Чотири герби графа Ванчі Волоха — не сенсація. Це історичний факт, який не викликає сумніву і не дивує, а потребує фахового дослідження істориками, геральдиками та спеціаліста з родознавства різних країн. В цьому і полягає інтрига та змагальність у науці, щоб першим встановити, дослідити, розкрити, пояснити історичний факт, тобто особистим вкладом досягнути наукового пріоритету. На сьогодні, щоб першим розкрити загадку походження графа Ванчалуха змагаються маститі і відомі вчені з гарною і давно визнаною у всьому світі репутацією з України, Німеччини, Угорщини, Молдови, Румунії, Австрії, Росії, Білорусі, Литви та Польщі. Певну перевагу, фору і деякі більші можливості мають, на нашу думку, дослідники з Молдови, Румунії, Угорщини, але не факт, що за їхніми країнами залишиться розгадка цієї історичної таємниці. Всі вони, викладаючи історію своєї країни, в більшій чи меншій мірі зустрічалися з документами, які згадували про предків графа Ванчалуха, або історичні події, що пов’язані  безпосередньо з цим лицарем та його нащадками. Однак, забігаючи дещо наперед, скажемо, що переможця, який би першим розв’язав цю історичну інтригу ще немає. Пошук і змагання кращих умів триває.

         Не виключенням з цього процесу став і перший український доктор наук з генеалогії В. Сенютович-Бережний герб «Сенюта» (пол. Seniuta). Саме він, досліджуючи походження українських родин та гербів окреслив завдання з наукової точки зору. Він відмічав, що на відміну від німецької традиції, де кожний лицар мав свій унікальний герб, а з розвитком суспільства і геральдики власним гербом у них обзаводились навіть цеховики, ремісники та селяни, на відміну від польської традиції, де кількість гербів була обмежена і якщо герб надавався, то до нього приписувались різні, зазвичай кровно не споріднені родини, то в українській традиції (православних християн, які послуговувались староукраїнською мовою) було прийнято у своїй титулатурі згадувати імена предків та послуговуватись всіма їхніми гербами, які переходили у спадок від батька до сина. Саме таким чином українські лицарі мали на своїх щитах зображення не лише одного герба, а всіх успадкованих. Це дуже добре, наочно видно, якщо поглянути на герби українських гетьманів. На відміну від гербів королів, на яких красувались герби всіх земель, що входили до їх володінь, в їхню державу, на гетьманському великому гербі зображені малі герби роду, тобто походження гетьмана. Це стосувалося і інших українських лицарів, про що відмічає у своїх працях виданих в Америці Сенютович-Бережний. Так Волчко-Кульчицький І.(див. Історія села Кульчиць і роду Драго-Сасів) писав: “В щоденнику „Америка" геральдик др. В. Сенютович-Бережний" пише:...„Роди, що належать до гербу Сас розселилися на підгірю Карпат, від Коломийщини по Сяніччину. Польські королі заслуженим у війнах також надавали на Бойківщині земельні наділи і герби, та почали давати навіть герб Сас, та інші нашого лицарства, однак дуже скоро перестали це практикувати, бо наші викликували „конфедерацію", цебто наїзд на такого шляхтича і нищили все, що попало. Волох Ванчалуха, що дістав землі в Яворі, Турці і Ільнику, мав три герби на свойому щиті і паперах, а четвертий Сас з титулом графа (п’ять пер на гербі). Такі випадки були серед Луцьких, Гординських, Кульчицьких. ”

Як свідчить науковий підхід до вивчення гербів Vancza Valachus, кожний з цих гербів відображає певний історичний етап розвитку роду і тісно пов’язаний з історією земель, держав де лицарі роду перебували в певний історичний момент, тобто є такими маленькими скалками у великій мозаїці світової історії Європи. Немає підстав сумніватись, що герб Сас в історичній ретроспективі відображає угорську сторінку роду (див.Мій лицарський герб Драг-Сас), моральну і духовну сторону лицаря (див.Руни і герб САС), його віру і тісний зв’язок з Константинополем (див.Таємниця стріли гербу Sas). Ми точно знаємо, як ще до нападу монголотатар на Русь і Угорщину, герб Сас прийшов у Червону Русь (Галіцію) та згодом у Польщу. Численні слов’янські, угорсько-слов’янські, румуно-слов’янські, молдово-слов’янські, литовсько-слов’янські літописи прямо говорять і називають за іменами лицарів  нашого роду. Я вже не кажу про хроніки візінтійські, німецькі, італійські, арабські, які все це підтверджують.

Не тільки мова, віра, письмо, архітектура, надмогильні камені з надписами та інші артефакти розповідають про етнічне походження лицарів нашого роду. Про це говорить і один з трьох, можливо і найперший серед рівних, герб Ванчі Волоха — Вукри (див. Арії-Вукри-Україна. Легенда роду Drag-Sas). У 1772 році Галіції потрапила до складу Австро-Угорцини і нащадки графа Ванчалуха від синів Ходка, Іванка, Занка поряд з гербом Сас вчергове узаконили (нобілітували) герб Вукри, який офіційно не визнавався за тогочасними польськими законами, як і ще два інші. Поляки включали до своїх гербівників і офіційно визнавали лише герб Сас, зауважуючи при цьому, що він прийшов з Угорщини. Але саме герб Вукри свідчить про етнічне коріння Vancza Valachus, відображає дуже давній саксонський період роду, його віру та українське самоусвідомлення (див. Про походження Drag-SAS). Він є вираженням часів свободи роду, бо саме свобода дає можливість самовираження, самоусвідомлення, фундаментальне право вільного вибору. Герб Вукри, як і рідна материнська мова, свідчить про староукраїнське походження православного роду.

         Український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч  Іван Франко проводив власне рослідування походження українських лицарів. І ось до якого висновку він приходить: “  Але здаєсь більша часть нашої шляхти – люди корінно українські, а тільки піднесені за які-небудь заслуги абощо в стан шляхетства.

Але коли асимілююча сила українства вирівняла різниці етнографічні – де вони були – і коли недавна воля вирівняла й суспільні різниці між нашим мужиком і шляхтичем, то не так це було до волі, а особливо не так це було перед сто літами, за Польщі. Тоді шляхетство не було так як нині, пустим титулом, а зв’язане було з важними привілеями. Правда, звісна польська поговірка: «szlachcic na zagrodzie – równy wojewodzie» була вже й тоді старою байкою: воєвода в приливі доброго гумору або в потребі й закликав часом такого шляхтича: panie bracie, – але шляхтич усе був uniżonym służką i podnóżkiem пана воєводи.” 

Це тепер ми можемо доказово стведжувати, що стародавні сакси слов’янського етнічного походження, православні християни гербу Сас були такими ж самими українцями, як в Галіції так до цього і в Угорщині (див. Ród Dragów-Sasów na Węgrzech. Początek), і в Румунії — Трансільванії, Валахії (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity), Молдові (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви), Буковині і Мармароші.

Далися в знаки довгі роки мирного життя в Австро-Угорщині під владою цісаря. Іван Франко не дожив до революції та епохи великих перемін, не оцінив всю силу і потугу лицарського духу, не розказав, що шляхетський лицарський дух на повну силу проявляється не в огороді, а в обороні. В обороні віри, мови, прав і свобод. В обороні громади. В обороні України. Не можна ділові якості лицаря порівнювати з орачем при роботі в полі. Це різна робота. Як порівняти мозолі і шрами від бойових ран. Треба порівнювати не лише у мирному житті, а й у борні, на війні. Бо мужик проливає піт, а лицар кров. Відомий князь з варязького роду Рюриковичів Олександр також якийсь час (після відмови новгородців)  сам “обробляв землю”, можливо і гірше простого селянина, як сказано в Писанії: “Добував хліб свій в поті чола свого”, але не хлоп і не селянин, навіть не вільні новгородці перемогли на Чудському озері в Льодовому побоїщі Тевтонський орден, а полководець, князь-воєвода шляхетного роду — Олександр Невський. Бо Великому Новгороду було добре відомо, що “Без командира військо гине”. І без нього, вочевидь, не могли обійтися, коли німецькі зайди почали настати під кам’яними мурами.

 Цей шляхетний дух не зник і через сто років після Івана Франка. Не Бенедьо Синиця, а малий Мирон, з 1944 р.  щохвилини ризикуючи життям 19 років служив громаді і родині. Носив під серцем осколок все життя і шрами від ран. Отримав від родини найвищу нагороду за свій ратний труд.  Не кожний, навіть досвідчений і перевірений в битвах воїн, а лише шляхетний лицар може з успіхом воювати на “фронті без флангів”. Научаючи молодь самостійності та відповідальності, любив повторювати давню шляхетську приказку, майже за Франком:” Służką vyliz spod łóżka”. Семантика, смисл, звісно, іронічний. З 1772 року на гербі його родового шляхетного гнізда красувався лев зі стрілою і скеля. Та скеля, про яку Іван Франко писав;

“Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить”.

А хто свідомий це робити? Щодня, щогодини, щохвилини. Не хлоп, не селянин, не Буруля і не Беруля, не так званий “гегемон” буде лупати сю скалу, бо ця скала не з каменю. Вона чорніша гріха людського, тому лише шляхетні лицарі, як показує історичний досвід минулого століття, можуть з нею впоратись і направити суспільство шляхом гармонії, процвітання і суспільного поступу. Ось ще цікавий приклад. “Пролетарій” Юрій Ільницький з чотирма гербами Vancza Valachus очолював з 1962 по 1980 рік Мармарощину, але для цього довелось розповісти легенду, як його прадід постраждав за те, що ніби то образив саму польську королеву Бону Сфорцу. Ту, що викупила для поляків фортецю Бар. Совіти і галицький мужик повірили в красиву байку про класову боротьбу, бо де їм знати про шляхетний дух, про християнські цінності. Звідки їм знати, що з усіх нащадків Vancza Valachus діти Ivanko самі сумирні і покладисті.  27 років лупають цю скалу в сучасній Україні. І до чого долупалися без моралі (див. Початки української корупції за Сенютовичем-Бережним). Зауважимо, що тут мова йде не про тих, хто чваниться своїми шляхетними гербами, а про тих, хто має шляхетний дух, честь і гонор, які, як доводить психологічна наука, проявляються в різних умовах, в кожній справі і передаються по спадковості (див. Духи роду Drag-Sas) не залежно від вбрання, посади, гаманця тощо.

Користуючись нагодою пояснимо, що родини нащадків графа Ванчалуха з давніх давен широко користувались (підтверджено документами) не лише дідівським гербом Сас, а й іншими з трьох зазначених, зокрема і Вукри. Тому щоб уникнути всяких непорозумінь та спекуляцій зі сторони необізнаних сторонніх “експертів” нагадаємо, що всі шляхетні лицарі, які походять від графа Ванчі Волоха мають повне право користуватися всіма гербами, що належали їх прапрадіду. Це право не залежить від того, де вони зараз перебувають: в Казахстані, Сибіру, США, Канаді, Америці, Польщі, Україні тощо. Воно також не залежить від громадянства, віросповідання та інших надуманих чи ненадуманих причин. Одним словом, це виключно спадкове право використовувати всі, або декілька, або один герб, з тих гербів які належали Vancza Valachus. Звісно, що і у Ванчі був лише один батько, тому лише один з чотирьох передає його справжній, істинний геном.

Добре, якщо у спадку у шляхетного лицаря є і інші герби, які дістались від бабусь, але треба чітко розуміти, що герби Ванчі Волоха є нашими корінними, першими і найголовнішими, бо вони найрідніші по крові (ДНК). Доки не знайдемо всіх гербів Ванчі Волоха та не визначимо його батька і діда не можна однозначно сказати, який з чотирьох гербів найважливіший. Ясно прослідковується лише одне — їх спорідненість в сенсі етнічної приналежності, спільного слов’янського походження, єдиної віри. Тому неправильно прикриватись чужими гербами. Вистачає своїх. Можна послуговуватись, але завжди пам’ятати, який герб первородний. Як правило,  можна спостерігати, що кожний хто має власний герб, має у спадку і інші герби, бо як каже приказка (рус) “Рыбак рыбака — видит с далека”.

Ще одна річ, яка підтверджує сказане, але може завести в оману чужинця. Є багато фактів та доказів, що родини гербу Сас на пігір’ї Карпат — не польські зведенюки, не чужі випадкові родини зібрані під одним гербом. Це не тільки духовно, мовно, ментально споріднені у вірі і давньоукраїнському походжені. А родини, що мають щось більше. Мають спільну історію предків. Мають кровно споріднені зв’язки, що тягнуться з глибини віків, з Саксонії. Це підтверджують і ретельні дослідження Ігоря Смутка, які свідчать про розвиток роду безпосередньо в Галіції. Саме це слугувало тим невидимим фундаментом, що дозволив через тисячоліття пронести те, (рус) ” что в любых испытаниях у нас никому не отнять” — шляхетність українського лицарства.

         Але повернемось до чотирьох гербів графа Ванчі Волоха. Хоча Vancza Valachus ввійшов в історію з графським титулом, але є підстави вважати, що він був сином ще більш титулованого, а значить і відомого своїми лицарськими справами і походженням батька. Про це свідчить військова виучка Ванчі Волоха, його суспільно-політична діяльність, на кінець саме його прізвисько Волох натякає на місце походження його родини. А ми достеменно знаємо, що історію того краю (Трансільванія, Мармарош, Валахія, Молдова, Буковина, Галиччина, Поділля) в ті часи творили і записували на скрижалях не хто інший, як православні українці. Історія лицарства писалася на щитах. Отже залишається точно встановити ще два герби Ванчі Волоха, які були на його щиті та в паперах, щоб розставити всі крапки в родознавстві і визначити українські пріоритети в історії. Це дозволить отримати заслужені лаври в геральдиці та зробити цікаві відкриття в історичній науці. Тоді і історія окремих народів, в контексті світової історії, буде виглядати не як “слов’янське варварство”, а набуде певної логіки та змісту. Але це справа не тільки науки. Офіційна наука може бути заангажована, політизована, мати інші більш поважні причини не займатись такими деталями. Так на це, до деякої міри, і дивилась офіційна історія в окремих країнах. На щастя історія, як наука, складається з двох паралельних пластів — офіційного і широкого та глибокого, народного. Тому до пошуку може долучитись кожний допитливий любитель історії, геральдики, генеалогії, який хоче відчути адреналін першовідкривача скарбів та віднайти істину чотирьох гербів зі щита графа Ванчі Волоха. Це не чиясь чужа, а, насамперед, наша історія. Саме тому для родин гербу Сас, це не потреба, а обов’язок.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia wysoczanski_v@ukr.net