Ще не народися в світі поет рівний стародавнім поетам —  греку Гомеру, римлянину Вергілію, який би написав епічну поему “Діяння сасів”. Найближче підійшов до цього питання геніальний Іван Франко, який писав про героїв, про колективізм, про громаду по суті про ті цінності, які сповідували стародавні сакси. Але не судилося. Не судилося написати поему про те, як “у нас воля виростала”. А писати потрібно про “Діяння сасів в Саксонії”, “Діяння сасів в Угорщині”, Діяння сасів на Русі”, “Діяння сасів в Трансільванії”, Діяння сасів в Молодові”, “Діяння сасів в Польщі”, “Діяння сасів в Україні”, “Діяння сасів в Австрії”, “Діяння сасів в Румунії”, “Діяння сасів в Росії” тощо.

Герб SAS це не тільки потужна і гостра зброя, не тільки мужні лицарі. Це навіть не їх героїчні подвиги, які ввійшли в світову історію людства. Герб SAS це дух роду, це насамперед ідеї, які “вольно або невольно” несуть і втілюють в життя лицарі гербу SAS. А лицарські вчинки, випробування, битви і війни, як і мирні справи, то лише певні обставини для яскравого прояву, та огранки тих ідей, що сповідуються родом Драго-Сасів. Те що цей дух, ці християнські ідеї та цінності пройшли з родом не менше дванадцяти століть вже само по собі заслуговує на повагу та вивчення, бо це справжні духовні скарби. Було б добре і повчально детально розібратися в цих ідеях, систематизувати та класифікувати їх по століттях, по кожному поколінню Drag-Sas, але це  занадто фундаментальна робота, яка під силу не кожному спеціалісту, не кожному професору. В цьому сенсі, в світі ідей та духу, життя це боротьба. Боротьба ідей. А всяка боротьба, як казав класик, є боротьба за владу. Але в координатах роду це боротьба не за особисту владу, а за владу ідей, які несе цей рід і які виражають об’єктивні потреби суспільства в конкретний історичний момент. Саме перемоги ідей ведуть до перемог лицарів і продовження та перемог роду в історичній перспективі. Спробуємо торкнутись ідей роду SAS в Угорському королівстві, лиш їх порівняти та, по-можливості, знайти кореляції, які дали сильний поштовх до ренесансу, розвитку та утвердженню гербу САС в Угорщині. І не тільки в геральдиці, а й в світовій історії.

         Про те що християнський дух, житейські принципи та ідеї роду Драго-Сасів співпали з потребами Угорського королівства в часи, коли воно вийшло в зеніт своєї могутності та слави, свідчить стрімкий злет гербу САС в Угорщині. Саме це дозволило гербу САС ввійти в військово-політичну еліту Угорського королівства, заснувати нові князівства, більшим чи меншим чином впливати на хід історії багатьох європейських держав, а нам дало інформацію для роздумів та порівнянь цих процесів з точки зору роду Drag-Sas.

         Іспанія. Гранада. Поет Гарсія Лорке запитує: ”Ви знаєте, як плаче стріла, у якої нема цілі?” На щастя стріла з гербу Drag-Sas завжди має ціль, бо перед родом стоять високі духовні цілі (див. Руни і герб САС). Певно через це Саси, як рід, не знають відповіді на це запитання поета. В цьому його сила. Теоретики влади і революцій у XX ст. дійшли до висновку, що свободу, як і владу, ніхто не дасть. Її треба брати самому. Cаме це зробили сакси роду Драго-Сасів в 1147 році в Саксонії, скориставшись частою зміною влади саксонських герцогів, щоб здобути свободу, за яку боролись мечем протягом попередніх 250 років. Однак цього разу  Drag-Sas використав “не тверду крицю, що серед бою так ясно іскриться, не гострий безжалісний меч, той що зніма вражі голови з плеч”, а духовний меч правдивої християнської віри східного обряду. Для отримання свободи роду Драго-Сасів довелось скористатись хитрістю і під виглядом учасників другого Хрестового походу переселитись в Угорське королівство. Звісно, що про це знав і їх, як військових побратимів, потужну лицарську військову силу, прийняв на свої землі Угорський король Геза II. Він розмістив герб з Саксонії  в Трансільванії і Мармароші, зміцнивши таким чином не тільки східні кордони королівства, а й Угорщину за рахунок вірних шляхетних лицарів (див. Ród Dragów-Sasów na Węgrzech. Początek). Що це було дійсно так, і Угорське королівство знайшло в саксах справжніх друзів,  надійну опору влади короля і підтримку для держави свідчить і той факт, що аналогічний крок намагався зробити (і зробив, але з абсолютно протилежним результатом)  король Андраш II. Однак Андраш II вочевидь погано розбирався на саксах і запросив не тих саксів — не саксів слов'янського етнічного походження, а німецького (тевтонів). Правда йому досить швидко вдалось розібратись, хто  справжні друзі, а хто  “вовки в овечій шкурі”, які не визнають над собою влади короля і законів Угорщини і випровадити Тевтонський орден з Трансільванії за межі свого королівства (див. Мій лицарський герб  Drag-Sas). Як сказано в Писанії: «Если Господь не созиждет дома, напрасно трудятся строящие его; если Господь не охранит города, напрасно бодрствует страж». (Псалом126:1). «Не дремлет и не спит хранящий Израиля» (Псалом 120:4).  В XII – на початку XIII ст. Бог був на стороні Угорщини і роду Драго-Сасів.

         Розглянемо угорські часи гербу САС. На початку XI ст. Угорське королівство міцно облаштувалось серед християнських націй. В результаті в ньому почались соціально-політичні процеси і стали складатись інститути влади, які зовні дуже схожі на німецькі, французькі та інші, що були інтегровані в світ західного християнства на декілька століть раніше. В той же час в Угорщині збереглись і риси, які прийшли з кочового минулого і які зближували їх з слов'янами і південно-східними сусідами. Угорська держава народилась в часи, коли середньовічний Захід найближче підійшов до свого соціального ідеалу, тобто суспільства, яке складається виключно з молящихся, воюючих та трудящихся (oratores, bellatores, laboratores). Звісно, що в Італії, Франції, Англії, Німеччині ця модель трохи раніше (до XIII ст.) вже почала модифікуватись завдяки досягненням в галузі політики і науки. Однак сакси/саси в той момент втілювали цей ідеал в одній особі, в одному роду. Кожний лицар, навіть підліток знав, що його меч служить духовним ідеалам християнської справедливості. Кожний воїн, міг замінити священника, можливо не міг справити всіх таїнств без підготовки, але міг самостійно відправити літургію і часто, як приходив час, змінював сталевого меча на духовного. Для тих, хто читав історію Саксонії, не потрібно розповідати про волю, про те, що кожний православний сакс виховувався з дитинства, в сім’ї, в громаді, в своєму культурному середовищі воїном в кращих традиціях християнського лицарства східного обряду. А любов до творення, до творчої праці у сасів від їх слов’янського походження.

         До XI ст. правлячий клас феодалів в Західній Європі був чітко поділений в залежності від ієрархії васальної залежності. Світосприйняття військового лицарського стану формувалось на основі класової солідарності і лицарської етики, які не знали державних і територіальних границь. В цій ситуації герб  Drag-Sas навпаки, зберігав етнічну свідомість. Що дійшло і до наших днів, чим власне і відрізнявся від тогочасного лицарства в духовному плані. Якщо у всіх лицарів, що не боролись за національну свободу, християнство також ослабляло почуття національної приналежності (особливо на рівні герцогів та феодальної верхівки), то це не можна сказати про Драг-Сасів, хоч саме цей фактор допоміг їм в отримані другої Батьківщини. Вони обрали не багатство і удачу в німецькій неволі, а честь і славу на свободі. Після церковної реформи Рим позбавився опіки імператорів і проголосив про свою готовність представляти моральну і духовну єдність всього західного світу, а сама Церква отримала статус незалежної владної структури. Таким чином дуалізм “мечей” земного і духовного і непрості взаємовідносини між ними характеризували західну цивілізацію в XII- XIII ст. Цей дуалізм зберігся і після завершення зіткнень пап та імператорів за панування над всім західним християнським світом, коли почалась боротьба національних монархій (Франція, Англія) за централізацію всієї влади. Практична спроба західного християнства (хрестоносців) довести, що ці два меча доповнюють один одного і воюють за загальну справу завершились повним провалом в Святій Землі. Абсолютно протилежний результат  маємо з лицарями східного обряду, що проявилось в успішному сповідуванні цього принципу, який начертаний на гербі SAS, на рівні роду  Drag-Sas (див. Руни і герб САС).  Драго-Саси довели це на історичних прикладах в нових князівствах Молдові, Трансільванії, Буковині та завдяки цьому принципу реально впливали на хід історії в інших, великих і потужних Східно Європейських державах (див. SAS у золотий вік Молдовської Церкви). Суть не в принципі, а у виконавцях. До речі, цей ефективний принцип де-факто застосовували і всі одіозні тоталітарні режими XX ст. в утилітарних корисних цілях, замінивши духовність на пропаганду. Спрацювала діалектика і в комуно-більшовицькі, сталінські жорстокі і нещадні у своїй безглуздості часи нищення всього морального і людського зійшлися віч на віч в боротьбі за життя християнські мечі з тоталітарними безбожними мечами. В цій боротьбі, високого і ницого, гербу Drag-Sas вдалося вижити.

         В Європі спочатку земля належала королям. Потім аристократії і духовенству. Вдосконалювались знаряддя праці і технології. Відбулась “сільськогосподарська революція” і продуктів харчування стало вистачати всім, в тому числі і мешканцям міст. Було відроджене римське право. Спочатку міста середньовічної Європи, які збудували і населяли наші сакси стали добиватись прав на самоврядування. “Сільськогосподарська революція”,  комерція і торгівля стали основою економічного процвітання Заходу. Лицарство принесло культуру не лише у Францію, а й в Угорщину. Частиною цієї нової для Європи культури було виноградарство і виноробство. Як казали древні римляни —  спробуйте місцеве вино на смак і ви дізнаєтесь про цивілізованість суспільства. Тоді народились Токайські вина, саксами були закладені перші закарпатські виноградники.

При монастирях почали виготовляти вино. Але з’явилось не тільки червоне монастирське, а й витончене біле замкове вино (фр. Chateau — шато). Саси, як і французи, виготовили перші бочки Chateau brut bianca. Все це, достаток і культура, в свою чергу стимулювало розвиток наук і мистецтва, що не могло не позначитись на суспільному житті держави. Римське право в поєднані з успіхами в державному управлінні, а саме роботи судових, адміністративних та податкових служб (курій, канцелярій, казначейств) призвели до того, що в Європі визріла ідея обмеженого і умовного характеру самої королівської влади, тобто конституціоналізму, коли всі верстви суспільства (навіть цехи ремісників) домагаються отримати своє представництво в колективних органах влади (парламентах), щоб мати можливість висловлювати свою думку та впливати на прийняття рішень.

         В теології також спостерігається розвиток спричинений впливами суспільних відносин і розвитком науки. Ідеологічні суперечки та ідейна боротьба почалась і в західному християнстві між християнськими орденами, які підтримували або не підтримували реформи. Drag-Sas ці духовні пошуки мало стосувались, бо вони, як відомо християни східного обряду, але саме в золотий вік Угорського королівства, що упускають національно заангажовані історики, не хто інший, як православні сакси заклали основи на яких постали Молдовська православна Церква, та Румунська православна Церква.  І на кінець, похмурий романський стиль в художньому мистецтві та архітектурі став витіснятись витонченою готикою, що більше відповідало сутності і духу Заходу.

Отже, всі ці явища суспільного життя в тій чи іншій формі проникли і в Угорщину, але мали тут принципові відмінності. Річ у тому, що Угорщина, як держава, розвивалась стрімко і не мала 200-300 років для розвитку суспільства, як, скажімо, Франція, Англія, Німеччина. Тому в Угорщині державні і суспільні структури не формувались повільно в результаті еволюційного розвитку, а в великій частині стали наслідком організованого наслідування/запозичення, яке запроваджували зверху королі силою і волею своєї влади. Угорщина з самого початку знаходилась під постійним тиском своїх західних сусідів, які давно мали власні держави і були більш розвинутими. Тому для успішного протистояння їм Угорщина постійно запозичувала у них те, що складало їх могутність (наприклад, важку кінноту, організацію управління, релігію, побудову фортець тощо). Як ми розглянули (див. SAS на шляху в Угорщину) самі основи державності — нові форми майнових відносин і християнські цінності, не визрівали в угорських племенах, а були впроваджені законами і політичними рішеннями сильних королів — Іштвана I, Ласло I, Кальмана. Тому їх суспільні завоювання виявились нестійкими, були компромісними і неповними в порівнянні з західними аналогами. Чого варті лишень метання між папами, патріархами та імператорами, щоб оцінити всю складність формування угорського суспільства і державності (див. Ród Dragów-Sasów na Węgrzech. Początek).

Наприклад політичний лад в країнах Заходу: систему васальної залежності, що була в IX ст, в XII замінив станово-майновий принцип політичної організації держави. В той же час в Угорщині XI-XIII ст. політичний лад визначався специфічною мішаниною різнорідних та різночасових принципів. Це характерно для країн, які стрімко розвиваються, які наслідують і перескакують у своєму розвитку окремі етапи. “Західний вибір” в церковній організації та державні інститути, які угорці запозичили у імперії епохи Карла Великого, не були вже передовими досягненнями і, крім того, піддавались в Угорщині іншим впливам (наприклад східним — Візантії, Болгарії, Північно-Чорноморським, Києвської Русі тощо). Навіть саме військо тогочасних угорських королів, що мали вже державні органи і церковні інститути, складалось не з свити баронів, а з загонів іобагіонів, і ще довго нагадувало протофеодальну дружину східних слов'ян. Це було позитивним для інтеграції прибульців з Саксонії та Балкан, але анахронізмом для передових держав. Таким чином з 1147 року загони Драго-Сасів з Саксонії органічно вписались в цю військову структуру в якості окремих, самостійних і в певному сенсі тактично незалежних військових одиниць. Аналогічна ситуація була і в монастирях, де важливу роль аж до кінця XII ст. відігравали грецькі (візантійські) монахи. Така ситуація і, особливо, політика Бели III (1172-1196) сприяли швидкому і комфортному адаптуванню православних Драго-Сасів в Угорщині і в духовному плані. Тільки в наступному столітті (з 1200 року) коли Візантія переживала глибоку кризу, через її завоювання хрестоносцями у 1204 році, а Русь і східні царства стали терзати татарські орди, західний вплив на Угорщину набирає системного та визначального характеру. Але загартованим у німців саксам/сасам не звикати у відстоюванні мови і віри — християнської моралі і принципів. Отже можна зробити висновок, що сакси прийшли вчасно щоб зайняти належне місце, бо тільки через 50 років під впливом Заходу в Угорщині з’являються свої аристократи, в суспільній свідомості формується поняття  communitas regni (в розвиток ішпанам), зароджується селянство і зростають вільні міста, зокрема і збудовані власноруч новоприбулими саксами (сасами). Треба відмітити, що за такими саськими прогресивними західноєвропейськими принципами жили фортеці, міста і поселення не тільки в тих сімох містах, що входили в Семиграддя, а й по всій Трансільванії, Банату, Мунтенії, Мармарошу де поселялися представники роду  Drag-Sas. І такі порядки в місцевому самоврядуванні сасів не входили ні в конфлікт з королівською владою,  ні в протистояння з державою, а навпаки широко використовувались королями та слугували взірцем для угорців.

В угорському суспільстві XI – XII ст. основна відмінність в соціальному становищі людей визначалась не протиставленням титулованої знаті з залежними від неї селянами, а від фактичного стану конкретної людини. Тобто чи вона була вільна (liber), чи залежна (servus). Причому ці групи не мали чітко сформульованого легального статусу, який міг би передаватись у спадок. Правлячий клас був представлений вищою аристократією (maiores) — родичами і найближчим оточенням короля, членами його ради або ”сенату”, що набирався з людей різних за званнями і за принципами, що не піддаються узагальненню. Серед них зустрічаємо нащадків племен, які підкорились в часи правління Іштвана I, а також нащадків іноземців, що прибули зі свитами королів:  від слов'ян, баварців при Іштвані, поляків при Белі, швабів при Ласло, норманів з Сицилії при Кальмані тощо. При угорському дворі вони ввійшли в престижну касту, але поки що не мали юридичних прав наслідування титулу і становища. Нижче їх на соціальній сходинці стояла така ж різнорідна і дуже чисельна група вільних общинників: воїни-ібагіони при королі і гарнізонах його замків, які належали до свити світських і духовних владик, та службовці. Вони були звільнені від податків і повинностей, тобто вільні в соціально-економічному плані, але залежали від посади і були через це обмежені в пересуванні. Селяни, землероби та пастухи, були залежні від власників, але їх обов’язки і повинності суттєво відрізнялись від місцевості проживання і власника (церковна земля,  землі світського феодала, королівські володіння). Звісно, що сакси гербу Драгффі, Drag-Sas, Вукри, Ерделі та інші прийшли в Угорщину вільними людьми. Прийшли великими общинами зі своїми порядками і великим багажем європейського досвіду. Завдяки достатньо великій чисельності, своїм особистим якостям та еволюційному формуванню укладу свого життя, стародавні сакси слов’янського етнічного походження органічно вписались в соціальну структуру угорського суспільства, практично одразу зайнявши ключові позиції у всіх соціальних прошарках. Однак сакси мали і принципові відмінності в соціальному укладі, що визначався вільним вибором, виборами в організації життя громад, місцевим самоврядуванням, родовим колективізмом, утвердженням та зміцненням централізованої влади, законослухнянністью та повагою до всіх членів суспільства незалежно від походження та майнового стану, східною християнською мораллю і цінностями. Принципи національного героя Угорщини, короля Стефана I Святого  Drag-Sas в Угорщині і затим в східному світі не тільки сповідували на практиці, але й вдосконалювали в християнському дусі. У них не було поділу людей за національним, етнічним принципом — всі були рівними перед Богом і складали в їх розумінні єдину громаду, єдиний народ, (наприклад, виник державний термін — пенетмень Молдовень); не ображалась, не принижувалась, не гребувалась жодна з національних меншин, що проживала разом з саксами (приміром, роми їм потрібні були не менше ніж українці, румуни, молдовани, про що записано в монастирських літописах). На всіх, не залежно від соціального стану —  бідних і багатих, однаковою мірою розповсюджувався закон і християнська мораль, які суворо, інколи і навіть дуже суворо, як на теперішній час, дотримувались Drag-Sas. Тому біля кожної криниці в Трансільванії, як традиційно і зараз керамічний посуд в Україні, стояла золота чаша без ланцюжка, щоб подорожній міг зачерпнути нею і напитися води. І ніхто її не цупив. А самі криниці прикрашались, як тепер в Румунії та Молдові. Закон діяв не відворотно. Така християнська мораль і справедливість влаштовувала все суспільство на місцях поселення саксів.

         Сакси в Угорщині з’явились, як достатньо потужне військове угрупування, з великим військово-політичним досвідом, з передовою зброєю , а також передовими стратегією і тактикою ведення війни. Основу складали кінні лицарі, що не поступались німецьким та французьким.  Вони мали свої чисельні бойові загони, які об’єднувались під владою старшого воєначальника. Кавалерії було достатньо, щоб проводити наступальні операції, а піших воїнів для оборони фортець. Кадрово і організаційно наші переселенці були готові для самостійного ведення бойових дій. Спільний похід з русичами проти ятвягів цьому наглядне підтвердження. З приходом на другу Батьківщину цю готовність стали цілеспрямовано і системно посилювати, дбаючи з перших днів про побудову фортець і створенню системи оборони від кочівників, про що сповіщають німецькі хроніки. За 50-60 років,  в 1211 році, Тевтонський орден застає в Трансільванії вже збудовані слов’янами з Саксонії міста і села, які укріплені фортецями. Німці називають частину цієї великої місцевості, в самісінькому центрі сучасної Румунії (рум. România), що заселили, відбудували і зміцнили стародавні сакси слов'янського етнічного походження —  нім.Siebenbürgen (Семибург). Іншого виходу у саксів і не було, тому потрібно було одразу турбуватися про забезпечення власної безпеки, оборони родини та краю від військових набігів та вторгнень. Але це для наших предків було не новим — за 250-300 попередніх років боротьби з тевтонами це вже було і вихованням, і спадковою справою — захищати родину, захищати рідну землю, захищати свободу і свої права, причому не лише особисті, а й, в більшій мірі, громадські права і свободи.

         Ріст міських комун, які були наділені правами самоврядування, розпочався в Угорщині здебільшого з другої половини XIII ст., якщо не враховувати саксів. До 1150 року було всього декілька міст-комун, населених французами і валонами. Потім тут появились фламанські і німецькі (“саксонські”) поселенці, або госпіти (hospes), що осідали в таких центрах, як Секешфехервар або Естергом. Треба сказати, що наші предки з Саксонії, які прийшли в Трансільванію і Мармарош, одразу впроваджували в своїх поселеннях прогресивні методи управління громадським життям - виборні посади і самоврядування. Прибульці також будували свої міста, які були наділені привілеями і ставали таким чином, “Вільними містами” (libera villae), що стало початком угорської урбанізації на західний зразок.

         Цікавим для істориків є момент виходу на історичну арену предків румун. Угорські науковці  вважають, що вони, ймовірно, прийшли одночасно з нашими православними саксами в північний регіон Сепеш (Спіш) і Трансільванію. За цією теорією румуни почали проникати сюди з суміжних південних земель, де за візантійськими джерелами, були вперше замічені істориками в X ст. Теорія про дакське походження румун, яка стверджує, що саме вони є споконвічним аборигенним населенням Трансільванії як нащадки даків, які потрапили не тільки під культурну, а й мовну латинізацію, вважається спірною з двох причин. По-перше, на відміну від слов’ян і наших сасів даки не залишили ні найменшого сліду в топоніміці даної місцевості. По-друге, даки були, як і стародавні сакси, православними християнами, але ні письмові джерела, ні археологічні дослідження не дають підстави сказати, що з часів Дюли I і безпосередньо до XIII ст. тут могло існувати багато чисельне чітко окреслене православне населення даків. Правда, при цьому, забувають про існування християнського регіону Turkia східного обряду. Як було показано раніше, суворого поділу в християнстві на східне і західне ще не було, але угорські королі, як центральна влада, впроваджували тут християнство західного обряду (див. Ród Dragów-Sasów na Węgrzech. Początek). Румуни в основному були пастухами і хорошими воїнами. Угорські володарі наймали їх на службу для охорони своїх кордонів, що тільки збагачувало етнокультурну палітру населення королівства. Цілком очевидно, що лицарські якості Румун, як ново сформованого в ті часи  етносу, в розумінні зародження національної самосвідомості та народження нової нації  — вірність слову, обов’язковість і точність, гордість, свобода і незалежність та національні риси характеру цілком влаштовували і православних саксів слов’янського етнічного походження, які з 1147 року дуже швидко де-факто стали володарями на місцевому рівні цих північно-східних земель Угорського королівства, тобто фактично третини Угорщини (принаймі гірської її частини). Таким чином, можна стверджувати, що з середини XII ст. корінним населенням Сепешу і Трансільванії були православні Румуни і православні Сакси/саси — етнічні слов’яни з Саксонії. Це не применшує ролі і заслуг інших народностей у творенні Румунії, які не згадані тут, але записані в древніх літописах. Доки румуни зі своїми отарами знаходились в горах, на полонинах, сакси організовували і управляли життям в поселеннях, причому не посягаючи на права і свободи інших. Не за рахунок місцевого населення, а разом з місцевим населенням, без визиску і жлобства. Це зміцнювало і так високий авторитет саксів, який базувався на практичному сповідуванні соціальної справедливості у східно-християнському розумінні, бо давало можливість жити в добрі і достатку всім членам громади. Поряд з саксами і в громаді саксів все залежало не від ішппана, або просто пана, а від власних зусиль, праці, талантів і здібностей. В землях де осіли сакси всі мали право вільного вибору - вибору релігії, долі, конкретного поступку, яке обмежувалось лише моральними християнськими принципами. Тому громада і суспільство з українцями з Саксонії, кожна людина на місцевому рівні відчували соціальну справедливість. Якщо серед прийшлих саксів були династичні воєводи і воєначальники різних рангів з великим бойовим досвідом, то румуни були сильні не поодинокими лицарями, а в згуртованих загонах. Тому румуни, як пастухи, які тонко відчувають і розуміються на принципах управління живими колективами (отарами), добровільно ставали під хоругви стародавніх саксів для захисту від ворогів. Такий сплав, спадкового військового досвіду і хоробрості румун та молдован, давав вражаючі військові результати: загони, корпуси, а згодом і армії, румун і молдован під командуванням слов’ян з роду Drag-Sas розбивали 80 тисячні, 100 тисячні, 120 тисячні армії, тобто в 3=4 рази переважаючі сили ворогів. Підтвердження, що це відповідає дійсності можна знайти в подальшій історії — слов’яно-румунських та слов’яно-молдовських літописах, оскільки все це і складає стародавню середньовічну історію таких держав, як Румунія та Молдова. Ці факти можуть не бачити лише сліпці, або націоналістично заангажовані історики.  Ця, справжня історія Румунії і Молдови, без роду Сасів та стародавніх Саксів не мислима (див. SAS у золотий вік Молдовської Церкви). Таким чином наш рід має певні заслуги перед Румунією і Молдовою. А самі ці країни історично, в якомусь сенсі, зобов’язані своєю появою, свободою, вірою і державністю  роду САС та гербу Drag-Sas, які там проживали з середини XII ст. і самі разом з стародавніми даками, румунами і молдованами, безпосередньо закладали економічні, соціальні, політичні підвалини державності цих країн (на початку угорських комітатів, а пізніше самостійних князівств). Звісно, що в цих землях проживали і етнічні угорці (майже третина всього населення), але, як засвідчив історичний досвід, в організаторських навиках і здібностях, в організаційних питаннях вони геть не могли скласти конкуренцію прогресивним і добре підготовленим греками і німцями саксам. І якщо, за словами Володимира Винниченка — історію України не можна читати без брому, то історію Румунії і Молдови не можна читати без дзеркала, щоб розгледіти викривлені сторінки. Історія середньовічної Молдови і Румунії це не “східне варварство”, а поема боротьби за свободу і незалежність гідного народу. Навіть прапор румуни історично творили під впливом і разом з саксами, запозичивши жовті і блакитні кольори  Drag-Sas і добавивши до них трохи червоної крові жертовного агниця.

         Одначе повернемось до Угорщини, в яку входили землі сучасної Румунії та Молдови. Угорське суспільство при всій його аморфності та етнічній різнобарвності, за словами іноземних авторів того часу, жило у відносному достатку. Це стверджували френзійгенський епіскоп Оттон і мусульманський мандрівник з Гранади Абу Хамід, які побували в Угорщині близько 1150 р., а також арабський мандрівник Ідрісі, двірцевий географ короля Сицилії Рожера II, автор відомої книги по історичній географії Європи і Африки, яка складена за звітами очевидців, швидше за все італійських торговців. Угорщина (разом з нею і герб САС, або частково і  завдяки діяльності роду САС) була процвітаючою країною: дешеве зерно, багаті золоті копальні, які пов’язані з саксами, багатолюдні ярмарки, заможні жителі. Ось як про це, що стосується гербу Drag-Sas, трохи згодом писали і польські історики, зокрема (рус) “Бартош Папроцкий в книге «Гербы рыцарства польского», изданной в Кракове в 1584 году, ссылается на Альберта Стрепу (Аlbertus Strepa), который в своей хронике сообщает, что в 1236 году во время правления князя Dangiela в Русь пришел comitem Huyd с немалым войском венгров ...: “По Б. Папроцкому род Гуйда (comes Huyd) в Венгерском королевстве был богатым, чеканил золотую монету с изображением своего герба. Он предполагает, что чеканка денег относится ко времени, когда предки этого знатного рода, занимали высокое положение в государстве. Заметим, однако, что правом чеканки в средневековую эпоху обладало дворянство многих государств Европы: Франции, Англии, Германии и др., то есть тех государств, «где аристократический класс добился исключительных прав и независимости, а короли потеряли высшую власть над своими подданными». Но с Гуйдами другое дело. Бартош Папроцкий не только обозначает это «высокое положение в государстве» ничего не значащей фразой, он называет конкретную должность в правительстве, дававшую тогда официальное право на чеканку денег со своим гербом — суперинтендант (министр финансов) королевства…” .“

Цей блиск достатку і золота ще довгі століття муляв очі турецьким султанам, які вважали це не заслугою праці народу, не здобутком державного управління, а вдалим географічним та геополітичним розміщенням Угорщини на перетині торгових шляхів.

Хоча в загальному, а не стосовно саксів та аристократії, картина і була дещо прикрашена, але багато в чому вона і відповідала реальності, бо великою перевагою Угорщини було те, що вона не знала голоду, який став хронічною бідою для країн Західної Європи. Окрім відносної мало чисельності населення і достатності різноманітних природних ресурсів, в угорському сільському господарстві, традиційно, значно більшу увагу приділялось скотарству та рибальству, які менше залежали від примх погоди, ніж рослинництво.

Сучасні анархісти від економіки стверджують, що вибирати для проживання треба багату, заможну країну, де крутиться велика маса грошей. Як свідчить історія роду Drag-Sas все з точністю до навпаки. Вибирати потрібно не багату Батьківщину, а вільну, не багатство, а свободу, як це зробили православні сакси. Обирати треба честь. А до свободи і мудро організованої праці самі прийдуть і гроші, і багатство, і слава.

         Оскільки більша частина земель в Угорщині належала королю, то його влада в Угорщині в XII ст. була домінуючою. За записами 1185 року доходи угорського короля (монополія на видобуток золота і срібла, карбування монет, сіль, митні збори, торгівлю і річкові перевезення, а також місцеві податки) не поступались доходам французьких і англійських монархів. Це дає змогу оцінити ефективність угорського адміністрування, при якому комітат, який забезпечував збір податків і підтримку боєздатності королівства, став основною одиницею територіального поділу. Тільки комітати могли виставити війська чисельністю до 30 тис. чоловік. Абу Хамід писав, що воїнам короля Угорщини “несть числа”. Основні рішення приймались королем після обговорення питання на великій і представницькій Королівській раді. Ця рада складалась з прелатів, двірцевих сановників і комітатських ішпанів. Але через часті переїзди короля з однієї своєї резиденції в іншу, Королівська рада навряд чи могла збиратись в повному складі. Цілком очевидно, що слово панство, занесене на схід і в Україну, можливо, сасами,  походить від угорського ішпан. Воно з’явилось і поширювалось в Україні і Польщі разом з гербом САС і означало, в широкому розумінні, організацію укладу життя і виробництва. В цьому сенсі воно замінило старовинне українське слово — дідич землі.

         В ті часи в Угорщині мало застосовувалась письмова фіксація рішень. Це стосувалось, як владної та адміністративної діяльності, так і судової практики та побуту.  Все базувалось на усних домовленостях та свідченнях свідків. Так продовжувалось до середини XII ст., що співпало з приходом саксів. Тому з тої епохи залишилось мало документів, бо вони складались в основному королівськими капеланами. В другій половині XII століття , між тим, з’являється двірцева канцелярія. В часи правління короля Бели III, який своїм указом від 1181 року зобов’язав документувати всі державні рішення і договори. Приблизно з 1200 року і аристократія починає фіксувати свої домовленості і відносини. Ці документи складались і зберігались в особливих “посвідчувальних місцях” (hiteleshelу) при кафедральних соборах, абатствах, великих храмах, які наділені нотаріальними функціями. У саксів документи складались на стародавній українській та латинській мові при монастирях і церквах. Так з цих документів до нас дійшли україно-румунські, та україно-молдовські літописи, які підтверджують, що наші сакси (Драго-Саси) в Угорщині, Румунії, Молдові, Русі розмовляли і писали старо українською мовою, яку, до речі, берегли, розвивали і вдосконалювали. Все це сприяло поширенню грамотності, дипломатичних і торгівельних зв'язків, широкому напливу в Угорщину мандрівних учителів. Угорські священники вчились у Франції, Англії, Італії. А православні священники роду САС в Константинополі та інших православних містах в Греції (наприклад, Салоніки або Солунь).

Лука, який в 1158 році став архіепіскопом естергомським, учився в Парижі. В 1177 році абат монастиря Св. Женевьєви сповіщає з Парижу Белу III про смерть угорського студента  на ім’я Віфлеєм, який навчався там з трьома іншими своїми земляками. Студент “Микола з Угорщини” навчався в Оксфорді на початку 1190 років. Отже, історичним фактом є навчання багатьох угорських священників в Парижі, а опісля в Болоньї та Падуї, що користувалось особливою популярністю серед угорських студентів до самого початку нової історії.

         Цю традицію, розповсюджувати письмо, освіту, знання, культуру з допомогою священників і церкви наші предки взяли з собою з Угорщини. Духовенство, разом з лицарством, яке прийшло в свитах королівських дружин стали провідниками європейської двірцевої та лицарської культури. Провансальський трубадури (П’єр Відаль) та німецькі міннезінгери (Таннхойзер) були бажаними гостями при дворі короля Імре на початку XIII ст. Суміш галантності і релігійності, чесноти лицарів Круглого столу та доблесть Нібелунгів стали взірцем для угорської аристократичної молоді. В ті часи часто, при хрещені, дітям давали імена франкських героїв Роланда і Олівера, або Філіпа і Олександра Македонських, які вважались ідеалом лицарства. На угорську мову переводять романи про Троянську війну і імена героїв переносять в географічні назви — Ечелльє, Перьямос, Іктар. Нотарій короля Бели III пише “Діяння угорців” (біля 1210 р.) - лицарський роман про підкорення угорцями Карпатського басейну. Для порівняння. Православні Драго Саси протягом багатьох століть називають своїх дітей при хрещення виключно біблійними іменами.  Починають з’являтись в Угорщині перші лицарські ордени — госпітальєри та тамплієри. Пізніше, в 1211 р. Андраш II, запросив Тевтонський орден для захисту від язичників половців та навернення їх в християнство, але вийшов конфуз. Отже це була епоха ”розквіту лицарства”. В той же час угорська культура залишалась клерікальною. Велика частина літературної спадщини представлена життєписами святих, богослужбовими книгами, монастирськими літописами, які складались в абатствах бенедиктинців. Крім них в 1140 роках з’явились цистерціанці і премонстранти, а з 1220 року став відчутній вплив монахів-домініканців. Звісно, що православним Драго-Сасам довелось одразу конкурувати з домініканцями та францисканцями за подальше навернення місцевих жителів в християнство, оскільки Угорщина була недавно охрещеною країною. Результатом незабаром стали самостійні канонічні православні Молдовська Церква та Румунська Церква середніх віків. Освіта залишалась виключним монопольним правом і обов’язком церкви. Вищих навчальних закладів не було. Середню освіту здобували в школах при крупних кафедральних соборах і монастирях. Там викладалось “сім вільних мистецтв“ серед яких обов’язковими були латинська граматика, віршування, риторика і арифметика. Лише в Веспремі викладалось ще і право. Вищу духовну освіту здобували за кордоном.

Заможне життя і успіхи національної економіки дозволили в кінці XII ст. формувати власний, угорський, архітектурний стиль. В більшості споруд того періоду відчувався вплив високого романського стилю, який виник в Ломбардії в кінці XI ст. —  собор в Пече та базиліка в Секешфехерварі. Біля 1190 року в Естергомі французькі зодчі спорудили перший у всій Центральній Європі готичний собор. Про стиль, яким будували Drag-Sas з молдованами та румунами взагалі окрема розмова. Він більш “приземлений”, “інтимний”, “домашній”, але не менш самобутній і унікальний.

Поряд з духовною і світською християнською культурою існували і язичнецькі традиції. Вони передавались виключно усною народною творчістю. Угорські казки та легенди зберегли багато архаїчних образів і мотивів, як то “дерева життя”, або шаманів у звіриному вигляді. Збереглись легенди та билини епохи Великого переселення народів, та славних походів/набігів — про прекрасну оленицю, про ріг Леля, яким закололи німецького герцога, про сокиру, якою воїн Ботонд пробив пролом в воротах Константинополя тощо. Музика, народні пісні, танці, живопис зберігали істинний національний дух угорців до наших днів. Народна творчість допомогла зберегти автентичну музичну пентатоніку, яка в XX ст. була відновлена Бартоком і Кодаєм. Це стосується в повній мірі також румун і молдован, а в Drag-Sas проявилося у традиції згадування своїх предків перед  іменем у титулатурі.

         Всі ці позитивні зміни в соціально-культурному розвитку Угорщини не могли не позначитись на політичній історії країни в XII – початку XIII ст. Політична система створена Іштваном I почала змінюватись (див. Ród Dragów-Sasów na Węgrzech. Początek). Цим змінам об’єктивно сприяв і прихід Драго-Сасів в Угорщину. Це була епоха, коли періоди сильної централізованої влади чергувались з періодами безвладдя через боротьбу за трон, або смути. В перші десятиріччя своєї середньовічної історії Угорщина досить часто терпіла втручання Візантії і, в трохи меншій мірі — Німецької імперії в свої внутрішні справи, але не через свою слабкість, а тому що конфлікти за владу в роду династії Арпадів створювали прецеденти, на основі яких два імператори Мануїл Комнін і Фрідріх Барбаросса робили спроби підкорити Угорське королівство своєму впливу. Наприклад, син Кальмана, Іштванд II (1116-1131), воював фактично всі роки свого правління. Спочатку він віддав Далмацію Венеції, затим повернув її і знову віддав. Невдалі війни з сусідами, включаючи Богемію, Русь і Візантію, привели до того, що його намагались скинути з трону, але безуспішно. Він помер, так і не залишивши нащадка, тому його наступником був назначений сліпий син князя Альмоша Бела II (1131-1141). Головними подіями його правління стали жорстокі помсти тим, кого він вважав винуватими в його з батьком стражданнях, і перемога над Борисом, його суперником за трон. Борис був сином руської дружини Кальмана, вигнаної з країни. Його запросила на царство опозиція королю Белі II. Борис намагався відстояти свої права з допомогою німців, а пізніше і Візантії. Він боровся за трон навіть при Гезі II, але всі його спроби виявились безуспішними. В результаті цієї внутрішньої боротьби і переслідування угорських магнатів в 1130 роках, центральна влада Угорщини, мабудь, настільки зміцнилась, що і епіскоп фрейзінгенський Оттон і Абу Хамід однаково оцінювали її повноту. Геза II, у всякому разі, був достатньо сильним королем, щоб на початку 1159 років вести бойові дії на двох фронтах одночасно: проти Русі і Візантії на сході, при цьому будучи в складних стосунках з Священною Римською Імперією німців та їх васалів. Таким чином ослаблення влади угорських магнатів на місцях та посилення центральної влади короля, а також внутрішня політика Гези II, яка була направлена проти можливої зради феодалів, дозволили роду Драго-Сас у 1147 році переселитися з Саксонії в Трансільванію. При цьому це було достатньо помітне, з історичної точки зору, переселення. Це означає, що герб SAS був багаточисельний, оскільки залишив після себе з  тих часів чисельні археологічні артефакти і топоніми, гідроніми, які свідчать про слов’янське походження, яких не було наприклад від православних даків, або румун. Для нас це не дивно, бо знаємо, що наші сакси були зовсім не німцями (див. Про походження Drag-SAS ), а православними слов’янами, які розмовляли і писали слов’янською, староруською, а саме —  староукраїнською мовою, яку згодом зробили однією з державних в князівствах Молдови, Трансільванії (земель  сучасної Румунії), Мармарошу, Буковини, а також літургійною церковно-слов’янською (староукраїнською) в православних церквах Молдови, Румунії, Банату, Мармарошу, Буковини, Галичини (див. SAS у золотий вік Молдовської Церкви). З цього моменту можна детально досліджувати і говорити, що православні сакси слов’янського етнічного походження (стародавній шляхетний рід Drag-Sas) суттєво і визначально  впливали  історію таких земель, як Трансільванія, Мармарош, Банат, Крішана, Буковина, Молдова. Дещо менше, як нам видається на перший погляд, в південних землях Олтенії, Мунтенії, Добруджі, хоч, безумовно, вони також входи в сферу впливу православних саксів, як південні сусіди. Цей партнерський вплив був християнським за своєю суттю, правдивий і носив позитивний характер, що зміцнювало Угорське королівство, та сприяло зростанню загального добробуту населення цих земель.

         Але військові компанії Гези II, не давши скільки-небудь значущих надбань, стали загрожувати  з таким трудом досягнутій внутрішній єдності самої країни. Знову постала дилема між сходом і заходом, між вірою різних обрядів і думки відносно правильної зовнішньої політики Угорщини в чергове розділились. Брати короля, які вважали себе обділеними, як претенденти на престол, стали шукати захист і союзників спочатку при дворі Барбаросси, а затим у Візантії. Правління Іштвана III – сина Гези II (1162-1172) фактично стало десятиріччям безперервної боротьби за трон між ним і його дядьками, які також були короновані під іменами Ласло II (1162-1172)  і Іштвана IV (1163-1165), а після їх смерті навіть проти самого Мануїла, який їх підтримував. Королівський титул Іштвана III в решті був визнаний візантійським імператором в обмін на його молодшого брата Белу, герцога Далмації і Хорватії. Бела був знову хрещений в Константинополі і офіційно знаходився там, як заручник, а насправді був гостем імператора Візантії, тому що був реальним претендентом на угорський престол і теоретично міг стати монархом Візантії і Угорщини, об’єднавши ці країни під своєю владою. Його виховували і навчали, як сина і майбутнього правителя. Треба визнати, що ці часи були дуже сприятливими для облаштування саксів в Трансільванії і Мармароші, оскільки угорським королям було не до них. Сакси не вмішувались у внутрішню політику угорців, а займались власними справами — розбудовою поселень і фортець, налагодженням побуту і економіки, торгівлею і освоєнням природних ресурсів та нових територій. Функціювання сакських поселень на прогресивних християнських принципах, на виборності і самоврядуванні дозволило саксам за декілька десятиліть фактично стати в рівень з угорцями, а в чомусь і отримати переваги на місцевому рівні, тобто отримати реальну  владу на місцях в Трансільванії і Мармароші, які складали майже третину Угорського королівства на сході.

Але Белі не судилося стати єдиним імператором для Візантії і Угорщини. У 1169 році у Мануїла народився син, і тому він відмовився від свого попереднього плану — оженити Белу на своїй дочці, щоб зробити його своїм наступником. Тим не менше він допоміг Белі зайняти трон, який звільнився в 1172 році. Король Бела III (1172-1196) — син Гейзи II та Єфросинії, дочки великого київського князя Мстислава I Величного, сестри великого київського князя Ізяслава Мстиславича — діда галицько-волинського князя Романа II Великого. Він зумів подолати опір церкви, голова якої архіепіскоп Лука в період загострення конфлікту між Папою Римським та світськими правителями Європи, зайняв суворо про римську позицію і тому побоювався, що монарх, який вихований при візантійському дворі, виявиться схильним до впливу православ’я. В період правління короля Бели III Угорське королівство досягло піку могутності і слави за весь час перебування влади в династії Арпадів. Це золотий вік Угорського королівства. Бела III був чудово підготовлений до ролі монарха: в Константинополі його особисті таланти і здібності отримали найкраще шліфування та огранювання. Його навчали старовинному мистецтву володарювання та керування людьми. До 1180 року, тобто до моменту смерті його хрещеного батька Мануїла Комніна, Бела  III придушив внутрішній супротив, розладнавши плани свого молодшого брата Гези, пов’язані з захопленням трону, і продуманою кадровою політикою погасив невдоволення верхівки духовенства. В 1106 році Кальман формально відмовився від свого права назначати на посади прелатів, але практично всі його кандидатури покірно вибирались синодами і належним чином затверджувались римськими папами. Час від часу угорські королі навіть знімали з посад епіскопів. Тим не менше церква зберегла значну частину своєї автономії і настільки ревниво її оберігала, що це стало одним з головних чинників тих соціально-економічний змін, що привели до формування самостійних, відокремлених станів. Зайве нагадувати, що Бела III не перешкоджав, не утискав і не знищував, а скоріше об’єктивно реально навпаки, підтримував православних саксів і духовенство. Впроваджував культурні і цивілізовані візантійські порядки у всіх сферах життя — духовного, економічного, політичного, культурного, що надавало стабільність, впевненість і розвиток всьому суспільному життю. А це саме те, що потрібно було стародавнім саксам (роду Drag-Sas зокрема) щоб посісти гідне місце в військово-політичній сфері і ввійти на рівних правах в еліту аристократії Угорського королівства, своєї другої Батьківщини. Таким чином саксам знадобилось менше одного покоління, тобто 25-50 років, щоб здобути реальну і формальну владу на підконтрольних землях, на благо Угорщини і народу, що з ними проживав у спільних межах.

Консолідація державності при королі  Белі III багато в чому визначалась ростом його фінансової могутності та посиленням ролі його канцелярії, про що вже згадували. Цілком очевидний вагомий вклад в цю справу саксів, що при третині території давали більше половини прибутків всього королівства і, як потрібні королю радники і фахівці своєї справи, швидко просувались до вершини державного управління у сфері фінансів, економіки, торгівлі, військовій справі. Сіль, золото, карбування монет, контроль східних торгових шляхів Угорського королівства давали можливість зміцнювати державу і владу за допомогою саксів.

Незаперечний той факт, що в часи  Бели III досягла розквіту і угорська історія лицарської культури. Тут спрацювало виховання короля при дворі візантійського імператора, який запозичив на Заході кодекс лицарської честі. Крім того, другою дружиною Бели була французька принцеса Маргарет, донька короля Людовика VII. Країною поширювався культ лицарства. Угорські лицарі короля  Бели III відвоювали у Візантії Далмацію і Сірмію, і хоча його завоювання в Галичині (не без прямої участі Драго-Сасів) і Сербії виявились недовговічними, але він зумів зміцнити престиж Угорського королівства на міжнародній арені.

         Тут потрібно зауважити, що завоювання угорців на сході (довгий час і при різних королях) були не стійкі не лише з внутрішніх причин самих угорських королів. Драго-Саси багато раз були в складі угорського війська, яке переходило східні кордони королівства, але вони не бачили у там, у сусідах, ворогів. Походи жодного разу не носили жорстокого і безжального характеру. А навпаки, бачили своїх друзів, православних слов’ян, розуміли їх мову і вчинки направлені на торжество лицарства і справедливості, тому, як свідчать стороукраїнські літописи, часто полюбовно домовлялись за спиною короля і фактично підтримували руських князів у питаннях честі і свободи. Герб Drag-Sas ніколи не був завойовником, загарбником чужих земель. Це давало слов’янам на сході можливість вислизати з рук угорських королів, при чергових смутах і послабленнях центральної влади. Злі язики кажуть, що нібито за гроші, але якими грошима можна виміряти лицарську честь.

          Саме цей авторитет дозволив   Белі III стати успішним посередником в перемовинах між німецьким та візантійським імператорами, коли в 1190 році хрестоносці Фрідріха Барбаросси пройшли маршем по території Східної Римської імперії без відповідної санкції.  Використовуючи дипломатію на рівні герцогів і сеньорів (матрімоніальну)  Бела III встановив родинні стосунки з правлячими династіями Візантії, Франції, Німеччини і Арагона. Драго-Сасам цей період дав можливість узаконити  свій родовий герб, як угорський, а оскільки він є стародавній і у них вже давно був  сформований і використовувався в битвах з 850 років в Саксонії (див.Мій лицарський герб Драг-Сас ), то, по суті, лишень “домалювати” до нього драконів, тобто стати відомим і шанованим в колі не лише лицарів та аристократії, а й здобути  відому повагу, славу і престиж при королівських дворах Угорщини, Франції, а за ними і інших європейських монархів, які визначали тогочасну політику. Дивлячись на наш угорський герб SAS роду Драгффі, як тут не згадати про Орден Дракона, про Драгоша (рум. Dragoş Vodă) першого молдована українського етнічного походження, про його ровесника, семигородського воєводу Андреаса — першого румуна також українського роду, про Дракулу та інших представників слов’ян князівських кровєй. З пісні слів не викинеш, як не викинути з історії того факту, що до наших предків звідусіль тікали невільні і нещадно експлуатовані, безправні люди в пошуках справедливості і кращої долі.

         Угорські королі і після Бели продовжували ввести войовничу зовнішню політику на сході і півдні, але вже з католицьким акцентом. За схваленням, а то і підтримки римських пап в боротьбі проти православ’я на Русі і в Сербії, в язичнецькій Куманії - “землі половецькій”, яка простягнулась в степах між низинами Дунаю і Волги та Боснії, де пустила корені богомільська єресь. Але труднощі, з якими угорські королі зустрічались вдома, заважали їм зберегти свої завоювання. Проти короля Імре (1196-1204) його рідний брат Андраш підняв три повстання, чим перетворив територію країни в зону збройних конфліктів. Драго-Саси не втручались не в свої справи. Після смерті короля Імре він став опікуном племінника-малюка Ласло II (1204-1205) і Драго-Сасам стало зрозуміло, що потрібно надати йому допомогу. Після смерті малолітнього монарха він успадкував трон як Андраш II (1205-12035). Драго-Саси були добре відомі корою Андрашу II. Вони брали участь разом з ним в п’ятому Хрестовому поході. Але відсутність належної державної підготовки у монарха, його особисті, в чомусь авантюрні, риси характеру, та схильність до прозахідної позиції і керуваннями на практиці управління державою порадами римських пап призвело до того, що його правління перетворилось в безкінечний ряд соціальних і політичних конфліктів, через що той тип державного управління (зв’язку, традиції і норми), який був закладений Іштваном I, і доведений до певної досконалості королем Белою III, піддався процесу дезінтеграції в вищих сферах угорського суспільства. Почались відбуватись багато в чому привнесені зовні європейські процеси зміни і трансформації суспільства, але шаленими, прискореними і неконтрольованими  темпами. Однак не все так погано з точки зору історичного розвитку, бо “немає худа без добра”. Почали розвиватись і стали нормою правові відносини, які закріплювали майнові і спадкові права, закладались ключові для SAS правові основи православних князівств, про що розглянемо окремо (див. SAS і правові основи православних князівств Румунії і Молдови), одним словом Угорщина переходила на нову модель середньовічного європейського права. Проходила приватизація державних земель, розвиток товарно-грошових відносин. Тридцять років роздавались землі і створювались великі латифундії. Лише з приходом до влади сина Андраша II короля Бели IV (1235-1270) почалась справжня ревізія попередньої політики, рішуче було покінчено з розбазарюванням королівських замків і земель. Вживались заходи для зміцнення королівської влади. На той момент Drag-Sas вже не тільки де-факто, а й де-юре контролював значні території на сході Угорського королівства. У 1236 році, що документально підтверджено письмовими літописами, Драго-Саси (Huyd) приходять з Угорщини служити християнським ідеалам на Русь, а саме в Галичину до національного героя України короля Данила Галицького. Видать Бела IV не одразу у всьому розібрався, трішки перегнув палицю, раз золото саксів шукало свободу, перейшло в Русь.  Авторитарний стиль керівництва забезпечив Белі IV багато ворогів в самий невдалий для цього час — напередодні монгольського вторгнення в Угорщину. Щоб не бути голослівним та необ’єктивним в оцінках і судженнях прошу самим порівняти діла і наслідки різних родів, наприклад Драго-Сасів з Чаками, Абами, Кйосегами і іншими сімействами угорських баронів, які прославились згодом своєю некерованістю та непоступливістю після 1260-х років. Угорщину роздирали внутрішні суперечки і прихід половців, які шукали захисту від монгол, лише посилив напругу в країні. 12 березня 1241 року “Захар Беркут з громадою не втримали Карпатські перевали”. Через гори переправили навіть метальні машини.  Драго-Саси одразу прийняли бій з монгольськими військами, які очолювали Батий, Шибан і Субедей в Мукачево і Ужгороді. Першим постраждав і був вщент зруйнований відомий кожному сасу Грушівський монастир. 16 березня 10 тис. монголів на чолі з Шибаном були вже під Пештом. Тумени Кадана пішли південнішим маршрутом через Молдову в Трансільванію, де спалили угорські міста Варадін, Арад, Перг, Егрес, Темешвар в Банаті. Отримавши відсіч в Семигороді, Кадан  до 11 квітня з’єднався з основними силами. Король Бела IV з братом хорватським герцогом  Коломаном збирають угорсько-хорватську армію і з 5 квітня, недооцінивши військову могутність монгольської армії, шість днів переслідують їх передові мобільні загони. На річці Шайо в долині Мохі 11 квітня 1241 року монголи з тьох сторін обстріляли і атакували угорський табір та розбили королівську армію. Сам  Бела IV чудом залишився живим і втік в Далмацію. Монголи, на плечах відступаючого війська, вдерлись в Пешт. Драго-Саси майже рік, до грудня 1241 року, воювали з монголами на своїй території, аж до їх відходу з Угорщини. Угорщина залишилась розореною. В ході боїв виявилось, що лише важка кавалерія, яка складалась з лицарів, могла більш-менш ефективно протистояти і воювати проти загарбників, хоч вона, звичайно, не могла наздогнати і знищити прудких монгольських коників. Лише кам’яні фортеці здатні встояти проти “степового урагану”. По всій країні, в тому числі і Драго-Саси, почали заміняти застарілі глинобитні і дерев’яні укріплення на кам’яні фортеці і монастирі. З тих часів саси і вукри були володарями багатьох старовинних середньовічних фортець, фундаменти яких самі заклали і збудували. До кінця правління Бели IV в Угорщині вже налічувалось біля ста кам’яних замків, а до кінця XIII ст. їх було уже декілька сотень. Саме в цей час виник характерний для Угорщини Пізнього Середньовіччя ландшафт: масивний кам’яний замок на вершині високої гори і село у її підніжжя, оточенні полями, на яких тут і там розкидані поселення, вілли, ферми, будинки. До честі короля, Бела IV зробив зі своєї поразки правильні висновки у внутрішній політиці, щоб зміцнити країну.

         На цьому золотий вік Угорського королівства завершився і Угорщині вже не судилося досягнути  минулої величі. Наближався кінець династії Арпадів. А для Drag-Sas епоха честі та героїзму.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.