Що спільного між полковником УНР (Української Народної Республіки) Сергієм Яворським і полковником УНР Семеном Ільницьким (хай не бентежить військове звання, оскільки в різних документах, українських/російських, вказувалось по-різному: де підполковник, а де полковник Української армії) окрім того, що обидва були військовими діячами та учасниками визвольного руху в Україні. А виявляється геть усе — від кореня, родоводу, віри, виховання, духу, карми і до життєвого шляху. Все однакове. Спробуємо навести історичні паралелі між цими двома українськими лицарями (полковниками).
Сергій Яворський, як і Семен Ільницький, народився на Вінничині. Сергій Іванович Яворський(Карий) народився 1892 року в с.Нова Гребля Калинівського району Вінницької області. Батько Іван Яворський займався лікуванням робочих людей, працював фельдшером на цукровому заводі. Мати Анастасія Тимофіївна Яворська.
У Сергія Яворського було двоє братів Микола та Іван і сестра Марія. Походить Сергій Іванович, як і Семен Ільницький, з стародавнього шляхетного роду Драго-Сасів. Їх спільним прадідом був Vancza Valachus відомий з історії, як граф Ванча Волох (Ванчалух). В грамоті засновника Королівства Польського Владіслава II Ягайло від 1431 року згадуються і сини шляхетного лицаря, графа Ванчі Волоха, гербу Сас, Ходко, Іванко, Занко. Саме останній із згадуваних, Занко, заснував село Явора і став засновником роду Яворських до якого належав полковник Сергій Яворський. Він закінчив Ново-Гребельське 2-класне народне училище і до революції 1917 р. учителював у селі Юзефівка (нині — Йосипівка) теперішнього Козятинського району Вінницької області.
Революція в Росії, розпад Російської імперії, буремні роки великих перемін не залишили Сергія Яворського вчителювати в школі, а поставили перед вибором лицарського шляху в новітній історії свого краю. Постало питання, чи залишатись з дітками в школі, чи сказати (рус):
«Прощай немытая Россия, страна рабов, страна господ
И вы, мундиры голубые, и ты, им преданный народ» і як тогочасні патріоти в Польщі, Фінляндії та інших народів вже колишньої імперії стати на захист свободи, захищати країну щастя і добра, на практиці доводити право української нації на самовизначення. Кордон свободи в світовій історії почав рухатися на схід. Православна віра, мораль і виховання, лицарський дух гербу Драг-Сас покликав учителя Сергія Яворського на службу своїй Вітчизні. В часи Української Народної Республіки він належав до партії незалежників. Не вдаючись до всієї палітри вподобань та політичних поглядів того часу, треба сказати, що на відміну від фінів та поляків, на початку XX століття в українському суспільстві не було (не визріло, не викристалізувалось) однієї направляючої, панівної національної ідеї, партії, сили. І саме це, а не те, що не могли між собою договоритися, є основною об’єктивною причиною слабкості української влади — гетьманат, директорія, отаманщина, шароварщина та інш. Трагедія у тому, що все це відбувалось перед реальною загрозою смертельної небезпеки Україні та українцям. Сергій Яворський, як український учитель, потрапляє на саму складну і відповідальну ділянку фронту. Вона не матеріальна, а духовна і пов’язана насамперед з вихованням, просвітою, самосвідомістю українців. Причетний до Трипільського ревкому. Звідти призначений політкомісаром Другої повстанської селянської дивізії, яку очолював Марко Шляховий. З лютого 1919 року Сергій Яворський входив до складу підпільного Всеукраїнського ревкому, очолював у ньому політичний відділ. Його основним завданням була турбота про свідомість, голову і душу українського вояка. Просвітницька, роз’яснювальна, виховна, організаційна робота по створенню та захисту української самостійної незалежної і соборної держави, була дуже складною в Україні, на відміну від національно свідомої та патріотичної Польщі чи Фінляндії. Нею свідомо займались кращі лицарі духу у всіх осколках Російської імперії і цим вона не відрізнялась у кожного з них. Лише, треба відмітити, що в Україні це було набагато трудніше — розбудити національну свідомість українця. Як писав в Аутономії Беларусі Мінск 1917 р. Я.Лёсік (рус):”Народ — вещь хорошая, но ему необходимо рассказать, разьяснить, его необходимо сначала просветить, научить, и, только потом уже звать к себе на совет“. Спрямувати енергію народу на творення державності, на захист свого краю, ось в чому полягало основне найважливіше завдання молодої Української Народної Республіки. Збройна інтервенція зі сторони сусідів змусила учителя Сергія Яворського, як і військового Семена Ільницького, взяти до рук зброю. Він, в умовах війни, виростає до військового командира. Згодом командує бригадою в українській регулярній армії, а після поразки українського війська (військ Директорії УНР) в 1920 році відходить на територію Польщі. Але в Україні боротьба з російськими окупантами, які прикривались пролетарськими, класовими лозунгами, продовжувалась. Центром, який очолив боротьбу українських повстанців, став штаб Головного отамана С. Петлюри у Львові. Тут було розроблено план повалення радянської влади в Україні та проголошення її незалежності. Передбачалося до 1 серпня 1921 р. підготувати збройне повстання в Україні; створити Центральний Український штаб збройного повстання на чолі з генерал-хорунжим Ю. Тютюнником у Львові; всю територію України поділити на оперативні військово-повстанські округи. Згідно наказу Партизансько-повстанського штабу від 3 травня 1921 р. генерал-хорунжого Юрка Тютюнника полковник Армії УНР С.Яворський під псевдо “Карий” в травні повертається в Україну, як командувач Другої (Північної) повстанської групи, що охоплювала територію Київщини, Волині та більшої частини Поділля. Започаткований в 1917 р. народний рух в Україні, ще не був потоплений у крові та знищений голодоморами остаточно, тому основними завданнями, які стояли перед командувачем Другої групи, були скоординувати дії, об’єднати всі повстанські загони на терені краю та готувати людей до всеукраїнського збройного повстання проти окупантів. Але благородні наміри українських патріотів щодо відновлення незалежності так і не увінчались успіхом. Фронт проходив уже не на полях, а в головах українських людей. В кінці серпня вдалося об’єднати декілька партизанських загонів (Лиха та Артема Онищука) навколо свого та розпочати діяти в Калинівському, Козятинському, Вінницькому, Тиврівському, Оратівському районах. Зібрано й об’єднано під одним командуванням до сотні хлопців козаків з гострили шаблями на боці, проведено декілька вдалих партизанських дій. Для порівняння, кінна армія Будьонного, яка йшла на Львів та загрожувала Любліну налічувала 30 тис. вояків, з яких 12-16 тис. шабель. А далі, проводячи історичну паралель з полковником Морозенко(Мрозовицький) часів Богдана Хмельницького, можна сказати перефразованими словами поета:
“ о, як багато ти в житті не встигнеш!
Ти, коментатор авторів античних,
невдовзі вже в Лук’янівці загинеш.
Чоло шляхетне. Крові борозенка.
А на героя ж і не вчивсь неначе...
За тобою, друг Яворський, вся Вкраїна плаче!”.
Народний рух в Україні опирався на народ. Партизанська війна без підтримки народу не можлива. У 1922 році на Великдень у Бердичівському повіті Київської губернії Сергій Яворський з декількома козаками та старшинами зайшов на хуторі до хати щирого українця. Той зустрів партизанів. Нагодував, щедро напоїв горілкою (одразу видно куркульську душу, бо і 25 г самогону були в ті часи великою розкішшю в українських селах) і уложив спати. Як тільки зморені хлопці поснули — всіх зв’язав, а Яворському ще і прострелив обидві ноги з його ж револьвера, щоб не втік (див. Костянтин Завальнюк. Отаман Карий) та здав чекістам з Козятина.
Треба сказати, що вавка, бубка в головах українців ще не загоїлась, розруха в головах не завершилась. Через сто років після тих визвольних змагань українських полковників Армії УНР Семена Ільницького та Сергія Яворського наші сучасники називають отаманами. Це абсолютно неправильно і не відповідає дійсності. Вони ніякі не отамани, а їхня боротьба за рідний край немає нічого спільного з отаманщиною та махновщиною. Так їх не називали навіть ідеологічні супротивники. Отаманщина суперечить самому духу роду Драго-Сасів (див. Духи роду Drag-Sas). Драго-Саси, як християни східного обряду, які розмовляли староукраїнською мовою відомі з часів Карла Великого, як послідовні і затяті борці за свободу проти експансії тевтонів. Як державники, вони відомі серед інших князівських родин слов’янських племен з часів існування так званого Слов’янського Царства в Європі. Понад 300 років тривала збройна боротьба гербу Сас з тевтонами в Саксонії. Тевтони методично і послідовно рухались на схід, захоплюючи все нові і нові слов’янські землі. До речі, в цій боротьбі до часів новітньої історії вистояв, зберігши свободу, лише один герб Грифичі. Отже, через декілька сторіч щоденної кривавої боротьби за свободу і власну державність з німцями, Драго-Саси з Саксонії вирішили шукати нову Батьківщину. Вони звернулись з пропозицією до давнього бойового побратима, правнука князя Арпада, угорського короля Андраша II. Що православні укри могли запропонувати королю — золото, срібло, білого коня з повними військовими обладунками, що мало би означати: “Сідай на коня та веди нас у бій” достеменно не відомо. Але точно відомо, що сам король Андраш II дав Драго-Сасам жменю землі, пучок трави та краплину води, що в перекладі з образної на звичайну мову означає: “Моя земля — ваша земля” і таким чином подарував роду Drag-Sas Трансільванію з найбільшими в тогочасній Європі запасами солі, лісу, золотими та срібними рудниками та іншими незчисленними багатствами (сучасна Румунія). А це означає, що і дарунок Драго-Сасів був також значно вагоміший та важливіший. З історії Драго-Сасів на Уграх випливає, що православні слов’яни з Саксонії, які розмовляли староукраїнською мовою, подарували королю Угорщини Андрашу II перевірену століттями дружбу, надійну опору королівській владі та розвиток державності Угорщини. Тобто не корону, а булаву і кулю з хрестом, що не мові символів означає — Скіпетр та Держава. Подальший хід історії підтвердив, що з роду Drag-Sas виходять не отамани, а державники. Не будемо називати імена бо “по справах пізнаєте їх”. Саме вони зміцнювали та підтримували Угорське королівство, заснували Трансільванське князівство, державу Валахія, князівство Молдавія (православні слов’яни-українці: Богдан, Петро, Роман, Олександр, Штефан чел Маре та інш). Саме Drag-Sas, як державники, боролись (духом, словом, мечем) і відстоювали свободу та державність і в інших країнах де проживали: Австрії, Мармароші, Україні, Польщі, Російській імперії та Soviet Union, Канаді та Америці. Тому вибір шляху полковників Семена Ільницького та Сергія Яворського це поклик шляхетної крові, це свідоме покликання роду записане на їх родовому гербі Сас (див. Руни і герб Сас). Свою трагічну помилку, хоч і пізно, але усвідомив і народний ватажок Нестор Махно, коли отримував зброю від відступаючої Армії УНР. Але він у своїй свідомості не доріс до державності, як полковники Ільницький та Яворський, які саме з цього і починали, заради цього і покинули домівки, щоб служити своєму краю та народу. Свій лозунг (рус)”Анархия — мать порядка” він навіть не спробував втілити в розумінні порядку, як державності. Нестор Махно так і ввійшов в історію — загинув анархістом, а не державником. Як можна братів по духу і крові Євгена Петрушевича, ну хто ж його не знає, з Західноукраїнської Народної Республіки, Сергія Яворського та Семена Ільницького з Української Народної Республіки, Августина Волошина з Карпатської України називати отаманами. Це ж нонсенс. Куди дивиться Український інститут національної пам’яті, Інститут історії України. Де їх правдиве слово не за формою, а по суті. За змістом.
Високо оцінював свого командира, вважаючи Яворського ідейним українським патріотом, його товариш по зброї Яків Гальчевський. Ось що згадував про полковника УНР Сергія Яворського командир комендантської сотні Я.В.Гальчевський: “В нього не було авантюрництва, ексцентричних вибриків і т. зв. отаманства. Він твердо підходив до справи боротьби за Україну, був безкорисливий і з посвятою віддавав себе цілого, щоб вплинути на долю своєї поневоленої та плюндрованої Батьківщини”. В цьому вся правда і карма Сергія Яворського і Семена Ільницького, яка прописана у них на роду.
Отже, 1922 року на Великдень Сергій Яворський був заарештований ВЧК(рус. Всеросийская чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией и саботажем при Совете Народных Комиссаров Российской Советской Федеративной Социалистической Республике) - в 1917–1922 роках державно-політичний карний орган уряду російських «більшовиків» (на чолі з В.І.Леніним), створений за більшовицькою формулою для «боротьби з контрреволюцією і саботажем». Заснований (на чолі з Феліксом Дзержинським гербу Sulima) у грудні 1917 року. ВЧК проводила масові позасудові репресії в основному за класовим та ідеологічним принципом, впровадила масовий «червоний терор». Загинув С. Яворський у 1923 р. в Лук'янівській в'язниці м.Києва. Документи в московських спеціальних архівах. Останки, ймовірно, знаходяться в так званих “братських могилах”(масових похованнях на 2500 розстріляних і більше в одній) київських жертв “червоного терору” .
У селі Нова Гребля, де народився С.І. Яворський земляки, прості селяни, поруч з Братською могилою воїнів Великої Вітчизняної війни та хрестом пам'яті жертв Голодомору від душі спорудили з чорного граніту пам'ятний хрест з табличкою видатному земляку.
Але на цьому історія українських полковників Сергія Яворського та Семена Ільницького не завершилась. Вони вписали свої імена жовтими, золотими чорнилами замішаними на блакитній крові у світову історію, як державники, як борці за волю і свободу, як справжні українські лицарі. Бо яка б не була держава, яка б не була ідеологія, а лицарі які віддали своє життя за свободу, віддали не марно. Не дарма. Вони скрізь, у всьому світі, називаються героями і заслуговують на повагу. До числа таких людей належить і Сергій Іванович Яворський – полковник Армії УНР, один із головних організаторів та керівників повстанського руху на Правобережжі України в 20-і роки ХХ сторіччя. Їх лицарські справи ніби промовляють: “Українське лицарство, мова, пісня, український дух вічний, як небо і сонце. Правда і історична справедливість переможе”.
Слава героям, які полягли за свободу!
Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia wysoczanski_v@ukr.net