Дмитро Герцюк
Львівський національний університет ім. І. Франка

Культурно-освітня діяльність товариства „Бойківщина” у Галичині
(1927–1939 рр.)

У першій третині ХХ ст. у Галичині відбувалися активні процеси українського національно-культурного відродження. Діяла розгалужена мережа культурно-освітніх, наукових, господарсько-економічних, фізкультурно-спортивних та ін. товариств і організацій, статутні цілі і завдання яких передбачали ініціювання різноманітних громадських починів, активізацію загалом всіх сфер національного життя галицьких українців. На передньому плані цієї роботи були такі авторитетні громадські інституції крайового масштабу, як „Просвіта”, „Рідна школа”, „Сільський господар”, Наукове Товариство імені Шевченка та ін., які упродовж багатьох десятиліть відігравали провідну роль у розгортанні національно-культурного руху у Галичині, мали розвинену громадську інфраструктуру, величезний досвід народної праці.
Водночас на тлі централізації таких процесів завжди існувала потреба формування регіональних культурно-освітніх осередків, які б фокусували навколо себе вирішення місцевих проблем життєдіяльності української людности, гуртували громадські сили, ініціювали різноманітні національної ваги справи та ідеї. Вирішальним моментом створення таких організацій, як засвідчувала практика, було продукування відповідної громадської ініціативи, наявність цілеспрямованого ідейного проводу, високого рівня активності представників місцевої інтелігенції – священиків, учителів, урядників тощо.
Власне такі прогресивні процеси концентрації громадської ініціативи мали місце у 20-х рр. ХХ ст. у середовищі української інтелігенції міста Самбора, яке носило на той час статус неофіційної столиці бойківського краю. Гурт місцевих ідейних українців вирішив заснувати науково-краєзнавче товариство, яке б взяло на себе місію через всебічне дослідження історії Бойківщини, матеріальної і духовної культури бойків провадити різнопланову національного спрямування культурно-просвітницьку діяльність серед народних мас, сприяти формуванню національної самосвідомості, популяризації своєрідності буття горян, протистояти назагал полонізаційній політиці галицької адміністрації. Ініціативу в цьому питанні взяв на себе адвокат д-р Володимир Гуркевич, “освічений, інтелігентний чоловік, що цікавився минулим та художньою літературою, любив народну пісню, мав добре вироблений мистецький смак”.
9 жовтня 1927 року В. Гуркевич, а також лікар Володимир Кобільник, вчитель Самбірської гімназії Михайло Скорик і професор Самбірської учительської семінарії Іван Филипчак у товариському колі проговорили цю ідею і накреслили план започаткування майбутньої культурно-освітньої організації під назвою „Бойківщина”. Перші ж загальні збори, які дали відлік діяльності товариства, відбулися 16 червня 1928 року після організаційної підготовки. Головою Товариства став його головний промотор Володимир Гуркевич, до керівного складу увійшли радник суду Владислав Курчак – заступник голови, Михайло Скорик – секретар, Володимир Кобільник – скарбник. Виділовими управи обрано суддів Василя Бережанського, Миколу Івасюка, Володимира Козакевича; професорів Гната Мартинця, Антона Княжинського, Карпа Шумного, Назара Ліхницького; священика Михайла Юзв’яка.
Історія відміряла невеликий відрізок часу існування цієї культурно-освітньої установи. У 1939 р., як і всі інші українські громадські інституції, товариство „Бойківщина” було ліквідовано радянською владою. Проте своєю активною діяльністю на поприщі культурно-просвітницького піднесення українців прикарпатського краю, яскраво вираженою національною поставою воно залишило помітний слід в історії українських національно-культурних змагань першої третини ХХ ст.
Головним дітищем товариства став однойменний музей, навколо якого розгорнулася різноманітна пошуково-експедиційна, наукова, культурно-просвітницька, видавнича діяльність членів громадської організації. Власне з самого початку свою статутну місію Товариство мало намір реалізовувати через заснування регіонального краєзнавчого музею, де б зберігалися, опрацьовувалися, популяризувалися різноманітні пам’ятки матеріальної і духовної культури, висвітлювалися відомості з історії, географії, етнографії, економіки бойківського краю з метою самоствердження і піднесення патріотизму місцевих бойків. Згодом у своїх спогадах багатолітній директор музею Іван Филипчак напише: „...нам усім тепер скрізь усувається грунт з під ніг, що в нас усе гине, що сліди по нас дбайливо затирають, що згодом будуть думати немов би нас на нашій землі ніколи й не було... Щоб так ніхто не думав, треба заснувати музей, де б зберігалися пам’ятки нашої культури, наші великі національні скарби, наші багатства”. 
Два десятки членів товариства своїми силами збирали експонати по всіх закутках Західної Бойківщини, залучали до цієї справи ентузіастів із середовища учителів, священиків, простих селян. „Незабутнім був випадок, – читаємо у дописі про бойків і Бойківщину, – коли старий газда сім миль з-за Турки віз дерев’яну соху і раваші в дарунок музеєві, а інший селянин склав словник бойківської говірки на 1000 слів, доповнивши його прислів’ями”.
Спочатку експонати музею розміщувались на квартирі В. Гуркевича та в помешканні і гаражному приміщенні В. Кобільника. 10 квітня 1932 року музей отримав нове приміщення. Відомий громадський діяч, організатор на початку ХХ ст. у Самборі низки українських культурно-освітніх товариств (читальні „Просвіти”, філії „Сільського господаря”, каси „Народного дому” та ін.) адвокат Данило Стахура, який, після повернення у 1917 році із заслання російською владою у м. Симбірськ, проживав на Закарпатті, „з широким жестом і зворушливим сентиментом” передав у безоплатне користування під музей чотири кімнати у своєму будинку терміном на 10 років. „В цей спосіб, – читаємо у посмертній згадці про мецената і добродія музею, – він дає тверду підставу правдивого розвитку музею, якого долею цікавився до кінця життя”. У першій кімнаті музею була поміщена бібліотека з архівом і канцелярією; другій – фольклор, етнографічні збірки, у третій – твори церковного мистецтва, у четвертій – археологія.
Необхідно зазначити, що управа Товариства виношувала план будівництва окремого приміщення під музей. З цією метою було розпочато збір коштів на спорудження будинку, яке планувалось закінчити до 1942 року. Площу під забудову музею безплатно, на 99 років, передало товариство „Шкільна Поміч”, головою якого був щирий прихильник музею, член товариства „Бойківщина”, радник суду Іван Козбур. Більше того, тогочасний голова Товариства В. Кобільник мріяв створити бойківський скансен, до якого перенести бойківську хату з усіма господарськими забудовами, млин, тартак, кузню, олійницю та церкву з дзвіницею.
Незмінним директором з початку відкриття музею і до свого арешту у листопаді 1944 р. був професор Самбірської учительської семінарії, письменник Іван Филипчак, який суттєво приклався до його розбудови, перетворення у дієвий осередок наукового і культурно-просвітницького життя бойківського краю.
Завдяки його зусиллям була проведена передусім колосальна робота щодо комплектування фондів музею. На протязі перших чотирьох років діяльності музею було зібрано більше 6000 предметів, а вже 1938 року збірка його складалася з 30676 експонатів. з відділами мінералогії, палеонтології, археології, етнографії, церковного мистецтва, стародруків, часописів, карт. Тематична спрямованість експонатів музею біла різною. Чимало місця займали предмети матеріальної культури бойків – крем'яні сокири, молотки, серпи, дерев’яні плуги, ножі, стріли та інші знаряддя, якими користувалися люди на Бойківщині. Цінними здобутком музею стали твори сакрального мистецтва, раритетні рукописні церковні книги, давні документи: громадські, церковні, шкільні акти, шляхетські дипломи, військові атрибути – самопали, шаблі та ін.
Управа музею започаткувала збирання портретів славетних бойків та діячів Бойківщини. Станом на кінець 1933 року у фондах музею знаходилося вже 19 портретів найвідоміших людей краю, серед яких портрети Юрка Кульчицького – українського шляхтича, австрійського дипломата, героя „Віденської відсічі” 1683 року, згодом віденського підприємця, власника однієї з перших віденських кав'ярень; Петра Конашевича-Сагайдачного – гетьмана реєстрового козацтва, кошового отамана Запорізької Січі; Перемиського греко-католицького єпископа, мецената Івана Снігурського; фундаторів церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Самборі Іллі та Олени Комарницьких; верховного правителя Галицько-Волинського князівства  (бл.1270 — бл.1301) князя Льва Даниловича; письменника Івана Франка; професора, директора гімназії в Дрогобичі Олександра Борковського; поета, „солов’я Бойківщини” Ісидора Пасічинського; славетних українських вчених-бойків епохи Відродження – Григорія Самборчика (Gregorius Samboritames Ruthenus), професора Краківського університету і Юрія Дрогобича – доктора медицини та філософії, ректора Болонського університету та ін., а також олійні образи перших друкарів – ієромонахів Людкевича і Сильвестра.
Іван Филипчак як директор музею вважав своїм обов’язком вести широку інформаційну роботу про діяльність музею, результати його наукових пошуків. У тогочасних періодичних виданнях знаходимо низку його публікацій про знайдені археологічні пам'ятки, даний ним науково-історичний аналіз щодо їхнього місця в контексті розвитку історичного процесу. Так, відшукані під час розкопок багато римських монет, вчений пов’язує із проходженням через Самбірщину торгового шляху з Візантії і Риму до Балтійського моря На території краю співробітники музею знаходили також передісторичні городища, стародавні могили, які, на думку І.Филипчака, повинні обов’язково стати предметом наукового вивчення. Він акцентує увагу на потребі досконалого дослідження замкових і оборонних споруд, що залишилися на території Бойківщини (Ясениця Замкова, Урич, Устиновичі та ін.), що дасть змогу привідкрити маловідомі сторінки історичного минулого України.
У 30-х рр. ХХ ст. музей „Бойківщина” на чолі з І.Филипчаком стає відомою науково-просвітницькою установою далеко за межами Галичини. Його визнано найкращим серед регіональних музеїв Польщі; до музею присилали своїх дослідників університети Львова, Кракова, Варшави, Познані; його відвідували прихильники народного мистецтва й побуту з Литви, Чехії, Сербії, Швеції; велася переписка з аналогічними закладами в Осло, Парижі, Лондоні, Празі, Відні, Будапешті. Поступила пропозиція і від Академії наук України щодо обміну науковими виданнями, але польська влада виступила категорично проти будь-яких контактів з Радянською Україною.
Свідченням визнання його ефективної діяльності стало те, що у 1931 році музей „Бойківщина”, наряду із такими авторитетними у цій царині установами як Національний музей у Львові, який діяв під опікою митрополита Андрея Шептицького, Музей Наукового товариства ім. Шевченка, увійшов до створеного загальнопольського „Союзу музеїв у Польщі”.
Іван Филипчак бере активну участь у всіх музейницьких заходах цього періоду, виступає ініціатором багатьох музейних починів. Він очолює самбірську делегацію музейників на першому українському музейному з’їзді, що відбувся 25 квітня 1931 р. у Львові. Підняті на з’їзді питання активізації музейної справи, координації зусиль ентузіастів стали орієнтирами для подальшого розгортання музейницького руху в Галичині. Господарем і організатором другого музейного з’їзду став вже безпосередньо сам музей „Бойківщина”. Самбірський з’їзд, що відбувся на початку червня 1933 року започаткував нову організаційну схему проведень таких зібрань. Зокрема, мали місце наукові доповіді з питань історії та культури Галичини, загальна дискусія, а також окремий день присв’ячувався організації екскурсій.
Музей „Бойківщина”. надав посильну допомогу у створенні музеїв у Сяноці (Лемківщина, 1931 p.), Яворові (Яворівщина, 1931 p.), Перемишлі (Стривігор, 1934 p.), Стрию (Верховина, 1935 p.), Теребовлі (ім. князя Василька, 1932 p.), музейних збірок в Бережанах, Рогатині, Сокалі, Станіславові, Тернополі, поновлені роботи музею „Гуцульщина” в Коломиї.
З ініціативи музею „Бойківщина” на третьому з’їзді представників галицьких українських музеїв, що проходив у червні 1935 р. стало створення спеціального Комітету українських обласних музеїв із завданням координувати та спрямовувати діяльність регіональних музеїв, представляти їхні інтереси у взаєминах із музейними установами Львова.
У контексті багатогранної діяльності товариства і музею „Бойківщина” слід виокремити їхню видавничу активність. Цілком очевидно, що необхідність започаткування цієї справи диктувало саме життя. Здійснена за короткий відрізок часу членами товариства індивідуальна і колективна дієва пошуково-експедиційна робота щодо збору та укомплектування тематичних збірок різноманітних матеріалів матеріальної і духовної культури бойків природньо вимагала широкого інформаційно-громадського розголосу, підведення досягнутих результатів під наукову основу, дискусійного обговорення проблемних і суперечливих подій, фактів тощо. Більше того, необхідна була трибуна, з якої б доносився голос просвіти і науки до простого люду, заохочення до пізнання своєї рідної історії та культури, увиразнення самоіндентифікації і популяризації своєрідності бойків.
Саме з такою ціллю й було започатковано випуск часопису „Літопис Бойківщини”, перший номер якого побачив світ у 1931 р. і мав підзаголовок „Записки присвячені дослідам історії, культури й побуту бойківського племени”. Назву журналу і зміст номерів подавали двома мовами: українською і латинською. Презентування його для світу як „Annales Boicowiae. Analecta, quibus historia, mores, litterae, artes Boicoviensis gentis Ucrainiensis describuntur” засвідчувало, очевидно, прагнення ініціаторів видання бачити коло своїх читачів не тільки з галицького краю.
У передньому слові до видання голова товариства В. Гуркевич окреслив мету і намітив розлогий план підготовки майбутніх видавничих проектів. Червоною ниткою передмови пронизана думка про необхідність передусім глибокого і всебічного вивчення багатої на події минувшини краю, історична доля якого сягає глибокої давнини. Через територію Бойківщини пролягав древній торговий шлях, т. зв. Руська Путь (Руський шлях), відомий ще з доби неоліту, що з’єднував Балкани з Руссю.
Саме цими шляхами, як відзначає В. Гуркевич, „перевалювалися від передісторичної доби найрізнородніші мандрівні племена (карпи, костобоки, гуни, авари та ін.) по яких остали лише глухі спомини в топографічних, до сьогодні ще нерозсліджених назвах деяких осель, гірських шпилів, потоків та яругів”. За княжої доби мешканці сучасної Бойківщини брали участь у поході Олега на Візантію, згодом бойківська земля „зв’язалась з повною слави державою Ростиславичів та Романовичів”, попадала у сферу впливів династії угорських королів Арпади і польської королівської династії П’ясти. У середні віки Бойківщина нераз зазнавала наїздів татар та турків, „аж сюди запускалися козацькі загони, скріплювані участю всіх тутешніх суспільних верств, які з-над Дністра й на Дніпро ходили (Сагайдачний, Гординський і др.)”. „Прослідити сю зовнішню, а ще більше внутрішню історію й видати популярний її нарис, – вважає В. Гуркевич, – і буде завданням Т-ва Бойківщина”.
Вдячним полем до праці для членів громадської організації голова Товариства бачить дослідження залишків укріплених поселень – городищ, яких на території краю зберіглося чимало (Урич, Бубнище, Розгірче, Поляниця та ін.), а також старих замчищ, башт, могил тощо. „Мешканці села, – переконаний В. Гуркевич, – повинні знати історію своєї оселі від найдавніших часів. Тоді доперва протре свої очі бойко, спаде полуда з його очей, зрозуміє історію своєї блищої батьківщини, якою правною і монетарною системою бойко послугувався, пізнає, що чинилося з ним і його землею, скільки земних і підземних скарбів вирвалося з його рук”. Пропонує для кожного населеного пункту підготувати власний літопис, зайнятися активною роботою щодо збору фольклорно-етнографічного матеріалу (пісень, переказів, висловів; топографічних назв гір, річок, ставків; колекцій одягу, вишивок, виробів з дерева, глини, металу та ін.), і надсилати до бойківського музею. Це дозволить, на його думку, з часом приступити до підготовки Бойківського географічного словника і видати „Словарець бойківського говору”.
Не менш важливою редакційною справою новоствореного періодичного видання В. Гуркевич вважав підготовку т.зв. „Бойківського помяника”. Закладалася ідея створення своєрідної біографічної енциклопедії про „цілий ряд визначних мужів, яких значіння та вплив слідно далеко поза межі Бойківщини” , що поза сумнівом мало сприяти піднесенню національної самосвідомості бойків, пробудженню почуття гордості за свій край. А таких достойників Бойківщина мала чимало. „Знайдуть в помянику місце, – пише В. Гуркевич, не лише такі імена як Івана Вагилевича, Івана Снігурського, Миколи й Корнила Устияновичів, Антона Петрушевича, Юліяна Романчука, Якова Головацького, Володимира Гнатюка, Володимира Охримовича, Іларіона Грабовича, Стефана Пятки–Коваліва, Олександра Борковського, Сидіра Пасічинського, великого бойка Івана Франка й інш., але також імена молодших. Згадати належить дрібну шляхту, яка відіграла визначну ролю в нашій історії; вона хвилево призабулася, одначе тепер знова відживає ”.
Серед перспективних намірів, окреслених головою товариства „Бойківщина”, ставилося і завдання підготовки цілісної бібліографії літератури історичного, географічного, етнографічного, краєзнавчого, літературного спрямування про бойківський край і його мешканців.
Як бачимо, проект редакційно-видавчничого портфелю „Літопису Бойківщини” був ідейно цікавим, охоплював широке коло напрямків вивчення, узагальнення, висвітлення різноманітних аспектів життя Бойківщини. Не все із запланованого, як засвідчує аналіз видань часопису, було зреалізовано, але прагнення і старання ініціаторів щодо втілення цього видавничого проекту заслуговують на увагу.
У 1931–1939 рр. побачило світ 11 номерів краєзнавчого журналу. Періодичність його випуску у 1931 і 1937–1939 рр. була один раз, у 1933–1936 рр. – двічі на рік. Редактори видання – В. Гуркевич (1931), В. Кобільник (1933–36), Я. Білинський (1937–38), М. Скорик (1939).
Загалом за час існування у збірниках „Літопису Бойківщини” було надруковано понад 80 наукових розвідок. Їхня тематична спрямованість була різноманітною і охоплювала широкий діапазон проблем: історичних, археологічних, географічних, топографічних, природничих, літературознавчих, етнографічних, соціологічних, статистичних, правових (студії звичаєвого права), економічних, мистецтвознавчих, медичних (вивчення народної медицини), бібліографічних і навіть демонологічних.
Аудиторія авторів і дописувачів журналу також була достатньо багатою. З самого початку, закладаючи ідеологію видання, його організатори розраховували на ініціативу і підтримку місцевої інтелігенції (священиків, учителів) та зрештою і на зацікавленість самих селян-бойківчан. З цією метою видавці часопису розробляли і публікували методичні вказівки та питальники з етнології, діалектології та краєзнавства, давали роз’яснення, як правильно записувати тексти «з уст народу», як описувати сільські звичаї, побут тощо. У першому номері „Літопису” з цього приводу були надруковані відповідні матеріали гімназійного вчителя А. Княжинського і професора Львівського університету М. Кордуби. Більше того, щоб стимулювати загал до пошукової роботи від імені товариства „Бойківщина” у цьому ж номері було оголошено конкурс на „монографії поодиноких сіл та міст на Бойківщині, які мали містити повний образ даної місцевості (історичну довідку, географічну, топографічну, етнографічну характеристику тощо). Для завершених кращих трьох праць виставлялася грошова винагорода, відповідно 300, 200 і 100 зол. .
Проте зактивізувати приспані селянські маси було нелегкою справою. Більшість опублікованих матеріалів виходили з-під пера самих організаторів видання. Відзначимо передусім доробок засновників товариства „Бойківщина” і найбільш його активних діячів, т. зв. „бойківської трійці” – В. Кобільника, В. Гуркевича, М. Скорика.
Так, у кожному номері видання публікувалися наукові розвідки В. Кобільника, присвячені головно археологічним дослідженням території Бойківщини. Це був цінний доказовий матеріал, зібраний і узагальнений під час проведення індивідуальних та групових пошукових експедицій. Відомий львівський археолог Я. Пастернак високо оцінив звіт із власних розкопок дослідника у Городищі, опублікованого у другому номері журналу, називає його „першим у нас досі знавцем у цьому напрямку науки”. „Автор цієї частини д-р Володимир Кобільник, – відзначає він, – віддає весь свій вільний час досліджуванню тамошніх доісторичних часів і не жаліючи труду та великих коштів (33 поїздки в терен в часі одного тільки 1932 р.!) довів за час кількох літ до того, що сьогодні розкриваються там для цієї ділянки науки зовсім нові горизонти”. Підготовлена ним фундаментальна наукова праця „Матеріяльна культура села Жукотин Турчанського повіту”, опублікована у трьох частинах у часописі за 1936-1937 рр., являє собою справжню енциклопедію бойківського побуту.
З виданням “Літопису Бойківщини” тісно пов’язана етнографічна діяльність М.Скорика. Він провів чималу роботу щодо дослідження бойківської писанки. На основі зібраних автором відомостей з різних місцевостей Бойківщини шляхом анкетування й польових досліджень вийшла його стаття “Бойківські писанки”. У ній наводяться зразки типових бойківських писанок, характеризуються особливості писанкового орнаменту в різних місцевостях, описується техніка виготовлення писанок, а також пов’язані з ними народні повір’я і легенди.
З поміж інших вартісних публікацій “Літопису Бойківщини” відзначимо наукові розвідки Ярослава Пастернака і Маркіяна Смішка, присвячених археологічним дослідження краю; статті з історії освіти і шкільництва Івана Филипчака; праці з середньовічної та ранньоновітньої історії регіону Івана Крип’якевича. Етапи розвитку народного мистецтва бойківської землі у „Літописі” розкривали статті відомих вчених Іларіона Свєнціцького та
Володимира Залозецького. Чільне місце у змісті публікацій займає етнографічна проблематика, висвітлення дискусійних питань довкола регіональної топо- та етноніміки, діалектології. У цьому контексті відзначимо цінну працю священика, етнографа Юрія Кміта під назвою „Словник бойківського говору”, який друкувався у декількох номерах „Літопису”. Фактом визнання наукового рівня журналу слід розцінювати публікації відомих вчених – українського географа Володимира Кубійовича, польського етнографа Івана Фальковського та ін.
Гармонійно вписувалися у профіль видання такі постійні рубрики, як „Miscellanea” (доповнення, зауваження, критика, раніше опублікованих досліджень), „Хроніка” (повідомлення про діяльність товариства, вихід нових періодичних видань, ознайомлення з діяльністю подібних українських музеїв і товариств), „Бойківський помяник” (фото й короткі біографічні відомості про відомих українських наукових, культурно-освітніх і суспільно-політичних діячів – вихідців із Бойківщини.
Радянська влада у 1939 р. ліквідувала товариство „Бойківщина”, український музей було об’єднано з польським і перейменовано у місцевий історико-етнографічний музей. У роки німецької окупації співробітниками музею було прикладено чимало зусиль щодо збереження музейних збірок, проте частина особливо цінних експонатів (ікони ХІІІ-ХІУ ст., історичні картини та ін.) були вивезені і місце їх знаходження не відоме.
Тільки у 1990-х рр, з добою української державної незалежності, з’явилися передумови для відроження і наповнення новим змістом діяльності як товариства “Бойківщина”, так і його музею.

Анотація / Streszczenie / Summary

Дмитро Герцюк
Львівський національний університет імені Івана Франка

Культурно-освітня діяльність товариства „Бойківщина” у Галичині
(1927–1939 рр.)

У статті проаналізовано суспільно-політичні і соціокультурні передумови заснування у місті Самборі (Східна Галичина) українського культурно-освітнього і науково-краєзнавчого товариства „Бойківщина”. За час свого існування воно стало важливим центром національно-культурного життя бойківського краю. Головним дітищем товариства „Бойківщина” став однойменний музей, навколо якого зусиллями передової інтелігенції (учителів, священиків, державних службовців, студентів) активно розгорнулася різнопланова пошуково-експедиційна, наукова, культурно-просвітницька, видавнича діяльність. Ентузіастами музейної справи збиралися, опрацьовувалися, популяризувалися різноманітні пам’ятки матеріальної і духовної культури, висвітлювалися відомості з історії, географії, етнографії, економіки бойківської землі з метою самоствердження і піднесення патріотизму місцевих бойків.

Ключові слова: товариство „Бойківщина”, музей, культурно-освітня праця, історія, етнографія, видавництво, громадські діячі.