В історії Української Православної Церкви золотими літерами вписано ім’я Петра Могили, як одного з її найбільших засновників та оборонців, а за великі заслуги перед українським народом та українською Церквою він названий Великим Митрополитом Київським в титулатурі. Звісно, що активність Петра Могили постала з нагальних поточних інтересів і невідкладностей життєвих потреб. Ці інтереси, завдання, проблеми, виклики життя призводять до бажань і устремлінь які ми сьогодні, з висоти сторіч, бачимо в результатах зробленого, в результатах духовної праці Петра Могили. І ці здобутки, як результат подвижницької, праці на перший погляд видаються ясними і простими зовні. Однак так лише видається з боку, бо під цим таємниця. Як казав митрополит Іоан: “Ця таємниця в глибинних догляданнях грунту, з якого виростають наші розуміння, наші відчування, які визначають наші рухи в майбутність”. А також і в тому зерні роду, що попадає на доглянутий грунт, але це вже більш суб’єктивно.
Українські історики вперто не бажають визнавати очевидних фактів. З приходом монголо-татар у 1240 році українська державність в Києві та центральній Україні занепала і перемістилась на захід, в Галичину та Волинь у вотчину короля Данила Галицького. В той же час інтенсивно почала розвиватись проукраїнська державність в Закарпатті (Угорське королівство), що призвело до процесу званого українською колонізацією Карпат і, зрештою, до виникнення проукраїнських князівств де державною і церковною мовою була староукраїнська, віра православною, закон з власною унікальною правовою системою знаною як волоське право (див.Драго-Саси в колонізації Карпат). В той час, коли українська державність виростала, творилась і утверджувалась в Карпатах (Валахія, Трансільванія, Закарпаття, Молдавія (див.Драго-Саси в Богданії. Moldavia)) державність рюриковичів продовжувала занепадати і це тривало до перемоги литовців — князя Ольгерда на Синіх Водах у 1362 році. Не українці, а литовські князі почали відновлювати українську державність у Києві, або як кажуть “від моря до моря” у складі Великого князівства Литовського. Невдовзі після перемоги над німцями/тевтонами у Грюнвальдській битві (1410) Польща і Литва уклали союз, утворивши Річ Посполиту. При цьому поляки прихоплювали українські землі (див.Vancza Valachus zbieracz ziemi Polski), поширюючи свою владу і нав’язуючи “огнем і мечем” католицьку віру. В це же час українська державність в Молдавії утвердилась і зміцніла, добилась значних військових успіхів в обороні земель і православної віри, особливо за Стефана IV Великого (Стефан чел Маре — молдавською), і таким чином до 1531 року претендувала на роль збирача українських православних земель (див.Драго-Саси в битві під Обертином).
Отже, треба чітко знати, що в Молдавському князівстві, звідки походить рід Могили правили, тобто були воєводами і господарями ніякі не румуни і не романомовні волохи, а українці з Закарпаття — Богдан з Кухня (див. Драго-Саси замку Нелаб). Тобто в Молдавії в так звані “темні віки” була українська державність, яка через українську мову і культуру, православну віру, один і той же український народ була не байдужою, а дійсно братньою до долі українців в землях колишньої Київської Русі, надаючи допомогу в захисті від татар та підтримуючи православну віру в сусідніх українських землях (О.Однороженко). Таким чином є історичний факт, що українська державність уже з XV ст йшла в українські землі з Карпат, з Молдавії, з Галичини і несли її українські роди — герб Драг-Сас, Корчак, Мушати, Побуг. Могила та ін. (М.Дністрянський).
В польських гербівниках є декілька гербових легенд про походження роду Могил. Всі вони розходяться і мають більше літературний характер ніж правдиво відповідають істині. Наприклад, легенда про походження від римського роду патриціїв Сцевол, або від когось з візантійських імператорів. Про походження самого прізвища існує декілька здогадок і припущень. Наприклад, Спаський вважав, що воно за своїм філологічним змістом відповідає слову mohila, це як князі Холмські — від слова холм. Несецький твердить, що предки були завзяті та хоробрі і насипали над Дунаєм могили над трупами ворогів. З Молдавсько-Волоської Хроніки кінця XV ст Плаузов взяв гербову легенду Могил, яка видається найбільш достовірною/правдоподібною. Під час бою між мадярськими і молдавськими військами в 1486 році під молдавським воєводою Стефаном IV або Великим (господар 1458-1504) був нагло забитий кінь. В цей час недалеко від воєводи був герольд на ім’я Пуріг. Він запропонував Стефанові свого коня, а що воєвода був низький на зріст (насправді Мушати і Драго-Саси, як і більшість українських закарпатців, середнього зросту) мав сказати: “Дозвольте, господарю, служити вам замість гірки”. Сівши на коня, Стефан ніби сказав: “З гірки зроблю тебе могилою”, себто рукотворною горою, курганом у степу. На лівому березі Дністра, вище стародавньої молдавської переправи через річку в районі Бендер з молдавської сторони добре видно кургани (більше сотні поблизу одного тільки Ямполя). Це багатоярусні насипні поховання курганного типу, наприклад біля села Пороги, сарматського царя Енесмея, над яким археологи, а головне під ним знайшли і розкопали ще ряд поховань, аж до кам’яної доби включно. Після того Пуріг не відходив від Стефана і в одній з сутичок змагався і переміг начальника мадярських військ Краіута і на доказ подав Стефанові його голову. Після походу Стефан позвав Пуріга в столицю Сучаву і перед боярами сказав: .,Ти тимчасово був для мене гіркою, я підвищую тебе в могилу і відтепер ти будеш називатися цим прізвищем. В час бою ти віддав мені свого коня, я нагороджую тебе п'ятьма вотчинами. Ти приніс мені голову Краіута, я поздоровляю тебе з становищем великого армаша і даю тобі в заміж доньку румунського парколаба, якого убили мадяри" (С.Палаузов, С.Голубев). Зауважимо, що слово “пуріг” перекликається з сучасним українським “поріг” в значені сходика, східці, підніжка, підвищення, горбик, пагорб, насип, могилка тощо, але це вже парафія філологів.
Професор Державного Архіву в Бухаресті Onciula в документі 1491 року віднайшов першу згадку про Козьму Могилу. Далі підпис чашника Могили зустрічається на грамоті господаря Стефана VI, виданій у 1499 році, а також у грамоті воєводи Богдана в 1513 році, виданій хотинському парколабу Гринковичу на село, як повноважного свідка у цій справі. Можна зробити достовірний висновок, що Могили мали заслуги і авторитет в Молдавії та входили в боярську раду при господарі Стефані. Уже в 1534 році Мойсей Могила зустрічається в числі трьох претендентів на Молдавський престол, якого підтримував семигородський (трансільванський) воєвода Стефан Майлот. Його В.Сенютович-Бережний розглядає як вихідця з Семигороду, чого не могло бути (Т.Міненко, 1954). Помилка могла виникнути тому, що в Молдавії, Валахії і в значній мірі в Трансільванії (Семигороді) правили і представляли провідну еліту українці, які мали між собою родові зв’язки (зокрема, Драго-Саси, Мушати, Басараби тощо). Це і виражається таким чином в працях генеалогів та геральдистів. Між 1546-1559 роками в українсько-молдавських підтверджувальних грамотах знаходимо підпис Воскала Могили, ймовірно, сина Козьми, в звані хотинського парколаба, а пізніше як гостельника при молдавському воєводі (Archlva istorlca, том. І; Chronica Romanulul). А ось взагалі чудовий пасаж. В цей самий час у 1542 році зустрічається підпис Івана Могили, діда нашого митрополита Петра Могили. Іван Могила був хоробрим лицарем і прославився в Угорщині. В 1563 році він стає високим державним чиновником — логофетом молдавським, тобто головними писарем, або керівником князівської державної канцелярії за европейською термінологією. А це означає, що він був не просто грамотною людиною, яка володіла декількома мовами, а те, що мусів досконало володіти староукраїнською мовою, яка була державною на господарстві, тобто в князівстві, як в світському так і в духовному житті держави. А це означає, що його рідною мовою мала бути українська, тобто Іван Могила був не мадяр, румун, циган, татарин, романомовний волох, поляк тощо за етнічним походженням, а українець. Для Молдавії це не важливо, однак для посади принципово. Драго-Саси вирішили національну проблему ще з 1359 році і всі жителі князівства називались землянами молдавськими аж до тепер і не ділились за національним (етнічним) походженням, а були рівним перед законом який діяв у країні, тобто волоським правом (див. Драго-Саси в соціальній історії Молдавії). І це (етнічне походження логофета) дуже легко перевірити, бо українські науковці навчились дуже точно визначати хто, українець, чи романомовний волох писав або переписував документи (слов’яно-молдавські грамоти) або церковні тексти за характерними непомітними помилками, які допускали переписувачі рідною мовою яких була романська. Все ж таки між українською (слов’янською) та романськими мовами дуже значні відмінності і навіть найкращі та найздібніші учні, яких господар Стефан Великий посилав учитись за державний кошт у Грецію (Солунь, себто Салоніки), Болгарію, Семигород, Хорватію, Сербію та інша православні центри науки, опісля допускали помилки, що свідчить про те, що їх рідна мова була романська, а отже і про їх етнічне походження (див. SAS у золотий вік Молдавської Церкви). Ось як сам Єремія Могила у своїй грамоті Скульському монастиреві, перечисляючи своїх родичів, говорить про свого батька: "Іоаннъ Могила лагафетъ, иже въ иноческомъ житіе Іоанникіе нареченъ" (Грамота в Chronica. Romanulul). Олександр Лопушану дуже поважав Івана Могилу за адміністративні здібності і доручив йому управління цілим князівством. Іван Могила одружився і мав четверо дітей: Маріану, Єремію, Григорія і Симеона, батька нашого митрополита. Український дипломований доктор з генеалогії В. Сенютович-Бережний каже, що його жінка була з дому господаря Молдавії Петра IV Рареша (Безбородого) сина Стефана Великого (див.Драго-Саси в битві під Обертином), тобто з дому деспотів Стефанидів і була сестрою жінки воєводи Олександра, але протилежно цьому С.Голубев твердить, що вона була сестрою Олександра. Факт полягає у тому, що вона була носієм традицій Драго-Сасів (Мушатів) і передала своїм дітям українську мову і культуру, українське виховання і православну віру (див.Мова роду Drag-Sas). Як ми вже цитували, на схилі своїх років Іван Могила залишив державну службу і прийняв чернецтво з ім’ям Йоанникія. Саме завдяки такому міцному українському державницькому фундаменту, популярності і високому становищу з роду Могил вийшло кілька господарів Молдавії і Валахії. Цьому сприяла і особиста трагедія Петра Рареша, який змушений був віддати власного сина в заручники туркам, які духовно скалічили нащадка дому Стефана, відірвали його від проукраїнського і православного виховання, зробили духовним і моральним покручем/яничаром молдавського народу. Звісно, що він не міг довго правити в українській (слов’янській) по своїй суті Молдавії не маючи духовних зв’язків і не користуючись підтримкою народу. З того часу почалося змагання між турками і поляками, хто поставить в Молдавії свого лояльного господаря.
Першим повновласним воєводою (князем/господарем) Молдавії з роду Могил був Єремія, який спочатку був маршалком Молдавії і послом воєводи Петра в Польщі. Його до влади привів канцлер Польської Корони Ян Замойський (фактично був його ставлеником), який у 1595 році своїм військом зайняв Молдавію. Про рік сходження Єремії на престол є певні розбіжності, але точно відомо, що він склав присягу польському королю у 1595 році. Плаузов подає, що до нього молдавським воєводою був Аарон про якого згадано у літописі, а в травні 1595 року столицю Сучаву зайняв полководець Стефан Різван (етнічний циган — гарний, чорнявий, гарячий, кучерявий), що користувався повагою та підтримкою у війську і народу. Коли Стефан Різван вийшов з Сучави на допомогу волоському воєводі Міхаю (Михайлові) Хороброму, то Ян Замойський скористувався слушним моментом, щоб зайняти столицю Молдавії. Єремія Могила був воєводою до 1606 чи 1607 року, хоч за цей час він був змушений двічі тікати з Молдавії. У 1599 році Михайло (Міхай) Хоробрий намагався з’єднати Валахію і Молдавію в одне князівство. В бою під Сучавою він переміг Єремію, і Могила з військом втік до Польщі, а Міхай Хоробрий коронувався молдавською короною, але ненадавго. У 1600 році Єремія, за великої підтримки від князя Михайла Корибута-Вишневецького, здобув перемогу над Михайлом Хоробрим і повернувся в Молдавське князівство. Проте в 1602 році знову в князівстві був ставленик Туреччини Стефан Томша, але теж не надовго. За підтримки Польщі Єремія Могила повернувся на господарство і був на ньому аж до своєї смерті. Єремія був одружений з донькою Томаша Чомортани Єлизаветою і мав трьох синів: Костянтина, Олександра, Богдана і чотири доньки: Раїну, Марію, Катерину і Анну. У Літописі Львівського Братства за 1607 рік записано: "В кінці минулого чи на nочатку цього року помер молдавський rocnoдар Єремія Могила". Під час свого вигнання Єремія набув маєток в Усті на Поділлі. Симеон Могила став господарем по смерті брата.
Григорій, другий син Івана Могили за даними Сенютовича-Бережного з 1580 року стає епіскопом, а в 1587/88 році був вибраний молдавським митрополитом. Він відомий в історії як прихильник унії з Римом, за що здається був усунутий з митрополичого становища у1589 році і перебував на покої в Константинополі, судячи з грамоти Константинопольського собору 1590 року (Т. Міненко New York 1954). У 1589 році молдавським митрополитом був обраний Анастасій Кримка (Кримкович). Він і був прав’ячим митрополитом.
По смерті Єремії в роду Могил настала суперечка, бо вдова Єлизавета хотіла, щоб воєводою молдавським став старший син Костянтин, але всі сини були малолітні і господарем став найменший брат Симеон, батько нашого митрополита. Він спочатку був хотинським парколабом тобто головою міста, а з приходом Єремії став гетьманом, тобто командиром молдавського війска (воєначальником) і сучавським головою міста (парколабом). Деякі історики вважають, що він був і господарем Валахії, або мав намір стати ним за допомогою Польщі, але це могло бути лише після поразки Міхая Хороброго і тривати не довго, бо Валахія знаходилась під протекторатом Туреччини і Симеон без згоди султана мусів уступити іншому кандидатові. В першій половині 1607 року він став господарем, а вже наступного року, як свідчить літописець Мирон був отруєний братовою жінкою Єлизаветою. Симеон Могила залишив п'ять синів: Михайла, Гаврила, Петра, Івана, Мойсея.
По смерті Симеона між його синами і синами Єремії розпочалась боротьба за молдавський престол. На два табори розділились також бояри і народ. Спочатку була сильніша сторона Михайла, старшого сина Симеона і Костянтин, старший син Єремії був змушений тікати з Ясс. Але Михайло вислав погоню і пограбував його. Тоді Костянтин намовив своїх зятів — Вишневецького, Потоцького і Корецького та з їх допомогою відібрав від двоюрідного брата господарство у 1609/10 році. Народ радів з перемоги Костянтина, бо думав, що він буде наслідувати свого батька. Але він злегковажив проблемами які тяжіли над Молдавією і які успішно вирішував Єремія. Цим скористався трансільванський воєвода Стефан Баторій, який доніс султану, що Костянтин не платить данину високій Порті, а при цьому частину доходу віддає тестеві Стефанові Потоцькому. Султан нагадав Костянтинові умови договору, а після несплати призначив господарем Молдавії Стефана Томшу. І Костянтин, не маючи сил і засобів протистояти, покинув Молдавію. Наступного року він з польським військом хотів відібрати господарство у Томші, але йому не пощастило і він з князями Потоцьким і Корецьким попали до турецького полону. Після кількох років турецького полону Костянтин повернувся в маєток свого батька в Усті над Дністром, де ще молодим помер.
Про інших господарів з роду Могил відомості різнозвучні. До їх спору долучились і інші роди, що претендували на Молдавське князівтво. З першої половини XVII ст турки посилили свій вплив на Молдавію і торгували посадою господаря, вимагаючи гроші на перед. При цьому не довіряли роду Могил за зв’язки з Польщею. Господарі часто змінювались. Як наслідок, господарство з кожним роком занепадало без міцної і стабільної центральної влади. Маятник історії почав рухатись в романомовну сторону, яка залишалась самою стабільною в такі непевні часи. Саме їх румунські історики (на мою думку помилково, бо не наші предки в цьому винні) називали “слов’янським варварством” коли від виборів, як при Драго-Сасах, перейшли до купівлі посад і збройного захоплення влади.
Другий син Єремії Олександер здобув господарство у 1615 році, але наступного року турки забрали його з матір’ю та меншим братом Богданом до Царгороду, де всі перейшли в іслам і додому не повернулися. Другий син Симеона Гаврило був короткий час господарем Валахії. Також господарем Валахії якийсь час був і найменший син Симеона Мойсей, а після цього ще два рази господарем Молдавії. Про інших господарів з роду Могил відомості не певні, але, наприклад, Мирон Барнавський не був зроду Могил. У Літописі Львівського Братства яке він як фундатор фінансово підтримував у 1627 році записано таке: ,.молдавський бояр і nольський шляхтич Мирон Барнавський родич Могил no жінці в цьому чи минулому році став господарем Молдавіі”.
Для розуміння основ та формування світогляду Петра Могили зупинимось коротко на досягненнях українців роду Драг-Сас в колонізації Карпат до 1600 року. В Закарпатті, Трансільванії (Семигород) і Валахії (сучасна Румунія) в Молдавії та Галиччині до 1391 року сформувалась потужна україномовна, державницька, православна, юридично обгрунтована, себто заснована на волоському праві провідна лицарська сила, яка відігравала помітну історичну роль в своїх князівствах, а також впливала на життя, політику, культуру і духовність в Угорському королівстві (див.Драго-Саси замку Нелаб) та Королівстві Польському, яке після Люблінської унії 1569 стало частиною Речі Посполитої, Великого князівства Литовського. У Валахії, Трансільванії (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity), а особливо в незалежному і самостійному Молдавському князівстві, де вся влада належала етнічним слов’янам (українцям) державною мовою була староукраїнська, вона ж була церковною мовою на цих землях. З часу отримання Томосу 1391 року воєводою Драгом з замку Нелаб православна віра отримала благословіння і юридичний документ Вселенського Патріарха на свій самостійний розвиток і утвердження незалежно від волі інших Церков, себто автокефалію (Герб Sas і Томос). Якщо зупинитись на Молдавії де всі ці позитивні процеси державотворення знайшли наочне втілення, то треба відмітити, що було вирішено національне питання, ніхто не ділив громадян за етнічною ознакою. Всі були землянами молдавськими, рівними перед законом волоського права. Всі захищали свою країну та домівку від загарбників. Наприклад Молдавія успішно і набагато краще ніж власне в зеленій Русі-Україні відбивала наскоки кримських татар так, що вони забули дорогу на правий берег Дністра і грабували села та народ на лівому. А були ще великі і сильні чисельно сусіди — угорська, польська, турецька держави. Не дивно, що українці з материкової Русі-України та Молдавії мали не тільки спільне походження, а й однакові інтереси в боротьбі проти ворогів. Часто діяли разом, як Яків Шах з Стефаном Великим проти турків і татар. Молдавські монастирі та церкви стали оплотом державницького вільнолюбивого духу і культури, як для українців, так і для романомовних волохів, циган та інших біженців, в тому числі і православних татар центру і півдня Молдавії, які складали третину населення князівства (див.SAS у золотий вік Молдавської Церкви).
Молдавія не знала рабства і кріпацтва. Всі були вільні громадянами, хоч відрізнялись за майном та достатками, поділялись на багатих і бідних (див.Драго-Саси в соціальній історії Молдавії). В Молдавії панувало Волоське право (український варіант Магдебурзького права), яке сильно і в кращу, прогресивнішу і демократичнішу сторону відрізнялось від “Руського права” Київської Русі, а що вже говорити про московитські закони. Історики, читаючи слов’яно-молдавські (українські з Молдови) грамоти і тепер дивуються, наскільки розвиненою і незвичною навіть для сучасності були і діяли на практиці закони в Молдавії. Приміром, вибори були обов’язковою процедурою на всіх рівнях від столиці до найменшого села і навіть для релігійного життя. Влада була структурована і організована від громади до господаря, що забезпечувало розвиток. Процвітала православна віра, а на її основі християнська мораль та культура, які підтримувались на всіх рівнях влади, в тому числі і особисто господарями, воєводами — так в українській Молдавії називали князів в титулатурі. Треба визнати факт, що Стефан Великий залишив нащадкам, хоч і не велику порівняно з сусідами, але розвинену європейську проукраїнську державу, яка могла успішно протистояти великим державам, що з нею межували — Туреччині і Польщі. Угорщині було вже не Молдавії, бо вона сама потерпала від набігів 100 тисячних турецьких армій, а в Закарпатті, Трансільванії, Валахії та українських землях були брати православні українці і кровні родичі, які спільно боролись проти ворогів, надаючи один одному військову підтримку. Отже на час вступу Могил на господарство Молдавія ще залишалась розвиненою середньовічною країною де перехрещувались інтереси Польщі та Туреччини. Але з втратою влади Мушатами, зрадами і ослабленням центральної влади господарство дуже часто переходило і завжди здобувалося не традиційно для Драго-Сасів — шляхом виборів від часів Богдана Засновника, а завжди силою зброї з допомогою турків чи поляків. Рід Могил користувався підтримкою Польщі. Як ми знаємо, Петро Мушат мав за дружину сестру Владіслава Ягайло і присягнув на вірність короні. Так формально і необтяжливо для обох сторін було впродовж півтора століття. Однак з наступом турків на Балкани і неспроможністю Угорського королівства зупинити турецьку експансію, завоюванням невеликих князівств і перетворення їх на турецьку провінцію (цієї долі не уникло навіть Болгарське царство), Сефан Великий змушений був добровільно визнати верховне керівництво султана, щоб не стати турецьким пашаликом. Турки брали щорічну данину золотом і у все інше (внутрішні справи та духовне життя) не вмішувались. Це був компроміс. Єдиним і історії безкомпромісним борцем з османами був господар Валахії Влад III Дракула, який перевершив в цій боротьбі свого кузена Стефана Великого і, навіть, самого відомого, талановитого полководця Матіаша Корвіна (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity). Однак після смерті Петра Рареша (Безбородого) султани присвоїли собі право призначати господаря і брали за це гроші наперед. Появилась можливість купівлі посади, в чому бояри випереджали один одного. Це призводило до того, що князівство слабло, а господарі змінювались мало не по двоє за рік. Польща, втративши Молдавію та відчувши силу Стефана Великого не намагалась збройним шляхом повернути собі князівство, бо не бажала мати кордон з Туреччиною та розділити участь Угорського королівства в боротьбі з османами. Вона воліла мати буферну державу яка б сама воювала з османами. Мати на неї вплив, та тримати її в якнайбільшій незалежності від турків, щоб убезпечити себе від нападу. Тобто вплив на Молдавію давав запоруку безпеки перед нападами османів. А земель полякам вистачало і українських — польська мова і католицька віра разом з ними просувались на схід, до Дніпра.
Ще задовго до виникнення Молдавії, як князівства, її південну-рівнинну територію заселяли кочівники з Азії половці-кумани. Вони в 1227 році прийняли християнство і там була заснована окрема епіскопія (Мілковська). Прихід татар у 1241 році зруйнував куманське князівство, а з ним і епіскопію. Православний воєвода Богдан Засновник з Закарпаття в угорських хроніках писався, як “поражоний дяволом” за проголошення незалежної самостійної Молдавії був більше воєводою і дипломатом, ніж священником і духовним лідером. Його син Петро Мушат, який створив і розбудував державні інституції Молдавії, на початку ніби коливався між католицизмом (будував католицькі собори) і православієм, але в середні і до кінця правління остаточно віддав перевагу православній вірі, яка не посягала на права князя/господаря, виховувала і направляла народ в дусі християнської моралі природній і зрозумілій провідним верствам країни — українцям і волохам. В 1371 році була відкрита окрема молдавська католицька епископія в м.Сереті, до якої належало населення угорського і німецького походження, яка на початку XVI ст. була закрита з причин своєї малочисельності. З 1391 року, тобто з часу отримання Томосу воєводою Драгом з Закарпаття від Вселенського Патріарха Антонія IV, був висвячений окремий православний епіскоп для Молдавії, який за цим рішенням був екзархом і намісником митрополита Галицького, якого, в свою чергу, пропонували Драго-Саси замку Нелаб (див.Герб Сас на вратах Цареграда). Таким чином слов’яни (українці, або як їх звали русини), волохи, біженці з православних провінцій належали до Православної Церкви, яка стала головною в державі. У 1401/02 році за Олександра Доброго була встановлена Молдавська Православна Митрополія, яка спочатку підпорядковувалась Царгородському патріархові, а в 1456 році перейшла до Охридської Архиепіскопії (Болгарія). Причина наразі точно не відома, але якщо врахувати, що після падіння Константинополя у 1453 році Стефан Великий в прямому значені слова кормив і приписував константинопольське духовенство до своїх монастирів і храмів, бо мова йшла про їх фізичне виживання, а Київ і Москва не давали (а може дійсно не могли в силу неналежної організації духовного життя) прошеної допомоги для харчування монахів, то це можна пояснити більш стабільним становищем православної церкви в Охридській епіскопії, та тимчасовим переміщенням туди духовного центру православія (Болгарія географічно ближче до Константинополя ніж Молдавія). В XVII ст після стабілізації духовного життя в Константинополі (тепер уже Стамбулі) за воєводи Василя Лупула Молдавська Митрополія знову признала зверхність Царгородського патріарха.
З Риму час від часу направлялись в Молдавію відомі єзуіти з місіонерською метою. Тодішній воєвода Петро IV і митрополит Сучавський Григорій Могила виявили бажання укласти Унію з Римом і обмінялись листами в цій справі. Але у 1589 році, воєвода перервав свої переговори з папою, а митрополит змінився. Одним словом католицька пропаганда не мала успіху в православній Молдавії. Зважаючи на це, Єремія Могила перед присягою на вірність польському королеві поставив передумову про забезпечення вільності грецького (православного) віросповідання, про що мав би офіційно проголосити король, на що він погодився. Це означає, що народ Молдавії (земляни молдавські) вороже ставились до католицизму, а господар, щоб втриматись на престолі мусів мати підтримку народу.
Залежність Могил від Польщі та родові зв’язки з польською шляхтою давали надії католицьким зверхникам на унію з Римом. Але їх сподівання не увінчались успіхом, бо найбільшим поборником унії був митрополит Петро Могила і не лише в Молдавії, а й там де вона вже була запроваджена, себто в Русі-Україні. І це не можна пояснити лише суб’єктивним фактором, оскільки всі об’єктивні передумови сягають україномовної, православної, культурної і християнської української моралі і традиції з Молдавії, чого наполегливо не бажає визнавати офіційна українська наука. В українські землі Петро Могила потрапив у 10 річному віці. В молоді роки він проливав кров і брав участь у Хотинській війні проти турків за свободу Молдавії, Вкраїни в лавах польського війська. Румуни визнають, що Петро Могила, окрім духовності та просвіти, розвивав українську і російську мови. Англійці і американці визнають, що одна лише з 19 типографій Петра Могили в Новгород-Сіверському видрукувала біля трьох тисяч українських підручників для сільських шкіл в українських землях, а от українська наука замовчує і не визнає ні українську мову Петра Могили, ні його вклад в розбудову українського духовного життя і української Церкви, ні те, що всіма своїми діяннями Петро Могила об’єктивно розбудовував українську державність. До речі, це він щиро і безкорисно робив не тільки в Києві (Русі), а й в Молдавії та Валахії про що є достовірні факти і згадки.
То ким насправді був Петро Могила — молдованином, чи українцем з Молдавії. Українським і молдавським державним діячем, чи посіпакою папи і короля. Наразі зроблене, втілене у життя говорить більше ніж слова — “По їхніх плодах ви пізнаєте їх”.
Українська мова і культура, духовність і християнська мораль, право і просвітительство це потужна зброя яку українець Петро Могила приніс з собою з Молдавського князівства. Не випадково чисті, цілющі джерела, водами яких митрополит Петро Могила омив і в окропив українські землі, забили і зануртували не в Римі, не у Відні, не в Кракові, а саме у Молдавії, що потерпала і боролась за свій суверенітет, але яка, на той момент, мала найбільш розвинену українську державність серед всіх українських земель в силу самого існування в Молдавському князівстві самостійної української державності від часів Богдана Засновника Молдавії. Не треба забувати, що українську Київської Русі почасти зруйнували татари, почасти усобиці і в Україні-Русі вже панувала Річ Посполита. Тому ще не відомо, або скоріше замовчується, кому була більш вигідна і потрібна подвижницька праця Петра Могили — українцям, чи полякам. Але, безумовно вона була потрібна і корисна обом сторонам, обом народам, незважаючи на гостру духовну боротьбу між ними. Окрім окремих істориків які дорожать своєю репутацією — Наталі Яковенко, Мирославу Дністрянському, Олегу Однороженку та іншим не багатьом об’єктивним науковцям, на 30-му році незалежності України, м’яко кажучи, не має ніякого діла до україно-молдавської іреденти, яку, як казав Михайло Грушевський, необхідно дослідити і вивчити. І Петро Могила саме яскравий приклад такої іреденти. Це написано і на його митрополичому гербі, але хто його читає. Він навіть каштани привіз з Молдавії, яких до XVII століття у Києві не було (за свідченням представників Української Церкви). Але навіть цей історичний факт не заставляє засліплену рубіновими зорями українську науку задуматись над істиною. Мабудь тут без висновку Українського інституту національної пам’яті не обійтись.
Який же підсумок можна зробити. Петро Могила перевершив всіх своїх попередників, починаючи від Костянтина Острозького. Принісши зернятка з Молдавії, Валахії, Трансільванії, він посадив їх в запущеному і занедбаному києвському саду, дбайливо доглядав грунт, плекав паростки і показав, що з хаосу та запустіння, доклавши праведних трудів, можна отримати добрі всходи стрункими рядами, тобто лад і порядок, якщо втрутиться особистість. Порядок передбачає наявність особистості, що і доказав своїм життям і устремліннями Петро Могила.
Volodimirus de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.