Україна. Волинська земля. Велике князівство Литовське. Кременець. Кременецький замок. Понад чотириста років Кременець був одним із найбільших опорних пунктів контролю над Волинською землею і суміжними з нею регіонами. Оборонні споруди на розташованій посеред міста неприступній Замковій горі, яку називають також Боною, – спочатку дерев’яно-земляні, започатковані не пізніше першої чверті XIII ст., а пізніше муровані з каменю, – функціонували до середини XVII ст. Зруйновані восени 1648 р. козацькими загонами, які завернули сюди, відокремившись від війська Богдана Хмельницького, що йшло на Львів, вони не відбудовувалися вже і з часом перетворилися в мальовничі руїни.

1839 р. куратор Осолінеуму князь Генрик Любомирський опублікував у львівському альманасі «Sławianin» окрему статтю про Кременецький замок, завдяки якій стислі перекази описів 1545-го й 1552-го років за копіями в кременецьких актових книг потрапили в науковий обіг. За періодизацією автора, до 1320 р. Кременець належав руським князям, далі перебував у руках литовського князя Ґедиміна та його нащадків Юрія Наримунтовича й Любарта Ґедиміновича, а 1366 р. відійшов уже до поляків. Фортифікації з’явилися на Замковій горі, на думку дослідника, ще в XI ст.; пізніше до розбудови їх доклали зусиль віленський біскуп Януш і кременецький староста Станіслав Фальчевський, а королева Бона ніколи тут не була, тому приписування їй народом будівництво замку абсолютно безпідставне. Після розгрому Богданом Хмельницьким у травні 1648 р. під Корсунем королівської армії, читаємо далі, полковник Дзевалов та сотники Василів і Петро Костенко з військ Максима Кривоноса підійшли із семитисячним загоном козаків до Кременця і з допомогою прихильних до них місцевих русинів здобули твердиню. Із руїн замок уже не піднявся.

Наступну статтю про замок 1848 р. обнародував у збірнику «Biblioteka Warszawska» колишній вихованець Волинського ліцею Самуель Новошицький, відомий свого часу бібліофіл, який працював у Кременці адвокатом. Через три роки зусиллями місцевого дослідника церковної старовини Амвросія Добротворського вона з’явилася під іншим заголовком у перекладі на російську мову у «Вестнике императорского Русского географического общества». Цей автор теж відкидає легенду про будівництво твердині королевою Боною. На його думку, споруда з’явилася десь у VIII або IX ст. зусиллями дулібських князів. Спираючись на легенду про герб Вукри, сконструйовану письменником першої половини XVII ст. Шимоном Окольським, а на початку 40-х років XIX ст. спопуляризовану повторним виданням гербівника Каспера Несецького, де вона переказана польською мовою, Новошицький уводить у літературу сюжет про здачу Кременця його господарем Мокосієм польському королю Болеславу Сміливому, яку датує 1068-м роком. Далі він переказує за Карамзіним літописні звістки про місто, переносить на 1304-й рік перехід Кременця під владу литовських князів, за хроніками Длуґоша, Кромера, Стрийковського й Ґваньїні розповідає про боротьбу литовців і поляків за спадщину Романовичів, а перехід міста під владу останніх зв’язує з королем Владиславом ІІІ (1434–1444); переказує також описи 1545 й 1552 років, традиційно датуючи перший із них 1542-м роком, та повторює пояснення слова «городні» й розповідь про захоплення замку козаками.

Відомий свого часу краєзнавець Тадеуш-Єжи Стецький у праці «Волинь» (1871) приписав будівництво твердині в Кременці варягам, що поневолили начебто у VIII–IX ст. місцеве слов’янське населення. Мокосій, за його інтерпретацією легенди Окольського, не здав замок Болеславу Сміливому, а відібрав його в русинів, коли під час походу на Київ король підпорядковував собі Волинську землю, причому ця подія переноситься на 1073-й рік. Далі йдуть переказ літописних звісток про Кременець (за Карамзіним), оповідь про долю міста під час боротьби за спадщину Романовичів з опорою на польські хроніки, виклад змісту ревізійних описів із посиланням на книжку Нємцевича, повторення відомого вже про зруйнування замку. Священик Аполлон Сендульський, з-під пера якого вийшло чимало історико-краєзнавчих статей, у нарисі 1874 р. про Кременець схиляється до думки, що замок збудований тут десь під час боротьби дулібів, бужан і древлян проти аварів, хазар і норманів, що тягнулася з V до IX ст. Запозичивши з книжки Стецького легенду Окольсько про герб Вукри, автор пише, що Болеслав Сміливий не зміг би здобути 1073 р. Кременецького замку, якби господар цієї твердині Мокосій не здав її королю, за що отримав від нього привілей на особливі права свого роду. Далі він переказує літописні звістки про поселення, зазначаючи, що наприкінці XIII ст. хтось із Романовичів заново збудував замок, знищений русинами на вимогу хана Бурондая. Любарту Ґедиміновичу Кременець перепав, на думку краєзнавця, імовірно, зразу після смерті князя Юрія Львовича. З опорою надані польських хроністів і Густинський літопис та праці Августа Коцебу, Казимєжа Стадницького, Дениса Зубрицького й деяких інших дослідників XIX ст. автор реконструює долю Кременця під час боротьби між Литвою і Польщею за Волинь. Увесь цей час, вважає він слідом за Окольським, Кременець перебував на ленних правах у руках нащадків Мокосія, аж поки один із них – Денис Мокосій – не уступив його королю Казимиру Ягайловичу.

Як бачимо з кам’яними мурами, вежами та мостами у літописців, науковців, істориків Кременецького замку все в порядку. Та Бог з ними, з тими мурами. Бо кожна фортеця це не мури, не каміння, а люди, воїни, які її обороняють, які боронять Вітчизну. А ось з людьми, зі славними і хоробрими лицарями, з захисниками рідної землі, з українцями, їх бойовим духом та патріотизмом – виходить не зовсім.

Розпочнемо з того, що герб Вукри/Укри не легенда, не видумка Шимона Окольського (польський шляхтич, домініканський чернець, шляхетський хроніст та мемуарист Речі Посполитої, відомий геральдик і проповідник), а констатування реальних історичних фактів. Та і для чого Шимону Окольському з Кам’янця-Подільського шляхетному представнику чеського гербу Равич, який до того ж був капеланом у польських так званих каральних військах М.Потоцького , які придушували селянсько-козацьке повстання в Україні під керівництвом гетьмана Павла Бута (Павлюка) та Якова Острянина, полковників Карпа Скидана та Дмитра Гуні (1637–1638), щось придумувати та вносити в документи про українські герби, якби це не було історичним фактом. Саме тому цими фактами, викладеними Окольським, користувались всі монархи Європи при встановлені/підтверджені шляхетства, та виведені родоводу знаті своїх країн. І в цьому процесі не становлять виключення ні австрійські, ні російські імператори. Спробуємо в цьому переконати сучасних дослідників, істориків, патріотів рідного краю та, за одно, прояснити історію стародавнього шляхетного гербу Вукри з висоти науки – філології та археології. Це обгрунтовано тим, що кожний шляхетний рід та представник роду, який має герб, в даному випадку Вукри, характеризується спільною мовою, релігією, кров’ю. Надіємось, що розгляд мовних питань допоможе і при вивчені походження інших гербів. Зауважимо також, що в одній стисненій але ємкій формулі є таке визначення: патріотизм – це культура. Культура в широкому розумінні цього слова. Отже надамо читачу право самому зробити власні культурологічні висновки.

В науці проблема походження українців розглядається в світлі слов’янського етногенезу, що дає можливість звернутися до витоків давнього українського етносу та його мови. В основі розгляду, який подає В.Г.Таранець, знаходиться концепція конвергенційного розвитку народів, згідно з якою праслов’яни, витворившись із індоєвропейської спільноти, являли собою первісно гетерогенну етномовну сукупність, яка на базі територіальної та язичницької близькості сформувалась у відносно єдиний етнос та надмову (койне), що постала у вигляді слов’янської прамови. Саме з цих позицій розглядається проблема походження українського народу та його мови, які сформувалися в період існування праслов’янських племен та діалектів і, консолідуючись на основі суміжної близькості та близькості віри, привели поступово до утворення нації та літературної мови.

Часова локалізація засвідчує факт перебування давніх слов’ян у дельті Дону та Причорномор’ї в VIII ст. до н. е., на території Прибалтики в І ст. н. е. та активні міграційні процеси в ці давні часи у межах зазначених регіонів. Розглядаються мовні особливості західнослов’янських племен (венедів) на матеріалі топонімних свідчень, з яких випливає, що на обстежуваних теренах о. Рюґен, Померанії та Нижньої Лужиці перебували вихідці слов’ян із Карпатського регіону, перш за все бойки, гуцули, лемки та укри. Українська мова сформувалася на базі давньоруських діалектів великих районів України, а також особливостей західнослов’янських діалектів – полабів, сербів та лужичан. У цілому зародження перших мовних «ембріональних» українських ознак відноситься до часу існування ранньопраслов’янської мови (середина ІІІ тис. до н. е.), становлення українців як етносу пов’язано з часом зародження вихідної його етнонімної основи у вигляді укри, що стверджує існування давньоукраїнського етносу, а також давньоукраїнської мови. Лінгвістичні дані засвідчують цей етнос в регіоні Карпат у вигляді ‘пастухів-горян’, що належить до часу їхньої міграції на Північ в район Померанії( див. УКРАЇНЦІ: ЕТНОС І МОВА).

На території України та південноросійських степів у ІV-ІІІ тисячолітті до н. е. проживали носії Трипільської культури, мова яких вплинула на пришельців після 4 тис. до н. е., відомих як індоєвропейці (арії) північно-східного відгалуження відповідного етносу. На зазначених теренах арії зупинилися на тривалий час, зазнавши суттєвого впливу мови і культури місцевого населення – трипільців, що не належали до індоєвропейської етнічної групи. Очевидно, що сумісне проживання останніх привело до двомовності і відповідно до суттєвого взаємовпливу відповідних культур. У цей час, писав І. Огієнко, теперішні іє. народи «говорили ще більш-менш однією спільною мовою», яку умовно називають «праіндоєвропейською», але скоро вона почала розпадатися на «окремі говірки», з яких, окрім інших, витворилися праслов’янська мова і народ як окрема етнічна одиниця. На цьому ж терені помешкання аріїв відбулося зародження із іє. діалектів самостійних мовних гілок, відомих як слов’янська, германська, балтійська, кельтська, індоіранська та ін. Носії цих мов, які називаємо згідно з місцем їх становлення «давньоєвропейськими» (дє.), почали мігрувати з кінця ІІІ тис. до н. е. в Європу та в південно-східному напрямку (індо- іранські племена). Аналіз гідронімів, топонімів та інших свідчень міграції індоєвропейських племен дозволяє прийти до висновку, що місця від Волги до Дунаю стали в ІІІ-ІІ тис. до н. е. другою батьківщиною арійських племен, куди вони прийшли із півдня через Середню Азію на захід, перетинаючи Волгу, Дон, Дніпро, Дністер та Дунай. Цей факт знайшов відображення в родових гербах у виді трьох полос. Розпад дє. мовної спільноти привів до розвитку окремих мов, у тому числі й праслов’янської, і зародження самоназви відповідних субетносів. У цей час появляється загальний етнонім слов’яни/склавіни, який засвідчує, що слов’янські племена мали свою територію проживання, де, окрім праіндоєвропейських, формувалися також свої звичаї, погляди, вірування, пізнання навколишнього світу, що привело до вироблення індивідуальних специфічних рис у тій чи іншій субмові. Виходячи із численних досліджень, а також даних ДНК-генеалогії В.Г.Таранець передбачає зародження праслов’янської, а також інших мов та субетносів, у середині ІІІ тис. до н. е. Зародження етносу, а з ним і родових гербів, відбувається за відповідних умов, до яких належать: культурна єдність, територіальна цілісність, наявність мови спілкування. Проте для усвідомлення своєї належності до відповідного етносу повинні бути не тільки єдність, а й протиставлення себе оточуючим помешканцям, тобто відмінність від інших сусідніх («чужих») етносів.

Наявність самоназви у слов’ян свідчить про давню єдину етнічну самосвідомість, яка збереглася до сьогодні. Прийнята гіпотеза про поліетнічність праслов’янського об’єднання свідчить, що в глибоку давнину у праслов’ян існували й інші назви субетносів, проте лише одна із цих назв, а саме: слов’яни закріпилася за всією спільнотою. У той же час у результаті розселення праслов’ян появлялися нові назви окремих спільнот, які часто відображали місце помешкання, маючи в собі топографічні апелятиви. Проте, як зазначає О. Шрадер, повсюди «на першому місці – народ, а потім уже країна».

До I ст н.е. індоєвропейці(арії) зайняли величезну територію від Уральських гір до Іспанії, від Чорного моря до Балтійського і Північного. Скізь де пройшли арії на кераміці залишились їх знаки. Цей слід аріїв залишився не тільки в матеріальній культурі, але і в назвах гідронімів і топонімів. Важливим елементом ідентифікації є те, що в іє. праетносі, з якого вийшли, окрім інших, слов’янські спільноти, існували два соціальні прошарки. Назва одного із соціальних станів походить від іє. кореня *k w er- зі значенням ‛арії-скотарі; воїни’, другого – від іє.*k w el- ‛арії-землероби’. Такі наймення іє. родоводу знайшли продовження в зароджуваних племенах, у тому числі слов’янських.

Племінний родовід з коренем іє.*kwele-‛арії-землероби’. Це племена: слов’яни, склавіни, венети, венеди, анти, уличі, улучі, угличі, улутичі, лютичі, лучани, лютичі/велети/вільци, гевелли, лужичі/лужиці, лужичани, поляни, дуліби – волиняни – черв’яни – бужани, гуцули, галичани, лемки, бойки…

Слов’яни. Шлях розвитку слова такий: Сло(в’яни)/скла(віни) → вене(ти)/вене(ди) → анти. Таким чином, псл. *slovĕne вийшло із дє. *k w elе + *kw ene і означало ‘одні із аріїв-землеробів’. Дослідники відзначають у давніх писемних пам’ятках і іншу синонімічну форму до вищезазначеного етноніма, а саме: ср.лат. Sclaveni, нім. Sklawen ‘слов’яни’. Зазначені словоформи дозволяють реконструювати псл. *sklovĕne, яка за значенням є омонімічною до *slovĕne. Аналіз історичних джерел щодо назви річки Вісла в І тис. до н. е. дозволяє зробити два переконливих висновки: 1) в цей час слов’яни проживали на побережжі Вісли і 2) наявність субстратного /t/ в етнонімі Stlaveni, Stlavi і відображення його потім у назві річки Vistlam, Vistula, а також реалізація у всіх цих же найменнях до-субстратного приголосного свідчать, що в цю місцевість слов’яни мігрували з території Трипілля, зокрема з Карпатського регіону. Щодо назви річки Вісла, то первинним необхідно вважати наймення слов’яни, племен вендів, які мігрували на зазначений терен. Гідронім Ворскла засвідчує перебування тут праслов’ян у ранній період їхнього існування. Свідчення про ускладнену форму типу *-slav/*-sklav, а також редуковану від них у вигляді -aw/-ow зустрічаємо широко в назвах північно-західних поселень слов’ян, що припадає на пізньопраслов’янський час. На о. Рюґен засвідчені в літописах та грамотах антропоніми: Stoislaw, Stoislav, Tezlaw, Tezlaf, Tetislav, Wizlaw, Wizlaf, Wizlaus. До цього ж структурного типу уналежнюємо столицю укрів Prenzlau (регіон Укермарк).

У пізньопраслов’янський період від етноніма слов’яни/склавіни утворилися редуковані варіанти - вани/-вени, корінь яких вживався для позначення північно-західних і частково південно-східних (антських) слов’ян, до яких, до речі, застосовувався також і давніший термін слов’яни. Зазначене дозволяє реконструювати *-vĕne у вигляді *kwene (із іє. *k w ana), що мало значення ‘одні з…’. У розумінні слова - венети продовжують родоплемінну назву слов’яни і значать ‛одні із слов’ян-землеробів’. Форма Vana- може бути зіставлена з венедами, як «венетська (річка, земля)». Це локалізує венетів від дельти Дону і берегів Азовського моря до побережжя Балтики. Похідна форма у вигляді венети, або венеди, закріпляє свою реалізацію у північно-західних слов’янських племен. У німецькій літературі ХVІ-ХVІІ ст. часто трапляється назва полабо-поморських слов’ян, яких автори називають вендами. Вважається, що в Помор’ї та в районі Мекленбурга знаходилися венеди, або вендени (Venedi, Wenden) і звідси вони мігрували на Захід, в район Заале та Ельби. Археологічний матеріал дозволив встановити, що зубрицька культура належала давньослов’янському етносові – венедам. Д. Н. Козак уточнює, що територія проживання венедів «співпадає з ареалом зубрицької культури, котра займає регіони Західної Волині та Західного Поділля», найперші дані зв’язку з цією культурою відносяться до середини – другої половини І ст. н. е. Таким чином, вищезазначений аналіз показав, що етнонім слов’яни/склавіни утворився із іє.*k w el- ‛землероби’ в результаті палаталізації початкового зімкненого приголосного, наступні наймення слов’ян типу венети/венеди та анти є частковою видозміною та редукцією вихідної форми. Останні є хронологічно вторинними. Антські племена були землеробськими за своєю природою. Жили вони, як пише Маврікій, у лісах і болотах, недоступних для ворожих посягань. Вирощували анти багато різних культур, у розкопках знаходять особливо багато проса. У них були коні, худоба, в жертву приносили богу грози(Індра, Одін, Перун) священну тварину – бика. Згадаймо, з цього приводу, герби з зображенням бика, або голови бика. Жили анти в VІ ст. родовим ладом, у них не було єдиної влади і тому вони часто ворогували між собою. З’являються військові дружини, які утворювали молоді люди, спершу – для добування собі дружин, а з часом для захвату здобичі. Зросла майнова нерівність, посилилася влада вождів, почали утворюватися племінні союзи, збагачувалися князі та дружинники. Передбачається, що влада князя поступово перетворилася на спадкоємну. Анти займали лісостепову територію від дельти Дунаю і далі в напрямку Києва, Чернігова, Полтави, Курська і Воронежа, степ ними був освоєний лише частково. Б. О. Рибаков та інші науковці вважають, що антів можна розглядати як “предків східнослов’янських племен”, з яких витворилися такі історично засвідчені племена як уличі, тиверці, частково поляни, волиняни, сіверяни та ін.

Продовжимо розгляд зазначених та інших слов’янських племен, етнонім яких заключає в себе корінь іє.*k w ele- зі значенням ‛землероби’. Це етнонім племені уличі, яке проживало переважно у верхів’ях та середній течії Південного Бугу до Дністра, у літописах його ім’я має вигляд: уличі, улучі, угличі, улутичі, лютичі, лучани. У слові виділяємо корінь uli-, який вийшов із форми (w)ul- < *hwul- < іє.*k w el- ‘землероби’. Наймення зазначеного племені формально збігається з етнонімом північно-західного племені лютичі. Лютичі/велети/вільци/ Зазначені угрупування слов’ян утворювали союз північно-західних племен, які заселяли в середньовіччя сьогоднішні Мекленбург та Померанію, на півночі нинішній Бранденбург. Лютичі належали до вендів Ельбських та Балтійських слов’ян, вперше згадуються вони у Адама Бременського в 991 році. Ці племена розмовляли на полабських діалектах, які належать до лехітської гілки західнослов’янських мов. Центром союзу лютичів було культове місце (близько Толлензезее) Ретра. Тут був храм, у якому вшановували бога Сварожича (Svarozic), ім’я собору та бога вживали іноді синонімічно. Оракулом виступав святий білий кінь. Останній відомий також у храмі Свантевіт (Svantevit) у князівстві ругів в Арконі (на о. Рюґен), а також у храмі Триглав у поморян у Штеттіні. Не дивно, що зображення коня міститься на шляхетних гербах. Наступним оракулом-звіром у Ретрі лютичів був святий кабан (Eber). Звідси кабан і голова кабана вважається прикметою слов’янських гербів. Група полабських слов’ян, що від VI століття проживала на землях між нижнім Одером і Лабою, засвідчена як лютичі чи велети. Ці назви вживалися в текстах синонімічно. Й. Шафарик писав, що серед полабів, тобто слов’ян, що жили на Ельбі, виділялися лютичі (Liutizen, або Lutizer, Weleten), які відзначалися своєю масовістю, войовничістю, витримкою та старими звичаями. Їх ім’я частіше інших згадується у німецьких анналах Карла Великого (до часу підкорення в 1157 р.). Розуміння етимології слів лютичі та похідних стосується все ж вихідного кореня іє. *k w ele, із якого вийшли також назви племен – вільци, велети, лютичі. Природа та характер останніх породили загальні слова у вигляді люті, велетні, які є відетнонімними. Від назви племені лютичі походить слово лютий і його появу в слов’янських мовах (укр. лютий, п. luty, нл. luto, стсл. лютъ і т. д.), яке зводиться до псл. *ljutъ ‘грізний, суворий, жорстокий, дикий’ , що характеризувало бойовий характер цього племені. Від імені племені вільци, велети, одноплемінники якого характеризувалися великою силою і відвагою подібно до лютичів походить Wilzen з кореня *Vilci, що позначає ‘вовки’, а також ‘велетні’. Як пише історик, сакс, монах бенедиктинець Відукінд Корвейський (925-980 р), латиною "insignium". Штандарт язичеського війська відрізнявся від християнського зображенням звірів.

Гевелли. Південніше зазначених вище племен знаходилися гевелли (Heveller), назва яких асоціюється з названими вище і походить також із іє.*kw el-. корінь етноніма гевелли вийшов із кореня hewel- < *hwel- < псл. *hwel- (із іє.*k w el-). Л. Войтович відносить цю слов’янську спільноту до полабських племен, близьких до лютичів, і локалізує її на р. Гавель. Логічно, що назва річки походить від імені племені, а не навпаки. Звідси і укр. Гавань та такі лексеми: гол., нім. haven, нім. Hafen, дісл. hǫfn зі значенням ‘гавань’ та нім. Haff ‘затока’, свн. hap ‘море, гавань’, дфриз. hef, дісл. haf ‘море’.

Лужичани. Подібно до вищезазначеного фонетично усічений етнонім засвідчений і в формі Lusizer ‘лужичани’, що проживали південніше розглянутих слов’янських племен, їхнє помешкання носило назву Mark Lausitz. Прикінцевий формант - sitz німецького походження (пор. нім. sitzen ‘сидіти’) і має смисл ‘поселення’. Добре відоме слов’янське плем’я лужичі/лужиці (Lusizi, Lunsizi, Lusizani), яке, як зазначає Л. Войтович, «локалізується північніше мільчан у пізнішій області Нижні Лужиці. Лужичани входили до об’єднання сорбів». У цілому етнонім має смисл – ‘мешканці одних із слов’ян-землеробів’. Від наймення племені слов’ян лужичани (нім. Lusizer), що утворене від псл.*hwel- (< дє. *kw el-) зі значенням ‘слов’яни-землероби’ і власне походить назва «болотний край», луг, луги - нл. lug, вл. luh та подібне.

Пол(яни). Це східнослов’янське плем’я мешкало на правому березі серединного Дніпра. Одноплемінники мали високий рівень матеріальної культури, займалися в основному землеробством, розвинутими були також скотарство, промисли та ремесла. етимологія цього слова пов’язана з коренем дє. *k w el-, який мав також значення етноніма ‘арії-землероби’. Етнонім у вигляді пол-яни є похідною формою, в якій -яни співвідносить назву племені з полем. Очевидно, що давнішою є назва племені псл. *роlъ, яка становить собою субстратне утворення від іє.*k w el- і не залежить від наймення поле. Похідні від псл.*pol- утворення у назвах слов’янських племен є вторинними, до них уналежнюємо етноніми: східні/західні поляни, поляки, ляхи, ополяни, і вони співвідносяться з семантикою ‛поле’.

Дуліби. До східнослов’янських племен відносяться дуліби, які, вважається, займали територію Верхнього Поднiстров’я та Посяння. Вони є первинні на терені Волині, на якому змінилися племена у такому порядку: дуліби – волиняни – черв’яни – бужани. Щодо спорідненості цих етнонімів підтвердження знаходиться у їх походженні.

Гуцули/галичани. Однією із інновацій зазначеного кореня дє.*k w el є назва території, де мешкають гуцули, Галичина. Гуцули мають корінь псл. *hwel, як і назва Галичина, семантика якого значить ‘місце помешкання гуцулів’. Можна реконструювати до ‘одна із земель гуцулів’, тобто Гуцульщина. Терміни гуцули і галичани не є абсолютними синонімами і за своїм походженням відрізняються семантично. Давнішим є етнонім галичани, в якому наявна ознака першої палаталізації приголосних. З іншого боку, цей термін позначав плем’я, що проживало в низинній місцевості. Після того, як частина із племен мігрувала спершу на о. Рюґен, а потім, повернувшись, пішла в Карпатські гори, колишній термін отримав ознаку ‘гірський’ у вигляді префікса /гу-/, тобто гу-цули ‘землероби-горяни’. У результаті зародилися протилежні поняття: галичани ‘подоляни’ та гуцули ‘горяни’. Галичина (Галіція) була в ІХ-Х ст. західною окраїною Київської Русі і називалась Червоною, або Чермною Руссю. Вона включала в себе Холмщину, Перемишлянщину, Теребовлянщину і Звенигородщину. Владимирко Володаревич в ХІІ ст. об’єднав ці землі в Галицьке князівство. У 1199 році було утворено Галицько-Волинське князівство, до якого входили дуліби-волиняни, карпатські хорвати, тиверці. Майже 400 років входила Галицька земля до складу Київської Русі. Семантику Червона ріднить і назва Русь, яка має також корінь *k w er- і реалізація синонімічна до Галичина в найменнях Червона Русь, або Чермнева Русь. Зазначені оніми ставлять знак рівності у вжитку етнонімів з коренями *k w el- та *k w er-. Особливо це тісно стосується наймень племен, об’єднаних однією семантикою типу ‛верховинці’, ‛горяни’, до яких належать гуцули, лемки, бойки та укри. У слові червона в давнину це був багатозначний корінь *k w er-, який, окрім іншого, мав значення ‘скотарі; воїни’. Мабуть, не випадково червоний колір у вигляді пояса, покривала, щита, стягу і т. ін. був поширений у давніх слов’ян та козаків. Ця слов’янська міфологема наявна в імені Київського (1206 р.) князя Всеволода Святославича Чермного. Про поширення цього кореня на Покутті та Поділлі у вигляді назви Червенські городи, гора Червона, урочище Червоне та ін. пише великий знавець цих країв Володимир Никифорук. Цікавим є слово черчєтий, що значить ‘жовтогарячий’, кольору соняшників, пов’язаних із божеством Сонця. Це зображення також знайшло відображення на щитах стародавніх лицарів. Таким чином, допускаємо, що територія Волині (Північно- Східні Карпати) була прадавнім помешканням галичан. У результаті міграцій плем’я фактично розділилося на дві підгрупи: одна із них, займаючись землеробством, продовжувала своє перебування в підгір’ї Карпат, розширивши своє помешкання далі на схід в райони Волині та Поділля, а друга, ставши пастухами і освоївши скотарські ремесла,+ мігрувала на північ вздовж Вісли до о. Рюген, після чого потім частково повернулася в Карпатські гори. Галичани, як землероби, освоювали і розширяли для обробітку землі Прикарпаття. Їхня сучасна територія займає північні схили Карпатських гір, басейни Дністра (верхнього і середнього), Західного Бугу (верхня течія), Сяну (верхнього), зі сходу протікає р. Збруч.

Бойки. Це карпатське плем’я є спорідненим до розглянутого вище – гуцулів, яких об’єднує їх спільна семантика – верховинці, горяни. Відзначимо основну його рису: початок назви утворює субстратний приголосний, що походить від дє.*k w ej- зі значенням ‘воїни’. Первинний корінь *k w e- належить до іє.*k w er- ‘арії-пастухи; воїни’. Останнє має спільні витоки з етнонімом укри. Південніше ругів та поморян перебували укри та бойки, про що свідчать етноніми та відповідна споріднена топоніміка (Ukranen, Ukrani, Terra Ukera, річка Uecker, регіон Uckermark, озеро Uckersee, дельта річки Ueckermünde; Boitzenburg, Boisterfelde). Вони стикаються далі на півдні з нижніми лужичанами, які мають деякі ознаки субетносу бойків, зокрема основним в обох гербах є зображення тура.

Лемки. Зазначене плем’я належить до Карпатського регіону, ця локалізація ріднить його з іншими верховинцями – гуцулами та бойками. Назва лемки, як наймення й інших слов’янських племен, належить до давнього родоводу з коренем *k w elе- ‛слов’яни-землероби’. В ньому, як і в розглянутих вище – лужичанах, лютичах, ляхах, відбулася редукція в слові й відпадіння початкового складу кореня, що привело до залишку у вигляді *le-. Вперше плем’я Lemovii засвідчено у Таціта в І ст. н. е. Під назвою Lemovii і йому подібними можна розглядати давньокарпатське плем’я лемки. Мешканці Lemovii знаходилися в північно- західному регіоні поряд з племенами вільци, велети, руги, укри.

Племінний родовід з коренем іє.*kwere- ‛скотарі; воїни’ мають такі слов’янські етноніми: ободрити, черв’яни, серби, хорвати, веричани, сіверяни, руги/руяни/рани, древ’яни, укри, кривичі, русь/русини/рутени, таври, тиверці…

Ободрити. Біля 600 року слов’янські племена поселилися в східному Гольштейні, що належало до давніх полабів. Вперше слов’яни згадані в німецькій хроніці в 631 році, коли вони на чолі з королем Dervan перемогли в бою з аварами. У писемних джерелах з 789 р. засвідчена велика група слов’янських племен, серед них ободрити, які займали територію в нижній течії Ельби. Їх ще називали Північними (Nordobodriten, або Nortabtrezi). До цієї групи належали частково полаби (Polaben), також давні полаби (Dravänopolaben) і, як зазначає Й. Херрман, можливо, варнови (Warnower), які отримали свої назви відносно назв річок Elbe і Warnow, і також плем’я ваґри (Wagrier), частина їх називалась травняни (Travnjanen) за назвою річки Trave. Розпад ободритів на окремі племена відбувся уже близько 850 року. У пам’ятці «Баварський географ», яка належить до першої половини ІХ ст., описано міста та землі на північ від Дунаю. На першому місці стоїть слов’янське плем’я Nortabtrezi у вигляді союзу племен, який в 7/8 ст. заселяв землі від західного Мекленбурга до східного Гольштейну. Спільною мовою для ободритів та вільців (лютиців) була давньополабська мова. Центр союзу племен – Мекленбург, на чолі союзу стояв король. Автор «Баварського географа» називає це плем’я іменем Nortabtrezi в протилежність до Osterabtrezi в регіоні Дунаю. У списку народів давньосаксонського королівства Альфреда Великого, складеному в 890 р., плем’я ободрити названо як Afdrede. Ободрити разом з франками, очолюваними Карлом Великим, брали участь у війнах проти саксонців, які були в союзі з данами та сусіднім слов’янським племенем вільцями. У 1140 році західна частина земель ободритів потрапила під панування німецького королівства, поступово це плем’я слов’ян асимілювалося в німецькому середовищі. В ті часи ободрити географічно виглядять на побережжі Балтійського моря, а плем’я преденеценти можна передбачити на Дунаї. Про це засвідчує також інша згадка в Анналах за грудень 824 р, коли посланці ободритів, сусідів булгар, скаржилися королю на останніх, і тут вони знову називаються як “vulgo Praedenecenti”. Все це свідчить, що у цих двох випадках одні ободрити є на побережжі Балтики, а інші ободрити – на Дунаї, де вони значаться також і як преденеценти. Протиставлення слов’янських племен, на яке натрапляємо в «Баварського географа» у вигляді Nordabtrezi та Osterabtrezi, тобто Північних та Східних ободритів, засвідчується в лексемі, в її початковій морфемі аb-. Початкове ab- нагадує продуктивний напівпрефікс ab- у сучасній німецькій мові, що походить із відповідного прислівника зі значенням ‘вниз, геть’. Герб Абданк. Як зазначає Г. Пауль, нім. ab- часто вказує на ‘віддаленість від іншого предмета’. Так, наприклад, за допомогою ab- реалізується протиставлення двох полюсів значення у словоформах типу свн. got ‘бог’ – abgot ‘поганський бог’, в яких представлена ознака ‘наявність/відсутність’ бога. Це плем’я ободритів перебувало на крайньому заході помешкання слов’ян і було найближчим сусідом франків та саксонців. Очевидний вплив германських мов на розглядуваний слов’янський етнонім у вигляді префікса. Термін Osterabtrezi позначав слов’ян, що знаходилися на нижньому Дунаї, які протиставлялися Північним ободритам на узбережжі Балтійського моря. Згідно з вищерозглянутим abtrezi у значенні ‘відділені племена’ належить також як до Північних, так і до Східних ободритів. З метою розрізнення однієї і другої групи племен до їх назви стали вживати уточнювальні терміни як Nord- та Oster-.

Черв’яни. Автор тексту «Баварського географа» зазначає, що в племені Zeriuani є одне королівство і стверджується, що від нього «всі племена слов’ян...походять і ведуть свій рід». Таке розуміння не випадкове, оскільки, як підтверджує аналіз В.Г.Таранця, у праслов’ян чітко проходять дві лінії в розвитку етнонімів, які були притаманні також індоєвропейцям. Одна з цих ліній бере свій початок із кореня іє. *k w erе зі значенням ‘арії-скотарі; воїни’, а друга із *k w elе, що позначала ‘аріїв-землеробів’. Остання, виступала основою утворення загальноетнічного наймення у вигляді слов’яни/склавіни і закріпилася у такому вигляді стосовно всіх слов’янських племен. Друге відгалуження від кореня іє.*k w erе не набуло загальнослов’янського вжитку, хоча і виступало досить поширеним, як було зазначено раніше щодо етнонімів серби/хорвати та ін.

Й. Херрман вважає Zuireani дублетом Zeriuani, в якому виділяємо складові: Zeri-uani. Формально обидві назви можна розглядати як варіанти наймення того самого племені. Назване плем’я дослідники поки що не можуть локалізувати. Зазначену в тексті «Баварського географа» форму лат. Zeriuani Iван Крип’якевич вважає етнонімом племені черв’яни, яке пов’язане з градами червенськими в лiтописах. Взагалі-то в словоформах zeriuani та черв’яни обидва корені є спорідненими, в яких початкові приголосні /z-/ та /ч-/ є наслідком слов’янських палаталізацій, і походять вони із іє. *k w er-.

Серби. Хорвати. Етнонім серби вперше засвідчено під іменем Sorben (631/632 р.), а також у вигляді Surbi, Sorabi, Surabi. Це плем’я належить до полабських слов’ян, автор «Баварського географа» уналежнює його до численного народу, в якому є 50 градів. Нагадаємо, що це тільки в Німеччині. Етимологія цього слова, а також спорідненого хорвати говорить, що один і другий етнонім вийшли із спільного кореня іє.*k w ere-. Лінгвісти й історики вважають етнонім сьрби самоназвою давніх слов’ян, яка була найпоширеніша на Балканах. У пам’ятках засвідчені такі його форми: схв. срб, србин, србљин, дсерб. серб, срьбин, срьблинь, спорідненим є вл., нл. serb, у Костянтина Багрянородного засвідчується гр. Σέρβιοι у назві східнослов’янського племені. Г. Ф. Ковальов припускає, що народний заступник лужицьких сербів Крабат являє собою сербів, котрі в давнину становили “касту воїнів- захисників” і утворили згодом основу хорватського народу. Звідси випливає, що серби і хорвати первісно становили собою єдине слов’янське плем’я. Виходячи із зазначеного, вважаємо спорідненою за формою і за смислом до розглянутого вище етноніма назву слов’янського племені *хъrvatъ. Цей етнонім має вигляд: др. хървати як ‘назва східнослов’янського племені біля Перемишля’, д.ч. Charvaty ‘назва області в Чехії’, місцева назва в д.п. Charwaty, сучасне Klwaty, серболужицька племінна назва Chruvati. Очевидно, що етноніми серби і хорвати мають спільний за походженням корінь, але різні граматичні форманти.

Веричани. Від іє. кореня *k w ere походить етнонім веричани (Uerizane). Щодо локалізації цього племені «триває дискусія», хоча, досить близькою є спорідненість з племенем укри (Wkrzani).

Сіверяни. До цієї групи належить назва східнослов’янського племені сіверяни, розташованого в басейнах Десни, Сейму та Сули. У писемних пам’ятках засвідчені такі форми етноніма: р. северяне, бр. севяране, др. сѣверяне, Сѣверъ ‘земля сіверян; сіверяни’, назва племені є тотожною до племінного об’єднання, яке з’явилося на Дунаї біля VI ст. н. е. Зазначений етнонім є самоназвою племені і має зв’язок з гніздом етнонімних назв слов’янських племен. Утворений етнонім сіверяни отримав смисл ‘одні з пастухів (воїнів)’ і, оскільки плем’я знаходилося на півночі серед інших східнослов’янських племен, то це наймення сіверяни дало поштовх до утворення загального слова *sĕverъ зі значенням ‘північ’ та іншими спорідненими однокорінками типу холодний, пронизливий вітер, туман, мокро.

Руги/руяни/рани. До групи племен з іє. коренем *k w ere- належать слов’яни під іменем руги (або руяни, рани), що обжили острів Рюґен (Rügen). Вони засвідчені в 703 році під назвою руґіни (Rugini), у писемних пам’ятках згадуються в числених варіантах як Rujane, Ranen, Ruani, Rani. З Х по ХІІ ст. руги відігравали важливу роль у цьому регіоні як третій політичний союз по відношенню до союзу ободритів та союзу лютичів, які між собою знаходилися у великій ворожнечі. Очевидно, що ворожі відносини між племінними об’єднаннями слов’ян суттєво ослабляли їх, сприяючи східній експансії германців. Є семантична спорідненість етнонімів руси і рутени, про що свідчать численні пам’ятки. Аналіз пруських хронік XIV – XV ст., в яких зафіксовано Русь і споріднені їй слова, показав, що мешканці слов’янських міст називаються в основному рутенами. Переможці Куликової битви мають назви Russen, Ruteni, які вживаються синонімічно. Досьогодні німці Закарпаття називають українців Rutenen.

Руги були віддалені від інших племен і цим зберегли свою самостійність. У VІІІ ст. вони заснували бург Аркона, в цей же час у центрі острова побудовано головний замок племені Rugard. Очевидною є інтерпретація Rugard як ‛замок племені руги’, тобто в цілому розшифровується як ‛одна із кріпостей племені руги’.

Древ’яни. Спершу зазначмо, що серед північно-західних племен досить відомими є полаби, які отримали пізно таке наймення (ІІ половина ХІ ст.), а більш раннім його іменем було венди (Wenden) подібно до інших слов’янських племен цього регіону. В одній із грамот 1004 року передбачається позначення цього племені як Drevani. У зв’язку з цим автор «Баварського географа» не згадує полабів (пам’ятка належить до першої половини ІХ ст.). У той же час багато слов’янських племен ранішнього періоду користувалися полабською мовою (чи давньополабською). Вперше слов’яни згадані в німецькій хроніці в 631 році, військо яких очолював король Dervan. Мабуть, це ім’я позначало плем’я Dervan, тобто древ’ян, короля яких згадано в пам’ятці. У західних слов’янських мовах етнонім з’являється в давніх писемних пам’ятках як Drevanen, що позначав полабські племена. Ця назва є спорідненою до наймення племені деревляни, яке входило до Київської Русі. За своїм змістом обидві назви інтерпретують у славістиці як ‘люди, що проживають в лісах’. Це плем’я з’явилося на терені Київської Русі в результаті міграції слов’янських племен із Північно-Західного регіону. Під цією ж назвою у вигляді деревляни плем’я входило до антської групи племен, що заселили південно-східний регіон помешкання слов’ян. Східні деревляни проживали по Прип’яті, Горині, Случи та Тетереву. У цілому слово деревляни має давню мотивацію ‘землероби, що добули поля від лісу’. Жодне інше слов’янське плем’я в літописі Нестора, в якому серед інших земель, які отримали народи після потопу сини Ноя Яфета, називає Дервію (тобто землю слов’янського племені деревлян), не назване, а згадка про землю Боспорію свідчить, що деревляни існували в часи Боспорського царства, тобто в середині І тис. до н. е. Відноситься до венетських племен. Мовна та етнічна спорідненість.

Кривичі. До широко відомих і добре локалізованих східнослов’янських племен належать кривичі, відомі в пам’ятках з 6-9 ст. н. е. Проживали вони у верхів’ях Дніпра, Західної Двіни та Волги, з 9 ст. ввійшли до складу Київської Русі. Можна прийняти, що етнонім кри-ви-чі первинно був пов’язаний з іменем *Кривъ (воєводою, князем), після чого наявність суфікса -чі привела до утворення нового значення, етнонімного. Очевидно, що етнонім походить від давньої родовідної назви племені, пов’язаної зі смислом ‘воїни’(наявний корінь *krei- зі значенням ‘пастухи, воїни’ та суфікс –vo), а не від лексеми кривий. Поселення Criewen вперше згадано в грамотах в 1354 році, у вигляді Krywen належало до «вендських сіл» Померанії. Як свідчать розкопки, це місце було заселене слов’янами в доісторичний час.

Русь/русини/рутени. У результаті аналізу топоніма і етноніма ‘Русь’, який трапляється у численних німецьких та латиномовних джерелах ІХ-ХІ ст., О. В. Назаренко, розглянувши 48 наймень і виокремивши серед них два типи: Rusci, Ruci та Ruzzi, Ruzi, прийшов до висновку, що практично всі вони сходяться до до-давньоверхньонімецкої форми *Rût-, яка в давньоверхньонімецький час закономірно привела до вигляду Ruzzi. Слово Ruhhi, разом з Russia, засвідчені в значенні ‘Русь’ в одному рукописі від ХІ ст. («Життєопис імператора Конрада ІІ» Віпо). Виходячи із іноземних свідчень слова Русь, необхідно прийняти положення про те, що всі первісні форми у цих джерелах за своїм походженням є запозиченими, а отже, і відображають особливості його звучання у слов’янській вимові. Давнішою серед них є форма Rugi, співзвучна з назвою слов’янського племені, що перебувало на о. Рюґен. Аналіз словоформ підтверджує точку зору про спорідненість імені Русь із найменням племені, що проживало на о. Рюґен. Слова Русь і руги є етимологічно спорідненими, чого не можна сказати про слово рутени. Складність полягає в тому, що стосовно семантики рутени і русини є абсолютними синонімами, хоча фонетично вони мають різну природу походження. Похідне ім’я русини зі значенням ‘мешканці Русі’ закономірно відповідає найменню рутени, поширеному в західноєвропейських мовах. У лат. вживається Ruthenia у значенні ‘Русь’, а також в нім. Ruthenien стосовно різних областей Східної Європи, перш за все до України та Білорусії. Вираз Ruthenen вживався щодо слов’ян православного віросповідання з XV ст. у Великому Литовському князівстві, в Польсько-Литовському та Угорському князівствах. У XX ст. Владика Великого Князівства Литовського іноді мав титул rex ruthenorum ‘король Рутенії’, це позначення стосувалося всіх Східних слов’ян. Цей термін поступово вийшов із вжитку.

У літературі вважається, що термін русини є самоназвою українців. У Київській Русі цей етнонім позначав мешканців Русі поряд з іменем руси. Вперше він трапляється у Повісті минулих літ (розділ договору Олега з греками 911 року) і повторюється 7 раз, а також у договорі Ігоря 945 року – 6 раз. У «Слові о полку Ігоревім» зафіксовано етнонім русичи. Цей же термін наявний у XIII – XVIII століттях у литовських і польських документах як назва мешканців давньоруських князівств. Поняття руська мова, руська історія і т. п. стосуються тих, хто жив на Русі. Проф. Віденського ун-ту Карл Воцелка, подаючи результати перепису населення Австро-Угорщини, вживає термін рутени (по-мадьярськи: rutén) до самоназви населення – русини (rusyny), а з початку ХХ ст. появляється термін українці (Ukrainer). Взагалі-то автор використовує наймення синонімічно RUTHENEN/UKRAINER на німецькій мові. В ЕСУМ відзначено русини як «українське населення Буковини, Галичини і Закарпатської України», (рус – ‘житель давньої Русі’). Русини і рутени як лексема, позначаючи напочатку всіх мешканців Русі як русинів, згодом звузила значення і стала вживатися лише по відношенню до українців.

Таври. У науковій літературі існує розуміння, що нащадками кіммерійців, окрім інших, було плем’я таврів. Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення – таври, звідси назва Ταυρικῶν ὀρέων ‘Таврійські гори’ (Кримські) [235, ІV, 11]. О. С. Стрижак зазначає, що таври входили до Кіммерійського союзу, який розпався в VІІІ-VІІ ст. до н. е. під тиском скіфо-азійських завойовників. Вважається, що етнонім таври мав первинно вигляд *tara- /*tura- і означав ‘сильні, могутні, переможці’ і належав до індоарійських племен. В.Г.Таранець вважає, що таври(‘арії-скотарі’) належали до слов’янських племен, як про це свідчить споріднений термін іншого племені тиверці.

Тиверці. З таким же коренем в історичний час існувало по сусідству з таврами слов’янське плем’я тиверці, які є нащадками таврів. До такої думки спонукає етимологія етноніму тиверці. На фоні проведеного спостереження (пор.: смт. Тиврів на Вінничині, гал. топонім Taruos, брет. tarw ‘бик’, мн. tirwi) етнонім тиверці може бути виведений із давньої іє. родоплемінної назви *k w er- зі значенням ‛арії- скотарі’.

Укри. Досить великим і значущим було слов’янське плем’я украни (Ukranen), або укри (Ucker). Нащадки мають герб Вукри або Укри(див. Арії-Вукри-Україна. Легенда роду Drag-Sas). Це плем’я знаходилося на берегах річки Укер (лат. Sclavos, qui Vucrani vokantur). На Заході, обгороджені лісом, укри межують з Redarier, частково з Reиanen (вони заселяли верхній Гафель), на південному заході з Укершенвальд. Досліджуючи історію поселень, К. Кірш детально вивчила їхню археологічну та історичну сторони. Найбільше знахідок становить кераміка 3- х періодів: ранньо-, середнє- та пізньослов’янського. Найдавніші знахідки належать до 7/8 століть, це – серпи, сокири, ножі, молотки, каміння для помолу борошна. Як жартують німецькі археологи (рус) – «Здесь всё до магмы славянское». У німецьких писемних джерелах з 934 року часто згадуються украни, що вийшли із племені вільци, тобто вважається їхня родинність. Останні, як вище було показано, вийшли із Карпат, а значить і укри, які мешкали південніше вільців на лівобережжі Одеру, мігрували сюди разом з племенами Карпатського регіону. Столицею Укермарк 1187 була Brenszla (Prenzlau), заснування міста відноситься до 1150 р. померлим вендським князем Pribislaw.(Порівняйте з сучасним іменем батька Мирослав, та його брата Здіслав). Етимологія топоніма показана буде нижче, первинною його мотивацією є ‘Перунови слов’яни’. Як тут не згадати слова російського поета (рус) А.С.Пушкина: «Волхвы не боятся могучих владык,
А княжеский дар им не нужен;
Правдив и свободен их вещий язык
И с волей небесною дружен.»

Розглянутий В.Г.Таранцем матеріал показав, що за формою етнонім укри є ідентичним кореню, що знаходиться в назві українці. Німецькі автори вважають, що слов’янське слово ukra належить до назви річки Укер, проте звідки походить наймення річки, залишається у них невідомим. Назва цієї річки, як і ряду інших походить від назви племені укри. У згаданій праці В.Г.Таранця корінь укри- означає ‛ті, що живуть далеко; горяни’, які очевидно мешкали в давній час у Карпатах. Міграції слов’ян у північному напрямі вздовж Одеру та Вісли захопили й укрів, які прийшли на згадану річку і дали їй відповідне наймення Укер. Ця місцевість горбиста і тут не було гір, тому назва горяни з’явилася одночасно з прийшлими племенами. Як пише Е. Ніпперт, укри заселену область назвали Vocronin, пізніше Ucrania, Ukera, Ucra, що по-слов’янськи значить «порубіжна земля». У цьому місці Е. Ніпперт використав мотивацію наймення, яке часто застосовується у інтерпретації назви Україна. Однак ця гіпотеза у світлі останіх досягнень лінгвістики та археології не витримує критики. На думку В.Г.Таранця, назва є давнішою, бо становить собою однокорінне наймення племені. Перша писемна згадка стосується 943 р. під іменем “Vucrani” і “Wocranin”. Укри займались головним чином землеробством і перетворили первісно незайману землю в культурний регіон. Ландшафт Укермарки сформувався в останній період кам’яного віку, коли льодовик зійшов з цих земель. Після нього утворився плоский, легко горбистий ландшафт, який перетинають численні озера, річки, болота. У північній частині Укермарк утворилися родючі землі для землеробства, які на південь переходять в невеликі хвойні ліси. Цікаво зазначити, що ці землі дуже схожі на регіон Волині та Поділля, де проживали з давніх давен слов’яни. Мабуть, не випадковим є те, що тут зупинилися укри, йдучи з Карпат у північному напрямку вздовж Одеру та Вісли. Узагальнюючи нагадаємо, що розвиток зазначеного українського етноніма укри відбувся у напрямку:*h w ekw erá > псл.*hwekerá (*hukerá) > *wəkərá > *wkrá/*ukrá. До сказаного раніше хочемо добавити, що префікс псл.*hwe- /*hu- в зазначеному етнонімі має місце в нижньолужицькій мові у вигляді wu-/hu- (< іє.*аu-) з тим же значенням ‘від-, геть’. Після міграцій залишилися у Карпатах рештки давньоукраїнського етносу, серед них укри, бойки, гуцули та лемки.

Наведемо історичний опис дій герцога Саксонії і першого короля Східно-Франкського королівства Генріха I Птахолова (876-936) проти полабского слов’янского племені укри в 934 р. ( см.: "Annales Hildescheimenses", anno 934. Ср.: G. Labuda. Fragmenty..., str. 267). Він призначив полководцем Германа (Герман Биллунг — герцог Саксонии (936—973). «Герман, находясь в первых рядах войска, по вступления в страну(укрів) начал войну с врагами, отважно их победил и этим вызвал еще большую зависть у недругов, среди них был Эккард, сын Людольфа, который настолько был раздосадован удачей Германа, что поклялся совершить еще большее или отказаться от жизни. Поэтому, отобрав наиболее храбрых мужей из всего войска, он, нарушив запрет короля, перешел с друзьями болото, которое находилось между вражеским городом и лагерем короля, и немедля напал на врагов, но был ими окружен и погиб со всеми своими людьми. Тех, которые с ним погибли, отобранных из всего войска, насчитывалось 18 человек.» «Все это произошло в 7 календы октября. (Согласно Видукинду, сражение произошло 25 сентября. Сопоставление источников позволяет полагать, что это полабо-саксонское сражение произошло осенью (не позднее 14 октября 936 г. См.: G. Labuda. Fragmenty..., str. 271)).» «Варвары, однако, пользуясь нашим затруднением, нигде не прекращали поджоги, убийства и опустошения, а Геро (наместника Саксонии при короле Оттоне I), которого король поставил над ними, они задумали убить с помощью хитрости. Однако он, предупреждая хитрость хитростью, пригласил около тридцати князей варваров на большой пир и всех их, усыпленных вином, в одну ночь умертвил.» Експансія німців Східно-Франкського королівства на схід продовжувалась. «Тем не менее они(слов’яни) предпочитали войну, а не мир и пренебрегали любым бедствием ради дорогой свободы. Ибо это такой род людей: грубых, способных переносить лишения, привыкших к самой скудной пище, и то, что для наших(німців) обычно представляется тяжелым бременем, славяне считают неким удовольствием. В самом деле, прошло много дней, а они сражались с переменным успехом, те ради славы, за великую и обширную державу, эти за свободу, против угрозы величайшего рабства. Именно в те дни саксы испытывали натиск многих врагов: с востока - славян, с юга - франков, с запада - лотарингов, с севера - датчан и тоже славян, поэтому варвары вели войну долго.»

Тут філологи-науковці ставлять, поки що, офіційно крапку. Слово філософам. Логічно продовжити цікаву реконструкцію не суворо наукового характеру, а в діалектичному розвитку поняття. Тобто не буквальний дослівний переклад слова, а сутнісний, духовний розгляд образу, виразу, поняття, як речі в собі, як філософської категорії на основі розшифрованих слів. Раз укри це і «арії-скотарі; воїни», і водночас «гірські - верховинці; гуцули» від гірських, верховинних, вищих, верхніх то з урахуванням дії префіксу ‘від-, геть’ за змістом слово укри можна трактувати як арії-скотарі;воїни від верхніх, або скотарі/воїни від верхніх аріїв чи воїни від верхніх/вищих аріїв-скотарів. В цьому сенсі слово Україна буквально означає «гірська – верховинна – вища – верхня країна» як батьківщина тих що походять «від аріїв-скотарів; воїнів». І якщо прийняти, що Україна розшифровується як «Вища/верхня країна», то маємо повну історичну аналогію з Вехнім і Нижнім Єгиптом. Русь в цьому випадку очевидно розуміється, як «Нижня/рівнинна країна аріїв-скотарів; воїнів», або просто «країна де живуть ‛арії-скотарі; воїни’». Як не крути, а UA – «земля де живуть арії-скотарі;воїни з вершин Карпатських гір». Або «земля де живуть арії-скотарі; воїни, ті що живуть далеко від верхніх аріїв-скотарів; воїнів». Тобто слово українці походить від власної назви племені укри і має значення «верховинці арії-воїни», «верховинці арії-пастухи», «ті арії-воїни, що живуть далеко від Верховини», а зовсім не «ті що живуть на окраїні», тим більше не «землероби з порубіжжя» і не «землероби з окраїн» - годувальники чужих імперій, при всій повазі до аріїв-орачів, які вирощують хліб, печуть рум’яні паляниці. А з цього випливають і золоті українські(арійські) слова – «Рід, як хліб – всьому слов’янському голова».

Отже, герб Вукри/Укри не видумка Шимона Окольського, а має під собою цілком реальну історію цілого слов’янського племені укрів. Логічно, що воно знайшло своє відображення і в родовому гербі Вукри і в цьому вигляді дійшло до правнуків, переживши часовий проміжок у 13/14 століть. Зазначимо, що за цей історичний проміжок часу, у зв’язку з прийнятттям християнства. Змінились світоглядні установки пращурів, тобто релігія. Оскільки витоки праслов’янства мають у собі існування давніх етнонімів слов’яни, поляни, серби та черв’яни, це свідчить про існування первинно окремих племен (і відповідно діалектів), що тим самим стверджує точку зору про поліетнічний характер генези праслов’ян. Лише з часом, коли один із етнонімів, у даному випадку слов’яни, поширив свій вплив на інші споріднені субетноси, можна говорити про зародження й існування праслов’янського етносу і відповідно прамови. З іншого боку, з самого початку свого зародження слов’янська прамова мала в собі окремі діалекти (наріччя субетносів).

Зробимо певні висновки. Об’єктивно. Без упередження, навіювання, наполягання. Так само як племена словенів/склавінів дали світу узагальнюючу назву племен слов’яни, так як назва слов’янського племені Rugi з острова Рюген дала назву державі Русь, а серби і хорвати відповідно назву країн - Сербія і Хорватія, так само логічно випливає висновок, що свідомо чи несвідомо, волею історії чи провидінням від родоплемінної назви укри/вукри походить слово українці та назва держави – Україна. І це не міф, а факт, реальність, яка підтверджується даними науки – мовознавства та археології. Як бачимо, жодна з двох існуючих найпоширеніших офіційних версій походження назви України не витримує критики. Згідно з першою, поширеною в російській та пізніше в радянській історіографії, так називали «пограничну територію» (М. Грушевський, О. О. Потебня, Ю. О. Карпенко, В. А. Ніконов, П. П. Толочко), за другою, що набула поширення у сучасний час — означає «рідний край, країна, земля» (Шевченко Ф. П, В. Г. Скляренко, М. Г. Андрусяк, В. М. Русанівський, Г. П. Півторак). Назва Україна означає щось зовсім інше. Це не просто якась міфічна, уявна, неіснуюча країна, земля. Країна без роду, без племені. Околиця слов’янських народів. Це країна наших предків. Це країна пов’язана з аріями-скотарями; воїнами від Карпатських вершин. До речі, географічного центу Європи. Слов’яни, русичі, русини, рутени, українці. Кожній історичній епосі відповідає своє слово з прадавньої мови, яке найкраще розкриває її суть. Отже, і в цьому випадку, маємо на першому місці – рід, нарід, а вже потім країна. Про це з глибини історії нам відає герб Укри/Вукри.

Одним словом, як сказав поет В.Сосюра – «Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!..». Ось яка історія України криється за мальовничими руїнами Кременецького замку Мокосеїв.

Wolodymyr de Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia wysoczanski_v@ukr.net