Генеалогія, геральдика, Падура, герб Сас

Поза всяким сумнівом, пісня «Hej, sokoły» ввійшла в світову культурну спадщину, бо її і досі співають поляки, українці, білоруси, словаки. Пісня, як жанр мистецтва, має, зазвичай, апріорі дуже коротке життя. Це навіть не одне покоління, а всього 5, 10, 15, нарешті, аж 30 років. І лиш пісня, яка виходить з душі автора, що тісно перегукується з душею цілого народу, або певної частини людства живе довше. А пісня, яка находить відгомін в людській душі, яка входить з нею в резонанс живе доки існує той народ, що її співає: стає народною, репрезентує народ, хоч і має конкретного автора.  Оскільки вона була написана у XIX ст. і не втратила актуальності та популярності і в XXI ст. то це, безумовно, світовий хіт. Між поляками та українцями досі триває дискусія, а хто ж автор пісні, поляк чи українець. Чия то шляхетна душа в цій ліричній і водночас патріотичній глибоко народній пісні — польська, чи українська. Спробуємо, якщо не розібратися, то хоч окреслити певні нюанси в цьому питанні.

Насамперед, зауважимо про що ця пісня. Пісня «Hej, sokoły» не лише про лицаря-сокола — молодого козака, про тугу розставання з милою дівчиною з чорними бровами та карими очима, не лише про те, як важко покинути рідний край. За душею, за внутрішнім змістом і образом, за тим духом, що читається поміж рядків і стоїть за поетичними словами це пісня про Україну. Не про Польщу, Малоросію, окраїну тощо, а саме про Україну. В Україні якось віддавна прийнято рахувати скільки разів це слово вживане в творах основоположника сучасної української літературної мови Тараса Шевченка. Скільки він писав “... На Вкраїні милій...”. А справа тут в тому, що і автор пісні «Hej, sokoły» Тимко Падура (1801-1871), і Тарас Шевченко (1814-1861), і сама пісня були, так би мовити, ровесниками. І якщо Тарас Григорович переважно вживав слово Вкраїна, щоб означити рідну землю, то шляхетний лицар — українець Тимко Падура прямо і відкрито називав речі своїми іменами, тобто послуговувався терміном, який на той момент вже очевидно склався в українському і польському суспільстві — Україна. Так він, можливо, ще не укріпився і не став назвою цілого “вольного” народу, бо не було після Гетьманщини незалежної української держави, але вже існував та використовувався (див.Укри: Міф чи реальність?). А нам і сьогодні розказують небилиці і намагаються дурити народ та мутити воду байками типу (рус) “Не было и нет” навіть такого слова — Україна. З пісні слів не викинеш, як бачимо (лат) “...na zielonej Ukrainie ”. Та що там говорити, якщо парадокс полягає в тому, що друга, більш політично “нейтральна” і ідеологічно “толерантна” назва цієї пісні так і звучить: “На зеленій Україні”. А “Гей, соколе” лише рефрен цієї пісні. Тут потрібно нагадати, що і поляки, і українці знаходились в ті часи (19 ст.) в Російській імперії, про яку згодом вже класики російської літератури казали не інакше, як (рус) — “тюрма народов”.  Але пісня «Hej, sokoły» не тільки про Україну, а про щось навіть більше. Бо чому б то її співали поляки і словаки, чого б то їм сумувати за Україною, якщо в них є власний край, своя земля, рідна Вітчизна. Треба зауважити, що рідний край поляків переживав в ті часи найтрагічніший момент історії. А співали і співають вони її тому, що в ній йдеться про цінності навіть більші за Батьківщину, в даному випадку Україну, про вічні цінності — свободу і волю. Отже ця пісня живе і популярна, бо в ній свідомо і підсвідомо на рівні духу і моралі співається про свободу. До речі, як і в марші Домбровського (1797), де мова вже йде саме про Польщу, честь і гідність Вітчизни після придушення повстання Тадеуша Костюшка, третього розподілу Польщі, еміграції тисяч поляків. Мова про народ, про націю, про загальне добро в упадку. Як писав Іван Котляревський - “Забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісправлять”. Обов’язок. Свободу поляків, словаків, українців.  А молодий козак і порівнюється поетичним образом з соколом тому, що він патріот. Патріот своєї Вітчизни. Це знаходить перегук у відомому гаслі: “За нашу і вашу свободу”. І не так важливо вже, як вона, та свобода, називається — українською, польською чи словацькою, бо патріотизм це культура, мораль і дух в широкому сенсі цих категорій.

Тепер розглянемо ким був автор пісні «Hej, sokoły» — поляком чи українцем. Тимко Падура — поет, композитор та торбаніст, який грав на старовинному музичному інструменті, народився 21 грудня 1801 року в шляхетній сім’ї. Родоначальником Падур був “закарпатський слов’янин”, тобто українець Ян, який прибув у Польщу, в якості лицаря на військову службу в кінці правління короля Владислава IV Вази (1595-1648). Закарпаття входило до складу Угорщини, але ця срібна земля довгий час де-факто належала Драго-Сасам і по них там зосталась міцна проукраїнська культурно-економічна база (див.Герб SAS в золотий вік Угорського королівства). Він розмовляв староукраїнською мовою (див.Мова роду Drag-Sas). Ян служив королю в загоні іноземних лицарів, а одружившись на Марії Слупецькій залишився в Польщі назавжди. Він мав нащадків: Іоакима, командира гусарів князя Дмитра Вишневецького, який загинув в битві під Підгайцями; Тому, прихильника Емеріка Текелі, померлого в турецькому полоні, в Константинополі; Петра, поручника кавалерійського загону Йосифа Потоцького, убитого козаками  при облозі Білої Церкви; Павла, який приймав участь в Барській конфедерації і склав свою голову у 1768 році в битві під Салихою (див.Бій під Мирополем).

 Шляхетність першим отримав Іоаким Єрчак Падура (по гербу Сас), поручик короля Яна III Собеського. В 1680 році він купив село Майдан, в руському воєводстві, яке його син Федір у 1712 р. продав трембовельському чашнику Шептицькому за 15 тис. золотих, про що є запис в луцьких актах. Приблизно в середині XVIII ст. Падури поселились у великій Україні, теперішній Липовецький район Вінницької області. Від Іоакима Падури, який проживав на землях князів Любомських та князів Сангушків веде родовід поета в центрі України. Від цих Падур походить Ян Падура, батько Тимка Падури, який отримав  в 1790 р., по закінченню освіти в одному з єзуїтських училищ, від короля Станіслава Августа диплом на звання коморника, тобто присяжного землеміра в Іллінцях. Згодом, за старанну роботу по вимірюванню Тетіївщини, Ян отримав посаду Брацлавського коморника. В будинку князя воєводи Сангушка (де в 1786 р. зупинявся король Станіслав Август, який повертався з Канева) в Яна Падури гербу Сас і Анелі Паньковської з Плоцька гербу Задора і народився син Тимко.

Літературні критики вже через 20 років після смерті Падури писали, що він ніби то не відзначився нічим особливим на літературному поприщі, але відмічали високу популярність його творів у народі, та говорили про славу, яку він зажив ще за життя. Їм здавалось, що вона швидко минуча, але тепер через 200 років бачимо, що це не так. Популярність Тимка Падури вже тоді пов’язували з тим, що поет зумів доторкнутись до чутливої струни суспільства своїми палкими і щирими закликами до свободи. Його поетична доля чимось дуже нагадує долю козацького улюбленця, викладача риторики за освітою — Мрозовицького про якого написано:

О, як багато ти в житті не встигнеш!

Ти, коментатор авторів античних,

невдовзі вже під Збаражем загинеш.

Чоло шляхетне. Крові борозенка.

А на героя ж і не вчивсь неначе...

За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче!

Але зі щасливим кінцем. Брав участь у Листопадовому повстанні 1830—1831, бився в загоні Вацлава Жевуського, свого особистого приятеля.1830—1832 був ув'язнений царською владою, але як справжній лицар продовжував займатись творчою діяльністю, оспівуючи свободу і волю. Незважаючи на особистий життєвий приклад поета у справі боротьби за свободу українського і польського народів, літературний критик несправедливо вважав його пересічним пристосуванцем, який зумів скористуватись суспільними настроями для особистої популярності. Це, звісно, не так, бо двох столітній проміжок часу довів, що хоч може твори поета і не мали якихось літературних новацій та вишуканостей, але мали дуже глибокий духовний зміст, моральний вклад. Мали неприборканий дух свободи, що пережив сторіччя і актуальний для всіх, хто бореться за волю. І цей дух таки у свої рядки зумів вкласти поет. Як говорив у віршах Олізаровський про виконання Падурою своїх творів: «дума заговоритъ посредствомъ твоего собственнаго сердца».  Саме в цьому його заслуга. Правда вони визнають, що композиція і переходи між темпами і образами явно не вписувались в тогочасну європейську традицію і були новаторським вкладом автора запозиченим і переробленим елементом з українських народних дум. До своїх текстів поет складав музику, йшов до людей і таким чином вони ставали близькими і рідними широкому загалу. Тому його пісні стали як би народними і автора згадують досі, незважаючи на те, що він не надрукував при житті збірку, яка б містила повний доробок творів. Рукописи і усні народні переспіви йшли в широкі українські та польські маси, як Кобзар. Перський поет, філософ Омар Хайям казав: (рус)

“Чем ниже человек душой, тем выше задирает нос. 
Он носом тянется туда, куда душою не дорос”.

Шляхетний лицар гербу Сас Тимко Падура, незважаючи на прижиттєву славу, чи як вважали критики — популярність, зовсім не чванився і не “задирав носа”, а як істинний Драго-Сас скромно сам про себе говорив: “Міцкевич великий поет, але хто його знає, а мене співає ціла Польща і Україна”. Слава Міцкевича, як національного героя, з роками лише зростала. До речі, свого ровесника, одного з найвидатніших польських поетів Адама Міцкевича (1798-1855) він перекладав на українську мову. Але чи не заслуговує сьогодні на таку шану і повагу сам український поет, послідовник Сковороди і Коляревського та ровесник Тараса Шевченка у себе на Батьківщині, в Україні, якого на щастя не забули земляки, весь творчий доробок якого потрібно ще віднайти, зібрати та дослідити. Однак, хто це мав робити — чужа поету “немита” імперія. Поляки ж не соромляться називати Томаша Падуру польським поетом. І у цьому теж мають рацію. Дехто дійсно думає, що Падура не український поет, а польський. Для них можна сказати, що популярний поет не цурався своєї Вітчизни і України. Зовсім навпаки — боровся за неї. Він навіть свідомо називав себе не по-польськи — Томашем, а Тимком, на український манір, щоб підкреслити своє українське походження. Ця любов до України, як і до свободи, проходить головним лейтмотивом через все творче і громадське життя Падури, оскільки неодноразово він представляв інтереси саме українського вільнолюбивого суспільства на різноманітних громадянських і політичних заходах. Така є родова сутність шляхетного лицаря Падури (див.Духи роду Drag-Sas), яка проявилась не лише на полі бою, а й в громадському та творчому житті, тому і слава поета виявилась не такою скороминучою, як її уявляли собі тогочасні критики. До речі, до творчості Тимка Падури звертались і професійні композитори, як польські — Кароль Ліпінський, так і українські — Микола Лисенко, тому поета ніяким чином не можна звинувачувати в посередності. Це суперечить логіці. Довгий час його твори поширювалися лише в рукописах, що не завадило їх значному впливові на українську літературу як у Наддніпрянщині, так і в Галичині. На той момент в польській літературі сформувалась, подібно до того, як в Італії в XV ст. виокремилась венеціанська школа живопису, нова українська школа поезії. Представники цієї школи: Богдан Зальський, Гощинський, М.Грабовський, Гроза, Т.Олізаровський, а до того Мальчевський. Дух свободи проник у творчість польських культурних діячів. В той же час байроновський і осіянський напрям в поезії починає змінювати тенденція до вивчення своєї батьківщини і народу, яку вперше проповідував Зорян Доленга Ходаковський, але яка не була понята в Польщі.

         Свої твори Тимко Падура писав як польською, так українською мовою, але латинкою, тобто в латинській транскрипції. Перші публікації були здійснені без дозволу автора німецькою (1830), перша збірка українською (1842), польською мовами. В його піснях і думах проглядається захоплення старовиною, звучать козако-, слов’яно-, полонофільські тенденції, як засіб знаходження злагоди і об’єднання слов’янського народу в патріотичних устремліннях до волі без поділу за етнічною приналежністю: «Від Балтика до Горбат / Якесь желізне плем'я / З леміша кує булат / І носить слов'ян ім'я» — з вірша «Лейстровий». Про яке ім’я каже автор здогадайтесь самі. Свій найпопулярніший, як визначила історія, твір —  пісню «Hej, sokoły» поет написав польською мовою. Цього достатньо, щоб прославити своє ім’я та Україну. Може саме в цьому і є талант справжнього митця, щоб уловити і передати дух епохи. Українські поети XX ст. визначали справжність таланту колеги просто: якщо пісні на твої вірші співають в ресторанах на Хрещатику (м.Київ — столиця України), значить ти справжній поет, від Бога, а не номенклатурний пристосуванець. Наприклад, “Пісня про рушник” Андрія Малишка, Звинувачуючи Падуру в буцім то в відсутності естетичного смаку, в безідейності, критики немогли не визнати, що своєрідність і відомість Падура досяг за допомогою української мови. За їхньою логікою не поет, а мова творила шедеври світового рівня. При цьому Падуру (1801-1871) несправедливо звинувачували, що він писав “суржиком”. Це суперечить статусові автора, як професійного поета, який досконало володів не однією мовою. Для ілюстрації і порівняння наведемо оцінку яким чином писав його український попередник — Григорій Сковорода (1722-1794), який “свої філософські трактати і діалоги писав химерною сумішшю церковнослов'янської, української та російської мов, байки — руською книжною мовою, пісні — звучали українською”. Твори Сковороди перекладав на літературну мову, більш доступну народу, сам Котляревський. А хто з академіків роду Драго-Сас зробить літературний переклад творчої спадщини Падури на кирилицю. Ця ситуація яскраво показує, що  безвідповідальність політиків та журналістів в питаннях мови та алфавіту, може дорого коштувати нації. Так і напрошується сказати: “Хочете латиниці, популяризуйте Падуру”. Як би там не було, але ще одна “панська прихоть” — співати козацьким хором, переросла в потужну духовну підтримку для наступних поколінь лицарів. А співали то не абеткою, а живою народною мовою — українською, польською тощо. І пісні, як виявилось, писались не тільки для лірників, кобзарів, бандуристів, торбаністів, а й для козацьких хорів. Але про це навіть не здогадувались у Петербурзі, де знали лише одного кобзаря — Вересая, а про згадані музичні інструменти мали досить приблизне уявлення. Звідти лунала критика, що поет не мислитель, а мрійник і використав багатство української мови, а не створив його. Це такий самий абсурд, як звинувачувати композитора у використанні фольку та народних мелодій і мотивів, письменника — народних сюжетів, оповідок, легенд і вірувань (Гоголь), а конструктора у використанні колеса у своїх винаходах. Хоч і почитували Байрона, але зовсім не знали англійського принципу по якому творив Rolls-Royce: “Взяти найкраще і зробити ще краще”.

В технократичному XXI столітті літературна спільнота Вінниччини напівжартома каже, що лірика перевіряється алгеброю. І це не проста кількість стрічок. У алгебраїчну “формулу” лірики входить і кількість літ, які прожив твір, і кількість виконавців та послідовників, а головне, пульс, тиск, почуття, поштовх до дії та ще багато інших змінних — іксів і ігреків, кількість яких і самі математики навіть з допомогою надпотужних комп’ютерів ще, слава Богу, не порахували. Бо поезія це не миттєва істина, не документальний знімок, а доля — минуле, теперішнє і майбутнє в одній поетичній строфі. Це дух, який впливає на матерію. А шляхтич-мрійник Вінцент Поль (1807-1872) таки виявився правим, кажучи про Падуру, як камертон епохи. Врешті, як казав ще один знаменитий сучасник Тимка Падури — А.С.Пушкін (1799-1837) (рус): “памятник нерукотворный” є. Саме тому жителям Махнівки повезло, бо стежина до їх рідного села не заросте ніколи. Там знаходиться могила нашого українського сокола. Як вже згадувалось, родина Тимка Падури належала до гербу Сас. В геральдиці гербу має місце також і версія історика Юзефа Костржевського, який зазначає, що назва Сас читається з угорської як «шаш», що в перекладі – орел. Не беремось судити, бо у цьому питанні угорським мовознавцям набагато краще визначити істиність гіпотези історика — орел, чи ні, але те що поет-патріот Тимко Падура своєю творчістю заслужив почесне звання, не чижика-пижика, не соловейка, а СОКОЛА, то це вже факт. Підсумовуючи, та як би відповідаючи на закиди критиків творчості українського і польського поета, сьогодні, у XXI ст., ми кажем — «Гей, соколе Тимко Падура». Сковорода, Котляревський, Шевченко, Грабовський, Словацький, Вінцент Поль, Кохановський, Міцкевич, Пушкін і поряд з ними Падура, ось далеко не повний перелік тогочасних лицарів слова, які залишили слід в історії свого народу.

Золотої осені сюди, в Махнівку, збираються поети і лицарі з України, Польщі, Словаччини, Білорусі щоб гуртом на всіх цих мовах щиро заспівати «Hej, sokoły» і це є найкращою оцінкою творчості, пам'яттю про поета та нерукотворним пам’ятником українському соколу гербу Сас — Тимку Падурі.

p.s.Коротка довідка нащадкам цього роду гербу Sas. На кінець другого десятиліття XXI ст. 225 мешканців України має стародавнє шляхетне прізвище українського і польського сокола, лицаря-поета — Падура, які проживають в основному у Львівській, Одеській та Вінницькій областях.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.