Якого роду-племені володілець чотирьох гербів, шляхетний лицар Ванча Волох — родоначальник Турянських, Ільницьких, Яворських. Що каже історична наука про Драго-Сасів. Пошук відповіді на ці питання веде в Молдавію — державу русів і волохів.

 Молдавські літописи, які написані давньоукраїнською мовою, стверджують, що початок Молдавської державності пов’язаний з визволенням Карпато-Дністровських земель від влади ординців. У 1241 році в ці краї прийшли монголо-татари і створили Улус Джучі яким управляв темник Ногай. Він зробив своєю столицею місто Ісакчу в пониззях Дунаю (див.Русовлахи роду Drag-Sas в Молдавії). Але спеціальні дослідження арабських текстів єгипетських мамлюків вказують, що і в до монгольський період на границі Галіції існувала “країна волохів і руських” —  “білад авлак-ва-р-рус” (Коновалова 1991). Нагадаємо, мамлюки одна з небагатьох спільнот, що зупинила і розбила непереможну монгольську армію Чингіз-хана. Цю країну населяло місцеве романомовне населення, та українці, як вважають вчені, так звані “галицькі вигонці”. У Візантійській імперії навіть склались відповідні терміни “русовлахи” та “угровлахи”, що іменували так спільноти в Молдавії та Угорському королівстві (Трансільванії і Валахії). І насправді, на південному-заході Чернівецької області (Україна) археологи знаходять “етнічно змішану смугу, де поряд зі слов’янськими виникали і волоські села” яку відносять до XIV ст. Судячи з хронології знайдених речей, не можна виключати і більш раннє датування цих поселень (Тимощук 1969). Таким чином, на цій території склався складний взаємозв’язок двох етнічних груп населення. Цю реальність підтверджує і добре відомий факт, що коли у 1164 р. майбутній імператор Андронік Комнін тікав в Галичину, то десь на границі був спійманий “волохами” і повернений у Візантію (Нікіта Хоніат 1983). Отже, умовно, майже сотню років в степовій та рівнинній частині Карпатсько-Дунайського регіону переважали татари, а в передгір’ї та гірській волохи і українці.

 Разом з тим, вся ця картина буде неповною, якщо не відмітити, що одну з провідних груп населення східної частини Угорського королівства теж складали не лише угорці та інші етноси, а й стародавні українці та романомовні етнічні групи, яких об’єднувала християнська віра східного обряду — волохи. Мова йде про Трансільванію, Валахію, Закарпаття куди, як відомо прийшли інші стародавні українці з Саксонії, що відрізнялись широким використанням рідної для них давньоукраїнської мови та віри східного обряду (див.Мова роду Drag-Sas). До правління в Угорщині короля Людовика Угорського (1326-1382) ці українці (яких угорці називали саксами, сасами) на східних рубежах королівства, що підтверджують угорські письмові документи, вже складали провідну верству місцевого населення, тобто були воєводами, але не просто воєводами, а потомственими воєводами як, приміром, Богдан I Засновник (див.Драго-Саси в Богданії. Moldavia). Типовими представниками згаданих українців з Угорщини були Драгош з Бедевля, Драгош з Джулешт, Богдан з Кухня та ще достатньо багато інших. Тому всіх цих православних українців умовно можна об’єднати терміном (за гербом і родом) —  Сас, Драго-Сас (Drágffi в Угорщтні, Драгошешти і від них Мушати в Молдавії). Як пишуть угорські джерела, зокрема, ці воєводи взявши з собою своїх румунів та рутенів (українців) прийшли в Молдавію не лише полювати тура, а й битися, воювати з татарами, які залишилися після смерті Ногая (див.Русовлахи роду Drag-Sas в Молдавії). Це важливо для глибокого розуміння історії Молдавії тому, що саме ці українці з Закарпаття (Мармарошу), Трансільванії і Валахії творили історію незалежної держави Молдавія, оскільки вони становили і репрезентували еліту розглядуваного суспільства в період з другої половини XIV-XVIII ст. Так вже було прийнято в середньовічній історії європейських та інших держав, що ці держави представляв не народ загалом, а еліта тогочасного суспільства — господарі, лицарі, пани радні.

Арабські документи перших десятиріч влади ординців дозволяють локалізувати в Східному Прикарпатті територіально-політичне утворення з назвою “Караулаг” (Чорна Валахія”) і “Країна волохів та руських”, що закріпилися у дипломатії візантійської церкви XIV ст. з назвами “Мавровлахія” і новими “Русовлахія”, “Молдославія” (Гюзелєв 1994; Коновалова 1991). Тут потрібно звернути увагу, що навіть у візантійців все більше провідну роль визначають за українцями (русами) як видно з термінології.

Посланець папи Інокентія IV до монгольського хана Плано Карпіні свідчить, що при ординцях в “Мавровлахії” правив князь Алога (Aloha), який особисто відвозив данину головному хану і був на таких самих правах, як руські князі. Відносно спокійні часи ординського іга чергувались роками жорстокого військового вторгнення. Це було пов’язано не стільки з відмовою платити данину, як з внутрішніми міжусобицями в середині монгольської держави після смерті Чингіз-хана. До речі, слово “чінг” у тронному імені хана з китайської переводиться  як єдність, себто хана, що об’єднав розрізнені монгольські племена. Боротьба за владу в Золотій орді призвела до грабіжницького походу Тунгуза і Таза (Тізенгаузен 1884). Про присутність монгольських баскаків свідчить і ряд топонімів (Параска 1981). Цю картину описану Параскою та Spinei доповнюють і слов’яно-молдавські літописи 1359-1504 рр., що розказують про набіги татар на Угорське королівство: “ В літо Владіслава королевства воздвіжется на Угри брань от татар, от князя Неймета з своїх кочовищ, з ріки Прута і з ріки Молдови” (СМЛ 1976). Саме тому угорський король Людовик I Угорський з саксами (сасами) з Трансільванії та Закарпаття перейшов Карпати і вдало воював з татарами. По закінченню військового походу, він приєднав землі по ту сторону (східну) гір до королівства і залишив керувати новоствореним комітатом українського воєводу Драгоша з Мармарошу. Про те, що рідною мовою Драгоша була давньоукраїнська і він був християнином східного обряду свідчить історія його внуків Балка (Баліци) і Драга які повернулись в Закарпаття і там очолювали ряд комітатів, проживаючи в замку Нелаб (див.Драго-Саси замку Нелаб). Таким чином,  незалежно від дати приходу Драгоша (Параска 1981; Полєвой 1990), зрозуміло, що в Східному Прикарпатті у другій половині XIII ст. вже існувало політичне утворення яке залежало від монголів і періодично піддавалось нападам з їх сторони. Другим висновком може бути твердження, що найбільш точний прихід воєводи Драгоша слід шукати в угорських архівах. Третім висновком треба вважати, що Драгош залишився не сам і не з угорськими воєначальниками та баронами, а з українськими воєводами, серед яких був молодий і гарячий потомствений воєвода з Мармарошу — Богдан з Кухня та інші, а також українці (саси, Драго-Саси) та волохи (румуни) з Закарпаття та Трансільванії. Певне уявлення про становлення Драго-Сасів, як рушійної сили історичних процесів, дають угорські документи (див.Замок Нелаб у дзеркалі гербу Сас). Таким чином з самого початку еліта формувалась з представників гербу Сас, які розмовляли давньоукраїнською мовою і були християнами східного обряду, їх людей — українців та волохів (румун), а також представників місцевої знаті з романомовних волохів та українців — “галицьких вигонців”. Про провідну роль стародавніх шляхетних українських родів переконливо свідчить давньоукраїнська мова якою написані слов’яно-молдавські та слов’яно-румунські грамоти (див.Мова роду Drag-Sas). Стуктуроформуюче значення романомовних і україномовних етнічних груп було приблизно однакове, що знайшло відображення в назві. Проте не варто забувати, що процес проходив при керівній і направляючій ролі не вигаданих, себто літературних персонажів, як капітан Негря, чи “галицькі вигонці” або “два брата Роман да Влахата”, а конкретних і реальних шляхетних українців роду Драго-Сасів — Драгоша, Саса, Балка, Драга, Драгомира, Стефана, Татара, Коста, Мирослава і Яноша (В.Семкович), а також Богдана, Лацька, Петра, Романа та інших кровно споріднених родів спільного етнічного походження, чого чомусь не помічає молдавська наука. З приходом цих православних українців система підпорядкування ординцям перестала існувати і це всім очевидно, хоч татари і далі розглядали прикарпатські землі як об’єкт грабіжницьких рейдів. Загальна зміна ситуації і утвердження нової державності описана в літописі часів Стефана Великого: “И выбора из своей дружины себе мужа разумна именем Драгоша и назваша его себе господарем и воеводою. И оттоле начашася божиим произволением Молдавская земля” (СМЛ 1976).

Археологи знайшли в Кодрах, тобто в центральній частині Прутсько-Дністровського межиріччя, селища з керамікою галицького типу. Ці поселення можливо появились ще в XII ст. в результаті міграції українців з Галиччини так званих “галицьких вигонців”. Судячи з матеріальних решток, життя в них продовжувалось до середини XIV ст. (Бирня 1969). Крім того, в Старому Орхеї виділена група гончарних виробів галицького типу аналогічна Рашкову та Гореча датовані другою половиною XIII – першою половиною XIV ст. (Gorodenco 1999). Разом з тим археологи стверджують, що саме на часи Богдана приходиться розквіт татарських міст та поселень в центрі та на півдні Молдови (N.Russev). Така своєрідна мовна ситуація виникла “во край татарских кочевищ” (СМЛ 1976). Склався волосько-український етнічний облік  населення, що з приходом українців та волохів з Закарпаття — “Драгоша і пастухів з Ардяла”, переважило шальки історичних терезів і стало важливим фактором епохи ліквідації панування Золотої Орди.

Багато істориків не дотримуються заповідей Стефана Великого і розпочинають історію Молдавії від Богдана I. Однак такий підхід, вольно чи невольно, веде до маніпуляцій, спекуляцій та перекручувань історії, оскільки випускаються з виду ряд важливих об’єктивних фактів. Зокрема, можна за замовчуванням спекулювати на тому, з якого роду-племені був воєвода Богдан. Хоч всі наявні факти не тільки вказуть, а й волають, що Богдан був українцем з Мармарошу (Закарпаття). Рідна мова його була давньоукраїнська, віра східного обряду. В широкому розумінні Богдан був представником гербу Сас, тобто з слов’ян східного обряду, які прийшли в Угорське королівство з Саксонії — православні сакси, або саси, що тотожно (див.Про походження Drag-SAS). Навіть відомий і заслужений сучасний молдавський археолог Н.Руссев ще в цьому ніби сумнівається і пише: “Связь господаря со славянами, на которую, возможно, указывает его имя, памятники письменности прямо не подтверждают.” Та тут навіть ім’я “Богом даний” каже не просто про слов’ян, а промовляє про українців з Закарпаття (див.Укри: Міф чи реальність?). А рідна мова та православна віра хіба не каже, що він українець, а не скажімо угорець, німець, куман чи румун.  Крім того кров і родинні зв’язки, себто генеалогія, свідчить про цілком конкретне походження як і Драгоша, Саса, Балка, Драга та інших українців з Закарпаття. Надписи на металі та камені і всі так звані слов’яно-молдавські, а по суті українсько-молдавські грамоти прямо і однозначно вказують на походження Богдана пов’язане з українцями. Важко собі уявити, а ще важче довести, щоб, скажімо, етнічний дак чи угорець з якогось дива одномоментно став розмовляти, писати офіційні документи і молитись не на своїй рідній мові, а давньоукраїнською. Про це свідчать і надписи на монетах та печатках, якщо вже не вірити угорським документам. А чи не здається молдованам і румунам дивним, що визначні пам’ятки давньої української мови — “молдавський устав” були створені і знаходились не в Україні, а в монастирях Молдавії, які збудували онуки Богдана (див.Граждане Украины претендуют на культурно-историческое наследие Молдовы). Поза всяким сумнівом, що потомствений воєвода Богдан якоюсь мірою володів і латиною, і угорською оскільки народився і проживав в Угорському королівстві де ці мови широко вживались, але жодна з них чомусь не стала з самого початку офіційною та літургійною в Молдавії. За віком і походженням Богдан був молодшим від Драгоша, але ровесником господаря Саса (див.Драго-Саси в Богданії. Moldavia). Поза всяким сумнівом і за усталеною у Драго-Сасів традицією він знаходився в близьких родинних стосунках з Сасом (Драгошештами), тобто приходився дядьком для Балка та Драга, бо інакше він не був би з ними, не переховувався в Молдавській землі від угорців, а конкретно, в сім’ї Саса, оскільки остерігався б арешту та видачі Людовику Угорському за провини перед королем в Мармароші. Поза всяким сумнівом, що в Закарпатті вони були не лише близькими сусідами, що є достеменним фактом, а й родичами і вже точно одноплемінниками, що жодним чином не заперечити. Саме з цієї причини результати ДНК тестів з могили Богдана замовчуються румунською наукою, або невідомі широкому загалу. Молдавська наука посилається на хроніку Людовика I: “Богдан, воевода волохов из Марамуреша, собрав волохов того района, перешел в тайне в Землю Молдавии, которая была подчинена венгерской королевской короне, но из-за соседства татар давно оставленную жителями. И хотя ему неоднократно пришлось сражаться с войском самого короля, он одержал верх, число волохов, населяющих эту землю, намного выросло и она превратилась в королевство”, де слово regnum (“королівство”) вказує на зрівняння статусів Молдавії і Угорщини (Spinei 1982; Полевой 1985: ИМ-I 1987) . Через вказані вище методичні причини окремі історики роблять помилку, не акцентуючи увагу на тому, що Богдан прийшов до влади в результаті чергових виборів господаря і воєводи, які він виграв у Балка та Драга за рахунок місцевого населення. Це важливо, бо в Драго-Сасів існувала система права, так зване “волоське право”, хоч по суті теж українське (слов’янське) з Саксонії за яким вибори були традиційні і обов’язкові для православних українців в Закарпатті (див.Замок Нелаб у дзеркалі гербу Сас). Цього не було в політиці та суспільному житті сусідів — Угорському королівстві, Русі, Литві.

Повертаючись до запису угорського хроніста, скажемо, що Богдан дійсно забрав своїх людей — українців і волохів з маєтку Кухня, але сам прийшов таємно в Молдавію ще задовго до того, як стати господарем. Після проголошення ним політики на незалежність Молдавії від Угорського королівства, для Богдана всі мости було спалено і у нього не залишалось іншого вибору, як відстоювати свою позицію до кінця. Це підтверджується і діями Балка та Драга які після виборів залишались в Молдавії, але після проголошення незалежності були змушені покинути Молдавію і повернутись в Мармарош, щоб не стати зрадниками в очах короля. Певний короткий проміжок часу (приблизно менше року) вони ще ніби намагались відвоювати владу у Богдана, використовуючи своїх людей і прикриття словами “угорське військо”, але відчуваючи підтримку місцевого населення політиці Богдана і сумніваючись у своїй правоті по відношенню до влади і програних виборів, а не до Угорського королівства — християнській моралі, внутрішньо погодились з ситуацією. За вірність і підтримку центральної влади отримали від короля, в якості компенсації, маєтки Богдана та гарну репутацію. Досить швидко на родинному рівні все простили і помирились, про що свідчить повернення рідного брата Стефана, який залишився з Богданом, але згодом повернувся в Мармарош і був прийнятий в сім’ї (див.Драго-Саси замку Нелаб). Таким чином це можна розглядати як, певною мірою, сімейний конфлікт в роду, що мав історичні наслідки. Різні угорські грамоти пишуть про ці події дещо різними термінами. За угорськими документами Богдан забрав у Молдавію своїх волохів, а Балк і Драг привів в Мармарош з Молдавії своїх волохів і рутенів, себто українців. На нашу думку мова в обох випадках іде про українців і волохів (романомовних), тобто про два етноси які пішли за своїми воєводами, але які репрезентували, як показано вище і місцеве населення як Молдавії так і Закарпаття. Правда тут, хоч і не на поверхні, є і суттєва відмінність, в цих зовні схожих процесах, яка важлива і багато раз підтверджена історичною практикою. Богдан міг привести з Мормарошу в кращому разі приблизно 10 тис. чоловіків (не всі з них були воїни) і ще в два-три рази більше, якщо рахувати жінок і дітей. Але за короткий термін він не міг зробити, щоб число їх “намного выросло”. Це означає, що до нього приєдналась і досить значна кількість волохів з сусідньої Валахії та Трансільванії, яким він міг забезпечити і гарантувати волю, землю та громадянські права або волоське право в межах нової держави. Балк і Драг давали теж саме, але тільки в межах своїх маєтків, бо залежали від угорської держави і короля. Таким чином українці і волохи Молдавії в боротьбі з Угорським королівством мали самий сильний мотив — свободу. В цьому їх підтримувало і місцеве населення, що боролось за свій дім. Угорська грамота 1365 р., з почерку видно, писалась з погляду Балка та Драга (дуже ймовірно з їх слів), відмічала, що «“пораженные дьяволом” воевода Богдан и его сыновья «тайно перешли из королевства нашего в указанную землю нашу Молдавскую и пытаются её удержать на позор нашему величеству». В цьому документі не випадково не згадані ні “волохи” (DRH.C 1985; DRH.D 1977), ні рутени (українці) як, приміром, в грамоті про прихід в Мармарош Балка і Драга . На наш погляд тут теж проглядаються певні елементи сімейності конфлікту. Крім того воєводи Балк і Драг спеціально не говорили про волохів та українців які пішли в Молдавію, щоб не компрометувати через українців самих себе, а угорцям і королю це і не дуже цікаво було знати. Вони певно і не досить добре розбирались в цих питаннях, адже вважали Балка, Драга, Богдана та інших лицарів гербу Сас саксами підданими короні але рівними собі, а не волохами, рутенами (українцями) як про них писали місцеві угорські барони (Komáromi András 1861-1931). Угорці не бачили, не розрізняли в Драго-Сасах українців, бо геть не розбиралися у слов’янах — їх мові, культурі, вірі і духовності. Таким чином можна цілком погодитись з думкою молдавських вчених, що досягнення незалежності країною не виключна заслуга Богдана і його невеликої дружини, а більш складний соціально-політичний процес формування державної структури “Землі Молдавської”, в епіцентрі якого вони опинились. Проте особистий вклад господаря знайшов (через посередництво татар) відображення в назві країни — “Богданія”, яка рівнозначна поняттю “Молдавія”, насамперед в ісламських країнах (див.Драго-Саси в Богданії. Moldavia). Успішне протистояння Угорському королівству було б не можливим без миру на сході, лояльному відношенню, а то і військовому союзу з сусідами-ординцями про що є артефакти у вигляді масивного золотого персня з руки Богдана (N.Russev 1999). Історики визнають, що головною опорою Богдана були українці. Вони посилаються на результати дослідження філологами грамоти 1365 р. де 4 рази згадано ім’я господаря — двічі у формі Bokdan і ще два рази Bakdan. З вимови слова Богдан без наголосу на першому складі, роблять висновок про українське, а не балкано-слов’янське, чи балкано-романське походження Богдана. Про це на їх думку свідчить і українське слово Kyhnya (Кухня) — назва родового маєтку Богдана ( DRH.C 1985; DRH.D 1977; КЭС 1971). І це відповідає правді, бо Богдан з того самого стародавнього шляхетського українського роду що  і воєводи Драг та Балк, які, за нашим розумінням, були безпосередньо причетні до створення цього документу. Не скажемо що це легко, але українські мовознавці за результатами лінгвістичної експертизи можуть точно визначити етнічну приналежність (угорську чи українську) автора розглядуваної грамоти, тобто встановити історичний факт.

Отже, в другій половині XIV ст. проходить вирівнювання відносин до рівня паритетних як між державами, так і в роду Драго-Сасів. Українці з волохами створили свою самостійну і незалежну молдавську державу в Східному Прикарпатті. Молдавська наука говорить про рівновагу двох етносів, наголошуючи на спільності соціально-політичних задач і вірі східного обряду (Крип’якевич 1984). До цього слід добавити той факт, що Драг і Балк мали пряме канонічне спілкування з Константинопольським патріархом (див.Драго-Саси замку Нелаб), що через церкву та духівництво східне християнство потужно впливало на Молдавію незалежно від коливань світської політики (див.SAS у золотий вік Молдовської Церкви). Однак, на нашу думку, окрім цих головних чинників жодним чином не можна не враховувати і внутрішню політику, і національну політику, і волоське право, терпимість, правдивість, справедливість в християнському розумінні, мораль та інші православні чесноти які принесли з собою Драго-Саси як основу побудови суспільних відносин. Це не так очевидно, на перший погляд, бо проходив певний історичний внутрішньо суперечливий процес становлення, пошуку і кристалізації ідеології держави та народу. Однак саме вони — глибинні внутрішні культурні і моральні чинники, для волохів та українців були гармонійні,  зрозумілі, притаманні і органічні, що і породило феномен Молдавії як держави, що вродилась ніби “на голому місці” і миттєво за історичними мірками стала рівною та впливовою в регіоні. Щоб ми не казали, але, по-суті, реалізовувалась візантійська модель християнської держави православними українцями роду Драг-Сас на базі родового європейського досвіду отриманого в Саксонії. І цей досвід державного будівництва ще потрібно ретельно аналізувати і вивчати, а не називати його “слов’янським варварством” як це робили дехто з заангажованих румун, зневажаючи свою ж власну історію. Змінюються часи, змінюються обставини, змінюються предмети і одежі, а люди і духовні цінності залишаються такими ж як і тисячі років тому. Філософські категорії добра, зла, справедливості не міняються. Тому Бог завжди на стороні правди, а правда була на стороні молдован. На культурно-історичному стику візантійського (“румійці”), українського, волоського і ординського ареалів і появилась Молдавія.

Частина осілих татар проживала в містах на півдні і в центрі Молдавії де займалась торгівлею та ремеслами. З приходом Драго-Сасів, в основному, на волосько-українській основі формувалась соціальна структура модавського суспільства. Серед наближених до господаря значаться Бойко, Ходко, Цудко в українському походженні імен яких важко засумніватись. Грамоти господарів Молдавії 1384-1457 р. містять важливу інформацію про такі антропоніми. Найбільш поширеним в еліті було ім’я “Іоанн” - 88 чол. Але панів, названих календарною формою було всього 26, носіями імені “Іон” з його варіантами було 36 панів, а “Іван” - 22. Аналогічна картина вимальовується при розгляді імені “Георгій”, другого за популярністю в Молдавії. Канонічною формою цього антропоніма названо тільки двох людей з 56, тоді як носіями імені “Журж” виступають 33, Юрій -14, а Юга - 4 (DRH.A 1975, 1976. Підрахунки С.Раковіце і Ж.Кроїтор). Імена “Іван” і “Юрій” в обох випадках охоплюють 25 % людей. Це може означати, що не менше чверті молдавської знаті вихідці з українців. Від себе уточню, що з галичан, оскільки українці з Закарпаття, Валахії та Трансільванії, знаних як сакси, послуговувались традиційно  канонічними формами (переважно) і такий порядок проіснував до XX ст. включно (див.Про походження Drag-SAS). Саме дуже давні і тісні зв’язки родів Драг-Сасів з Константинопольськими патріархами визначали довготривале застосування ними православних імен в первісному вигляді. “Действительно, рассмотреные славяноязычные грамоты, будучи памятниками деловой жизни государства, отмечены печатью «весьма ощутимого влияния южнорусских говоров» (Руссев 1978).” Та які там говори, якщо вони, як і їх автори, до мозку кісток українські (див.Мова роду Drag-Sas). Тут не застосовуємо синонімічні терміни рутени, русини, руські щоб не плутати зі схожими термінами російські, московські, що не одне і теж саме ні етнічно, ні ментально тощо. З іншої сторони, дослідження сільської ойконіміки визначило долю східних слов’ян в 26,5 % від всієї кількості жителів Молдавії першої чверті XV ст. (Полевой 1979). Проте Драго-Саси, певно, більше довіряли волохам, бо за статистикою з 40 % українців в Молдавії до Ради панів входило лише 25 % українців. Забігаючи на перед, скажемо словами класика теорії суспільного розвитку Карла Маркса, самі викохали свого могильника — зрадливих панів радних.

Найбільш безправний соціальний прошарок  в Молдавії XV ст. складали татари, які знаходились разом з циганами на положенні холопів, хоч це чисто радянський підхід і з ним важко повністю погодитись. Факти кажуть про інше, бо із середовища знатних татар вийшов не один Молдавський господар, “залізний хан” — Констянтин (1612-1693) і Димитрій Кантемир (1673-1723) , а з циган —  Стефан VIII Разван ( -1595). Крім того, дискримінація за етнічним походженням не вписується ні у волоське право, ні у християнську мораль Драго-Сасів. Інша справа, що багатьом татарам (скотарям-воїнам) не з міст, а зі степу та вічно кочуючим циганам було важко знайти своє місце та розбагатіти і економічно зміцнитись настільки, щоб ні від кого не залежати, у країні і культурі осілих землеробів, якими були в більшості українці. Вочевидь пастухам волохам господарювати по-українськи на землі Молдавії прийшлось спідручніше (спрацювала генетична пам’ять про давні, до Римські та Римські часи). При рівних стартових умовах молодої держави українці та волохи жили заможніше і багатіли швидше татар з результатів своєї праці на землі, якої було вдосталь. Багато з них носили вже християнські і навіть молдавські за формою імена - “Оанчул”, “Тодер”, “Тома”, “Штефан”, хоч нерідко збереглися і тюркські -”Албаш”, “Тула”, “Мамай”. Серед татар і циган ім’я “Іоанн” зафіксовано у всіх трьох його формах, але при цьому з 8 його носіїв 6 звались Іванами. Таким чином вершину соціальної піраміди зайняли українці та волохи (романомовні), хоч при певних обставинах в положенні татар і циган могли опинитись і нужденні та обездолені українці і волохи.

Це повністю корелюється з дослідженнями українського історика, члена Українського геральдичного товариства О.Однороженка викладеними в розділі “Родова геральдика  Русо-Влахії (Молдавського господарства) XIV – XVI ст.”, де розглянуто комплекс родових гербів титулованої знаті (панів радних) Молдавського господарства, яка до середини XVI ст. мала переважно руське походження. Авторитетний спеціаліст порівнює і відмічає, що в гербах Молдавії присутні, в основному, ті самі сюжети, що були притаманні мистецтву руських (українських) земель Корони Польської та Великого князівства Литовського. Він стверджує: “ Найбільш поширеною практикою в герботворені Русо-Влахії було використання в якості родових знаків, в основі яких найчастіше перебували зображення хреста, вістря стріли, кола з півколом та їх комбінації, а також буквоподібні фігури з певними доповненнями. Разом з тим в русо-влахійському герботворені були наявні також інші сюжети, характерні для всієї руської геральдики. Це, в першу чергу, зображення стріли з луком або півмісяцем, яке знаходить найширші паралелі в тогочасному комплексі родових гербів руських земель Корони. Поширеною була і практика використання в родових гербах зірок та півмісяців, в основному в якості другорядних елементів.

         Характерною рисою родової геральдики середньовічної Русо-Влахії є порівняно широке використання орлів, грифів та левів, яке хоч і характерне для руської геральдики, але, в основному, в державному та земельному герботворенні. Мало знаною в інших руських землях є практика використання в гербах яструбів, пеліканів та, особливо, драконів, яких не раз зустрічаємо в гербах русо-влахійських панських родів, до речі, переважно руського походження, що не дозволяє трактувати ці рідкісні для решти руської геральдики сюжети, як волоський компонент русо-влахійського герботворення. Таким чином, геральдичну систему середньовічної Русо-Влахії можна розглядати лише в контексті тогочасної руської геральдики. Без цього вона не може бути адекватно зрозумілою.”

Проте, для кращого і повного розуміння, слід доповнити українського історика посиланням на факти, що геральдика Молдавії хоч і формувалась здебільшого українцями, але це були різні українці в тому, що приходили зі своїми гербами одні з заходу, а інші зі сходу, тобто одні з Угорського Королівства (Закарпаття, Трансільванії, Валахії та ін.), а інші з Польських (Галіції, Покуття, Волині тощо) та Литовських (Східне Поділля та ін.). Саме тому у Молдавії була своя специфіка і особливість — представлена західна геральдика з яструбами, пеліканами, драконами, що православні сакси, це українці які прийшли з Саксонії  в Угорське королівство, а звідти в Молдавію. З іншої сторони, частина цих українців (з саксів) спочатку прийшла в Галіцію, а потім з гербами переселилась в Молдавію. Ці процеси знайшли однакове за походженням і дуже яскраве віддзеркалення буквально у всіх сферах життя Молдавії — духовному, культурному, мовному, політичному, військовому, геральдичному тощо. Хто ж після цього зможе заперечити висновок Однороженка: “Руський характер родової геральдики Молдавського господарства не підлягає жодним сумнівам і є відображенням реального домінування руського (українського авт.) етнічного елементу в політичній системі середньовічної Русо-Влахії. Серед родів панів радних XIV-XV ст., щодо яких є наявна інформація про їхні герби, руський компонент становив майже дві третини від загального числа виявлених нами гербових утворень. Названі пропорції відображають етнічний склад всього населення Молдавського господарства в первісний період (2-га пол. XIV ст.) існування цього державного утворення, коли руський етнічний  компонент становив дві третини населення краю.”, якщо це робили українці. А далі потрібні певні уточнення, пояснення, застороги. “Герботворення родів волоського походження було, очевидно, похідним від герботворення руських родів.” — таке твердження можливе, якщо під руськими розуміти прадавніх українців. Тому можливо більш точнішим буде не похідним, а паралельним, спільним, взаємовпливаючим, та взаємодоповнюючим процесом, що мав місце в реальності. Ніхто ж не заперечить, що українська (слов’янська) геральдика з Саксонії набагато давніша за польську, литовську, руську часів Київської Русі. Частина цієї стародавньої руської (української, польської) геральдики ще за часів Данила Галицького потрапила на Русь з Драго-Сасами. Якщо похідний характер молдавської геральдики обгрунтовують так: “На це, зокрема, вказує певна нестабільність у використанні родових гербів в різних поколіннях одного й того ж самого роду, а також практика, широкого застосування серед панів-волохів в якості гербів початкових літер власних імен, що лише імітували родові знаки руських панських родів.”, то можна сказати, що це відбувалось через необізнаність на недосвідченість молодих лицарських родів, які не пройшли “геральдичну школу в Саксонії”. Інакше вони б знали, що в християнських шляхетних гербах заборонено використання тварин та птахів з Візантії, а літер з канонів Священної Римської імперії (див.Про походження Drag-SAS). Видозміни стосуються і питання усвідомленого тлумачення символьної мови. Тому нестабільність і недотримання геральдичних традицій пояснюється, в тому числі, і “недостатньою кваліфікацією”, як би ми зараз сказали, їх творців/носіїв. Такі процеси були характерні і для герботворення Корони Польської та Литви, особливо в “старих” варіантах (давніх, власних, а не позичених уніфікованих) гербах, хіба що замість пеліканів були кабани. Досить для ілюстрації згадати числені (до сотні) так звані видозміни гербу Сас в Галіції. Посади герольда як в Англії та ін. у них ще не було. Цілком очевидно, що яструби і пелікани можна пов’язати з впливом Заходу, а драконів з впливом Візантії та “Ордену Дракона” Сигізмунда I Люксембурга, бо Драго-Саси (Драгфі) взяли від нього драконів в Валахії та Трансільванії (див.Драго-Саси замку Нелаб). Але ці окремі випадки та нюанси не впливають на абсолютно правильні загальні висновки, якщо під словом “руський” розуміти, з уточненням, саме конкретних прадавніх українців ( в т.ч. і укрів та галичан). Зазначимо, що такого терміну і поняття, як українці ще не було сформовано В.Таранець - УКРАЇНЦІ: ЕТНОС І МОВА (див.Укри: Міф чи реальність?). Конкретизовано за етнічною приналежністю для широкого загалу який, можливо, не чітко розуміється на наукових термінах, у нашому прочитанні, це виглядає так —  “Занепад русо-влахійської геральдичної традиції в XVI ст. не в останню чергу пов’язаний з докорінною зміною особового та етнічного панівного аристократичного прошарку Молдавського господарства.

         Соціальні та політичні зміни XVI ст. призвели до втрати багатьма старими українськими родами колишнього економічного, а разом з тим і політичного значення. На зміну старій, переважно українській, знаті приходять вихідці з нетитулованих прошарків шляхти, або й взагалі з простолюду, які в значній мірі походили з волоського етнічного середовища. Останні не мали, очевидно, в своєму розпорядженні родових гербів, а отже, вимушені були на своїх печатках користуватися емблематичними зображеннями або імітаціями геральдичних сюжетів. В XVI-XVII ст. геральдичні зображення були присутні лише на печатках шляхти українського етнічного походження, як панів радних, так і господарських слуг — збіднілих нащадків панських родів. Очевидно, що русько-влахійська геральдична традиція існувала лише доти, доки Молдавське господарство мало переважно український характер, і відразу занепала по тому, як в цьому державному утворені український етнічний елемент втратив свою провідну роль.” Таким чином висновки геральдичної науки цілком однозначні.

         З утратою влади Драго-Сасів романо-слов’янський білігвізм, який існував як масове явище в Молдавії з початку її історії, став себе вичерпувати, зберігаючись у вигляді окремих осередків. У владі ( господарів, панів радних, адміністративному апараті, духовенстві) двомовність побутувала до XVI-XVII ст. (Борщ 1967). Сучасна молдавська наука, певно і цілком очевидно, не достатньо вивчила питання національної політики Драго-Сасів в світлі християнської моралі Візантії. Це тема окремого розгляду, але, зауважимо, “молдовенізація” в сучасному розумінні не має нічого спільного з тим що було в Молдавії при українцях або з відкиданням чужорідної самобутності. Якби це було так, а не навпаки, то не було би і молдавської мови. Зміцнювалась українськими господарями держава, а не якийсь етнос в ній. Тому  країна була відкрита до різних етносів, в тому числі і циган та татар, але безпощадною до ворогів і загарбників, що приходили з мечем незалежно від їх походження. Саме тому молдавські науковці відмічають, що XV – початку XVI ст. ріст чисельності рядового населення країни за рахунок українців було явищем буденним. Одних запрошували, як вільних поселенців, других приводили силою, треті самі шукали захисту у господаря (ИС 1965). І українці в цьому процесі були не унікальними. Добре відомі документи за якими Стефан Великий  неодноразово приводив в Молдавію циган, волохів та людей іншого етнічного походження. В тій чи іншій формі цей процес спостерігався при Польщі, Російській імперії та навіть в радянські часи (XX ст.).  Поляки, між тим, виступали проти традиційних церковних зв’язків молдован з західноукраїнськими землями і навпаки, але маскували релігійне підґрунтя (католицизм) політикою, військовими справами (ніби то шпіонаж) тощо. Так Сигізмунд I Старий (1467-1548) в 1511 р. вимагав висвячувати українських православних священників в Польщі, оскільки “русинские попы ради возведения в сан, как у них принято, обращаются в Молдавию” (ИС 1965). Тим не менше міграція українців в молдавські землі мала місце і значно пізніше, бо в Молдавії була воля більша ніж на неньці Україні. Навіть склалася відповідна іредента про яку говорив Михайло Грушевський (див.Драго-Саси в битві під Обертином).

З 1585-1623 рр. зафіксовано 13 слов’янських грамот, якими господарі від Петра Хромого до Стефана Томші дозволяли молдавським панам залучати в свої земельні володіння іноземців (DIR.A XVI-III; IV; XVII-I; II; IV; V; МЭФ 1961; ИС 1965). Єремія Могила в семи грамотах звільняв прибульців від сплати податків на 3 роки. Але відомі випадки, коли пільги давали на 1-2 роки або, навпаки, на 5. Використовувалась формула: “Люди ... от інші землі ілі русін, ілі московитін, ілі мунтенін, ілі влах, ілі буді кто за язика будут, ... оні да імают от нас слобождєніє: не робиті нам ні жадної нашу роботу, ні у військо ходити ... на три лєту” (ИС 1965).

Не залежно від походження прибулих поселенців розселяли по всій Молдавії від Сорокської волості до Нижнього Припруття біля Дунаю. Українці (русини) згадуються майже у всіх грамотах, тоді як інші народності згадуються від 1 до 10 раз. Більше того, в списках переселенців вони завжди на першому, вдвоє рідше на другому місці. Звичайно, поява таких стандартних канцелярських зворотів у Молдавії кінця XVI – першої чверті XVII ст. явище зовсім невипадкове. Їх зміст прямо віддзеркалював практику і внутрішню політику на освоєння рідко заселених земель, на залучення найціннішого ресурсу —людського, який найбільше потерпав від агресивних військових дій сусідів. Протягом віків невелика волелюбна  Молдавія мужньо і успішно протистояла набагато більшим арміям ворогів. Не завжди свобода оплачувалась сріблом та золотом, хоч на такий компроміс заради людей ішов навіть видатний молдавський національний герой, найуспішніший полководець, господар Стефан чел Маре (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity). Частіше кров’ю молдавського війська. Грамоти відмічають, що на сході Молдавії існувала постійна загроза набігів язичників-татар (DIR.A XVII-IV). Згідно зі свідченнями польського хроніста Яна Длугоша кожний молдавський селянин мусив мати зброю.

Мовну ситуацію в 1620 р. характеризує “правдива інформація про Молдавію” секретаря господаря, доктора філософії Джованні-Батіста Малбі (1596-1646), який писав, що серед православного населення побутує “ломаный латинский, итальянский и давньоруський (украинский, авт.) язык” (CS-IV 1972; див.Мова роду Drag-Sas). У звіті за 1641 р. болгарського писаря, майбутнього католицького архіепіскопа Петра Богдана Бакшича написано взагалі досить претензійно та упереджено про молдавських священників і їх прихожан: “Мало кто из них, если вообще кто-либо, в состоянии понять то, что читает, поскольку читает на  сербском (=славянском) языке, который не знает, и поэтому не понимают ни они, ни те, кто их слушает в церкви” (CS-V 1973). За декілька десятиліть  Еразм Генріх Шнайдер фон Вайсмантель стверджував, що основу красивої молдавської мови склала італійська і французька. Хоча як реально могла збагачувати французька мова без живого контакту, взаємообміну і взаємовпливу, без французів залишається загадкою. Потім добавив: “Інше взято у русів”. Оте інше доходить  до 2/5 (40 %) і підтверджує молдавська, румунська, українська філологія ( A. de Cihac; И.Богдан; Д.П.Богдан; В.Буганов; М.Сергиевский; Т.Ильяшенко; М.Косничану; И.Огиенко; Б.Тимочко). За його спостереженнями, молитви простолюдинам не були відомі. Люди в масі, багаторазово христячись перед іконами, “ не кажуть нічого, крім русинських слів: Господи, помилуй”. Більшість віруючих не могли пояснити навіть цих слів, але “Христос воскрес” та “Воістину воскрес” вони вимовляли теж українською (CS-VIII 1983). Звичайно, що це перебільшено і викривлено, бо романомовні волохи завжди були і залишились до нашого часу добрими і набожними християнами за вірою і, головне, духом Писанія. При цьому православні священники дійсно повинні були бути справжніми добрими батюшками і духівниками, щоб донести зміст, дух, мораль до тих, хто з дитинства володів “латиною”, і навіть малювали сюжети з Біблії на зовнішніх стінах церков. Це завдання виконала книга «Псалтир» митрополита Дософтея (1624-1693), що перекладена ним молдавською мовою. Але навіть тоді не всі романомовні молдовани вміли читати і, все рівно, потрібен був священник (див.Драго-Саси замку Нелаб).

         Мандрівники відмічали не тільки слов’янське минуле. Так угорський єзуїт Павло Беке в 1644 р. відмітив серед 10000 різноплеменних молдавських слуг (куртян) і русів (CS-V 1973). Через два роки боснієць-католик Марко Бандіні зафіксував серед мешканців країни немалу кількість українців (“рутенів”), яких від відрізняв від “московитів”(CS-V 1973). Показово, що в Яссах існувала ціла руська вулиця (Мохов 1964). А в Лапушні — торговому і адміністративному центрі Молдавії XV-XVII ст. всього пів сторіччя назад ще побутував мікротопонім “руська сторона”(Рикман 1954).

Відомості про значну долю українського населення наводив і Григоре Уреке. Він стверджував, що з жителів Молдавії майже третина розмовляє українською - “почти треть говорит по-русски”. За трактовкою літописця така ситуація склалась через переселення ще в 1498 р. Стефаном Великим більше 100 тис. українців з Поділля і Галичини (Уреке 1971). Цю картину доповнює і син молдавського гетьмана Мирон Костін (1633-1691), який в поетичній формі описав етнічну карту другої половини XVII ст. на якій українці займали Чернівці, Хотин і всю область Дністра, цинути (волості) Орхей, Сорока і на Пруті половину цинута Ясс, а також половину цинута Сучава (Полевой 1979). Ці українці названі ним нащадками жителів Покуття і Поділля, розселених тут легендарним Драгошем.

Димитрій Кантемір, татарин за етнічним походженням, не тільки розрізняв молдавських українців від польських, яких він звав “козаками”, але і стверджував, що руські в молдавських землях подібно до угорців, «обречены на постоянную неволю». Малась на увазі “вечинія” (від “вечин” - сусід) — залежний стан породжений нібито насильницьким переселенням українців з польських земель (див.Драго-Саси в битві під Обертином). Частково ці українці до XVII ст. забули рідну мову і розмовляли молдавською, а другі, особливо в прикордонних районах на півночі країни, зберігали українську — «рутенский говор» (Кантемир 1973). В цьому положенні з українцями (вирішенням національного питання Драго-Сасами) молдавські історики явно не можуть розібратись, бо в “Опису Молдавії” є відомості, які, на їх думку, суперечать повідомленню про несвободу українців. Зокрема серед трьох районів країни, які є ніби “державами в державі” названий Кимпулунг. Тут, у високогірній місцевості, знаходилось 15 поселень пастухів, які користувались “своїми власними законами і судами”. Коли мешканці гір не могли домовитись з господарем, вони “приймали заступництво поляків”. Показово, що автор розказує про два Кимпулунги: Молдавський і, як би ми зараз назвали, Український, а також використовує поняття “Рутенська провінція Кимпулунг”(Кантемир 1973). Сьогодні у місті Кимпулунг за 120 км від Бухареста, який був першою столицею Волощини, проживає аж три українця та один татарин, а рідною називає українську навіть один “румун”. Куди дивиться українське МЗС в Румунії.

         Така ж неоднозначна, на думку молдован, інформація у Кантеміра і про татар. З однієї сторони, з його слів, вони роблять висновки, що молдовани вважали “своїм обов’язком вбити турка або татарина” і не сприймали їх за людей. З другої сторони, говориться про хрищених синах «знатных татарских родов», які в Молдавії «были допущены к гражданской, военной и государственной службе» (Кантемир 1973). І не тільки вони були повноправними громадянами і мали всі права. Не будемо нав’язувати свою думку, але скажемо, що, для правдивого розуміння історії стародавньої Молдавії, молдавській науці потрібно ретельно розібратись з двома питаннями — теорією і застосуванням волоського права та практикою вирішення національного питання Драго-Сасами в Молдавії. Отже до приходу влади Османської імперії в Молдавії існували певні чіткі правила соціальної адаптації однакові для різних етнічних та конфесійних груп. Але ці правила не позбавляли представників цих груп ні їх прав, ні можливостей соціальної адаптації і входження до вищих кругів, хоч такі можливості випадали не за етнічним походженням, а за особистими якостями, професійними знаннями і умінням, тому стосувались в першу чергу окремих особистостей і невеликих груп.

         Залежність від Османської імперії та фанаріотський режим докорінно поміняв ситуацію в Молдові. В боротьбі з турками і ворогами вигасли прадавні шляхетні українські роди, в тому числі і Драго-Саси. Навіть неповний огляд матеріалів про три основні етнічні групи в Молдавії показує складність і суперечливість їх спільної історії. Якщо в другій половині XIV ст. волоські і українські стуктури стають формоуторювальними для молдавської державності, то колись провідний ординський фактор майже зникає. З занепадом господарської влади, ростом турецької залежності, зміцненням панства проходить інтеграція української прав’ячої верхівки в романомовне панське середовище, яке перетворюється на чільну силу. У панства без гербів татари перетворюються у відверто ворожу силу, а великій масі вкорінившихся, але уникнувших асиміляції українців відводять самий низький соціальний статус. Таким чином можна стверджувати, що Турецька імперія сприяла утвердження романомовної етнічної групи в якості провідної сили Молдавського суспільства. Для роду Драго-Сасів це означає, що османи через яничарство та фанаріотство намагались знищити, вихолостити істину молдавську душу (див.Духи роду Drag-Sas). Не змінив ситуацію і прихід в Карпатсько-Дністровський регіон Російської імперії. Українці хіба що змушені були змінити свою етнічну ідентичність на російську. В історичних перипетіях та за рядками кукурудзи, папушой, молдовани навіть не помітили, як українці в Молдавії стали “росіянами” і заговорили на «российском языке» — «языке интернационального общения». На щастя ці дві тенденції асиміляції не знайшли повної реалізації, але саме їх вплив призвів до збереження в сучасній Молдавії  нащадків стародавніх українців і зникненню татар (N.Russev). Правдиво описати історію Молдавії не так легко, як може здатися на перший погляд. Однієї латині для цього замало. Не всім професійним історикам це вдається. Щоб за калейдоскопом подій і фактів відчути і осмислити дух епохи становлення молдавської держави  «требуется  основательное и детальное знание языков болгарского, сербского, малорусского, польского, румынского, венгерского, средневеково- и новогреческого, албанского и, на конец, турецкого, а также из истории, политической и культурной жизни этих народов» (П.Сирку).

На цьому не ставимо крапку, а радше навпаки. Ставимо найцікавіше, найважливіше і, водночас, найскладніше  питання для будь-якого історика — “Що дав стародавній шляхетський український рід Драго-Сасів молдавському народу?” Саме відповідь на це питання і може бути висновком стосовно причетності і ролі Драго-Сасів в соціальній історії Молдавії.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.