Геральдистів цікавить питання — Коли і як герб САС потрапив до Угорщини. Як герб SAS пов’язаний з хрещенням Угорщини, з розповсюдження православної віри. Чому угорці вважають герб SAS своїм. Про все це можна дізнатись з історії, поглянувши на неї через призму роду. Спробуємо в першому наближенні розглянути питання зв’язку гербу САС з могутньою і впливовою європейською середньовічною державою мадяр — Угорським королівством.

Християнство в Угорщині (серед угорців) почало розповсюджуватись в X ст., спочатку в Трансільванії, під впливом грецьких місіонерів при підтримці правлячих там вождів (дьюл). Як відомо, до цього часу Патріарх Константинопольський вже мав твердих у вірі православних вукрів у Саксонії (див. Про походження Drag-SAS). На язичників угрів в духовних питаннях, так чи інакше, впливали такі чинники — грецькі місіонери від Патріарха Константинопольського, місцеві народності: слов'яни, даки та інші, які були хрещені ще в часи Великої Моравії і православні з Саксонії. З другого боку християнство західного обряду намагались розповсюдити в Угорщині німецькі Імператори та Папа Римський. З 70-х років в західній частині країни, в володіннях князя Гези  також впроваджується християнство, через запрошених ним з Германії місіонерів. Після військової поразки мадяр у 970 році від Візантії, старший син Такшоня,  князь Геза з роду Арпада звернувся до герцога Саксонії, Східно-Франкського  короля, а на той момент (з 962 р.) першого імператора (кайзера) Священої Римської Імперії — Оттона I Великого і монах Бруно з Сант-Геллена був висвячений в сан епіскопа і направлений в Угорщину. Це не дуже допомогло німцям. Незважаючи на всі зусилля Бруно, Геза приносив жертви язичницьким богам і християнському Богу одночасно. Він на два роки захопив місто Мельк в Австрії і воював з баварським герцогом Генріхом II. Жорстокий правитель, безпринципний політик і лицемірний християнин, князь Геза, між тим, тонко відчував об'єктивні інтереси угорського народу і завжди ставив на перше місце у всіх своїх справах головні цілі угрів — зміцнення великокнязівської влади і об’єднання племен угорців в єдиній державі. Він, для зміцнення держави, оженився на християнці східного обряду, як писали літописці —  “самій красивій дівчині народу”, Шарлоті —  дочці Дьюли II з Трансільванії, чим зміцнив центральну владу. Жорстоко розправився зі всіма угорськими князями, окрім трьох — свого родича Коппаня, князя Шомодя і Біхара, а також двоюрідного брата своєї дружини Шарлоти — Дьюли-молодшого, правителя Трансільванії (Ardil)  і Айтоня, який володів землями між Марошем і Дунаєм (Ahtum) . Прийнявши у 974 році хрещення, князь Геза зумів при цьому вдало обійти, як Візантійську, так і Німецьку імперію. Охрестивший князя монах-бенедиктинець Бруно був висвячений в сан самим Папою Римським, тому Угорська церква не підпорядковувалась ні Візантійській Церкві, ні Німецькій.

   Ставши християнином, Геза не перестав поклонятись язичницьким богам — або за старою звичкою, або (що більш ймовірно) щоб запобігти конфлікту зі своїми підданими і народом, який все ще залишався не хрещеним — в більшості язичниками. На протести священників він відповідав, що “... достатньо багатий, щоб приносити жертви як старим богам, так і новому богу”. В цьому вся політика Гези. Він вивів Угорщину з внутрішньо- і зовнішньополітичної кризи, підготував умови для прийняття християнства і створення централізованої та обороноздатної держави.

 Розпочаті князем Гезою перетворення продовжив, призначений ним своїм наступником старший син Вайк, хрещене ім'я Іштван I Арпад (Стефан I Святий (970-1038)). Він прийняв знаки королівської влади від легата Римського Папи Сільвестра II (999-1003) і став першим коронованим правителем Угорщини. Іштван I послідовно продовжував політику свого батька. Він одружився на баварській принцесі Гізелі — дочці Генріха II Баварського з роду Оттона, яка привезла з собою священників і монахів з Німеччини. Тому, вже з XI ст., німецькі хроніки писали, що навернення угорців в християнство почалось з одруження короля Іштвана і приїзді його жінки Гізели. При цьому забувають, що третина угорщини (зокрема, Трансільванія та Банат) ще з часів Моймира була хрещена, а першим з угорських воєвод хрестився Дьюла II на пів століття раніше і в Угорщині з того часу існував християнський регіон  Turkia східного обряду.

Отже, національний герой Угорщини Стефан I Святий (Іштван) остаточно об’єднав всі угорські племена під своєю владою, створив королівські комітати навколо фортець, на чолі яких поставив ішпанів, тобто створив раньофеодальну державу. Запровадив у країні християнство, видав збірник законів. Іштван був першим набожним християнином роду Арпадів. Шанується католиками і православними. По смерті батька у 997 році Іштван розпочав боротьбу за владу зі своїм старшим двоюрідним братом Коппанем, якого підтримувала язичнецька дружина. Опираючись на декілька знатних родин та присланий тестем корпус важкоозброєних баварських лицарів (командири Вецелін, Хонта, Пасмани), перемагає язичницьке військо угрів у 998 році в битві під Веспремом, де Коппань був убитий Вецеліном (Vecellin і Vencellin), який став видатним воєначальником Стефана I в Угорщині. Він був баварського походження і прийшов з міста, названого в хроніках як Вассербург або Вайсенбург.

Після коронації Іштван з допомогою латинських і грецьких священників, а особливо монахів-бенедиктинців, почав здійснювати християнізацію країни, навертаючи угорців в нову віру. Активно християнізуючи угорців, застосовував і насильницькі методи. За його законом, кожні десять сіл мали мати принаймі один храм. Добудував перший монастир в Угорщині, закладений ще його батьком — присвячений святому Мартину абатство Паннонхальма, - Іштван заклав монастирі Печварад (1015), Зобор (1019), Баконьбел(1020) і т. д. Як вже відмічали,  Іштван I був коронований легатом Папи Римського Сільвестра II Астриком  на Різдво 25 грудня 1000 (або 1 січня 1001 року) присланою Папою короною, отримавши при цьому не тільки світську, але й духовну владу.

Дещо незвичною була поява королівського титулу «rex»  в угорців. Вожді угорських племен, які на межі ІХ–Х ст. завоювали Паннонію, мали титули східного походження: «дюла», «кюндю», «карха». В 995 р. син верховного угорського володаря Гези Вайк прийняв християнство і змінив ім’я на Стефан (Іштван). В 1000 (або в 1001) році Стефану (Іштвану), який з 997 р. став на чолі Угорщини, вдалося отримати від германського імператора Оттона ІІІ королівську корону, яка стала спадковою для монархів цієї держави. Тобто титул західного походження «rex» - король. Такий крок-поступка германської дипломатії, у значній мірі, був викликаний занепокоєнням, що угорський князь одержить корону з Константинополя від візантійського імператора (див.О.Головко Формування вищої володарської влади в Західній і Центральній Європі в добу раннього та класичного середньовіччя). Нагадаємо, що до кінця VIII cт. в Західній Європі не ставилось під сумнів лідерство візантійської церковної влади в християнському середовищі, але це не влаштовувало римських понтифіків. Тому роздавались корони і титули відмінні від східних. Разом з тим королю Іштвану був дарований титул апостоличного короля з владою в 10 єпархіях, а також право вільного розповсюдження  віри і автономне управління церквою в Угорщині з повноваженнями для короля створювати нові або скасовувати старі єпархії як в своїй країні, так і на завойованих землях. Він заснував принаймні одне архіепіскопство (в Естергомі, яке очолив епіскоп на ім’я Домокш), шість епіскопств і три бенедиктинських монастирі. Завдяки цьому католицька Церква Угорщини  була незалежною від архіепіскопів Священної Римської імперії, а країна зберегла реальну незалежність від Папи, в той час, як Чехія і Польща не змогли цього добитись. Більше того, власником всіх церковних земель в Угорщині визнавався сам король. 

Розгромивши язичницьких князів, прийнявши світську і духовну владу, через пару-трійку років Стефан I Святий розгромив ще двох сильних місцевих князів — свого рідного дядю (рідного брата матері Шарлотти) Дьюлу-молодшого, який володарював в Трансільванії (в 1003 році), який потрапив у полон і звідти втік до Болеслава I Хороброго, і володаря Баната Айтоня (в 1008 або біля 1028 року). На відміну від язичника Коппаня,  і Дьюла, і  Антонь були християнами, але східного обряду. Вони противились планам Іштвана  по розповсюдженню на їх територіях діоцезій латинського обряду (наприклад, впровадження в Трансільванії архієпархії Альба-Юлії). Між тим час правління Іштвана (1000-1038) треба визнати дуже сприятливим для переселення гербу САС в Угорщину, якщо цього не відбулось раніше, наприклад при хрещені Дьюли II. Так за “Повчаннями”  (лат. Institutio morum) сину Імре, автором яких вважається Іштван, в яких викладені основні принципи внутрішньої політики правителя Угорщини, записано -  “правити (рус) «кротко, со смирением, мирно, без злобы и ненависти», быть милосердным, творить праведный суд и покровительствовать не только христианской вере, церкви, духовенству, знати и рыцарям, но и иностранцам-переселенцам, называя страну, «в которой говорят только на одном языке и где известна только одна культура», бедной и слабой.” Очевидно, що таким мультикультурним поглядам слугували приклади Візантійської та Римської імперій. Можливо під іноземцями-переселенцями король Іштван мав на увазі не тільки багатьох, але поодиноких баварців та латинян, а й великі роди хорватів, сербів, волохів, стародавніх саксів з Саксонії, які прийшли в Трансільванію. Ці принципи він не тільки висловлював, а й сповідував на практиці, тому, за історичними свідченнями тогочасних правителів, сухопутний шлях в Святу Землю  через Угорщину став найбезпечнішим і привабливішим за морський.

Іштван поставив перед собою завдання впорядкувати канонічну організацію Церкви. При ньому Угорщина була поділена на два архіепіскопства (в Естергомі і Калочі) і вісім епіскопств (Вацське, Дьйорске, Веспремське, Печське, Егерське, Чанадське, Біхарське, Трансільванське). Правда науковці вважають, що Калочське архіепіскопство західного обряду підпорядковане Риму постало не на голому місці, а замінило собою східне — митрополію Туркії. До кінця XI ст. були утворені ще епіскопства Нітранське і Загребське. Вище духовенство входило до складу королівської ради. В 1001 році очільником Угорської Церкви був Естергомський Архіепископ, який підчинявся Папі Римському, але мав велику самостійність. Він коронував угорських королів. До 1526 року коронації проходили в Секешфегерварі — першій резиденції угорських королів, там же знаходилась і їх усипальниця. Королеву коронували у Веспремі, що також надавало цьому епіскопству достатньо високий статус. Дорадчими органами епіскопств були столична і колективна капітули (зібрання каноніків), очолювані настоятелями.

Церква отримала від першого короля великі земельні пожертвування; була встановлена десятина, яка спочатку вся надходила епіскопу. В ранній період державне право в Угорщині включало в себе і церковне. Король Іштван не потребував папської підтримки і схвалення, як голова держави він здіснював інвеституру.

Розповсюдженню християнства сприяло заснування перших монастирів і діяльність монахів-місіонерів. При соборах і монастирях створювались школи (перша — при Печському соборі), де навчали латини за підручниками присланими з Німеччини. Серед перших латинських місіонерів, які прибули в країну біля 1020 року, був абат бенедиктинського монастиря Сан-Джорджіо Маджоре Геллерт (лат. Gerardus), заснувавший монастирі, школи і храми. В 1030 році він став епіскопом Чанадським і, за переказами, Іштван доручив йому виховання свого спадкоємця Імре.

Може виникнути питання, чому герб САС прийшов у Трансільванію, а не прийшов, скажімо, в Судети або в Татри. Треба сказати, що “Князі Чехії, які довгий час були союзниками германських імператорів в боротьбі з полабськими слов’янами, папством, Угорщиною та Польщею, стали королями лише в 1086 р., за умов, коли їх держава фактично стала сильно залежати від влади германського імператора. Означена коронація чеського князя Владислава IV була викликана умовами дипломатичної гри, яку вів германський імператор Генріх IV проти Польщі. На з’їзді в Майнці Генріх оголосив Владислава «королем Чехії та Польщі», намагаючись зіштовхнути одну з іншою дві західнослов’янські країни.“( див.О.Головко Формування вищої володарської влади в Західній і Центральній Європі ...). На території сучасної Чехії слов'янські племена поселилися в 5 ст. Тут оформилася у 7 ст. перша західно-слов'янська держава князівство Само. У 9 ст. Чехія належала до Великоморавської держави. 845 року чехи прийняли західне християнство. У Велико-Моравській державі діяла з 863 року візантійська місія св. Кирила і Мефодія, яка тут поклала основи слов'янської літургії і церковно-слов'янської мови. Слов'янсько-візантантійське християнство, щоправда, не прищепилося в Чехії, проте залишило сильну традицію самобутності й зв'язків зі слов'янським сходом.

Грецька православна Церква мала особливо багато прихильників у Трансільванії, в західних частинах королівства її вплив був не стільки значним, хоч і там існували її монастирі східного обряду. Під керівництвом Константинополя успішно розвивалась митрополія східного обряду — Туркія (952-1003), поступово розповсюджуючи ненасильницькими методами християнство по всій Угорщині. Після розколу 1054 року грецька Церква надовго втратила свої позиції в Угорщині, її офіційні інститути перестали існувати до початку XIII ст.. Але Православ’я збереглося серед частини населення, що стало базою для його відродження в зв'язку з посилившоюся в  XIII ст. волошською та сербською міграцією з Балкан (на території сучасної Румунії — Валахія, Трансільванія, Банат та інш.). Тут під волохами історики розуміють не наших русо-влахів, а мешканців колишніх провінцій Риму.

По смерті Стефана I Святого в Угорщині почалася епоха язичницьких повстань. Угорці пов'язували погіршення матеріальних умов з впровадженням християнства, а князі використовували цю обставину в боротьбі за трон. Знать і духовенство не влаштовував сюзеренітет Генріха III над Угорщиною, який показово визнав у 1045 році Петро Орсеоло. Антихристиянське повстання Вати 1046 року, під час якого постраждали і прийняли мученицьку смерть багато епіскопів, священників і монахів (серед них був і Геллерт) вгамував князь Андраш I. З 1031 по 1046 рік він з братом Левентом  перебував у Києві, де хрестився і одружився з дочкою Ярослава Мудрого — Анастасією в 1038 р. В1046 році став королем Угорщини за духовної і організаційної підтримки радників київського княжого двору, які допомогли йому мудрими порадами посісти трон, придушити повстання язичників (порвав стосунки з язичниками, повернув християнство, поставив язичницькі обряди поза законом) та відстояти незалежність Угорщини від Священної Римської імперії (німців). Потерпаючи від німців, угорські вельможі і латинські священники підтримали православного Андраша I. Він у 1055 році заснував бенедиктинське абатство Тихань, заснував лавру для православних відлюдників в Тихані та православний монастир поблизу Вишеграла. Для боротьби проти експансії німців король Андраш I запросив з Польщі свого молодшого брата Белу і віддав йому в управління третину Угорщини. Молодший брат Бела оженився ще раніше за Андраша на Ріксі — дочці польського короля Мешка II. Але настав момент передачі влади. У 1060 році між братами виник збройний конфлікт за передачу трону. Бела повернувся в Угорщину з польським військом, а Андрашу I допомагали прислані імператрицею Агнесою баварські, чеські та саксонські війська.  В результаті програшу у вирішальній битві Андраш I помер в грудні від отриманих ран, не доживши до коронації Бели I. В 1061 році повстанці знову звернулись з вимогою вигнати християнських священників та повернутись до язичницьких звичаїв. Бела I ввійшов в історію як угорський король, що придушив останню спробу угорців повернутись до язичництва. Син Андраша I Шаламон (оженився на сестрі Генріха IV –  Юдіт з роду Оттона I) з допомогою німецьких військ імператора Генріха IV повертається в Угорщину в 1063 році і стає королем. Він мириться з своїми двоюрідними братами Гезою, Ласло та Ламбертом (Ламперт) синами Бели I. І разом з ними зумів організувати оборону від зовнішньої загрози зі сходу — кочівників-печенігів. Кочівники вторгаються в Угорщину через Трансільванію і тому саме Трансільванія з цього часу стає важливим стратегічним місцем в планах оборони і наступних угорських королів. “Когда в 1068 годупод Керлешем (Трансильвания, территория нынешнего румынского уезда Быстрица-Нэсэуд) объединенное венгерское войско настигло возвращавшийся из грабительского набега печенежский отряд, Шаламон сам повел своих воинов в атаку, был ранен, но победа осталась за венграми.“ Таким чином Трансільванія стала своєрідними східними воротами до Угорщини і угорські королі вперше замислились над системною обороною і почали працювали над тим, щоб їх зміцнити і укріпити у військовому відношенні. Саме об’єктивна необхідність створення міцної і надійної оборони  в Трансільванії сприяла тому, що інтереси угорських королів і стародавніх саксів (слов'ян вукрів і зокрема гербу SAS) співпали в Трансільванії. Угорщина отримувала для захисту своїх земель давніх союзників, перевірених і добре загартованих в битвах православних слов’ян з Саксонії, які будували фортеці і міста, а стародавні сакси слов'янського етнічного походження свободу і землі для проживання на східних кордонах Угорського королівства — свою другу Батьківщину. Передумови для переселення гербу SAS з Саксонії ми розглядали раніше (див.SAS на шляху в Угорщину). Таким чином можна сказати, що угорські королі були зацікавлені у присутності на своїй землі стародавніх українців з Саксонії, яких в Трансільванії називали саксами, як вихідців з Саксонії. Ще раз скажемо, що їх не варто плутати з етнічними німцями (тевтонами), бо вони говорили слов'янською мовою зрозумілою в Києві і давно вже були християнами східного обряду. Причому завжди (до і після приходу в Трансільванію) підтримували тісні зв'язки з Патріархами Константинопольськими. Але в той час герб САС знаходився ще в Саксонії. Пояснимо чому є підстави так вважати.

Незважаючи на спільні дії проти зовнішніх ворогів, конфлікти між Шаламоном і братами — Гезою та Ласло перманентно продовжувались і ледве втихомирювались церквою. 14 березня 1074 у битві біля Модьорода Геза і Ласло розбили військо Шаламона. Він змушений був втікати. Королем став Геза I, але Шаламон зберіг за собою північно-західну частину країни (комітати Шопрон, Мошон і Пожонь), де міг розраховувати на допомогу свого швагра Генріха IV, німецького імператора. Своєю столицею він зробив Пожонь (сучасна Братислава) і хоробро її захищав: неодноразово викликав на поєдинки кращих воїнів Гези I і всякий раз перемагав.  Але безперервна боротьба  Генріха IV з Папою Римським Григорієм VII не дозволила йому надати на скільки-небудь суттєву допомогу зятю. Похід імператорської армії в Угорщину в серпні 1074 року закінчився біля міста Ваза: звістка про повстання наших предків гербу САС в Саксонії заставила німців повернути назад; жінка Шаламона — Юдіт вважала за краще повернутися з братом в Німеччину. Тобто православні слов’яни продовжували збройну боротьбу з окупантами в Саксонії.

 Як уже відмічали події того часу тісно пов’язанні з боротьбою за інвеституру між Папою Григорієм VII і імператором  Генріхом IV. Кожний хотів використати внутрішні конфлікти для встановлення своєї влади над Угорщиною. Так, Папа Григорій VII запропонував Гезі I, в рахунок підтримки, визнати васальну залежність Угорщини від Риму. Геза I відкинув ці пропозиції. Факт, коли на противагу імператору і Риму “угорський король Геза І (1074-1077 рр.) отримав корону від візантійського василевса Михайла VII Дуки (Парапінек), якою його в 1075 р. коронували. Саме ця корона є державним символом Угорщини і дещо некоректно називається короною святого Іштвана. (Згодом знайшлася і перша, загублена на той час корона і дві корони були об’єднані в одну.) Наслідком цієї взаємодії з угорцями стала поява у візантійських документах титулу «король торків» (угорців. – авт.) («κραλυς Τουκιας»).  Зазначимо, що тоді угорський володар вважався васалом константинопольського василевса, хоча одночасно королі Германії і Франції розглядались візантійськими політиками лише як брати візантійського монарха. Такі ж «коливання» характерні і для міжнародного життя інших країн Центральної Європи та Балкан: Болгарії, Сербії, Венеції, Хорватії, монархи яких залежно від власних інтересів, брали титулатуру як західного, так і грецького типу.” (див. О.Головко Формування вищої володарської влади в Західній і Центральній Європі...). Православний регіон в Трансільванії іменувався у Візантії, як Туркія/Торкія. Відголоском тих подій дійшла до нас назва міста в Галіції — Турка. Ніхто не зможе заперечити проти того факту, що цю назву в Галичину принесли з собою лицарі гербу САС з Угорщини (див. Загадка графа Ванчалуха. Турка).

Внутрішня ситуація в Угорщині стабілізувалась під час правління короля Ласло I та його  наступника Кальмана I.  У 1083 році з ініціативи  Ласло I Папа Римський благословив канонізацію перших угорських святих: короля святого Іштвана, його сина герцога Імре (лат. Emericus) та епіскопа Геллерта. Вийшли 4 книги законів, в яких велику увагу приділялось Церкві. В той час появились дві збірки церковних укладень в яких були зібрані рішення Соборів 1083 та 1092 року. Цими законами та укладами регулювалась десятина, захищалась церковна власність, визначались заходи по викоріненню язичництва та вєдовства, перераховувались церковні свята та узаконювалось безумовне їх дотримання, вводився в обов’язок відвідувати церкву, присутність на сповіді та причасті, а також статус і права іновірців (ісмаїлітів і іудеїв). Таким чином, укріплюючи зв’язки з папським престолом, угорські королі намагались, як і Іштван, проводити самостійну церковну політику. Так король   Ласло I продовжував самостійно  визначатись з призначеннями на вищі церковні посади. Клюнійські реформи, хоч і зачепили угорський клір, проводились з урахуванням місцевої специфіки. В 1083 році угорське духовенство не підтримало рішень Латеранського Собору стосовно безшлюбності духовенства. Одружені клірики могли висвячуватись в епіскопський сан, якщо отримували згоду дружини на роздільне проживання, допускались також розлучення та повторні шлюби серед духовних служителів. Собор в Сабольчі (1092) не підтримав також римську Церкву і в питаннях вирахування дати святкування Пасхи. В 1091 році король Ласло I приєднав до своїх володінь Хорватію, проігнорувавши то, що вона знаходилась у васальній залежності від Риму (з 1074). Папа Урбан II не визнав цього акту, і король переметнувся до противників Папи — імператора Генріха IV і антипапи Климента III. Звісно, що така релігійно-політична нестійкість не зміцнювала духовність і основи віри угорців в очах православних саксів, не сприяли набожності самих угорців.

В 1106 році король Кальман I формально відмовився від права інвеститури. Після Вормського конкордата (1161) введення на церковну посаду і висвячення  в сан проводилось на основі канонічних виборів, але королівське погодження було перед виборами і королі, як правило пропонували своїх кандидатів. Незважаючи на поступки Риму, угорські королі зберегли правову основу свого контролю над Помісною Церквою не тільки в законодавчій, господарській, управлінській (в тому числі при призначені на посади) сферах, а і в організаційних питаннях (наприклад, при заснуванні нових єпархій).

Геза II (1130-1162), син Бели II Сліпого — угорський король між 1141 та 1161 роками з династії Арпадів. Одружений з дочкою галицько-волинського князя Мстислава Володимировича Єфросинією. У 1146році зупинив брата попереднього короля Іштвана ІІ, який хотів заволодіти Угорщиною та спирався на німців. У своїй політиці він розраховував на хрестові походи французів. За сприяння короля Гези II 1147 року через Угорщину пройшов 2-й хрестовий похід. Спираючись на Францію та норманські держави, успішно воював проти візантійського імператора Мануїла. Перебував у тісних зв'язках з Руссю (Ізяславом Мстиславичем), Сербією, яку заохочував до війни з Візантією, Чехією (Владиславом ІІ), Австрією, пізніше — німецьким імператором Фрідріхом І Барбароссою. Саме угорському королю Гезі II вдалось розгледіти в Саксонії наших предків вукрів. Зуважимо, що цей термін не видуманий. Так здавна називали себе і писали самі нащадки роду САС  в Київській Русі, Польщі, Австро-Угорщині (див. Арії-Вукри-Україна. Легенда роду Drag-Sas). Як згадувалось раніше, все нові і нові кочові племена зі сходу все частіше і частіше вторгались в Угорщину через Карпати і представляли неабияку небезпеку для Угорського королівства своїми спустошливими набігами. Тому перед Гезою II, як і його попередниками з часів Шаламона, стояла життєво важлива задача — необхідно було поставити на східних кордонах королівства велике боєздатне військо і збудувати міцні фортеці. Для цієї цілі Геза II обрав чисельний корінний народ Саксонії, православних саксонців слов'янського етнічного походження, які постійно боролись проти німецького рабства та закріпачення. За захист кордонів Угорського королівства зі сходу саксам обіцяли найдорожче — свободу, землі і рівні права. Його не зупинив той факт, що вони були православні і підтримували тісний зв’язок з Патріархом Константинопольським. Певно тому, що і Трансільванія традиційно з 952 року була переважно православною, незважаючи на всі перепитії з єпархіями східного та західного обряду. Запросив саксонців з області між ріками Рейном і Ельбою, яких поселив у Трансільванії та Закарпатті. Окремі історики не зовсім точно пишуть з Рейнської області, чим сприяють подальшій плутанині. Насправді це область між ріками Рейном та Ельбою — Герцогство Саксонія (нім. Herzogtum Sachsen) — назва територіально державних формувань, які входили в склад Священної Римської Імперії. Першій Батьківщині гербу SAS, яка була заселена слов’янами з часів легендарного полководця Аттіли. Захоплене силою зброї німецькими феодалами. З однієї сторони до 1180 року — племінне герцогство (нім. Stammesherzogtum Sachsen) між нижніми течіями ріки Рейн і Ельба (займавшу приблизно територію сучасної землі Німеччини Нижня Саксонія). З другої — аплодіальне володіння феодалів, які носили з 1180 року титул герцогів Саксонських (тобто вже після переселення вукрів і роду САС і чергового переділу влади)(на територіях, які відносяться до історичної області Верхня Саксонія).

Принагідно згадаємо. Виникнення саксонської державності відноситься до VII століття. Спочатку ці землі методично захоплювали у слов’янських племен німці. Приваблені золотом та багатствами саксів, вони висадились на північному узбережжі і звідти мечем і грабежами п'ядь за п’ядею захоплювали слов’янські землі стародавніх саксів. В ході затяжних і кровопролитних війн землі саксів, що заселили більш жорстокі німецькі племена, були підкорені Карлом Великим і стали частиною імперії франків. Саксонія вважалась одним і найбільш значущих племінних герцогств Східно-Франкського королівства (Німеччини). В 1180 році імператор Фрідріх I Барбароса, за непідкорення імператорські владі, позбавив могутнього саксонського герцога Генріха Льва титула і володінь. Ця дата традиційно вважається кінцем епохи племінних герцогств. Внутрішні суперечки в середині німецької держави, безумовно, сприяли широкомасштабному, вільному, мирному і організованому виходу з Саксонії не тільки роду САС, і й цілому слов’янському православному народу вукрів , які розмовляли на староукраїнській мові. Тобто не поодиноким лицарям, родинам, а родам і племенем, що налічували десятки, якщо не сотні тисяч воїнів з сім’ями, які вирушили в Угорське королівство, обравши замість облаштованого життя у німецькому рабстві свободу в Трансільванії і Закарпатті. Цілком ймовірно, що для безперешкодного виходу від німців з Саксонії наші предки гербу САС скористались потоками релігійних фанатиків, воїнів і лицарів у 1147 році, коли велика маса людей Європи вирушила через Угорщину в другий Хрестовий похід. Це слугувало чудовим прикриттям, та стало гербовою легендою гербу САС, хоч цього разу певно герб САС дійшов не до Єрусалиму захопленого сарацинами, а в православну Трансільванію. Це знайшло своє відображення і у відповідному описі гербу САС. А в повномасштабному хрестовому поході лицарі гербу САС були уже з королем Андрашем II, тобто у п’ятому Хрестовому поході (див. Мій лицарський герб Драг-Сас).Таким чином опинився, Ród Dragów-Sasów na Węgrzech.

 Саксонія. Більшість васалів саксонського герцога перейшли в безпосереднє підпорядкування імператору. Титул герцога Саксонії кардинальним чином змінив своє значення, втративши більшість своїх володарських прав. В підсумку титул отримав Бернхард, граф Ангальта з дому Асканіїв, який володів землями з правого берега Нижньої і Середньої Ельби. Отже підсумуємо німецьку сторінку, щоб уже не повертатися на першу Батьківщину роду САС в Саксонії.

Суплінбургська династія. 1106—1137: Лотарь (1075—1137), німецький король з 1125 р., імператор Священної Римської імперії (Лотарь II) з 1133, герцог Саксонії з 1106, граф Суплінбурга. Після смерті імператора Лотаря його вдова передала Саксонію своєму зятю — герцогу Баварії Генріху Гордому. Але в 1138 році вибраний королем Кондрад III передав Саксонію маркграфу Альбрехту Медеведю, однак втримати її Альбрехт не зміг. В 1142 році Саксонія була передана Генріху Льву, сину Генріха Гордого з династії Вельфи. У 1147 році рідну Саксонію покинув герб САС.

Вельфи.1137—1139: Генріх II Гордий (біля 1108—1139), герцог Баварії (Генріх Х) з 1126, герцог Саксонії з 1137, маркграф Тоскани з 1137, внук Магнуса, герцога Саксонії, і зять імператора Лотаря II.

Асканії (старої).1138—1142: Альбрехт Медведь (біля 1100—1170), граф Балленштедта з 1123, маркграф Лужицької марки 1123-1131, граф Веймар-Орламюнде з біля 1134, маркграф Північної марки 1134-1157, маркграф Брандербургу з 1137, герцог Саксонії 1138-1142.

Вельфи.1142—1180: Генріх III Лев (1129—1195), герцог Саксонії 1142-1180, герцог Баварії (Генріх XII) 1156-1180, син Генріха Гордого.  Отже в 1180 році імператор Фрідріх I Барбароса після придушення повстання Генріха Льва розділив Саксонію на декілька князівств. Назву “Герцогство Саксонія” отримали невеликі володіння з правого берега Нижньої і Середньої Ельби, які дістались  Бернхарду, графу Ангальта, одному з синів Альбрехта Медведя. Таким чином з великої Саксонії залишився пшик.

Маємо подію роду.  ВИХІД ( рус. ИСХОД). З Саксонії. Цим німецьким гамбітом і закликом Папи Римського до другого Хрестового походу 1147 року скористувалась династія Драгффі, щоб отримати свободу та другу Батьківщину в Угорському королівстві Гези II. Там їх називали саксами, як вихідців з Саксонії. Опісля теоретики від історії почали змішувати з етнічними німцями і називати німцями, не враховуючи справжнє етнічне походження переселенців (див. Про походження Drag-SAS).Так , зокрема, ці несправжні “німці” у місті, названого на честь сина Бели I, Ламперта відбудували нове місто Ламперт-САС (Берегове). Вирощували виноград та добували в горах золото. Але справжнім золотом для угорців, як показала подальша історія боротьби за свободу і незалежність Угорщини від кочовиків і турецьких султанів, були самі Саси. Добуте сасами золото йшло на духовні потреби — монастирі і храми, та боротьбу за свободу — зміцнення війська, побудову фортець і міст. На карбування ними золотих монет в ряді середньовічних держав, які утверджувались на європейській арені. А золота самим сасам в Саксонії на власні потреби вистачало і старовинного, що залишилось ще від Аттіли. Наприклад, у 2009 році знайшли скарб з того золота біля 3 тис. артефактів, які сакси взяли з собою при переселені в Англію, так званий Стаффордширський скаб. Вік більшості предметів датується приблизно  VII століттям. Точно відомо, що в загальній сукупності скарб має 2.5 кг срібла і приблизно 5 кг золота. Нагадаємо, що на Британських островах, при всіх цінних для стародавнього Риму і самих британців (англо-саксів) запасах руд немає власних золотих копалень (див.«Treasure Hoard. Secrets of the Lost Gold»/ «Стаффордширское сокровище. Тайны утраченного золота»). Одним словом, герб SAS і золото, це тема окремої розкішної книги в дев’яти томах, бо в кожній країні, де з’являються сакси, виникає такий інтригуючий для шукачів скарбів, нумізматів, любителів стародавніх таємниць феномен, як золото саксів (див. SAS у золотий вік Молдовської Церкви).

Процитуємо. На думку В.Семковича, в першій половині XІV ст. на території угорського Мармарошу існував валахський рід, протопластом якого був Драгош. Його син Гиуля (Gyula) виступає в писемних джерелах із прізвиськом: «Сас воєвода». Таке прізвисько, на думку В.Семковича, постало після того, як Гиуля отримав від угорського короля Людовика земельні володіння в Трансильванії, а саме в Бистжицькому окрузі, де здавна існувало саське поселення Молдавабурга. Гиуля-Сас мав вісьмох синів: Балка (Волка), Драга, Івана, Драгомира, Стефана, Татара, Коста і Мирослава. Частина роду залишилася в Мармарошу, де під назвою Драгфів існувала до 1555 р. Інша частина переселилася на територію України, давши початок роду Сас. Обидві лінії – угорські Драгфи та українські Саси – використовували єдиний гербовий символ: півмісяць краями до верху, на кожному ріжку зірка, а в центрі стріла. Докладніше проблема походження Драго-Сасів була висвітлена у праці Людвіка Виростка «Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej». У ній подано коротку історію проникнення та осадництва роду Драго-Сасів на територію Червоної Русі, досліджені численні сфрагістичні джерела, подано опис гербових знаків, а також проаналізовано роль Драго-Сасів на тлі колонізації вищезгаданих земель (див. М.Бабінська УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА В ДОСЛІДЖЕННЯХ ЧЛЕНІВ POLSKIEGO TOWARZYSTWA HERALDYCZNEGO (1908–1939)).

Всі ці метання і пошуки істини угорських королів в духовних та релігійних питання поміж Римом та імператорами Священної Римської імперії привели до того, що за підтримки візантійського імператора Бела III (1172-1196), в решті решт, у 1181 році запровадив в управлінні країною візантійські порядки і звичаї. Це сприяло тісному зближенню угорців і православних саксів. Але стабільність і гармонія в духовному житті самих угорців тривала, на жаль, не довго. Після завоювання хрестоносцями Константинополя спостерігається велика релігійно-політична активність на початку ХІІІ ст. римської курії на чолі з папою Інокентієм ІІІ (1198-1216 рр.), яка проявилася у фактично широкомасштабному проникненні католицького світу у Центрально-Східну Європу від Полярного кола до Балкан, спрямованому на навернення до латинства язичників та схизматиків, тобто православних східного обряду. В 1204 р., після захоплення Константинополя хрестоносці утворили на території православної Візантії низку власних католицьких держав. А в Європі безперешкодно поширювався католицизм, а з ним, незабаром, і єресі.

 Що ж до суспільної спадщини православних саксів слов’янського етнічного походження, то трьохсот-літня боротьба з німцями за свої права, в тому числі політичними засобами в останні сто років, не минула марно. Результатом цієї боротьби є формування в рідному місті наших предків Магдебурзі (земля Саксонія) у 1188 році Магдебурзького права. Дослідникам, історикам та правознавцям, ще потрібно більш ретельно  вивчити та уважно розібратись з вкладом укрів гербу САС (стародавніх саксів) в формування такого важливого прецеденту в галузі права, що стосується місцевого самоврядування. Як відомо, це слугувало позитивним і прогресивним еталоном правового розвитку людству протягом багатьох століть середньовіччя, а на рівні саморегулювання та самоврядування територіальних громад актуально і в сучасному світі. Є над чим працювати правознавцям гербу САС. А те що воно виникло і сформувалось в слов’янському місті і під впливом слов’ян, говорить що це сплав німецької дисципліни і слов’янської (християнської — православної з біблійної точки зору) свободи вибору і розуміння загально-громадської справедливості в сенсі філософських категорій. Дещо пізніше, такий же важливий в політико-правовому сенсі розвитку суспільства, суспільної моралі і правових засад, але угорський прецедент пов’язаний з саксами знаходимо і в правовій системі Угорського королівства — що ввійшло в світову історію, як “Золота була” - Diploma Andreanum або Закон Андраша у 1211 році (див. Мій лицарський герб  Drag-Sas). В цей час, тобто за часів короля Андраша II, рід і герб САС разом з православними саксами уже достеменно точно перебував у Трансільванії, бо приймав активну участь у військових походах разом з цим угорським королем. Очевидно користувавсь довірою і підтримкою короля Андраша II за військово-політичку підтримку і допомогу в утвердженні на угорському троні і, не без своєї участі та впливу, добився юридичного визнання своїх і не тільки (наприклад, це стосується не менше хорватів, сербів, секеїв, саксів, даків, волохів тощо) прав і вольностей. Звичайно, що це не заслуга одних лише саксів, але їх досвід і допомога була теж, певно, затребувана і використана угорським королем в державному будівництві багатонаціональної великої європейської держави. Феномен полягає у тому, що дослідники вважають короля Андраша II дещо авантюристичним в житті і політиці, але саме при ньому з’являється бездоганний і абсолютно не виданий раніше, революційний з точки зору права закон.  Diploma Andreanum  - це перший юридичний документ, який не тільки закріплював основні права не лише угорців, а й давав право на спротив у випадку перевищення королем своїх прав. Ця революційна правова норма теж стала надбанням всього людства. Звернемо увагу, що цей документ з’явився уже після вигнання німецького Тевтонського ордену з Трансільванії, що яскраво підтверджує тезу, що угорський король таки дослухався до порад сасів і плідно для держави взаємодіяв з ними в військово-політичних питаннях. Уже сам факт того, що король Андраш II, який вигнав Тевтонів з своїх земель, видав такий закон, який підтверджував права інших народів (в тому числі мігрантів) свідчить про об’єктивну необхідність такого кроку для національних інтересів Угорщини. Цим кроком Угорське королівство пішло далі всіх попередніх королівств та імперій. Дало абсолютно новий історичний приклад розвитку багатонаціональної держави, де сповідуються не міжнаціональні утиски, а рівноправність і міжнаціональне партнерство. Таким чином Угорщина стала на практиці для гербу САС не мачухою, а другою ненькою. Слава королю!

Ось так видається точна дата приходу гербу SAS в Угорщину. Найімовірніше, з 1147 року Ród Dragów-Sasów опинився na Węgrzech, а з ними православна віра остаточно вкорінилась в Молдові та Румунії.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.