Драг-Сас, Балк, Драг, Драгомир, Стефан, Янош Волох, сакси, Нелаб, Кірайгазо, Кролевське Євангеліє

Про присутність і діяльність Драго-Сасів в Мармароші свідчать документальні письмові письмові згадки, Королевське Євангеліє, яке на 160 років давніше за Пересопницьке і навіть саме каміння. Такі дані наводять археологи Ігор Прохненко та Марія Жиленко (див.Королёвский замок Нялаб во владении потомков молдавского воеводы Саса), описуючи потужний культурний шар та складну стратифікацію українського замку Нелаб, що розміщений поблизу селища Королево (с.Фелсас або Кірайгазо) Виноградівського (Севлюш) району  Закарпатської обл. Як достеменно відомо з часів угорського короля Андраша II з роду Арпадів, на цих землях поселились і брали активну участь у керуванні життям громад на засадах волоського права православні слов’яни з Саксонії, які розмовляли староукраїнською мовою, гербу Сас (в Угорщині відомі, як Драгфі). Цілком очевидно, що в Закарпатті Драго-Саси стали помітною силою, яка впливала на місцеве суспільне життя після того, як утвердилися в Трансільванії і збудували там сім міст (Семигород).

 Історія замку Нелаб і багатий фактичний матеріал про наших предків інколи знаходить і письмове підтвердження. Фелсас (як і Сасів) дослівно переводиться українську як “село Сасів”, тобто сама назва свідчить, що їх заснували і там проживали Драго-Саси. Ці місця тісно пов’язані з легендарним воєводою Драгошем, який першим прийшов на землю Молдавії, його сином Сасом, а також з братом Саса воєводою Богданом, який проголосив незалежність Молдавії від Угорського королівства. З угорської історії дізнаємось, що околиці майбутнього замку Нелаб були любимим місцем полювання угорських королів. Звісно, що вони полювали не самі, а з дружніми слов’янами роду Драг-Сас, які тут проживали і могли забезпечити вдале королівське полювання. Тепла і щира атмосфера життя православних Драго-Сасів без інтриг та підступів забезпечувала королям і королевичам домашній затишок і моральний відпочинок в додаток до самого полювання. Можна припустити, що легенда роду Драг-Сас про заснування Молдови, яку виклав у своєму літописі, першому написаному на молдавській мові, Григорій Уреке, про знамените полювання воєводи Драгоша на тура і спішування поблизу річки Молда, яке, як відомо, є теоретичним обгрунтуванням виникнення Молдавії, має письмове підтвердження в документах Угорського королівства. Достеменно відомо, що околиці с.Фелсаса були любимим місцем полювання на зубра, оленя, ведмедя і кабана “молодшого короля” (iunior rex Hungariae) Іштвана V (1270-1272). Угорська назва українського села Фелсас — Кірайгазо.

Коротка довідка. 1262 року у латинських документах поселення Виноградів згадується як королівське місто Севлюш, що надавало офіційно власні самоврядування і суд. Населення мало право обирати старосту (голову міста) і священиків, вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Барон не мав права поселитися між громадянами міста.

Містяни сплачували невеликий земельний податок і в королівську армію були зобовязані посилати одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Ці привілеї 1294 підтвердив король Андрій III, 1319 і 1329 — король Карл I Роберт. В часи воєводи Драгоша, а саме 1355  року чотири поселення— Фелсас, Сасове, Чорний Ардів і Веряця отримали спільну привілейну грамоту від короля Лайоша Великого. Однак зі спірних питань зверталися до Севлюського старости та його присяжних. Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, підпорядковану Естергомському Епіскопу. Разом з тим на землях українців, в яких проживали Драго-Саси були православні храми і підтримувалась православна віра та тісні зв’язки з Константинополем.

         Того ж 1262 р. саме Іштван V дав розпорядження про будівництво на пагорбі Нелаб мисливського будиночка – Domus regalis  поблизу с.Фелсас (попередня назва селища Королево). Про ранній період використання будівлі йде мова  в листі 1264 року папи Урбана IV, в якому він просить Іштвана V повернути цей мисливський будиночок матері (нікейській принцесі Марії Ласкарині — дружині Бели IV), оскільки раніше він був власністю королеви. Проте згаданий населений пункт в Угорщині з ХІІІ до ХХ століття мав іншу мадярську назву, а саме Кірайгазо, що перекладається на українську з угорської як «будинок короля».  У чехословацький період поселення називалося Кральово над Тисою. І лише з 1946 року стало офіційно Королево(е), що по суті відобразило словацький варіант.

         Після відходу татар,  Бела IV своїм королівським указом зобов’язує феодалів (баронів) будувати кам’яні укріплені фортеці поблизу своїх поселень для їх ефективного захисту проти кочівників по всій Угорщині (див.Герб SAS в золотий вік Угорського королівства). Таким чином в кінці XIII ст. поблизу с.Фелсас православними саксами гербу Сас, які прийшли свого часу з ріки Лаби (Ельби) на 52 метровому неприступному пагорбі зводяться кам’яні укріплення і він стає фортецею — замком з українською назвою Нелаб, що розшифровується з староукраїнської,  як “непрямий”, “недоступний”. На користь того, що до будівництва замку були причетні Драго-Саси, а точніше православні сакси з Саксонії слов’янського етнічного походження, а ніякі не німці (тевтони) можна навести три аргументи. По-перше, Драго-Саси вже були на цих землях. По-друге, до цього часу вони вже поряд збудували сім міст — в Трансільванії, що неможливо заперечити, оскільки це історичний факт, який зафіксували самі перші німці, що прибули в Трансільванію. По-третє, слов’яни з Саксонії, на відміну від угорців, володіли знаннями і навиками будівництва укріплених міст. Наприклад, не тевтони, а слов’яни звели місто Магдебург, у якому Оттон I — засновник і перший імператор Священної Римської імперії (962—973) розмістив свою столицю. Частково про це говорить і українська, а не угорська назва замку. Археологи відмічають, що замок Нелаб дещо не типовий для архітектури регіону. Добавим, що це можливо тому, що Драго-Саси володіли знаннями, досвідом та практикою не тільки зводити та обороняти фортеці, а й здобувати їх. Тому замок видається ніби простий, але функціональний і неприступний. Замок Нелаб був частиною північно-східної системи оборони Угорського королівства — контролював переправу через річку Тису. Проіснував до другої половини XVII ст. і був підірваний за наказом німецько-австрійського імператора і одночасно короля Угорщини Леопо́льда I Га́бсбурга  для запобігання повстань проти німців і потенційного ослаблення визвольного руху угорців. В часи Ласло IV ((1272-1290), коли Драго-Саси ще не мали достатнього впливу (див.Ród Dragów-Sasów na Węgrzech. Początek), він належав роду Убулфі, який управляв тими землями. На початку XIV ст. ним володів магнат Беке Боршо. 1301 помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадів. Папа Боніфацій VIII призначив угорським королем принца Неаполітанського з родини Анжу — Карла Роберта, нащадка французького короля Генріха I і Анни Ярославни. Цей король 1307 року подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок «Канків». Але частина феодалів, до яких приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорському троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти короля. Повстання проти угорського короля Карла Роберта Анжуйського (1301/1310-1342) очолив Матей Чака в 1312 р. Цей виступ було розбито. Замок «Канків» був здобутий і зруйнований, а замок Нелаб в 1315 році перейшов у руки Бережанського жупана Томаша, ймовірно не угорського походження, де теж були православні сакси. Драго-Саси не вмішувались у поділ королівської влади, а підтримували короля. В 1378 році король Людовик Великий (1342-1382) передав замок молдавським вельможам, братам Балку (Баліца) і Драгу, онукам знаменитого воєводи Драгоша, який приєднав до Угорського королівства нові землі  в Карпатсько-Дунайському регіоні. Треба зауважити, що королівське місто Севлюш, вже король Угорщини і Німеччини Сигизмунд I Люксембург  подарував феодалу-угорцю Перені за заслуги в битві з турками 1396 року біля болгарського міста Нікополя.

Один з важливих періодів історії замку Нелаб пов’язаний з родом Драго-Сасів. Якщо про воєводу Драгоша з Закарпаття збереглась легенда, то про його сина воєводу Саса і знаменитого представника роду — Мармарошського воєводу Богдана, цілком надійні документи і факти. Розглянемо окремі епізоди історії родини Саса після повернення з Молдавії  в період угочанського жупанства Балка і Драга.

         Отже, дядька Богдана обрали воєводою в Сереті, забрані в Прикарпаття його люди з Мармарошу, проголошена незалежність Молдавії і таким чином почалась відкрита конфронтація з угорським королем. Сини Саса, Драгошешти (Драгфі), втратили владу і були змушені переселитись в Угорщину. Вони намагались протягом року повернути собі владу і землі угорській короні, організували військовий похід, але історична правда була на стороні Богдана і похід завершився безуспішно (див.Русовлахи роду Drag-Sas в Молдавії). До речі нагадаємо,  що брат Стефан ще декілька років перебував з Богданом в Молдавії, а потім повернувся і був прийнятий в родину. В угорських землях нащадки Саса в якості компенсації зайняли високі  посади і заволоділи великими маєтками. В 1365 р. брати Балк, Драг, Драгомир і Стефан отримали конфісковані маєтки Богдана — дев’ять сіл з центром домінії в поселені Коньга (Кухня). В дарчій грамоті угорського короля Людовика I Великого (1326 — 1382) від 2 лютого 1365 р. сказано, що їх слуги і родичі проливали кров в боротьбі за Молдавію, де залишилось все їх майно (Máramarosi 1900; Makkai 1943; Pataki 1944).

Балк, як старший з братів і правонаступник разом з маєтками в 1372 р. отримав і посаду мармарошського воєводи. Традиційно він займав посаду не сам, а з братом Драгом, причому Драг більше опікувався питаннями духовності та культури (див.Руни і герб САС).Також брати Балк і Драг, в додаток до волоського воєводства, стали сатмарськими і угочанськими жупанами. Драгомир і Стефан в історичних джерелах після 1368 р. не згадуються. Вони або померли як вважають історики, або, що видається більш ймовірно, знаходились в інших землях, приміром, Трансільванії, Молдавії або Галичині. Брати Балк і Драг стали останніми мармарошськими воєводами і носили цей титул до самої смерті. Після створення Мармарошського комітата як адміністративно-територіальної одиниці всі державні справи вирішувались жупаном на офіційному рівні.

         У воєводи Саса був і п’ятий син, наймолодший Янош Олаг, тобто теж Іван Волох. Перша згадка про нього в джерелах датована 1373 р.(Máramarosi 1900), коли він став шталмейстером у королеви Марії (1382-1395) (Bélay 1943), яка правила після смерті батька Людовика I Великого. Шталмейстер, головний конюший, дуже висока, відповідальна та впливова державна посада в Угорщині. Коні основа середньовічного Угорського королівства, враховуючи, що угорці, як колись кочовий народ, були просто закохані в коней і кіннота складала основу всього їх війська аж до XX ст. Саме в угорців, які вважали для себе ганебним воювати в пішому строю, народилась приказка - “Пішки ходить лише пес”. Наприклад, шталмейстером був старший  син знаменитого полководця Яноша Хуньяді — Ласло. За посадою це військовий і політичний діяч найвищого рівня. На відміну від братів, Янош вибрав службу при королівському дворі, хоч періодично він згадується в документах як жупан того чи іншого комітата і секельський жупан (Lázár 1881). Цілком очевидно, що рід Драго-Сасів допомагав королеві Марії керувати державою. Той факт, що з 1387 до 1390 року Балк з братами носив титул секельського жупана промовисто свідчить, що за 20 років рід ввійшов в коло аристократів вищого рангу Угорського королівства (Tóth 2012). Стрімко зростав і матеріальний добробут братів, який вони використовували на розвиток права і свідомості громади, духовності (православної церкви), культури та благодійність. За короткий період вони стали володарями Кьоварської, Белтекської, Ердедської домінії, а також значної власності в Мармароші.

З 1378 року сини воєводи Саса володіли Нелабською домінією і замком Нелаб до 1405 року, коли він перейшов у руки Петра Перені. Наприклад в королівському указі від 1400 р. зустрічається вислів «Dragh de castro Naglab dicto», тобто Драг з замку Нелаб (Documenta historiam 1941). Підтверджує факт володіння домінією і судова справа про десять бочок вина, які щорічно поставлялись в замок з м.Севлюша (A Perényi 2008).

Позовна заява від 22 квітня 1396 р. складена від імені мармарошського жупана Драга і синів Сандрінуса і Дьордя, а також Яноша Олага і його сина Ласло про те, що (рус) “Земли сёл Копаня и Верешмарт, которые всегда относились к королевской доминии, под предлогом, что эти земли относятся к Севлюшу, пытался выпросить себе у короля, вместе с десятью бочками вина, которые с Севлюша ежегодно поставляют в Нялаб.”

23 вересня 1399 р. до лелеського конвенту звертається вже особисто воєвода Балк, мармарошський жупан від свого імені та імені родича воєводи Драга про десять бочок вина і земель, що належать Нелабській домінії. В документі уточнюють (рус) “Десять бочек вина они получили от короля Людовика за заслуги, их ежегодно привозят с города Севлюш на Нялаб. Секельский жупан Пётр Перени пытается присвоить вино и земли Нелаба себе. ”

Отже замок Нелаб дійсно належав братам. Серед володарів Нелаба певний час фігурує вдова і сини Драга. В кінці століття, правда тільки в заставу, воєводі Драгу вдалось отримати і місто Севлюш (сучасний Виноградів).

         Розглянем генеалогію Драгфі за цими подіями.  Воєвода Сас, син легендарного Драгоша, мав п’ять синів: Балка, Драга, Драгомира, Стефана і молодшого Яноша Олага (Івана Волоха). Богдан I Засновник, який перехопив владу у Балка і проголосив незалежність Молдавії від Угорського королівства, був дядьком братам. Балк мав синів Дмитрія, Сандріуса (Олександра) і останнього нащадка Мігая, страченого 1470-х рр. Сини Драга: Сандріус (Олександр), Дьордь (Георгій, Юрій). Хтось з них мав сина Берталана, який з родичем Петром боровся у суді за замок Нелаб. У 1506 р. права Драгфі намагався відстояти син Берталана — Дьордь. Про синів Драгомира і Стефана у справах не згадується. Янош Олаг (Волох) мав сина Ласло (Василя).

Наймолодший з братів Янош Волох помер влітку 1392 р. Таким чином можна зробити висновок, що їх родич, інший Ванча Волох воєвода, який отримав Турку від польського короля Владіслава Ягайло був на 30-40 років молодшим. Отже логічно, що Ванча Волох мав би бути сином когось з братів (Балка, Драга, Драгомира, Стефана чи Яноша, якщо в них були Івани), або він, що видається більш ймовірним, походив все ж таки з галузки роду Богдана I Засновника Молдавії, чи іншої.

Угорський дослідник Н.Товт — співробітник медієвістичної групи Державного архіву Угорщини, звернув увагу, що в деяких документах на власність Драго-Сасів не згадується Балк.

Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає. Він пов’язав це з подіями 1470-х років коли останній спадкоємець Балка Мігаль був звинувачений в подвійному вбивстві: з метою пов’язати своє життя з коханкою він вбив її чоловіка і свою жінку, за що був страчений, а майно було конфісковано на користь корони. Через цей випадок включення Балка в підроблену дарчу грамоту на замок Нелаб могло спровокувати ускладнення подальших майнових суперечок не на користь Драгфі (Tóth 2012). Товт ставить питання, чому після смерті Яноша Волоха влітку 1392 р. брати Балк і Драг отримали від короля Сигизмунда підтвердження права володіння спільним майном — Кьоваром, Ердедом, Хустом, Сигетом, але не попросили подібного підтвердження на замок Нелаб. Таким чином до 1470 р. рід Драгфі намагався добитись правди і справедливості в суді чесно.

Як вважає А.Комаромі, нащадки молдавських вельмож самі спровокували ситуацію і угорського барона Петра Перені, не зумівши в середині роду поділити спадок (Komáromy 2001) — частку кожного в замку Нелаб про що свідчать і архівні документи. Сини Балка —  Дмитрій і Сандріус, звернулись 25 червня 1402 р. до жупана Дьордя, сина Іштвана Чака, королівського представника і лелеського конвенту за підтвердженням своїх прав на замок Нелаб і Теребеські володіння. Їм підтвердили, але випливли певні проблеми з підтведжуючими документами, чим в своїх власних інтересах зумів скористуватись Петро Перені і король Сигизмунд для неправедного захвату замку Нелаб і земель Драго-Сасів. Як видно з позовів про десять бочок вина, таку нечесну і незаконну загарбницьку політику угорський барон проводив роками і лиш чекав слушної нагоди.

Після смерті Балка в 1402 р., і відповідно втрати жупанства, з подачі Петра Перені король німецького походження Сигизмунд I Люксембург спочатку повернув домінію у власність корони, а потім відібрав замок Нелаб. Він призначає угочанським жупаном соратника по Нікопольській битві Петра Перені, який, незабаром, в 1405 р. оформив його, як спадкове володіння за заслуги перед королем Сигизмундом, а саме за придушення угорського баронського бунту 1402-1403 рр. Іштвана Дебреі (A Perényi 2008).

Проте роблячи висновки стосовно власності на замок Нелаб українські вчені І.Прохненко і М.Жиленко помиляються. Вони припускають: “Из всего вышесказанного можно сделать вывод, что Нялаб действительно принадлежал братьям, но не на правах наследственного владения, а pro honore, как угочанских жупанов.” Але це суперечить наведеним фактам і логіці подій. В своїх висновках вчені взяли лише частину з указів короля Сигизмунда і не врахували, так би мовити , прикінцеві положення. Тобто зупинились на певних неповних фактах і не врахували лицарські справи — честь, справедливість, мораль. Важливим фактом, який є ключем до правильного трактування тих подій, є грошова позика (злата, срібла) Драго-Сасів імператору Сигизмунду. За це він віддав в заставу Драго-Сасам королівське місто Севлюш (Виноградів) де хазяйнували Перені. І хоч Севлюш був у руках Драго-Сасів недовго, очевидно що Перто Перені виношував плани, як собі повернути місто. Сигизмунд теж мав клопіт і задумувався, як повернути чи розрахуватись за борг перед Drag-Sas. Це підтверджують і його останні стрічки з указу від 12 березня 1405 року лелеському конвенту на який не звернули належної уваги науковці (рус) - “приказываю не обращать внимание на сыновей Балка, Драга и Яноша Олага и их матерей, что бы они не говорили, а в случае сопротивления обязать их явиться к королю лично… (A Perényi 2008).” З документу складається враження, що король Сигизмунд боявся матерів, тобто жінок. Не жінок він боявся, а справедливості. Боявся своєї незаконної і нелицарської поведінки. Боявся докорів сумління. Виходить, що за добро для короля і держави, за допомогу Драго-Сасів грошима, за позику лицарів Балка і Драга Сигизмунд “віддячив” тим, що відібрав ще й замок Нелаб, таким чином своїми власними діями підтвердивши, що замок Нелаб дійсно перебував не в королівській власності, а у власності молдавських вельмож Балка, Драга і Яноша Олага. Зверніть увагу, король скурпульозно перечисляє всіх законних хазяїв замку. Крім того в одній з грамот 1401 року говориться, Драг був засуджений до смерті з конфіскацією, якого з синами звинувачували у захоплені земель і після 10 серпня 1401 року він вже фігурує, як не живий. Таким чином король Сигизмунд піддався на ганебний і підступний план Петра Перені і в зговорі з ним вчинив незаконні, нелицарські і антиморальні дії (рус) — ”Замок Нялаб, что в комитате Угоча вместе с доминией, а именно Сасово, Севлюшскую переправу на Тисе, Ордов, Киральгазу, Веряци, Теково […] что находятся в комитате Угоча, король на правах вечного владения передаёт сыну Шимона Перени Петру и его наследникам. Замок с доминией оказался в королевском владении, потому что воеводы Балк, Драг и мароморошский Янош Олаг по приказу короля не предъявили никаких документов на право владения. “. Далі дослідник пише: “Именно на этот случай угочанский жупан Пётр Перени получил инструкции конфисковать имение в пользу короля, восстановить фортификации и обеспечить продовольствием замок Нялаб (Komáromy 2001): “20 апреля 1405 г. Письмо короля Сигизмунда бывшему секельскому жупану Петру Перени.

Решение, принятое вместе с первосвященниками и баронами о деле между сыновьями Балка и Драга, привести в исполнение. Подконтрольные Вам королевские замки в Маромороше, и замок Нялаб усилить, повреждения отремонтировать и обеспечить продовольствием (A Perényi 2008).””

Відсутність грамоти на замок Нелаб не причина, а привід. Димова завіса для тогочасного суспільства і істориків. Вимога пред’явити грамоту на замок є не що інше, як спроба короля Сигизмунда приховати свої протизаконні дії за видимістю закону. Цілком логічно, що король розраховував на справедливий лицарський спротив — оборону замку. Але поки що Драго-Саси сподівались на закон, бо такого безпрецедентного випадку в Угорщині ще не було з часів Арпадів. Відібрати замок не за зраду, а за зроблене добро. Це згодом, в Молдові та Галіції, вони вже не вірили в честь і слово короля і зі зброєю в руках захищали закон і мораль — війни за західне Поділля онука старого воєводи Богдана, Стефана чел Маре, та опір свавіллю баронів в Галиччині “ бо наші викликували „конфедерацію", цебто наїзд на такого шляхтича і нищили все, що попало.” (див.Волчко-Кульчицький І. Історія села Кульчиць і роду Драго-Сасів).

 Справа українського замку Нелаб 1405 р. це ганьба Сигизмунда I Люксембург — короля Угорщини, титулярнного короля Галичини та Володимирії (1387—1437), короля Німеччини (1411-1437) і Курфюрста Бранденбургу(1378—1388, 1410 —1415),   Богемії (1419—1421, 1436—1437), імператора Священної Римської імперії (з 1433), останнього представника династії Люксембургів, який розпочинав, як чеський король.

За іронією долі, бажаючи закріпити свою владу, 12 грудня 1408 року з нагоди перемоги в Боснії Сигізмунд заснував Королівське Лицарське Товариство Дракона. Як зразок для нового об'єднання був узятий Орден Св. Георгія, заснований 1326 року угорським королем Карлом Робертом. Згадайте зображення дракона на гербі Драгфі. До цього ордену належали брати Драго-Саси (кровні родичі Балка, Драга і Яноша Олага) з Трансільванії та Валахії. Після смерті чеського короля Вацлава IV (1419), борці за справедливість — гусити підняли повстання проти претендента на трон імператора Сигізмунда I Люксембурга, й запропонували чеську корону польському королю Владиславу II Ягайлу. А коли той відмовився, то — Великому князю Литовському Вітовту. 14 липня 1420 року Ян Жижка розгромив війська Сигізмунда під Прагою (битва біля Віткової гори). 1421 року чеський сейм оголосив Сигізмунда таким, що втратив чеський престол. Але чи могли Драго-Саси стати перед королем і заявити свої права, якщо  27 лютого 1397 року Сигізмунд організував Кривавий Сабор в Крижевці, під час якого було вбито близько 200 представників хорватської найвищої знаті.  А тепер скажіть, чим він, як німець(тевтон), відрізняється від герцога Геро (намісника Саксонії при королі Оттоні I), який підступно вбив приблизно в 936 році тридцять слов’янських князів, запросивши їх на великий пір (див.Укри: Міф чи реальність?). Ось для чого потрібно знати історію свого роду та всю рідню. Як казала Євгенія Височанська гербу Равіч: “Рідний як не заплаче, то скривиться”. Впливова родина з Трансільванії, яку Сигизмунд включив до Ордену Дракона, могла переконливо попросити короля і вчасно залагодити конфлікт. Між тим, вона все таки, хоч і з запізненням, допомагала українцям роду Драг-Сас з замку Нелаб. Цей висновок не зробив угорський дослідник Tóth, який помітив різницю в грамотах виданих молдавським вельможам королем Людовіком, але з підробленої грамоти, яка знайшлася в архіві  не лелеського конвенту (Закарпаття), а коложмоношторського (Трансільванія) повноваження якого розповсюджувались тільки на Трансільванію (у 1370 і 1437 рр. використовувалась форма Clusmonostra, тобто Клужського конвенту). З цієї запізнілої грамоти, яка була написана через 70 років після згаданих подій в замку Нелаб, випливає принаймні два висновки. По-перше, нащадки Балка, Драга і Яноша планомірно витіснялися угорцями (Перені) і німцями з Закарпаття, бо онук Драга опинився в Трансільванії і там у родини Драго-Сасів просив допомоги і підтримки, а по-друге, що українці роду Драг-Сас в Семигороді (Клуж) таки допомагали чим могли Берталану, щоб захистити справедливість. Саме це і зафіксували певні неточності в представленій на судовому процесі між Драгфі і Перені грамоті. Таким чином можна дійти висновку, що хоч сама грамота і була несправжня, однак вона до певної міри досить точно відображала положення і стан справ в замку Нелаб до приходу туди Петра Перені. Така ось випливає істина історія замку Нелаб і цьому факту напевно є і інші підтвердження.

         Не виправдовуючи сина Драга, Берталана, за фальшування грамоти, оскільки його фактично змусили діяти неправовим шляхом, щоб захистити справедливість і право Драгфі. Він проти брехні, неправди і несправедливості пішов на ті ж хитрощі намагаючись таким чином відновити документ, який у Драгфі, без сумніву, колись був. Навіть, якщо припустити неймовірне, що грамоти угорського короля Людовіка Угорського на замок Нелаб у братів Балка, Драга і Яноша не було, то член королівської ради, шталмейстер Януш Волох, за потреби, її міг легко отримати з рук  його доньки, королеви Марії як підтвердження своїх прав. Але за життя Яноша вона, вочевидь, була і такої потреби не виникало. Можна було б лише дорікнути Берталану за мякість характеру і толерантність, оскільки за правом і лицарською мораллю він мав би викликати Петра Перені і самого короля Сигизмунда на дуель і лицарським вчинком захистити правду і справедливість. А лицарське товариство, зокрема і Трансільванії до якого належали Драгфі, його би підтримало. Проте так чесно і відкрито лицар Берталан не міг вчинити фізично, бо події рознесені в часі і Берталан як онук Драга уже належав до іншого покоління лицарів. А історики і любителі у XXI ст. гадають, де ж поділися Драго-Саси з Закарпаття. Не вигоріли в боротьбі з турками. Довго боролись за свободу, проти свавілля угорських баронів і німецьких імператорів. Пішли туди, де свобода.

         Отже сини Балка, Драга і Яноша Олага і їх матері не стали обороняти замок. Після указу короля Драго-Саси спішно покинули замок, не встигши навіть забрати з собою пару скинь з ”золотом саксів”. Зберігся документ, за яким Петро Перені, на радостях з такого значного здобутку, повернув вдові Драга і її синам пару скринь їхнього майна. До речі, на руїнах замку археологи і досі знаходять серед артефактів і цінні монети. Правда з різноманітної нумізматичної замкової колекції в 31 екземпляр досі немає монети тих часів. Все в скринях? Після цього Драгфі намагались в законний, правовий спосіб повернути замок Нелаб. Онук Драга, Берталан і його родич Петро Драгфі майже сотню років ще боролися в судах, аж доки його сину Дьордю у 1506 році, за часів короля Владіслава, не було відмовлено остаточно (Komáromy 2001). Таке довге розслідування і затягування судового процесу на сотню років, коли в живих не залишається жодного реального свідка з компетентного чиновництва та аристократії, як тоді було загально прийнято, само по собі красномовно свідчить про свавілля і не зовсім законний спосіб заволодіння замком.

         Однак події і документи замку Нелаб розкривають також національну, духовну, культурну сторону лицарів роду Драго-Сас (Драгфі) на якій варто хоч побіжно зупинитись. Повернувшись з Молдавії українці (вукри) Драго-Саси (або як їх за іменем діда називають молдовани — Драгошешти) перш за все взялися за вирішення національного питання в свої землях. Як справедливо вважає А.Комаромі, саме в цей період землі Драго-Сасів, замок і комітат покидають госпіти, тобто справжні етнічні німці (тевтони, лангобарди, фризи, баварці, готи, вандали, бургунди тощо). Перший раз їх запросив в Угорщину Андраш II і потом ледве позбувся (див.Мій лицарський герб Драг-Сас). Син Андраша II, Бела IV, також запросив етнічних німців для зміцнення оборони і будівництва фортець. Треба сказати, що кардинальною помилкою угорських королів було те, що вони мало звертали увагу на духовну і моральну сторону лицарів і через це всі позитивні якості саксів слов’янського етнічного походження переносили на саксів (а точніше всіх німецьких колоністів) власне німецького етнічного походження. Вони, як етнічні угри своєї вільної культури просто не помічали, що сакси-слов’яни і сакси-німці це антиподи в моралі, релігії, культурі тощо, у всьому, що стосується духовності.  Це невдовзі призвело до того, що в Угорщині стали правити німецькі королі і одна з наймогутніших країн Європи — Угорське королівство стало зрештою Австро-Угорщиною, а не навпаки. Тобто до фактичної втрати угорцями своєї незалежності. Це виразно проглядається в історії, бо там де жили сакси слов’яни (укри, українці) маємо у візантійській термінології князівства Угро-Влахія (Трансільванія, Валахія, Мунтенія, Олтенія, Банат), Русо-Влахію (Молдавія) і не маємо “Угро-Австрії”. Помилки угорських королів добре засвоїла молода держава — Румунія, яка після Другої світової війни дозволила і всіляко нав’язливо сприяла всім етнічним німцям виїхати на Батьківщину. Хто такі Драго-Саси (див.Про походження Drag-SAS) і чому українські академіки одностайні в назві Нелаб, а не Нялаб, або Ньюлаб можна побачити у дослідженнях В.Г.Таранця “Українці: етнос і мова”, де розглядається походження топонімів і гідронімів від етносу, а не навпаки, зокрема назви річки Лаби (див.Укри: Міф чи реальність?).

А.Комаромі вважав, що права і свободи етнічних німців, давніх “друзів” Драго-Ссасів, були в значній мірі обмежені молдавськими вельможами, і ті переселяються в марамарошські королівські міста де діяло Магдебурзьке право. Така постановка питання лиш підкреслює, що Драгфі володіли селами і містами в своїй власності, бо якби це були королівські, то ні про яке обмеження прав німців не було б і мови. Насправді більш вірогідним видається, що Драгфі дійсно всіляко посприяли виселенню німців зі своїх земель, але не за рахунок закону і ущемлення чиїхось прав. Достеменно відомо і це було загальне правило, що у всіх поселеннях Драго-Сасів (православних саксів) непорушно діяло так зване волоське право (можемо сказати привнесене і розповсюджене родом Сас), яке не обмежувало і не порушувало нічиїх прав і було не гірше, а в чомусь і прогресивніше інших правових систем того часу. Цим самим Мармарощина (Закарпаття) нічим не відрізнялось, з точки зору Drag-Sas, від Трансільванії, Валахії, Молдавії, Галиччини. Їх місце займали волоські (румунські, молдавські, сербські, хорватські та інші православні) і українські (словацькі, русинські) переселенці, але вже без будь-яких привілеїв (Komáromy 2001). І це теж правда, а привілеїв ніхто не мав, навіть формально і господарі, бо у всіх згаданих землях Драго-Сасів не призначали і роздавали привілеї, а діяла виборча система управління і життя громади, так зване волоське право (SAS і правові основи православних князівств Румунії і Молдови). Саме такий підхід поступово формував державність в Молдавії і Трансільванії. Цього достатньо, щоб довести спроможність з історичної точки зору. Як не парадоксально, але волоським правом цікавляться і вивчають всі історики і юристи, окрім українських, хоча його розробили і багато століть застосовували на практиці і навіть в різних країнах саме українці, а не хтось інший.

         Археологи на базі знахідок в замку Нелаб стверджують, що Балк і Драг, оскільки володіли замком більше двадцяти років, перенесли сюди свою резиденцію і звідси управляли комітатом. В цьому анітрохи немає підстав сумніватись, оскільки в Угорщині був закон (ще від часів Бели IV) направлений на стимуляцію будівництва і підтримання в належному бойовому стані замків. За цим законом угорський вельможа (барон) не мав права жити в поселені серед підданих, а зобов’язаний проживати за межами села чи міста в замку (див.Герб SAS в золотий вік Угорського королівства). При них значно розширились і розміри домінії, що свідчить про хороші господарські і управлінські якості братів. Частину сіл вдалося приєднати до замку в якості дарчої того ж таки короля Сигизмунда, а частина перейшла після смерті останнього представника роду Янкі.

         Не приходиться сумніватись, що Драго-Саси перетворили замок Нелаб в центр культурного і духовного життя українців і волохів, в оплот православної віри. Це різко контрастувало з політикою угорця Перені, при якому під стінами замку в залишених будівлях знайшли прихисток непевні елементи, вільно і вольготно почували себе різного роду грабіжники і волоцюги, які тероризували місцевий люд. Очевидно, угорський барон закривав на це очі, оскільки їх руками по суті творив беззаконня і тримав у покорі православний народ — українців. Про те, що крім оборонної функції фортеця виконувала роль культурного центра свідчить переписане тут Станіславом Граматиком у 1401 р. тетраєвангеліє на слов’янській мові (Микитась, Чучка 1968; Кобаль 2013). А хто б у цьому сумнівався, якщо ці ж Драго-Саси підтримували тісні духовні зв’язки і канонічне спілкування з Константинополем, були засновниками і покровителями Грушівського монастиря, для якого отримали поставлення хреста — ставропігію, тобто автономну православну церковну одиницю, мали в роду священників різного рівня. В 1390 році Драг побував у Константинополі й домігся від патріарха Антонія IV як патрон  право ставропигії для Грушівського монастиря, ігумен якого отримував юрис­дикцію і над православними Угочі. Як ми вже згадували вище Драго-Саси і їх родичі контролювали Мармарош, Угоч, Хуст та інш., тобто значну частину Закарпаття в якій основну масу населення складали православні рутени (українці) та православні волохи (молдовани, румуни та інші). Причому, як і в Молдові та Трансільванії, мовою православної церкви Закарпаття на якій відправлялись релігійні потреби була староукраїнська, яка отримала в науковій літературі назву церковнослов’янська (див.Мова роду Drag-Sas). І це в католицькій країні, в середині території, якщо можна так сказати, католицького епіскопату.

Але Сас і православна церква в Закарпатті, це велика тема окремого розгляду, тому повернемось до церковного документу тих часів. Хоч переписувач Євангелія в колофоні книги вказав: «Сь тетраевангелие, исписася вь нелабском граду михалевь избь, кралхаз­ской…», тобто вказане точне місце своєї роботи, однак науковці розпочали дискусію, щодо конкретного місця переписування — в замку чи в селі, тощо? Він  угорський топонім “Кірайгазо” (“Мисливський будинок”) написав на слов’янський манір у формі прикметника - “кралхазкой”, в сучасному найменуванні “Королево”, замок Нелаб - “в нелабском граду”, і третій орієнтир - “михалевь избь”. Але тут цілком зрозуміло і логічно, що казарми замку, як і сільська хата не саме найкраще місце для такої відповідальної та копіткої роботи, яка потребує відповідного настрою та духовної роботи, як, приміром, і написання ікон. Тому написання церковної книги потрібно пов’язувати з храмом, як центром духу, релігії і культури, який тут, безсумнівно, був і називався сучасною мовою — Свято Михайлівський. Саме храм (церква) з його духом, аурою, церковним спілкуванням, в тому числі і стінами, мурами, вратами, залами, амвоном, алтарем, келіями для проживання і роботи священнослужителів є тим місцем, де є всі належні матеріальні і духовні умови для переписування священного Письма. Тому що переписувати Євангеліє це не скрипіти пером, а насамперед спілкуватися з Святим Духом, з Богом. Варто взяти до уваги слова Станіслава Граматика написані ним ще в 1342 року в книзі Місяцеслов Олівера — сербського князя (рус): “По воле Отца и с помощью Сына и вмешательством Святого Духа эта книга была начата и завершена ...”. Саме з храму виходить в народ “істіна”, а від  етнічного серба Станіслава пішло українське слово “граматика”, як категорійні поняття української мови. Тому не варто сперечатись, а потрібно з археологами шукати той самий храм — “михалевь избь”, де молилися Драго-Саси замку Нелаб,  де у 1401 році творив Станіслав Граматик своє рукописне назване тепер “Королевське Євангеліє”, куди ходили всі православні села Фелсас (Кірайгазо). За всіма писаними і неписаними канонами він і є місцем переписування Євангелія, яке на 160 років старіше за відоме Пересопницьке.

Таким чином можемо зробити висновок, що Драго-Саси, брати Балк, Драгош, Янош Олаг, були не тільки воєводи, воїни, а й духовні воїни, які всіляко підтримували, захищали і розвивали християнську віру східного обряду. Вони на практиці втілювали карму роду, основне призначення роду написане на фамільному гербі Sas, бути воїном захисником народу і духовним воїном — захисником віри, тобто ідеалістичну концепцію середньовічної Європи органічного поєднання меча і хреста заради загальнолюдських християнських цінностей (див.Руни і герб САС). Саме до них і при них - представниках слов’ян за походженням (див.Про походження Drag-SAS) в цих Драго-Сасівських землях розвивалась, підтримувалась і захищалась від нападок православна віра, відбудовувались і зводились монастирі і храми, розвивалась давньоукраїнська мова, а також захищався і розвивався український, молдавський, румунський народ і переселенці, як носії всіх цих духовних і культурних цінностей. Всі ті рутени (русини, українці) і волохи котрі сповідували справжні християнські цінності. Історикам потрібно, за великим рахунком, розглядати не що втратили Драго-Саси, а що втратили українці, що втратила православна церква з втратою замку Нелаб.

В Трансільванії, Валахії, Молдавії, Закарпатті рід Драго-Сасів був, як казав невідомий монах літописець, тим “сонечком землі православної”. Ця традиція, що називається “сіль землі”, плекати духовність, бути духовними воїнами збереглася в роду до XXI ст.(див.Мій лицарський герб Драг-Сас), тому в роду окрім знаменитих воєвод і лицарів багато лицарів духу — від простого монаха і до митрополита, епіскопа, патріарха та кардиналів. Рід Drag-Sas тим і відрізнявся від інших, що умів розбиратися в людях, що дружив з розумними і мудрими. Це підтверджує і життя братів, і їх урядування, і перебування в 1401році у них сербського письменника Станіслава Граматика та переписування ним церковної книги —  “Королевського Євангелія”. З втратою українцями  Угочанського комітату вже і сам Угоч важко відшукати на карті і на місцевості.

Отже, переписувач свідомо указав місце народження Королевського Євангелія в трикутнику — замок, церква, село. І зрозуміло, що саме переписування відбувалось в центрі цієї тріади, в центрі духовності, бо в замку Нелаб, в замкових палатах, перебували захисники віри, в селі Кірайгазо, в сільських хатах, віруючі, а в Михайлівському храмі, ”михалевь избь” — Святий Дух. В місці перебування Святого духу писалося Слово. А як відомо - “Спочатку було Слово”. Це підтверджується і угорськими законами, оскільки ще за указом короля Стефана I Святого кожне село мало збудувати свій храм. А не вказана лише одна Михайлівська церква як орієнтир тому, що з такою назвою церква, зрозуміло, могла бути не одна і тому знадобилось більш точне місце вказання. Якби поблизу замку Нелаб, або сам Нелаб був не замком, а монастирем (тогочасні монастирі будувались Драго-Сасами і укріплювались не гірше замків (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви)), то місце вказувалось би більш лаконічно, про що маємо підтвердження в інших староукраїнських документах тієї епохи.

         Принагідно спробуємо розібратись в ще одній спекуляції навколо замку і Писанія. Існує дискусія і відносно того, а хто ж був замовником Королевського Євангелія — визначної пам’ятки української мови. Є достеменні факти, воно створено в землях Драго-Сасів, вказано і замок Нелаб, його викупив Стефан про прозвищу Вінц, як поману за свою душу і дружини, за душу батьків і синів, але не для власного користування, а для того, щоб передати в церкву попу Микиті. При цьому Євангеліє має служити духовним потребам православних і його з цією метою батюшка Микита має передати своїм дітям, але в жодному разі не продавати. Це написано в дарчій грамоті вміщеній наприкінці книги, яка є особливо цінним зразком уже світського документа в Закарпатті. Як з’ясував Й.Кобаль “родина Вінц – відома румунська дворянська сім’я в Марамороші, центром володінь й проживання яких були долини річки Косо, яка впадає в р. Ізу, ліву притоку Тиси неподалік нинішнього міста Сігетул Мармацеї, Румунія. З кінця XIV ст. до XVІІ ст. тут  існувало навіть село Вінцфалво, тобто «село Вінца», яке пізніше з’єдналося з Будфолвою (нині Будешті, повіт Марамуреш, Румунія). Родоначальником Він­ців був «Vinch filiis Bud de Budfalva Olahus de Maramarurio», якого у 1405 році ввели у володіння низки посілостей, у тому числі і заснованого ним села Вінцфолва”.

Отже викупив, не значить, що був замовником. Важливо, і це можна зробити, визначити етнічну приналежність роду Стефана Вінца. Тоді можна буде з впевненістю сказати і про його рідну мову, бо відомо, що мовою церкви в Трансільванії і Валахії (Румунія) та Молдавії була староукраїнська (церковнословянська), саме та мова якою написано Королевське Євангеліє, а етнічні румуни і молдовани хоч і розуміли трохи староукраїнську мову, але мали свою рідну. Навіть професійні переписувачі і літописці при монастирях молдавського етнічного походження допускали характерні помилки, які свідчили про відмінність їх рідної мови від світської і церковної, якою в ті часи була давньоукраїнська (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви).  Саме тому волохи (в даному контексті — румуни і молдовани), як не слов’яни, не завжди і не всі читали і писали українською мовою і саме через це збагачували свою рідну мову українською від Драгошештів, Мушатів тощо. Через запозичування і вплив української мови зробили свою мову такою барвистою, живою і гнучкою як музика, як пісня, а не суха латинь (див.Мова роду Drag-Sas). Навіть на початку XXI ст., слухаючи молдавську народну пісню під час доброї гулянки, тобто лише голосом щиро, безпосередньо і без всякого музичного супроводу, інколи важко відрізнити її від подібної української. Лише за незрозумілими для українця словами і відрізняється.

Таким чином можна стверджувати, що Станіслав Граматик переписував Королевське Євангеліє для потреб православної громади в Закарпатті. Не замкові мури, а Слово є найвищою заслугою і цінність Драго-Сасів. Книга постійно знаходилась в руках православних священників і використовувалась ними за призначенням в церквах. Лише в тому випадку, коли вона попадала в руки не православних, а, наприклад, католиків якими були Перені, вона не служила за прямим призначенням, а використовувалась в особистих цілях.

         Який висновок можна зробити зі сказаного українцям і родині. Не кам’яні мури і не “срібна земля”, не посади і гроші, а “мужі правдиві, вправні, хоробрі, мужні”— православні християни стародавнього шляхетного роду Драго-Сасів, які говорили на давньоукраїнській мові, і їх праведні діла є ключем до розгадки таємниць історії краю, є наукою для сучасних лицарів і держави. Не угорці, не молдовани з румунами, не німці, не Перені і навіть не Українська держава мають відбудувати замок Нелаб. Це мають, по-праву, зробити представника роду Drag-Sas в пам’ять про славних предків, про культуру, про історію, про віру, мову і Україну за Карпатами, бо всьому свій час —  “час розкидати каміння і час каміння громадити”. Історія розвивається. І розвивається по спіралі. Тому Драго-Сасам з мешканцями Королево ще самим доведеться відбудовувати замок Нелаб з якого проглядається долина ріки Тиси. Це свята справа національної історії і роду Драго-Сасів — відбудувати Храм, а гроші й каміння додасться.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.