Дехто помилково вважає, що сьогодні нащадків стародавніх укрів взагалі не існує, що вони не впливали на історичний процес в Україні. Спробуємо розглянути питання вкладу укрів в світову історію на прикладі роду Драго-Сас. І розглянемо події давно минулих літ від часів Київської Русі. Наша мета не переказати історію, а тим більше не “переписати” її, не зробити наукові відкриття і не доповнити її сенсаційними знахідками. Мета полягає в тому, щоб поглянути на історію очима роду Драго-Сас і на цій основі спробувати задати напрям, дати поштовх для нових грунтовних досліджень, для кращого розуміння і уточнення певних історичних моментів. Це не наукова робота, а лише етюди. Нотатки до неї.

Історія Київської Русі розпочалась з заснування в половині IX ст. держави варягом Рюриком (див.Голубинский Е.Е. История Русской Церкви). У великого князя Рюрика, який прийшов княжити в 862 році в Новгород, було два мужа «не племени его, но боярина», а іменно — Аскольд і Дір. Не бажаючи залишатись з Рюриком в Новгороді, вони відпросились у нього піти з родом своїм в Константинополь; але коли пливли вниз по Дніпру, то зупинились в Києві, здобули його і залишились в ньому княжити над Полянською землею. Залишили її собі і прийняли біля себе багатьох варягів. Варяги, так званим “шляхом з варягів у греки” через Новгород і Київ, добирались на військову службу в Константинополь з початку IX ст.. Отже, Аскольд і Дір прийшли з Новгорода в 862 р. Далі наш літописець нічого не говорить про їх хрещення, за виключенням того, що згадує їх смерті від руки Олега. В ті часи християнство вперше появилось в Києві від варягів, які хрестились в Константинополі, перебуваючи там на службі у Візантійських імператорів. Розглядаємо розвиток християнства на Русі, як в державі, яку заснували варяги.

До прибуття варягів-русів новгородці називались не Руссю, а Слов'янами. Немає жодного письмового свідчення, щоб північні та центральні слов'яни, до прибуття варягів, займались набігами на інші народи, навпаки відомо тільки, що вони самі були ціллю таких набігів, і що ця страдницька роль складала їх характерну та відмінну рису. Це пояснюється тим, що більшість племен, які ввійшли в нову державу з назвою Київська Русь походять від індоєвропейських племен аріїв-землеробів (див.В.Г.Таранець УКРАЇНЦІ: ЕТНОС І МОВА).

Доведено і безсумнівно, що Варяги були Норманами. Нормани не називались Руссю на заході. Так вони звались лиш на сході — у Руських, Греків, Арабів. Коли літописець називає Русь племенем норманським, то він вказує на етнічне походження прибулих до слов'ян варягів-русів. Новгородці вперше познайомились з Норманами через Фінів, які розділяли одних від других. Фіни називали Норманів, як і до тепер звуть Шведів, Rotsi, Ruotsi, Ruossi. Новгородські слов'яни могли називати їх фінським іменем, і таким чином з фінського Rotsi-Ruossi виникло руське (слов'янське) ім'я Норманів, яке поширилось на сході у греків та арабів. І самі Чорноморські (Азово- Тавричеські) нормани або варяги могли себе називати на фінський манір Русь на перших порах поселення на берегах Чорного моря та перед Греками іменем Руських. Якщо не раніше, то з кінця VIII ст. по всій Європі дуже хорошо було відомо, що таке Нормани, тобто дуже добре знали, що вони суть морські пірати і розбійники, бо свої знамениті морські подвиги вони розпочали на Заході саме в ті часи. Назвати себе на сході перед Греками з першого знайомства своїм справжнім і відомим іменем Нормани, значило заставити грецький уряд одразу ж вжити проти себе всю обережність. А тому природно, що вони називали себе іменем, яке давали їм другі. Що це було так видно з їх поведінки відносно Франків. У 839 році вони встигли пробратись до франкського імператора Людовіка I Благочестивого, сина Карла Великого, (в Саксонію, яку населяли арії-скотарі; воїни, в тому числі і Вукри) з посольством константинопольського імператора Феофіла, декілька чорноморських норманів з розвідувальною ціллю (сподіваючись з допомогою обману пройти і роздивитись всю імперію). Якби назвали себе Норманами, то в той же момент потрапили на шибеницю, або, по крайній мірі в місця обмеження свободи; але вони назвали себе Русами, і імператор, який запідозрив у них шпигунів, дізнався, що вони насправді Нормани лише «после тщательного исследования», тобто після спеціального старанного дізнавання. Отже в часи, коли франки вже підкорили галів і взялися до підкорення слов'янських племен в Саксонії, нормани (вони ж руси, варяги) були найкращими воїнами та розвідниками на півночі.

На 839 рік та на цей малопомітний історичний факт Драго-Сасам потрібно звернути більшу увагу, ніж це зробили історики та інші дослідники історії, як Української, так і Руської церкви. Це зафіксована історією реперна точка, яка стосується не лише укрів, роду Drag-Sas, а й пояснення ходу всесвітньої історії в подальшому. Дослідники не врахували того факту, що з норманськими шпигунами у Франків було офіційне дипломатичне посольство імператора, з професійними дипломатами, по-сумістництву розвідниками. Послів також цікавила інформація. І що ж вони тоді побачили у Франкській державі. З однієї сторони, офіційної, побачили погано вихованих, напівграмотних, ще не досить культурних франків з німецьких племен, яких на той час об’єднав в єдину державу Карл I Великий, які прийняли від Риму християнську віру і з благословіння Папи Римського вели жорстокі загарбницькі війни з полабськими слов'янами під гаслом (до 900 року) боротьби з язичництвом, а далі вже і без цього приводу. Посли і Візантійські імператори були настільки вражені побаченим і почутим, що майже через сто років Костянтин VII Багрянородний в своїй праці “Про управляння імперією” писав - “ В течение нескольких лет хорваты, находящиеся в Далмации, подчинялись франкам, как и прежде, когда они жили в собственной стране (за Баварией). Но франки настолько были жестоки к ним, что, убивая грудных детей хорватов, бросали их собакам. Не в силах вынести этого от франков, хорваты восстали против них, перебив архонтов, которых те им поставили. Поэтому против них из Франгии выступило большое войско. Семь лет длилась их война друг с другом, и наконец с трудом одолели хорваты. Они перебили всех франков и убили их архонта по имени Коцилин. С того времени, оставаясь самовластными и независимыми, они попросили Рим о святом крещении. И были посланы епископы, которые крестили их при Порине, архонте хорватов. ” Автор переніс сучасну йому ситуацію з хорватами (Чехія залежала від Східно-Франкського королівства після 950 року за Оттона I) і на часи переселення їх в Далмацію. За договором 812 року, Візантія, якій формально належала Далмація, визнала права Каролінгів (франків) на землі, заселені хорватами. У 843 році Франкське роролівство розпалось. Людовик II Німецький одержує Східнофранкську державу. Утворене німцями (тевтонами — "teutonicus"), Східно-Франкське королівство продовжувало агресію проти полабських слов'ян в Саксонії. Як і раніше, зовні вони були набожні, однак внутрішньо зовсім не притримувались християнських заповідей любові до ближнього. Через чотириста років, у 1410 році, дуже влучну характеристику їх внутрішньої моралі дав майбутній король Польщі Владіслав II Ягайло на полі перед Грюндвальською битвою (див. Мій лицарський герб Drag-Sas).

З іншої сторони на Лабі (Ельбі) на сході франкської держави, в Саксонії, посли Візантійського імператора бачили великі і красиві добре укріплені міста, як Магдебург, багаті села, культурний, освідчений, вихований народ аріїв-скотарів; воїнів — племена укрів, ротарів (родаріїв), вільців (див.Музей слов'ян в Німеччині. Укермарк) Звісно, що вони не могли пройти повз слов'янську культуру, народні звичаї привітності і гостинності, повз слов'янську відкритість, повагу, доброту і доблесть, яку ті не розгубили по дорозі з Індії. Все це було добре знайоме Грекам Візантії, оскільки це був по суті і їх світ в їх північних провінціях Європи. При всьому цьому в укрів природно поєднувалась висока духовність з культурою та язичнецькою вірою предків. Сторонньому і неупередженому посольству було цілком очевидно, де добро, а де зло; хто веде визвольну боротьбу, а хто є агресор. На той момент полабські князі вже платили данину франкам. Саме підтримка слов'ян з боку Візантії поширювала серед них християнство східного обряду, орієнтувало їх погляди (політичні і духовні) не на Рим, а на Константинополь.

Укри. Досить великим і значущим було слов’янське плем’я украни (Ukranen), або укри (Ucker). Нащадки мають герб Вукри або Укри (див. Арії-Вукри-Україна. Легенда роду Drag-Sas). Це плем’я знаходилося на берегах річки Укер (лат. Sclavos, qui Vucrani vokantur). На Заході, обгороджені лісом, укри межують з Redarier, частково з Reиanen (вони заселяли верхній Гафель), на південному заході з Укершенвальд. Досліджуючи історію поселень, К. Кірш детально вивчила їхню археологічну та історичну сторони. Найбільше знахідок становить кераміка 3- х періодів: ранньо-, середнє- та пізньослов’янського. Найдавніші знахідки належать до 7/8 століть, це – серпи, сокири, ножі, молотки, каміння для помолу борошна. Як жартують синьоокі німецькі археологи (рус) – «Здесь всё, до магмы, славянское». У німецьких писемних джерелах з 934 року часто згадуються украни, що вийшли із племені вільци, тобто вважається їхня родинність. Останні, як вище було показано, вийшли із Карпат, а значить і укри, які мешкали південніше вільців на лівобережжі Одеру, мігрували сюди разом з племенами Карпатського регіону. Столицею Укермарк 1187 була Brenszla (Prenzlau), заснування міста відноситься до 1150 р. померлим вендським князем Pribislaw.(Порівняйте з сучасним іменем Мирослав, Здіслав). Етимологія топоніма показана буде нижче, первинною його мотивацією є ‘Перунови слов’яни’. Розглянутий В.Г.Таранцем матеріал показав, що за формою етнонім укри є ідентичним кореню, що знаходиться в назві українці. Німецькі автори вважають, що слов’янське слово ukra належить до назви річки Укер, проте звідки походить наймення річки, залишається у них невідомим. Назва цієї річки, як і ряду інших походить від назви племені укри. У згаданій праці В.Г.Таранця корінь укри- означає ‛ті, що живуть далеко; горяни’, які очевидно мешкали в давній час у Карпатах. Узагальнюючи нагадаємо, що розвиток зазначеного українського етноніма укри відбувся у напрямку:*h w ekw erá > псл.*hwekerá (*hukerá) > *wəkərá > *wkrá/*ukrá. До сказаного раніше хочемо добавити, що префікс псл.*hwe- /*hu- в зазначеному етнонімі має місце в нижньолужицькій мові у вигляді wu-/hu- (< іє.*аu-) з тим же значенням ‘від-, геть’. Після міграцій залишилися у Карпатах рештки давньоукраїнського етносу, серед них укри, бойки, гуцули та лемки.

З такого порівняльного поєднання двох несумісних світів — німецького і слов'янського стають безсумнівними такі наслідки. По-перше, посли не лише в деталях доповідали своєму імператору про укрів (полабських слов'янах), а й налагодили та підтримували дипломатичні стосунки (певно таємні) з украми. По-друге, можливо вже тоді у 839 році укри і герб Drag-Sas, можливо раніше, але з цього факту випливає, що для укрів і роду Drag-Sas відкрилась дорога в Константинополь. Цілком очевидно, що і посольство і імператори були на стороні лицарів Drag-Sas. Так прийшла православна віра, християнство східного обряду до укрів — наших предків з Саксонії. По-третє, також очевидним фактом є те, що з цього моменту стародавні саксонці - укри і, зокрема, Drag-Sas опинились в центрі світової політики середньовічної Європи і знаходились у сфері стратегічних інтересів Візантійської імперії — великому, могутньому і впливовому, духовному, культурному, політичному центрі стародавнього світу. Це логічно пояснює відомий факт, чому не тільки укри, але й лужичани, хорвати, серби та інші племена (сучасні народи) зрештою тяжіли і стали християнами не Римського, а Візантійського обряду, хоч деякі, як, наприклад, хорвати з Далмації, отримали хрещення від Риму. По-четверте, Drag-Sas прийняли християнство східного обряду і знайшли в цьому, та у Патріарха Константинопольського духовну підтримку проти своїх заклятих ворогів - франків (тевтонів). По-п’яте, приймаючи християнство від Патріарха Drag-Sas пройшли візантійську духовну школу, вивчили у Патріарха своїх епіскопів та священників, зорганізували духовне життя таким чином, що воно стало невід’ємною частиною культури і побуту народу. Зрештою, виплекали “духовних воїнів”. Все це з погляду XXI ст. є безсумнівно достовірними і доведеними історичними фактами. Отже, за 40 років, протягом одного покоління, Drag-Sas стали християнами. Сакський хроніст Відукінд Корвейський підтверджує, що приблизно з 900 року завойовницькі походи франків проти укрів та інших слов'янських племен вже не могли прикриватись гаслами боротьби з язичництвом. Він вже не називає їх походами за віру. Язичники залишились лише далеко від кордонів Східно-Франкського королівства на півночі (ободрити та інші) і сході (поляки). Німецьку християнізацію слов'ян на південь від Саксонії тут не розглядаємо. Лиш зауважимо, що вона теж завершилась в часи Оттона I.

В цей самий час зі своєї батьківщини, а саме, зі своєї Нормандії, Нормани почали ходити на службу в Константинополь, тобто не пізніше кінця першої половини IX століття. Цілком можливо, що перші християни серед Варягів з’явились ще при Рюрику та Олегу і одночасно з Рюриком при Аскольді і Дірі. При них та при Ігорі варяги в новій державі доволі довгий час не змішувались з корінним народом (слов'янськими племенами) і становили окремий прав’ячий етнос, як би окрему касту (народ в народі), яка управляла молодою державою. Християнство вперше з'явилось в Києві і до часів св. Володимира існувало в ньому якщо не єдиним, то в крайньому разі, головним чином між цими обособленими від Слов'ян Варягами. Південні осередки християнства на столицю Київської Русі та основну масу племен її території суттєво не впливали. Що християни були між київськими варягами в часи правління Ігоря — це факт, відомий з договору останнього з Греками 944 року і всіма загальноприйнятий. В договорі двічі говориться про Варягів, як про сторону, яка укладає мир з Греками, і двічі між ними розрізняють і окремо згадують дві половини — нехрещену і хрещену. Описуючи, як ходили в церкву св. Іллі літописець підсумовує «мнози бо быша Варязи хрестеяни», що багато Варягів були християни. Отже з цього документу випливає, що переважаючою і офіційною вірою Русів було язичництво; але з нього видно що поряд з представниками віри переважаючої (чисельно) скрізь згадується, як рівна сторона, представники і віри не переважаючої — християнства. Отже, офіційний і достовірний документ повідомляє нам про часи правління Ігоря такі відомості: християн між Варягами при ньому було не тільки багато, але дуже багато. Якщо не чисельно (чого документ не дає знати), то морально вони переважали над язичниками. Вони складали політично прав’ячу партію, і в їх руках знаходилось управління державними справами. В частині справ політичних, вони явно і рішуче переважали язичників. А це можливо, лише при підтримці князя. Таки чином, має бути причислений до прихильників християнства, або до числа внутрішніх (пасивних) християн і сам великий князь, тобто Ігор. Для слов'ян Ігор ще залишався не своїм рідним, а прибульцем (іноземцем), тому Ігор не міг відкрито перейти на бік християн шляхом офіційного хрещення, щоб не протиставляти себе підданому народу.

Державу Київську Русь Варяги християни часів Ігоря зробили писемною. Греки, як свідчать стародавні документи, вимагали, щоб посли і купці приходили з грамотами. Якщо Руси прийняли таку умову, то зрозуміло, що вони вже були здатні завести в себе канцелярії для написання грамот та діловодства. Такою можливістю, очевидно, зобов’язані були християнам, які могли принести з собою знання грамоти і мистецтво письма з Константинополя.

Варяги зробили молоду Київську Русь сильною військовою державою. З тих часів нормани, як підковою охопили всю Європу — вони були господарями в Північних морях, на величезних просторах суші від моря до моря, тобто в Русі, а також контролювали Чорне, а згодом і Середземне моря.

В силу великої географічної віддаленості Варяги багато переміщались і тісно спілкувались між собою. Їх розвідка, успішно вдосконалювалась, засвоївши науку Візантії і Риму. Військова могутність зростала і була однією з найкращих в Європі, аж до часів короля Швеції Карла XII. В ті часи поміж Варягами почалось рішуче, або принаймі, дуже значний рух до християнства. Відомі і детально описані факти, коли вони приймали хрещення разом зі своїми збройними загонами, які складались зі Слов'ян. Багато з Варяг, хрещених в Константинополі, прийшли служити до Ігоря і знайшли в його особі підтримку. З писемних джерел відомо, що вони при Ігорі мали свою церкву св. Іллі. Священників для своєї церкви Варяги християни, звичайно, отримували з Константинополя (від тамтешньої варяжської церкви або тамтешніх варяжських церков, якщо таких, особливих, церков було декілька).Ставши пасивним, внутрішнім християнином, Ігор не зробився ним зовнішньо, або відкрито. Він був воїном, тому і не став активним християнином. Це необхідно пояснити політичними причинами. Ігор був на престолі Києвськім всього другим правителем; в очах своїх підданих Слов'ян він все ще залишався чужинцем, таким, якими були приходьки Олег і Рюрик. Тому він не міг себе ще почувати на престолі надто впевнено. А не почуваючись впевнено на престолі не міг відважитись на таке важливе діло, як переміна віри. Та і для нього, “воїна меча” культурні, гуманітарні, духовні справи, як видається сьогодні, були за надто далекі і не зрозумілі в повній мірі. Ігор міг стати прихильником християнства під впливом Варягів зі свого оточення, або завдяки своїй жінці Ользі.

Ольга, дружина Ігоря була родом з племені Варягів, тобто така ж віддалена від Слов'ян іноземка, як і всі попередники Варяги-християни, і взагалі, як всі Варяги часів Ігоря. Перекази про її вроду та розум знаходять своє підтвердження в тому, що Олег привів її Ігорю з Пскова, де вона була, ймовірно, дочкою одного з намісників, або боярина, тобто якщо Олег, не знайшов невістку серед київської знаті, а взяв зі сторони, то зрозуміло, що ця наречена вирізнялась і славилась своїми якостями. Подія прийняття християнства Ольгою, пояснюється тими ж причинами, що і Ігоря. Оточення варягів-християн призвело до того, що Ольга вирішила стати християнкою. Ми знаємо, що вона була жінкою не просто великого розуму, а й розумом саме державним. Це дозволило легше і швидше прийняти християнство самій Ользі. Вона від варягів-воїнів знала, що християнство прийняли майже всі народи Європи. І самі варяги масово ставали християнами, тому Ольга розуміла, що у кращих людей по світу і віра краща. Але усвідомлюючи це, вона наближалась до того, щоб переконатись і в істинності самого християнства. Відкритою, активною християнкою Ольга стала після смерті чоловіка, і то не одразу. Треба припусти, що внутрішньою, пасивною християнкою, прихильницею християн вона стала ще при його житті і навіть задовго до його смерті. Вона не могла хреститись при Ігорі з тих же політичних причин. В історії Ольги залишається невирішеним питання: коли і де вона хрестилась. Відомо, що протягом десятків років, майже пів століття, вона прожила серед християн (варяжських), а потім під старість хрестилась. Слов'янський літопис говорить, що це ніби то відбулось у 955 році в Константинополі, однак грецький письменник Костянтин VII Багрянородний( або Порфірогенет) точно вказує, що вона була в Константинополі у 957 році. Саме він, син Льва Мудрого, був тоді імператором Візантійським. Тобто він пише, що і як було при ньому самому, які церемонії і обряди відбувались, і не вказує на те, що відбувся обряд хрещення княгині Ольги. Описуючи прийоми княгині Ольги при дворі він жодним словом, жодним натяком не дає знати, що вона приїжджала в Константинополь для хрещення і дійсно була там охрещена. Описуючи прийоми, зроблені їй при дворі, він ясно дає знати, що починає з самого першого прийому (зустрічі), але на цьому прийомі є її священник: очевидно, що вона прибула до Константинополя вже християнкою. Ймовірніше думати, що Ольга хрестилась в Києві, а не в Константинополі. Стосовно дат, то якби хрестилась у 955 році все таки в Константинополі, то мусила би зробити дві подорожі до Царгороду, а це вельми складно з точки зору військової небезпеки та трудностей далекого переходу. Крім того, така подорож для княгині дуже дорога, в сенсі витрат. Припустити, що таких поїздок до Константинополя було дві за такий короткий час у 2 роки, було б малоймовірно. Нам також добре відомо, що охреститись в Константинополі не мав великого бажання і сам Володимир. Дослідники, світські історики, літописці і історики православної церкви приходять до такого висновку: (рус) “Рождается, конечно, вопрос: зачем же Ольга ездила в Константинополь в 957 году, если не для крещения? Ответ на него очень прост: затем, чтобы удовлетворить своему любопытству, видеть столицу христианского и образованного мира, затем, чтобы видеть баснословно-великолепный Царгород, чтобы видеть жизнь и быт тех царей, которые, именуясь повелителями вселенной, хотя тогда уже и не повелевали ею, но все ещё сохраняли своё прежнее обаяние. И наконец, затем, что вместе может быть предполагаемо и как главное, чтобы в столице христианства лучше научиться этому последнему”(див. Голубинский Е. История Русской Церкви). Однак цей висновок не зовсім точний. Вчені і історики не враховують у своїх висновках всіх тогочасних обставин, недооцінюють політичний бік справи і мудрість княгині Ольги. Все стає на свої місця і знаходить логічне пояснення, якщо врахувати ряд подій і обставин, що передували поїздці Ольги до Константинополя та подій одразу пісня неї, а також проблем, які постали перед Володимиром під час хрещення, а особливо після хрещення Київської Русі. Якщо Ольга для цієї поїздки мала свій особистий (приватний, як мати і жінка) та стратегічний інтерес, як мудрий державний діяч, який керував такою великою і ще не достатньо об’єднаною і інтегрованою у цивілізований світ молодою країною — Київська Русь, то візантійський імператор Костянтин Порфірогенет мав, без сумніву, геополітичний інтерес до цієї події.

Отже, княгиня Ольга у Києві бачила і чула від одноплемінників варягів історії про розвиток і поширення християнство по всій Європі. Вона мала доступ до інформації про інші країни і народи, про правителів і влаштування державного управління, про війни і всі важливі події та персоналії, яку збирали і розповсюджувати серед своїх одноплемінників варязькі розвідники (скитальці, які обходили багато земель і багато чого бачили серед різних народів). В древньому Києві, який стояв на перехресті торгових і військових шляхів з півночі на південь і з півдня (в тому числі, сарацинського сходу) на північ, було добре відомо про те, що відбувалось в Англії, Франції, Римі, Константинополі. З іншої сторони, Ольга бачила на чому грунтувалась князівська влада Варягів у Слов'янській державі. Якщо попередникам, її чоловіку і сину було достатньо для управління державою мати бойову дружину, то для Ольги цього було замало. Вона бачила, як зростала на очах міць держави народ якої складався зі слов'ян, а воєначальники, військові стратеги — варяги. Це була потужна і перспективна військово-політична зв'язка, яка дозволила не тільки об’єднати величезні території, а й отримати багато перемог у битвах, та навести жах на сусідів, давніх ворогів слов'ян — помститись “нерозумним хозарам”, печенігам, половцям та іншим кочівникам, що дошкуляли аріям-землеробам. Однак вона розуміла, що одного військового союзу між місцевими слов'янами і прийшлими воєводами недостатньо, щоб розбудовувати, утримувати і зміцнювати державу. Внутрішні перманентні роздори, непокори та усобиці не давали княгині спокою. Постійні збройні сутички всередині держави та постійна необхідність військової підтримки княжого престолу спонукали княгиню Ольгу до роздумів про пошук шляхів до мирного сьогодення і умов для надійного майбутнього князівського роду та країни. “Твердая криця та гострий безжалісний меч”, при всій мудрості та талантах княгині Ольги, виявились недостатніми для вирішення внутрідержавних питань. Страх і примус навіть в умілих руках не давали потрібного довготривалого результату, не були ефективним методом для розвитку і управління відносинами в тогочасному суспільстві. З власного досвіду управляння в державі чоловіка князя Ігоря, вона дійшла висновку, що потрібний для держави духовний стрижень, загальнонаціональна ідея, яка би однаковою мірою об’єднувала відданих і зцементованих у боях варягів та слов'ян у один народ, у одну націю. Як жінка і мати вона розуміла і мусила потурбуватись про майбутнє роду, про майбутнє дітей і внуків у новій державі. Звісно, що таке безпечне, довготривале і спадкоємне майбутнє для прав’ячих князів (для династії) можливе лише у впрорядкованій, керованій і монолітній державі, яка об'єднана не силою зброї, а силою обов'язку і взаємних зобов'язань, силою спільної духовності. Також зрозуміло, що цією силою не могла для цього бути ні язичницька віра, ні культура, яка була строката і різноманітна навіть у самих слов'ян. З цих причин, а також з впливу своїх одноплемінників та тогочасного історичного процесу християнізації народів, княгиня Ольга, напевне, дійшла висновку, про необхідність християнізації Київської Русі. Отже, у неї визрів відомий не багатьом (таємний) план об’єднання Русі на основі прийняття Християнства усім народом її держави. Звісно, що вона не проводила його широке обговорення, не радилась з народом, не виносила на референдум, а тримала у військовій таємниці. Утаємничувала від іноземних послів та шпигунів, від багатьох знатних чиновників і, звісно, літописців. Про цей таємний план, можливо, знав до приїзду княгині в Константинополь лише Патріарх та візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний, який також з геополітичних інтересів умів зберігати в таємниці свої наміри. В той час не було популістів, які вихваляються планами. Той час був за реалістами, які оберігали свої справжні плани та наміри і гордились лише звершеним, здобутками своєї держави. План княгині Ольги був любий і до душі імператору, бо давав суттєві переваги і вигоди в геополітиці, у змаганні Константинополя і Риму. В розв'язанні цієї задачі тактичним завданням, яке перед собою ставила Ольга, було підготуватись державі і підготувати народ до прийняття християнства. Це пояснює те, чому Ольга взялась за побудову церков. Але церкви і їх кількість не вирішували всієї справи. Потрібно було вирішити головне питання, відшукати армію богословів, яка піде у слов’янський народ як місіонери, навертаючи язичників у нову віру. У місійному плані Ольги не стояло питання нав’язування, збройного насаджування нової об’єднучої для всього народу віри. Питання стояло в добровільному прийнятті християнства всім народом. Цим можна пояснити і той відомий історичний факт, що Ольга будучи фактичним правителем сама не приймала хрещення одноосібно і не хрестила свого сина Святослава в дитинстві, а витримувала паузу, яка необхідна була для підготовки такого великого державного заходу, як хрещення всього народу. В цьому місійному плані вона сподівалась, що її охрещення і охрещення її сина-дитяти, молодого неповнолітнього князя Святослава, буде сприяти добровільному поширенню християнства в народі. Як ми показували на початку, так свідчать і літописці, що Ольга мала достатньо відомостей про процес хрещення інших європейських народів, який саме був у розпалі. Не відомо, чи було їй відомо про укрів гербу Драго-Сас, до поїздки в Константинополь, але достеменно точно вона про них знала опісля цієї поїздки. Також без жодного сумніву, що Візантійський Імператор добре знав про укрів. Він навіть був вражений їхньою історією після акту охрещення, оскільки отримав в Європі цілу армію богословів, “воїнів духу”, які не лише боролись за себе і імператора (християнство східного обряду) проти Риму і франків (тевтонів), а й виконували за покликом серця християнську місію, поширюючи християнство на язичників, що проживали на схід і південь від Саксонії. Це було можливим тому, що укри, Драго-Саси і в свої язичницькі часи, тисячоліття, були не простими слов'янами, аріями-скотарями; воїнами, а хранителями древніх індо-арійських вірувань, “Перуновими слов'янами”, як і кияни. Патріарха Константинопольського і імператора Костянтина VII Багрянородного вразив той факт, як за сорок років вукри високо підняли духовність на базі слов’янської культури, який вдалий результат вони отримали від сплаву духовності і культури, на яку дорогоцінну медаль натрапили. На одній стороні цієї медалі відважні воїни — “воїни меча”, на іншій православні епіскопи — еліта Патріаршої гвардії, “воїни духу”(див.Руни і герб САС).

Таким чином, можна стверджувати, що істинною, головною метою поїздки княгині Ольги до Константинополя у 957 році було узгодження і обговорення, деталізація і уточнення її місійного плану хрещення держави, Київська Русь, з Патріархом і Імператором Візантійським. Про це нам говорять і інші історичні події, які відбулись невдовзі, і які не знайшли свого достатнього зрозумілого і логічного обгрунтування, ні в літописців, ні в істориків. Поза всяким сумнівом, що княгиня Ольга бідкалась, де взяти священників і богословів, які б були здатні донесли слово Боже до народу (слов'ян) і були зрозумілі цим народом. (Для розуміння масштабів такої потреби наведемо історичний факт з XVII сторіччя. Тільки в Києвській академії для потреб України щорічно навчалось більше тисячі богословів). Подальші дії княгині Ольги в цьому плані підтверджують також припущення, що Патріарх і Імператор вели з княгинею Ольгою мову серед інших народів і про стародавніх саксів, укрів з Саксонії гербу Драго-Сас, як плем'я, яке здатне виконати таку місіонерську роботу. На це у них були, принаймі, три вагомих підстави об’єктивного характеру. По-перше, за сорок років укри зарекомендували себе не лише добрими, а й можна сказати дуже добрими і надійними християнами, які влаштовували греків і варягів. По-друге, вони розмовляли і несли християнство на мові дуже близькій і зрозумілій в Київській Русі. По-третє, укри піддавались жорсткому тиску і винищенню зі сторони франків, тому імператор, як батько народів, який звик дбати про свої підданих, міг сподіватись і розраховував, що укри (Drag-Sas) погодяться і приймуть пропозицію княгині Ольги — великою громадою (можливо цілим племенем) прибути в Київську Русь для проживання. Є ще і інша, суб’єктивна сторона, яка характеризувала відданість, порядність і надійність укрів, що ми бачимо на прикладі роду Drag-Sas. Однак вона грунтується на особистому спілкуванні та навчанні представників Drag-Sas з Патріархом та Імператором, що зафіксовано в дещо пізніші часи, але це не так важливо для історії місіонерського плану княгині Ольги.

Отже, так чи інакше у 957 році, в результаті поїздки княгині Ольги до Константинополя, зав'язався духовний трикутник Константинополь-Магдебург-Київ (греки-укри-руси), який залишив помітний слід в подальшій світовій історії не тільки східних церков, а й слов'янських держав. З того часу можна побачити його вплив в кожному історичному періоді, в кожному сторіччі і так до наших днів. Цей духовний трикутник перетворився на шестикутні зірки з гербу Drag-Sas по силі і могутності свого впливу (див.Психогеометрія гербу Drag-Sas).

Таким чином треба зробити висновок, що поїздка княгині Ольги до Царгороду була не заради цікавості, а дала світу, як мінімум, дві глобальні, з історичного погляду, події: місіонерський план хрещення Русі та православний духовний трикутник, як геополітичний план поширення в світі православ’я східного обряду.

Ймовірно, Ольга залишалась не хрещеною по смерті Ігоря до тих пір, доки була за малолітнього Святослава правителькою держави і залишалась особою офіційною. Вона охрестилась після зняття з себе офіційного регенства, відійшла, в крайньому разі офіційно від управління державою і занурилась в приватне життя, після чого народ уже не мав права запитувати з неї за її вчинки. Літописець пише, що прожила вона у християнстві 15 років. Є звістки, що вона будувала церкви, а саме церкву св. Софії в Києві, св. Трійці в Пскові. Будувала чи не будувала Ольга громадські церкви для Варягів у Києві, але потрібно думати, що вона будувала внутрішні церкви для самої себе. На третій рік після своєї поїздки до Константинополя, тобто в 959 році, Ольга посилала посольство до Німецького короля (опісля імператора) Оттона I Великого. Факт цього посольства, про яке не знає або, принаймі, не згадує наш літописець, але про який кажуть багато західних літописців, не підлягає сумніву. Безсумнівно, що воно було від нашої Київської Ольги, яку згадані німецькі літописці називають християнським іменем Єлєна. Але потім виникає, знову не роз’яснене належним чином, питання: для чого було послане посольство? Як пишуть дослідники (рус) - “должен навсегда остаться неразрешимой загадкой, если только не объяснят дела какие-нибудь новые, пока неизвестные, свидетельства.“ І такими новими свідченнями є факт наявних православних вукрів гербу Драго-Сас в Саксонії захопленій франками (укри з Укермарку), друзів і братів во христі Патріарха та імператора Візантійського, які до цього часу вже сотню років боролись з франкам (за якими стояв Папа Римський) і яких духовно підтримував Константинополь у своїх геополітичних змаганнях з Римом.

Західні літописці правдиво кажуть, що Ольга присилала просити епіскопа і священників. Це є головною частиною і вирішальною умовою вдалої реалізації місійного плану княгині Ольги, щодо хрещення Київської Русі під час її правління. Чого вони не знають, то це того, що з Патріархом та імператором Константинопольським домовлено просити епіскопа і богословів з племені Укрів гербу Драго-Сас, які вже пів століття, як були православними християнами східного обряду, але проживали на території Східно-Франкського королівства, слов'янській землі Укермарк, яку захопили німці. Далі цитую західних літописців (рус) - “ Что вследствие просьбы поставлен был в 960 году в епископы Русские Либуций, из братства монастыря св. Альбана близь Майнца. Но что когда он, не успев отправиться, умер в начале следующего 961 года, то на его место в том же году поставлен был другой – Адальберт из братства монастыря св. Максимина в Трире (бывший впоследствии с 968 года архиепископом Магдебургским). Но оказалось, по словам летописцев, что посольство было прислано лживым и коварным образом и что Русские солгали во всём. Прибывший к ним епископ должен был ни с чем возвратиться назад (и притом так, что на возвратном пути он едва спас свою жизнь, а некоторые из его спутников были убиты)“ (див. Голубинский Е. История Русской Церкви). Звісно, що для німців це посольство було брехливим і підступним і що Руські збрехали у всьому. Насправді все з точність до навпаки, тому що для Руських не потрібен був німецький епіскоп, який не знав ні слов'янського життя, ні слов'янської мови. Потрібні були епіскоп і богослови, які розмовляли на мові близькі і зрозумілій в Київській Русі, тобто слов'янській, їх потрібно було багато (ціле плем'я, коліно “духовних воїнів” чисельного народу), православних східного обряду, які мали виконати місію з хрещення народу цілої величезної держави, яка простягнулась, майже, “від моря до моря” — Київської Русі.

Історики церкви думають, що “самое вероятное объяснение этого, совершенно загадочного, посольства есть следующее: Ольга присылала к королю вовсе не за тем, чтобы просить епископа и священников, а за чем-то другим, нам неизвестным“, але Ользі, як ми бачимо потрібні були епіскоп і священники, і саме за ними посилали посольство. Але Оттон I, який прикривав свою експансію проти слов'ян розповсюдженням християнства, користуючись нагодою посольства вирішив брехливим і підступним чином направити до Русі не прошеного, а свого епіскопа (західного обряду, який підчинявся Папі). Звісно, що літописці німецькі не знали всіх таємниць ні Східно-Франкського двору, ні Руського, а тим більше планів та задумок таких крупних політиків церкви, як Папа та Патріарх. Але так, як епіскоп від франків відбув після посольства, то всі зробили неправильний висновок, що саме його просили (post hoc, ergo propter hoc). Видається, що німецький епіскоп Лібуцій тому і не відбув разом з посольством до Київської Русі, що це посольство було для Оттона I неочікувано приголомшливим, як грім серед ясного неба. Воно застало короля франків зненацька і йому необхідний був час, щоб обдумати свою політику відносно Русі та узгодити свої дії з Папою. Якщо у княгині Ольги, як відомо, обговорення і вироблення спільної позиції з Греками в питанні хрещення Русі зайняло пів року, то у Оттона I – майже два роки. Навіть цей малопомітний і ніби незначущий порівняльний факт красномовно свідчить на користь мудрості, розуму, організаторських здібностей княгині Ольги, як політика, як державного діяча. Свідчить про те, що свій замисел вона вистраждала, виплекала, ретельно і всесторонньо обдумала перед тим, як вирушати до Константинополя. Як пише історик руської церкви, до хрещеної Ольги Оттон посилав епіскопа, звичайно, за тим, щоб переманити її від Патріарха Константинопольського до свого Папи Римського. Цитуємо далі дослівно: “Так как церкви Греческая и Римско-католическая, в действительности давно быв отдельными церквами, формально ещё продолжали тогда составлять одну православную церковь, ибо окончательное разделение произошло между ними после; так как далее ново-крещённая Ольга могла быть только христианкой, но не могла сделаться ни сторонницей Греческой половины церкви, ни противницей половины Римской, то само по себе не представлялось бы совершенно невероятным и то, что она посылала к Оттону просить у него епископа. Но это предположение представляется именно совершенно невероятным ввиду того, что епископ был Ольге вовсе не нужен. Сама, приняв христианство, она не хотела, потому что не имела возможности, распространять его в народе: на что же стала бы она просить епископа? Притом и сами западные летописцы говорят, что посольство было прислано лживым образом, т. е. что Ольга вовсе не имела действительного желания получить епископа.”(див. Голубинский Е. История Русской Церкви). Тут теж, в світлі тепер відомих подій і фактів потрібно зробити зовсім інші акценти. Оскільки такі ж середньовічні розвідники, як варязькі розвідники з 839 року, письмово зафіксовані у Франкському королівстві Людовіка Благочестивого, безсумнівно знаходились і в Римі по всій Європі, то княгиня Ольга і до поїздки до Константинополя була добре поінформована і про Папу, і про Римську церкву, і про Оттона I. Отже потрібно зробити висновок, що ця поїздка до Константинополя була цілком усвідомленою і спланованою, а не спонтанною. Усвідомлену і конкретну мету мало також і посольство від княгині Ольги до Оттона I. А з цього випливає висновок про свідомий вибір сторони своїх друзів та союзників княгинею Ольгою, незважаючи на те, що церкви формально ще не розділились на східну і західну. Свідомий вибір православної церкви східного обряду для втілення свого задуму, щодо духовного зміцнення і об’єднання держави на моральних, духовних засадах, утвердження спадковості династії на Київському престолі. Цілком очевидно, що Ольга мала перед собою дві моделі вирішення цього питання — західну Римську і східну Візантійську. Невже можна уявити, що Ользі не доповідали варяги, як з благословіння Риму вогнем і мечем франки, тевтони, німці хрестили слов'ян у по всій Європі. І те, що вона зробила вибір на користь більш лагідної, менш агресивної, більш людяної тогочасної церкви східного обряду свідчить про її симпатію і де-факто прихильність до християнства сторони Грецької церкви. Втім відмітимо, що не було об’єктивних перешкод для того, щоб княгиня Ольга здійснила поїздку до Риму і прибуття її посольства до Оттона I в Магдебург свідчить, що це було можливо і для княгині. Скажем навіть більше, якби княгиня Ольга сама очолила це посольство, то цілком можливо вірити в успішність результатів цього посольства, а саме залучення епіскопів і богословів народу укрів до процесу хрещені Русі. Що було причиною; вік княгині, труднощі поїздки, політичні причини чи щось інше не будем гадати, але Ольга не поїхала за епіскопом і священниками, а послала посольство, і це, як факт, затримало на пів століття хрещення Русі, як подію одноразову і на декілька століть, як явище всенародне, бо одна справа охрестити киян, а зовсім інша охрестити Русь, донести православну віру до кожного слов'янина цієї держави. Таким чином і наші церковні дослідники і літописці роблять невірні висновки — про істинні цілі посольства, в потрібності епіскопа та богословів для Ольги, як державника, та для Київської Русі, як держави, яку Ольга задумала хрестити. Саме тому, що вона особисто хотіла і намагалась розповсюдити християнство в народі було послано це посольство. Ось чому ніяк не можна погодитись в оцінках німецьких літописців і руських дослідників, що посольство ніби то було брехливим, прислано брехливим способом, тобто, що Ольга в дійсності не хотіла мати епіскопа. Ольга хотіла мати біля себе справжніх лицарів, “воїнів меча” і водночас “воїнів духу” для зміцнення держави, для зміцнення влади, для піднесення сили духу, єдності народу шляхом лагідної, добровільної і природної християнізації. Насправді не тільки епіскоп і богослови за яким посилали послів потрібні були княгині Ользі. Сьогодні з висоти XXI сторіччя можна стверджувати, що княгині потрібен був весь народ укрів, всі лицарі гербу Драго-Сас, які боролись за свою свободу, які перебували під жорстоким військовим тиском німецьких феодалів і які могли, як християни особливі допомогти Ользі, друзі і соратники, яких Ольга так хотіла бачити поряд з собою, долучити до вельми великої, тонкої і непростої справи. З цієї причини, а саме, не вирішення питання з епіскопом і богословами, Ольга не змогла хрестити народ, а хрестити тільки киян, означало лише загострити внутрішні суперечки між варягами і слов'янами, поставити під удар владу, а це було не в особистих і не в державних інтересах.

Св. Ольга померла в глибокій старості, маючи 70-75 літ, в 969 році. Розповідають, що перед смертю вона навіть затримала від військового походу свого сина, князя Святослава, і незабаром, через три дні, померла. Нема сумніву, що пам'ять першої християнки, предтечі загальному хрещенню, “ как денница солнцу”, руські люди почали шанувати з самого першого часу.

Святослав був в ряду наших князів останнім Варягом і в той же час варязьким лицарем в самому повному розумінні цього слова. У ставленні до християнства він не пішов ні в батька, ні в матір. Він не думав про державу та майбутнє, і кинувши її на свавілля долі занурився у військові пригоди та військові доблесті. У нього свої заслуги. Святослав розширив межі держави на схід і на південь.

В дійсності було так. З’явившись, може бути, ще до Ігоря, а у всякому разі, безсумнівно, при його правлінні християнство не щезало більше в Києві, а постійно існувало в ньому до самого Володимира. Володимир разом з собою хрестив всіх руських, зробив християнство загальною вірою всього народу. Але, перш ніж стати вірою загальною і панівною, християнство доволі довгий час, не менше пів століття, безперервно існувало на Русі, як віра приватна, поряд з пануючим язичництвом. Пізніше становище Володимира було зовсім не те, що становище Ігоря. Він вже перетворився з Варяга на Слов'янина, так що слов'яни дивились на нього, як уже на свого природного правителя. Коли він вводив нову віру, то слов'яни не могли сказати йому, що мовляв піди-но ти зі своєю новою вірою туди, звідкіль прийшов. Спадкоємцем Святослава був старший син його Ярополк, якого він посадив у Києві при своєму житті, після смерті Ольги, і який був останнім великим князем перед Володимиром.

Отже, у 988 році Володимир разом з собою хрестив Руських, зробив християнство загальною вірою всього народу. Сучасні історики помилково вважають, що “перед Володимиром Великим, постало складне завдання — вибрати одне з віровчень про єдиного Бога, кожне з яких мало значну частину своїх прибічників на землях Русі — християнства грецького або латинського, ісламу чи юдаїзму як державне віровчення”. Насправді, як бачимо з вищеописаного, це не зовсім так, а скоріше зовсім не так. Жереб кинуто. Вибір зробила княгиня Ольга. Хрещення Русі потрібно розглядати і як окремий акт (хрещення киян у 988 році, яке і стало початком загального процесу) і як явище, процес розповсюдження християнства на Русі протягом XI-XII століть. Основною метою, як і при Ользі, залишалось завдання укріпити князівську владу та об'єднати руські землі в єдину державу. Для проведення хрещення перед Володимиром також постали складні завдання. Швидко побудувати достатньо церков з дерева було не проблема. Книги Свято Письма взяли у болгар. Митрополита у греків, а де взяти багато, по суті цілу армію, священників, які підуть у народ, ось перед чим стояв Володимир, ось що затримувало, сповільнювало і ускладнювало процес хрещення Русі. Розглядався в ті часи навіть такий варіант — запросити священників з Закарпаття, які уже сто років були християнами і розмовляли мовою близькою і зрозумілою в Києві. Чи не про тих це укрів з Саксонії мовилось, які розселились в Закарпатті. Якщо цей факт знайде підтвердження, то це означатиме, що рід Драго-Сас у 988 році вже був в самому центрі Європи, в Марамороші — так донедавна називалася частина сучасного Закарпаття, яке золотим півмісяцем охопило середньовічну Євпропу. Якби мова йшла про лужичан, хорватів, сербів, гаволян, чехів та інш., які прийняли хрещення (вогнем і мечем) від франків в результаті завойовницьких походів тевтонів, то мали би на Русі елементи християнства західного обряду. До речі і перший руський (за етнічним походженням) митрополит з’являється лише у XI столітті. Отже питання мови, яка мала звучати в українських церквах, яка мала дійти до народу, було ключовим в питаннях прийняття християнства на Русі. Як казав поет Дмитро Білоус: “ Я чую мови серцем, чудове їх звучання...”

“Болгарська — чаші повні,

гірських вітрів пориви.

І молитви церковні,

 святі речетативи.

А польська — вин шипіння

і пуншу в срібних чарах,

і вітру шарудіння,

і шерехи в шуварах...

Та все нові картини

коли путі-дороги,

Російська мова лине,

як Волги плин розлогий.

А білоруська мова —

як дзвін краплин з криниці,

як пісня жайворова,

як цінькання синиці.

Грузинська — орлів клекіт,

дівочі співи з горниць,

туркменська — літній летіт

і туркіт мирних горлиць...

   * *  *

А українська лине —

злотистий дзвін колосся —

і голос солов'їний,

і тихий зойк чаїний,

і дзвін повноголосий.”

   Абсурдно заперечувати історичні факти. Бо це то, що вже відбулося, що вписано в історію не чорнилами, а кров’ю і потом предків. Тим часом у Саксонії, яку тевтони приєднали до Східно-Франкського королівства, слов'яни (вукри, рід Драго-Сас) після двісті років безперервної кровопролитної боротьби залишалися перед вибором — або свобода, або Батьківщина.

“Ти слово рідне, наче зброю,
Взяла, щоб битись за святе,
Навіки обране тобою
Із трьох найкраще – liberte! “(В.Сосюрченко) Багато вукрів і рід Drag-Sas вибрали свободу, як казав класик “у нас воля виростала...”, і з 1001 року в організованому порядку, зі зброєю, обозами, духом, вірою, іконами і всім, що могли взяти з собою відійшли в нову європейську державу — Угорське королівство, до своїх союзників, соратників і братів по зброї — угрів, хоч і не слов'янського етнічного походження. Розглянемо коротко історію роду і гербу Drag-Sas. Навіть з побіжного знайомства стає зрозумілим, що це слов'янський (староукраїнський) герб (див.Про походження Drag-SAS). Так само зрозуміло чому лицарі гебру Drag-Sas в Угорщині (1001), Семигородщині (1147-1213 Клуж -”загата”), Закарпатті, Червоній Русі (1236), Молдові (1342), Буковині користувались рідною укрською (а не, приміром, угорською) — староукраїнською (слов'янською) мовою. Близькою і зрозумілою в Києві. Настільки близькою, що в часи Ольги та Володимира Хрестителя Русі актуально стояло питання запросити в Київ їх епіскопа та священників для відправки служб та організації церковного життя, оскільки вони прийняли християнство на 100 років раніше і мали вже власний кадровий потенціал (священослужителів) східного обряду. І вукри через Трансільванію, Закарпаття, Молдовське князівство таки потрапили на Русь. Спочатку вони прийшли на Червону Русь (письмова згадка 1236 рік comes Гуйд) про що докладно можна прочитати у книгах Михайла Терлецького (див.Контури роду Драго-Сасів) про рід Drag-Sas в Галичині. До Данила Галицького (Князь волинський (1238—1264), галицький(1238—1264), київський (1240), король Русі (з грудня 1253/січня 1254), який належить до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Рюриковичів (Романовичів)) вукри роду Drag-Sas прийшли не тільки, як воїни, зі своїм військовим загоном. Вони прийшли і як “духовні воїни”, які несли з собою православну віру, будували церкви і храми, виховували і просвіщали руський народ. Тому зовсім не дивно, що представники цього роду (Йов Княгиницький (1550—1621). Церковний і освітній діяч. Засновник Скиту Манявського, Кирило Терлецький (?—1607). Церковний і політичний діяч, єпископ Пінський і Турівський, згодом Луцький і Острозький. Один з ініціаторів створення греко-католицької церкви, 1690 рік Варлаам Ясинський Митрополит Київський, Галицький та всієї Малої Росії ,1690 рік Мелетій Вуяхевич-Височанський Архімандрит Києво-Печерської лаври, 1700 рік Стефан Яворський Митрополит Рязанський і Муромський, 1702 Федір Яворський віце-президент Духовних справ в Московії та багато багато інших) займали високі посади в церковній ієрархії в Києві та Москві. Не секрет, і це визнають всі історики, що впровадження християнства на Русі, як процес, було болісним і довготривалим. Це пов'язано було в першу чергу з браком своїх, а не грецьких епіскопів, митрополитів, богословів, які б розуміли і відчували слов'янську душу. Саме через це, до приходу вукрів в управління церковним життям, на Русі було протиріччя між церковним життям і слов'янською культурою, яке грецькі митрополити просто не розуміли і помилково вважали проявом язичництва, пережитками старої віри. Лише з приходом своїх слов'янських православних священників, зокрема і з роду Drag-Sas, до народу, в стародавній Україні запанувала гармонія і любов між православною вірою і слов'янською культурою, між церквою і народом. Ось вам і відповідь на складне питання. Це дало в короткий час такі вражаючі результати, яких досі не бачив весь християнський світ. Руський народ (українці) став оплотом і захисником православної віри, проявляючи масово, у питаннях захисту віри, унікальні приклади служіння, вірності, аж до самопожертви. Отже, до періоду Гетьманщини православна віра ввійшла в душу українського народу. Саме цього прагнула у своїх замислах княгиня Ольга. Саме так відреагував руський народ, захищаючись від ворогів, захищаючи свою, ставшу близькою і рідною, православну віру. З цього моменту почалась справжня, істина всенародна любов до Ольги і Володимира. Задамо собі питання, а за які-такі заслуги велика княгиня Ольга канонізована? Називається святою і рівноапостольною, а саме головне, користується неабиякою шаною, повагою і любов'ю всього українського народу “і понині і прісно і во віки віків”, якщо вона навіть не хрестила Русь — це зробив її внук Володимир. Що це саме так можемо побачити самі, переконатись наочно в кожній, навіть найменшій сільській, православній церкві на Україні. Гляньте на іконостас. Наприклад. “Іконостас у храмі має півкруглу форму, чим підкреслює форми апсидів і куполів, а його невисокий розмір дає змогу розглядати зображення святилища. Послідовність ярусів в іконостасі є традиційною: намісний, празниковий, апостольський. Перший, намісний ряд, складають ікони Богородиці, Христа Пантократора (Вседержителя), святого Миколая, святих Володимира та Ольги (із зображеним у сегменті неба Богом, що благословляє святих)...”. Цілком логічно випливає з усього вищесказаного, що ця всенародна любов до святої Ольги за її мудрий замисел, який реалізувався в українському народі, за підготовку до хрещення Київської Русі, за заслуги її внука Володимира Хрестителя. А щоб остаточно переконати найзатятішого скептика щодо існування реального плану княгині Ольги і ролі укрів гербу Драго-Сас у ньому, у існуванні духовного трикутника греків-укрів-русів з чітко прописаними місіями для кожного учасника, потрібно відвідати собор Святої Софії — Премудрості Божої (Софія Київська або Софійський собор) у Києві і віднайти, побачити на власні очі на його стінах зображення св. Ольги та герб Drag-Sas, як знак виконання вукрами цього стародавнього тристороннього договору, як знак виконання своєї місії. У виконанні духовної місії укри роду Drag-Sas на цьому не зупинились і дійшли до Москви. Так само можна прочитати про духовну місію Drag-Sas (продовження виконання угоди укладеною великою княгинею Ольгою в Константинополі, карми роду) на стіні храму у Москві. В дворі лікарні №70 м.Москви є церква збудована в 1716 році, за часів першого російського імператора Петра I, і освячена 300 років тому місцеблюстителем патріаршого престолу Стефаном Яворським гербу Drag-Sas — нащадком стародавніх саксів слов'янського походження, який був тоді першим президентом Синоду Російської Православної Церкви, протектором Слов’яно-греко-латинської академії. Зауважимо, що герб SAS і герб Drag-Sas це один і той самий герб і слова вживаються, як синоніми. Таким чином, істина зовсім поряд. Історику церкви Є.Голубинському достатньо було ознайомитись з історією роду першого і останнього патріарха Російської імперії (не путати з Московським царством Івана Грозного) Стефана Яворського, щоб у своїй праці “История Русской Церкви” дати таку відповідь — по-перше: “Княгиня Ольга їздила до Константинополя, щоб отримати Благословення на справу”; по-друге: “Княгиня Ольга посилала посольство до Оттона I, щоб отримати епіскопа і священників східного обряду”. Одним словом, що хотіла Ольга, дісталось Петру. Не “вікно”, а “ключик”. Після нього Петро I (перший Російський імператор) запросив вихованців заходу реформувати східну церкву (Феофан). На цьому Патріаршество в Російській імперії і завершилось. (рус) “Члены Святейшего правительствующего синода назначались императором. Представителем императора в Синоде был Обер-прокурор Святейшего Синода. По упразднении Петром I (1701 год) патриаршего управления церковью, с 1721 года вплоть до августа 1917 года (номинально существовал до 1 (14) февраля 1918 года) учреждённый им Святейший Правительствующий Синод был высшим государственным органом церковно-административной власти в Российской империи, заменявшим собой патриарха в части общецерковных функций и внешних сношений, а также соборы всех епископов поместной церкви, то есть Поместный Собор. Правительствующий Синод действовал от имени Императора, распоряжения которого по церковным делам были окончательны и обязательны для Синода”. Сучасні записи типу, княгиню Ольгу супроводжував пресвітер Григорій (а не священник, духівник, як було насправді) у цьому ряду так званого “реформування” найневинніший. Комуністи і більшовики довели цей процес до атеїзму. Всі наслідки бачимо з новітньої історії.

   У чому ж феномен успіху стародавніх укрів з Саксонії роду Сас. У тому, що крім духовної науки і благословіння Патріарха Константинопольського вони досконало знали мову, культуру, традиції слов'янського народу, як вихідці з цього ж індо-арійського (індо-європейського) народу. Це були середньовічні лицарі меча і духу, які нічим не поступались західним католицьким орденам Тамплієрів, Госпітальєрів, Тевтонів та інш., але були православними східного обряду, несли в собі мораль, мову, традиції і культуру предків. Багато з них, перед тим, як зайняти високі церковні посади, служили простими воїнами, писарями на Січі у Війську Запорозькому. До 1600 року нащадки стародавніх укрів вже входили до складу військово-політичної та духовної еліти не тільки середньовічної України, а й інших країн, наприклад Польщі, Угорщини, Молдови. А ось підтвердження духовної місії САСів більш сучасне, як вони у XX ст. ходили в народ. (Pl) “Kontynuował swą misję religijną w grupie pozbawionych wszelkiej kontroli, ale też samokrytycznego oglądu swoich poczynań, biskupów-wędrowniczków, nawzajem utwierdzających się w radosnej twórczości kościelnej. W tej roli jeździł na Węgry i do Rumunii, Posiadał dwa święcenia kapłańskie i – nie wnikając w ich ważność – trzy sakry biskupie: koptyjska, starokatolicka i staroprawosławna (brałakrynicka), a wreszcie – cztery małżeństwa.

Zmarł w 1975 r. w Kosewie (pow. Mrągowo). Dla człowieka, który z taką dezynwolturą całe życie „wędrował” między niezliczonymi kościołami, katolicki kościół okazał chrześcijańskie miłosierdzie, pogrzebał go i odnotował wśród zmarłych parafii katolickiej jako księdza bez przydziału. Jego życie jest tematem przygotowywanej do druku książki – opowieści o człowieku, który nie wyobrażał sobie innego sposobu na życie ponad służbę z mitrą na głowie i chciał być – jako biskup – ważny i podziwiany.” Але хіба може бути епіскоп, який вважав свою місію важливою і потрібною, бути священником без призначення. У кожного своє призначення (див. Руни і герб САС). Висновки робіть самі.

   Побутує хибна думка, що історія наука “мертва”, тому що розглядає події і факти, які не можна змінити; що нею займаються тільки тоді і той, то не має історичної перспективи. Насправді все з точністю до навпаки. Історія це послання від предків до живих і не народжених. Це світ духу, який не має смерті і вливає на сьогодення (див. Духи роду Drag-Sas). Якби не було перспективи, то історію не намагались би так часто переписувати в своїх корисливих цілях. В Євангелії від Марка (гл. 4, ст. 22) і від Луки (гл. 8, ст. 17) сказано: «Бо немає нічого таємного, що не стало б явним, ні таємного, що не стало б відомим і не виявилося б» (Біблія). А істина сказана навіть пошепки — проб’є собі дорогу. Історія розвивається по спіралі. Це дає можливість прослідкувати закономірності, явно і ясно побачити таємниці заховані за пеленою сторіч. Духовна місія роду Драго-Сас актуальна і сьогодні. В наші часи, як і раніше, можна спостерігати в історичній науці та в церковній історіографії дослідження, суперечки, аналіз, обговорення, вивчення тих подій, тих наслідків цієї місії, які Драго-Саси залишили по собі в кожному столітті, починаючи від часів княгині Ольги. Досвідом та духовними здобутками роду у XXI ст. не гребував скористатись і сам Папа Римський — Іван Павло II, який, як відомо, був слов'янин за походженням і якому з особистого досвіду, а не тільки з історії та книг, були добре відомі чесноти та заслуги “духовних воїнів” роду Драго-Сас, які стали в XX ст. духовним осердям, кардиналами Римської церкви. В цьому сенсі його новітній план для України (Червоної Русі, Галіції) співпав з великим планом рівноапостольної святої княгині Ольги. З цієї причини ми можемо побачити своїми очима, розпитати свідків та учасників, як цей місійний план XXI ст. Івана Павла II реалізується у виконанні лицарів роду Драго-Сас, “духовних воїнів” від стародавніх Вукрів з Саксонії на прикладі духовної місії Мар’яна Яворського в Галичині (див. Д/ф “Кардинал Мар’ян Яворський”). Є така ось історія, як з трьох “простих” сільських українських хлопчиків в повоєнній Польщі виросло три кардинала. Вукри і Україна подарувала їх іншим народам. А нам розказують казочки, що нібито стародавні укри сьогодні не впливають на історію України. Не з історичної реконструкції, не з комп’ютерного моделювання, а з документального фільму можна побачити, що несли протягом десяти сторіч і несуть світу Драго-Саси. Як дерево пізнається по плодах, так і людина по її ділах; і ці діла можна побачити очима і пощупати руками, вони приносять свої плоди сьогодні і завтра — працюють на благо людини, на добро народу.

   Викладена версія родового погляду з висоти XXI ст. на історію Русі та історію Руської Церкви не претендує на істину в останній інстанції. Це тільки напрям і початок дослідження. Але поза всяким сумнівом є те, що ця версія вписується в контекст світової історії, пояснює не достатньо зрозумілі давнім дослідникам і нашим сучасникам події і факти сивої давнини, має достатньо вагому доказову базу, яка грунтується на документах, історичних фактах та даних сучасної науки. Такий ось (лат) lex fati.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.