Герб Drag-Sas має безпосереднє відношення не тільки до Угорщини, а й таких держав, як Молдова та Румунія. Саме лицарі Drag-Sas заснували православні князівства в Молдові та Трансільванії, які згодом стали сучасними незалежними державами. Тому глибоке розуміння і грунтовне вивчення історії цих держав не мислимо без дослідження родоводу перших князів засновників і давніх господарів, тобто генеалогії роду Drag-Sas. Однак, якщо наші предки, стародавні вукри з Саксонії гербу SAS, так би мовити суб’єктивний фактор історії, то заснуванню ними нових князівств сприяли цілком об’єктивні фактори. Одним з таких загальноєвропейських факторів був розвиток права в Угорщині. Не вдаючись до суто спеціальних досліджень в галузі теорії держави і права, спробуємо в загальних рисах розглянути філософську сторону правових основ заснування православних князівств Румунії та Молдови, оскільки саме мораль і право дозволило нашим предкам створити, захистити, утвердити нові держави.
Ми вже вияснили, хто за етнічним походженням були православні сакси з Саксонії (див.Про походження Drag-SAS); як вони взаємодіяли з прав’ячою угорською династією Арпадів (див.SAS на шляху в Угорщину); коли і при яких обставинах герб SAS потрапив до Угорщини (див.Ród Dragów-Sasów na Węgrzech. Początek); як Драго-Саси облаштовувались на другій Батьківщині у самий найкращий, золотий вік Угорського королівства (див. Герб SAS в золотий вік Угорського королівства). Тепер подивимось, які чесноти принесли з собою лицарі Drag-Sas в контексті розвитку угорського суспільства.
З собою в Угорщину стародавні сакси слов’янського етнічного походження принесли рідну староукраїнську мову, християнську віру східного обряду, мораль і культуру. Не одне століття боротьби з тевтонами викристалізувало у наших предків не тільки мораль і віру, а й на цій основі в чомусь своєрідну та унікальну для Угорщини і світу лицарську та правову культуру. Не самосвідомість цеховиків і торгашів, а трьохсотлітня боротьба слов’ян з німецькими герцогами за свої права, довгий час військовими методами, а потім політичними, призвела до виникнення в німецьких містах особливого міського права та самоуправління. Не випадково, що на Батьківщині укрів і сасів у славному місті Магдебург у 1188 році виникло Магдебурзьке право. І хоч, напевне, саси покинули цю свою землю трошки раніше, а саме у 1147 році, однак немає підстав заперечувати їх вкладу в формування цього виду права. Тим більше, що по цьому праву вони реально і практично жили скрізь, куди б не направляла їх доля. Саме тому можна прослідкувати таке закономірне явище, що де б не з’являлись наші православні сакси, там виникало, впроваджувалось і жилось громаді за християнськими законами і Магдебурзьким правом. Ось на вкладі саксів у розвиток права і спробуємо зупинитись детальніше.
Як ми знаємо Драго-Саси, або як їх називали сакси, прийшли в Угорщину за короля Гези II у 1147 році. В той час правова система створена королем Іштваном I Святим досягнула свого апогею. Для Угорщини, на той момент, вона була прогресивною і корисною, але вона мало стосувалась, не заважала і не перешкоджала стародавнім саксам, які облаштовувались відносно обособлено на відведених їм королем Гезою II територіях і поселеннях, які жили і розвивались за своїми внутрішніми законами, що базувались на своєму, більш прогресивному праві та місцевому самоврядуванні поселень, міст, територій де проживали і управляли громадським життям сакси. Правова система прибульців в ті часи не входила в антагоністичні суперечності з діючим в королівстві типом державності. Все почало кардинально мінятись в державі вже за 50 років, коли до влади прийшов король Андраш II Хрестоносець (1205-1235). Його правління, як стверджують угорські історики, перетворилось на безкінечну череду соціальних та політичних потрясінь. Через них всі старі зв’язки, традиції і норми, тобто сам тип державності, який заклав Іштван I, піддались дезінтеграції у вищих прошарках угорського суспільства. Як було вже розглянуто, аж до часів самого підготовленого короля Бели III головною особливістю політичного ладу Угорщини було верховенство влади короля. В еліту входило вузьке коло вищого духовенства і світського керівництва — свита, володарі провінцій (воєводи Трансільванії, бани південних земель або комітатські ішпани). Як бачимо, саси, як воєводи Трансільванії і Мармарошу, вже вписувались в політичну систему Угорщини. Тільки вони, як члени Королівської ради, мали право приймати участь у процесах розробки та прийнятті політичних рішень, тому їх на західний манер все частіше стали величати “баронами”, хоч ніяких офіційних, а тим більше спадкових титулів виданих Угорським королівством у них юридично не було. Перебуваючи на службі, вони отримували певне утримання і спеціальні привілеї, наприклад залишати частину податків, які збирались з підконтрольним їм територіям, вести військо під власним прапором. Під цим сасівським штандартом, яким володів comitem Huyd, військо угорського супер інтенданта (міністра фінансів) і прийшло на допомогу руському королю Данилові Галицькому у 1236 році. Нагадаємо, що comitem (з латині - підраховувати), або інколи вживають Comes (переводиться — приходить, в сенсі приходько) - означає граф, а на Закарпатті і Трансільванії - наджупан, тобто голова королівської адміністрації в повіті (комітаті). До його обов’язків, зокрема, належали: збір воїнів свого повіту і ведення їх у бій під комітатським прапором. А литовці, з тих пір, як справедливо зауважує А.Петрушевич ( див. Лингвистическо-исторические исследования о початках г.Львова…), тобто після походів comitem Huyd у військових компаніях короля Данила, називали русинів гудами. Таким чином маємо ще один історичний факт, литовці не могли розрізнити українців і укрів (з Саксонії), які для них здавались однаковими, бо молились і розмовляли на староукраїнській мові. На цій історичній даті варто зупинитись детальніше. Як відомо цього року князь Данило Галицький прибув до Угорського королівства. Нагадаємо, що з п’ятирічного віку Данило шість років виховувався при дворі угорського короля Андраша II. Якщо придивитись уважніше до цього історичного моменту, то можна стверджувати, що це був не звичайний візит, не просто чергова спроба отримати військову підтримку в боротьбі за князівство, або в боротьбі з внутрішніми ворогами. Історичні факти, хоч і не прямо, свідчать, що Данило Галицький, їдучи до нового короля Угорщини Бели IV, мав більш далекоглядні політичні цілі і взагалі не знав про заворушення в своєму князівстві. Подальший хід історії показав, що стратегічною метою князя Данила було укласти з молодим угорським королем, який лише рік як правив Угорщиною, широкомасштабний договір про спільні військові дії (відсіч) проти монгольської агресії. Однак Бела IV, на той момент, був ще молодий і недосвідчений король. Він настільки був зайнятий внутрішніми справами, а саме, зміною внутрішньополітичного курсу батька Андраша II і боротьбою зі своїми баронами, що проігнорував попередження руського князя Данила про загрозу монгольського вторгнення і доповіді своїх розвідників (домініканського монаха Юліана) у 1237-38 році, про повне знищення угорців на схід від Волги в землях “Великої Угорщини”, а також, через авторитарний стиль управління державою, не отримав належної підтримки власне угорської військово-політичної еліти напередодні монгольського вторгнення в Угорщину. Останню спробу організувати спільну збройну боротьбу проти монгол князь Данило зробив у 1240 році. Саме у 1240 році, під час монгольського походу на Русь, угорський король Бела IV відмовив сватам сина Михайла Всеволодовича Чернігівського Ростислава до своєї доньки Анни, а потім і Данилу Романовичу Галицькому, який особисто прибув до угорського двору для заручин свого сина Льва до угорської принцеси Констанції. Кожний з цих візитів був хронологічно пов'язаний з монгольською загрозою Києву. Не домовившись з Белою IV про спільні дії проти монгол князь Данило зовсім скоро був змушений допустити зруйнування Києва(1240), їхати на поклін до монгольського хана Батия, прийняти всі принизливі умови миру, зруйнувати оборонні фортеці і пропустити монгольське військо через Верецький перевал в Угорщину. Ця недооцінка реальних масштабів нашестя, військової потуги монгольського війська дорого коштувала мадярам і не пройшла у Бели IV аж до квітня 1241 року, коли чотири монгольські корпуси на чолі з Бату, Шибаном, Када'аном і Субедеєм вщент розбили об’єднане угорсько-хорватське військо в першій же битві на річці Шайо в долині Мохі (1241), а сам король мало не загинув і лише дивом врятувався від смерті. В Угорщині Данила Галицького застає звістка про боярський бунт в Галичині 1236 року. Не знайшовши підтримку своїм стратегічним планам у короля, князь Данило Галицький не піддався гордині і проявив духовну мужність — вирішив пошукати підтримки на щабель нижче, серед угорської військової аристократії. Він знаходить спільну мову з українцями в Угорщині, а саме з православними саксами гербу Drag-Sas, які не були етнічними німцями (тевтонами), а були, ймовірніше, украми (і вже точно слов’янами, та ще і східного обряду), бо розмовляли староукраїнською мовою. Воєводи Трансільванії та Мармарошу і раніше часто (іноді, як свідчать літописи, за спиною угорських королів) допомагали руським князям залагоджувати різні суперечки, як між собою, так і з угорськими королями. Вони, як православні українці Угорщини, як ніхто інший підходили і по-факту виконували благородну роль комунікаторів між русинами і угорцями, посередників і дипломатів у миротворчих (в своїй більшості) експедиціях угорських королів на Русь, тобто виконували свого роду функцію мажордома між Угорським королівством і князівствами Київської Русі, але не на королівському, а трохи нижче — маноріальному рівні, тому що укри з русинами мали спільну староукраїнську мову і православну віру, а як слов’яни одного кореня ще і підсвідомо відчували симпатію до русинів-українців. Цілком ймовірно (про що не двозначно натякають українські літописи), що, як лицарі, вони були вже не просто знайомими, а особистими друзями Данила Галицького. Одним словом, вже бували в Русі і, зокрема, в Червоній Русі. Тому, звертаємо увагу, що для повернення князівської влади князю Данилу було виділено не угорське військо, а лише один комітат з українців (сасів), бойова угорська одиниця, яка складала біля 30 тис воїнів на чолі з лицарем гербу Drag-Sas comitem Huyd. Отже все виглядає так, ніби князь Данило Галицький домовився з comitem Huyd, а угорський король Бела IV не заперечував, бо дбав у цей час насамперед про зміцнення своєї королівської влади в середині держави і підрозділу з одного православного комітату з ряду етнічно не мадярських, який до того ж розмовляв староукраїнською мовою, йому було не шкода для Данила. Таким чином ”угорський” герб Drag-Sas прийшов у Галіцію.
Цікаво, що Бела IV добре знав Драго-Сасів, бо ще будучи Rex iunior-молодшим королем за направленням батька короля Андраша II з 1226 року і до його смерті (1235) управляв Трансільванією з титулом герцога. Тут він сприяв місіонерській діяльності домініканців серед половецьких племен на західних територіях від Дністра. Разом з батьком невдало підтримував владу свого молодшого брата Андраша Венгерського в Галіції (1227-29), (1231-33).
Але повернемось в часи Андраша II. Традиції відносин короля і еліти підривались “новими домовленостями” (novae institutiones), які почали виникати між королем і його баронами при Андраші II, з ініціативи тих його прихильників, які хотіли укріпити свою могутність. Якщо раніше влада магнатів залежала від доходів, які вони отримували за свою службу королю і яких могли позбутися, то тепер король почав роздавати володіння з замками і фортецями своїм соратникам “навічно”, тобто з правом передачі цієї власності нащадкам. Масштаби змін були воістину грандіозні: за дуже короткий період пізньосередньовічної та ранньої нової історії більша частина земель Угорщини опинилась в руках крупних поміщиків. Нова система розподілу майже не мала нічого спільного з принципом васальної залежності, так як подаровані землі не вважались ленними помістями, володільці яких зобов’язані в майбутньому служити, а були нагородою за минулі заслуги, яка не обтяжувалась жодними умовами. Король при цьому розраховував на чесність, порядність і вірність своїх друзів. Аналогічним чином будувались відносини між баронами і їх оточенням, що створило специфічну угорську систему фаміліаритету незабаром після того, як магнати заволоділи величезними земельними володіннями (повністю процес завершився лиш до початку XIV ст.). Ці відносини також дуже віддалено нагадували систему західної васальної залежності. Фаміліар, який хотів служити в цивільній або військовій частині барону, в соціальному відношенні значно його преважаючому, залишався вільним земле володільцем на власність і положення якого ніяким чином не впливав його “службовий” статус. З іншої сторони, Угорщина не знала жодних офіційних церемоній дарування маєтків, які б підкреслювали “рівність серед нерівних”. Фаміліар, який отримував землю від барона за службу, вважався (як фактично, так і за ідеєю) людиною нижчестоящою, який залежав від його волі та благовоління. Тут треба сказати, що з іноземних джерел дізнаємось, що у 1211 році король Андрій II, у вдячність за надану військову допомогу, віддав Саксонському лицарському ордену (роду Drag-Sas) землі Трансільванії в повну власність. Відтоді в цих землях були у власності саксів(сасів) закладені раніше ними сім великих міст і земля стала називатися Семіградієм (центральна частина сучасної Румунії), угорська її назва "Ерделі" - від Ердо (ліс), відповідає латинському "Transilvania", вказуюча на обширні ліси, що відділяють країну від Угорщини (в цей час в політичному і адміністративному відношенні цілком об'єднана з нею). “У Семиградському Великому Князівстві (або герцогстві) був прийнятий свій власний кодекс законів, що надав їм повне самоуправління.” Прибулі значно пізніше за сасів, лицарі Тевтонського ордену були дуже здивовані, коли застали в цій частині Угорщини “укрську Саксонію” з Магдебургським правом (див. Мій лицарський герб Драг-Сас).
До речі, вперше шестикутна зірка і півмісяць з’явились на гербі останнього короля Угорщини і Хорватії (1290—1301) з династії Арпадів — Андраша III Вениціанця, тобто на пів століття пізніше ніж у comitem Huyd.
Для угорських істориків мотиви подібної політики самого Андраша II не достатньо зрозумілі, хоч обставини його приходу до влади, безумовно, потребували від нього зусиль по консолідації групи його впливових підданих. В чому він і досяг успіху. При цьому вони визнають, що нова політика була не чисто тактичним прийомом, а свідомим кроком на шляху реформ. Нам зі сторони видається, що мотиви цієї політики більш глибинні і їх слід шукати в сфері духовності, релігії і моралі. Якщо придивитись, як це відбувалось в різних регіонах та які наслідки це дало в різних землях, то можна побачити, що Андраш II бачив, спирався і впроваджував передові приклади суспільних відносин і робив ставку на високі християнські цінності. Інша справа, що в Трансільванії, Мармароші, де були чесні і віддані православні саси з високою мораллю, це спрацювало на всі сто на зміцнення Угорщини і королівської влади, а інших місцях згодом почало працювати проти централізованої королівської влади вже при Белі IV, відкривши недоліки родинного і суспільного виховання (рудименти кочового минулого), темні і свавільні сторони аристократії, яка не мала ще стійких моральних та духовних засад, незважаючи на всі зусилля церкви західного обряду. Зовні це виглядало так. Створення спадкової, наділеної класовою самосвідомістю світської аристократії магнатів дійсно надавало “західних” рис зовнішньому вигляду угорського суспільства, а намагання поповнювати королівську скарбницю не стільки поборами з манорів (феодалів), скільки надходженнями з ринку товарів і послуг, який народжується, цілком відповідало духу часу. Не треба забувати і про стратегічне положення Угорщини на торговому шляху між арабським Сходом і Заходом. Поява приватних великих латифундій, розвиток товарно-грошових відносин і процес урбанізації були цілком західними прикметами тієї епохи.
Тим не менше Андраш II переоцінив людський фактор — духовність, вплив релігії і моральні засади еліти угорського суспільства і правив з характерною для нього необдуманістю. В результаті королівська влада на довгий час втратила авторитет, а сам король був змушений постійно вислуховувати зі всіх сторін нарікання на свою адресу. Навіть ті мадяри, які були щедро ним нагороджені, виказували своє незадоволення знаками його уваги та подарунками, які сипались на іноземців зі свити і нову рідню з Німеччини, що буквально наводнила країну з появою німкені Гертруди, жінки Андраша II (її вбивство у 1213 році стало темою “національного масштабу” в історичній драмі Йожефа Катани “Банк-бан”, 1818, і однойменної опери Ференца Еркеля, 1861).
Авторитет короля Андраша II підривали і часті безрезультатні війни. Так він очолив П’ятий Хрестовий похід 1217-18 роки, в якому приймали участь Драго-Саси. Поки він був у поході група магнатів з католицької частини Угорщини повстала проти архиепіскопа Іоанна, якого Андраш II поставив правителем на час своєї відсутності.
З 1220 року Андраш II був змушений постійно давати обіцянки, що перегляне свою політику і займеться переділом розданої ним земельної власності. З багатьох опозиційних йому рухів особливе значення мали так звані “королівські сервієнти”. Незважаючи на свою назву, вони були у вищій степені привілейованими вільними громадянами в суспільстві, де навіть відносно незалежні воїни вважались високопоставленими підданими володарів маноріальної системи. Сервієнти і самі були поміщиками. Вони володіли власними підданими і називали себе “слугами короля”, тому що вважали, що зобов’язані служити і підкорятись тільки королю, причому не як землевласнику, а виключно як володарю країни. Іншими словами, це був різношерстий за своїм складом рух представників незалежних землевласників, які не будучи магнатами та баронами, відчували, що нові взаємовідносини загрожують самому їх існуванню як класу. Багато з них стали величати себе de genere, тобто вели свою родовід від вождів родів і племен або від прабатьків, з незапам’ятних часів володівших власною землею, і, таким чином давали зрозуміти, що нарівні з баронами повинні приймати участь в обговорені політично важливих проблем.
В 1222 р. рух сервієнтів, який охопив всю країну, змусив Андаша II видати знамениту Золоту Буллу (закон Андраша), яку інколи називають двійником англійської Великої хартії вольностей 1215 р. Для Угорщини, це теж перша «неписана» конституція. Як і Велика хартія вольностей, так і Закон Андраша традиційно вважається першим юридичним документом, у якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і верховенства права. Більша частина її тридцяти статей стосувались практики захоплення земель, які проводили король і його барони, визнання її протизаконною, рівно як і приватизація великих королівських володінь, але найбільше значення в майбутньому мали укази, в яких чітко визначались права і привілеї для всього шляхетного лицарства: звільнення від податків і постою військ, юридична відповідальність лише перед судом короля і палатина, забезпечення безпеки від свавілля баронів, неможливість затримати шляхтича без ордеру на арешт та інш. В особливий параграф був винесений закон про наділення духовенства і шляхти правом на опір у випадку, якщо любе з вище названих прав порушується королем. Це положення рідко використовувалось в Середні віки, але згодом, коли доля Угорщини опинилась в руках Габсбургів, воно стало застосовуватись частіше і частіше. Загалом рух сервієнтів був всього-навсього змовою аристократії, а зміст Золотої булли — в багатьох моментах рудиментарним, але саме вони стали початком того процесу, що зробив ідею communitas regni такою популярною в Угорщині і привів до формування парламентаризму, заснованому на становому і майновому праві. Представники прошарків, які не входили в еліту, прийняли участь в засіданні Королівської ради у 1277 році (вперше в історії країни). Можемо лиш відмітити, що мудрі радники були у короля Андраша II, який, по суті, намагався брак моралі в угорському суспільстві замінити законами.
Однак практичні результати руху виявились нікчемними. Закон Андраша спрацював не при ньому, а вже після монгольського нашестя. Вище згадували, що він став основою формування парламентаризму в Угорщині, та став, без перебільшення, правовою нормою, яка дозволила угорцям зберегти свою ідентичність після завершення правління династії Арпадів і приходу до влади австрійців — Габсбургів. В цьому контексті нас більше цікавить питання, як цими правовими нормами скористались сакси, як вони вплинули на народження і історію православних князівств в Молдові, в Румунії (Трансільванія), Мармароші, Буковині і, звичайно, в Галицько-Волинському князівстві. А якщо згадати, що в цей час князь Данило Галицький був Великим Київським князем і став королем, то і на Київську Русь загалом.
Окремі українські історики через неточності в термінології в результаті трішки помиляються і в правових основах. Як кажуть — “заблукають в трьох соснах”. У них виходить, що не українці на чолі з королем Данилом, а якісь міфічні німці з поляками впроваджували в Київській Русі (з Галицько-Волинського князівства) Магдебурзьке право. Якщо копнути глибше в історію минулих віків, зокрема і Угорського королівства, то маємо таку уточнену картину.
Магдебурзьке право з'явилося на Русі разом з саксами (сасами), православними етнічними слов’янами з Саксонії, яких запрошував король Данило та його наступники з Угорщини. Сакси гербу Drag-Sas (comitem Huyd) отримали право організовувати в галицьких і волинських містах самоврядні громади (війтівства) з автономними судово-адміністративними інституціями. Відомо про існування в 1287 році війтівств у Львові, Володимирі і Луцьку, згодом в інших великих містах Галицько-Волинської держави — Сяніку, Галичі, Ярославі, Перемишлі. Цитую сучасних істориків: “Очевидно, в ті часи магдебурзьке право застосовувалося в руських містах тільки частково, серед німецької людності.” З цим твердженням можна погодитись тільки в тому розумінні, що шляхетна частина суспільства значно ширше ним користувалась в своєму житті - в судах, у виборах, в організації громадського життя тощо. «Хоча існують припущення (які, як незаперечні факти, більше відповідають дійсності), що воно поширювалося на всіх жителів цих міст вже в Галицько-Волинській державі. Наприклад, у лавничій книзі Перемишля за 1469—1480 роки посилаються на грамоту князя Лева І († бл. 1301) про передачу княжої церкви громаді міста (очевидно руській (давньоукраїнській)), що була самоврядною на німецькому праві[3].» Тобто самі собі і заперечують під тиском історичних документів. Це цілком логічно, якщо врахувати той факт, що прибулі з Угорщини сакси (саси) були не якимись там чужими німцями(тевтонам), а християнами східного обряду і їх рідною мовою була староукраїнська, бо походили, ймовірно, з слов’янського племені укрів, яке проживало в Саксонії (Магдебург).
Отже можна зробити висновок, що до Руської Правди король Данило Галицький і саси зробили свій вклад у вигляді впровадження в правові основи Галицько-Волинської держави Магдебурзького права, яке стосувалось міст і поселень. Звідси воно стало поширюватись, також не без допомоги сасів, по всі теперішній Україні. Наприклад, поляками в міру приєднання українських земель від Великого князівства Литовського (В елітарній культурі якого певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм, завдяки протекціоністській політиці польських королів) до Польщі. Тому природно, що вони використовували правові основи місцевого самоврядування в своїх цілях, тобто, насамперед, для зміцнення своєї держави.
У 1351 році воєвода Драгош гербу Drag-Sas за наказом угорського короля Людвіка Ι Великого прийшов з Мармарошу на західний берег Дністра для встановлення захисного рубежу проти Золотої Орди. Через вісім років в родині виникла моральна дилема, в результаті якої рід на певний час розділився навпіл. Воєвода Богдан I Засновник вважав, що в боротьбі з татарами надіятись потрібно лише на себе та молдован, в той час, як правитель цієї території Баліца (Балк) внук Драгоша вважав за потрібне дотримуватись клятви на вірність Угорському королівству і спиратись на підтримку угорського війська в боротьбі за виживання з татарами. З усіх класичних факторів, які присутні при виникненні державності в Молдові, а це — елементи насилля, військово-політичні фактори, соціально-економічні, релігійні, цілком очевидно, що домінуючими і визначальними треба вважати військово-політичні фактори. Що це була скоріше родинна суперечка, а не реальне протистояння угорському королю, яка за кілька років благополучно розв’язалась свідчить доля молодшого брата Стефана. Стефан спочатку примкнув до Богдана, але згодом був прощений і прийнятий назад у батьківську сім’ю. А це означає, що моральний і правовий конфлікт між Драгошами і Богданом був вичерпаний. З того часу з’явилось Regno Moldaviae – Молдавское Королевство, как, например, в летописи Иоана Кюкюлло (1320–1394): Qummodo Moldavia (...) in regnum est dilatata. Таким же образом Молдавское государство названо в булле папы Евгения IV от 3.07.1446 г. – regno Moldavie. Под таким же именем упоминается Молдавское государство в молдавской грамоте от 18.01.1482 ...domini Stephani Dei gracia waywode regni Moldavie. І якщо Богдан I Засновник основну увагу приділяв військовій стороні і зміцненню оборони нового князівства, то вже його внук Петро I Мушат дбав про створення і розбудову інституцій держави, як би ми зараз класифікували згідно Джону Локу, за ліберальною концепцією договірного походження і призначення держави. Господарі Молдови, сакси, уклали з (рус) «пэмынтень молдовень» («земляне молдавские») - населенням незалежно від їх етнічного походження, неписаний суспільний договір на захист їх природного права на життя, свободу і майно. До Богдана I Засновника не може бути застосована теорія “осілого бандита” з походження держави і права, бо Драго-Саси не грабували, а навпаки вкладали в князівство золото, знання, в тому числі мораль і віру, людські ресурси (див. SAS у золотий вік Молдовської Церкви ).
Які висновки можна зробити стосовно певного вкладу Драго-Сасів в історію держави і права. Основи держави і права Драго-Сасами створювались в боротьбі з тевтонами в Саксонії, записувались в Угорському королівстві, повною мірою втілювались на практиці в православних князівствах. Вони носять чітко виражений християнський, гуманістичний характер направлений на правове зміцнення держави, зростання добробуту і соціальну справедливість в християнському розумінні цього поняття. Такі підсумки розвитку права в золотий вік Угорського королівства.
Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.