Тридцять років держава Україна намагається створити великий герб, але все ще знаходиться у творчому процесі. Чому українським художникам ще десять років ходити манівцями? Чому незважаючи на чотири офіційні спроби та шість Президентів досі не репрезентована наша держава у великому гербі? А відповідь, за всі ці роки пошуків, вираження, втілення в художньому образі ідеї Михайла Грушевського про великий герб держави, доволі проста і наразі вже проглядається досить очевидно. Вона полягає в простих і прозаїчних житейських речах. По-перше, у неправильно поставленому перед художниками завдані, а по-друге, в неправильно організованій організаційній роботі. В результаті все більше і більше страждає справа.

Розглядаючи представлені проекти, стає зрозумілим, що художники намагались догодити не істині, а формальним вимогам Верховної Ради 90-х років. Виконати певні нечіткі і неповні умови, щоб отримати першу премію, а зовсім не творити високі матерії —  втілити віковічну українську мрію, виконати заповіт. У цьому їх помилка і приреченість тих потуг та проектів. Вони й ніби старались втілити проект самої великої мети, ідеї, духу за допомогою галицького лева та козака з мушкетом, а це велика помилка. Бо ці символи не виражають всю глибину і сутність ні української національної ідеї, ні української державності. Тому їх проекти гербів виходили недомальованими, недоспіваними, недосказаними і звісно, що сприймаються суспільством та комісіями як сирі і недовершені. Масло у вогонь, як це не парадоксально, підливає оргробота, тобто і конкурсна комісія, так звана герольдія, що складається чи то з шести, чи то з дев’яти “академіків”, які зосередились на лапах лева і ширині його кроку та інших нюансах. Але скільки би їх не було, вдвоє чи втроє більше, однак це не зарадить справі, бо це не їх парафія і не їх компетенція виражати і втілювати національну державну ідею. Попросту, це завдання не їх рівня. Ця комісія має повноваження і експертні можливості у сфері форми і буття, а не духу і ідеології, тому і результати її роботи приземлені і формальні, а на виході немає достойного проекту Великого гербу. Як уже розглядалося, в організаційній роботі над проектом гербу має працювати не одна комісія, а, принаймі 8-9 і кожна на своєму рівні, і кожна вирішувати свої завдання, при цьому вони мають не перешкоджати і ставити палки в колеса, а допомагати і синтезувати велику ідею на все вищий і вищий щабель, на більш відповідальний і узагальнюючий рівень, відповідно до спеціалізації і компетенції. Це і називається правильна, наукова організація роботи та систематизований підхід для комплексного вирішення проблеми. Таким чином, всі проекти гербу, де крупним чином, гіпертрофовано зображено лева і козака “грішать” недосконалістю і недостатнім розкриттям основної державницької ідеї. Вони, по простому кажучи, не відображають достатньо повно ні минуле, ні сучасне, ні майбутнє України і цьому їх основна вада.

Проте є ряд проектів, які все ж таки носять таку-сяку національну ідею і не грішать однобокістю і недосконалістю у відображені ідей минулого і майбутнього, але герольдія за формою не побачила змісту і разом з водицею вихлюпнула з купелі народження і хрищення великого гербу і дитинку. Тобто є ряд проектів гербів, які все ж таки після удосконалення і приведення у відповідність художньої форми можуть бути запропоновані на більш високий ніж геральдичний (дотримання формальних вимог геральдики) рівень. Цілком зрозуміло, що найвищим рівнем у цьому питанні, найкомпетентнішою комісією є рівень ідей, ідеології, філософії, духу (див.Великий герб очима Драго-Сасів). Щоб багато не сперечатись про сутності, великий герб має бути таким, щоб його міг благословити Вселенський Патріарх. Його, умовно, можна порівняти з коронами які колись давно роздавали Константинополь та Рим. Але духовною короною держави. Відповідно і комісія має складатись з Венеціанських, Сіонських, а у нашому українському випадку, Афонських і, насамперед, Печерських мудреців (теологів) які здатні осягнути та розкрити глибину державної проблематики — як велику ідею великого і древнього народу, спрямувати і втілити її у великий герб. Тобто рада наймудріших які відповідають за все і на все, але головне за майбутнє представлене у гербі.

 На щабель нижчий рівень це комісія з державників, політологів, дипломатів. Це так би мовити діючі теоретики і практики існування державності і виразники та носії державної ідеології та ідеї в сучасних умовах, в сучасному світі. До них відносяться, на сам перед ті, хто вистраждав ідею, хто за неї проливав кров (Гордійчук і військові лицарі), хто за неї сидів по таборах і в’язницях але не зламався (Степан Хмара та інші дисиденти), хто в поті чола розбудовав цю державу, хто за неї проливав піт, не досипав ночей і віддав на це кращі роки свого життя. Тобто ті носії державницької ідеології, які тут і тепер поклали все (ну майже все) на те, щоб було “Україна понад усе” не на словах, а на ділі у своїй практичній роботі. Ось ця комісія відповідає за сучасність у великій Україні, у її представлені у проекті Великого гербу. Від них залежить, що ми побачимо, руїну чи парость виноградгої лози. Гниль, цвіль і хаос, чи молоді пагінці, ніжні паростки нового світлого і прекрасного, надію кращого майбутнього держави. Як казав Омар Хайям: (рус) “В одно окно смотрели двое. Один увидел дождь и грязь./ Другой — листвы зелёной вязь, весну и небо голубое./ В одно окно смотрели двое.”

Ще на щабель нижче, але від того не менш важливішим, є рівень народознавців, істориків, мистецтвознавців. Це той рівень, який цілком і повністю відповідає за всю нашу багатовікову спадщину з моменту створення Світу, з моменту коли ми, як народ стали Homo sapiens, з моменту наскальних малюнків, поробок ужиткового мистецтва і письма. Це наша багатюща скарбниця предків, наша повна чаша, наші стовпи і фундамент на якому стоїть культура, духовність і мораль, весь сенс сьогоднішнього і майбутнього існування. Тобто все те, що відображається у великому гербі як минуле народу і держави, як її цивілізаційні і історичні досягнення. Це її багатство, нарядність, убранство, тобто ті шати, краватики, костюми та одежі які вирізняють нас як націю, які роблять і з пенька панька. Як говорять — “Наряди пенька, стане схожий на панька”. Скажемо одразу, що жоден з запропонованих проектів не пройшов повністю і безапеляційно цей рівень національного колориту, тюнінгу, дизайну, стилю і лише поодинокі намагались це хоч якось представити саме на рівні великого герба, але були майже одразу відставлені за браком виразності вираження ідей та ідеології. Тут є над чим працювати, але, на щастя, це легко виправляється і удосконалюється, бо це є уже справа техніки і технологій, а не духу і ідеологій.

         Тепер перейдемо синтезу, до розгляду тих проектів, які показали внутрішню сутність та містять ідею достатню, щоб стати предметом розгляду політолога і вище. Одразу наголосимо, що не будемо давати жодних оцінок. Не будемо казати це добре чи погано. Не будимо підтримувати, або навпаки поганити жодного автора, жоден авторський колектив або школу, в цьому академіки мають значно більше досвіду. Не будемо  це робити не тільки по відношенню до людей, а так само відсторонено і неупереджено постараємось розглядати і ідеї. Спробуємо об’єктивно і неупереджено поглянути на факти, що проглядаються у 30-ти річній роботі над проектами великого гербу. Одним з таких проектів, що вибивається, вирізняється з загального ряду побудованому на неправильній, обмеженій і тендеційній постановці завдання перед художниками у створені проекту великого гербу є проект Івана Турецького і ще один дуже схожий варіант. Ці проекти містять ідею, яка виходить за межі технічного завдання 90-х років. Мова йде про проект, який має такі символи — малий герб, як знак Рюриковичів, “дівку з букетом” і козака з мушкетом. Отже ми бачимо по факту триєдину композицію яка ніби сама промовляє до українського суспільства та світу словами неодноразово сказаними живим класиком української політології — Вадимом Карасьовим. В ній образ держави, образ України постає у вигляді дівчини. Але не просто дівчини, а дівчини яка перебуває, як Україна у досить невизначеному стані, у стані вибору, на певному роздоріжжі. І з цим частково, чи повністю погоджуються всі українські політологи коли говорять про українську стратегію, український вибір, українську мету або ідею на даний час, сьогоднішній день уже 30 років. Це проявляється і в політиці спочатку нейтральності, згодом багатовекторності, потім європейського вибору і стратегічного партнерства. Цю ідею дуже влучно, випукло, рельєфно і гостро висловив, з точки зору (рус)”деньги говорят”, відомий бізнесмен Евген Балашов. Він умовно порівняв нашу державу в теперішньому стані з дівчиною на виданні, яка думає і розмірковує, якого б це багатого жениха (Івана, Сема, Сміта, Шмідта, Франсуа тощо) собі обрати на майбутнє, щоб не прогадати. В цьому сенсі проект гербу Івана Турецького читається так: малий герб, як центральна фігура це прапрадід Рюрик, козак з мушкетом уособлює батька з козатчиною, а дівчина сучасну Україну. От і вся сім’я на загал. І у цьому тріо саме дівчина, саме Наталка Полтавка відіграє провідну роль, є тією першою скрипкою яка грає свою мелодію. Вона уособлює Україну тим, що її риси характеру відображають ідеологію і певний світогляд держави. З однієї сторони вона сильна і незалежна, нікому не прислуга і не рабиня, а з іншої сторони вона не претендує вийти заміж за Івана, бо вона не така, як персонаж з гербу Равіч. Україна і її дівочий образ не претендують щоб приборкати, усмирити і  приручити ні бурого, ні чорного, ні білого ведмедя. Вона геть не схожа ні по характеру, ні по духу на німкень, які були російськими, австро-угорськими імператрицями та польськими крулівнами. Її ніби і цікавить багатий заокеанський жених, який має гроші, але і бути у нього служанкою вона не згодна. Може тому вона шукає собі рівню в Євросоюзі, бо як казала Наталка Полтавка — знайся кінь з конем, а віл з волом. В цьому і вимальовується українська ідея на сучасному етапі розвитку державності. А доробити, відшліфувати і прикрасити цей проект до найкращих світових зразків великого герба, щоб він успішно пройшов мистецький рівень, звісно, можна і не представляє жодних проблем. Однак, наперед, завчасно відомо, що у такому чистому виді ні “дівка”, ні ідея не подолають найвищий рівень, бо обирати потрібно не гроші, а свободу. Тобто не “сіюмінутну” вигоду, черговий транш і позику чи подачку, а найвищі цінності, бо життя прожити — не поле перейти. Ще один проект цього типу містить частину сонця з променями у верхній частині щита, але це не дуже сильно міняє суть справи. Сонце, всесвіт як і сім’я “танцюють” навколо України в образі дівчини. Ось яка ідея проглядається/читається у проекті Івана Турецького і чим він вирізняється від основної маси проектів.

         Є ще один проект, який має глибокий зміст, ідею і сутність української державності та держави. Це не худужньо-ідеологічний, а історико-ідейний проект, який теж був попередньо відкинутий без належного розгляду та доопрацювання через різкий контраст і невідповідність змісту і форми. А даремно, бо всі ідейні, духовні проекти заслуговують на детальний, а не тільки геральдичний розгляд, та художнє доопрацювання. Мова йде про так званий історичний проект великого гербу, який був представлений і розроблений  авторською групою з Олегом Однороженком. Насправді це декілька проектів, які можна умовно об’єднати в один за суттю та ідеологією. Він теж містить загальну хибу пов’язану з козаком, і левом, тобто неправильною постановкою і розумінням завдання, однак у цьому проекті міститься важлива і перспективна ідея, яку пропустила, “прошляпила” вся герольдія при встановлені свого висновку. Сильна сторона цього проекту великого гербу у класиці, у класичному підході до геральдики великого гербу. У проекті зібрані всі українські герби, всіх українських і братніх по справжньому народів у просторі і часі. В цьому його унікальність, виразність і традиція у первісній класичній формі. Це, ці герби,  мовою малюнка говорять, що ми сильна, багатовікова і вельми багато етнічно різно представлена нація, потужна і по справжньому велика держава яка має свою гордість, яка має свою історію, яка має свою землю і свою Вітчизну, яка має свою правду і свою волю, яка має свій рядок у Святому Письмі. Ці герби, зібрані у одному великому гербі промовляють, що ми народ, який має свою ідеологію і божественну мету, призначення і своє слово у цьому світі. Ну ніхто ж не стане заперечувати, що в силах ООН українці найкращі миротворці з усіх народів. Це вже доконаний факт, бо такими вони є по своїй природній суті, внутрішньому єству. І цього у них не забереш і нікому не добавиш. Бо українці, перед тим як стріляти, думають не лише про себе, а про всіх і навіть своїх ворогів. І це виражено у проекті Олега Однороженка у великій і наочній ідеї України як продовження і наступниці візантійської ідеї, трансформації візантійської імперії в теперішньому світі. Це стосується і духовного, і державницького, і політичного спадку. Тепер, на сучасному етапі розвитку суспільства, уже не греки, а українці претендують (як і раніше, як і багато століть поспіль) на візантійщину у хорошому і широкому розуміння цього слова. І в цьому наша сила і перевага над сусідами, бо ми такі по суті, від природи. Бо така наша віра і мораль. Один українець, який виїхав у USA в 90-х по “зеленій карті” підмітив таку деталь. Йому чорний робітник американець якось сказав: “Ти, хоч і білий, але такий же добрий, як і ми”. І в цій доброті і справедливості, можливо, і полягає суть українського характеру.

Чому ж проекти великого гербу Олега Однороженка і команди були відкинуті комісією? Справа в тому, що вони надто сильно відрізнялись від інших проектів самим принципом художнього оформлення. Настільки сильно, що внутрішній зміст прийшов у протиріччя з художньою формою. А форма цих проектів дійсно вирізняється оригінальністю. Було вибрано круглу форму великого герба. Можна провести аналогію, порівняння з круглою формою герба Радянського Союзу та формою щита лицаря-батира. Але СРСР була дійсно на пів, на значну половину і в духовному плані азійською державою, тому кругла форма монгольського, татарського, а загалом азійського щита для тієї держави цілком підходила і була природною. Досить глянути на картину Михайла Авілова Поєдинок Пересвіта з Челі-Беєм на Куликовому полі, щоб дізнатись хто є хто і прослідкувати певні мотиви. Для нашої держави характерні не круглі легкі щити кінного лучника, татарина, монгола з азійських безмежних степів, а своя унікальна форма щита воїна піхотинця, яка якраз досить своєрідна і виникла через необхідність захисту і оборони у відкритому полі від нападу легкого озброєного вершника. Багато в чому саме завдяки такій формі щита Смоленські полки вистояли під ударами важкої броньованої кінноти німецького ордену на полі Грюнвальду (Жальгеріс) та новгородське руське військо в льодовому побоїщі.

Іншим художнім новаторським рішення проекту Олега Однороженка було не традиційне, а оригінальне, ексклюзивне розміщення малих щитів, тобто історичних щитів руських земель. Вони вистроїлись по колу назовні, чи в середину у вигляді соняха, квітки з розкритими на зовні, загостреними пелюстками. В поєднані з великою кольоровою гамою традиційних гербів, що дуже красиво, надзвичайно добре само по собі, художник отримав ефект яскравості, веселки, надзвичайної легкості та життєрадісності. Великий герб завдяки цьому перетворився  в настільки легкий, що внутрішньо, асоціативно межує з легковажністю, тобто в (рус) “цветик семи цветик”, що для держави і комісії видалось занадто революційно і незвичайно.  Окрім того, фізично не з’єднані і не обмежені малі щити, які ніби тримаються центру лише завдяки закону Всесвітнього тяготіння.  створюють одночасно і ефект сонця, але розкладеного через призму в спектр, і ефект розфарбованого веселого і милого їжачка з настовбурчиними колючками. Це намагались дещо згладити окантовкою в одному з варіантів проекту. По суті таку строкатість і відцентровість ми спостерігаємо на практиці у так званій децентралізації під час війни та феодальному дроблені країни при сучасному недолуго організованому місцевому самоврядуванні з елементами анархії та махновщини. В цьому сенсі, цей проект виявився, по факту, пророчим в короткотерміновій перспективі. Таким чином, якщо перенести з картини на килими і гобелени, ми отримали круглий різнобарвний строкатий килимок, лоскутну попону на пуфік, а не розкішний гобелен, як карту України, карту спадкоємиці імперії,  солідну карту великої країни яка здатна показати свою велич і приструнити, поставити на місце занадто самовпевнених іноземців. Проте герольдія не побачила, пропустила повз увагу внутрішній потенціал класичного історико-культурного рішення проекту і не запропонувала його втілити у класичні, імперські формі великої, різноманітної і різнобарвної країни, що є звісно недопрацюванням поважної комісії, а не істориків та художників. Тому що це вже інший, більш високий щабель. А проект спіткнувся і застряг на рівні герольда та психолога.

 Таким чином ідея Олега Однороженка, яка полягає у представлені на великому гербі держави всіх її малих гербів правильна і може бути рекомендована для успішної реалізації в класичному варіанті як золоті пластинки, дорогоцінні лусочки на броні китайського чи японського полководця, лицарському щиті держави, а також гобеленом і водночас мапою у просторі і часі, землями і народами у стража наших прав.

Якщо ж ми хочемо перетворити існуючий гобелен, або інші проекти з хибного завдання на великий герб, то слід звернути увагу на внутрішню логіку і потаємний зміст, те слово яке зашифровано у варіанті з трьох геральдичних фігур в основі. Це слово дуже поважне і дуже старовинне як саме людство. Проте воно не те. Не те, що виражає нашу державу. Воно підходить і не зачіпає за живе, не турбує стару номенклатуру, як власне і заборонену компартію яка її і несвідомо придумала/вписала, однак вона не влаштовує духовних, творчих людей і широкі маси якраз через ту невиказану словами потаємну сутність. Як казав Тарас Шевченко: “Ну що б, здавалося, слова.../ Слова та голос — більш нічого./ А серце б’ється — ожива,/ Як їх почує!.. Знать, от Бога/ І голос той, і ті слова/ Ідуть меж люди!...” Судіть самі. Є композиція з трьох геральдичних фігур — сокола з малого герба в центрі, лева та козака з мушкетом, які в даний момент тримають реально і фігурально цей основний елемент. Не будемо повертатись в минуле, але герб і відрізняється від простого малюнка зашифрованим у ньому потаємним змістом. Тому поглянемо, що може статись за мить, у майбутньому. Завдяки стійким і усталеним асоціативним зв’язкам, ми можемо запитати: “А чому в тебе, леве (вовчику), такі великі червоні, випущені назовні кігті?” “А чому в тебе, леве, такий великий закривавлений язик?” Звісно він не такий великий, як на суто німецьких гербах, але достатньо великий і суть така ж. Це не той галицький лев, який дряпається на скелю, трудиться і пітніє, що аж захекався і висолопив язика. Швидше це лев у пошуках і передчутті поживи. Можна запитати (і ми точно знаємо відповідь) козака з мушкетом: “Набої вже готові?” Більше того, за класикою жанру по Станіславському, рушниця яка висить на стіні має обов’язково в якийсь момент вистрілити. Очевидно, що в майбутньому. Куди і у кого? Так от, центральна геральдична фігура — сокіл в польоті, окрім того, що називається малий герб, ще і менша геометричними розмірами, фізичною вагою за лева і козака з мушкетом. Мисливці відносять її до дрібної здобичі. Нею не наїстись. Але не важко здогадатись, на кого в наступну мить накинеться дикий звір, на козака з зарядженим мушкетом, чи на сокола, якого тримає майже в руках. Та і козак з мушкетом, як (рус) “человек с ружьём” може в будь-який момент вистрілити. От і маємо  увертюру, прелюдію перед можливою драмою або трагедією. А це, звісно не наш символізм, не наше покликання і вибір. Голосом лицарським герольда це читається: “ На лови, на лови, кігті і набої вже готові!...” Великі лови.  На кого облизується лев великим закривавленим язиком? На святе, яке ми розшифровуємо словом ВОЛЯ. Отже потаємний зміст, внутрішня логіка тих проектів великого герба і гобелена з кабінету стража наших прав одним словом читається і розшифровується як ЛОВИ, ПОЛЮВАННЯ, ОХОТА. Звісно що це художньо-смислове рішення протирічить суті і духу українського народу, нашій меті і всесвітньому образу наданого вищою силою який пронесений через віки і прямує в майбутнє людства — “Мир вам люди, живіть з Богом.” Саме тому проект великого гербу Івана Турецького має інший зміст, інше потаємне слово, іншу суть, бо дівчина заміняє дикого і зажерливого лева не притаманного українській сутності і водночас урівноважує козака з мушкетом. Щоправда, теж не відомо у кого вистрелить мушкет, якщо козак сильно розгнівається, або хильне зайвого, чи з необережності. У того хто літає, чи в того хто “пиляє”?

         Таким чином, виникає логічне питання — а може ні лева, ні козака з мушкетом взагалі не має бути на великому гербі. Відповідь — має бути представлено. Але не так, як в проектах, де попались у хитромудрі тенета, у хибне русло, хибний слід і колію зашореності і рутини художники. Саме тому справжні творці і винахідники перед роботою, вирішенням якоїсь важливої проблеми, не читають і не підглядають твори і напрацювання попередників, щоб не повторити їх помилки і не збитись на манівці. І лев і козак з мушкетом мають бути, але представлені на своєму, на належному їм місці. Як каже народна мудрість (рус) “Всяк сверчок знай свой шесток”. На припічку. Тобто в малих гербах відповідних земель. Там вони нікому не загрожують і не заважають, а навпаки доповнюють і підсилюють. Тоді і настає гармонія між гербами, символами і зображеннями на них представленими. Отже проблема не в геральдичних фігурах, а в розумінні і постановці завдання художнику.

От чого дійсно потребує великий герб, то це розкішного золотого окладу з багатою рослинністю в стилі українського бароко, а то в проектах якісь рідкі та скупі, неначе поскубана борода у старого монгольського діда. Але хіба ж це справжня проблема, щоб втілити великий герб в коштовному металі.

Wolodymyr de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.