З початку новочасної епохи шляхта відігравала ключову роль у суспільно-політичному житті цілої Европи. Зі слів сенатора Владислава Пульнаровича в Річі Посполитій найчисельнішою була малоземельна (ходачкова, загонова) шляхта, «...ця велика маса лицарського люду, яка сама свої землі власними руками обробляла, направду, тримаючи в одній руці плуг, а в другій - шаблю для оборони цієї землі перед чужинцями-наїзниками». На прикарпатському покордонні основу «цієї великої маси лицарського люду» переважно складали представники геральдичного Сасівського роду, які за будь-яких обставин завжди пам’ятали про свою історичну батьківщину - Галичину, куди повернулися із Сасовії - словянська назва Саксонії.
Історик-геральдист, шляхтич Бартош Папроцький у своїй праці про лицарські герби, виданій у 1584 р.. стверджував, «...що початок роду гербу Сас - із Саксонії, тому так і називається. Із Саксонії Драго-Саси пішли в хрестовий похід, а потім були на Уграх, звідки прибули на службу до руського князя Данила, а потім його сина Лева. Осівши в Руській землі, завели сімї та в різних родах тим гербом послуговувалися». Протягом століть сасівський, багатогалузевий, геральдичний рід увібрав у себе декілька сотень шляхетських родин з відсільними прізвищами Бадовські, Балицькі, Бандрівські і так далі за алфавітом до Яворських, Янішевських та Ясеницьких. Представники цього роду, об’єднані спільним походженням і міцними родинними зв’язками, ще з княжих часів стояли на сторожі державних кордонів, торговельних шляхів, соляних і нафтових копалень. На теренах галицького Прикарпаття ці зв’язки постійно відновлювалися в межах одногербовості, що впродовж семи століть сприяло високій відпорності чужим асиміляційним впливам. Геральдичний рід Драго-Сасів породив відомих і заслужених діячів на ниві культури, духовності та відновлення власної державності на українських землях: захисників Вітчизни, гетьманів і митрополитів, відомих вчених, літераторів і митців.
Спадкоємцем традицій галицьких шляхетських родів стало українське козацтво. Це особливо проявилося у їхньому лицарському кодексі поведінки, родинному принципі влаштування осад і зимівників, культі святих покровителів в особі Божої Матері, св. Юрія Змієборця, культі меча, шаблі і коня. У багатьох нащадків шляхетських родів практично не залишилось доводів про їхню приналежність до шляхетського стану та і його вже давно нема. Українська галицька шляхта була знищена або здекласована займанцями до ролі бідних, безправних колгоспників і робітників. Тільки традиції і скупа інформація про її доброславне ім’я передавалися з покоління в покоління. Проте в недалекому минулому навіть це не практикувалося - і зараз виглядає, що в Україні шляхта і надалі залишається в підпіллі. Був час, коли шляхетське походження треба було замовчувати. Тому сучасні представники шляхти нічого не знають про своє походження, бо їхні діди та батьки боялися визнавати себе шляхтою, не переказували молодшим відомої їм інформації. У багатьох з них у свідомості вкоренилася пропагандистська інформація про шляхту як «класового ворога народу», бо навіть генеалогічно-геральдичну науку КПРС відносила до «чорної магії». Тому тепер нащадки шляхетських родин почуваються некомфортно.
Але історичний процес засвідчує, що галицька шляхта гербів Сас, Корчак, Абданк та ін. завжди була найбільш патріотичною верствою української спільноти. Тому зараз не йдеться про відродження української шляхти як суспільного стану, бо в 21 ст. це б виглядало анахронізмом, а про патріотичну налаштованість її нащадків. Дуже важливо сьогодні повернутися до того, що колись було нормою - йдеться не про суспільний уклад, а про амбітність представників геральдичного роду. Відродити природний стан: роду: високий рівень духовності, гідності й самоповаги, високої освіченості з домінантою патріотичного виховання.
Природна зміна поколінь веде до «оновлення відчуття життя». Старше покоління передає молоді певний стиль життя, однак нове покоління, зіткнувшись зі зміненими обставинами, бачить світ по іншому і намагається утвердитися у своєму світовідчутті, тим самим відділяючи себе від старшого покоління.
І хоча наш Рух по відродженню родової пам’яті ще дотепер не набув конкретних організаційних форм, не має політичної програми, яка б відповідала його сутності, все таки головним обов’язком наших побратимів було і залишається посилення самоусвідомлення, відродження родової пам’яті з метою збереження родового генофонду.
Спільники Товариства