Перед тим, як встановити всі чотири герби, які були на щиті і в паперах графа  Vancza Valachus, перед тим, як назвати ім’я його батька, спробуємо відповісти на питання: “А як Vancza Valachus попав в фарватер політики короля Польщі, став збирачем польських земель?” Сам факт такої історичної ролі Vancza Valachus зафіксовано в литовських, так званих слов’яно-литовських  літописах, які, до речі, Москва так і не повернула Литві, як культурну спадщину Великого князівства Литовського, на тій підставі, що написані вони слов’янською (себто українською) мовою.

         Добре відомо, що стародавні шляхетні кровноспоріднені роди православних саксів, що розмовляли староукраїнською мовою до XV ст. не тільки широко розселились в Трансільванії, Мармароші, Валахії, Галіції, Молдові, але й прямо керували цими землями (воєводи, князі, господарі), або входили до її військово-політичної еліти. Зокрема, історики не сумніваються, що легендарний Драгош, який приєднав землі Молдови до Угорського королівства, та Богдан I Засновник — засновник незалежного князівства Молдова походять від одного спільного предка Іоанна. Цей факт дає можливість, не вдаючись до деталей родознавства Мармароської та Молдовської галузок роду, не уточнюючи про якого саме сина Івана і з якого дому йде мова, говорити про родинний зв’язок і походження графа Vancza Valachus в контексті відомих історичних подій. Тобто пояснити, яким чином лицар Vancza Valachus став відомий польському королю Владіславу II Ягайло. В кожній таємничій історії, як кажуть французи, треба “Cherchez la femme” - шукати жінку. Саме жінка може бути ключем до знайомства лицаря Ванчі Волоха з королем Польщі Владіславом II Ягайло. Логічно припустити, що такою жінкою, яка стала з’єднуючим містком між Молдовою і Польщею, була сестра Владіслава II Ягайла, яка вийшла заміж за молдовського князя Петра I Мушата, що перекладається - красивий.

Петро I Мушат(рум. Petru I Muszat, *? - †1391) - молдовський господар в 1375-1391 роках, поза всяким сумнівом був близьким родичем Ванчі Волоха. Він зробив дуже багато для формування державних інститутів влади та функціювання державності в Молдові, як незалежній державі  (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви ). Мир і злагода з найближчими сусідами, а ми знаємо, що в Валахії, Трансільванії, Мармароші, Галиччині це були близькі родичі — Драго Саси, дозволили молодому князівству швидко розвиватись та багатіти, за рахунок, насамперед, взаємовигідної торгівлі та прогресивному державному устрою. Наприклад для порівняння, Валахія за діда Влада III Дракули — Мірчі Старого з династії Басарабів (на печатці якого бачимо, окрім птаха та хреста, півмісяць і шестикутну зірку) завдяки державницькій політиці, розвитку економіки та сприяння торгівлі зуміла максимально розширити свою територію, повернувши Добруджу(Мунтенія, Олтенія, Басарабія, Добруджа), зміцнити фортеці і військо, успішно протистояти туркам і навіть погодитись на виплату великого відступного — вимушено підписати з ними мирний договір про визнання незалежності Валахії за 3000 золотих монет щорічно. Завдяки Драго-Сасам (православним українцям з Саксонії) не відставала від Валахії в вирішені цих питань і Молдова. ПЕТРО МУШАТ  – господар Молдови (1375–91), яка включала частину південо-західних земель Галицько-Волинської держави. Син засновника династії (імовірно Костя) Мушата та його дружини Маргарети.  Він розширив територіальні володіння Молдови Шипинською землею (із фортецями Хмелів, Хотин і Чечюнь (чи Цецин; нині м. Чернівці)), провів низку адміністративних реформ, запровадивши посади ворника та старости, запровадив Молдовську митрополію. Петро Мушат заснував монастирі в Нямці і Бистриці, домініканську церкву в Сіреті; укріпив столицю Сучаву та фортеці на кордоні з Польщею, у т. ч. Цецин та Хотин. Налагодивши торгівельний Волоський, чи Молдовський шлях і роботу митниць, Петро Мушат мав достатні фінанси як для карбування першої молдовської монети (грошів та півгрошів), поширених і на сусідніх українських територіях, так і для великих позик.

 Ще одним сусідом Молдови, якого побоювались чи не найбільше,  був угорський намісник Шипинської землі (Буковини) сілезький князь Владіслав Опольський. Цей край вперше згадується Я.Длугошем у зв’язку з невдалим походом польського. короля Казимира III Великого проти Молдовського князівства. Восени 1377 Шипинська земля була остаточно приєднана до Молдовського князівства Петром I Мушатом. У 1430—40-х рр. не раз ставала об’єктом претензій з боку Королівства Польського.

Віра і мораль наших предків з роду Драго-Сас вимагала завжди бути на стороні правди та справедливості. Вони в Молдові і Мармароші, як свідчить історія, мирно уживалися і були друзями литовським князям Коріятовичам. Близько 1389 року литовський князь з династії Гедиміновичів, Федір Коріятович, успадкував Поділля по смерті старших братів. 1392 року вступив в союз з Свидригайлом — на той час князем Вітебським, що також противився політиці Ягайла, спрямованій на повне підпорядкування удільних князівств аж до їх ліквідації; надав свому слузі Бедришку села на Поділлі.

Восени 1393 року молдовсько-подільські війська зазнали поразки; Федір Корятович покинув Поділля під натиском Вітовта і з сім'єю виїхав в Угорщину, сподіваючись з допомогою Сигізмунда продовжити боротьбу. Поділля було залишено на воєводу Нестиса, якому на допомогу прибули молдовські та угорські загони. Був прийнятий угорським королем Сигізмундом I і з 1393 року став паном Мукачівської домінії на Закарпатті. Однак 1395 року Вітовт забрав від нього різні міста, зокрема, Скалу. У 1393-1414 роках був власником Бардіїва. Заснував монастир у Мукачеві (тут подібно був похований) і привів на Закарпаття близько 40 тисяч українців з Поділля (деякі історики вважають це легендою).

Після смерті Ольгерда у 1377 році, за волею останнього Ягайло отримав великокнязівський престол і став разом із своїм дядьком Кейстутом співправителями Литовсько-руської держави. Діархічний режим,  виявився не стійким. Проти Ягайла розпочав боротьбу в союзі з хрестоносцями Вітовт Кейстутович, що змусило Ягайла шукати союзу з Польщею. 1385 року уклав Кревську унію між Польщею та Литвою, що положила початок створенню Речі Посполитої, передбачала інкорпорацію його держави до складу Польської Корони й перехід у католицтво всіх мешканців Литви. Після одруження з королевою Ядвігою Анжуйською, 4 березня 1386 року під ім'ям Владислава II коронувався у Кракові на польський престол. 1387 року він остаточно приєднав до Польщі галицькі землі.Угорщина не визнала цієї анексії Галичини, але вирішення питання відкладалось на пізніше.

В цих умовах, з метою захисту від Угорщини, молдовський господар Петро I Мушат жениться на сестрі Владислава II Ягайло, 26 вересня 1387 р. у Львові він склав присягу на вірність Владиславу Яґайлу (визнав польський сюзеренітет над Молдовою. ), у 1388 році дає велику позику королю Ягайло під заставу (тимчасове управління) його земель, суміжних з Молдовою. Одним словом, відносини набувають форми військово-політичного союзу. До речі (документ зберігся), саме позика  в 4 тис. рублів сріблом, не повернена королем польським і великим князем литовським Владиславом II Ягайлом і призвела до тривалого конфлікту Молдови з Польщею за Покуття. Намагання брата Петра Мушата, воєводи Романа І (1391–1394), розірвати цей союз викликали рішучу протидію з польсько-литовського боку. Договірні відносини було відновлено в 1395 році. Польсько-молдовські відносини упродовж першої третини XV ст. відзначалися стабільністю і явним ухиленням обох сторін від висування взаємних територіальних претензій, в результаті чого господар Олександр Добрий зумів зберегти усю повноту влади і над Шипинською землею, яка продовжувала входити до складу Молдовського князівства, і воїни якої брали участь у війнах держав Ягеллонської унії з Тевтонським орденом, зокрема у Грюнвальдській битві 1410 року. В цьому ж десятилітті ординці на чолі з темником Едигеєм сильно спустошили південь Великого князівства Литовського, тобто Русь-Україну. В 1416 році був розорений Київ, Печерський монастир та десяток навколишніх міст. В наступні роки ними було розорене Поділля. Відмітимо ще один історичний факт, вплив якого недооцінюють науковці. Реальний ефективний опір ординцям тоді чинило лише Молдовське князівство, в якому господарювали православні українці з Саксонії (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви), що і визначало міцну дружбу та військову взаємо виручку між Молдовою та південною Україною, в т. ч. козацькою, на два подальші століття. Саме тому п’ять татарських орд, що довгий час орудували в південних степах і обирали найбільш легкі шляхи, щоб не нарватись на відсіч. Для порівняння військових сил: в Грюнвальдській битві брало участь п’ять хоругв з Поділля і лише одна з Галичини. Отже, проблема Поділля не у кількості війська, а в їхньому керівництві, воєводах.

Таким чином, враховуючи подальший розвиток історичних подій, можна стверджувати, що в період з одруження Петра I Мушата на сестрі Ягайло і до Грюнвальдської битви можливо відбувається особисте знайомство волоського лицаря з чотирма гербами на щиті і в паперах, Vancza Valachus (прапрадіда всіх Турянських, Ільницьких, Яворських), з королем Польщі Владиславом II Ягайло. Також цілком можливо, що Ванча був на якийсь десяток років молодший. Отже, якщо надіятись, що Ванчу хорошо знав Петро I Мушат і його брати, то ця зустріч була не випадкова. Це підтверджує і подальший розвиток подій. Ванча, уже як вдалий полководець і довірена особа однієї з сторін, втручається у спір між Ягайло і Свидригайло за спадок Федора Корятовича, тобто Поділля.

Свидрига́йло Ольгердович (лит. Švitrigaila; Швитригайла; православне ім'я — Лев, католицьке ім'я — Болеслав; бл. 1370 — 10 лютого 1452) — Великий князь Литовський (1430—1432), Великий князь Руський (між 1432 та 1440 роками), князь Новгород-Сіверський. Син Ольгерда та його другої дружини — княжни Ульяни Тверської, молодший брат Владислава II Ягайла. По материнській лінії Свидригайло є правнуком короля Русі Юрія І Львовича та відповідно прапраправнуком короля Русі Данила. Воював із Великим князем Вітовтом і Ягайлом (за допомогою німецьких хрестоносців, Москви і Молдавії).  У жовтні 1430 року, після смерті Вітовта, став його наступником, повів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського. Орієнтація Свидригайла на православну руську шляхту зумовила невдоволення литовських феодалів-католиків.

В цей час король Польщі, і старший брат Свидригайла Владіслав II Ягайло вирішив скористатись ситуацією, щоб приєднати до Польщі Східне Поділля. Було це виправдано, чи ні не будемо робити своїх висновків, хоч через 600 років після тих подій певні висновки, як це вплинуло на історію України і що це дало Україні, а не тільки Польщі, зробити, звичайно, можна. Нас більше цікавить, а яку роль в цих історичних подіях відіграв граф Ванча Волох і які особисті лицарські якості в них проявились.  Про те, що ця військова компанія розкрила лицарські якості нашого прапрадіда Vancza Valachus сумніватись не приходиться, бо про них говорять литовські та білоруські дослідники, яких важко запідозрити в симпатіях до графа Ванчі Волоха. При всій неоднозначності тих далеких подій для Великого князівства Литовського(для Білорусі і України, які входили в одну велику державу) вони відмічають, що граф Ванча Волох отримав заслужену винагороду за, як вони кажуть — “лицарські подвиги”. Це, хоч і не прямо, підтверджують і листи самого тогочасного нового правителя Великого князівства Литовського, “тертого калача” князя Свидригайла до магістра Тевтонського ордену. Саме ці історичні документи (листи) і дають можливість розкрити характер та лицарські якості Vancza Valachus його нащадкам через так багато минулих років. Здавалось звичайні правдиві хроніки, що описують похід короля Ягайла в східне Поділля, але при детальному аналізі в них проявляються незначні логічні суперечності, які дають можливість військовим експертам зробити певні висновки про особисті якості  полководців і воїнів, які в них приймали участь.

         Отже, 27 жовтня 1430 року помирає Вітовт. Влада переходить до Свидригайла. Але польський король Ягайло вирішив скористатись ситуацією, щоб поширити свою владу на все Поділля. В столиці Кракові в нього зароджується стратегічний план і вже в березні 1431 року польське військо на чолі з Ягайло вирушило в Східне Поділля. Нагадаємо, що Ягайлові вже було близько 69 років і він був визнаним військовим стратегом. Оскільки метою короля Ягайло було приєднання цієї території, а не грабунок і знищення українців, то він думав і про зменшення втрат свого війська, тобто збереження життя поляків. Для практичної реалізації свого стратегічного плану йому потрібен був конкретний тактичний план.  І тут, як випливає з наведених вище фактів і подій, вибір не випадковий, бо найближчими, найбільш втаємниченими і найбільш підготовленими для таких військово-цивільних дій були саме Драго-Саси (православні українці) з Молдови (молдовської гілки роду), які до того ж на законних правах вже управляли Покуттям. Таким чином Західне Поділля, яке формально належало Польщі, з 1388 року знаходилось у заставі в Молдовському князівстві. Владу, оборону, економічне, духовне і суспільно-політичне життя на цих землях протягом кількох десятиріч забезпечували і визначали молдовські господарі українського походження(див. Про походження Drag-SAS), а не поляки. Крім того, іншого прямого доступу у поляків до Поділля не було.

         Такий тактичний план, який максимально зберігав життя людей запропонував граф Ванча Волох. Звісно, щоб представити його королю і щоб його вислухали та прийняли, лицар Ванча мав бути знайомий королю, або своїми попередніми лицарськими подвигами, тобто бути досить широко відомим лицарем з відповідною репутацією, або бути далеким родичем короля, щоб інколи мати доступ до його величності. Як би там не було, але історичним фактом є те, що Ягайло прийняв тактичний план графа Ванчалуха, який був абсолютно новий і несподіваний для тогочасного ведення війни. З листа досвідченого і побувавшого за своє буремне життя в різних небезпечних і незвичних військових ситуаціях та обставинах Свирдигайла бачимо і шок і здивування, з приводу нового нестандартного способу ведення війни. З цього випливає, що це не план самого Ягайла, оскільки такий план не міг народитись в Кракові, бо полякам, як і литовцям(що прямо говориться в листі) складно, або не можливо навіть уявити та врахувати всі специфічні особливості чужого театру воєнних дій, всіх особливостей природи, оборони і місцевих людей. Отже тактичний план запропонував полководець, який добре знав місцевість і особливості характеру українців. Оскільки такими майже єдиними воїнами, що успішно протистояли основним ворогам Литви і України (як її частини) - татарам, були православні лицарі молдовських князів, що розмовляли і писали українською мовою, то здається, що зовсім не випадково був прийнятий і одобрений на військовій раді і королем план графа Ванчалуха. Тим більше, що ключовим  виконавцем цього плану був сам лицар Vancza Valachus. В основу плану було покладено принцип відвоювання території з максимальним збереженням життя воїнів і населення. А для цього Ванча запропонував використати знання психології гречкосіїв, аріїв-землеробів (див.Укри: Міф чи реальність?), а також умовних рефлексів, які у них виробилися від частих набігів татар. В тактичному плані Ванчі проявились, як особисті риси характеру полководця (див.Духи роду Drag-Sas) так і досягнення лицарської школи, до якої він належав (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity).  Своїми швидкими і рішучими діями Ванча мав наполохати місцеве населення, посіяти паніку та психологічно зламати на певний час здатність до військового опору воїнів та населення, щоб дати можливість польському війську Ягайло зайти і зайняти кожний конкретний населений пункт без бою. Це і означало зменшення втрат. А щоб це спрацьовувало щоразу, при всьому цьому тарарамі, такі військові дії мають проводитись без зайвого галасу та розголосу і пожеж. Пожежі вдень димом, а вночі полум’ям і загравою подають сигнал про небезпеку на значні відстані, а отже дають час і можливість підготуватись до збройного захисту свого дому. Таким чином тактичний план полягав у тому, що Ванча в повному бойовому обладунку лицаря на вороному, який чорніший гріха людського, з своїм загоном  - “сімома з мечами, братами з гнівними очима, на конях чиє ім’я полум’я” вривалися в фортецю, місто, село і створювали паніку. З криками “Татари”, та “Рятуйся, хто може” місцеве населення розбігалося і ховалося по лісах і хащах, покинувши все на призволяще. Ванча з хлібом і сіллю та ключами від брами зустрічав короля з військом в пустому поселені, а коли повертались місцеві жителі, то поляки пропонували дідичам землі Подільської скласти присягу королю Ягайло. Наприклад, таким чином став польським корінний український герб з подільської землі — Комар.

Звичайно ці художні образи історики описували сухо. Як тільки польські війська підходили до  якогось міста, король таємно засилав туди гінців зі звісткою про небезпеку, щоб посіяти паніку, що частіше всього і вдавалось. Так поляки дійшли до річки Мурафа і зупинились на правому березі за п’ять км від сучасного міста Ямпіль з західної сторони. Зауважимо, що офіційно Молдовське князівство не приймало участь в цій операції і не претендувало на сусідні Подільські землі. Теж за п’ять км але з півдня на правому річки Дністер знаходиться молдовська фортеця Сороки. Але ні поляки, ні молдовани Ямпіль не атакували. Цілком очевидно, що така тактика уже б не спрацювала, бо себе вичерпала втративши елемент раптовості, а втрати воїнів короля не влаштовували. Військовим експертам ще потрібно детально розбиратись в новій незвичній для того часу тактиці, як це спрацьовувало протягом тривалого часу з березня до травня.

         Це спровокувало війну між Литвою і Польщею до якої Ванчалух вже не причетний. Через спалахнувшу війну одразу ж загострились релігійні протиріччя. В травні 1431 року Свидригайло уклав союзний договір з Орденом, який зобов’язався йому допомагати проти поляків. “Православное население Литвы “обращало в пепел” католические костёлы и уничтожало самих католиков. В свою очередь, при одном только появлении польского католического войска “русины” разбегались и прятались в лесах с семьями и имуществом. Поляки оставляли после себя сгоревшие деревни и разграбленные города. Свидригайло писал об этом своему союзнику магистру Ордена: “…и на пути своём в сёлах делали нашим подданным великий вред, насилие и неслыханную жестокость”.”

Польський король Ягайло, захопивши все Поділля, в червні вирушив на Волинь де 31 липня під Луцьком зустрівся з військом Свидригайла. Великий князь відмовився від вирішального бою з королем. 6 вересня на Волині було укладено перемир'я між Ягайло і Свидригайло за яким полякам залишались Каменець, Смотрич, Скала, Червонгород, тобто практично вся Подільська земля. Кордон між Польщею і Литвою пройшов по річці Мурафа.

Далі в дослідників неточності стосовно  Vancza Valachus — “волох за народженням і угорський граф за положенням”.  Частково в цьому виразі є правда, але дуже розмита. Як ми знаємо, ймовірні родичі і сам Ванча Волох має відношення до Саксонії, Угорщини, Трансільванії, Мармарошу, князівств Валахія і Молдова, оскільки походив з православних слов’ян (саксів, укрів або інш), які в побуті і в державних справах користувались староукраїнською мовою (див.Про походження Drag-SAS). Стосовно положення, то граф Ванча Волох мав на своєму щиті і в паперах чотири герби (див.Cztery herby Vancza Valachus). Тому цілком ймовірно, що в князівстві Валахія, або в незалежному князівстві Молдова, або Мармароші його положення та титул були вищі ніж в Угорщині. Далі: “... своїми лицарськими справами заслужив польське шляхетство, великі володіння в руській Галіції і в 1431 році разом з синами був приписаний до гербу Сас, який прийшов в Польщу ще в часи Данила Галицького з тієї ж Угорщини.” Проаналізуємо цитоване. Заслужив польське шляхетство лицарськими справами означає, що Польща в особі короля визнає заслуги лицаря  Vancza Valachus і надає йому всі права польського лицаря, тобто включає до лицарства Polskiego. Є Грамота від 26 червня 1431 року, тобто видана не в Кракові, не в столичній канцелярії, а коли Ягайло по дорозі з Поділля ще знаходився в с.Медика Перемишльського повіту, звідки вирушив на Волинь, як дар польського короля на землю  Ванчі Волоху і його трьом синам(Ходко, Іванко, Занко) — на віллу Турка і околиці, які належали королю. За це король включає Ванчу і його синів до свого війська. Накладає певні обов’язки.  Що стосується того, що приписаний до гербу Сас, або, як кажуть Яворські, які довгий час перебували поблизу московських імператорів  (рус) — “Герб Сас, как дар польских королей”, то тут треба розібратись і уникнути спекуляцій, бо можлива ситуація з точністю до навпаки. По-перше, герб Сас король не міг подарувати лицарю Ванчі Волоху, бо це не польський герб, а “герб, який прийшов з Угорщини”. Тому король не міг подарувати те, що йому не належить. По-друге Ванча Волох мав відношення до гербу Сас ще задовго до польських королів на підставі кровно-родинних стосунків, тобто свого походження. По-третє, граф Vancza Valachus мав окрім гербу Сас ще три герби “на своєму щиті і в паперах”. По-четверте в грамоті 1431 року наданій Ванчі і його синам нічого не сказано власне про герб Сас, а документів щодо приписування до гербу, надання гербу в дар чи ще якось з печаткою Ягайло поки не маємо. У графа Ванчі Волоха, як ми знаємо, такий документ на герб Сас достеменно був в паперах. Звісно, якщо король визнає шляхетність Vancza Valachus і записує до свого війська, то тим самим він юридично визнає і всі заслуги та титули цього лицаря. Таким чином здається правильніше казати, про “Герб Сас, як дар польським королям”, а не від польських королів. Тобто говорити про те, що лицарі гербу Сас своїми лицарськими подвигами вписали цей герб, як рівний серед рівних, до корінних польських гербів (гербівника Царства Польського). Якщо це зробив лицар Vancza Valachus, а не хтось з заслужених лицарів гербу Сас до нього, або після нього, то ціна цьому — Поділля.  В самій Грамоті говориться не про заслуги, а про справу. Ось про яку справу йдеться в Грамоті польського короля — ” На вічну і віковічну пам’ять про справу(Ad perpetuam rei memoriam sempiternam.)” . Як кажуть: “По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіґи із будяків? Так ото родить добрі плоди кожне дерево добре, а дерево ... ”. Зауважимо, що німецької, чи польської традиції герботворення в Польщі ще не існувало. Завдяки  німецькій жоні короля Ягайло та переможених тевтонців вона, тобто роздача гербів, або приписування безрідного лицаря за заслуги до якогось гербу, лише зароджувалась.

Ті ж самі обласкані імператорами Яворські (і помилково багато інших) не вірно вважають себе чи то грифичами, чи то поляками, чи іншими на тій підставі, що ніби-то герб польський, чи десь там народились, чи хрестились в католицькому храмі. Усім теперішнім і майбутнім нащадкам графа Vancza Valachus, нагадаємо, що етнічна приналежність визначається чоловічими хромосомами батька Vancza Valachus, тобто по крові і передається від батька до сина не залежно від місця народження, віросповідання та інших чинників, або від того, як комусь забажається себе назвати. Наше лицарство, як бачимо з гербів Ванчі, було як і європейське (іспанське, французьке, англо-саксонське, німецьке), як явище інтернаціональне, тобто для лицаря не існувало державних кордонів (і королі вважали за честь прийняти або запросити лицаря до своєї держави, через високий статус, який доводився практикою на війні), але Ванча Волох при цьому був православним лицарем і користувався, як і його предки, староукраїнською мовою, що дає підстави шукати коріння його стародавнього роду серед слов’ян з Саксонії(православних саксів), які були тісно духовно пов’язані з Константинополем, як колискою православного християнства.

         Який висновок можна зробити дорогим Драго-Сасам. Не треба чванитись своїми гербами, а тим більше чужими. Не треба страждати від комплексів — бідного родича, чи якогось там брата. (рус) “Не надо прогибаться под изменчивый мир. Пусть лучше он прогнётся под нас”. Треба дотримуватись лицарського кодексу — Служу Вітчизні. Відповідаю Богу. Треба добре робити свою справу, як Ванча.

Будуйте храм, а гроші і каміння додасться. Одним словом, треба себе поважати, як прапрадід Ванча, і тоді тебе поважатимуть королі. І таких прикладів в історії роду, на щастя, не бракує.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia wysoczanski_v@ukr.net