Спробуємо згадати про роль стародавніх саксів, вукрів гербу SAS, в часи створення Молдовського князівства, в “золотий вік” Молдовської Православної Церкви. Без претензій на повноту і послідовність показати дух лицарів гербу САС в історії Молдовської Церкви. Наша мета не віднайти нові факти, а зробити те, що в силу різних причин не можуть собі дозволити зробити науковці, а саме, поглянути на вже відомі історичні події і факти очима лицарів стародавнього молдовського шляхетного роду SAS – Драгоша I, Саса, Баліци, Богдана  I Засновника, Петра I Мушата, Vancza Valachus, Штефана чел Маре та інш. Немає нічого дивного в тому, що славних молдовських лицарів визнають своїми не лише в Молдові, а й в Україні, Угорщині, Румунії, Австрії, Польщі — за доблесть і заслуги. Ми не хочемо нікого принизити чи образити. Стаття не написана в догоду будь-якій політичній кон'юнктурі, не має жодних політичних цілей, окрім зміцнення добросусідства, дружби і взаємоповаги братніх народів.

 На відміну від Хрещення Русі в Молдові не було акту одномоментного прийняття християнства народом і владою. Натомість було хрещення, як процес, який розповсюджувався з Риму.  У II-IV століттях перші християни були переселені в новостворену римську провінцію Дакія на північ від Дунаю. Цілком логічно, що народна (розмовна) латинь була загальною мовою різноплемінних християн. Крім латині, вони говорили в Дакії на арамійській, грецькій, фракійській, дакійській, грузинській, армянській, іллірійській мові. Через декілька поколінь з цих мов постала розмовна латинь, яка була єдиною мовою північнодунайських християн. В 269 році римляни уступили Дакію готам (германським язичницьким племенам). Однак християнство на цих землях залишилось і мало навіть більше можливостей для свого розвитку під м'яким до питань віри готським владарюванням. Оскільки територія сучасної Молдови та північнодунайські землі були географічно розміщені на південному шляху переселення народів, то звісно, що всі кочові народи з Азії пройшли цими землями — гуни, гепіди, слов'яни, болгари, угорці, авари, печеніги,  половці, татари. У IV ст. на території Дакії були культові об'єкти і пам'ятки, що підтверджують поширення християнства латинського обряду серед дако-римського населення. Археологічні розкопки свідчать про існування у IV—VI ст. розвинутої культури (культура Ботошань-Удешть), яка була складовою частиною могутньої римсько-візантійської культури. Наприклад, коли язичники слов'яни появились в Карпатсько-Дунайських землях у 517 році, то тут вони знайшли вже сформований християнський народ, який спілкувався розмовною (“спорченою”за висловами давніх римлян ) латинською — романською ( від  лат. слова Рома - Рим) мовою. І не потрібно тут плутати та пересмикувати, бо терміни римський, ромейський (саме від цієї назви походить сучасна самоназва принаймні двох народів — румунів та ромів), романський це не зовсім те, що сучасний румунський, а скоріше вживається, як синонім до латинський. Знайдена у відрогах Карпат християнська церква VIII ст. лише підтверджує факт розповсюдження християнства на цих землях. Через Молдовські землі пройшли і племена болгар, які створили свою державу Болгарське царство. У 864 році болгарський правитель  Борис I хрестив Перше Болгарське царство — болгарську державу, що існувала у період між 681 та 1018 роками. 886 року прийняв вигнаних з Великої Моравії учнів Кирила й Мефодія. До складу цієї держави входили й Угорські землі, в тому числі Трансільванія і Закарпаття, південь сучасної Одещини -  історичний Буджак, а також території до річки Дністер, тобто  сучасної Молдови. Болгари сприяли поширенню християнства на землях Молдови, а з 1018 — 1185 над Болгарією був встановлений візантійський контроль, що ще більше утверджувало православну віру. Болгарська і, відповідно, молдовська аристократія була інтегрована у візантійську державну і соціальну ієрархію. Церква входила до Болгарської Церкви, яка продовжувала залишатись самостійною практично у всіх питаннях, тільки призначення архіепіскопа тепер входило до привілею Візантійського імператора. Однак землі молдован, як і болгар в тих часах сильно страждати від постійних набігів та розорень племен кочівників, зокрема печенігів.

 Отже, і до другого приходу угорців та слов'ян з племені стародавніх саксів (вукрів) ці землі були християнськими. З приходом татарських орд християнство занепадає. Це пов'язано не так з переслідуванням християн за віру, як з обезлюдненням значних територій, оскільки на відміну від всіх попередніх завойовників, які вдовольнялись збором данини, татарські набіги винищили та забрали в полон, для продажі на невільничі ринки, багато місцевого населення. Пануванню татар поставив край успішний похід в 1352 р. угорського війська, основу якого в цьому поході складали сакси з Трансільванії. Воєводою у війську, яке виступило за визволення молдовських земель від татар  був Драгош Водa (рум. Dragoş Vodă), Драгош з Бедевля (de Bedeu), Драгош Богдан — господар з Мармарощини, який з допомогою Угорщини став намісником земель майбутнього Молдовського князівства. За літописом Григорія Уреке Драгош був сином Богдана Вода.  А Богдан Вода походив від Лацька сина Івана — стародавнього сакса слов'янського  походження з племені вукрів (не плутати з тевтонами — німцями, яких теж помилково називали саксами в Трансільванії на території сучасної Румунії), які переселились з Саксонії в Трансільванію і до того часу збудували в Трансільванії сім городів (Семигород —  нім.Siebenbürgen). З тих часів Ио у титулі господарів Молдови означає не що інше, як згадку про походження від предка Івана. Ця традиція згадувати своїх стародавніх предків у своїх іменах зберігається і в родах саксів з України. З утворенням в 1001 році Угорського королівства слов'яни з Саксонії — вукри, під тиском тевтонів, перебралися зі Східно-Франкського королівства до своїх соратників по зброї угорців в місцевість, яка знаходиться у самому центрі сучасної Румунії (див. Мій лицарський герб). З Угорщини частина саксів під проводом comes Гуйда у 1238 році перейшла на службу до короля Данила Галицького в Червону Русь (див.М.Терлецький “Контури роду Драг-Сас”) Таким чином сакси (вукри) до приходу в Молдову розселилися і складали державну, військово-політичну та духовну еліту в гірській частині Угорщини (Трансільванії — самому серці сучасної Румунії), Закарпатті та в Червоній Русі (Галіції), а між ними знаходилась малолюдна на той момент Карпато-Дунайська земля “від Коломиї до моря”.

 Початки Молдовського князівства знаходяться в Буковині. Першою відомою з письмових джерел столицею була Сучава. Тому і всі пам'ятки перших молдовських князів знаходяться в Буковині.  Від тих часів починається спільна історія саксів (слов'ян, вукрів) з місцевим населенням — воїнами, пастухами і землеробами майбутньої  Молдови.

 А ведуть вони свою історію від самого Богдана I Засновника. Того Богдана, що заснував незалежну державу Молдова. Але розглянемо цю історію по порядку. В Семигороді, яка знаходиться в горах Трансільванії і підчинялась угорським королям, жили рідні брати Драгош, Драгх. Син Драгоша — Сас, а його брат Лацько. Син Лацька — Богдан, майбутній Засновник Молодови, таким чином  з династії Драгоша. Всі рідні брати були не німцями — розмовляли українською мовою, а православними християнами, хоча їх і називали інколи саксами, як вихідців з німецьких земель — Саксонії (див.Арії-Вукри-Україна. Легенда роду  Drag-Sas). Це були православні представники слов’янських народів - вукри. Як великі воїни, лицарі і воєначальники (воєводи) вони носили родовий лицарський герб SAS. Хрещення отримали ще в Саксонії у 900 роки і від тих пір знаходились під духовною опікою Патріарха та Імператора Константинопольського (див. Замисел княгині Ольги  і  Драго-Саси.

 Драгош (1352 — 1354). Як воєвода відомий з першої письмової історії Молдови, «Летописи оттоли начася произволением Божием Молдавская Земля». Сас син Драгоша із Марамураша. Сас був воєводою Молдови приблизно в 1354-1358 роках. Деякі дослідники визначають час його правління між 1354 і 1363 роком. Сас отримав владу у спадок від батька —  Драгоша, який помер у 1354 році, і передав її своєму сину Балку (Баліца). Під час його правління молдовські землі були адміністративною одиницею угорських королів. Герб, як Драгоша, так і Саса і його нащадків (сім’я Драгхфі з Трансільванії і Драг-Саса з Галичини і Польщі)  описується так: на лазуровому полі, срібна стріла наконечником вверх, розміщена на золотому півмісяці, який знаходиться в нижній частині і увінчаний двома золотими зірками з шістьма променями. Разом з Драгошем I в землі Молдови прийшли і православні священники українці (вони ж сакси-вукри) та православний народ з Трансільванії та Закарпаття слов'янського походження рідною мовою якого була українська. Як відомо, в часи правління царя Бориса I (852889) священники з візантійської ферми Фессалоніки (Салоніки, або Солунь) брати Кирило і Мефодій створили слов'янський алфавіт. Побутує думка, що церковнослов'янська мова була введена в церковний вжиток не одразу, а лише з 1187 року, коли Болгарсько-Валашське царство династії Асеней розповсюдило свою церковну юрисдикцію на північ від Дунаю. Та і про етнічне походження самих братів Петра та Івана Асенеїв досі триває дискусія. Порівняйте слово Асеней з словом Мокосей — 100 відсодкового доведеного історичною наукою сакса (гербів САС і Вукри). Одні вважають, що вони, як сказано в літописах були волохи за національністю (цілком ймовірно, могли бути і стародавніми саксами для яких слов'янська мова була рідною, що потрібно ще ретельно перевірити та дослідити), інші, що болгарами за національністю, але вихідцями з Валахії; тюркська теорія, каже, що були половцями чи печенігами, але чому тоді так добре знали слов'янську мову, ту яку розуміли поляни в Києві, що зробили її державною та церковною, чому так дбали про православну віру — науці невідомо. Таким чином виглядає, що з IX ст. в цей регіон поступово проникає літургія на основі алфавіту, який створили місіонери Кирило та Мефодій. А хрещення болгар при царі  Борисі I у 864 році, організаційне становлення Болгарської Церкви суттєво вплинули не тільки на державне будівництво, але і на впровадження ієрархічних структур на північ від Дунаю і на схід від Карпат. Звичайно, що і на початках не обійшлося без слов'ян, але завдяки болгарам слов'янська мова була введена на рубежі IX-X століть у всіх волошських церквах не тільки на територіях, які пізніше ввійшли в Молдову, але і в Валахії (Мунтенії) і в Ардялі (Трансільванії). Стосовно Ардялу (Трансільванії), то з переходом її від болгар в Угорське королівство (1001) і з приходом туди вукрів з Саксонії там стала широко використовуватись, і це потрібно чітко розрізняти, староукраїнська церковнослов'янська мова, тобто рідна мова стародавніх саксів. Оскільки в Болгарській Православній Церкві літургійна мова була і є церковнослов'янська, то з приходом україномовних саксів в Молдову ця традиція не змінилась і лише знайшла свій подальший розвиток і вдосконалення, поступово трансформувавшись,  перейшовши на давню українську мову. Можна сказати, що з 1352 року літургійна церковнослов'янська мова зазвучала в Молдові з уст саксів (вукрів) в українській редакції, а не приміром в македонській, чи болгарській, як було до того. І не тільки в Молдові — спочатку в Угорщині (1001), Трансільванії (1147), Закарпатті (1185), Галіції (1238), Буковині (1348), Молдові (1352) духовну службу в церквах і монастирях відправляли/правили, серед інших, нащадки стародавніх саксів слов'янського походження —  українці-вукри. Таким чином, маємо дату початку “золотого віку” Молдовської Церкви, який тривав до XVII ст., оскільки з тих пір, з Божою поміччю, сила духу молдован отримала  підтримку і захист сили зброї стародавніх саксів (українців) і ніхто вже не міг руйнувати і грабувати церкви, монастирі, міста і села в Молдові, знищувати народ безнаказано.

 Розкольники, спекулянти та різного штибу анархісти від віри намагаються нав'язати хибну думку, що нібито Молдовська Церква “жила своїм Богом” і нібито не була в духовному та канонічному зв'язку з Патріархом Константинопольським. Це абсолютна нісенітниця і вигадка, бо з 839 року всі воїни меча і духу (див. Руни і герб САС) — епіскопи і священнослужителі зі стародавніх саксів знаходились під духовним захистом та підтримкою Патріарха, про що збереглися давні літописи та документи написані греками, німцями, слов'янами. Всі вони сходяться в тому, що духовним центром православної віри східного обряду був Константинополь. Наприклад, красномовну ілюстрацію і підтвердження сказаного маємо після повернення українців Саса, Балка та Драга в Закарпаття. Так читаємо - “Ставропигійський монастир св. Михаїла у Грушеві, нині Тячівського району на Мараморощині, належав до здавна відомих закарпатських монастирів. Коли і хто заснував цей монастир невідомо. Однак знаємо, що він існував ще перед татарською навалою на Угорщину 1242, бо опісля грушівські монахи жалувались угорському королеві Бейлі ІV (1235-1270), що під час нападу татар їхній монастир був цілковито знищений, а з монастирем пропали також усі монастирські грамоти. Тому вони просили короля, щоб дозволив їм наново відбудувати Святомихайлівський монастир. Виглядає, що король задовільнив прохання монахів, бо вже при кінці ХІІІ ст. є знову згадка про Грушівський монастир. Грушівський монастир набув важливого значення у половині ХІV ст., після того як волоський воєвода Сас († 1364) взяв Грушівську обитель під свою охорону й розбудував новий монастир. Опісля його сини, воєвода Балица і Драг, спорудили монастирську церкву й забезпечили Грушівський монастир посілостями трьох сіл, а саме: Грушева, Кривого та Тересви, як також млином на річці Сопунка, де вона впадає у Тису. Забезпечивши монастир, Балица і Драг звернулися відтак з просьбою до Царгородського патріарха Антонія ІV (1391-1397), щоб узяв Грушівський монастир під свою опіку, надаючи йому права ставропігії”.(1391 р.)

 Балка на троні Молдовської Землі змінив син Лацька брата Саса з династії Дагоша — Богдан I Засновник, який в результаті не згоди з політикою угорського короля відділив молдовські землі і став засновником незалежного Молдовського князівства — колиски сучасної держави Молдова. Зауважимо, що у Богдана I Засновника на той момент був такий же родовий лицарський герб, що і у рідних братів Драгоша і Драгха на основі кровно родинного зв’язку. Не тільки з Драгошем, а і з Богданом I в Молдову також прийшли не менше кількох тисяч українських (за етнічним походженням) воїнів та священників і це видається направду, бо без достатньо чисельного війська навіть такий відважний воїн і зірви голова, як Богдан I, навряд чи зміг би кинути виклик королю найбільшої і наймогутнішої  тогочасної держави Європи — Угорського королівства.

 Одною з центральних в Молдовській Православній Церкві була ідея єдності всіх православних народів. Служба церковнослов'янською мовою (в українській редакції) згуртовувала молдован і русинів-українців, які складали значну кількість населення князівства. В грамотах канцелярії молдовських господарів згадуються угорці, цигани, армяни, греки, татари і сакси (не мною і не тепер придумано), але ніколи володарі не називали етнічним іменем ні молдован, ні українців, не роблячи між ними цілковито жодної різниці в правах, обов'язках і статусі. Така мудра національна політика існувала протягом віків, що навіть у XIX ст. у молдован залишався у вжитку вираз «пэмынтень молдовень» («земляне молдавские»), що розповсюджувався на всіх без виключення жителів Молдовського князівства, поза залежністю від їх етнічного походження. Задамо собі таке питання — А чому перші господарі Молдовського князівства сповідували таку національну політику.  Чому вважали всіх людей рівними перед Богом і державою (законом)? Чому не ділили людей за етнічним походженням? Для того, щоб правильно відповісти на ці питання, необхідно знати добре знати моральні засади і принципи самих господарів — Драгоша I, Саса, Балка, Богдана I Засновника і так до Стефана VI Рареш (VIII) і далі. У всіх них це було внутрішнє переконання, яке вони отримали у спадок від предків свого роду. Їх благородні предки 200 років воювали в Саксонії з франками і німцями саме за це, за ці принципи. За волю, честь і людську гідність. (див. Укри: Міф чи реальність?). Тому жодний з них не міг собі навіть і уявити, що можна жити з своїм народом якось інакше. Другим фактором, який теж сприяв проведенню такої правдивої і благочинної християнської національної політики був історичний досвід саксів з Трансільванії в Угорському королівстві. Там, у своїх братів по зброї - угорців, вони з 1001 по 1352 рік були, як рівні серед рівних, без жодного етнічного поділу, що докорінно відрізнялось від поглядів їх заклятих ворогів - тевтонів. Це також сприяло створенню умов консолідації та об'єднання всіх мешканців Молдовського князівства, незалежно від етнічного походження. Навіть самих господарів у Молдові не називали саксами, а звали лицарями, що походять від стародавніх молдовських родів, хоч і не уточнюють звідки взялись ці роди, які в них родові бойові знамена і герби, та яке етнічне походження засновників цих родів. Збройний захист країни та народу, трудолюбіє народу і чудові природні умови, чесна національна і соціальна політика - все це дало можливість швидко налагодити та зміцнити економіку молодого князівства. Уже внук Богдана I Засновника — Петро I Мушат, як свідчать давні письмові документи, міг собі дозволити позичати срібло сундуками та бочками європейським володарям. І замітьте, без примусу, без визиску, і з, очевидно, незадіяних надлишків, бо господарі також тратили державні кошти на зброю і оборону, будівництво, економіку та інші невідкладні цілі, яких у кожному господарстві вдосталь. Оскільки молоде Молдовське князівство жило не з грабунку сусідів, не з данини від інших народів, то з цього слідує, що перші молдовські господарі — Богдан I, його син Роман і внук Петро I, розвивали державу завдяки власним ресурсам, тобто налагодили торгівлю і економіку на сонячній, благодатній, родючій землі молока, бринзі, меду і вина з працелюбивим молдовським і українським народом.

 Кумедними видаються розмови — кого в Молдовському князівстві було більше, даків, фракійців, молдован, мунтян, волохів, болгар, греків, українців тощо. Десь, як наприклад в Буковині — більше було українців, десь молдован, або інших етносів, але справа не в цьому. Справа в тому, що з приходом саксів (вукрів), як вважають сучасні молдовани зі старовинного молдовського роду, з їх військово-політичним управлінням країною, з культурним і духовним розвитком суспільства в часи правління саксів, з утворенням державності Молдови у вигляді Молдовського князівства всі етнічні групи, всі племена і народи отримали рівне право на життя і розвиток, як фізичний так і духовний в новій державі, гарантований державною владою, церквою і захищений зброєю від зовнішніх посягань. В цьому була вища справедливість віри східного обряду, яка проповідувана Константинополем і втілена в практику стародавніми саксами в молодому князівстві для всіх —  як корінних мешканців, так і приходьків з інших земель не залежно від етнічного походження. І стійкий ріст з XIV ст.  кількості місцевого населення є найкращим свідченням на користь дружби народів в Молдовському князівстві, на користь правильності втілення християнських заповідей та ідеалів світською та духовної владою в Молдові середніх віків, на користь формування нової нації — молдовської,  молдовського народу, який включає в себе різні етнічні спільноти, молдован, гагаузів, мунтян, румун, болгар, українців ... тощо.

 Про праведність у вірі, дотримання християнської моралі і принципів гуманізму в повсякденному житті православними християнами (від Патріарха та стародавніх саксів) Молдови, Трансільванії, Закарпаття, Галичини свідчить такий документальний факт. На початку XIII ст. римський престол нарікає на те, місцеве населення на схід від Карпат, що говорить на “зіпсованій латині”, складається з “схизматиків” (тобто православних) і успішно протистоїть діяльності папських чернеців (монахів) та епіскопів серед половців, так успішно, що навіть члени військово-чернечих орденів тевтонів та іоанітів, які були послані туди в підтримку місіонерам, “причащаються разом з  схизматиками і переходять на їх мову та спосіб життя”. Правдива віра —  це той наріжний камінь, що об'єднав православний народ в одному князівстві.  До XVII ст. церковнослов'янська мова була переважною, але не єдиною мовою в письмовому користуванні у церковному середовищі як в Молдові, так і Валахії. До речі, як відомо, латинь широко використовувалась і в світському житті, в канцеляріях багатьох європейських держав —  Угорщині, Польщі, Литві та інш. Поза всяким сумнівом, що церковнослов'янська мова займала важливе місце в переліку молдовських цінностей. Вона продовжила болгарську традицію і була рідною мовою русинів — нащадків жителів Русі. Вони в значних кількостях також переселялись на  малозаселені землі Молдови. Історичний факт добровільного переходу українців з польської Галіції в Молдову говорить про створення в Молдовському князівстві кращих умов для вільного проживання українців  ніж на Батьківщині. Те що господарям на зорі Молдовського князівства не вистачало людського ресурсу, населення свідчить і той факт, що результаті перемоги у збройному конфлікті з Польським королівством господар Стефан Великий і Святий взяв не золото і срібло, не худобу і майно, а переселив 100 тисяч українців-русинів з Галіції (сучасної Львівської області). Тут потрібно звернути увагу на такі факти: по-перше, вони були кровними і духовними братами і самому Штефану чел Маре і всім іншим саксам та слов'янам в Молдовському князівстві; по-друге, вони були переселені не як раби, а як рівні і вільні громадяни, їм надали землі і права для впорядкування світського і духовного життя в нових землях. Поза всяким сумнівом, якби була така можливість, то господар взяв би і більше православного народу для зміцнення своєї держави. В свою чергу Штефан добре знав, що робив; знав що переселяє до себе не ворогів, а друзів; знав про про настрої і потреби українців.

 Необхідно також уточнити, що церковнослов'янська мова саме в українській редакції використовувалась під час літургії в храмах і монастирях, а також була однією з офіційних мов Молдовського князівства. Ця мова була близькою до розмовної мови русин-українців в Молдові, але будучи літургійною мовою та мовою богослужбових книг вона мала особливий статус у місцевого населення. Вона через проповіді і духовну літературу також впливала на формування мови молдован, спрощувала і допомагала налагодженню зв'язків  Молдови з Галицькою Руссю, Києвом та Москвою. І це зовсім не заперечувало того факту, що кожний православний молився і звертався до Бога на своїй рідній мові, бо священники лиш посередники між людиною і Всевишнім.

 Заради справедливості відмітим, що не тільки об'єктивні причини, військові  дії проти турків-османів не дозволили Лайошу I (Людовік Великий) повернути незалежне Молдовське князівство до Угорщини.  Утвердженню Молдовського князівства сприяли і суб’єктивні фактори — спільна віра, спільна мова і родинні зв'язки з саксами (українцями-вукрами) з Угорщини, тобто духовні, культурні, психологічні фактори. Можна припустити, що вага, роль і заслуги саксів перед угорськими королями сприяли залагодженню цього конфлікту. Цілком логічно, що не могли сакси з Марамурашу довго і запекло воювати зі своїми братами з Молдови, а  етнічним угорцям було не до того. В кінці-кінців угорський король за Молдовське князівство віддав маєтки Богдана I  Сасу і його синам. На цьому конфлікт вичерпався. Як би там не було, але подальша історія показала нам не війну, а зразки дружби і підтримки братніх народів.

 Від Богдана I влада перейшла до його молодшого сина Лацька (Владіслава) (1345-1375), який займався архіепископською діяльністью. Все таки Богдан I і Лацько, певно, відчували свою провину перед родом і Патріархом Константинопольським, а з іншої сторони без віри і духовності будувати державу теж не могли. Виховуючись з дитинства, як духовна особа, він перший з молдовських господарів розпочав пошук шляхів до духовного зміцнення держави. До Лацька землі Молдови входили до сфери духовного впливу Галицького православного епіскопату (з 1371 року Галицької митрополії).   На початку 1370 року він, з політичних міркувань, написав листа Папі Урбану V, в якому йшла мова про прийняття католицької віри і про епіскопа для столиці князівства — м.Сирету. Цього листа він передав не через угорське папське представництво, а напряму з допомогою францисканських ченців з польських територій: Миколи Мельсака та Павла Свідницького. Папа доручив висвятити польського францисканця Анджея Ястренбеця епіскопом Сирету. А 3 вересня 1371 року Папа Римський Григорій XI призначив другого епіскопа в город Мілков.  У Лацька був і особистий мотив. Він хотів, щоб Папа Римський дозволив йому розлучитись з дружиною, від якої у нього не було спадкоємця, але в листі від 25 січня 1372 року понтифік відхилив це прохання. Між тим невдовзі Лацько переконався, що корінне населення — молдовани і його одноплемінники слов'яни (руси) противляться католицизму (побачили реальну різницю між східним і західним підходом до віри), а також втручання нової релігійної влади в державні справи господаря, змусило його звернутись до Галицького архіпастиря, щоб він висвятив для Молдовського князівства двох своїх, вибраних молдованами епіскопів. Митрополит Галицький Антоній висвятив у 1371, чи то у 1373 році для Молдови, епіскопа Йосифа з перебуванням в Білгороді (Четатя-Албе). Таким чином Лацько повернувся до віри предків Драгошів. В часи Лацька в папській титулатурі з'являється термін «Laczko, dux Moldaviensis» (Лацько, господар Молдови), хоч, як відмічає історик Ніколає Йорга, Молдовське князівство було ще доволі мале і з незахищеними кордонами.

 Від Богдана I був і Петро I Мушат, Петру I Мушат (рум. Petru I Muszat, *? - †1391) - молдовський господар в 1375-1391 роках, стародавній сакс (вукр) за етнічним походженням. Сповідував православну віру східного обряду. Рідна мова — українська.  Петро I Мушат був видатним господарем Молдови: він першим об'єднав і укріпив кордони Молдовського князівства: від Північних Карпат до Чорного моря; вдосконалив структуру державного управління, чеканив першу молдовську монету, позичав срібло майбутнім королям (Владіславу Ягайло), за що отримував землі для держави; від нього збереглась перша грамота, яка підписана молдовським господарем; він же першим в своїй титулатурі уточнює, що являється володарем Dei gracia (милість Божою); він побудував церкву святої Трійці в Сиреті; при ньому Сучава стала столицею середньовічного Молдовського князівства. Підтримував тісну дружбу з Польським королівством. Тут потрібно відмітити, що роду САС ніколи не бракувало ні хоробності, ні твердості у вірі, ні розуму, ні матеріальних ресурсів (грошей і скарбів). Питання стояло лише в тому, що ці кошти лицарі гербу САС протягом століть використовували не на власне збагачення, а на справедливі, богоугодні справи — на розвиток держави і суспільства. Так можна сказати, що молдовські кошти Петра I Мушата, які він позичив Владіславу Ягайло, за великим рахунком, зіграли важливу історичну роль, пішли на перемогу над німецьким орденом в Грюндвальській битві, тобто пішли на порятунок слов'ян і православного світу від німецького завоювання.

 Велику увагу Петро I Мушат приділяв розвитку духовності народу, Молдовській Церкві. Природньо, що цей енергійний та прозорливий володар молодого ростучого і  швидко розвиваючогося князівства не міг майже два десятиліття правити без впорядкування духовності і моралі, без  налагодження життя в духовній сфері, без підтримки духовенства і високого ієрарха, який би керував Церквою і виконував епіскопські обов'язки. Тобто ріст економіки, військової могутності, ріст добробуту і чисельності потребував піклування про морально-етичні норми та духовність народу. Будучи вихідцем з родини православного лицарського роду герба САС, Петро I Мушат вважав одним з найважливіших своїх завдань в державному будівництві —  розвиток церковних структур, для чого впровадив верховну ієрархію — Метрополію в Молдовському князівстві. Він теж звернувся до Антонія, Митрополита Галицького, з проханням про висвячення в сан двох молдовських епіскопів Йосифа і Мелетія. Ця традиція збереглась до XX ст. Так після звільнення Закарпаття з під влади Угорщини, в минулому столітті, постало питання де висвятити свого православного українського епіскопа. Для цього влада і духовенство не звертались ні в православний Київ, ні в Москву, а звернулись у братню Молдову. І вже митрополит Молдовської Православної Церкви висвятив епіскопа для українців з Закарпатської Русі. Як кажуть (рус) “Долг платежом красен.”

 Однак повернімось до наших русо-влахів. Після висвячення їх в сан Петро I господар Молдовського князівства залишив  епіскопа Йосифа в Сучаві (з 1373 р.), столиці князівства, з титулом “владика” (архірей, митрополит). Другий епіскоп Мелетій перебував в місті Роман. З 1387 року Йосиф став митрополитом Молдовської Православної Церкви. Це, звичайно, дало привід Константинопольській патріархії проявити особливий інтерес до Молдовської Церкви. Патріарх Антоній IV з Константинополя присилає ще двох своїх ієрархів. Вони спробували, але не змогли завоювати довіру народу. Митрополит Йосиф користувався високим авторитетом у віруючих, молдовського господаря, духовенства і бояр. Велику довіру виявляла паства до голови Молдовської Церкви і при наступних господарях Романі та Стефані I. В перемовинах з Патріархом, та у внутрішньому житті князівства господарі та митрополити підтримували один одного на благо народу та князівства. Не будемо детально переповідати цю історію, а лише відмітимо, що Патріарх Антоній IV здійснив чотири спроби поставити в Молдовському князівстві свого епіскопа та написав чотири листи до молдовського господаря.  При четвертій спробі він доручає протопопу Петру  тимчасове керівництво Молдовською Церквою.  В листах, які протопоп Петро привіз в Молдову, містяться накази, вимоги і погрози Патріарха Константинопольського Антонія IV. Проаналізуємо маленьку цитату з цього документу, щоб прояснити ситуацію. Патріарх називав Йосифа і Мелетія “псевдоепіскопами” та писав: “ви, епіскопи Русовлахії, якщо не підете з цієї церкви (Молдовської), то будете відлучені від церкви, порушники закону...”. В цій стрічці є три питання, які потрібно детально роз'яснити, щоб дізнатись, що точно знали молдовські господарі і що недооцінював Патріарх. Перше, це хто такі “русовлахи”? Ми точно знаємо з історичних джерел, які підтверджені документами Візантійськими, Східно-Франкськими, слов'янськими, що так звані “русовлахи”, в тім числі і Йосиф та Мелетій, були нащадками слов'ян з Саксонії, які після 1001 року переселились спочатку в Трансільванію (там вони звались саксами), а після 1238 року в Червону Русь (див. Мій лицарський герб Drag-Sas). Тому їх і називали “русовлахами”. Друге, яке етнічне та християнське походження “русовлахів”? За етнічним походженням це були стародавні українці з Саксонії (сакси), які розмовляти на мові яку розуміли в Києві, найімовірніше з племені Вукри (див. Про походження Drag-SAS). Константинопольські Патріархи  з 839 року, що також засвідчено давніми візантійськими документами, підтримували з ними тісні духовні і військово-політичні стосунки. Імператор Костянтин Багрянородний підтверджує в своїх хроніках, що в його часи вони, українці з Саксонії, були вже хрещені і православними східного обряду, добре знаними в Патріархії і Константинополі. Він навіть, ймовірно, рекомендує княгині Ользі з Київської Русі залучити православних стародавніх саксів, як епіскопів і священників для Хрещення Русі. Через два роки після поїздки в Константинополь княгиня Ольга надсилає до короля західного обряду Оттона I у Східно-Франкське королівство посольство, з метою отримання українського православного епіскопа східного обряду для Києва (див.Замисел княгині Ольги  і  Драго-Саси). Про це також збереглися письмові свідчення в німецьких та слов'янських літописах тих часів ( 959 рік). Третє, що такого особливого знали молдовські господарі? Про те, хто такі брати українці Йосиф і Мелетій, звідки вони прийшли і звідки і яка в них православна віра дуже добре знав   Петро I Мушат і наступні господарі Молдови з родинних архівів свого родоводу Драгошів. Він точно знав основну християнську заповідь володаря —  де правда, там Бог і що Бог завжди на стороні правди, бо знав про правдивість віри і законність отриманої митрополії для молдовського князівства, яка походила від православних саксів з Саксонії. Так було в Трансільванії, в Галицько-Волинському князівстві, в Закарпатті та на Буковині. Тому з Патріархом Антонієм IV велись чемні перемовини і пошуки взаєморозуміння, але жодний з шести господарів не міг з родинних і сповідуваних морально етичних норм відмовитись від своїх правдивих епіскопів, тим більше, що знали, як це може нашкодить інтересам молодої держави, яким було Молдовське князівство. Як випливає з праць істориків, які досліджували спроби Константинопольського Патріарха віддати управління Молдовською Православною Церквою грекам, «многие молдавские церковники не признали протопопа Петра как представителя Патриарха и упрекали его в узурпировании власти. А митрополит Иосиф, клер и бояре, которых патриарх не простил, не обращали никакого внимания на угрозы. Штефан I-й (внук Петра I Мушата), господарь Молдовы, в свою очередь, не хотел и слышать об отстранении своего митрополита, который пользовался всеобщим уважением». Тепер зрозуміло чому.

 Отже, цю ситуацію можна цілком логічно пояснити з позицій стародавнього роду саксів-вукрів (стародавніх українців, як їх звали в Молдові — русів, русинів, або русовлахів). Правоту молдовських господарів у цьому питанні підтверджують і такі подальші історичні факти. Йосиф був Митрополитом Молдовської Церкви при шести господарях, що не могло не стабілізувати внутрішньополітичну обстановку та позитивно впливати на ситуацію в князівстві. Молдовський господар Юга (1399-1400) також з роду стародавніх саксів,  за узгодженням з митрополитом Йосифом , не заперечує проти висування претендента Теоктиста в якості наступника митрополита. Приблизно в цей час помер Патріарх Антоній IV. Постало питання покращити взаємне порозуміння між  Константинополем і Сучавою, між Патріархом і Молдовською Церквою. Ця благородна і угодна Богу місія випала на долю нового Патріарха Матфея I і господаря Молдови Олександра Доброго (1400-1432). Саме при них Митрополія Молдови, а також канонічний статус першого митрополита — Йосифа, було визнано Константинополем у 1401 році, коли в своєму посланню до господаря Молдовського князівства Олександра Доброго, Патріарх Матфей дав повноваження “істинним епіскопам і законним митрополитам Молдови”. Таким чином Константинопольський Патріарх погодився зі встановленням в Молдові особливої традиції — вибрані ієрархами, можливо,  з дорадчим узгодженням з господарем, свого митрополита, а Молдовська митрополія добровільно ввійшла під юрисдикцію Константинопольського Престолу на правах автономії. Зауважимо, що світський господар в Молдовському князівстві не мав права голосу при виборі митрополита, як і право вето, а мав лише моральний авторитет та відповідальність за долю князівства, але заради блага країни та народу питання завжди узгоджувалось шляхом загальної згоди — консенсусу між світською і духовною владою. Про збереження традицій автономії внутріцерковного життя через триста років підтверджує і господар Молдови Дмитрій Кантемір, який писав у третій частині “Опису Молдови” (“Про релігію молдован. Про церковну ієрархію”): “Митрополит Молдовський має в Східній Церкві особливу перед всіма іншими честь. Він, хоч і не носить титула Патріарха, називаючись митрополитом Молдови і архіепіскопом Сучави, не підчиняється жодному Патріарху. Не дивлячись на те, що благословіння приймає від Константинопольського Патріарха. Не може він не бути вибраним ним і не зобов'язаний, як інші митрополити, очікувати псифона (затвердження) від Великої Церкви, він має таку ж велику владу в своїй митрополії, як і Патріарх у своїй”. Пізніше це підтверджували також і митрополит Гавриїл (Бенулєску-Бодоні), епіскоп Неофіт (Скрибан) і  інші ієрархи і історики церкви.

 Від Богдана I Засновника отримав у спадок фамільний герб, на основі кровно спорідненого зв’язку, не менш знаменитий захисник і збирач молдовських земель, нащадок слави Богдана I Засновника — Стефан чел Маре (Штефан Великий) по материнській лінії: дочки Владіслава внучки діда Богдана I  Маргариті. Ось, як в історії він розказав нам про це. Штефан Великий прикрасив його могилу плитою, на якій вибитий слов'янською мовою наступний текст: «Благочестивый господарь Земли Молдавской Ио Стефан воевода, сын Богдана воевода, украси гроб се своему прадеду, старому Богдану воеводе в лето 6988 (1480) месеца января 27».

 В Молдові тих часів були закладені православні церкви і монастирі, які збереглись до сьогодні, народилось і вдосконалилось особливе письмо  “молдавський устав”, яке вважається вершиною слов'янської рукописної книги. Тільки в Буковині Штефан чел Маре збудував чотири монастирі і три церкви. Одна мова, одна релігія, одна кров військово-політичного керівництва князівства зміцнювало його силу.

 Так як і  Володимира Хрестителя з варяжського роду Рюриків в Київській Русі, якого слов'яни визнали своїм  слов'янським князем, а не приходьком, так і Штефана чел Маре молдовани визнали своїм молдовським (а не слов'янським, яким він був насправді за родовим походженням) Господарем.

 Консолідуючу, об'єднувальну функцію православної віри підсилив і спротив Молдовської Церкви мусульманським завойовникам: в церковних літописах прославляється антитурецька боротьба, а союзники мусульман — валахи — засуджуються,  як зрадники і вороги християнства. Молдовське князівство і народ усвідомлювали себе не просто одним з християнських народів, але і “охоронним щитом”, форпостом християнства на шляху татар і турків. Після падіння під ударами турків в 1453 році Візантійської імперії, коли турки намагались ліквідувати православ'я і монастирі Афона, позбавивши їх доходів, господар Стефан чел Маре (етнічний вукр і вже законний молдованин) надав Афону у господарське користування церкви князівства разом з землями, чим спас монастирі Святої гори від розорення. Це само по собі говорить про тісний духовний зв'язок Молдовської церкви з Патріархом Константинопольським. Така духовна взаємопідтримка в подальшому врятувала і саму Молдовську церкву, бо згідно османським законам, податковий імунітет, який отримали монастирі Афона, був розповсюджений на підвладні їм монастирі Молдовського князівства і таким чином мусульманська армія їх не чіпала під час своїх військових компаній. Тим самим в князівстві, яке часом попадало під Стамбульський протекторат, були створені незалежні від мусульман осередки розвитку православної віри, культури і економіки.

 Не тільки тевтони будували по Європі міста-фортеці. Сакси (вони ж вукри) в Трансільванії збудували сім фортець. Нащадки і соратники Драгоша збудували не одну фортецю, як Турка або Тустань в Галичині. А нащадки і соратники Богдана I засновника за наказом Стефана чел Маре заклали, зокрема, і три фортеці над Дністром. Спочатку ці фортеці на кордонах Молдови були дерев'яні, а потім зведені в камені. Відіграли значну роль у відомих історичних подіях. Чудово збереглися до наших днів. Одна з них, та що в середній течії Дністра, стоїть на Татарському броді і відома, як Сорокська фортеця (рус. крепость). З тих часів на гербовому картуші при вході до фортеці Сороки туристи можуть побачити герб. А в ньому півмісяць і шестикутну зірку. Саме шестикутна, а не, наприклад,  офіційна, з державного герба, восьмикутна - це данина і генетична пам’ять сучасних молдаван про Стефана чел Маре, про його руснаків. Також, до речі,  і півмісяць, як символ захисту, духовного зв’язку православних з Константинополем.

 Таким чином, як відомо з історичних джерел,  Драгош і Богдан прийшли на спустошену від татарських набігів землю Молдови, не самі, а зі своїми одноплемінниками, соратниками, товаришами по зброї - русинами, яких іменували в ті часи на місцевий молдовський манір — руснаками. Саме слово “драг”, з хорватської, яка є невід’ємною частиною давньої слов’янської, переводиться як “друг”, а драги, або молдовською драгошешти  - други, друзі, побратими. Термін “драга”, в цьому розумінні, аналог збройної ватаги, означає частину постійної княжої бойової дружини на чолі з своїм провідником — воєначальником. Це підтверджує і вся подальша військова історія Молдови. Саме єдиний родовий стержень об’єднував такі, здавалося б різні народи, коли неодноразово спільно руснаки-русини Молдови, Угорщини, Галичини і Буковини, Польщі  дружно, плечем до плеча, протягом багатьох століть виступали у військові походи разом, єдиним строєм, проти загарбників.

 Як справедливо відмічають вчені, вся молдовська культура, система молдовських національних цінностей, сам дух молдован і їх державність в  XIV столітті склалась під впливом Православної віри і Церкви, як суспільного інституту. Більше того, православна віра стала тією живою ниткою, яка на протязі довгих віків зв'язувала молдован зі східними слов'янами. Молдовани (румуни, волохи, які живуть між хребтом Східних Карпат і Південним Бугом) історично ніколи не "воспринимали" християнство від слов'ян, але ренесанс християнства при них відбувся і церковнослов'янська мова стала мовою старовинної Молдовської Церкви. Ось факт, який підтверджує духовну єдність Семигородської, Галицької, Закарпатської, Буковинської і Молдовської церков тих давніх часів. Статус митрополії церква в Молдові мала ще до утворення Молдовського князівства “від гір до моря” (від Коломиї до гирла Дунаю). І що цікаво, до 1401 року вона була в Галицькій юрисдикції. В 1401 році пройшла зміна Галицької юрисдикції (скасованій в 1349 році в зв'язку з входженням Галича до Польського королівства) на Константинопольську. Православна Молдовська церква була практично єдиною Церквою в Молдові. Як ми показали раніше, Молдовське князівство вже мало свого митрополита. Однак єдність державних і духовних ідеалів середньовічного лицарства, яке прийшло в Молдовське князівство, сповідувана на практиці саксами (вукрами) християнська православна мораль, таки підвищила статус духовних інституцій і вимог до світської влади (див. Руни і герб САС). Влада в Молдовському князівстві потребувала духовної підтримки для консолідації народу, та духовної санкції. Логічно, що митрополит, як і в православних сусідів, був другим після господаря державним діячем в країні, моральним авторитетом, наставником, а інколи і духовним суддею правителя, причому порушення володарем освячених Церквою моральних норм виправдовувало в очах молдован його повалення і навіть вбивство. Тому кожний господар намагався отримати духовну підтримку, можливо і нав'язати свою волю, але історичним фактом є те, що до другої половини  XVI століття Молдовська Церква володіла певною незалежністью навіть від світської влади. Це означає, що духовні справи вирішували не господарі Молдови, а патріарше управління Церквою, в частині загально церковних функцій та зовнішніх стосунків, і собори всіх епіскопів — Помісний Собор. Тобто в “золотий вік” Молдовської церкви вона мала автономію — повну свободу внутрішнього розвитку і розвою, знаходилась в стані гармонії духу і народу, навчаючи і виховуючи православний народ, виконувала соціальну роль, обстоюючи інтереси своїх прихожан, свого народу, своєї держави з точки зору православної віри, православних моральних цінностей. Православна віра пояснювала положення Молдови у світі і призначення людини в житті, формуючи на основі цього сам молдовський народ і систему цінностей цього народу. Звісно, що священнослужителі були самими освіченими людьми в князівстві і народі. Завдяки їх турботам Молдовська Церква стала стрижнем середньовічної молдовської культури. Збудовані при перших господарях  Нямецький, Бистрицький, Путнянський монастирі стали справжніми духовними центрами в Молдові: тут трудились переписувачі, а з  XVII ст і перекладачі богослужбових книг. В якості церковної виникла і оригінальна література на слов'янській мові: за замовленням господаря Олександра Доброго в 1402 році Григорій Цамблак склав на церковнослов'янській мові “Житіє Іоана Нового”. З цього можна зробити висновок, що і сам Олександр Добрий і еліта князівства чудово володіли слов'янською мовою, оскільки мали слов'янське походження.

 Молдовська Церква поклала початок і слов'яно-молдовському літопису, що зіграло виняткову роль в утверджені молдовської національної самосвідомості та ідентичності. Тут потрібно відмітити, що абсолютно ідентичні процеси пов'язані з старослов'янською мовою в церквах східного обряду на початку середніх віків проходили паралельно в Трансільванії (Румунська Церква), Галичині (Галицька митрополія) та в Закарпатті, з тією лиш різницею, що, наприклад, в Трансільванії (Угорщина) переважала офіційна латинська графіка (звідси походять і перші слов'яно-румунські літописи, зверніть увагу на той факт, що знадобилось ще 250 років, щоб народилась румунська мова в такому вигляді, яку ми тепер знаємо). Першими молдовськими літописцями, чиї імена вписані в історію, були священники — епіскоп Макарій, старець Каприянського монастиря Єфимій і чернець Азарій. Безсумнівні заслуги Молдовської Церкви і в розповсюджені кириличної абетки. Цей факт також вплинув на молдовську національно-культурну ідентичність. Треба відмітити, що корінне населення не зовсім добре розуміло церковнослов'янську та староукраїнську мову, оскільки спілкувалось на романській, саме тому Молдовська церква стараннями митрополита Молдовського Варлаама (1580-1657) здійснила в XVII ст.  переклад Святого Письма з церковнослов'янської мови на романську з застосуванням латинської абетки за зразком граматики Смотрицького і його видання, що вважається початком розвитку сучасної румунської мови. Молдовська церква стала ініціатором реформування освіти в Молдовському князівстві: в 1639 році в Яссах, при підтримці митрополита Київського Петра Могили, була відкрита перша молдовська школа — Слов'яно-греко-латинська академія. При заступництві Молдовської Церкви в Молдові виникло книгодрукування: на прохання господаря Василія Лупу митрополит Петро Могила і Львівське православне братство допомогли заснувати при монастирі Трьох Святителів у Яссах першу в князівстві типографію, яку згодом знищили окупанти. Опісля книгодрукування було поновлено зусиллями митрополита Досіфея при сприянні Москви.

 Отже, протягом століть Молдову (меншою мірою Валахію) пов'язували з Україною не лише військові, дипломатичні, торговельні, але і культурні та церковні відносини. Тому причиною — спільне минуле обох народів: русинів-українців та молдован — спочатку у межах Київської, потім Галицько-Волинської держав, спільні релігійно-культурні традиції. В XIV-XV ст. офіційною мовою у Молдові була церковнослов'янська (в українській редакції). У XVI-XVII ст. молдовські господарі стали фундаторами багатьох церков в Україні (зокрема, Успенської та Параскеви-П'ятниці у Львові). Син молдовського господаря Симеона Могили — Петро Могила, став видатним українським церковно-політичним і культурним діячем, Київським митрополитом. П. Могила взяв активну участь у створенні в Молдові та Валахії навчальних закладів на зразок Києво-Могилянської колегії, сприяв заснуванню у цих князівствах друкарень. У 1697 р. у Валахії було видано граматику М. Смотрицького, яка послужила зразком і для першої румунської граматики. Ось і напрошується питання, ким за етнічним походженням був господар Симеон Могила, романізованим дакійцем, фракійцем, чи, може, слов'янином-українцем?

 Стародавні сакси та русини-українці ніколи нікому не насаджували насильницьким шляхом слов'янську мову. Тому молдовани (так і румуни Валахії та Трансільванії), як етнос і майбутня нація, до 1944 року ніколи не були двомовними, інакше вони би розуміли церковнослов'янську мову  і не виникало би потреби перевести все суспільне життя народу на його рідну — в Румунії румунську, в Молдові молдовську мову. Якщо порівнювати слов'яно-молдовські та слов'яно-румунські документи, то в останніх помилок чи не більше, що говорить про меншу кількісну присутність русинів. З документів того часу відомо, що автори слов'яно-румунських документів не володіли слов'янською (українською) мовою, а вивчали її в Сербії, Болгарії, Києві. Саме тому ці документи, які написані  румунською, в перемішку з сербськими, болгарськими і українськими (києвослов'янськими) словами і виразами, але всі вони рясніють кальками з розмовної латині — молдовської та румунської мови, що говорить не про двомовність, а про використання в житті рідної мови тими, хто це писав. А церковнослов'янська мова в Трансільванії відрізнялась від церковнослов'янської мови в Молдові лише тим, що в першому випадку застосовувалась в письмі латиниця а в другому кирилиця, тобто відрізнялись, по суті, абеткою. З сучасною розмовною та літературною мовами молдовською та румунською питання складніше і це є предметом роботи фахівців з мовознавства.

 З цього факту, а саме, впровадження в життя мови корінного населення, можна зробити висновок, що до 1632 року місцеве населення Молдовського князівства повністю відродилося, стало абсолютно переважаючим кількісно і якісно, само ідентифікувалося і вже об'єктивно потребувало повного переходу держави на зрозумілу всім рідну молдовську мову для подальшого національного розвитку. Це і є початок формування нової нації. Саме тому сам митрополит Варлаам писав свою рукою, що його книжки написані на романській (майбутній румунській) мові. Більше того, йому належить перше визначення поняття румун: “всі православні Молодови, Валахії і Трансільванії, які моляться на румунській мові”. Таке визначення він дав у своїй відповіді “кальвіністському катехізису”, в якому захищає православну віру від протестантських нападок. А оскільки тоді ще не було націй —  Румунської, Молдовської (з їх правом на самовизначення), то можна стверджувати, що і мова у цих народів було одна романська, яка склалась на основі розмовної латині. З утворенням держав і формуванням націй проходить процес формування їх мов, а саме румунської, та молдовської у XIX ст. - зі своїми особливостями та нюансами. Мова це сучасний атрибут держави та нації, тому без конкретної прив'язки до країни і часу ці суперечки суцільна софістика.  В одній унітарній державі, очевидно, такого питання, як відмінності між романськими — румунською та молдовською мовами, не виникало б взагалі, принаймі так гостро. Наприклад, не загострюють ситуацію на відмінностях двох мов у самій Румунії — румунської і ромської. Як казав братам молдованам (і українцям) всесвітньо відомий український поет Тарас Шевченко: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля ...” — своя держава, своя мова, своя Церква. Молдова суверенна держава, якій не мало не багато, а 700 років, і вона сама вправі вибирати собі офіційну мову. І те, що овечка Міоріца заговорила у XXI столітті офіційною мовою — Румунською, Молдовською (діалект румунської мови) залишимо без коментарів. Зауважимо лиш те, що історію потрібно шанувати. Нікому ж (навіть запеклому шовіністу) не прийде в голову абсурдна думка на підставі того, що мову молдован і румун розуміють у Римі, заперечувати існування молдовської і румунської мов та називати їх “італійською” в Молдові (за сучасною аналогією “молдовський діалект італійської мови”) та “італійською” в Румунії (“румунський діалект італійської мови”); ці країни приєднати до Італії; а на підставі того, що моляться і відправляють літургію мовою схожою до “італійської” їх Церкви підпорядкувати Ватикану.

 Підсумуємо сказане. З Молдовської Церкви слов'янська мова перейшла у світські канцелярії. І в Валахії (Мунтенії) і в Молдові вона була державною мовою до  XVII століття. З XVII ст. в Молдові вживаються  старослов'янська, західноруська, молдовська мови.  Навіть в Трансільванії під угорським керівництвом і з латиномовною канцелярією, слов'янська мова була вживаною в письмі, була мовою, на якій тривалий час складались писання, надписи, рукописи. В наукових колах, термін “давня церковнослов'янська” ( “палеографічна українська мова”) означає “ мова слов'янської православної Церкви”. В Валахії і Молдові поряд зі слов'янським народним впливом, тобто зі сторони розмовної мови, необхідно враховувати і літературний слов'янський вплив (української мови). З цього часу можна говорити про широке впровадження і використання рідної молдовської та румунської мов у всіх сферах життя.

 В такому дусі продовжувався розвиток Молдовської Церкви і держави рівно 200 років, аж до господаря Стефана VIII. Стефан VIII Стефан VI Рареш ((VIII), (рум. Ştefan VI Rareşпом. 1552) — господар Молдовського князівства з 11 червня 1551 до 1 вересня 1552 року. Син Петра IV Рареша, молодший брат Іллі II Рареша. Помер бездітним. На ньому закінчилася чоловіча лінія династії Драгошів, що не могло не позначитись на історії розвитку Молдовської Церкви.

 Те що стратегія Драгошів працювала на інтереси Молдовського князівства підтверджує і позитивна практика владарювання в Молдові роду Могил. Однак не всі молдовани це до кінця розуміли і втілювали в практику життя.

 Реформація в Європі спричинила у молдовського боярства ще більш сильніше, ніж в українській і польській шляхті, заперечення традиційних культурно-духовних форм, зневажливе ставлення до історії власного народу Так за твердженням намісника (каймакама) Йордаке Русет-Розновану (1806), «прошлое Молдавии не представляет собой ничего интересного, ни одного события, достойного быть сохраненным в анналах нации». Видно таки молдовські господарі недооцінили і надто жаліли молдовське боярство. Воно не розуміло слов'янської мови і, як виявилось, своєї історії від початку державності. І намарне молдовани звертаються за роз'ясненнями до румун. Вони також не можуть їм допомогти в цьому питанні, бо історія Молдови по своєму унікальна. А унікальність історії Молдовського князівства полягає в тому, що її не можливо зрозуміти і трактувати лише з позицій господарів Молдови, прав’ячого класу, лише з позицій голих подій і фактів, без прив'язки до історії Молдовської Церкви та історії братнього українського народу. Насиченість славними історичними подіями, битвами і змінами настільки вражає, настільки швидка і не зрозуміла сучасним історикам, які відірвані від тогочасної дійсності, що сприймається як дуже важка для глибокого розуміння і видається незбагненною з точки зору абстрактної логіки — уявляється калейдоскопом мало логічних та ніби то не пов'язаних між собою фактів. Між тим, героїчна історія Молдован мало чим відрізняється від історії Спартанців часів царя Леоніда. Які ще народи можуть привести такі приклади героїзму, як молдовани, коли 40 тисячне молдовське військо виступало і успішно боролось проти 200 тисячного ворожого війська. І на відміну від спартанців в історії вони зробили це не один раз, а десятки і сотні протягом декількох століть. Тільки один Штефан чел Маре взяв участь у 36 битвах, з яких у 34 вийшов переможцем.  Історики не спромоглися навіть просто перерахувати всі битви, які переніс за 700 років молдовський народ, щоб вижити, щоб стати сучасною європейською нацією. Звісно, що перемога це не тільки заслуга полководця, а, насамперед, заслуга молдовського народу, його відважності, лицарській звитязі та силі духу. Як кажуть — яка держава, така й армія. Військо лиш показувало світу силу і дух молдовського народу під проводом свого командира. А нам кажуть, що немає нічого цікавого в історії такого невеликого, але героїчного народу. Незнання глибинної суті історії свого народу і породило через 400 років скепсис боярства. Певно з того, що оберігали їх господарі, як могли, від війн та походів, а боярська душа потребувала ратних подвигів та слави на полі бою. Мабуть слід було князям з династії Драгошів більше залучати їх на збройну допомогу угорцям, болгарам, мунтянам, сербам, хорватам, українцям,  полякам  та іншим товаришам по зброї. Але маємо факт, що берегти і дбати про їх мир і спокій у своїх володіннях. Однак, якщо перейти від емоційної сторони сказаного молдовським боярином до логічної і практичної, то можна побачити всі переваги “золотого віку” Молдовської Церкви. Це ті часи, коли теж було важко і скрутно, коли теж воювали з ворогами і боронили свою Батьківщину. Але в ті часи, в “золотий вік” господарі Молдовського князівства дбали, щоб не проливалось по всій країні “море сліз”, щоб не текли “криваві ріки”, щоб народ  зростав і множився, щоб формувалась і викристалізовувалась молдовська нація — мали генеральний напрям духовного розвитку молдован і держави, а Церква молилася і духовно боролася за мир в Молдові. Як кажуть китайські філософи — при мудрому володарі піддані не знають імені імператора, бо він так тонко і уміло керує країною, що не обтяжує власний народ, не заставляє його страждати, переживати голод і скуту, бути позбавленим елементарних умов виживання. З точки зору зарозумілого боярина це не вражає і не запам'ятовується. Але з точки зору молдовського народу це означає забезпечення на ділі права людини і народу на життя, означає мудре і вивірене керівництво державою без руйнівних і кривавих потрясінь (для народу в цілому), означає визнання факту зміцнення і розквіту молдовського народу під керівництвом вукрів з старовинного молдовського роду та Молдовської Церкви. Означає, не більше і не менше, як втілення в практику молитви - “Боже, бережи Молдову!” На жаль в Молдові ще не народились сучасні історики такого масштабу, як Грушевський, які би правдиво описали всю героїчну історію молдован, вказали і пояснили їх роль і гідне місце в світовій історії. А вона не позаду інших народів і зовсім не мале і непомітне явище, а, навпаки славне і звитяжне. Тільки розглядати цю історію потрібно не під лупою чи мікроскопом, а через призму Молдовської Церкви, щоб засіяла і заграла Молдова всіма барвами веселки, щоб постала історія хороброго народу у всій розписній красі, як традиційна розписна яскравими, нетмяніючими фарбами зовні і всередині старовинна, унікальна і неповторна автентична церква молдован в прямому і переносному змісті цього слова. Щоб доріс молдовський народ до розуміння власної історії, а не позичав розуму у інших, як це зробили при затверджені сучасного герба держави. Нагадаємо, що у 1859 році виникла держава Румунія. А вже у 1878 році після офіційного визнання етнічний мунтянин Тіту Лівіу Майореску назвав “золотий вік”, взагалі старовинну молдовську і валашську культуру — “східним варварством”.  В цьому теж немає нічого нового. Тевтони ще до часів Оттона I (912-973) називали православних лицарів не інакше, як “східними варварами”, але ось такий історичний факт —  він, як король Східно-Франкського королівства, переніс свою столицю в цивілізоване, збудоване нашими предками, слов'янське місто Магдебург. В чому воно полягало оте “східне варварство” , спробували хоча б поверхнево тут розібратись.  А якщо без емоцій, то це теж (хоч і своєрідне до екстравагантності, замішане на великому патріотизмі) визнання заслуг і чеснот, вкладу  східної Молдовської Православної  Церкви та слов'янського (українського) народу в історію стародавньої Молдови та Румунії.

 Для повноти картини слід згадати і таких шляхетних воїнів та захисників православної віри і Молдовської Церкви, як Деспот Воде, Іван III Воде Лютий,  Іван Підкова —  козацький кошовий отаман, молдовський господар (1577—1578). Рідний брат молдовського господаря Івана III Воде Лютого. На початку листопада 1577 року Іван Підкова за підтримки козацького загону на чолі з гетьманом Яковом Шахом почав боротьбу проти ставленика Османської імперії, молдовського господаря Петра VI Кульгавого. Козацьке військо розгромило загони Петра Мірчича, 30 листопада 1577 року визволило Ясси. Підкова був проголошений молдовським господарем, Яків Шах із козацьким загоном повернувся на Січ. Підкова для примирення з польським королем Стефаном Баторієм поїхав для цього до Варшави. Там його арештували. Підкову за присутності великої кількості народу й османських послів стратили у Львові 16 червня 1578 року за рішенням короля Стефана Баторія на Ринковій площі. Польська та українська шляхта була проти, тому він не міг стратити славного лицаря одразу під час сейму. Перед стратою за переказами в останньому слові гетьман сказав: “Мене привели на смерть, хоч у своєму житті я не звершив нічого такого, за що заслужив би такий кінець. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв для добра і користі своєї Батьківщини, і було у мене єдине бажання — бути їй опорою і захистом… “.

 Потрібно згадати і про великі заслуги в розвитку Молдовської церкви та молдовської держави старовинного молдовського роду Могила — Симеон, Михайло, Петро, Костянтин, Олександр, Мойсей. Ось хто дійсно розумів справжню історію Молдови, істино молдовську душу, прагнення молдовського народу, а нам кажуть, що немає нічого значного і вартого уваги. Їх сумарний період правління з 1606 по 1661 рік складає всього біля 50-60 років, а як багато вони зробили для Молдови та Молдовської Церкви. А секрет їх успішної діяльності на благо свого народу чітко проявляється у тому, що вони проводили у життя традиційну, започатковану ще династією Драгошів внутрішню і зовнішню державну політику. Всіма силами і помислами працювали на рідну країну і її народ. Такою ж успішною була і їх політика стосовно духовності і культури, стосовно Молдовської церкви. Могили також подарували світу знамениті церкви і монастирі, які служили розвитку молдован аж до приходу радянської влади з атеїстичним підходом до релігії.

 Після  XVI ст. роль саксів в управлінні державою та в Молдовські Церкві поступово зменшується, що, певно, пов'язано з їх перетворенням в справжніх молдован та іншими незалежними від них обставинами. Молдовани (без історичної закалки вукрів з Саксонії), на жаль і шкоду собі, втрачають внутрішню опору на власні сили. Саме в цей час виникає ідея приєднання Молдовського князівства до великої могутньої і сильної православної держави, як основи проекту молдовського національного спасіння (від мусульман), і ідеологами цього проекту виступали ієрархи Молдовської церкви. Вони з Молдови не бачили різниці між православними світськими володарями, між православними церквами в Галичині, Києві і Москві, якої в церковному житті, до речі, в ті часи ще не було. Україна, як держава між Польщею та Московією, перебувала у хиткому і непевному становищі. Найважливіші дипломатичні місії, які направляли в Москву з проханнями про прийняття Молдови під скіпетр московського царя, очолювали митрополит Сучавський Гедеон (1656), ігумен Феодор (1674) митрополит Досифей (1684). Останьому належать слова: «Свет из Москвы идет к нам, сияя длинными лучами и добрым именем под солнцем». Провідну роль в переговорах з Московією грали митрополити Гедеон (1711), Никифор (1739) і Гавриїл (1769-1774). Ці тенденції особливо посилились після завершення епохи правління роду Могила. В жовтні 1806 року, коли почалась нова російсько-турецька війна, митрополит Веніамін Костаке в своєму пастирському посланні сформулював ціль молдован в цій війні: «Истинное счастье сих земель заключается в их присоединении к России». Однак чотирьох  річне перебування російської армії в Молдові та Валахії швидко остудило гарячі голови. В Російській імперії і Російська Православна Церква змінилася в порівнянні до тієї, що була в часи Стефана чел Маре, або навіть пізніше за Петра Могили, тобто  до приходу в Москву з Києва митрополита Стефана Яворського, під впливом реформ Феофана Прокоповича — перший Всеросійський Імператор докорінно змінив православні традиції церковного життя і управляння. Київська Церква теж втратила автономію. Молдовани побачили різницю між православними традиціями, підходам і цінностями в Галичині, в Києві та в Російській імперії. Стало цілком очевидним протиріччя між намальованими з історичного досвіду ідеалами, що побутували в  Молдові і Україні, та практикою Росії. Виявилось, що це дві зовсім різні речі.

 В  XVII столітті завершується і “золотий вік” Молдовської церкви та починається новітня історія, з новими викликами. “Золотий вік”, тобто часи гармонії Молдовської Церкви з Богом і народом, поступаються часам духовної боротьби за збереження традицій та автономії. В 1711 році Молдовське князівство і Валахія (Цѣра Рȣмѫнѣскъ) перейшли під управління князів, яких призначав султан з декількох сімей греків-фанаріотів. Церковне життя зазнало значної елінізації: церковнослов'янська мова була замінена в містах на грецьку, а в селах її витіснила румунська мова. Цей факт прискорив перехід на молдовську і румунську мову не тільки в молитвах, а й у використанні їх в якості літургійної мови в майбутньому. На подальшу історію і розвиток Молдовської Церкви суттєвим чином, і про це  слід пам'ятати, впливають дві історичні події, два конкуруючі зовнішні процеси. Обидві ці події пов'язані зі зміною канонічних принципів функціонування православної церкви у сусідніх народів, які претендують на покровительство і розповсюдження свого впливу в Молдовській Церкві. Перша, це реформа Російської Православної церкви. Петро I (перший Російський імператор)  запросив вихованців заходу реформувати східну церкву (Феофан Прокопович). На цьому Патріаршество в Російській імперії і завершилось. (рус) “Члены Святейшего правительствующего синода назначались императором. Представителем императора в Синоде был Обер-прокурор Святейшего Синода. По упразднении Петром I (1701 год) патриаршего управления церковью, с 1721 года вплоть до августа 1917 года (номинально существовал до 1 (14) февраля 1918 года) учреждённый им Святейший Правительствующий Синод был высшим государственным органом церковно-административной власти в Российской империи, заменявшим собой патриарха в части общецерковных функций и внешних сношений, а также соборы всех епископов поместной церкви, то есть Поместный Собор. Правительствующий Синод действовал от имени Императора, распоряжения которого по церковным делам были окончательны и обязательны для Синода”.

 Друга, це виникнення у 1859 році нової держави — Румунії і, як наслідок, утворення Румунської Православної Церкви під німецько-австрійським впливом. Посилився вплив влади на Румунську Церкву, а не навпаки, як це було традиційно прийнято в православ'ї східного обряду. Уряд Олександра Іони Кузи оголосив про підпорядкування Православної Церкви світській владі і секуляції церковного майна — вилучення церковної і монастирської власності на користь держави. Повчальний і показовий відвертий вандалізм, який вчинила «розбійницька» (як називали її монахи) урядова комісія в старовинному Нямецькому монастирі. Ця комісія відсторонила настоятеля монастиря архімандрита Герасима від управління життям обителі, опломбувала канцелярію, архів, бібліотеку з найціннішими стародавніми рукописами і манускриптами, не зупинилась перед розграбунком монастирського казносховища, ризниці, винних льохів і амбарів. За словами монахів, «турки оказались лучше христиан-комиссаров, вольтерианцев, кальвинистов и лютеран, которые ограбили Нямецкий монастырь».

 Але вершиною святотацтва і свавілля влади Румунії стало намагання посягнути на вікові правила чернечого життя. Уряд розпорядився про заборону служб на церковнослов'янській мові. Всі богослужбові книжки були вилучені, монастирська типографія з кириличним обладнанням знищена, заборонялось навіть правити службу на честь києворуських святих — Володимира і Ольги, і взагалі згадувати їх.

 З приходом в Молдову і Волощину російських військ у 1808-1812 року розпочалася новітня історія Молдовської Православної Церкви в якій здобутки і заслуги вихідців з стародавніх саксів гербу САС  в державному, суспільному, духовному житті Молдови вже самі стали історією (малопомітні).

 Яким би не було трактування і висвітлення тих далеких подій історії Трансільванії, Валахії, Закарпаття, Галіції, Буковини, Молдови, але факт присутності і суттєвого впливу в цих землях слов'ян, зокрема, і вукрів, стародавніх саксів гербу САС —  річ уперта і незаперечна. Ось ще один історичний факт. Задамо собі питання. А на чому була побудована мала, але успішна середньовічна держава — Молдовське князівство? Те князівство — Цара Молдовей  яке пише свою власну історію з 1346 року, яке створило націю  і незалежну європейську Молдову. Це хоробрість лицарів шляхетних молдовських родів, православна віра, вирішення національного питання, вільний вибір користування рідною молдовською або українською мовою, справедливі по відношенню до всіх етносів суспільні норми і мораль, працьовите місцеве населення та надійна підтримка братів-українців.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.