнятий в члени "Сокола". Разом з ним того дня були прийняті брати Василь та Володимир Безкоровайні. З Василем пізніше пов’язувала Вінцковського творча співпраця, бо він також був композитором.

№15. Ярославенко у формі “сокола”. Світлина 1914 року

18 січня 1900 року Ярославенко разом з своїм шкільним вчителем Григорієм Врецьоною ввійшов до складу старшини цього товариства, а 1 лютого був обраний його писарем та вчителем вправ. Управа товариства містилася на вулиці Підвальній, ч.7 [26, ч.19/1900]. Весною 1900 року Ярославенко читав у товаристві реферат про маловідомі у той час серед української молоді такі види спорту, як копанка та п’ястучка (футбол та бокс), виступав їх популяризатором [26, ч.95/1900].

В цей же період Ярославенко став членом "Русько-українського драматичного товариства ім.І.Котляревського". Одночасно туди вступили такі відомі люди як Ф.Колесса, М.Кордуба, І.Вахнянин, С.Томашівський, С.Шухевич, І.Раковський, Г.Врецьона. Товариство об’єднувало 337 членів [26, ч.78/1900]. Очевидно, що це товариство плекало любов до українського театру. Весною 1900 року Вінцковський також був секретарем студентського товариства "Основа" у політехнічному інституті. Це товариство серед інших питань також добивалося викладання в інституті українською мовою [26, ч.98/1900].

Будучи писарем "Сокола", Вінцковський - Ярославенко вів ретельний облік засідань старшини товариства, реєстрував навіть запізнення. Він вносив між старшину українські настрої, бо від 4 жовтня 1900 року почав писати протоколи товариства без російського "ы" та твердих знаків. 4 листопада до складу старшини були обрані народовці, а "кацапи пішли в кут" (як хтось написав на протоколі зборів). На цих зборах Вінцковський також був обраний справником товариства. Цікаво, що 13 грудня 1900 року старшина "Сокола" погодилася з його пропозицією вести урядування та переписку фонетичним правописом. У зв’язку з нестачею часу для належного виконання обов’язків, Вінцковський 7 січня 1901 року відмовився від посади справника, а 18 травня він попросив звільнити його також від обов’язків вчителя вправ і вважати тільки сприяючим членом. Зауважу, що Вінцковський навчав спортивних ігор дітей Івана Франка– Тараса, Петра та Андрія, які 29 листопада 1900 року стали учнями школи вправ. Пізніше всі вони стали членами "Сокола"– Тарас у 1907, Петро в 1910, Андрій– в останній день 1912 року. Тарас був таки добрим спортсменом, бо 4 липня 1908 року був обраний заступником керівника гімнастичної секції. Згодом П.Франко став льотчиком австро-угорської, в в 1918–19 роках– української армії.

На початку 1901 року Вінцковський допомагав організувати вечір "Сокола" в залі товариства "Руська бесіда".

Вінцковський також керував хором "Сокола". 6 квітня 1902 року на сокільському святі був вперше виконаний "Марш соколів", а хор "Сокола" проспівав "Гімн сокільський" В.Корженка-Ярославенка [2, с.157]. Прізвище Корженко є псевдонімом Володимира Коцовського (1860-1921), якому на зборах "Сокола" 31 жовтня 1902 року було складено подяку "за зложення гимну сокільського, а Вінцковському за музику до сего. Рівнож сего року вийшов сокільський марш, котрого слова і музика є авторства Вінцковського” [3, с.5]. Гімн був виданий 1902 року і продавався в “Соколі”. Отримані з продажу 48 К Ярославенко пожертвував товариству, за що “Сокіл” публічно оголосив йому подяку (Діло, ч.87/1903). Слова і музика його були пізніше опубліковані у ч.11 "Торбану" за 1908 рік.

 

В архіві Ярославенка вдалося також знайти слова “Сокільського гімну” В.Корженка, опублікованого в одному з музичних збірників.

 

Вірш Корженка-Коцовського написаний досить химерною мовою та стилем і не надто надається для гімну. Слова Ярославенка є більш відповідні. Коцовський був директором вчительської семінарії в Сокалі, членом НТШ, поетом та журналістом. Походив з села Отиневичі на Жидачівщині.

Згодом Ярославенко зробив ще відповідний заспів до свого “Маршу соколів” під назвою “Поклик соколів”, який співали перед словами “Соколи, соколи, ставаймо в ряди”.

 

 

Тут доречно зазначити, що пісню “Соколи, соколи…” на початку 1931 року окружний суд в Тернополі заборонив до виконання (Свобода, ч.21/1931).

Того ж 1902 року музична секція "Сокола" порушила питання про утворення у Львові української консерваторії. У червні 1902 року була створена комісія для підготовки створення такої консерваторії. До неї ввійшли Цеглинський, Купчинський та Вітошинський. В грудні 1902 року в цій комісії вже були Б.Вахнянин, С.Людкевич, Я.Вінцковський, Купчинський, Зазуляк, Ганінчак та Доманик.

На засіданні виділу "Сокола" 23 травня 1903 року було вирішено видавати орган "Наші звуки", який вийшов на кошти Вінцковського (100 корон), а решту біля 30 корон покрив "Сокіл". Надалі видавати це видання було доручено Вінцковському [3, с.16]. До грудня 1903 року він видав три випуски. 6 квітня 1905 року Вінцковський знову був обраний редактором сокільського видання "Наші звуки", а згодом "Сокіл" продав йому це видання.

Титульна сторінка видання “Наші звуки”

У серпні 1903 року голова "Сокола" Альфред Будзиновський запропонував створити прапорову комісію і доручити її керівництво Вінцковському. За рік вона зібрала 130 корон для закупівлі прапора для товариства. Очолював Вінцковський цю комісію і у 1904 році [31, 10.3.1905]. Його заступником був Володимир Іванець. Проте справа з купівлею сокільського прапора постійно відкладалася і в травні 1909 року на засіданні старшини було відмічено, що "прапор конче потрібний, хоча б за 500 корон". Але його не було ще й у 1910 році.

28 січня 1904 року Вінцковський знову став повноправним членом "Сокола" і в березні ввійшов до складу старшини товариства. Після цього він майже на протязі року не появлявся на засіданнях старшини. Мабуть мав багато іншої праці. Влітку 1906 року про нього згадано, як про члена забавкової комісії. У червні 1906 року пожежна комісія запропонувала Вінцковському завершити справу над брошурою "Сурмові сигнали" і опублікувати її. Мабуть він не надто швидко зробив цю справу, бо тільки 30 липня 1908 року на зборах старшини за наполяганням заступника голови товариства Сеня Горука було вирішено надрукувати 800 примірників "Сурмових звуків". Така книжечка була конче потрібною для вишколу сільських товариств “Сокіл”, які масово поставали в Галичині. Молодь, що гуртувалася в них, не тільки займалася спортивними вправами, але й виконувала функції місцевої протипожежної команди.

В листі до музичного референта "Просвіти" від 30 грудня 1926 року Ярославенко так писав про свою діяльність перед І Світогвою війною: "..Як колишній начальник "Сокола-Батька", музичний референт, а диригент там же, я завжди мав до діла з оркестрами, давав їм поради, їздив, організовував та заложив кільканадцять оркестрів ще перед війною, останніми роками я був головою Музичного Кружка Залізничників у Львові, де за моїм почином заложено одиноку у Львові оркестру..". Там же він додав, що "..за Центральної Ради у Києві поручено було мені, як заступнику Голови Музичної Комісії занятись військовими оркестрами" [4, с.4]. На жаль, не вдалося знайти інформації про його діяльність на цій посаді, але думаю, що її можна було б знайти в архівних підшивках київської періодики 1917–18 років. Також не вдалося вияснити, в яких саме місцевостях Галичини він заснував кільканадцять духових оркестрів перед І Світовою війною.

У листі до "Просвіти" 3 грудня 1926 року з проханням позичити 150 зол на видання двох своїх маршів Ярославенко зазначив, що "свого часу я склав 12 українських маршів для духового оркестру, деякі з них були грані з успіхом на сокільських та січових здвигах, а далі в арміях в Києві, в Одесі і т.д. Ті марші я давав переписувати, бо на видання їх грошей не мав і тепер не маю" [5, с.1]. Отже, маємо свідчення, що підрозділи молодої української армії в роки революції крокували під музику Ярославенка, мабуть не знаючи, хто був її творцем.

Відомо, що на сокільському святі у Львові 19 червня 1927 року команди “Соколів” виконували спортивні вправи під музику Я.Ярославенка, яку виконував під його керівництвом оркестр львівських трамвайників [26, ч.139/1927].

Крім “Маршу соколів” Ярославенко також на слова Л.Лопатинського написав марш “Гей, машерує наш Сокіл”

 

 

Співробітництво композитора з “Соколом” тривало аж до початку ІІ Світової війни. На сокільський здвиг 1938 року Михайло Тріль склав ряд спортивних вправ, а Ярославенко поклав на музику кілька патріотичних віршів, які учасники мали співати під час вправ. Слова з нотами були опубліковані у ч.288 випуску “Торбану”. Пісні цього випуску варті того, щоб їх передрукувати. Ярославенко наприкінці випуску зробив примітку: “Пісні треба співати помалу, узгіднюючи їх з ритмом вправ. Притім належить добирати, як то кажуть “на вухо” другий, а то й третій голос, щоб спів виходив більше хорально, а не однотонно… Спів можна заступити трубною оркестрою, а потрібні до цих пісень ноти висилає Сокіл-Батько або музична накладня “Торбан” у Львові”.

 

 

Ці пісні наповнювали молоді серця гордістю за свій народ і готували молодь до нових визвольних змагань. Цілком імовірно, що автором слів “Вже на нашій Україні” міг бути о.Володимир Семків, парох міста Щирець, який відзначався своїм патріотизмом..

Після війни Ярославенко також керував "Українським будівельним союзом", який знаходився у Львові на вулиці Малецького (тепер Григоровича). Варвара Курдидик, яка була вхожою в сім’ю Ярославенків і навіть кілька років проживала у їхньому домі, розповідала мені в кінці 1980-х років, що Іван Франко радився з Ярославенком в справах будівництва власного будинку. Оскільки І.Франко збудував будинок у 1901–02-х роках, то мабуть не мав потреби радитися з 20-річним студентом політехніки. Але міг пізніше обговорювати з Ярославенком справи недосконало збудованої хати, коли той клав на музику його вірші і очевидно приходив обговорювати ці речі до І.Франка.

 

Творчість композитора

З дев’ятирічного віку Ярослав почав навчатися грі на фортепіано, яку через 2 роки був змушений перервати. У 1892–98 роках брав приватні уроки гри на цьому інструменті у професора Мар’яна Піґня. У нього він також вивчав основи вокального та хорового співу та трохи допомагав йому у видавничих справах. У 1901–05 роках Ярослав продовжував музичну освіту у директора польського музичного товариства "Ехо" Яна Ґалля (1856-1912). У нього він вивчив теорію та історію музики, мистецтво гармонії та композиції, а також сольного та хорового співу. У цей же період Ярослав займався справами бібліотеки цього товариства, а також його видавничою діяльністю [6, с.22]. Треба зазначити, що Ґалль у 1903-04 роках був викладачем Вищого музичного інституту ім.М.Лисенка, любив обробляти українські народні пісні (збірку своїх обробок пісень видав 1889 року). Коротка згадка про нього та його творчість поміщена в довіднику “Митці України” (К.:1992).

Вже в той час Ярослав і сам пробував писати музичні твори. У 1897 році він написав музику до батькового вірша "Рідна мова". Але професійно і систематично почав писати музику (як сам зазначав у документах) тільки у 1900 році. В лютому 1900 року у Львові вийшов окремим виданням гімн "Ще не вмерла Україна", оброблений для виконання на фортепіано Я.Вінцковським. Вартувала ця книжечка 1 корону. Але під гімном стояв підпис “Я.Ярославенко”. Це був псевдонім Вінцковського, який згодом замінив йому прізвище.

Невідомо, чому він вирішив писати під таким псевдонімом. Можливо, це був наслідок різкого розмежування з батьківськими ідейними поглядами. А можливо хотів виглядати більш "по-українському", відкидаючи польське прізвище, до якого фактично не мав відношення. Не вдалося простежити, коли саме псевдонім замінив йому прізвище. Мабуть це сталося вже після 1939 року.

Газета "Діло" відреагувала на появу нової обробки гімну таким коментарем: "Дуже гарне видання. Автором укладу сего народного гимна на фортепіано є один молодий і многообіцяючий музика, що криється під псевдонімом Ярослав Ярославенко" [26, ч.36/1900].

У 1905 році у Львові було засноване українське музичне видавництво "Українська накладня", яке започаткувало музичну бібліотеку "Торбан". Ініціатором його заснування був Я.Ярославенко. Цього ж року він став музичним рецензентом газети "Дзвін". Того ж року “Українська накладня” випустила “Співаник для шкіл народних” у двох частинах, укладений Ярославенком. Шкільним вчителям його розсилали у вигляді окремих аркушів, які вони самі собі зшивали [33, ч.1/1906]. Незабаром музичне видавництво отримало назву "Торбан", а видані у ньому українські музичні твори почали виконуватися зі сцени. З "Торбаном" у 1908–11 роках встановили зв’язки такі композитори, як Василь Безкоровайний, Остап Нижанковський, Денис Січинський, Володимир Матюк, обіцяв надати для публікації якийсь чоловічий хор відомий Філарет Колесса [15, c.12]. Війна припинила працю “Торбану”, але опісля його праця відновилася, а в березні 1933 року видавництво було зареєстроване як кооператив. Всього ж до "золотого" вересня 1939 року вийшло понад 330 випусків "Торбану". В кожному з них було поміщено по кілька творів. Чимало було там і творів самого Ярославенка. У 1930-х роках Ярославенко став

№16. Надзірна рада і управа “Торбану” перед входом до будинку Ярославенків. Зліва направо стоять о.Сопотницький, Е.Вальнер, Л.Гумецький, д-р С.Дмоховський, Я.Ярославенко (лице Вальнера вирізане самим Ярославенком. В його записній книжці знайдено запис, що при виїзді зі Львова влітку 1944 року він важко образив дружину Ярославенка- В.Л)

директором "Торбану". До надзірної ради “Торбану” входили д-р С.Дмоховський, Л.Гумецький, Е.Вальнер. Директорами було Я.Вінцковський та О.Сопотницький. Членами засновниками: Я.Лопатинський, А.Гнатишин, Я.Левицький, В.Гірняк та М.Стефанівський [21, с.318]. Друкарня "Торбану" знаходилася на вулиці Зиблікевича, ч.18 (у 1912 році– на вулиці Коперника).

В "Торбані" Ярославенкові мабуть було нелегко публікувати свої твори і в грудні 1911 року він взяв від своїх вчителів Ґалла та Піґні відповідні рекомендації для відкриття власного музичного видавництва. 10 червня 1913 року львівський магістрат видав йому відповідний дозвіл для видавничої діяльності [6, с.23]. Та невідомо, чи він ним скористався, бо через рік почалася І Світова війна.

Ще до того часу Ярославенко поклав на музику і опублікував у "Торбані" такі відомі твори, як "Тече вода з-під явора" та "Рано-вранці" Т.Шевченка, "Розвивайся, лозо, борзо", "Місяцю-князю", "Суне, суне чорна хмара" І.Франка, "За Україну" М.Вороного (переробка для виконання на фортепіано). У 1913 році він також написав "Пластовий марш" на слова поезії І.Франка "Сонце по небу колує". Відомо також, що 11 квітня 1912 року року Ярославенко звертався до бібліотекаря НТШ Івана Кревецького і просив його рекламувати у "Літературно-науковому віснику" ті 7 випусків "Торбану", в яких були опубліковані обробки творів І.Франка українськими композиторами. Цей рік був ювілейним для І.Франка.

На початку 1917 року Ярославенко розпочав роботу над оперою "Шинкарка" на слова Спиридона Черкасенка (1876–1940), з яким його тісно поєднала доля на довгі роки. Збереглося листування Черкасенка з Ярославенком. Про романтичний час, який настав для українських митців після повалення самодержавства у Росії, свідчить лист Черкасенка від 20 березня 1917 року. "До цензури тепер посилати не треба– пиши, що хочеш. ..Всі події останніх днів принесли мені разом з великою радістю таку нервацію, що не можу прийти до пам’яті, аби взятись за діло. А тут іще насіла раптом сила всяких справ, од яких я одбиваюсь руками і ногами– та хіба одчепишся, коли час обов’язує. Оце закладаємо Всеукраїнську спілку акторів, про яку колись зважувались тільки мріяти. Крім сього на думці утворити спілку українських драматичних письменників і оперних композиторів, а також– взагалі письменників" [16, с.3]. Київська газета "Нова Рада" повідомляла 19 травня 1917 року, що у "близькому часі в театрі М.Садовського має бути вистава нової комічної опери "Шинкарка". Оперу вже розучують". Схожу інформацію через рік, 17 травня 1918 року, помістила львівська газета "Українське слово". Але у ці буремні роки в авторів не вистачило снаги довести задуману справу до кінця і опера творилася уривками. Ярославенкові про це писав з Києва сам Черкасенко 14 червня 1917 року. "Хвиля руху захопила й мене, як я не опірався, і примусила одкинути гучную кобзу та взятися до складання й видання підручників для початкової школи. Роботи– безодня! Сиджу, майже не розгинаючись, закинутий усякими паперами, матеріалами, коректурами... Аж груди болять уже. І се тягтиметься до серпня, коли матиму змогу хоч трохи перепочити. А в сю хвилю– нема часу листа написати, біг-ме. ..Добре було б коли б Ви та не сиділи вічно у тих Чернівцях, а повернули до Києва: разом воно якось охвітніш і з більшим здобутком працюється" [16, с.5]. Мабуть десь після цього Ярославенко таки переїхав до Києва, щоб брати активнішу участь у розбудові української культури та держави. На жаль, не так склалися обставини як прагнули молоді патріотичні серця. Україна поринула у вир боротьби за незалежність і музи мусили мовчати, коли в полях гриміли гармати.

У 1919 році Ярославенко розпочав писати оперу "Над Дніпром" на слова О.Олеся, але вона так і залишилася незакінченою. У 1921 році написав оперету "Бабський бунт" на слова Р.Сурмача. 23 березня 1921 року у Львові відбувся концерт до 60-річчя смерті Т.Шевченка, на якому вперше була виконана кантата для мішаного хору "На смерть Т.Шевченка", написана Ярославенком [23, ч.22/1921]. У 1922 році написав дві оперети на слова Ю.Шкрумеляка– "Влодусь" та "В чужій шкірі", які зразу ж були поставлені у Львові. У 1922 році на мотиви оповідання М.Гоголя "Загублена грамота" Ярославенко написав оперу "Відьма" (В чарах кохання). Текст до неї написав Спиридон Черкасенко. Вже 27 травня в українському театрі львівського товариства "Бесіда" відбулася прем’єра цієї опери. Через місяць у газеті "Громадський вісник" був опублікований негативний відгук на оперу, який дуже вразив С.Черкасенка. Та він не поривав співпраці з Ярославенком і той у 1923 році написав ще одну оперу на слова Черкасенка– "Вечірній гість". У 1924–26 роках в результаті їхньої співпраці появилася ще одна опера– "Лісові чари". Зрештою, опера "Відьма", поставлена у 1926 році Я.Барничем в Ужгороді, принесла великий успіх. Про Ярославенка заговорили поза межами Галичини. Цей успіх описував сам С.Черкасенко в листі до Ярославенка: "Скажу Вам, дорогий, просто: як для мене, так особливо для публики, Ваша опера була милою несподіванкою і вже з увертюри захопила аматорів музики. А коли публика почула хори перекупок, чудесний хор чумаків, незрівнянну пісню відьми при замітанні хати, чудовий гопак– і т.д., і т.д.– танок і хор русалок та ворожіння, хор ковалів, арію Нечмирі, куплети жидиська, хори чортів і відьом, гру в карти і т.п, то аж роти пороззявляла і кожний номер, чи то арія, чи хор провожала гучними, а головне щирими оплесками [16, с.30]. Черкасенко також влучно підмітив, може й підсвідомо, комплекс меншовартості українця стосовно західної культури, який дає себе чути ще й зараз. Після другої постановки "Відьми" в Ужгороді він писав Ярославенкові: "Всі захоплені, особливо наддніпрянці, а Ваші земляки– ні... Все, що не своє, а "європейське", хоч би воно не варт було щербатого шага, чудесне, знамените! Все ж, що своє, хоч би на нім лежала печать геніальности, не варте уваги… Раби, сміття чортове!" [16, с.31]. Черкасенко висловив бажання поставити оперу на сцені в Харкові і звернувся в цій справі з листом до свого київського знайомого Северина Паньківського.

Сам Ярославенко на початку 1920-х років також робив у пресі огляди музичного життя краю. Восени 1919 року опублікував гарну рецензію "З нагоди бенефісу капельника українського театру", у якій хвалив Ярослава Барнича та його оркестр [23, 25.10.1919]. Цікавим є те, що у 1941 році Ярославенкові довелося звертатися до Станіславського обласного суду з позовом на Я.Барнича, директора "Гуцульського ансамблю". Він ще у червні 1940 року замовив у Ярославенка деякі композиції і обіцяв за них заплатити. Ярославенко тут же вислав йому потрібні матеріали на суму 71,5 крб. Пізніше 7 разів нагадував Барничеві листами про платню, та так її і не дочекався [6, с.39]. Мушу визнати, що саме в цей період для Я.Барнича був дуже напружений, бо його ансамбль відбував турне по різних місцевостях СРСР. В роки німецької окупації Барнич був директором львівського оперного театру, а опісля виїхав на захід і опинився у США.

Але найбільше любив Ярославенко складати маршові мелодії. У липні 1923 року на прохання С.Черкасенка та на його слова він написав "Пластунський марш" спеціально для ужгородських пластунів. У 1926 році він звертався до "Просвіти" з проханням позичити 150 зол для видання двох своїх маршів– "Марш січовиків" та "Перші запорожці". При цьому вказав у заяві, що до того часу вже створив 12 українських маршів для духового оркестру. Деякі з них друкувалися у берлінському видавництві "Україна", яким керував Яків Оренштайн [4, с.1, 4].

Спиридон Черкасенко горів бажанням у 1926 році повернутися на Україну і також підбивав до цього Ярославенка. Саме тоді Ярославенко хворів, йому навіть робили операцію і він не підтримав пропозиції Черкасенка. Зрештою, у того теж щось не вийшло з поверненням, він втратив на це надію, і за літо 1927 року зі злості написав віршовану трагедію "Чайка" (Гетьман Іван Мазепа). Він також просив Ярославенка написати музику до неї, що було зроблено останнім. Та при пересиланні десь загубилися ноти до цього твору. Черкасенко підтримував морально і себе, і Ярославенка: “Зробившися митцями з ласки Божої, мусимо хоч помаленько горіти й не гаснути, та хоч потрохи щось творити для нащадків, сподіваючись для себе подяки.. на небі” [16, с.48]. Та чи дочекалися її там?

У 1927 році Ярославенко співробітничав також з культурними діячами, які орієнтувалися на Радянську Україну. Зокрема у першому числі "місячника літературно-мистецької критики, інформації й полеміки "Літературні вісті" (скорочено ЛіВі) була поміщена стаття Ярославенка "Музичний альманах". У ній він написав, що 25 років тому мріяв з покійним композитором Д.Січинським про розвиток музичної культури в Галичині, про музичні видання. Відриваючись від дальшого тексту статті, зауважу, що Ярославенко не лукавив. У газеті "Назустріч" Степан Чарнецький опублікував останній лист Д.Січинського до Ярославенка, датований 28 лютого 1909 року в Бережанах. У ньому безнадійно хворий композитор, звертаючись до Ярославенка з словами "добре знаєш, що я крім Тебе нікого більше не маю на світі", просив його впорядкувати свою творчу спадщину [29, ч.24/1936]. Ще 26 березня обидва товариші зустрічалися в Дрогобичі, а наступного дня Січинського, який помер від раку горла, поховали. Цікаво зазначити, що він також 1893 року написав свою музику до гімну “Не пора” [26, ч.85/1910]. У 1910 році Ярославенко в газеті «Діло» опублікував статтю «Спадщина Дениса Січинського» (ч.85/1910).

Далі у згаданій статті Ярославенко писав, що восени д-р Степан Лукіянович запалив його ідеєю видати музичний альманах про галицьких композиторів. Але замість альманаху підготував статтю про таких композиторів як Євген Купчинський, Ярослав Лопатинський, Богдан Вахнянин, Василь Безкоровайний та Євген Форостина.

Коли 12 січня 1936 року в Гологорах помер Ярослав Лопатинський, то Ярославенко помістив у газеті щирий спогад-некролог про покійного. Зокрема згадав, що саме "за його порадою і за його редакцією Лопатинський почав друкувати свої солоспіви під фортепіано років 30 тому. Тоді мав до сотні покладених на музику пісень, в основному на слова Вороного, Чернявського, Олеся, Черкасенка, Українки, Грабовського та Кримського" [29, ч.3/1936].

Журнал "ЛіВі" дав характеристику творчості самого Ярославенка, яку наводжу тут дослівно. "Ярослав Ярославенко, один з найбільш плідних наших композиторів, не вгинається під обухом важкої матеріальної скрути, але працює вперто і невпинно. Останніми часами композитор викінчив: мужеські й мішані хори до слів І.Франка, хори до слів Т.Шевченка "По вулиці вітер віє" та "Човен"; мішаний хор до слів Черкасенка в супроводі фортепіано; музику до руханкових вправ; 2 лугові пісні; 10 маршів на духову оркестру та "Гимн" Я.Цурковського на мішаний хор, який має бути перлиною в творчій продукції композитора. Кромі цього Я.Ярославенко бере під ноти деякі уступи драматичної поеми Я.Цурковського "Dies irae" та, зі заробіткових мотивів, укладає музику до оперетки Зубенка "Дівча з лелією". Композитором цікавляться теж на Радянській Україні. Музичне товариство ім.Леонтовича поширювало з приводу 10-літніх роковин смерті І.Франка твір Ярославенка "Місяцю-князю". М.К.Садовський віднісся недавно до композитора в справі поставлення в Києві його відомої опери "Відьма" [27, ч.1-2/1927, с.10].

Автором такої характеристики Ярославенка імовірно був Ярослав Цурковський, автор слів гімну "Гей, Україна, над усе". 12 червня він став головним редактором журналу і головою "Інтелектуального блоку молодої всеукраїнської генерації". Музичним референтом журналу був обраний Я.Ярославенко. До редколегії також ввійшли такі відомі люди як О.Турянський, В.Лопушанський, М.Угрин-Безгрішний, художник Г.Смольський.

Гімн “Гей, Україна над усе!” був написаний Ярославенком в грудні 1926 року і опублікований в ч.159 “Торбану”.

 

 

Він просякнутий революційним пафосом та модерністськими гаслами, але виглядає, що бракує деяких строф (слова пісні переписано без змін з сторінки “Торбану”).

В номері журналу “ЛіВі” за липень-серпень 1927 року Ярославенко опублікував статтю "Реєстр музикалій" з аналізом творчості композитора Йосипа Кишакевича, який писав церковну музику. При цьому варто зауважити, що й сам Ярославенко не цурався церковної музики і у ч.130 "Торбану" у 1927 році опублікував написану ним для мішаного хору "Службу Божу" (вартість примірника у 1938 році становила 3 зол). Святкова "Служба Божа" у його обробці була також опублікована і в ч.200 "Торбану". А у ч.116 "Торбану" було поміщено 16 коляд в обробці Ярославенка (вартість примірника– 2 зол). В листопаді 1924 року “Львівські архиєпархіальні відомості” повідомляли своїх читачів, що в продажі є нова партитура для мішаного хору до Служби Божої укладу Я.Ярославенка на 4 голоси, легкі до вивчення і написанні близько до народного мелосу [28, ч.4/1924, с.69].

Весною 1938 року Ярославенко видав альбом "Українські танці для виконання під фортепіано" накладом 400 примірників, який швидко розійшовся з прилавків магазинів. Примірник вартував 5 зол. Швидкому розпродажу його немало допомогла і широка реклама. Видавництво одночасно з альбомом випустило 9000 листівок, які запрошували купити цей альбом, а також збірник з 65 гагілок, укладений О.Бариляком [18, с.74].

В альбомі були 22 народні танці з текстами пісень. В цей час виходили подібні альбоми і інших композиторів: Я.Лопатинського (18 пісень), Д.Січинського (12 пісень) [10, с.98, 99].

У "Торбані" Ярославенко також публікував твори О.Нижанковського, Іп.Омельського, К.Стеценка, М.Лисенка, Я.Лопатинського, Д.Січинського та інших [6, с.37].

У 1936 році Ярославенко написав пісню "Жовто-блакитний стяг" і сам поклав її на музику. Опублікована була у ч.288 "Торбану" у 1937 році.

За весь час існування видання "Торбан" Ярославенко опублікував у ньому 22 випуски своїх творів для фортепіано, 6 випусків творів для струнних та духових оркестрів, 2 випуски дитячих хорів (в тому числі у ч.320 збірку пісень для "Свята матері"), 8 випусків жіночих хорів, 46 випусків чоловічих хорів, 67 випусків мішаних хорів, 5 пісень для сольного виконання. Хорові твори писав складні– на 4 голоси.

У 1920–30-х роках "Торбан" випустив 12 випусків українських похідних пісень (по 3–4 пісні в кожному випуску), 5 випусків стрілецьких пісень, що разом складали 31 пісню. У власноручно виготовленому реєстрі всіх своїх творів, написаних у період 1908–58 років, Ярославенко подав як свої обробки таких популярних пісень, як "Ой, у лузі червона калина", "Ой, зажурились стрільці січовії", "Чи є в світі краща зірка", "Питається вітер смерти", "Ой, видно село", "Прощай, дівчино", які вийшли у ч.193 "Торбану" у 1929 році. Незабаром вийшли ще ч.ч.207, 229, 233 та 238 "Торбану", де було поміщено ще 25 обробок стрілецьких пісень, в тому числі і таких як "Маєва нічка", "Їхав стрілець на війноньку", "Мав я раз дівчиноньку", "Човник хитається", "Пиймо, друзі", "Як з Бережан до кадри", "Засумуй, трембіто" та інші. В сучасних співаниках чомусь більшість стрілецьких пісень зазначена в обробці Купчинського. Ярославенко також впорядкував та видав у “Торбані” “Альбом стрілецьких пісень” для виконання в супроводі фортепіано. Було в ньому 67 пісень з словами та нотами. Вартував 10 зол, а в 1938 році на решту нерозкуплених примірників видавництво зменшило ціну до 5 зол.

Титульна сторінка І випуску “Стрілецьких пісень” (зменшено в 4 рази)

В ч.ч. 196, 197, 199, 203, 208, 236, 237, 240, 245, 248, 251, та 254 "Торбану" були поміщені такі відомі маршові пісні, як "Гей, Січ іде" (на слова І.Франка), "Встає наш Луг", "В Січ ставай", "Гей, там на горі Січ іде", "Гей, машерує наш Сокіл", "Гей, на нашій Україні" та інші. У червні 1935 році на прохання С.Черкасенка та дітей українських емігрантів у Празі, об’єднаних в гурток "Пу-гу", Ярославенко на слова Черкасенка написав "Марш пугачів".

 

 

Оскільки Черкасенко прислав 2 варіанти пісні, то Ярославенко у травні 1938 році підібрав маршову мелодію і до другого варіанту (Вперед, за гаслом нашим "пу-гу!”..) [19, c.4].

У 1932 році "Торбан" вислав 4 випуски стрілецьких пісень в обробці Ярославенка до Українського історичного кабінету у Празі [14, с.130]. Того року Ярославенко також надсилав збірник стрілецьких пісень чеському президентові Масарикові та керівникові Польщі Ю.Пілсудському. Відповідні подячні листи зберігаються в Р.Ю.Вінцковського (папку з цими та деякими іншими, дбайливо підшитими самим Ярославенком, документами він знайшов на стриху за кроквою).

Для подолання матеріальних нестатків у серпні 1938 року видавництво "Торбан" випустило 2000 листівок під гаслом "До всіх земляків, яким дорога українська пісня і музика!", в яких був заклик до галицьких музичних товариств вступати в члени "Торбану", щоб своїми членським внесками (по 10 зол в рік) ще більше оживити роботу товариства [14, с.86].

Всього до початку ІІ Світової війни Ярославенко поклав на музику не менш як 12 творів Т.Шевченка, 17 творів І.Франка, 19 творів У.Кравченко, 14– С.Черкасенка, по 11– О.Олеся та В.Сосюри, 10– В.Пачовського, 9– А.Волощака, по 8– М.Вороного та Ю.Шкрумеляка. Всього ж він використовував тексти більше як 75 авторів.

Ярославенко також керував хором "Торбану", якому у передвоєнних роках пощастило 2 рази виступити по радіо. Польське радіо тоді раз у місяць надавало по 15 хвилин ефірного часу для національних меншин. Остання українська передача з участю хору була 19 липня 1939 року. Фотографія хору разом з Ярославенком була поміщена в газеті "Наш прапор" [30, 14.8.1939].

№17. Хор “Торбану” після виступу по радіо 19 липня 1939 року. Зліва направо сидять Катерина Сеньків, Стефанія Сомик, Я.Ярославенко, Василь Сомик (диригент), Ірина (?), Марта Шендеровська; стоять Едвин Стахів, Петро Сомик, Володимир Гук, Лащинська, Іван Дайко, Софія Грубер, Іван Гуменюк, Михайло Дацко, Михайлина Филипович, Ярослав Голдан.

У 1934–35 роках Ярославенко також редагував газету "Музичні вісті", яка була єдиним такого типу виданням у Галичині. Її наклад становив всього 800 примірників [18, лист 3.10.1934]. В іншому джерелі зазначено, що “Музичні вісті” виходили в 1933–34 роках [21, с.318].

Підсумовуючи сказане, треба додати, що Ярослав Дмитрович у міжвоєнний період виконував гігантську роботу, пов’язану з національним освідомленням українського народу в Галичині, якої ще дотепер належно не оцінили музичні критики.

 

На тернових шляхах, або під п’ятою радянської влади

У 1939 або на початку 1940 року 60-річний композитор переніс операцію на око, внаслідок чого втратив зір одного ока, а другим став погано бачити [6, с.37]. Радянська влада ліквідувала видавництво "Торбан" і Ярославенко фактично став безробітним без жодних засобів до існування. У березні 1940 року він звернувся до оргкомітету Спілки радянських композиторів України і попросив у неї допомоги, а також включення до числа її членів. У заяві він написав, що готує пісні для Першотравневих свят, свят І.Франка, збірники народних пісень Галичини, Лемківщини і Буковини для мішаних і чоловічих хорів. Чи знав він тоді, що така тематика не цікавить сталінський режим? Також невідомо, чи отримав він тоді якусь допомогу. Відомо, що у 1939–40 році він написав кантату для мішаного хору на слова Я.Цурковського "Возз’єднана сім’я". Але партійні чиновники не дозволили її опублікувати, бо Цурковський у 1926 році написав пісню-гімн "Гей, Україна над усе". Про це розповідав мені сам Я.Цурковський в кінці 1980-х років.

18 березня 1941 року Ярославенко був прийнятий на посаду музикознавця у львівську філію бібліотеки АН УРСР (колишню бібліотеку ім.Оссолінських).

На засіданні Спілки радянських композиторів України (далі СРКУ) 4 березня 1941 року його не захотіли прийняти в члени цієї організації, вимагаючи принести для перегляду деякі його останні праці [8, с.3]. Очевидно, малися на увазі його національно-патріотичні твори, які могли прокласти дорогу в Сибір, а не в СРКУ.

Оскільки видання музичних творів було зосереджене в київському видавництві "Мистецтво", то Ярославенко мусів надсилати туди свої твори для видання та перевидання. В листопаді 1939 року видавництво повідомило його, що надсилати в Київ свої пісні він може тільки після їх перегляду львівським композитором професором В.О.Барвінським. Чи легко було це читати композиторові, який ще кілька місяців тому міг друкувати будь-що на свій розсуд? Вислані у жовтні 1940 року 25 обробок пісень на слова І.Франка, які раніше були опубліковані у випусках "Торбану", так і не побачили світу в Києві. Надіслані Ярославенком на початку червня 10 народних пісень були повернуті до Львова для рецензування Барвінським.

№18. Ярославенко перед оперним театром у Львові 25 липня 1942 року

Після окупації Львова німцями Ярославенко робив кроки до відновлення свого видавництва [6, с.45]. Але невідомо, чи завершилися успіхом його старання. Як досвідченого залізничника, німці мобілізували його 25 серпня 1941 року до складу допоміжного технічного персоналу залізниці, а рівно через 2 роки призначили його інженером. 27 березня 1944 року окупанти примусили Ярославенка виїхати до Кракова. За 3 дні до від’їзду Ярославенки передали все своє майно по акту для зберігання подружжю Августиновичів. Дальші обставини привели стареньке подружжя до містечка Течін Подмокли в Чехії, де фашисти 15 лютого 1945 року нарешті звільнили Ярослава Дмитровича від служби. 6 липня Ярославенки прибули на пересильний пункт для громадян СРСР, а 1 серпня 1945 року дісталися поїздом до станції Зимна Вода під Львовом [7, с.56]. Таким чином для них закінчилася війна. Але коли прибули додому, то застали свій будинок заселеним військовими і заледве розмістилися у одній з кімнат.

З 1 вересня Ярославенко був відновлений на роботі в бібліотеці АН УРСР, директором якої був його добрий знайомий д-р Василь Щурат. У 1930-х роках Ярославенко поклав на музику його 4 вірші– "Поклін”, "Просвітянський гімн", "Вечірній час" та "Витай же нам, Архиєрею". Спочатку Ярославенко був прийнятий на півокладу (650 крб в місяць), а від початку 1946 року– на повний оклад.

20 жовтня 1945 року Ярославенко запропонував видавництву "Мистецтво" перевидати збірочку із 20 його пісень, а також перевидати "Альбом українських танців для фортепіано". На початку 1946 року запропонував видати покладені ним на музику вірші І.Франка до 30-річчя смерті поета. Але на свої численні запити та наполягання композитор отримував із видавництва заспокійливі відповіді, а то й зовсім їх не отримував. В грудні 1946 року він запропонував московському "Музгизу" видати його обробки польських пісень. Через півроку отримав звідти негативну відповідь.

12 лютого 1948 року написав гіркого листа до київського видавництва, де були й такі слова: "...бачу, що в минулому році видано чимало різних пісень, але очевидно тих композиторів, що є біля престола. Велика шкода, що мої пісні і т.д. не побачать світа ще за мого життя. Ось так колись стукав у двері і покійний М.Леонтович, коли прохав, щоб його пісні видано.." [10, с.28]. 31 березня 1948 року Ярославенко в листі до видавництва "Мистецтво" наполегливо просив повернути йому "Альбом українських танців" та збірник західно-українських пісень, які лежали там протягом двох з половиною років.

Чи було комусь цього забагато, чи хтось претендував на посаду Ярославенка, але його 12 квітня 1948 року звільнили з роботи в бібліотеці "за систематичне порушення трудової дисципліни". Опинившись на вулиці і терплячи жорстоку матеріальну скруту, Ярославенко 14 травня 1948 року звернувся з проханням до СРКУ прийняти його в члени Музфонду. В заяві вказав, що за 50 років праці було опубліковано понад 270 різних його композицій, а ще є в нього 135 неопублікованих [8, с.23].

2 жовтня 1948 року 68-річний композитор був прийнятий на посаду вчителя хорового співу в львівську школу для сліпих дітей, де він працював до 1951 року. Вчителька цієї школи Таїса Сергіївна Хархаліс, яка у той час мала біля 18 років і навчалася у 8 класі, згадувала, що зимою 1948/49 навчального року шкільний хор виступав по радіо, а 1 травня 1949 року давав концерт, в який були включені веснянки, гагілки та колискові пісні. Згадувала, що Ярославенко був доброю людиною, ніколи не сварив на учнів. Дивувало її те, що кидав інколи в кишеню кілька картоплин з шкільної кухні.

У листопаді 1948 року композитор жалівся у львівське відділення СРКУ на те, що не має можливості творчо працювати, "бо художник К.А.Васильєв вкрав його фортепіано" [8, с.43]. Нарешті, 15 січня 1949 року він позичив поламане фортепіано в о.Миколи Замлинського і перевіз його додому. В липні 1949 року він послав у Спілку композиторів СРСР для видання 10 українських народних пісень та декілька сучасних пісень у своїй обробці. З них тільки одна пісня була включена в музичний збірник, який вийшов у світ 1950 року. На початку 1950 року Ярославенко запропонував "Музгизу" дещо перевидати з своїх 50 пісень та 30 народних танців. Не дочекавшись відповіді, він 15 травня 1951 року надіслав їх у Москву. В липні того ж року отримав повідомлення, що видавництво відхилило українські танці, а в грудні 1951 року його повідомили, що збірник з 50 пісень також відхилений. Причиною було те, що він "вживав застарілі прийоми використання хору та надзвичайно громіздко викладений музичний матеріал" [9, с.30]. Та справжня причина відмови полягала не в цьому, а в тому, що в цей час йшло цькування всієї української культури. Дозволялося друкування тих творів, які вихваляли більшовицьку владу та її вождя Сталіна.

Злидні заставили Ярославенка влітку 1950 року вдруге запропонувати київському видавництву опублікувати два збірники його творів, які були туди надіслані ще у 1946 році і зберігалися від 1948 року у Григорія Верьовки.

А тим часом навколо нього вирувало псевдо-творче життя. Відбувалися художні конкурси, огляди, звіти. Певне уявлення про те, що вимагалося на цих заходах від митців, дають рядки з листа композиторам, підписаного головою львівського відділення СРКУ С.Людкевичем в грудні 1949 року.

"...Наступает 1950 год. Мы, советские композиторы, должны взять на себя новые самообязательства– дать еще больше музыкальных произведений, качественно лучших, которые отображали бы нашу великую Сталинскую эпоху– эпоху построения коммунизма.

Надо, чтобы в 1950 году вышел новый сборник песен, таких песен, которые бы пела вся наша страна.

Просим представить Ваше самообязательство не позже 1 января 1950 года".

Після цього листа Ярославенко зобов’язався обробити протягом року 10 народних пісень, написати 5 мішаних хорів та 3 пісні для скрипки.

Ще краще уявлення про ті гнітючі умови для творчості, в яких працював Ярославенко, дає лист С.Людкевича композиторам Львівщини, датований 28 листопада 1950 року.

"По решению Партии и Правительства в мае 1951 г в Москве будет проведена декада украинской литературы и искусства... Во исполнение решения V Пленума ССКУ Вам надлежит представить в Львовское отделение ССКУ свои произведения, как уже прослушанные, так и не прослушанные... Сообщите, над чем работаете, что собираетесь написать. Ориентировочный темплан для декады, которым следует руководствоваться: 1.Песня о Сталине, 2. Песня о Москве, 3.Песни о Великих стройках коммунизма, 4. Песни о советской молодежи, 5.Песни о борцах за мир, 6.Кантата о Родине, 7.Песни о Сталинской дружбе народов, 8.Песни о героях социалистического труда, 9.Песни о Советской Армии, 10.Песни о Советской Украине, 11.Песни о великом русском народе, 12.Песни о демократических странах мира..."

Коментарі до форми та змісту цього листа мабуть не потрібні. Від нього віє духом казарми, шаблонного мислення з "Короткого курсу ВКП(б)".

Тим часом Ярославенки терпіли великі матеріальні нестатки. В грудні 1950 року львівське відділення СРКУ клопотало перед міською владою про виділення композиторові наряду на отримання палива, бо він жив на окраїні міста, де ще не було газової мережі. У січні 1951 року Музфонд виділив Ярославенкові 750 крб допомоги, але цієї суми було явно замало для нього, хворого склерозом серця, який ще й утримував немічну дружину. Через брак коштів він не зміг використати виділеної у 1951 році путівки на курорт та навіть отримати членський квиток Спілки композиторів СРСР. Адже за його отримання треба заплатити 64 крб [8, с.58].

В цих екстремальних умовах Ярославенко не падав у відчай, а вперто боровся з обставинами. У 1950 році з ним несподівано встановив тісні і теплі зв’язки Г.Р.Ширма, художній керівник Білоруського народного хору в Гродні. В одному з листів до Ярославенка у 1952 році він писав: "Є на світі люди, яким відкритий і доступний Сезам народної творчості. В такі хвилини я не відчуваю своєї самотності. А часом сумно буває за свій народ, за його пригожую красоту духа, яка знаходить своє втілення у народних піснях– трішки можливо наївних, але завжди щирих і сердечних. Сучасні наші композитори не вміють себе вести з народною піснею так, як вмієте це Ви" [17, с.15]. На його прохання Ярославенко надсилав для хору свої обробки українських народних пісень, які просив співати і ширити красу української пісні [13, лист.30.10.1950]. Ширма надсилав Ярославенкові для обробки тексти білоруських народних, партизанських та колгоспних пісень. Всього до весни 1953 року композитор обробив 26 білоруських пісень для мішаного хору, 3– для чоловічого хору та 3– для сольного виконання. З листів Ярославенка випливає, що він отримав за цей період не менш як 4565 крб гонорарів. Це були немалі гроші, якщо врахувати, що пенсія композитора, інваліда ІІ групи, становила тоді 204 крб в місяць. А витрати сім’ї зростали. Дружина Євгенія від кінця 1953 року до самої смерті у березні 1956 року була прикованою до ліжка. На звороті новорічного поздоровлення Г.Ширми на початку 1955 року Ярославенко записав: "У мене зійшлась біда з бідою. Моя дорога дружина лежить уже 10-й місяць в ліжку, бо не може встати на ноги. Я сам мушу все робити, а не маю ні здоров’я, ні сили" [17, с.27].

№19. На могилі дружини 9 березня 1956 року (через кілька років його поховають поруч Євгенії- В.Л) 

Ярославенко не тільки обробляв білоруські пісні, але й поширював їх. Декілька з них взяло до свого репертуару польське радіо у Вроцлаві, Гуцульський ансамбль пісні і танцю у Станіславові (Івано-Франківську) та деякі московські співачки, які бували у Львові на гастролях [12, лист 12.7.1952]. У березні 1952 року Ярославенко вислав в "Музгиз" 15 своїх обробок білоруських народних пісень для мішаного хору. Але в умовах, коли це видавництво могло протягом року згідно плану видати тільки 20 назв видань, то Ярославенко отримував з Москви відписки та завуальовані відмови. Така ж доля чекала там і збірку з 11 його обробок польських народних пісень. У 1956 році це видавництво відмовилося опублікувати його хори на слова І.Франка. Головний редактор К.Саква переконував композитора, що його хори "написані складно і трохи одноманітно за фактурою. Вони не зможуть знайти широкого поширення" [9, с.69].

У 1951–53 роках Ярославенко також підтримував контакти з Тарасом Франком, який проживав у Києві. Він просив його посприяти у виданні музичних обробок батькових творів. 1 січня 1952 року Т.Франко повідомив композитора, що порушив цю справу в ЦК КП(б)У. Але в кінцевому результаті ходіння по високих київських установах до нічого не привели. Т.Франко з сумом писав 25 грудня 1953 року до Ярослава Дмитровича, що "ходив довго, а в кінці сказано, що Ваші твори заплановано до друку на 1954 рік. …Я сам ношуся з своїми новелами-сатирами ось уже рік, різні люди їх читають, роздебендюють, обіцяють, а справа не посувається, навіть до Спілки письменників мене ще не прийняли, мабуть тому, що замало знаю мов і не тих, що треба" [11, с.19]. Тут відчувається прозорий натяк Т.Франка на те, що вся біда полягала в тому, що він писав і розмовляв у Києві українською мовою. Його слова свідчать про бездушне ставлення більшовицького режиму до української культури.

Нарешті у 1953 році у Києві був виданий збірник 18 побутово-ліричних українських пісень в обробці Ярославенка. Їх вибрали з надісланих ним 50 пісень. Наклад збірника становив всього 2000 примірників і швидко розійшовся по Україні. На початку 1954 року Ярославенко проcив, щоб додрукували ще 3000 примірників, бо ним зацікавилися в Мінську, Варшаві, Кракові, Братиславі, Софії та у Празі [10, c.60, 63]. Видавці з "Мистецтва" потішили його, що перевидання буде зроблене у 1955 році. Цього разу вони дотримали слова і у жовтні 1955 року в Києві збірник був перевиданий з включенням у нього 7 нових пісень. Проте намагання Ярославенка перевидати збірники українських танців (свій, Лопатинського та Січинського) закінчилися невдачею. До кінця його життя він не отримав позитивної відповіді на свої запити, які робив від 1946 року.

У 1950-х роках Ярослав Дмитрович писав музику на слова багатьох тогочасних поетів– О.Мотренка, Г.Книша, М.Білого, А.Волощака, В.Глотова, С.Масляка та інших. Переважно це були вірші-одноденки, написані з кон’юнктурних міркувань. Про їх зміст свідчать самі назви– "Зі сходу правда надійшла", "Комсомольська", "Ми голосуємо", "Пісня факельних колон" та інші. Також писав музику до деяких творів В.Сосюри, А.Малишка та П. Воронька. 

У 1955 та 1956 роках у відповідь на Ярославенкові прохання про надання йому матеріальної допомоги Музфонд віділяв по 1500 карбованців. Та грошей йому постійно бракувало і 15 березня самотній композитор знову просив допомоги на лікування. В останні роки його життя доглядала за ним рідня його брата Юрія, яка переселилася до Львова з Микуличина.

№20. Мабуть останнє фото Ярославенка 1957 року

Отримати очікуваної допомоги Музфонду 77-річний композитор вже не встиг. 26 червня 1958 року закінчилося його життя на лавці на вулиці Академічній (тепер пр.Т.Шевченка). Рідня поховала його поруч з дружиною на полі №46 Личаківського цвинтару і встановила скромний пам’ятник.

Вражає те, що 12 лютого 1958 року в листі до прийомного сина Юрія Антоневича, який проживав у Цюріху, Ярославенко писав, що отримує в місяць 700 крб пенсії, якої йому вистачає на гарне прожиття. Як це назвати? Саможертовна скромність!?

Частина колишньої вулиці Софії у післявоєнні роки стала називатися вулицею Верхньою Тімірязєва, а в 1959 році була перейменована на вулицю Ярославенка. Мало хто з її теперішніх жителів пам’ятає старенького композитора, який накульгував на ногу і постійно насвистував собі під ніс якісь мелодії. Завжди був привітний та веселий з людьми. Мало хто з мешканців цієї вулиці знає, ким був Ярославенко.

Від 1955 року в будинку, збудованому Ярославенком, мешкає його племінник Р.Ю.Вінцковський з сім’єю. Але досі остаточно не вирішена розпочата судова справа про належність цього будинку, який у 1982 році занесений в список пам’яток історії та культури. На ньому закріплена відповідна металева дошка.

Час покаже, чи виринуть із забуття створені ним мелодії. Але приємно відзначити, що “Школярський гімн”, слова якого публікуються на обкладинці цієї брошури, став “Гімназійним гімном” Львівської української приватної гімназії, заснованої 1991 року. Вона розташована на початку вулиці Ярославенка і готує для України “новий люд”. Українські пластуни співають пісні на укладені ним мелодії. А може під народжені ним мелодії чеканять крок вояки теперішньої української армії?.. Чи хтось колись відшукає ці безіменні мелодії, створені в буремні роки боротьби за українську державу у 1917–19 роках і покладені на вівтар України? Чи буде їм повернуте ім’я їхнього творця?.. Час ще дасть відповіді на ці питання.

***

Вже після виходу цієї книги, 20 серпня 2002 року я зустрівся в Глинянах з колишнім працівником ЦДІА України у Львові п.О.В.Маркевичем і випадково дізнався від нього, що він врятував від знищення архів Ярославенка, який лежав на стриху будинку. Сам переніс його до обласного архіву.

 

Список використаних джерел

а) документи Центрального державного історичного архіву у Львові (послідовно цифрами вказані номери фондів, описів та справ)

1. 152-2-4399 2. 312-1-38

3. 312-1-39 4. 348-1-6641

5. 348-1-6642

б) документи Державного обласного архіву Львівської області

6. Р-2920-1-1 7. Р-2920-1-4

8. Р-2920-1-12 9. Р-2920-1-13

10. Р-2920-1-14 11. Р-2920-1-18

в) документи ЛБАН ім.В.Стефаника

–документи з фонду Я.Ярославенка

12. 143/п.8 13. 144/п.8

14. 146/п.8 15. 150/п.8

16. 158/п.8 17. 159/п.8

18. 164/п.8 19. 301/п.8

–документи з фонду Д.Вінцковського

20. 238/п.50

г) література та преса

21. Видання Івана Тиктора та концерну “Українська преса”. Бібліографічний покажчик. 1923-1977. –Львів, 2000.

22. Франко І.Я. Зібр. творів у 50 томах. Т.41, 49. –К.:Наукова думка, 1978.

–львівські газети

23. Вперед.

24. Галичанин.

25. Галицкая Русь.

26. Діло.

27. Літературні вісті.

28. Львівські архиєпархіальні відомості.

29. Назустріч.

30. Наш прапор.

31. Руслан.

32. Слово.

33. Учитель.

34. Червоная Русь.

35. Шкільна часопись.

 

Зміст

Від автора с.2

Витоки роду Ярославенка 3

Дитячі та юнацькі роки Ярославенка 9

Громадська діяльність 14

Творчість композитора 22

На тернових шляхах, або під п’ятою радянської влади 32

Список використаних джерел 40

На 1 сторінці поміщено світлину Я.Ярославенка, зроблену в Києві 1916 року

На 1 сторінці обкладинки поміщено світлину титульної сторінки VII випуску “Походових пісень” Ярославенка (Торбан, ч.237), на 4 сторінці обкладинки поміщено ноти пісні “Жовто-блакитний стяг” та текст “Школярського гімну”. На внутрішніх сторінках обкладинки відтворено ноти “Маршу соколів” та “Поклику соколів” (Торбан ч.197)

10 вересня 2008 року будинок Ярославенка був розвалений новим власником, який його викупив, відселивши дві сім’ї, які тут жили. Першою викупив заборговану квартиру Юрія Вінцковського, який систематично пиячив і не платив за комунальні послуги. Дружина його покинула за кілька років до того і пішла на Сихів до дочки, де незабаром померла від раку. За кілька місяців до руйнування я підходив до будинку і пробував говорити з тимчасовими мешканцями про документи Ярославенка, але нічого вони не хотіли показувати. Проте одна жінка сказала, що в хаті ще висить портрет композитора. Напевно він загинув у грузах.