Nu suntem indiferenți față de soarta Цѣ́ра Мȣлдȣвѫнѣскъ (Moldova), ca soarta Цѣ́ра Рꙋмѫнѣ́скъ (România), pentru că a fost creată de strămoșii noștri - stema ucraineană Sas. Aceasta este o bază solidă pentru prietenia popoarelor, care este mai greu decât o piatră mai clară decât apa montană a Transilvania și sub razele de mângâiere ale Moldova solare câștigă toate culorile curcubeului – diamant. „Нам небайдужа доля Молдови, як і доля Румунії, бо її творили наші предки — українці гербу Sas. Це надійна основа дружби народів, що твердіша за камінь, який прозоріший за гірську  воду Трансільванії, а під ласкавим промінням сонячної Молдови виграє всіма барвами веселки — діамант. “

         Без православних українців роду Драго-Сас нема історії ні Молдови, ні Румунії. Цікава наука генеалогія. З грамот Господарів Молдавського князівства та старовинних літописів ми, і, як кажуть, «весь цивилізований світ», точно знаємо хто був прадідом нашого прадіда відомого, як граф Ванча Волох (Vancza Valachus ). А ось ім’я його батька ще потрібно уточнювати. Тому, на початках пошуку, зробимо короткий аналіз сторінок історії, які дописали наші предки гербу Сас, Карпатсько-Дністровських земель на підставі археологічних, нумізматичних і писемних джерел. З літописів епохи татарського панування, можна зробити висновки, що країна русовлахів, етнополітичне утворення. Воно генетично пов’язане з Молдавським князівством, як державою, що існувала в Східному Прикарпатті вже в другій половині  XIII ст. Поява на Нижньому Дунаї крупного політичного центру під владою могутнього монгольського беклярибека Ногая (правнука Джучі) дала можливість сформуватись в краю передовій і прогресивній в культурно-історичному розвитку провінції Золотої  Орди. Незважаючи на зміну внутріполітичних обставин в Улусі Джучі по смерті Ногая, регіон зберіг свої характерні риси і в  XIV ст. Кочові степи тут сусідствували з містами і сільськогосподарськими районами осілого життя, що поєднали в складний конгломерат традиції Європи і Азії. Це можна зарахувати до історичних заслуг політики Драго-Сасів, яка була спрямована не на нищення і грабунок, а на збереження і розвиток в руслі незалежної державності. Внутрішнім розвалом супер централізованої ординської держави скористались православні українці з роду  Drag-Sas, заснувавши незалежне князівство Молдавія. Саме вони об’єднали в єдиний історичний простір “Верхню країну”, “Нижню країну” і “Бессарабію”. Величезну важливість для державності Молдови мали початок освоєння русовлахами земель між Прутом і Дністром (при Богдані I) і перший прорив на Нижній Дунай (при Петрі Мушаті). Історики відмічають, що ці надбання, які здавались тоді короткочасними, проходили на фоні великого етнокультурного різноманіття населення, яке завдяки правильній християнській національній внутрішній політиці Драго-Сасів відчувало себе рівноправними  землянами молдавськими («пэмынтень молдовень» т.е. «земляне молдавские»). Середньовічні джерела точно відобразили тісну слов’яно-романо-тюркську взаємодію, що лежить в основі своєрідного цивілізаційного вигляду Молдавії  XIII-XV століть (див. Н. Д. Руссев Молдавия в «темные века»).

         Історіографічна традиція, початок якій староукраїнською мовою заклали ще літописці  ХV ст., однозначно пов’язує появу Молдовської держави зі звільненням Карпатсько-Дністровських земель від влади ординців. І зробили це наші предки з роду Drag-Sas (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви). За традицією Константинопольських Патріархів їх називали в ті часи русовлахами. Одразу зауважимо, що під русовлахами тут ми будемо розуміти насамперед конкретних історичних осіб — наших предків, які відрізнялись вірою східного обряду і вживанням в побуті та державних справах слов’янської, давньоукраїнської мови — вихідців з стародавніх родів саксів (див. Про походження Drag-SAS). І робити це будемо на тій підставі, що їх обрав православний романомовний народ, що вони створили і становили провідну історичну силу —  військово-політичну еліту розглядуваного тогочасного суспільства в Сучаві, як воєводи, князі, господарі. Отже, в князівстві Молдавія їх називали русовлахами, в державі Валахія — угровлахами, а в Угорському королівстві — саксами. Загалом, всі вони були представниками слов’янських племен з Саксонії. Великий європейський досвід організації суспільства і держави, дещо світоглядно вирізняв їх від русів (українців) з Галичини, як представників Київської Русі, Поділля, або Брацлавщини, які знаходились територіально поруч. Цілком очевидно і зрозуміло, що ніяким чином історично мова не йде про московитів або росіян.

Набагато складніше розібратись в історичних процесах в регіоні в той час коли він знаходився в зоні політичного панування Улуса Джучі. Але саме взаємовідносини між осілим населенням і прибульцями (татарами) в значній мірі обумовили подальший результат — асиміляцію тюркського елементу в романомовному і україномовному середовищі. Перші сутички населення Карпатсько-Дунайського регіону з монголами відносяться до 1241 р. , а (рус) «с 1243 г. начался новый период истории, то есть сложилась новая расстановка сил и целей» за Гумільовим — виникла нова держава Золота Орда. В травні 1253 р., католицький місіонер Гільом Рубрук писав: (рус) «От устья Танаида к западу до Дуная все принадлежит им; также и за Дунаем, в направлении к Константинополю, Валахия, земля, принадлежащая Ассану, и Малая Булгария до Склавонии». Це підтверджує і уточняє угорський король Бела IV в своєму листі до Папи Інокентія  IV, в якому повідомляється, що в 1254 р. стали платити данину татарам (рус) «области, которые граничат с востока с моим королевством — Русия, Кумания, бродники, Булгария». Між тим є документи, що згадують жителів Східного Прикарпаття. В творах перського історика Рашид ад-діна (1247-1318) “Джамі-ат-Таваріх” є уривок, що в прочитанні румунського орієнталіста А.Дечей звучить так: (рус) «Бучек, пройдя по дороге Караулаг через горы, разбил те племена Улаг. И оттуда он вошел в лес и горы Япрак-Так до пределов Мишелава и разбил неприятелей, ожидавших его там». Тобто описано, як один з полководців Бату з боями пройшов в Угорщину в 1241 р. Там йому дали бій наші предки, воєводи роду Драго-Сас (див. Герб SAS в золотий вік Угорського королівства). При всіх спотвореннях перекладу можна розгледіти, що мова йде про гори Карпати (“Япрак-Так”), відомого валаського воєводу ХIII ст. Сенеслава або Мілковську епіскопію (“перделов Мишелава”), волохів (“Улаг”), які проживали в Карпатах . Як добре відомо, король Данило Галицький пропустив монголо-татар, тому мова йде про Карпати по ту сторону, тобто за межами його володінь (див. Герб SAS в золотий вік Угорського королівства). “Караулаг” дослівно переводиться як  “чорні влахи”, або “Чорна Валахія”. А.Дечей пояснює це, як “залежний”, але треба погодитись з М. Русєвим, що тут швидше за все задіяна ординська уява про кольорову символіку. У татар (тюрків) білий колір “Ак”, асоціюється з заходом, синій або голубий — зі сходом, червоний — з півднем, а чорний “Кара” - з північчю. Тому топонім “Караулаг” дуже близький до візантійського “Мавровлахія”, який означав Молдавію  ХIV-ХV століттях, або турецькому “Чорна Богданія”. Звісно не тому, що у Богдана була чорна, як смоль, борода. Не випадково деякі східні джерела називали володіння Бату і його нащадків Ак-Ордою, тобто Білою Ордою, бо знаходилась на заході земель Чингізидів. Тому зрозуміло, що мова за суттю поняття йде про “північних валахів” або “Північну Валахію”.  Таким чином, в цих документах фіксується місце положення Молдавії і її мешканців у всьому східнороманському ареалі розселення.

         Посланець Папи Римського Інокентія IV до великого хана золотої Орди, Плано Карпіні в своєму творі “Подорожі” пише, що коли повертався у1247 році в Європу, то зустрівся з делегацією, яка везла данину і рухалась на схід: (рус) «При выезде из Комании мы нашли князя Романа, который въезжал в землю Татар, и его товарищей и живущего поныне князя Алогу (Alohа) и его товарищей. С нами из Комании выехал также посол князя Черниговского и долго ехал с нами по Руссии. И все это Русские князья». Дослідники ( Brătianu, Spinei) вважають, що князь Алога, «Aloha», «Оlaha» зарахований до руських князів за релігійною ознакою, бо на відміну від подорожнього-католика всі вони були православні. Не будемо тут уточнювати етнічну належність князя волохів, але це перегукується з записами Рубрука про виплату данини татарському хану від волохів, які самі “їдуть до двору”  ординського властиліна. М.Русєв звертає увагу, що ім’я загадкового князя згадується поруч з князем Романом, сином короля Данили Галицького. Це самий західний руський князь, який правив в Галичині і намагався розширити свою владу на сусідні землі, включаючи Київ. Таким чином локалізує землі князя “Олаха” поблизу границь Галицької Русі, якраз на східних схилах Карпат. Пара Роман і Олаха вражаюче точно перегукується з парою «два брата Романъ да Влахата» з слов’яно-молдовського літопису.

Згадку про ті часи зберегли і єгипетські вчені-енциклопедисти — Рукн ад-дін Бейбарс (1245-1325) і його послідовник у викладені ад-Нувайрі (1279-1332). Описуючи події на зламі XIII-ХIV століть, сучасниками яких вони були, ці арабські автори відмічають “грабіжницький похід в землі Валахів і Руських”. До речі, це був останній масштабний грабіжницький похід, який залишився для татар безкарним з боку волохів (молдован). З цього моменту в долю краю втрутився король Угорщини і багато століть історію волохів і руських писали не татари, а наші предки стародавні сакси українського шляхетного роду Drag-Sas  (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви). Цей похід татар, який розорив і обезлюдив Русовлахію, очолили два монгольських воєначальника: батири Тунгуз і Таз — зять знаменитого темника Ногая. Ногай володів майже всім Улусом Джучі і при ньому був порядок та не допускались розорення залежних територій. Дослідник Параска відносив місце рейду до двох різних країн, Спіней — до однієї на півночі Молдавії. Але спеціальне дослідження арабських текстів показало, що мова йде про одну “землю” або “країну валахів і руських” - «билад авлак-ва-р-рус». Схоже, що єгипетські вчені передали не так етнічний склад землі, а побутувавшу самоназву країни, яка застосовувалась місцевим населенням. На думку сходознавця Закірова це добре знали в пишній столиці Ногая — дунайській Ісакчі, яка підтримувала тісні стосунки з єгипетськими мамлюками. Такий висновок перегукується і з документами Константинопольської патріархії  ХIV ст. В грецькій політичній термінології Молдавія називалась “Русовлахією” і “Молдославією”.

З розглянутих документів можна зробити висновок, що до моменту панування Ногайської Орди в Східному Прикарпатті було вже сформоване територіальне утворення (князівство) з назвою “Караулаг” (“Чорна Валахія) або “країна валахів і руських”, які, завдяки православним саксам, перейшли у візантійську дипломатичну практику наступного ( XIV) століття. Такий висновок підтверджують археологічні розкопки на південному заході Чернівецької обл. (Україна) де зафіксована етнічно змішана смуга поселень, де поряд з слов’янськими виникали і волоські села. А поблизу м.Чернівців ці поселення за хронологією матеріальної культури можуть бути датовані навіть раніше ніж  XIV ст. Однак м.Чернівці з околицями (Шипинська земля) стали належати Драго-Сасам і Молдовському князівству згодом (див.Vancza Valachus zbieracz ziemi Polski).

Відносини з Ордою вказують на політичну структуру “Північної Валахії”. Країною правив князь, який особисто доставляв данину монгольському хану, по своїм обов’язкам був урівняний з руськими князями. Відносно спокійні часи під владою монголів, змінювались роками військових вторгнень. Спалахи агресивності татар були спровоковані не так боротьбою поневолених, як внутрішніми негараздами в самому Улусі Джучі. Так грабіжницький набіг Тунгуза і Таза (1300-1301 рр. Ногайська Орда) був спровокований жорстокою боротьбою за верховенство в Золотій Орді, тобто нестабільністю центральної влади. Про присутність в цих землях баскаків хана свідчать і ряд зберігшихся з тих часів топонімів (назв поселень), які похідні від назв ординських представників в підконтрольних країнах. Реалії другої половини  ХIII ст. детально проаналізовані П.Параскою та В.Спінеєм і можуть бути доповнені слов’яно-молдавським літописом 1359-1504 в якому відмічені райони кочівок татар в Східному Прикарпатті та названо навіть ім’я місцевого вождя: «В лето Владислава королевъства воздвижеся на Угры брань от татаръ, от князя Неймета с своих кочевищъ, с рекы Прута и с рекы Молдавы». Саме вздовж річок номади в останній четверті  ХIII ст. проникали в лісисті передгірські райони, примушуючи зброєю підкорятись собі місцевих жителів або просто, що траплялось все частіше і частіше, займались грабунком. Це знайшло вираження в пам’ятках молдавської народної творчості: про капітана Негря, про воєводу Драгоша і знайшло своє втілення в літописі часів Штефана чел Маре: «И выбра из своей дружины себе мужа разумна именем Драгоша и назваша его себе господаремъ и воеводою. И оттоле начашася божиимъ произволениемъ Молдавская земля», а потім літописі Григорія Уреке 1642-1647 рр. зі вставкою переписувача  Симеона Даскел. З пісні слів не викинеш. Не так багато знайдеться в світі родів, які є прибульцями, але про яких складені корінним народом такі чудові, образні, поетичні легенди і пісні, як про наших предків. Хто ще крім молдован з такою теплотою і любов'ю називав наших предків. Їх народні імена/прозвища вимірюються не зовнішніми ознаками, а величчю душі.  Вони не поступаються казковому улюбленцю дітей Фет Фрумосу: Драгошешти — Дорогі, Мушат — Красивий, чел Бун — Добрий, чел Маре — Великий. Як каже народна мудрість: “Який Сава, така й слава”. Але це тема окремої хорошої поетичної книги, яка буде гідна українського видавництва Малковича, або історичних розвідок Миколи Томенка.

 Історики сперечаються, коли православні сакси з воєводою Драгошем прийшли в Молдову — у 80-х рр. XIII ст., чи в середині  XIV ст. ( Параска; Полєвой). Найкраще користуватись угорськими джерелами, бо в той час Драгош був угорським воєводою. Прийнято 1359 рік вважати початком відліку молдавської державності. Наш шляхетний предок угорський воєвода Драгош з стародавнього шляхетного роду Драго-Сасів дійсно звільнив ці землі від татар і поставив надійний заслін їх набігам. Сакси (укри) з цього стародавнього слов’янського (українського) роду стали Молдовськими Господарями і надійно оберігали країну від загарбників татар, а потім і турок. В письмо та церковне життя від них увійшла староукраїнська мова, а в життя валахів і руських (українців) такі омріяні мир, стабільність, рівність всіх етнічних груп та захист від ворогів. Ті переваги для «пэмынтень молдовень» т.е. «землян молдавских», яку надавала власна державність. Всі найважливіші проблеми перейшли з рівня народу на рівень господарів. Це не означає, що все стало гладко і безтурботно, але при всіх військових сутичках і конфліктах молдавський і румунський народ міг жити вільно, випасати спокійно отари овець, розвиватись (мовно та культурно), творити народну поему Міоріца і примножуватись до розмірів державної нації. Тому, не зовсім заслужено, історики і політики XX ст. Румунії і Молдови інколи дозволяли собі називати цей період історії (пост татарський) - “слов’янським варварством”.  Від того часу татарські загони рухались більш безпечними шляхами по лівому березі Дністра, тобто через Поділля і Брацлавщину, оминаючи хоробрих молдован і їх господарів лицарської школи Sas. Треба сказати, що ця боротьба суттєво укріпила політичне формування країни “Північна Валахія” (“Русо-Влахія”)  і об’єднала волохів, руських (себто українців) та інші етнічні групи навколо православних саксів, тобто сприяла кристалізації державних структур  цього формування, в чому сходяться дослідники Параска і Спіней. Саме з цього появилась знаменита формула нашого Богдана I Засновника —  “Земля Молдавська” в розумінні “Країна Молдавська”, яка регулярно фіксувалась документами 1384-1504 рр. (див. Граждане Украины претендуют на культурно-историческое наследие Молдовы ) Тому логічно припустити, що таке стрімке державотворення стало можливим на базі попереднього більш старовинного територіального формування. Археологія підтверджує, що поселення з керамікою галицького типу знайдені навіть в Кодрах центральній частині Прутсько-Дністровського межиріччя. Ці поселення з’являються тут ще в  ХII ст. і пов’язані з міграцією з Південно-Західної Русі так званих “галицьких вигнанців”. Матеріальні останки свідчать, що життя в деяких з них продовжувалось і в золотоординські часи принаймні до XIV ст. (Бирня). Останнім часом при досліджені керамічного комплексу Старого Орхея  XIV-XVI століть, виявлена ще одна група гончарних виробів галицького типу. Цей посуд в колекції городища знаходить прямі аналогії з пам’ятками Рашкова і Гореча. Для галицьких горщиків характерні прямі відхилені на зовні віньчики і грубий штампований у вигляді трьох- і чотирьохкутників орнамент, нанесений косими рядами на посуд. Орхейські знахідки датовані другою половиною XIII — першою половиною  XIV століть (Городенко). Разом з тим, романо-слов’янський склад населення краю — факт безспірний, як і вклад наших предків в створення державності Молдови. Молдовських і румунських істориків дещо вводить в оману той факт, що українці прийшли в Трансільванію і Молдову зі Сходу і Заходу. Але в цьому немає нічого дивного. Це ті самі українці, але з дещо відміною історичною долею. Вони настільки однакові, що їх не міг розрізнити навіть класик української літератури Іван Франко ( див.Cztery herby Vancza Valachus ). Нащадки ж галичан, які проживали в татарські часи у “Верхній країні” або «Цара де сус», а також в центрі “Нижня країна” це українці, які більш-менш зберегли свою традиційну культуру. До цих пір нерідко поряд з романомовними сусідами проживають на територіях сучасної України, Угорщини, Словаччини, Румунії і Молдови українці з Заходу і Сходу Європи, якщо бути педантично точним нащадки саксів і галичан.

         Зупинимось детальніше на Улусі Ногая, оскільки розквіт кочових степів на півдні стався при ньому. Це було найбільш значне явище на початках життя Золотої Орди останньої третини  ХIII ст. - виникнення другого політичного центру. З 1280 р. Ногай став фактичним володарем всієї держави Джучидів, підкоривши собі багатьох руських князів, Болгарію, Візантію; здійснював походи в Центральну Європу. Оскільки зростала політична вага, то зростала і економіка Подністров’я. Всі документи відмічають виключну роль Ногая і навіть руські літописи іменують його то ханом, то королем. Ці ж джерела свідчать про крах Ногая в жорстокій боротьбі з ханом Токтою. Зауважимо, що опісля на північних берегах Чорного моря була не одна, а п’ять Орд. З повідомлень арабських авторів можна дізнатись де знаходились володіння Ногая.  По загибелі хана Токти його син Тукулбуга або Букулбуга за наказом батька (рус) «утвердился в Исакчи, на реке Дунае и на местах, прилегающих к Железным Воротам, где находились становища Ногая». Границі володінь Ногая не просто доходили до Дунаю, а й включали землі на його правому березі, зокрема в північній частині Добруджі. Ще до 1297 року Ногай захопив Болгарію. Це підтверджує візантійський історик Никифор Григора, який описуючи часи визвольної боротьби болгар під командуванням Івайла повідомляє, що монголи були силою збої відкинуті за Дунай. Але в ті часи царя Георгія I Тертера (1280-1292) Болгарія була повністю вотчиною Ногая. Про походи на Болгарію джерела в самому кінці  ХIII ст. вже нічого не згадують, тоді як ординці 1297 р. спустошують візантійські землі і їм допомагає болгарський цар-маріонетка Ногая — Смілець. Таким чином північно-східні болгарські землі, зокрема Добруджа, опиняються під жорстким контролем Ногая. Особливо важливим в стратегічному відношенні був район переправи через Дунай, де знаходилось становище воєначальника. Це підтверджують нумізматичні дані. Колекції монет ХIII-XIV століть в районі дельти Дунаю з центром “Сакжа” - Ісакча. Назва міста походить від імені сина Ногая Чакі (Джекі). Там виготовлялись срібні і мідні монети 1296-1297 року випуску, які за стилем близькі до монет Сельджуків або Хулагуідів, а не Золотої Орди. На деяких типах дирхемів і пулів було ім’я емітента з титулом “хан”. Вони також випустили 22 типів дирхемів в наслідування кримським чеканам хана Токти (Oberländer-Târnoveanu; idem). Приблизно з 1285 р. до 1312 р. на Нижньому Дунаї безперервно ведеться карбування монет, пов’язаних з пануванням Ногая, Чакі, Токти. Особливо цікава срібна монета з тамгою (родовим знаком) Ногая із знаменитого скарбу на кургані Узунбаір неподалік від Ісакчі. Її грецька легенда містить містить імена Ногая і Чакі. Це “гібридні” монети, які промовлять про посилення або послаблення влади. Так серед них є монети з тамгою темника і реверсами трьох видів: з легендою IC-ХC, з «грецьким» хрестом і надписом IC/XC/N/K або двоголовим орлом. Це вказує, що деспотат, який їх відкарбував, залежав від Ногоя. За часів залежності Ісакчі від Токти монети містять “тамгу дому Бату” на лицевій стороні і грецькі букви на зворотній. Третя категорія “гібридних“ монет це так звані “генуезько-татарські”, які випустила генуезька сеньорія Ісакчі біля  1307-1311/ 1312 рр. На них тамга Джучидів, а на оберненій стороні  - хрест і латинські букви, які читаються як “Сакджа”. Всі ці монети проясняють політичну обстановку в краю, демонструють намагання Ногая започаткувати нову династію. Боротьба Ногая з Токтою за другий політичний центр Золотої Орди і криза, що послідувала, надала нумізматам ряд багатих скарбів: Аккерманський, Оцеленський, Узунбаірський і Прежештський клади. Вони нараховують тисячі монет, мають і візантійські монети та інші коштовності та фіксують час апогею володарювання Ногая. Показові і поодинокі знахідки ХIII ст. з придунайської смуги Мунтенії, Молдови і Добруджі. Тут вони абсолютно переважають над монетами  ХIV ст. і набагато перевищують кількість собі подібних на схід від Дністра. Важливо розглянути і вміст курганів золотоординського часу, кількість яких в результаті археологічних досліджень останніх років різко збільшилась. В Північно-Західному Причорномор’ї виявлено дві зони їх концентрації — 1) нижньодунайська, яка тяжіє до переправи в Ісакчі, і 2) тираспольська — на схід від Дніства, поблизу ще однієї старовинної переправи через річку напроти Бендер. Але в них не завжди є артефакти, які точно вказують роки, а не століття.  Зате в них дуже легко прослідковується племіна належність. Окрім монгол в курганах регіону представлені печеніжсько-торчезькі і, в менші мірі, половецькі поховання, які розрізняються по обряду. В другій половині  ХIII ст. з’являються поховання чорних клобуків, які переселялись до Дунаю з Поросся. В деяких курганах найдені монети. В Тираспольській групі 49 курганів, але вони в більшості віднесені до ХIV ст. Кургани і клади підтверджують, що центр Орди Ногая — район дельти Дунаю з прилеглими до неї територіям по обидві сторони ріки. Клади зафіксували кінець епохи Ногая в ареалі від Сирета до Нижнього Дунаю. А близькість до великих міст (Ісакча (Вічина), Білгород) свідчить про запеклу боротьбу, яка вдарила по торгівлі генуезьких купців. Це важливо для історії Драго-Сасів, бо цей спадок вдалося здобути нашому роду — синам Богдана I Засновника. Перший їх прорив на Дунай здійснив Петро Мушат. Ногай спустошив квітучі міста Криму в 1298 р. Італійці хотіли його знищити і, за одно, позбутися конкурентів в морській торгівлі — візантійців. Грецька торгівля могла укріпитись при зближені імператора Михайла VIII Палеолога з Ногаєм, але як свідчить Никифор Григорі, генуезці заборонили торгувати їм без дозволу «у побережий скифов по ту сторону Истра» (Левченко). В свою чергу значні неприємності генуезцям могли створити їх вічні суперники — венеціанці. Ще в 1292 до Ногая від Великої Ради Венеції прибуло посольство, щоб домовитись про умови торгівлі в цих землях монгольського темника. В документах був припис послу, в разі успіху залишитись консулом Республіки Св. Марка в Орді (Коновалова, Русєв). При Ногаю розмах міжнародних торгівельних угод  в дельтах Дунаю і Дністра досягає великих/максимальних масштабів. Саме цим фактором в повній мірі зуміли скористуватись нащадки православного вукра Богдана I, як економічним фундаментом/аргументом в боротьбі за суверенітет і незалежність Молдовського князівства. Серед політичних та ідеологічних аргументів, які сказали своє вагоме слово згодом, можна відмітити прямий вихід роду на Візантію (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви). Ногайська Орда дала ще один козир в руки Богдана I. Дослідники історичних хронік, які в них шукають столицю Орди, сходяться на думці, що і місце знаходження ставки Ногая і границі його володінь постійно змінювались в залежності від військово-політичних обставин конкретного періоду. Не вдаючись до деталей, звернемо увагу, що Ногай завжди намагався воювати далеко від своїх кочовищ. Згаданий єгипетський енциклопедист  Рукн ад-дін Бейбарс наводить слова Ногая: (рус) «Наши кони хотят пить, и мы хотим напоить их водою из Дона» і дає приголомшливе уточнення - «это река близ Сарая и на ней находятся становища Токты» (Тізенгаузен). Це не тільки вказує на границі улусів, а й характеризує військо Ногая, яке (окрім, звичайно, татарського кістяка) було набрано в підвладних землях, головним чином в Болгарії і Молдавії (Левченко). А це означає, що по смерті Ногая і розвалі його улусу добре підготовлені воїни-молдовани, які пережили грабежі Тунгуза і Таза, допомогали воєводам Драгошу, Сасу, Балку в війні з татарами. А при воєводі Богдані I процес дійшов до логічного завершення. З цих “пастухів” почала формуватись основа всього першого молдовського війська, під командуванням воєводи Богдана і русовлахів, які прийшли з ним. З православних валахів рід Драго-Сас створив невелику (до 30 тис. в найважчі часи)  але хоробру, стійку, дисципліновану, можна сказати, шляхетну Армію Молдовського князівства, яка з литовськими князями упокорила залишки Орди і заставила визнати владу молдавського господаря в причорноморських містах. Одну з найуспішніших православних армій світу, яка за Мушатів безстрашно протистояла сто тисячним турецьким арміям, захищаючи свої родини, свій край, свою свободу. Історично вона завжди була вимушена битись з більш численними ворогами. Цей факт писався кров’ю землян молдавських, за це горді валахи платили найвищу ціну, тому населення хронічно не вистачало. Ось де справжні герої, подвиги яких треба поминати і молитися за їх хоробрі праведні душі.

Повертаючись до татар, не випадково перша битва Ногая з ханом Токтою відбулась в глибині Дешт і Кипчак, ймовірно на Північному Донці (Єгоров), а остання (рус) «в местности, называемой Куканлык» (Тизенгаузен). Можливо в Буджаці на річці Котильник ( Spinei), але більш переконливі докази Ф.К.Бруна вказують на один з одеських лиманів — Куяльник. На морській карті венеціанця Андреа Біанко 1436 р. він помітив невеликий район, обмежений нижньою течією Дністра і його лівою притокою Кучурганом, позначений написом «zizera ya de nogay». Можливо на цій карті позначена не ставка самого Ногая, а залишки Орди вже після походів Драго-Сасів. Це цілком логічно, бо навіть прямі потомки і родичі Ногая перейшли на сторону хана-переможця Токти (Тинзегаузен). Пройде зовсім не багато часу і осілі татари і інші народності, які стало проживали на правому березі Дністра (“Нижня країна”), визнали владу роду Drag-Sas при Романі, тобто нащадків Богдана. Це згадані на початку короткочасні надбання (згодом Бессарабію, на якийсь час, повернуть собі болгари). Дністер стає рубежем. Нижче наведемо матеріальні докази такої політики (див. Драго-Саси в Богданії. Moldovia)

Розпад Золотої Орди, як єдиної держави, розпочався незабаром після смерті хана Джанібека (1342-1357), що фактично співпадає з приходом роду, якого ми зараз називаємо Драг-Сас і датою, яку офіційне молдовське літочислення проголосило в якості року заснування державності в Східному Прикарпатті. Але тенденція до розпаду Улусу зовсім не означала швидкого занепаду кочових орд і їх впливу на осілі народи. Навпаки, розпочалась жорстока боротьба, як в середині між самими татарами, так і на порубіжних зі степами землях. Прямих свідоцтв майже немає, але збереглась грамота Юрги Коріатовича 1374 року, в якій литовський князь і одночасно господар Молдавії надав білгородському наміснику Яшке Літавору село Зубровіци за вірну службу, а саме, за подвиги звершені в боротьбі з татарами на Дністрі (рум)— «a naipaceji сhr’blii podvizi is tatary ou sela zovomae V’lidici, na D’niestr’». У науковців є сумніви щодо автентичності цього документу. Виглядає ймовірним, що Юрій Коріатович був якийсь час гостем Драго-Сасів. Точно господарем “Нижньої країни”, доки не перебрався в свої спадкові землі на лівому березі Дністра. Між тим, археологічні дослідження показали східний характер матеріальної культури Карпатсько-Дністровських земель — городища Білгород (Аккерман), Старий Орхей, Костешти. Можна говорити про високий рівень соціальної організації вказаних ординських центрів, що входили в державні структури Улусу. На думку С.Яніної місто на Реуті (городище Старий Орхей) було оголошено Мамаєм і його маріонеткою ханом Абдуллахом столицею під іменем Шерх ал-Джедид. Але і саму назву “Орхей” з тюрсько-монгольського  переводять як “урга” в значені “ставка правителя”. Встановленим фактом вважають сильні зв’язки ординських міст з сільськогосподарськими околицями, тобто з населенням, яке залишило пам’ятки так званої “червоно-жовтої стрічкової кераміки (Полевой), кочовими степами і міцніючою Молдавією.  Таким чином, мало місце паралельне існування двох протилежних за природою державних структур між Карпатами і Дністром. Добре відомо, що вже держава Бату була носієм як би двох стихій — кочової, степової і міської, ремісничо-торгової. При цьому (рус) «города и оседлость, с одной стороны, и кочевые степи — с другой, являлись двумя социально-экономическими сферами в Золотой Орде, мало и поверхностно связанными друг с другом» (Федоров-Давыдов). Але їх політичні зв’язки були визначальною ланкою тої державної єдності, в якій домінували представники кочової аристократії. Хоч в першій третині  ХIV ст. Улус Джучі і нагадував “купецький султанат” (Гумільов), варто було лиш ослабнути владі хана, як південь Східної Європи перетворився на багато дрібних ворогуючих між собою, грабуючих міста і села кочових володінь. Повне свавілля і беззаконня для християнського населення. Саме вони, некеровані скалки гігантської держави Чингізидів, і становили найбільшу загрозу Драго-Сасам, Угорщині і населенню Молдавії, а також литовським князям на Східному Поділлі та Брацлавщині. Але і сприймати їх як дикі племена, які хаотично рухались степами в корені невірно. Про жорстко регламентовану силову схему монгол Плано Карпіні пише (рус): «Никто не смеет пребывать в какой-нибудь стране, где император не укажет ему. Сам же он указывает, где пребывать вождям, вожди же указывают тысячникам, тысячники — сотникам, сотники — десятникам». А Гільом Рубрук доповнює (рус): «Всякий начальник знает, смотря по тому, имеет ли он под своей властью большее или меньшее количество людей, границы своих пастбищ, а также где он должен пасти свои стада зимою, летом, весною и осенью». При цьому “тисяча” або “сотня” - зовсім не один лиш військовий загін, а кількість кочових господарств, які здатні виставити дане число вершників. Нотаріальні акти генуезця Антоніо ді Понцо, що складені в Кілії 1360-1361 рр, називають імена трьох “тисячників” - Конакобея, Менглібугу і Кою, “сотні” Рабека, Келогі, Когікаріосі і “десятки” Бору, Когімая і Токояра. Лише імена трьох рядових татар Тобока, Теміра і Даока —  свідчать про місцевий адміністративно-політичний устрій:  “Тhobосh tаrtаrus de miliario Coia de cеntаnаriо de Rаbесh de decena de Воru; Themir tartarus de miliario de Соnасhоbеi de centanario Cheloghi de decena Cogimai; Daoch tartarus de miliario Megliabocha de centanario Cogichariosi de dexena de Thocoiar” (Pistarino). З цього зрозуміло, що в дунайській і дністровській дельті кочували татари, які організовані за прийнятою в Орді десятковою системою. Можна оцінити всю складні завдання з захисту народу яке стояло перед воєводами Драго-Сасами — Драгошем, Сасом, Балком, Богданом I. Як бачимо, що навіть з степів поблизу міста татари могли швидко зібрати високомобільне військо кінних лучників з цих трьох “тисяч”, яке становило реальну загрозу християнському люду. Нагадаємо, що кожний татарський вершник брав з собою в похід ще два додаткових коня і два колчана туго набитих гострими стрілами. Додамо, що в той час, до приходу Drag-Sas,  воно не було захищене навіть кам’яними мурами, як в Угорщині (Валахія, Трансільванія). Але крім тисячників, існували і в 10 раз могутніші “вожді” або “темники”. Це татарські воєначальники про яких повідомляють литовсько-білоруські літописи і хроніки. (рус) «Князь великий Ольгерд, собрав силы свои литовские, пошел и побил татар на Синих водах, трех братьев, Хачибея, Кутлубугу и Дмитрия. А те три брата в Орде правили и были отчичами и дедичами Подольской земли, и от них на Подолии были назначены атаманы, которые ведали всеми доходами, и к ним приезжали татарские баскаки и, забирая у тех атаманов дань, отвозили в Орду» (Быховец). Як встановлено, ця битва відбулась восени 1362 р. на притоці Південного Бугу річці Синюха. В результаті представники вищої ординської знаті втратили свої спадкові права на Поділля, а Ольгерду, з новими надбаннями, відкрилась і дорога до чорноморського узбережжя. Від цієї перемоги ймовірно зародився і відомий “польський”, а насправді історично  чи то литовський, чи корінний український герб Комар, королівська лілія на якому вказує на князівське походження і повноправне володіння південними землями (Брацлавщина). Таким чином в більш глобальному історичному масштабі, повноправними спадкоємцями Поділля стали нащадки Ольгерда, князі Коріатовичі — найкращі друзі і бойові побратими Драго-Сасів з Молдови. Розбиті ординські загони втекли з поля бою, разом з своїми ватажками. З цього часу почалась спільна боротьба князів Коріатовичів і господарів Драго-Сасів з кочовими ордами причорноморя. Поряд юрта Хачибея і Кутлубуги з’явився литовський замок Кочубей на чорноморському березі (Caczibieiow in litrole maris sita), очевидно, поблизу однойменного лиману, який зафіксований грамотою 1442 р., а за даними Длугоша, вже існував у 1415 р. (Грушевський). Ймовірно саме в землі Дмитрія прийшов воєвода Драгош з угорським військом. Його землі, мабудь, знаходились західніше Прута аж до Карпат, але на півдні їх природнім кордоном служив Дунай (у всякому разі, в районі Галац- Бреїла). Це знаходить документальне підтвердження. В районі, розміщеному на схід від впадіння Сирету в Дунай, за грамотою короля Угорщини Людовіка від 22 червня 1368 р. якраз отримали дозвіл вести торгівлю купці з Брашова, серед яких були і наші відомі родичі. Режим торгових пільг у володіннях “Деметрія” (in terra ipsius domini Demetrii) встановлювався в обмін на переваги для купців татарського правителя — mаrсаtоrеs domini Demetrii, principis Tartarorum. Ці договірні відносини з хрещеним татарином Деметрієм свідчать про значимість самого “прінцепса” і про велику важливість підпорядкованих йому земель в стратегічних планах Людовіка I. І.Г.Коновалова на деяких монетах типу Шерх ал-Джедід читала не помічене раніше слово “емір”. Вивчаючи монети місцевої чеканки з Старого Орхея, румунський нумізмат Е.Ніколає особливо відмічав випуски 1367-1369 рр. з надписом “емір”, які пов’язував з діяльністю хрещеного Деметрія. Все це припускає його владарювання в Прутсько-Дністровському межиріччі. На користь такого розуміння свідчить і запис відомого в Україні православного монаха Зосима, який в 1419 році направлявся в Святі місця через переправу на литовсько-молдавському кордоні (рус): «Обретохом реку велику под Митиревыми Кишинами, еже зовется Нестр; туто бяше перевоз и порубежье волоское». Якщо татарський топонім «Митиревы» розуміти як “Дмитрієві” то “земля” ординського темника простягалась до Дністра. При цьому вказаний пункт далеко від гирла, бо від нього до Білгорода три дні шляху. Вважається, що це переправа в районі Бендер, а може навіть Сорок (Аствацатуров). З цього випливає, що наш угорський воєвода Драгош переміг Деметрія в поході угорців і підкорив його землі в Східному Прикарпатті. Суперечки пов’язані з іменем хрещеного татарського “прінцепса” тривають. Є припущення що Дмитрій і “Темерь”, який бився з литовцями в 1374 — одна і та ж особа. У цьому випадку всі зафіксовані джерелами імена (Дмитрій, Деметрій, Темерь, Темерез, Митирь) є похідними переосмисленнями від тюркського “Темир”. З таким відомим і досвідченим полководцем успішно воював воєвода стародавнього шляхетного роду — Драгош. Уточнимо ранги татарських вождів. Титул  “бей” (Хачи бей, тобто Хаджи бей)  рівнозначний “еміру” - в Золотій Орді  носили представники аристократії кровно не пов’язані з Чингізидами. На латинь терміни “бей” і “бег” переводились, як  bаrоn або princeps (Федоров-Давыдов). А саме  princeps іменується в угорській грамоті 1368 р. Деметрій. Отже, точно двоє з трьох “братів”(Хачибей, Кутлубуга і Дмитрій), які володіли землями після Ногая носили однаковий титул. З сказаного випливає, що вони були самостійними правителями, а термін середновічної дипломатії “брати” означав для них рівноправність сторін, а не кровну спорідненість і наявність спільних предків, як у роду Драго-Сасів, які і самі і у військовому союзі з Коріатовичами з ними боролись за звільнення молдавського і українського народів від татарського іга (ярма).

Такою виглядала історія цих земель за часів панування татар, тобто до приходу сюди роду Drag-Sas і формування Молдавського князівства. Продовження історії русовлахів дивись в “Драго-Саси в Богданії. Moldavia”.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.