Drag-Sas, Леліва, Петро I Мушат, Владислав II Ягайло, Стефан чел Маре, Петро IV Рареш, Байда, Ян Тарновський, Ванча Волох, Молдавія, Буковина, Покуття

Би́тва під Оберти́ном відбулася 22 серпня1531 року  між військом Петра Рареша Молдавського князівства та армією Яна Тарновського Королівсва Польського. Поза всяким сумнівом, що битва під Обертином стала знаковою, реперною точкою в історії Польщі, Західного Поділля і Молдавії. Але досі не тільки польські, а й українські історики не враховують всі наявні історичні факти в цілісній сукупності, щоб зробити незаангажовані об’єктивні висновки за результатами цієї битви. Не все так просто, коли маємо справу з королівськими родами, політикою, законом і мораллю. Спробуємо поглянути на передісторію, яка призвела до цієї битви, саму битву і наслідки з точки зору генеалогії роду Драго-Сасів.

Драго-Саси (староукраїнські роди, що носять гербовий знак Сас: Білинські, Бучацькі, Витвицькі, Терлецькі, Демидецькі, Княгиницькі, Дрогомирецькі, Березовські, Луцькі, Грабовецькі, Гординські, Городиські, Ільницькі, Комарницькі, Кульчицькі, Матківські, Струтинські, Сулятицькі, Чайківські, Яворські, Кобилянські, Добрянські, Семен Височан, Татомир, Камінські та інші (Ол.Яблоновський; М.Грушевський 1938; Л.Сливка 2009)), а це сьогодні добра сотня потужних і знаних у всьому світі родів, потрапила на Покуття двома шляхами — безпосередньо з Угорщини (Мармарошу) або через Галичину, а також з Молдавії. Це стародавні шляхетні роди предки яких жили в Саксонії в ті часи, коли вона була ще слов’янською, а не німецькою та вирізнялися тим, що розмовляли давньо українською мовою і були християнами східного обряду (див.Про походження Drag-SAS).

Окреслимо схематично передісторію Дунайсько-Карпатського регіону. В 1241 р. монголи вторгаються в Угорське королівство, а (рус) «с 1243 г. начался новый период истории, то есть сложилась новая расстановка сил и целей» (Гумилев 1989: 513) — виникла Золота Орда. Регіон знаходився в зоні політичного впливу Улуса Джучі. В листі угорського короля Бели IV до Папи Інокентія IV повідомляється, що данниками татар в 1254 р. були (рус) «области, которые граничат с востока с моим королевством — Русия, Кумания, бродники, Булгария» (Писма 1981: 101). Темник Великого Хана — Ногай міцно закріпився в Північно-Західному Причорномор’ї та гирлі Дунаю, контролюючи таким чином мало не всю світову торгівлю, яка проходила через Константинополь. Однак з розпадом єдиної, цілісної, централізованої держави монголів (незабаром після смерті хана Джанібека (1342-1357)), та по смерті Ногая угорські королі намагаються убезпечити королівство від нападу орди і повернути повний контроль над Дунаєм, основним світовим торговим шляхом. Для цього угорський король Людовик I з закарпатськими воєводами з Мармарошу (Драго-Сасами) переходить Карпати і в ході успішних військових операцій очищає від татар схили Східних Карпат на півночі майбутньої Молдавії (Верхня країна). (рус)«В старину вся Молдавия делилась на три части: нижнюю, верхнюю и Бессарабию» Димитрий Кантемир. Тобто, дійсно, в давнину незалежне князівство Молдавія історично складалась з трьох країн: Верхньої («Цара де сус» (див. Кантемир 1973: 21-24)) на півночі (Сучава), Нижньої по центру (Старий Орхей) і Бессарабії ((Кельменецький, Новоселицький (частково), Сокирянський та Хотинський райони Чернівецької області) від Новоселиці до м.Рені і звідти до гирла Дунаю (південна частина Одеської області)). В 1345 р. Драгош — перший воєвода Молдавський, розбиває татар, приводить з Закарпаття волохів (дако-румунів, арумунів, тобто Македонських румунів та державотворчий базисний етнос —  слов’ян східного обряду староукраїнської мови), створює свою марку-воєводство як васал угорського короля. Він, як маркграф угорського короля (за німецькою термінологією), передає владу своєму  старшому сину Сасу, а той, в свою чергу Балку(див.Герб SAS в золотий вік Угорського королівства). Однак згадані Драго-Саси (офіційно починаючи від Драгоша) принесли з собою в Молдавські землі і так зване волоське право, яке було насправді волоським лиш за назвою, а по суті слов’янським з Саксонії, як і самі  носії цього права — Драго-Саси. Молдавські науковці стверджують, що державність Молдавії будувалась на міцній сформованій українській основі державності як місцевій галицького типу так і привнесеній з Мармарошу  вукрами (див.Мова роду Drag-Sas) модерній європейській (стародавніми шляхетними українцями з Саксонії — православними саксами) і це була зовсім не золотоординська модель, а скоріше її антипод. Два паростка державності між собою не конфліктували, а породили нову державу, як і не конфліктували між собою в майбутній молодій державі так звані місцеві галичани (галицькі вигонці) і новоприбулі закарпатці, оскільки в голові — керівній і спрямовуючій суспільній силі, це все був один народ — одного кореня, однієї культури і ментальності, одного духу і віри.

 Приблизно в 1359-1369 рр., як би ми зараз сказали, чергові місцеві вибори виграє старший і досвідченіший за Балка рідний дядько — воєвода Богдан з Кухя (угорською Коньга). Місцеві русини і романці (романсько-слов’янський склад населення — факт незаперечний) підтримали більш радикального і досвідченого старого воїна (воєводу) Богдана, який зумів військовими операціями і дипломатією утихомирити трьох татарських воєначальників, що правили після Ногая (часів розпаду золото ординської держави), які носили титул “бей” або “бег”, що переводиться як bаrоn або princeps (Федоров-Давыдов 1973: 46). Це, а також підтримка його безкомпромісної політики місцевим населенням, дало змогу бунтівному Богдану вступити у відкриту конфронтацію з Угорським королівством і проголосити незалежне Молдавське князівство (Panaitescu 1990: 83-84), а усунений від влади Балк з братами повернувся в Закарпаття (див.Драго-Саси замку Нелаб). В тогочасних угорських документах використовується термін «королівство» (regnum), що говорить про незалежний статус Молдавії рівний статусу Угорського королівства, тобто колишньому сюзерену. Згодом, у 1362 році, литовський князь Ольгерд розбив об’єднане військо трьох татарських полководців — Хаджи-бея, Кутлу-бега та Диметрія у битві на Синіх водах. Ця перемога дозволила Драго-Сасам разом з литовцями поступово розширити територію Молдавії від східних схилів Карпат до моря. Однак, як свідчать археологічні знахідки, саме при Богдані спостерігається розквіт татарських міст в Кодрах (Костешти і Требужени). Отже там був мир; зовсім скоро татари міст і поселень (некочові татари) інтегрувались в нову суспільну формацію, стали повноправними “землянами молдавськими” і на рівні з іншими народами взяли участь у творенні молдавської нації. Підкреслимо висновки вчених археологів, що лише дві частини Молдавії  («Нижня країна» і «Бессарабія») виявляють генетичний зв’язок з періодом ординської історії краю. Існує достатньо письмових документів про зону інтересів Угорщини на південному-заході Молдавії, куди простягалася “земля Диметрія”. Таким чином підсумуємо — в часи литовських князів Коріатовичів, до Молдавії була приєднана земля яка межує безпосередньо з Західним і Східним Поділлям, де правили татарські беї, тобто згадана вище Бессарабія з фортецями вздовж Дністра і на берегах Чорного моря. Насправді, по смерті Людовіка I Угорське королівство пережило дуже важку кризу. В складному положенні знаходилась Польща і Литва. Все це зовні (в тому числі і настрої в татарських ордах) а також міць в середині князівства забезпечили можливості Молдавії в розширені меж володінь. Для захисту від Угорщини, Петро I Мушат віддав перевагу у 1387 р. стати васалом польського короля Владислава II Ягайло (1386-1434) (Грамоти 1974; Costachescu 1931; Ciobanu 1985) та одружитися на його сестрі. Більше того, при посередництві молдавського господаря в 1390-1391 рр. аналогічний договір з Владиславом Ягайлом уклав і господар Валахії Мірча Старий (1386-1418) (DRH.D-I 1977: 122, 125-126).Таким чином “від Залізних врат до Бреілова” на Дунаї було князівство Валахія, а нижче Молдавія (Грамоти 1974: 104-106). Цей стан речей визнавав молдавсько-польський договір 1387 р. Тут потрібно підкреслити, що на відміну від Угорщини, польська корона прямо на ці землі не претендувала, а лише виявляла інтерес до вільного доступу для торгівлі, тому цей акт зафіксував взаємовигідні стосунки для обох сторін. Як кажуть історики — договір заклав правову основу довготривалим васально-сьюзеренітетним відносинам Молдавії з Польським королівством.

В той же час на півночі незалежна Молдавії сусідствувала з Буковиною (Шипинська земля), яка належала Угорському королівству. Угорським намісником Шипинської землі (Буковини) був сілезький князь Владислав Опольський. Господар Молдавії (1375–91) з роду Драго-Сасів, Петро I Мушат, восени 1377 Шипинську землю (із фортецями Хмелів, Хотин і Чечюнь (чи Цецин; нині м. Чернівці)) остаточно приєднав до Молдавського князівства. Саме він заснував Молдавську митрополію, укріпив столицю Сучаву та визначив кордон з Польщею, укріпивши фортеці на цьому кордоні у т. ч. Цецин та Хотин.

Однак на законних підставах Петро I Мушат став управляти і землями по ліву сторону Дністра до гір — Покуттям.

Довідка. ПОКУТТЯ, Покутє – істор. регіон України, пд.-сх. частина сучасної Івано-Франківської області. У джерелах 17–18 ст. П. називали весь пд.-сх. "кут" Галичини між р. Дністер, р. Черемош (прит. Пруту, бас. Дунаю) і Карпатами (включаючи "галицьку" Гуцульщину).

 Він забезпечив економіку країни і мав достатні фінанси. Як факт — він карбував, тобто був емітент перших молдавських монет (грошів та півгрошів), поширених і на сусідніх українських територіях, так і для великих позик. Позика (1388: 4 тис. рублів сріблом), не повернена королем польським і великим князем литовським  Владиславом II Ягайлом, із сестрою якого був одружений Петро Мушат, призвела до тривалого конфлікту Молдови з Польщею за Покуття. Наприкінці XIV ст., з утворенням молдавсько-польського пограниччя, що майже відразу зумовило прикордонні конфлікти, як адміністративно-територіальна одиниця назва «Покуття» вперше фігурує у листі молдовських бояр до польського короля від 1395 р., а згодом з’являється й у польських хроніках. Цю назву знаходимо вже пізніше у праці польського історика XV ст. Яна Длугоша «Annales seu cronocae incliti Regni Poloniae» («Roczniki, czyli kroniki sławnego Królestwa Polskiego»); історик та літописець XVI ст. Марцін Кромер згадує Покуття у праці «Polonia sive de situ, populis, moribus, magistratibus et republica regni Polonici libri duo» («Polska, czyli o położeniu, ludności, obyczajach, urzędach i sprawach publicznych Królestwa Polskiego Księgi dwie»). В архівах збереглася до наших днів грамота яка підтверджує цю угоду про заставу землі в обмін на грошову позику між молдавською галузкою роду Drag-Sas і Ягайло.  Фактично з цього почалася боротьба за право і справедливість, яку відстоювали в битві під Обертином Драго-Саси та українці з Молдавії. Тому коли історики не знають за що воювали молдовани і українці під Обертином, то це виглядає не зовсім гарно. Саме тому роблять абсолютно неправильні (упереджені) висновки стосовно національних інтересів, причин і цілей битви для поляків, молдован, українців.

 Світ визнає лише два способи законного права заволодіння чужою землею —  або завоювати і вбити законного власника землі як Олександр Македонський вбив перського царя Дарія, або викупити як Сполучені Штати Америки викупили Аляску. Німці (тевтони) намагались вигадати третій спосіб, обгрунтовуючи свою агресію на слов’янські землі в Європі. Однак навіть у цьому випадку посилались на первісний викуп. Нагадаємо як про це пише німецький хроніст Відукінд Корвейський (935-980) в “Діяннях саксів”, (рус) каким образом юноша приобрел страну за золото. “Случилось в это время так, что некий юноша сошел с корабля, его украшало при этом много золотых вещей, золотое ожерелье и золотые браслеты, а один из тюрингов(славянин, авт.), шедший навстречу, спросил его: "К чему столь большое количество золота на твоем изнуренном от голода теле?" "Я ищу покупателя, - ответил [тот], - ни на что другое я это золото не несу: ведь я страдаю от голода, [так] разве я могу насладиться золотом?" [Тогда] тот спрашивает, какого качества это [золото] и сколько оно стоит. "Цена для меня безразлична, - сказал сакс, - что ни дашь, возьму с благодарностью". Тогда [славянин,авт.], издеваясь над юношей, сказал: "А что, если я наполню тебе [за него] фалду одежды песком?" Ибо в этом месте была великая нужда в земле. Тогда сакс(тевтон, авт.), не мешкая, открыл фалду и взял [в нее] землю, [а взамен] тотчас отдал тюрингу (славянского происхождения, авт.) золото, [после чего] и тот, и другой с радостью отправились к своим. Тюринги до небес восхваляли своего человека [за то], что он так ловко обвел сакса, и говорили, что он счастливец среди всех людей, [ибо] за столь ничтожную вещь стал обладателем столь громадного [количества] золота. И некоторые уже праздновали победу над саксами. Сакс тем временем, лишившись золота, с большой ношей земли подошел к своему кораблю. Когда [его] друзья вышли ему навстречу, они удивились тому, что он сделал, [и] одни из его друзей стали над ним смеяться, другие же порицать его, и все вместе признали его безумцем. Но тот, когда по его требованию наступило молчание, сказал: "Следуйте за мной, благородные саксы, и вы убедитесь, что мое безумие принесет вам пользу". Те, хотя и пребывали в сомнении, последовали, однако, за вождем. А он, взяв землю насколько мог тонким слоем, рассеял ее по соседним полям и занял это место под лагерь. 

         Когда славяне(авт.) увидели [возникший] лагерь саксов, они решили, что с этим смириться нельзя, и через послов стали жаловаться на разрыв союза и нарушение договора со стороны саксов. Саксы(тевтоны, авт.) ответили, что они до сих пор нерушимо блюли договор, [но] землей, приобретенной на собственное золото , они хотят владеть с миром или будут ее защищать с оружием. Услышав это, жители [Тюрингии] стали проклинать золото саксов, а того, кого они только что считали счастливчиком, объявили виновником своих бед и своей страны . ” А нащадки того вождя  були зупинені в середині минулого століття слов’янами аж під Сталінградом. Така справжня історія земель Європи — взаємовідносин тевтонів і слов’ян. Як називається цей третій, тевтонський спосіб заволодіння землею кваліфікував Міжнародний військовий трибунал у Гаазі. Чомусь “дурні” араби не продають пісок і камінь пустелі за золото Ізраїлю.

Отже згідно міжнародного права, на основі письмового договору між Петром Мушатом і Владиславом Ягайло молдавський господар отримав Покуття мирно, з доброї волі і в здоровому глузді, полюбовно в заставу. Борг не повернутий досі. Таким чином молдавські господарі володіли цією землею законно, про що є юридичні підтвердження. На основі цього можна стверджувати, що земля Покуття досі юридично знаходиться у володінні нащадків Петра I Мушата, тобто роду  Drag-Sas, не залежно від того до якої держави входить саме  Покуття. Таким чином Покуття входило до складу Польського королівства, але молдовани (українці з Молдавії) володіли землею законно.

Однак продовжимо розгляд причин і цілей, які в решті решт привели  до битви під Обертином, знакового пункту в історії України, Молдавії і Польщі.

У 1392-1393 рр. до влади в Молдавії приходить Роман, рідний брат Петра Мушата, який з явним викликом могутнім сусідам Угорщині і Польщі величав себе самодержавним володарем Землі Молдавської від гір до моря (Руссев 1999). Тим самим ним відкидався будь який сюзеренітет. Скориставшись успіхами литовського князя Вітовта (1392-1430) в боротьбі з Польщею, Роман виступив проти Владислава Ягайло. Одначе вже на початку 1393 р. він змушений був присягнути Польському королю. Але прагнення до повної незалежності князівства не покинув. Незабаром він підтримав іншого литвина — подільського князя Федора Коріатовича (див.Vancza Valachus zbieracz ziemi Polski)  у війні проти об’єднавшихся Владислава Ягайло і Вітовта. Коли ж Федір Коріатович попросив допомоги в угорського короля Сигизмунда (1387-1437) (див.Драго-Саси замку Нелаб) перед молдавською державою знову нависла загроза опинитись під владою Угорщини. Цього не сталось лиш через перемогу Вітовта, але Роман позбувся трону, а до влади Литва і Польща привели свого ставленика Стефана I (Грамоти 1974; Costăchescu 1931; DRH.A-I 1975; Шабульдо 1987). Прикметно, що 6 січня 1395 р. новий господар Молдавії Стефан I з роду Мушатів дав клятву Владиславу Ягайло «противу кроля Оугорского, противу воеводы Басарабьского, против турок...» (Грамоти 1974). Стає очевидним, що стратегічні інтереси всіх перелічених сторін зіткнулись в Молдавії, яка панувала на Нижньому Дунаї після активного освоєння колишніх татарських земель. Нагадаємо, що Владислав II Ягайло 1385 року уклав Кревську унію між Польщею та Литвою, що положила початок створенню Речі Посполитої, передбачала інкорпорацію його держави до складу Польської Корони й перехід у католицтво всіх мешканців Литви до якої входила Білорусь та Київська Русь (сучасна Україна). Після спільної перемоги у Грюнвальдській битві 1410 р. кожний з литовських князів переможців заходився будувати свою державу, Вітовт Велике Князівство Литовське, а Ягайло — Королівство Польське з далекоглядним прицілом на гегемонію в Речі Посполитій. 1387 року він остаточно приєднав до Польщі галицькі землі . Угорщина не визнала цієї анексії Галичини, хоча все обмежилося дипломатичними протестами, а, ймовірно, за посередництвом Папи римського 1388 року королі Угорщини Сигізмунд Люксембург та Польщі Ягайло уклали перемир'я на один рік, а 1398-го уклали ще одну угоду на 16 років. У польсько-угорських угодах 1412, 1415 та 1423 рр. вирішення цього відкладалося на пізніше.  Вже 1412 р., навернений в католицизм і коронований Римською Церквою 4 березня 1386 р. в Кракові, колишній литовсько-руський князь, а тепер король Ягайло, уклав з Угорським королівством таємну угоду про розподіл Молдавії, за якою Угорщина отримала території на Нижньому Дунаї разом з Кілією  (Параска 1980). За цим сепаратним договором відбирати частину молдавських володінь планувалось з допомогою ординців, які були не задоволені владою українського роду Драго-Сасів з Сучави (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви), використовуючи якогось з “царевичів” - нащадків Кутлубуги чи Хачибея. Після боротьби за владу, король Ягайло розпочав боротьбу за території, яка в політичному плані зводилась до повної ліквідації удільних князівств та примусової зміни віри (огнем та мечем) східного обряду на католицизм. Добре відомі криваві події після Кревської унії на величезних територіях від Литви, Білорусі, Київської Русі до самого Чорного моря, які відбувались на релігійному грунті, але в інших регіонах — Буковині, Покутті, Молдавії, Ягайлу ще потрібно було міцно встановити свою владу, тому релігійний аспект поки що відійшов на другий план. Невдовзі Ягайло ”призабуває” про юридичний договір на землю Покуття. У 1430—40-х рр. Буковина (Шипинська земля) як частина Молдавії не раз ставала об’єктом претензій з боку Королівства Польського. Румунські історики XIX-XX ст., які не зовсім добре розбирались в тогочасній політиці, називали цей період історії Молдавії, коли молдовани змушені були майже щороку року битися за свою свободу і незалежність, зі зброєю відстоювати права на свою землю не інакше як “слов’янське варварство”. В цей час, Штефан II (Стецько) — син Римгайли (Кинегурди, сестри Вітовта), підтримуваний Яґайлом захопив владу у Молдавському князівстві, а Ілля, син молдавського господаря Олександра I Доброго, був заточений в Сілезькому замку до смерті Яґайла. Римґайла (Кинґерда) намагалась посадити свого сина Штефана II на молдовський трон, за що була втоплена в річці. Олександр Добрий воював за Покуття і при ньому кордон з Польщею не був визначений, оскільки поляки порушили договір, зокрема про заставу. Після смерті Олександра І Доброго в грудні 1433 року були врегульовані кордони між землями Владислава ІІ Яґайла та Штефана II; Покуття відійшло до Польщі. Шипинська земля між Прутом і Дністром з замками Хмелів, Цецун відійшли до Молдови, Вашківці на Черемоші також, Замостя і Вілавці — до Польщі. Ліс, який звідти простягався (Буковина), залишався за Молдовою.

Зробимо ліричний відступ для кращого розуміння. Ягайло за життя, як полководець, намагається прихопити якомога більше землі на Русі у свого брата Вітовта. Для цього він організовує похід, щоб приєднати до Польщі Поділля. Історія згадує військові подвиги графа Ванчі Волоха, який досягнув успіху у Східному Поділлі, через що литовський князь Вітовт змушений був покинути столицю Великого Князівства Литовського, щоб захистити Поділля від зазіхань поляків (див.Vancza Valachus zbieracz ziemi Polski). Зовсім не випадково Владислав Ягайло  у своїй грамоті на землю подарованій за лицарські подвиги графові Ванчі Волоху у 1431 році пише: “Ми, Владислав, з Божої ласки король Польський, Великий князь землі Краківської, Сандомирської, Середзької, Ланьцутської, Куявської і Литовської, володар і спадкоємець Помор’я і Русі, змістом цієї грамоти засвідчуємо усім нинішнім і майбутнім цей привілей шляхетному Ванчі Волоху з синами Ходком, Іванком і Зіньком, які не мають до нас жодного ворожого ставлення, а навпаки дуже доброзичливі до нас і нашого королівства. ”. Цей епізод показує, що, певно, між королем та так званими волохами (Молдавським князівством) вже намітились, м’яко кажучи, суперечності.

1435 року, після смерті Ягайла, до влади прийшов Владислав III Варненчик. В цей час відбувся поділ Молдови на вищу та нижчу між Іллєю I та Штефаном II. Ілля І отримав вищу Волощину (власне Молдову) з Сучавою, Хотином, Яссами. Штефан II отримав нижню частину, яку часом звали Басарабією разом з Кілією, Білгородом, Тягинею. Ілля I склав в 1436 році присягу на вірність польському королю Владиславу III у Львові, зобов'язався виплачувати щорічну данину. Іллі I був наданий Галицький замок. Довідка. Галицький або Старостинський замок — замок на правому березі річки Дністер у місті Галич, Івано-Франківська область, Україна. Польща залишила за собою Шипинську землю з замками Хотин, Хмелів, Цецун як відшкодування збитків, завданих Покуттю під час невдалого походу Олександра Доброго для відновлення справедливості. 1437 року Іллі I були повернені замки Хмелів, Хотин. Штефан II повинен був виплачувати щорічно 5000 червоних злотих.

Штефан ІІ осліпив Іллю I. Дружина Іллі I Марія Гольшанська (литовська князівна) разом з сином Романом II знайшла захист в Польщі, де їй були надані замки Шипинської землі: Хотин, Цецун, Хмелів. 1456 року Марія отримала у володіння Серет, Воловець.

З цього часу між рідними братами за активного втручання Польщі йшла бортьба за владу в Молдавії і господарі часто змінювались протягом року-двох, аж поки у 1457 році до влади не прийшов національний герой Стефан III Великий (Штефан чел Маре) син Богдана II. 1433 рік. Ангели співають, земля молдавська веселиться — Стефан чел Маре народився. Національний герой Румунії, володар Валахії, син Василіси (доньки Олександра Доброго) Влад Дракула(після перебування заручником у султана, виховувався і мужнів зі Стефаном в сім’ї Олександра Доброго в Молдавії) допомагає Стефану посісти молдавський престол. Вже у 1458 р. господар Стефан III вимагав у поляків видати особистого ворога (рідного дядька Петра Арона), а отримавши відмову пішов війною на подільські і руські землі, які входили до Польського королівства, але до цього по праву належали Молдавії. Стефан чел Маре, який розмовляв українською мовою і рятував православну віру в Константинополі від османів,  укріплює центральну владу, збирає всі землі, які належали Драго-Сасам (а конкретно — Мушатам) в межах Молдавського князівства і успішно протистоїть всім сильним загарбникам — Османській імперії, Польщі, Угорщині і кримським татарам. При ньому староукраїнська у світській та духовній владі Молдавія вийшла на пік середньовічної державності, претендуючи, по суті і по факту, на право стати збирачем всіх руських православних земель на основі того, що стала надійним і вірним їх збройним захисником. В цей час, як стверджує Михайло Грушевський, в Молдавію багато переселяються на постійне місце проживання українських родів з Галичини і Покуття гербу Сас і Корчак (Грушевський, 1938).

У 1490 році Штефан III (до цього васал польського короля Казимира IV Ягеллончика) повернув Покуття на 14 років до Молдавії. Тут потрібно згадати про повстання Мухи і як українці “любили і підтримували” соціальну і релігійну політику поляків. МУХИ ПОВСТАННЯ 1490–1492 – масштабний збройний виступ селян кінця 15 ст. Очолюване селянином Мухою (за одними джерелами – українцем, за іншими – "волохом"; див. Волохи) повстання, почавшись у Молдові, швидко охопило Буковину і Галичину. Чисельність загонів Мухи сягала 9–10 тис., вони, за свідченнями сучасників, були добре організованим військом. До повстанців приєдналися місцеві міщани й дрібна шляхта. 1490 були захоплені Снятин, Коломия, Галич, багато ін. міст і сіл, повстанці вирушили на Львів.проти Король польс. і вел. кн. литов. Казимира IV Ягеллончика . Польські королі, через своїх німецьких королев, перебрали у тевтонів хибну практику — призначати свого осадника, який правдами і неправдами намагався забрати всі найкращі землі в окрузі. Загострились і релігійні питання. Зрозуміло, що тільки організована сила і потужні роди як, наприклад, Драго-Саси могли протистояти такому свавіллю (Вовчко-Кульчицьий). Цю хибну практику на українських землях повторювали і в минулому XX ст. Не застосовувала лише королева Бонна італійка за походженням, яка викуповувала землю за гроші, приміром землі на Східному Поділлі, де збудувала фортецю Бар. Саме завдяки цьому на викуплених, а не захоплених землях, збереглося найбільше поляків в сучасній Україні. Тому не дивно, що українці з Молдавії досягнули успіхів на своїй землі, тим більше, що були правдиві, справедливі, православні і завжди захищали народ від набігів татар. При Стефані Великому і його сині Богдані III багато українців переселялось в Молдавію. Стефан Великий намагався заручитися підтримкою угорського короля в питанні міжнародного визнання належності Покуття до Молдавії. Однак після смерті Стефана Великого, за недовгого господарювання синів — Богдана III Кривого (Орб) та Стефана IV Молодого поляки знову відібрали Покуття. В цей час 1509/10 рр., як пише Михайло Грушевський, при погромі Модавії поляками, частина українських родин повернулася назад в Галичину та Покуття, що було умовою миру. Там їх не переслідували, почасти тому, що влада на місцях по факту була у їхніх позосталих родичів. З приходом до влади у січні 1527 році, завдяки польсько-турецькій домовленості,  Петра IV Рареша (з молдавської Безбородий, за прізвищем матері) з роду Мушатів (гілка роду Drag-Sas), позашлюбного сина Стефана III і Марії з Гарлау (в дитинстві не знав про своє походження, займався різними справами і навіть торгував рибою), який виріс у Львові, Молдавія знову стала претендувати на відновлення справедливості по відношенню до землі, якою володіла з миром. Петро IV Рареш на генетичному рівні згадав практику свого прадіда Богдана I Засновника Молдавії, створив антипольський союз з Кримським ханатом та їх данниками, князівством Московським. Цей молдавський господар проводив активну зовнішню політику і воював не гірше за батька у Семигородді (Трансильванії; істор. область на півночі Румунії) за угорську корону — спочатку за Фердинанда I Габсбурга, а потім, під тиском Османської імперії за угорського короля Януша Запойяі (Zâpolyai). Від останнього отримавши  обіцянку одержати фортеці Бистриця і Родна, а також срібні копальні, 22 червні 1529 року в Трансільванії розгромив армію прихильників німецького імператора Фердинанда I Габсбурга біля Фельдвари (нині Фельдіоара, Румунія). Восени 1529 року без успіху намагався зайняти Брашов і Бистрицю, за що отримав від короля Угорщини фортеці Унгураш, Чинеу, Четая де Балте і епіскопство Вад. Успішно воював з поляками між 1529 та 1530 рр. за землю і в взимку 1530 року реалізував свій план повернення Покуття.

По факту, 1530–31 рр. Покуття (де знаходиться Обертин, Івано-Франківська обл.). займав молдавський господар Петро IV Рареш, якого підтримувала значна частина українського населення, бо він і влада (світська і духовна) в Молдавії була по суті (в своїй основі) українською, яка забезпечувала захист і добробут народу. Саме з цієї причини народ, себто молдовани і українці, і боролися разом проти всякого роду загарбників. Не будемо сперечатись, кого і де було більше. Звісно, що в Покутті було більше мешканців українського етнічного походження, ніж так званих молдован (волохів), хоч і в самій Молдавії етнічних українців було не менше ніж етнічних фракійців (даків, гетів, дахів, масагетів, антів) чи, скажімо, татар. Ще раз підкреслимо, що від часів Драгоша і Богдана I Засновника, тобто української влади роду Drag-Sas в Молдавії не було поділу за етнічним походження ні в теорії, ні в практиці (без шовінізму та націоналізму) і до нашого часу дійшов впроваджений ними термін (рус)”земляне молдавские”  — “пэмэнтень Молдовень” (pământ з модавської і румунської — земля)(див.Герб SAS в золотий вік Угорського королівства). Успіхам Петра Рареша сприяли релігійно-політична (православна) пропаганда та реальні дії на користь православних. Наміри господаря сягали Львова та Кам'янця (нині м. Кам'янець-Подільський), здобути які, попри існуючу промолдавську підтримку серед міщан-русинів, не вдалося. Таким чином, що стосується Покуття, Петро IV Рареш (як і його батько) мав всі підстави сказати польському королю: (рус)” что они до сих пор нерушимо блюли договор, [но] землей, приобретенной [в залог] на собственное золото , они хотят владеть с миром или будут ее защищать с оружием“ до повернення боргу.

Формально Молдавія була залежним від турків, князівством. Виплачувала їм щорічну данину 8 тис. золотих монет, а після перемоги в битві при Могачі турки підняли плату за мир в Молдавії до 10 тис. У 1531 р. польський король Сигизмунд І Ягеллон разом із своїм секретарем Яном Оцеським направив листа до турецького султана Сулеймана І Пишного з проханням висловити офіційну турецьку точку зору щодо конфлікту. Султан не переймався долею молдован і дав дозвіл полякам відвоювати Покуття при умові, що вони не перенесуть воєнні дії на територію власне Молдови, що буде розглядатися султаном як «казус беллі». Польський експедиційний корпус очолив гетьман Ян Амор Тарновський. Його завданням було привести до присяги Короні дідичів і старшину Покуття та зібрати податки, рішення про які ухвалив польський сейм (нові податки на наймане військо), тобто повернути під контроль Корони Польської землі Покуття. Цим пояснюється відносно невелика кількість війська, мобілізованого переважно з Руського та Подільського воєводства — 4800 вершників (крилатих гусар в латах більше половини), 1200 піхоти з вогнепальною зброєю, 12 гармат і 300 бойових возів. Протягом 3–19 серпня 1531 р. завдання було цілком виконане. Я.Тарновський уже розпочав відхід на стаціонарні квартири, але його почало наздоганяти молдавське військо. Хронологічно події розгортались так. Гетьман Тарновський зоставив невелику залогу в добре укріпленій фортеці Гвіздець, а сам окопався неподалік Обертина. Там він заклав польовий укріплений табір.  З 3 і 5 червня 1 тис. польський кінний авангард очищав околиці від так званих молдован, після чого повернувся в основний табір. 6 серпня загін з 6 тис. легкої кавалерії молдован не зміг з ходу взяти Гвіздець і його 2-х тис. авангард 15 серпня розпочав облогу. Відомо, що в 1531 році той замок витримав облогу безпосередньо перед битвою під Обертином.  На допомогу обложеним прийшли основні сили з польового табору і розбили 6 тис. молдавський загін легкої кавалерії поблизу фортеці Гвіздець. Утім 21 серпня за 15 км від містечка Обертин в долині річки Чернява графа Яна Тарновського гербу Леліва наздогнав сам господар Петро Рареш на чолі 17-тис. війська, яке складалося майже виключно з легкої кінноти при 50 гарматах, почасти захоплених у поляків за декілька років напередодні. З міркувань безпеки молдавський гетьман Микула підпалив Обертин і в зареві пожежі військо почало готуватись до ранкової атаки. Польський табір знаходився під лісом. Бойові вози зі зв’язаними колесами та піхотою на них тримали фронт, в трьох кутках табору стояли по чотири гармати, в середині укриття розміщувалась важка кавалерія, а з тилу табір прикривав ліс. Ян Тарновський мав ще один прихований стратегічний козир, який виявився для молдавського війська фатальним — це мочарі і болото  на лівому фланзі поблизу місця битви.

Петро Рареш, не провівши достатньо ретельно рекогносцировки, одразу почав готуватись до штурму. Він розмістив артилерійську батарею з 50 гармат на правому фланзі, велику кількість кінноти на лівому і 22 серпня без придушення гармат ворога, без довготривалої, виснажливої для ворга артпідготовки,  досить поспішно розпочав атакувати табір. Польовий табір витримав перший штурм, бо легка кавалерія хоробрих молдован не могла перескочити укріплені вози та списи, при цьому піхота шкальним вогнем з мушкетів наносила атакуючим великі втрати. Вершники і коні без залізних обладунків крилатих гусар виявились  беззахисними перед градом куль які на них посипались з возів. Молдовани почали нести великі і не сподівані для них втрати. Тим часом Ян Тарновський розумів беззахисність табору перед гарматами і готував рішучу контратаку. Дочекавшись слушної нагоди (чи то ніби появився якийсь польський загін(військова когорта Тлумацького старости Героніма Шафранця) в тилу молдован, чи почалась намічатись якась перевага і можливість прориву оборони на лівому фланзі, чи в результаті фальшивої, відволікаючої контратаки частини (до третини) польської кавалерії на тому фланзі, чи просто назріла необхідність перегрупування сил), коли молдовани перегруповувались, і найголовніше, ввели бій всі резерви на лівий фланг і тим самим допустили потенційне послаблення  своєї оборони, поляки, відкривши у возах прохід залізною лавою  летючих гусарів розтрощили  правий фланг і ліквідували найбільшу для себе загрозу, захопивши артилерійську батарею. Молдавське військо несподівано опинилось в лещатах. З однієї сторони вогнем з возів і гармат косив табір, по центру розпочала обстріл захоплена ворогом артбатарея і контратакуючий піхотний загін оснащений вогнепальною зброєю, а з тилу атакувала важка кавалерія, яка вирвалась на оперативний простір і в монолітній лаві мала незаперечну перевагу перед легкою кіннотою. В такій бойовій обстановці молдованам не залишалось іншого виходу, як швидко відступити по лівому флангу вздовж лісу, щоб відірватись від переслідування крилатих гусар. І це їм би з легкістю вдалося, якби коні не потрапили в болото — місцевість Солонець, що на південній околиці Обертина. Звісно, що через це велика частина війська потрапила під нищівну атаку і загинула, частина просто потонула. Двічі поранення отримав і сам господар, Петро Рареш. Втрати молдован оцінюються приблизно в 7 тис. вояків, при цьому 2246 загинуло на полі бою, майже тисяча потопилося в багнюці, біля тисячі потрапили в полон, поляків — лише 256 убитих і 2 ротмістри. Як тут погодитись з українським автором, який вважав, що “кожна сторона переслідувала свої, загарбницькі цілі”, але фактом залишається те, що Покуття на 350 років відійшло до Польщі. Треба сказати, що ця битва ввійшла в військові підручники як зразок використання потенціалу табору, високого вишколу та ефективної взаємодії різних родів військ, а також полководницького таланту Яна Тарновського. Вперше в місцевій практиці було застосовано широкомасштабне використання піхотного загону оснащеного вогнепальною зброєю для оборони і наступу, що згодом стало основою бойового мистецтва українських козаків. Ян Тарновський залишається на Західному Поділлі, щоб протистояти молдованам. На зеленій Україні він заснував місто-фортецю Тернопіль. Однак тут, серед українців, польський воїн меча попадає під потужний духовний вплив. Настільки сильний, що перед смертю просить записати, що помирає католиком. Це значить, що жив праведно як християнин і став у повсякденному житті серед православних, у власній свідомості ніби більше українцем, ніж поляком. Явище не нове для історії і цей факт підтверджує, що не тільки папські місіонери (монахи), живучи поряд зі схизматиками, попадали під праведний вплив християн східного обряду в Трансільванії, Закарпатті, Молдавії та на південному-заході України.

Поразка Петра Рареша в битві під Обертином спричинила до довготривалого військового конфлікту який з поперемінним успіхом тривав сім років. Велика популярність господаря у народі дозволила певний час вести незалежну політику, наслідуючи батька — Стефана III Великого. Усвідомлюючи навислі загрози, Петро Рареш після 1532 року розпочав підготовку до звільнення від турецької залежності (данина у 10 тис. золотих), у 1533 р. направив послів до Москви, а в 1535 р. уклав секретний договір з Фердинандом I Габсбургом — імператором Священної Римської імперії, спрямований проти Османської імперії та Королівства Польського. У внутрішній політиці продовжив курс батька на зміцнення державності і централізацію влади, а також розширення господарських земель за рахунок викупу і конфіскації у зрадників.

         Остання, так само невдала, спроба повернути Покуття була зроблена молдованами у 1538 році. Цього року Петра VI Рареша та молдован очікували великі випробування, боротьба на три фронти — вторгнення в Молдавію кримських татар зі сходу, поляків з півночі і османської армії з півдня на чолі з султаном Сулейманом I Кануні (Пишним). Влітку 1538 року коронний гетьман, граф Ян Амор Тарновський на чолі польського війська розташувався біля стін Хотинської фортеці, плануючи підірвати потужні стіни і захопити неприступну цитадель. Кілька днів поляки робили підкопи і вже були готові здійснити свої наміри, але фортеця, яку укріпив Стефан III чел Маре, була врятована від руйнування – молдавський господар Петро Рареш поспішив укласти мирний договір і присягнути на вірність польському королю Сигізмунду I Старому.  Між тим, протягом наступних десятиліть Хотинська фортеця продовжувала залишатися предметом суперечностей між Річчю Посполитою і Молдавською державою. Отримавши такі новини про присягу і втрату доходів з Молдавії, в серпні 1538 року турецький султан Сулейман I з османською армією вторгнувся в Молдавію. Петро Рареш організував оборону, однак після взяття турками у вересні 1538 року столиці Молдавії — Сучави та зради бояр змушений був утекти до родичів у Трансільванію. За цей час, з 1538 по 1541 рік в Молдові змінилось два господаря Стефан V Лакуста та Олександр ІІІ Корня, але у турків виникли проблеми з отриманням данини золотими монетами. Тому на початку 1541 року Петро IV Рареш отримав від султана молдавський престол в обмін на зобов’язання збільшити розмір данини до 12 тис. золотих, визнання територіальних втрат 1538 року, згоду на розміщення в Сучаві турецького гарнізону, і що саме трагічніше для Драго-Сасів, молдован і історії , відправку сина заручником у Стамбул з якого згодом вийшов, на відміну від Влада III Дракули (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity), справжній яничар. Ставши другий раз господарем, Петро Рареш продовжував зміцнювати центральну владу, стратив ватажків боярської опозиції. В 1542 році уклав другий мирний договір з Габсбургами і підтримував зв’язок з Московією. Одночасно, аж до смерті проводив політику лояльності та миру щодо Османської імперії, почасти через несприятливу для Молдавії зовнішньополітичну ситуацію, так і за бажання передати молдавський престол синам. За гіпотезою польської дослідниці І.Чаманської, позашлюбним сином Петра Рареша був відомий і оспіваний в українських думах Дмитро Вишневецький (знаний в козацькій Україні як Байда), якого, після одруження на його матері, всиновив бездітний і вже літній князь Іван Вишневецький. Саме таке походження дозволило Байді згодом претендувати на молдовський престол. Лише ДНК експертиза може стовідсотково підтвердити цю спадковість по крові, хоч вона цілком логічна та невипадкова по духу (див.Духи роду Drag-Sas).

Петро IV Рареш продовжував духовні традиції роду Drag-Sas. Він як і родичі гербу Sas в Закарпатті, Валахії, Трансільванії плавив срібну руду, садив виноградники, дбав про добробут молдован, одним словом, піднімав економіку, культуру і духовність краю. Разом з дружиною Оленою будував численні храми і монастирі, в тім числі в Бая, Богошані, Хирлеу, Тиргу Фрумосе і Романі. Найбільш значний з них — монастир Пробота (1530 р.), де Петро Рареш і був похований після смерті в 1546 році.

Сучасний дослідник Покуття Андрій Королько пише: “Впродовж майже всієї історії населення краю було під колоніальним гнітом і цим відчувало значний вплив культур різних етносів усіх чотирьох сторін світу. Немаловажний вплив на культурний розвиток мало переплетення торгових шляхів, які тут проходили. Крім українців, у різні часи на Покутті жили поляки, євреї, німці, караїми, вірмени, росіяни та інші народи.” і, замітьте , жодного слова про молдован. Ніби 100 років змагань за Покуття не було взагалі. Це не випадково, бо так звані молдовани були зовсім не “молдовани”, а українці з Молдавії, тобто етнічно, духовно і ментально мало чим відрізнялись від місцевого українського населення. Цим і пояснюється той факт, що багато української шляхи, зокрема і з Покуття, перебирались цілими родами жити Молдавію при Стефані Великому. Як пише Михайло Грушевський: “Є, в тих усіх епізодах кінця XV і першої половини XVI в. якийсь слід українсько-волоської іреденти — на жаль так неясної через недостачу джерел. ”. Сьогодні, у XXI ст., науково-достовірних джерел достатньо, щоб зробити об’єктивні і не упереджені висновки. Незвільненність проглядається за походженням через єдиний етнос (див.Укри: Міф чи реальність?), за надмовою — койне (див.Мова роду Drag-Sas), за вірою (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви ) тощо. В генеалогії та геральдиці вона, без сумніву, проходить через герб Sas. Сучасні технології дозволяють помітити цю іреденту не тільки науковцям, а й звичайним громадянам. Достатньо подивитись на танцюристів, що виконують закарпатський народний танець і молдавський танець “Жок”. Зверніть увагу на лицарів, себто легенів. Але це парафія фахівців з хореографії і пана Чапкіса, які можуть в якості незалежних експертів багато розповісти і порівняти на рівні культури пластики і танцю, а не політики.

Епілог. “Полеглих у цій кривавій битві молдаван похоронили на другий день, 23 серпня, в могилах на східній околиці Обертина. Ці могили є і тепер недалеко від дороги на Балагурівку. Полеглих польських воїнів похоронили, правдоподібно, на місці стоянки польського табору, на західній околиці Обертина, недалеко від дороги Обертин-Хотимир. Правда, дорога Обертин-Хотимир ще до 50-их років цього століття проходила попід ліс. А Обертин в часи цієї битви був знищений майже повністю: перетворився в пустку і лежав облогом.” (див.Б.Слабий Містечко, що в низині: Літопис Обертина).

В наш час на місці де відбулася битва під Обертином, як і на Бородіно, приміром, встановлено пам’ятний знак. Пом’янути полеглих жовнірів у річниці битви запрошують офіційні делегації з Республіки Польща в якій присутні уповноважені представники влади, духовенства, армії. Перед молитвою за полеглих звучить марш Домбровського і майорить біло-червоний прапор. І це абсолютно правильно (див.485. річниця переможної битви під Обертином). Шкода лише те, що так не роблять самі українці на своїй рідній землі під Обертином, не забезпечують гідної поваги до своєї держави і історії. Де Український інститут національної пам’яті. Може пора навчитися у сусідів — поляків, угорців, чехів, словаків, румун, молдован як має себе поважати прадавній і славний європейський народ, а не гречкосії без роду і племені, що вже, на жаль, без власної гречки, але ще з українським чорноземом. Не гоже забувати українцям, що то землиця рідна кровію полита. Шкода і несправедливо, що вони, як господарі, не запрошують на ці відзначення пам’ятних дат і другу сторону, тобто офіційну делегацію з Молдавії, яка тепер зветься Молдовою. Хіба не мають право і обов’язок молдовани та українці відспівати своїх героїв. Не за гроші, а за покликом серця. З почуття національної гідності. Приміром, абсурдно бачити Грюнвальд (600-та річниця) без німців, або Бородіно без французів. Шкода, що окрім жовто-блакитних і біло-червоних знамен там не побачиш гербових стягів, бойові хоругви гербу Леліва,  гербу Мушатів, гербу Драго-Сас, гербів і представників тих родів, які зійшлися 22 серпня 1531 року в битві під Обертином і полягли, як герої, за свої національні цінності.

Таким чином можна зробити висновок, що битва під Обертином була за землю, за віру, за справедливість. Битва під Обертином показала справжні клейноди, символи роду Drag-Sas – а це земля, віра, народ і християнська справедливість. Для тих, хто все ж сумнівається наведемо історичний факт. Може тому Земля Молдавська за свою історію не знала кріпацтва, що українці в Молдавії мали гарні і правильні духовні клейноди.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.