Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства
Випуск 1
Біла Церква, 2000
_________________________________________________________
Іван Сварник
(Львів)
УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА В ДОСЛІДЖЕННЯХ МИКОЛИ ГОЛУБЦЯ
Микола Голубець, як і Михайло Грушевський чи Іван Крип'якевич, належав до покоління українських істориків-універсалістів, які протягом життя займалися не лише "чистою" історією, але й багатьма близькими до неї галузями науки. Він, власне кажучи, був значно відоміший сучасникам як мистецтвознавець, журналіст, видавець, публіцист, письменник і поет. Початки його творчості пов'язані з роками визвольних змагань, коли він активно працював у Пресовій Квартирі Українських Січових Стрільців, а 1918 р., будучи четарем Української Галицької Армії, воював за український Львів на янівському відтинку. Чи не тому в його доробку значно сильніше відчувається український патріотизм, прагнення довести світові, що українці в Галичині не зайди, що їхня культура нітрохи не нижча за польську чи німецьку. Крім фундаментальних праць і суто наукових розвідок він писав сотні статей, відгукуючись буквально на кожну подію в українському культурному, а особливо мистецькому житті. Не випадково польські колеги, болісно реагуючи на його "українськість", писали, шо Микола Голубець у своїх популяризаторських працях про Львів "не тримає хоча б у рамках об'єктивізму свого тенденційного й поспішного пера", а його книга "За український Львів" (Львів, 1927). є типовим зразком "виразної тенденційності змісту"². Характерно, що й у радянській історіографії Миколу Голубця, попри значний доробок, або оминали взагалі,³ або ж згадували лише побіжно, але при цьому вказували, що "в деяких історичних та мистецтвознавчих працях помітний вплив буржуазно-націоналістичних тенденцій"4. Навіть зарубіжна українська література не згадувала про нього як про дослідника історії України.
Микола Голубець був істориком і публіцистом за покликанням. Для нього ці заняття були логічним продовженням збройної боротьби за визволення України і необхідним інструментом підвищення самосвідомості найширших верств українського суспільства. Полемізуючи, з польським письменником Пшибишевським, який казав, що скільки разів брав до рук історію Польщі, стільки разів жбурляв її з відразою (згадаймо подібний вислів Винниченка!), М. Голубець так окреслив роль української історії: "...історія кожного народу має своє обличчя, схоже з духовним обличчям народу. Історія одного народу є хронікою його династії, реєстром його воєнних подвигів, в другого натомість є вона одною картиною безупинної боротьби, з умовами історичного життя; ця картина остає для цілих поколінь джерелом розради і повсякчасним життєвим дороговказом. Історія України належить до книг того власне покрою"6.
В історіографії України вчений залишив помітний слід у кількох галузях: в історичному краєзнавстві (нариси про Белз, Буськ, Звенигород, Галич, Жовкву, Лаврів, Львів, Перемишль, Сокаль, Теребовлю); у власне історії (досить згадати хоча б "Велику історію України" зі вступом Івана Крип'якевича, видану І. Тиктором у Львові 1935 р., й численні розвідки з давньої історії Львова7 ); врешті в генеалогії та геральдиці.
Щодо останніх, то М. Голубець започаткував видання унікального за своїм характером, українського гербаря, що повинен був мати понад 800 великоформатних сторінок тексту, герби, портрети на окремих таблицях, мистецьку полотняну обгортку проекту С.Гординського. Видання має присвяту митрополитові Андрієві Шептицькому як "Найкращому Представникові Українського Боярства в сучасності". У передмові до 1-го зошита книги, виданого накладом Катрі Голубцевої друкарнею "Слово" 1939 р.,8 автор згадує всі попередні плановані (П. Куліша) й, опубліковані (О. Лазаревського, В. Модзалевського. В. Лукомського .. й Б. Модзалевського, М. Грушевського, В. Липинського) видання з української ґенеалогії і геральдики. Однак жодне з попередніх опублікованих видань не мало узагальнюючого, компедійного характеру. Наперед передбачаючи вади своєї праці, в першу чергу неповноту, Микола Голубець закликає до співпраці й допомоги українське громадянство, а передовсім: нащадків бояро-шляхетських родів, і зауважує, що реалізація такого, задуму "переростає сили й фізичну спроможність одної людини, що, крім цього, прикована до тачок заробітку на хліб насущний"9. Тому відразу планувалося й видання доповнення до книги. Свідченням, наукової сумлінності М.Голубця можна вважати зауваження, шо праця має переважно компілятивний характер. "Тільки, в невеличкому відсотку випадків, — сказано в передмові, — ми могли спертися на власних, архівальних дослідах та нахідках".10 Однак згодом, у 1940-1942 рр., вчений інтенсивно працював у львівських архівах, зокрема у міському, доповнюючи джерельну базу "Золотої книги". Саме ця праця мала стати тим "великим і непроминаючим", що Микола Голубець хотів залишити для нащадків.11 За авторським задумом видання мало складатися з двох частин: історії українського лицарства як суспільного стану й генеалогічно-геральдичного словника. В кінці книги мав міститися список скорочень (літератури і джерел), список установ і осіб, що спричинилися до видання. Перша частина, яка налічує шість сторінок густого друку, вміщена в першому зшитку. У вузькому й строгому значенні цього слова "історією" її назвати складно. Написана чудовою літературною мовою, з посиланням на літописи, численні літературні твори, це радше друга передмова чи вступ до предмета з обгрунтуванням актуальності теми дослідження. "Золота Книга", як визнає автор, це, в першу чергу, "відповіді на вимогу хвилини". Ще з 20-тих років Польща, прагнучи зміцнити своє становище на "кресах", почала активно підтримувати польську колонізацію і осадництво на етнічно українських і змішаних теренах. Врешті, в середині 30-тих років, дійшла черга й до ”ревіндикації” дрібної загородової шляхти. Польська публіцистика висунула тезу про її польське походження. Кількість дрібної шляхти у Львівському, Тернопільському й Станіславівському воєводствах, за польськими оцінками, складала 450 тисяч, причому до 75% цієї шляхти належало до Греко-Католицької Церкви. Примітно, що в деяких повітах (Турка, Надвірна) шляхта творила абсолютну більшість населення. На Волині 100-150 тисяч шляхти також переважно розмовляли українською мовою і належали до Православної Церкви. В Поліському воєводстві, знову ж таки за польськими оцінками, близько 100 тисяч шляхти "вповні затратило польську національну свідомість, належить до православної церкви й говорить "тутешньою", тобто українською мовою".12 Загалом на східних землях Польщі кількість загородової шляхти оцінювали в один мільйон чоловік. Польська влада й неурядові структури, починаючи з 1935 р., активно діяли в напрямі "ревіндикації" цієї шляхти, закладаючи гуртки, організовуючи з'їзди (з 1937 р.) й засновуючи союзи польської загородової шляхти.
Протистояння польському наступові в цій ділянці, на думку М. Голубця, було "многоважним і актуальним завданням". Іншою метою своєї праці вчений вважав боротьбу з негативізмом щодо шляхти ("експлуататорів"), виплеканим. ліберальною і марксистською літературою. Навіть у найкращій на поч. XX ст. популярній історії України М. Грушевського виразно проводиться думка про чи не повне "зникнення" українського панства в кінці XV — на початку XVI ст.13
"Історія" цікава ще й тим, що автор робить спробу визначити місце і роль генеалогії й геральдики не лише в історичній науці, але й у повсякденному житті суспільства. "Наче якесь мряковиння абстрактів, наче збірка апокрифічних оповідань про життя, пориви й подвиги людей, до лєгендарности нам чужих і байдужих, була до тепер наша історія. Ми вичисляли імена, наводили дати і факти, але з людьми, що їх творили, не було в нас ніякого кровного зв'язку, наче вони були не з нашої крови, не з нашої кости, наче вони не виросли з нашої землі й наче погибли без нащадків. Ми вірили, або вдавали, що віримо в заплоднюючу силу історії, а не мали й не могли мати беспосереднього, інтимного відношення до її діячів. Ми повторяли завчені чи поетичні метафори про "батьків" і "синів", про "дідів" і "внуків", а ніколи не почувалися ані тими "синами", ані "внуками" в дослівному, непереносному значенні того великого, теплого й опромінюючого слова".14
Опублікована частина "Золотої Книги" містить 145 статей про шляхтичів, бояр і князів з прізвищами на А-Б (останнє гасло "Бірбаші"). Географічно охоплено всі українські етнічні території, хронологічно — період від 1240 до 1939 р. У роботі над словниковою частиною М. Голубець використав монументальні джерельні видання: Реєстр Війська Запорізького 1649 р., АЮЗР, АЗР, "Їrydіа dziejowe", АGZ, Volumina Legum, "Мonumenta" Старовольського, "Прикарпатскую Русь" І. Левицького, "Z dziejyw Ukrainy" В. Липинського, гербарі Несецького, Бонецького, Кояловича, Уруського, Борковського, Ґолуховського, Модзалевського, Ступницького, Вольфа, Куропатницького, монографії Саляні, Вайди, Стецького, Руліковського, Яблоновського, Віттига та десятки інших джерел, в т. ч. київські і львівські архіви, документи Коша УСС і т. д.
На превеликий жаль і на шкоду українській історичній науці Микола Голубець не зміг завершити свою монументальну працю. На заваді стали спочатку "золотий вересень", тобто радянська окупація, потім німецька окупація й урешті несподівана смерть вченого у повному розквіті творчих можливостей. Доля рукопису й картотек до "Золотої книги", як і решти архіву Миколи Голубця досі залишається невідомою. Роман Савицький твердить, що його було здепоновано у Святоюрському архіві.15 Однак ні серед документів фонду 201 (Греко-католицька митрополича консисторія у Львові), ні в особистому фонді митрополита Шептицького, що зберігаються у ЦДІА України у Львові, ні в Львівській науковій бібліотеці НАНУ документів М. Голубця не виявлено. Слідів архіву М. Голубця поки що не вдалося виявити і за кордоном (сини вченого Богдан і Зенон у 1944 р. виїхали з Галичини до Австрії, а 1948 р. емігрували до США).