Високо в горах Карпатах є таке стародавнє українське село Жупаня. Це в сучасному написані — с.Жупани, Сколівського району Львівської обл. Мало хто з істориків, карпатознавців, патріотів Вітчизни, громадськості і навіть корінних мешканців знають правдиву історію цього гірського села. А між тим їй більше ніж пів тисячоліття (500 років). Не беремося її описати детально, бо в селі ще є і сільрада, і культура, і бібліотека, а також місцеві небайдужі краєзнавці, але окреслимо певні загальновідомі штрихи до історії Жупані. Це потрібно хоча б для того, щоб оцінити вклад кожного народу в історію заселення (колонізації) Карпат.

Перша письмова згадка про українське гірське поселення Жупаня датується 1515 роком. Назва села походить від давньоукраїнського слова жупа, жупаня, жупанія (аналог з нім. марка), що означає не вид одягу, а середньовічну самоврядну адміністративно-територіальну одиницю. Це свідчить, на думку науковців, що село заснували вихідці з південних чи західних слов'ян. Вона стала власною назвою відомого стародавнього шляхетного українського роду Жупанських, які є однією з гілок лицарського роду гербу Сас - Комарницьких. Історія села Жупани є класичним прикладом заселення/колонізації Карпат українцями. В кінці XV ст. існувало приватне село Жупаня (Zupanie) засноване власниками сіл Комарників, Висоцька та Матькова. Назви цих сіл також стали родовими прізвищами. Всі згадані села знаходились у графстві лицаря Ванчі Волоха, яке перейшло у спадок його синам, зокрема, Турчанським, що мали свої частки. Вся територія жупи (графства, марки) і все що на ній було не державним, не королівським, а приватним і управлялось повсюди волоським правом, які і повелося віддавна у Драго-Сасів. (див.Драго-Саси в колонізації Карпат). У 1558 король Речі Посполитої Зигмунд Август обмінявся з Турчанськими на Кривку і частку в Жупані, подарувавши їм Топільницю. Цей обмін дав можливість у тому ж році надати Мартину Рогозінському солтиство в Кривці і Жупані. Задумано “королівський гамбіт” в Карпатах не просто так, а з далеким прицілом. Тобто ввести на приватних землях так звану королівщину. Тиміш Рогозінський наказав привести до Кривки переселенців, надавши їм волоське право. Колоністи, окрім податків які передбачені цим законом, мали ще три дні в році відпрацювати на ланах панських. У 1561 р. за підтримки короля Зигмунда Августа привілей на попівство отримав благочестивий Костя. Через десять років, а саме у 1568 р., Рогозінські з королівського дозволу передають Івашкові Кривчанському як звичайні обов’язки сільського голови, так і королівського представника (солтиса), тобто і військову службу в тому числі. За короля Яна III Собеського відбулась державна перевірка і опис земель. 6 листопада 1754 р. за привілеєм курфюрста Саксонії і короля Польщі Августа III Фрідріха влада пожиттєво перейшла до Яна Яворського-Мартича. Відома орендна плата за це село, яку сплачували королю у 1760 р., а також військовий збір. Тому  не можна казати, що поляки або австрійці не приймали участь в колонізації Карпат. І наочно бачимо як це робилося.  Михайло Грушевський згадує у своїй праці, що оскільки село Жупаня знаходиться на стику трьох областей: Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської, то Комарницькі перейшли гору і опинилися в районі Коломиї. Там вони писалися Жупанськими, де мешкають і тепер їх нащадки. В українського доктора історичних наук І.Смутка в 3-му томі про рід Комарницьких є посилання на Комарницьких-Жупанських згідно даних архівів. Робота з архівами — завжди як новий цікавий детектив. Особливо якщо звертати увагу не лише на кількість карет з львівського музею або залізних ліжок, а копати глибше — до лицарських справ. Це, як робота з руном на золотих прісках. Ніколи на перед не відомо чим завершиться детектив і яка золота крупинка чи величезний самородок на ньому залишиться в результаті пошуку. На червень 2020 року 98 чол. і 99 жінок носять прізвище Жупанський, але не знайдете жодного з них в Жупані. Майже всі мешкають в Івано-Франківській обл.  На це, очевидно, були свої вагомі, відомі роду, історичні причини — перейти гору. Але кому цікаві лицарські справи в питаннях честі, свободи, землі, віри.  Знаменитими представниками шляхетного роду є Олег Іванович Жупанський — український поет, перекладач, видавець, та його син Олексій. При совітах та “народній владі диктатури пролетаріату” не дуже розбирались в українській історії, поняттях і значеннях давньоукраїнських слів, таких як “Жупаня”, “Баня” (в угорському та румунському варіанті “Бая”). Тому записали примітивно, так як розуміли — Жупани. І за те подякуємо, що не переплутали з Кафтанами, бо були і є до тепер і такі українські шляхетні роди. Місцеві мешканці розказують таку правдиву історію. 17 березня 1939 на третій день окупації Карпатської України Мадярщиною мадярські жандарми гнали на перевал через села Нижні Ворота, Верб'яж, Завадка колони полонених, переважно галичан — вояків Карпатської Січі і передали їх польській прикордонній службі, яка розмістила полонених у підвалах своїх казарм. Наступного дня, 18 березня 1939 до сходу сонця полонені були розділені на колони, відконвойовані вліво і вправо від перевалу по лінії кордону приблизно на півтора-два кілометри і розстріляні на закарпатській стороні над селами Нова Розтока і Верб'яж, та між селами Петрусовицею, Жупанами і Лазами. Число розстріляних, за оцінками свідків, становило 500—600 полонених(В.Довгей 2006). Але не в українських вояків стріляли різного штибу окупанти. Вони стріляли і продовжують стріляти в українську історію, в мову і віру наших предків. А з Високого Замку не видно, що твориться у себе під носом. Ось через те і продовжуються дискусії, а хто ж освоював ті гори Карпати — німці, угорці, поляки тощо, лиш би не українці. Бо ж у них хоч щось написано, а у нас ні. Хто піднявся на висоту більше 500 м над рівнем моря, засновуючи нові гірські поселення. Чиї власне Карпати — українські чи московські. У кого вистачило духу, сили волі, честі і справедливості протистояти всім суворим викликам природи заради найціннішого дару на землі — свободи. Нагадаємо Жупанським та іншим Драго-Сасам, що коли музи мовчать і правдиві слова не пишуться чорнилами на папері, то Олег і інші українські лицарі змушені сьогодні їх писати власною кров'ю на полях реальних битв. Тож не дарма польський історик Ян Длугош говорив про них “... мужі правдиві, вправні, хоробрі, мужні...”. Це актуально і сьогодні. Важко було чимось здивувати “українських спартанців”— хоробрих чернігівських хлопців в обороні Донецького аеропорту. Під безперервним смертоносним вогнем їх не шокували ні бородаті чеченці-кадировці, ні круглолиці розкосі буряти з особистої охорони самого Чингіз-хана на сучасних танках, які вони дістали нібито з шахт, ні “ пси смердящі” з рижими борідками і звіриним оскалом, що знущалися над полоненими і катували українців не вперше, яким тамбовський вовк — друг, товариш і брат. Українських кіборгів з Чернігова шокувала щира українська колядка з Карпат - “де Христос родився...” виконана під гітару “Маестро” на Різдво в новому терміналі та диспетчерські вежі аеропорту м.Донецьк. На це здатні лише Драго-Саси, нащадки українських воєвод в сороковому поколінні. У бою під вогнем посад не випрошують. Командує і виживає тільки природжений, потомствений, мудрий воїн який здатен опанувати страх, організувати військо, командувати і берегти бійців. Бог і Україна послала їм такого навіть не командира, кадрового офіцера ЗСУ, а “завгоспа” з двома лицарськими гербами мало не з кулінарного технікума — обраного друга і захисника, якому допомагали і якого оберігали духи предків з Карпат. Історики будуть писати про військові “карети” себто марки бронетранспортерів, але йому не дісталося місця ні з своїми хлопцями, ні з “чужими”. Насилу втиснувся в переповнену сталеву машину і приїхав буквально на плечах побратимів. Всі очікували випускника Академії Генерального Штабу чи West Point у якого професія — захищати Вітчизну, а отримали викладача географії з аграрного технікуму, що “на героя і не вчивсь неначе”. Відомий комп'ютер з Royal Military Academy Sandhurst після введення всіх початкових даних з Донецького аеропорту, як і у фінську кампанію, видав, що в таких умовах воювати взагалі не можливо. Проте... Бійці, та і він сам ще не здогадувались, яку винагороду вони отримали за сміливість — в якого лицаря перетворився за дві хвилини, після молитви на злітній смузі, цей “викладач границь античних” і який оберіг, яку родову підмогу духів, з собою “прихопив” в критичний момент — якраз по одному на двох друзів вистачило. Цьому не навчать у жодній найкращій військовій академії і не опишуть в трактаті "The Art of War" — таланту мистецтва війни. Ось чому потрібно знати імена своїх предків, що допоможуть вистояти у скрутну хвилину. Над ним в аеропорту, здавалося, зібралися всі духи роду. Прилетіли навіть з Торонто. А вже він зі своїми духами, з тисячолітнім військовим досвідом предків (воєвод і гетьманів), організував, прикривав і оберігав роту тих, кого згодом назвали кіборгами, хоч вони насправді ніякі не кіборги, а українські спартанці, які як і в часи царя Леоніда прийняли битву за свободу, а не рабство в чужій імперії. Одним словом командував. Створив на “вишці” касту українських воїнів які воюють не зі страху, а з поваги, лицарської честі. І це не лише зовнішній збіг, або крилата фраза. Це глибинна, духовна, моральна і культурна суть греків і українців закладена від їх спільних предків аріїв-воїнів (див.Укри: Міф чи реальність?). Саме духи роду допомогли повернутися з аеропорту живим йому і українським спартанцям з Чернігова які майже всі, окрім шести із ста, вижили, вистояли і не зламались, не загинули у цьому пеклі. Таких воїнів поважають навіть вороги. Як казав Котляревський — “Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть, Там грудь сильніша од гармат, Там жизнь — алтин, а смерть — копійка, Там лицар — всякий парубійка, Козак там чортові не брат”. (рус) «Но велика награды той цена». Лицарями, а не парубійками, стали всі добровольці, котрі  поряд з ними, як герої захищали маленьку крапку на карті — український аеропорт. На жаль, більшість з них посмертно. Не всі, хто сказав: “Так, я люблю Україну”, мали таку потужну духовну броню, щоб повернутися живим. Повернутися зі щитом, а не на щиті. Слава героям!

Безбожники можуть заперечувати і казати, що це все видумки і фантазія. Але чисті факти красномовно свідчать саме про силу духу. Де ще в світі є така нація, яка перетворила цивільний аеропорт у фортецю. Де ще бійці у “вогонь смертельний” беруть з собою гітару. Хто під неперервними обстрілами у “холоді і бруді в руїнах” співає колядки про Христа і вічні людські цінності. Хто при цьому береже і боїться потурбувати спокій близьких і рідних. Чиї ще лицарі “грають шахматну гру” зі смертю і перемагають. Хто повернувся живим. У кого вся “грудь в крестах, а псячі голови в кустах”.

Але де той “поет нещасний”, що має талант до віршів “не позичений, а власний”, який напише сучасну “Давню казку”, але не про Бертольда, а про своїх рідних лицарів. Про тих, хто пройшов “Марусин полігон”, “Піски”, “Щастя”  перед тим як стати лицарем. Однак, де ще так привільно лукаві розповідають народу давню казку про те, що їм завжди чогось не вистачає: то нафти, то газу, то грошей, смоли, кадрів тощо. Очевидно, що дійсно чогось важливого таки бракує. Певно на літеру “S”.

Вони одягали зібрані зі всього світу волонтерами різноманітні каски — італійські, німецькі, американські сталеві і кевларові шоломи. Може варто, по завершенню війни, їх приодіти в смушеві шапки з жовто-блакитними шликами і сині/червоні жупани з гапликами з лівої сторони (не путати з каптанами). Щоб вітер не холодив (рус) «былую рану». Щоб стояли, як і колись, плечем до плеча з тими у кого червоні шлики і чорні жупани. Не за ковбасою по 2.20, а за свободу понад усе. Ось для чого потрібно українцям знати історію невеличкого українського гірського села Жупаня та йому подібних. А майстрам слова і пера, поетам і письменникам з роду Жупанських, Ільницких та ін. ще конче належить написати епічну поему про давніх і сучасних лицарів. Героїв. Саме це проглядається у стробоскопічному ефекті зовсім не святкової ілюмінації з “вишки” Донецького аеропорту та високогірної Жупані.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz,

Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.