Середньовічні замки це не лише мури, а на сам перед люди. Обитель воєвод, лицарів, воїнів. Осередок духу, культури та моралі. Тому історія замку з точки зору генеалогії та геральдики це історія стародавніх шляхетних родів та їх справ.
Історія замку Нелаб творилася задовго до будівництва самої фортеці з каменю. Низка історичних фактів, які слід враховувати, призвела до виникнення замку з українською назвою Нелаб в Угорському королівстві. Для цього спочатку в часи Арпадів в Угорське королівство переселилися православні слов’яни з Саксонії, які розмовляли мовою дуже подібною і зрозумілою в Києві. За легендарного Атіли слов’янські племена розселилися по всій Європі від Волги до Іспанських гір. Саме ці слов’яни, ще за існування Римської імперії, дали назву великій ріці в Європі — Лаба (Ельба), що означає пряма, доступна (див.Укри: Міф чи реальність? ). Українські академіки переконливо довели, що те саме слово слов’янського походження є і в назві замку Нелаб, що означає непрямий, недоступний (В.Німчук). Звісно, що іншим народам, зокрема угорцям, німцям, англійцям через специфіку своєї рідної мови важко правильно вимовити староукраїнське слово Нелаб, точно так, як московити не можуть гарно вимовити просте і мелодійне слово — паляниця, тому і появилися перекручування на різний західний манір — Ньолаб, Нюлаб, Нялаб тощо. Вони, давні санскритські предки, збудували і славне слов’янське місто Магдебург, яке німецький засновник і перший імператор Священної Римської імперії (962—973) Оттон I вибрав в якості своєї першої столиці, коли ще був одружений перший раз на дочці слов’янського князя. Багатовікова агресивна експансія німців (тевтонів та інш. німецьких племен) на слов’ян та релігійні зазіхання призвела до того, що частина лицарів саксів (слов’ян) східного обряду з провізантійською орієнтацією родами пересилилися до своїх товаришів по зброї — Арпадів в Угорське королівство, ймовірно, за часів короля Гези II. Угорські королі розселили православних саксів поряд з предками румун — даками, на землях даків, які займались переважно вівчарством, в православній Трансільванії для зміцнення східних кордонів від вторгнення різноманітних племен кочівників. В умовах миру, автономії і самоврядування православні прибульці з Саксонії швидко збудували в Трансільванії сім міст — Семогород, розрослися і розселилися не лише в Трансільванії, але й в Валахії (Мунтенія, Олтенія) та в Закарпатті — Мармарош, Угоч, Сатмар та ін., де вони мирно проживали поряд з угорцями та автохронним, місцевим, корінним, тубільним населенням. Досягнення саксів (слов’ян) в економіці, торгівлі, фінансах, політиці, підтримці державної влади, культурі та архітектурі стають настільки очевидними для угорців, що угорський король Андраш II вирішує запросити в Угорське королівство ще саксів. Але через необізнаність в особливостях національного питання та питаннях віри робить помилку — запрошує саксів (тевтонів, себто німців). Вони застають в Трансільванії збудовані міста і називають цю місцевість німецькою Siebenbürgen. Хрестоносці виявились не тільки не лояльними до короля, а й за якийсь десяток років показали свою справжню тевтонську суть. Вони будували укріплену фортецю і правдами й неправдами захоплювали та розширювали собі прилеглі землі. Король Андраш II у1225 р. пішов на радикальний крок. Він оточив фортеці хрестоносців незчисленним військом і змусив їх силою зброї під загрозою смерті покинути Угорське королівство.
Молодий князь Данило Галицький (1202-1264) з династії Рюриковичів з 1206 року провів в угорського коряля Андраша II шість років, аж доки у 1215 році став правити у Володимирі самостійно. Тут в Угорському королівстві майбутній руський король вперше познайомився з лицарями гербу Сас (угорською Dragffi). Цьому зближенню і міцній подальшій дружбі сприяла спільна православна віра та зрозуміла староукраїнська мова, якою розмовляли православні сакси гербу Сас. Ставши Волинським, Галицьким і зрештою Київським князем Данило Галицький не раз приїздив за допомогою та підтримкою в Угорщину. Зокрема історичним фактом є перехід на службу (1236 р. за Бартошем Папроцьким) до Данила Галицького угорського вельможі (графа) ймовірно укрського походження — comes Гуйда з угорським лицарством, який за словами літописця був відомий і тим, що карбував в Угорському королівстві монети. Від нього започаткований князівський рід — Даниловичі. До речі, польський король Ян III Собеський був онуком Івана Даниловича гербу Сас.
Міжусобна війна перед і навіть після монголо-татарського вторгнення не давала руським князям шансів на оборону православних земель. Тому Данило Галицький здійснював спроби організувати спільне угорсько-руське військо для відсічі татарам. Однак угорський король, син Андраша II, Бела IV (1206-1270) злегковажив загрозою широкомасштабного нападу на Угорське королівство. Між тим, у 1239 (1240) р. — Данило Галицький зайняв Київ, де не було князя, посадив там свого намісника — воєводу Дмитра. У грудні 1240 р. воєвода Дмитро очолив оборону Києва від орд хана Батия — місто відстояти не вдалося. А вже в березні 1241 року татари перейшли перевал і вторглися в Угорщину. Ось як про це пише персидський історик Рашид-ад-дін (1247-1318) в творі “Джамі-ат-Таваріх”— «Сборник летописей» (Тизенгаузен 1941; Рашид-ад-дин 1960. См. Петрушевский 1952; Новосельцев 1989). (рус) В прочтении румынского ориенталиста А.Дечей он выглядит следующим образом: «Бучек, пройдя по дороге Караулаг через горы, разбил те племена Улаг. И оттуда он вошел в лес и горы Япрак-Так до пределов Мишелава и разбил неприятелей, ожидавших его там» (Decei 1973). Так один из полководцев Бату с боями прошел в 1241 г. в Венгрию. Надо думать, что при всем искажении имен собственных «Япрак-Так» означает Карпаты, «Мишелав» — известного валашского воеводу ХIII в. Сенеслава, а «Улаг» — влахов, живущих в Карпатах. Впрочем, такое толкование не единственно возможное...(Н.Руссев 1999). Что касается понятия «Караулаг», то за ним легко читается значение «черные влахи» или даже «Черная Вла- хия». Смысл определения «черный» А.Дечей объясняет как «зависимый». Однако, судя по всему, ближе к истине взгляд, сопоставляющий данный топоним с византийским эквивалентом «Мавровлахия», означавшим Молдавию ХIV-ХV вв. (Павлов 1989). Нас тут цікавить те, що воєвода Сенеслав був явно не угорцем за етнічним походженням, а українцем гербу саксонець (Сас). Таким чином підтверджено факт, що православні лицарі гербу Сас з Саксонії, які розмовляли староукраїнською мовою першими очолили захист Угорського королівства від татар. 11 квітня 1241 р. відбулась вирішальна битва на річці Шайо об’єднаного угорсько-хорватського війська де король Бела IV був розгромлений і утік в Далмацію. Монголо-татари плюндрували Угорське королівство до кінця року, але змушені були неочікувано спішно покинути його межі у зв’язку зі смертю Чінгісхана.
Отже перші зіткнення населення Картпато-Дунайського регіону та Угорського королівства відносяться до 1241 р., а «с 1243 г. начался новый период истории, то есть сложилась новая расстановка сил и целей» (Гумилев 1989) — возникла Золотая Орда. По відході татар Бела IV зміцнює королівську владу, бореться з свавіллям баронів (в першу чергу угорських), видає королівський указ на будівництво кам’яних мурованих замків (фортець) кожним феодалом, при чому було вказано, що замок не можна зводити в поселені, а тільки біля міста чи села в зручному для оборони місці. Для цього він масово запрошує німецьких спеціалістів з Саксонії. Так згодом виник характерний для Угорщини ландшафт — замок на підвищені, а поряд в долині поселення. Не залишилось осторонь і Закарпаття, зокрема Вишково, Кірайгаза (Фелсас). Севлюш, Хуст, Береговський р-н, Мукачево, Ужгород та ін. В ті часи Вишково було великим містом на Тисі, тому тут зводиться Вишківський замок. В письмових джерелах замок уперше згадується у 1281 р., коли на горі неподалік від Вишково феодали з роду Чепа будують замок. Наприкінці 14 — поч. 15 ст. Вишково на деякий час переходить у власність волоських воєвод, українців Драга та Балка.
Для захисту Угочанського комітату, контролю річки Тиси, шляхів постачання солі з Солотвино, Хутських воріт зі сторони Торунського перевалу вздовж річки Ріка за 300-400 метрів від р.Тиса на самотній вершині пагорба біля поселення Кірайгазо (тепер Королево) і був споруджений замок Нелаб. Першим почав досліджувати історію замку в кінці XIX ст. історик Андраш Комаромі (Комароші, Komáromi András 1861-1931) Угорської АН з с.Петрове Севлюшського (Виноградівського) р-ну. Перша праця «Nyalábvár ás uradalma» (Замок «Нелаб» і його маєток»). Тут треба сказати, що нам неймовірно пощастило, бо і сучасний угорський історик Н.Товт (Tóth C. Norbert) має коріння в Севлюші і таким чином особисто зацікавлений в дослідженнях Закарпатської історії, а значить не тільки угорських, а й українських і так званих молдавських, валаських, трансільванських відомих родів (приміром, Драго-Сасів, Мушатів, Басарабів та ін.), які там творили спільну історію.
Поселення Кірайгазо (сучасне Королево) вперше в письмових джерелах згадується 1262 роком з зв’язку з «domus regalis» , тобто будинком короля і свідчить, що тут бував король. А Комаромі вважав, що угорські королі часто полювали в угочанських лісах, що і знайшло відображення в історичних документах. Однак ні угорські (Komáromi András, Szabó István, Tóth C. Norbert), ні їх колеги, українські історики (Міговк Р.Ю., Прохненко И.А., Мойжес В.В., Гомоляк Е.М. Жиленко М.), не задають питання, а що ж такого особливого (окрім мальовничої природи і багатих мисливських угідь) було в Кірайгазо, щоб тут любили зупинятись угорські королі і досить надовго і доволі часто, що навіть збудували «domus regalis», про який згадував 1264 р. у своєму листі навіть Папа Римський? До речі, офіційно будиночок належав матері — королеві Марії Ласкарині, тісно пов’язаної з Візантією та Нікеєю.. Що саме було таким унікальним, що відрізняло це місце від інших, не менш багатих, мальовничих і наповнених різноманітною дичиною. Бо якщо Відень це “яблуко Європи”, то Угорщина це “райські пущі Європи” і таких куточків, а може і більш вдалих можна нарахувати сотнями. Для відповіді на це питання, очевидно, одних полювань замало. Не останнім є питання віри східного обряду, та дуже тісного духовного зв’язку Драго-Сасів з Візантією. Потрібно згадати про людський фактор, а саме про Арпадів, які мали, хоч і були королями, свої маленькі слабості, а саме любили і цінували дружбу, товаришів, та підтримку. Ніхто ж не буде сперечатись, що, приміром, угорський король Ласло IV, любив давнє степове минуле угорців, любив бувати (відпочивати душевно) у половців за що і отримав придомок Kun (Кун, звідси і кумани -половці, сучасні румунські команечі), себто Половець. Саме тому 1279 року Ласло надав автономію поселенням в угорських областях Куманія і Язигія, де компактно проживали половці (кумани) і яси (язиги). На нашу думку відповідь на це питання, чому угорські королі обрали Кірайгазо для будівництва “будиночка королів” криється у іншій назві цього поселення, яке теж є в угорських документах, а саме “villa Felzaz”, себто Фелсас, або село сасів, а точніше село саксів — в первинному значені. Очевидно, що сас є похідним в латині і угорській від староукраїнського (слов’янського) саксонець, сакс, де назва народу дає назву топоніму (див.Укри: Міф чи реальність?). Хоч слово сакс, сас і близьке за звучанням до угорського “шаш”, себто “орел”, але назву “villa Felzaz” ніяк не можна перевести, як “село орлів”, бо це українське слово, українське село православних українців (слов’ян, можливо укрів) з Саксонії, а не угорське. Тому є невірною і гіпотеза, що в назві герба слово Сас переводиться як Орел. Тобто в назві герба зашифровано слово сакс, саксонець, а не орел. На нашу думку саме дружба православних саксів з угорськими королями, спільне полювання, дружня підтримка і порада, релігія, дипломатія і політика спонукали угорських королів збудувати «domus regalis» біля “villa Felzaz”. І для цього були як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Відомо, що православні сакси завжди підтримували королівську владу. Вони не були такі гарячі, норовливі і свавільні, як угорські барони та графи. Не претендували на трон, а мудро і зважено підтримували короля не приймаючи участі в жодних заколотах та змовах. Як згодом писали польські історики “князівського роду, мужі правдиві, вправні, хоробрі, мужні...”. Посадові за походженням. Окрім того українці з Саксонії (вукри) принесли з собою багато цінного і передового досвіду з Європи. Це і організація управління, війська, торгівлі, ремесел. Це і добування корисних копалин (золоті пріски, срібні копальні, видобуток солі, руд та мінералів і їх обробіток),. Це і назване згодом волоським право, і місцеве самоврядування, і організація життя громади, і обробіток землі — вирощування і переробка злакових по передових технологіях, винограду, виробництво вина, а також розвиток свійського тваринництва та птахівництва. Це все те, що дозволило графу комесу(правителю комітату) Гуйду карбувати монету та перейти Карпати в пошуках розширення та нових можливостей в Галицьку Русь до короля Данила. Саме цього - модернізації, впровадження європейського досвіду, потребувала Угорщина напередодні свого “золотого віку”. І це відчували королі, що безспірно підтверджено історією. Таким чином угорські королі бачили переваги православних саксів і намагались розповсюдити їх досвід на все королівство. А душевний спокій і спільне полювання лише йшли на користь обом сторонам. Не випадково саме з цих місць походить і воєвода Драгош, відомий як мисливець на турів (див Легенда про Молдавію). Як кажуть американці: “Друг по полюванню, друг на все життя”. Відомі та документально підтверджені і дуже тісні зв’язки Драго-Сасів з Візантією, зокрема, і з Патріархами Константинопольськими які тривали не одне століття.
Отже, необхідність надійного захисту від татар і указ короля мурувати замки спонукали українців з “villa Felzaz” негайно приступити до роботи. А для цього у них було те, чого не вистачало угорцям: і майстри, і вмілі працьовиті руки, і досвід, і каменоломні і виробництво вапна тощо. Певно з тієї причини, що замок Нелаб будували українці господарським способом і немає дати початку та кінця будівництва в угорських документах. Зрештою про це говорить і сама українська, а не угорська, назва замку — Нелаб. Але все це, як побачим згодом, лише часткові випадки, суєта, що потребує ширшого дослідження та узагальнення історика.
У молодого короля Іштвана V (1239-1272) були напружені стосунки з батьком. В 1246 р. він був коронований як “молодший король” і Бела IV доручив йому управляти Хорватією, Славонією і Далмацією, але ними де-факто керував бан Стефан Гут-Келед. З метою заручитись підтримкою сильного племені куманів (половців) батько влаштовує (приблизно в 1253 р.) весілля сина з Ержибет, дочкою половецького хана Котяна. Але таке безтурботне життя не влаштовувало молодшого короля і він в 1257 р. став вимагати розподілу королівства і навіть зібрав для цієї мети армію. Тому в 1258 р. король змушений був поступитись Трансільванією і дарував титул герцога. Історія показала, що віддати молодшому корою православну Трансільванію було правильним рішенням для батька і сина. Православні сакси швидко знайшли спільну мову з молодим королем. Вони урівноважили його і підтримували у всіх починаннях і можна сказати навіть більше, в житті і управлінні державою своїм великим досвідом, мудрістю, правдивістю і витримкою. Можна стверджувати, що православні саси, якщо і не забезпечили, то, безумовно, сприяли всім подальшим досягненням Іштвана V. Це знаходить підтвердження не лише в логіці подій, а й в документах. Саме ця дружба і співробітництво сасів з молодшим королем, по суті, започаткувала вихід представників гербу Сас на помітні ролі в угорській історії. Зрештою привела до урівняння прав і становища з суто угорськими баронами як де-факто, так і де-юре.
Але повернемось до джерел. У 1272 р. Іштван V надає православним саксам (сасам, украм з Саксонії) привілеї: hospites nostri de villa Felzaz, apud domum nostril videlicet in Ugocha constituti (Komáromi). Комаромі вважав, що в привілеях була потреба, бо король надзвичайно використовував робочу силу тамтешніх мешканців. Але таке спрощене трактування, на нашу думку, не зовсім точне. Наприклад факт з історії, якщо московський цар Петро I запросив для будівництва російського флоту найкращих фахівців — голландців і надавав їм привілеї, то це не значить що використовував їх як робочу силу. Зрозуміло, що використовував знання, досвід, навички, організацію робіт і передові технології в будівництві морських суден. Так само і з саксами. Привілеї короля це, з однієї сторони, підтвердження особистої дружби і приязні, а з іншої, визнання досвіду і можливостей сасів не тільки у війні, а й, в тому числі, і в будівництві. Коротше — широке використання передових європейських технологій і підходів в усіх сферах життя королівства в яких, очевидно, постала нагальна потреба. А для сасів це не якісь там матеріальні вигоди, не економіка селян, а значно більше — політичний документ визнання і підтвердження прав і свобод гербу Сас. На цій підставі вчені припускають, що будівництво замку Нелаб могло розпочатись вже у період правління Іштвана V, хоч більш логічно, що молодий король вже бачив якісь результати і саме тому йшов на зустріч сасам, щоб укріпити і посилити свої позиції. Як кажуть, “Друзям все, особливо якщо ці друзі правдиві, чесні, надійні”. А саме таку християнську мораль сповідували набожні і благочестиві православні саси в Трансільванії і Закарпатті. Про те, що українські саси (сакси) з Мармарошу мали всі можливості, могли і головне будували замки в Угорському королівстві свідчать також старовинні волоські і молдавські грамоти. Не якісь німці, італійці, французи, а наші предки — стародавні сакси староукраїнського походження (як їх називали у Візантії — угровлахи і русовлахи) інколи з майстрами галичанами (як в Білгороді-Дністровському) будували в Трансільванії, Закарпатті, Валахії, Молдавії кам’яні церкви і храми, монастирі і фортеці десятками (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity, SAS у золотий вік Молдовської Церкви). Так, вони без архітектурних надмірностей і зайвих прикрас характерних для Європи, але самобутні, надійні, довершені в простоті і функціональності.
Комаромі припускав, що замок «Нелаб» міг будуватися під час громадянської війни Ласло IV і Андраша III. На підтвердження цієї думки, дослідник згадує видану королем Ласло IV 18 червня 1290 р. грамоту, якою король призначає Убульфіо Мігая (Ubulfia Mihályt) наджупаном комітату, і наказує феодалам, залежним і всім людям, які належали до замку, завжди підкорятися йому і його двом синам: «Згідно наших знань, це перший і єдиний документ, у якому йдеться про угочанських підлеглих і мешканців замку, й напевно аргумент у історичних пам’ятках про попереднє існування замку «Нелаб» (Komáromi 2001). Це документ в якому вперше прямо згадуються мешканці замку в комітаті Угоча. Інші дослідники виникнення замку визначають між 1272 – 1315 роками (Csorba Csaba 2001). Через відсутність офіційних документів, зʼясувати точний час побудови замку дійсно важко. На думку дослідника з Ужгородського університету Р.Міговка, замок розпочали будувати за правління Іштвана V, а в період перебування при владі Ласло IV чи пізніше, за Андраша III, будівництво було завершено. Разом з тим українські дослідники інколи роблять помилку намагаючись угорську середньовічну дійсність передати термінами російської історіографії, бо ні дворян, ні кріпаків, ні губерній та губернаторів (в московському розумінні) в Угорщині ніколи не було.
Замок Нелаб на початку свого існування часто змінював господарів і пережив багато битв. Вважають, що спочатку він належав королю. В документі від 7 вересня 1307 р. зазначається, що король Карл I Роберт (Шаробер 1288-1342) з Анжуйської династії дарує місто Севлюш Угочанського комітату синові Томаша, який був керівником цього комітату, Боршо Беку. У документі не зазначено, що замок належить до дарунку або ж є його частиною. З наступного 1308 року відомий документ, у якому згадується Севлюшський кастелян, точніше син Мігая Іштван, який був господарем відбудованого Севлюшського замку. Проте угорський дослідник Пал Енгел (Engel Pál) вважає, що на засіданні парламенту, яке тривало протягом серпня-вересня 1314, відбулось протистояння між королем і баронами. Боршо Беке захопив замок Нелаб і за підтримки угочанської угорської шляхти воював проти короля. Томаш Мештер — мукачівський барон з шляхтою комітатів Унг і Берег 1315 р. обложили і здобули його. В одному документі від 25 листопада 1320 р. згадується про відбудову замку (Nagy Imre - Deák Farkas - Nagy Gyula 1879), а Томаш Мештер отримав комітати Берег і Угоч та на якийсь час замок Нелаб. Комаромі вважав, що замок був відбудований одразу в тому ж 1315 р., але не обгрунтовує це. За Комаромі. Карл Роберт заново відбудований замок згодом забрав і поділив між іншими. Приблизно у 1350 р. був збудований Хустський замок більший і стратегічно важливіший для короля.
15 грудня 1355 року села, що належали до замку Нелаб, Великі Саси (Сасово), Королево, Ардів (Feketeardó) і Веряця, а саме православні сакси гербу Сас (Драгффі) звернулися до короля Людовика Угорського (1326-1382), щоб він надав (в чергове детально підтвердив) їм наступні політичні привілеї, які, по суті, є юридичною констатацією так званого згодом волоського права. «Згадані королівські піддані і залежні між собою вільно можуть вибирати голову села і приходського священика, кого захочуть, за винятком Нодьсаського приходу, який король і надалі залишає для себе і своїх наступників… У якості подарунку у ці ж дні своєму очільнику дарують бочку пива, два тістечка, одну курку… Парохіальні церкви можуть існувати за попередніми домовленостями, без втручання нелабських управляючих. Жолудеві ліси, гори, води, струмки і рибні ставки – за винятком королівських прав – так само використовують як і до цього часу…» (Tringli István 2008). А як ми знаємо, саме в документах Людовика Угорського згадуються такі знамениті історичні постаті, як воєвода Драгош з Молдавії та воєвода Богдан I Засновник Молдавського князівства. І це етнічно не угорські, а українські воєводи з Мармарошу. Вони, до того ж, згадуються у королівських документах як потомствені воєводи. З цього можна зробити висновок, що угорці писали свою історію про угорців, але стародавні православні українці з Саксонії мали і свою історію, яка врешті стала суттєво впливати і фіксуватись в історії Угорського Королівства. Себто українські воєводи, шляхтичі, громада, як показав історичний розвиток, нічим не поступались угорським баронам, а за конструктивним, державотворчим потенціалом і значно перевищувала їх.
Як пишуть в англійських енциклопедіях — Dragoș of Bedeu or with Dragoș of Giulești, Balc, Bogdan of Cuhea та багато інших в Закарпатті (Vlach landowner from Maramureş), а ще більше в Трансільванії та Валахії все це землевласники і водночас воєводи які очолювали підготовлені, структуровані і навчені бойовим діям військові одиниці. І те, що про перші 50-100 років перебування цих так званих саксів, а по суті вукрів або ін. слов’ян які прийшли християнами східного обряду з староукраїнською мовою і культурою в Угорському королівстві не має багато документів так тільки через те, що вони не претендували на королівську славу. Саме тому в Трансільванії, Валахії, Молдавії, де вони були панами, а не просто жупанами і банами, їх старовинних грамот було написано і збереглося набагато більше (див.Мова роду Drag-Sas ). Цікавий пасаж про роль лицарів гарбу Сас, замку Нелаб для короля Іштвана V міститься також в листі королеви Ержибет від 28 грудня 1257 р. до Олівера Мештера, який керував комітатом Угоча і був кастеляном замку Нелаб. Довідка.Каштеля́н (пол. kasztelan) або кастеля́н (від лат. castellanus) — у Королівстві Польському (1385—1569), Речі Посполитій службова особа, яку призначав король або князь для управління «гродом» (замком) та навколишньою місцевістю. У німецьких землях — бургграф.
З розпорядчого документу видно підтвердження значних господарських і адміністративних привілеїв і прав для населення чотирьох сасівських сіл коло замку Нелаб (Tringli István 2008). А яка потреба була у королеви? Ось і факт, який потребує дослідження — королівська сім’я турбувалася про православних сасів рідною мовою яких була староукраїнська.
Великий і стратегічно важливий Хустський замок міг захистити п’ять мармарошських королівських міст і населення 3-4 комітатів. А замок Нелаб 20 серпня 1378 року король Людовик Угорський подарував переміщеним з Молдавії синам воєводи Саса (онукам Драгоша), які вже мали статус мармарошського жупана. З окремих документів, які писалися наклепниками та заздрізниками з німців та угорських баронів, Комаромі робить висновок, що воєвода Драг був жорстокою, хижою людиною, котра анітрохи не переймалася наданими німецьким колоністам королівськими привілеями і забезпечувала тільки свою вигоду, а не їхню. Він вважає, що вони через це перебрались з околиць замку Нелаб до інших мармарошських королівських міст. І в тому, що Драг старався позбутися німців, а на їх місце запрошував пастухів з Трансільванії (румунів, волохів тощо) та українців (рутенів) Комаромі правий. Бо німці мали свій німецький порядок і організацію життя, а Драго-Саси (волохи, а як ми знаємо їхніми воєводами були українці з Саксонії) свій (див.Мій лицарський герб Драг-Сас). І це були духовно, культурно і ментально не тільки різні підходи, але й різні світи. Певно, що праведний християнин Драг, про що є і угорські грамоти, не був таким справді жорстоким і хижим до власне народу - угорців, українців, румун та ін., раз невдовзі став і угочанським жупаном. Все ж для цього потрібно турбуватися про народ і зміцнювати комітат, що якраз і відповідало візантійській традиції православного Драга. Турбота про ближнього вписується і в волоське право, яке було у сасів і до того та, зрозуміло, застосовувалось ним в Мармароші і Угочі. Дивно, чому в 1396 р. “жорстока і хижа людина”, маючи цілу армію яка проливала кров за короля в Молдавії, не відібрала силою десять бочок вина у Нодьмігаї Яноша, а звернулася до суду для вирішення спору, за яким Севлюш мав щороку сплачувати податок замку Нелаб. Адже відомо, що “вино — це молоко для солдат”. Крім того воно застосовується для причастя. І суперечка тривала доти, доки угорський король німецького етнічного походження Сигізмунд Люксембург (Зігмунд) не подарував Севлюш Петру Перені, а згодом, відібравши у жінок та дітей Драго-Сасів, і сам замок Нелаб. Таким чином, коли йдеться про особисті якості воєводи, а згодом і жупана Драга, то потрібно провести більш глибокі і детальні розвідки, бо, схоже, що у випадку з Драгом ми маємо такий самий німецький феномен, як і з національним героєм Румунії Владом III Дракулою (з того ж стародавнього українського роду що і закарпатські саси. Він був сином доньки молдавського господаря Олександра Доброго — Василіси), якого не угорські, волоські, трансільванські, молдавські і навіть не турецькі, а німецькі пасквілі видрукувані у Відні зображали людожером (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity).
Є ще одне цікаве питання, що приховує інтригу і потребує узгодженої відповіді українських, молдавських та угорських істориків. Відомо, що рідні брати Балк (Баліца) і Драг все життя скрізь розділяли всі державні посади порівну, тобто завжди були в однаковому статусі — дуумвірат (діархія). Так було коли вони володарювали в Молдавії та Закарпатті. Тож виникає питання, чому це з молдавської історіографії випливає ніби найголовнішим був Балк, а з угорської навпаки — Драг? А який все ж розподіл обов’язків, переваги в цій діархії, в середині дуумвірату за особливостями характеру був у кожного з цих Драго-Сасів коли вони були воєводами, господарями в Молдавії, жупанами в Угорському королівстві? Українські історики чомусь також не розкривають, що замок Нелаб згадується і в суто українському документі, визначній пам’ятці української мови — Королевському Євангелію Станіслава Граматика 1401 року.
А даремно. Як кажуть, не думайте про Драгфі з висока, настане час і сам зрозумієш, напевно, що першопричиною “villa Felzaz”, «domus regalis», замку «Nyalábvár», «михалевь избь» були лицарі гербу Sas (Драго-Саси як ми їх тепер називаємо). Якщо московський цар Ger Piter I прорубав “вікно в Європу”, то, за історичною аналогією, саме українці східного обряду роду Драго-Сасів (Драгфі) в Закарпатті і Трансільванії були тим “місточком” між Сходом і Заходом, між Візантійською імперією і Священною Римською імперією якого конче потребувало середньовічне Угорське королівство. Саме Драгфі були для угорських королів (Бели IV, Іштвана V) тим “тунелем”, тим “дороговказом” який показував світло в обидва кінці — на православний і католицький світи одночасно — на дві найбільші сусідні імперії, два цивілізаційні центри Європи. В цьому їх унікальність і потреба для Угорщини. І хоч лицарі гербу Сас мали свої суб’єктивні погляди, але треба визнати науці, що об’єктивно вони потрапили в центр історії Угорського королівства і в цьому полягає їх історична заслуга і місія. Саме тому, що угорські королі (Угорське королівство) перебувало на цивілізаційному роздоріжжі саси стали, в якомусь сенсі, унікальними і незамінними, вкрай потрібними королям, що і знайшло свій вираз навіть в європейській історії, а не тільки в Угорщині чи замку Нелаб (див.Герб SAS в золотий вік Угорського королівства). Ось такі висновки потрібно зробити з історії українського замку Нелаб в Угорському королівстві. А українській та угорській науці слід грунтовно дослідити всі діяння лицарів гербу Сас у всіх сферах і проявах самі побіжні, поверхові і геть далеко неповні аспекти з яких ми тут побіжно зачепили, бо це “золотий ключик” до розуміння середньовічної історії Угорського королівства, Трансільванії, Валахії, Молдавії, Румунії, Закарпаття, Галичини — самого центру, “серця” Європи. Як казав російський історик, літературознавець і мовознавець Поліхроній Агапієвич Сирку (рус) требуется «основательное и детальное знание языков болгарского, сербского, малорусского, польского, румынского, венгерского, средневеково- и новогреческого, албанского и, на конец, турецкого, а также из истории, политической и культурной жизни этих народов», або знання історії роду і гербу Драгфі (Драго-Сасів) (див.Мова роду Drag-Sas).
Православні сакси (Драго-Саси) того часу відрізнялися від литовських князів тим, що не вели міжусобні війни за владу і матеріальне добро, а мали свою українську систему права (волоське право) і, традиційно, вирішували родинні спори в правовий спосіб — в суді. Після смерті Балка і Драга у онуків воєводи Саса виникли суперечки навколо маєтку замку Нелаб, яким володів Юрій (Дьордь), Олександр (Шандріус) сини Драга та Владислав (Ласло) син Яноша Волоха. Тому 25 червня 1402 р. вони звернулись до королівського суду. В ході судового розгляду вияснилось, що жодна з сторін не змогла показати дарчі грамоти на замок Нелаб. Р.Міговк пише, що ймовірно, ці листи зникли. Цим скористувався Петро Перені, щоб попросити у короля Сигізмунда (німецького походження) замок собі. І 12 березня 1405 р. король передарував замок з маєтками Перені (Tóth C. Norbert). Окремі дослідники вважають, що замок дістався за надані грошові допомоги королю, але більш реальним є зовсім інший фактор — збройна підтримка політики короля та участь в придушенні заколотів угорських баронів проти німецьких порядків. Можна припустити, що Петро Перені, як зацікавлена особа яка, і це доведено документально, давно чекала слушної нагоди, щоб позбутися влади Драго-Сасів був якось причетним до “зникнення” дарчих грамот. Опосередковано про це говорить і родова історія самого угорського дослідника Норберта Товта. Доля іноді іронічно насміхається навіть над ученими істориками, спонукаючи до подальших пошуків. Він детально вивчав документи в архівах, бо по смерті Петра Перені його сини напали, викрали і знищили у замку Нелаб грамоту угорського шляхетного роду Товт (Tóth) з міста Севлюш на майно, тобто предків сучасного науковця приблизно в 17-му поколінні, про що є тогочасні документи з позовом до королівського суду. Отже випадок не поодинокий. За логікою слідчих і нишпорок: “Один раз — випадковість, а двічі це вже система”. То можна припустити, що сини Петра Перені діяли за відпрацьованою схемою тогочасних угорських бандитів і шахраїв. Як каже приказка — “Яблуко від яблуні не далеко котиться”. Таким чином ця сторінка замку Нелаб у розслідувані ще, на нашу думку, остаточно не завершена і потрібні додаткові ширші розслідування істориків-слідчих саме в цьому напрямку. Однак на замку Нелаб історія зазіхань на Драго-Сасів не завершилась і вже 24 червня 1405 року між Петром Перені і вдовою Драга виникла суперечка за маєтки Теребеш (Tóth). І знову король вирішив питання на користь Перені. Він перебрався з Севлюша до замку Нелаб, звідки 25 березні 1416 р, 6, 9 і 19 березня 1418 року пише листи, що стосувались окремих суперечливих і адміністративних справ. Українські історики вважають, що в цей час замок і навколишнє господарство процвітали. Але вони забувають, що Драго-Саси, а не угорські барони були причиною і першоосновою цього процвітання, яке ще певний час рухалось за інерцією. Вклад Драго-Сасів в господарство (пшениця, виноград тощо), торгівлю продовжував приносити ще деяких час прибутки новим власникам. Одним словом, багата і квітуча провінція яка дісталась Петру Перені продовжувала приносити свої плоди. Документом 1423 р. Петро Перені наказував своїм перевізникам не обкладати митом Олага Міклоша, який переганяв коней з Пешту до замку Нелаб. Українська наука з’ясувала, що замок функціював не тільки як фортеця, а й був адміністративним центром та вузловим пунктом торгівлі, але ще повною мірою не уточнила роль власне українців в цьому процесі.
Між тим, до самої смерті Петра Перені у 1424 р. тривало протистояння роду Драга-Сасів і Перені. 28 серпня 1424 р. Ласло Пап звернувся перед варадською конвенцією до короля Сигізмунда від імені синів Драга — Дьордя і Шандріуса, щоб він замок Нелаб і належні до нього маєтки не дарував синам Петра Перені Яношу та Міклашу, але король вчергове проігнорував це прохання. Виглядає на те, що Перені не був таким гарним господарником і організатором життя, принаймні його сини “не вміли добре господарювати” і незабаром віддали замок Нелаб в заставу роду Баторій (Komáromi András). До речі, роди Драго-Сасів і Баторій породичались і якби славний і могутній рід Баторій знав всю правду про замок Нелаб, то навряд чи повернув би замок Перені. Це розвінчує і той міф, що Перені були настільки багаті, щоб карбувати монети як Драго-Саси і фінансувати державні справи короля. 20 жовтня 1447 року Міклош Перені перед варадським головою протестує проти застави замку Нелаб (Tringli István). Комаромі пише про це так: «У цей час замок Нелаб грав досить безславну роль. Ймовірно він був гніздом грабіжників і володарі замку, під час володіння Міклоша Перені – Ласло Дочо і Мойзес Фанчікої, разом із озброєними слугами безкарно господарювали у всьому комітаті». Про це повідомляє Янош Гуняді у листі до угочанської влади від 25 березня 1451 року. У ньому він просить розслідувати злочин, вчинений синами Перені, котрі вкрали документи на право власності з севлюшського будинку вдови Яноша Товта і спалили їх у замку Нелаб (Tóth C. Norbert). Якщо такі несправедливості чинилися з шляхетними угорськими родинами, то можна здогадатись як жилося українцям та румунам за нової неукраїнської і не православної влади на місцях. Проте, 21 липня 1471 р. сини Яноша Перені Йоб і Габор перед лелеською конвенцією сплатили борг 32 тисячі форинтів застави Баторіям і замок знову повернувся на офіційних правах власності до сім’ї Перені. При угорському королі Матвію Корвіну (Матяш 1443-1490) угорські землевласники-барони були приведені до певної дисципліни і порядку. По смерті короля Матяша, з приходом до влади Ягелонів з Польщі, Перені швидко просувались по кар’єрних східцях і їм навіть вдалось посилити свою владу. Треба сказати, що Драго-Саси до цього часу перебралися з Закарпаття в Сольнок. До селянського повстання 1514 р. жодний документ не згадує про сам замок Нелаб. Проте, певно не від хорошого і праведного життя українські селяни зносили під замок солому й дерева, щоб підпалити замкову браму за намовою Шашварі Вьорьоша Гергеля, про що є лист угочанської влади до короля Уласла (Владислава з роду Ягелонів) від 15 травня 1515 р.
Майже сто років тягнулася судова суперечка між Драго-Сасами і Перені, але проукраїнська влада до замку Нелаб так і не повернулася (див.Драго-Саси замку Нелаб), а німецька влада і взагалі підірвала стіни замку за допомогою бочок з порохом. Для профілактики. Щоб позбутися можливих військових проблем від бунтівних угорських баронів. Ні Перені, а ні угорці замок Нелаб біля Королево Виноградівського р-ну, зведений українцями з Саксонії — сасами, більше так і не відбудували. Сьогодні мальовничі залишки замку Нелаб місце досліджень українських археологів та угорських істориків. Отож, якщо будете в Королево, обов’язково підніміться на замкову гору як місце духовної сили. Стати в те українське місце, де точно стояла громадянка Візантійської імперії нікейська принцеса Марія Ласкарина, Угорський король Іштван V, переписувач Святого Письма Станіслав Граматик і, звичайно, українські воєводи і християни з Молдавії Баліца і Драг, щоб заглянути у дзеркала часу та простору і побачити світ через призму історії їхніми очима.
Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.