Про присутність лицарів гербу Сас на Афоні, та їх вклад в розбудову Святої Гори як духовного центру християнства, православної віри, є цілий ряд незаперечних фактів, проте це питання ще недостатньо вивчене і зовсім мало висвітлене. І це проблема, насамперед, української науки, яка по суті, лише 30 років тому почала приділяти увагу цьому питанню. Українські історики почали з XVII-XVIII століть, з часів козаччини і приходу московитів на грецькі землі в ході Російсько-Турецьких війн, але факти свідчать про присутність українців, зокрема роду Драго-Сасів, на Афоні практично з 1453 року, коли турками була захоплена столиця православного світу — Константинополь, і віра східного обряду змушена була шукати землю, яка б стала новим центром духовності православного світу. Про присутність Драго-Сасів на Афоні з тих часів свідчить п’ять тон документів написаних староукраїнською мовою які зберігаються в монастирях Святої Гори та надписи висічені на камені з яких збудовані храми Афону. А недостатня вивченість діяльності українців на Афоні пояснюється тільки тим, що не було кому вивчати, бо французам, англійцям чи німцям не з руки через мовні відмінності, полякам через католицьку віру, а росіянам через амбіції з приводу свого походження. Наприклад, в 1970- х роках один французький вчений поділився документом з Афону, який написаний слов’янською мовою і росіяни з подивом відкрили, що в українців з Молдавії був зовсім інший устрій, законодавство, практика і державне управління ніж у литовських князів, а що вже говорити про Московію. (див. К вопросу о словяно-молдавской Грамоте) На щастя, на Афоні зберігся не один такий документ наших предків, а декілька тисяч і афонські монастирі та Вселенський Патріарх всіляко заохочують дослідників вивчати ці документи, надаючи їм різні преференції — починаючи з безперешкодного вільного доступу на Святу Гору і закінчуючи духовною та матеріальною підтримкою історичної науки, науковців, які беруться за цю справу. Є велика надія, що українська історична наука не зупиниться на вивчені історії окремого скиту (обителі, гуртожитку, хостелу) на українському Афоні, а віднайде Україну на Святій Горі, бо це історія православного світу, історія українського, молдавського та румунського народів яку творили русо-влахи та угро-влахи за візантійською термінологією.

         Історія взаємовідносин роду Драго-Сасів з  Вселенським Патріархатом розпочалась задовго до 1391 року, який є якщо не кульмінацією, то знаковою подією в християнізації Карпат лицарями гербу Сас. Нагадаємо, як в часи угорського короля Людовика Угорського, воєвода з Мармарошу (Закарпаття) Драгош перейшов карпатські гори, воював з татарами і заснував молдавську марку у складі Угорського королівства. В його війську знаходився рідний брат — опальний спадковий воєвода Богдан, який у тисяча триста п’ятидесятих роках проголосив незалежне Молдавське князівство, свою державу, яка в арабських літописах так і звалась — Богданія. І Драгош, і Богдан не були ніякими етнічними ні молдованами, ні румунами, а розмовляли рідною українською мовою і були християнами східного обряду (див. Мова роду Drag-Sas). Саме онук Драгоша, воєвода Драг з замку Нелаб зібрав у Карпатах військо угро-влахів і русо-влахів і захистив у 1391 році Константинополь від нападу османів, по суті врятував столицю величезного християнського світу від остаточного падіння під ударами мусульманських завойовників (див.Герб Сас на вратах Цареграда). Похід воєводи Драга дозволив ще 62 роки проіснувати Візантійській імперії, духовній столиці християнства  східного обряду. І не через дрібні побутові суперечки славного старого воєводу Драга стратив етнічний німець Сигізмунд Люксембург, а саме за лицарські подвиги, за захист і розбудову православної віри в Карпатах (див. Драго-Саси замку Нелаб).

         Як відомо, 1453 року кам’яні мури не витримали шаленого артилерійського обстрілу турків (вперше в історії людства застосували гармати з китайським димним порохом) і столиця східного християнства пала під ударами завойовників, загинув у битві останній імператор з роду Палеологів. У Православної Церкви та її служителів мусульмани забрали все майно, пожитки і землю. Залишилась, як в латиша — одна душа. Постало питання фізичного виживання, хліба насущного щоб прокормити монахів, але у питаннях віри жодних проблем не виникало — Бога ніхто не зрікався. Ось в таких жахливих і нестерпних умовах Вселенський Патріархат почав підшуковувати нове місце для духовної столиці православного світу східного обряду, бо турецьке панування не залишало іншого вибору, принаймні в перші десятиліття. Одним з таких місця для облаштування великого центру православної віри був і Афон на східному виступі Халкідонського півострова — Айон-Орос. Зручний і унікальний через свою неприступність і захищеність з моря. Чернече життя на Святій Горі Афон розпочалося в VII столітті, а перший монастир — Монастир Велика Лавра — на Афоні був заснований в 962-963 роках грецьким ченцем Афанасієм. Згодом виникло до 20 укріплених чоловічих монастирів. Через круті скелі і відсутність підходів з моря Свята Гора стала природним оплотом православної віри. Отже, після 1453 року постала необхідність відновлення монастирів Афону і перетворення його на великий центр культури та віри східного обряду. В цей час допомога і підтримка Драго-Сасами православної віри і Вселенсько Патріарха стали особливо актуальними. Сьогодні на Афоні 20 монастирів — Монастир Велика Лавра, Монастир Ватопед, Монастир Іверон, Монастир Хіландар, Монастир Діонісія, Монастир Кутмулуш, Монастир Пантократор, Монастир Ксиропотаму, Монастир Зографу, Монастир Дохіар, Монастир Каракал, Монастир Філофей, Монастир Симонопетра, Монастир Святого Павла, Монастир Ставронікіта, Монастир Ксенофонт, Монастир Григорія, Монастир Есфігмен, Монастир Пантелеймона, Монастир Констамоніт.

У ті далекі нелегкі часи за відбудову афонських монастирів брались чи не всі православні правителі та їх народи. Наприклад, греки, болгари, грузини, серби і хорвати, українці і волохи з Карпат — Молдавії, Трансільванії, Валахії, Закарпаття і провідну роль в цьому процесі відігравали стародавні православні українські роди, зокрема, Драго-Саси. З 1259 по 1282 рік коли правив Михало VIII Палеолог монастир Зографу було цілком розорено через відмову приєднатись до унії з Римом. 10 жовтня 1276 року у вежі монастиря латинянами живцем спалено 26 преподобномучеників (22 монахи  і четверо мирян-послушників).Зограф занепав і лежав у руїнах. Праправнук українця, спадкового угорського воєводи Богдана з Кухня (Мармарош,Закарпаття; дядко воєвод Драга і Балка) через 200 років разом з українцями, волохами, православними татарами взявся за розбудову монастиря Зограф на Афоні і завершив відбудову у 1502 році, напередодні власної кончини (помер 2 липня 1504 року). Якщо про Валахію і Трансільванію ще можна сперечатись, то у Молдавському князівстві очевидно, що головною і визначальною військовою і духовною силою в боротьбі з турками-османами (мусульманами) виступали українці. Влад Дракула і Стефан Великий успішно воювали проти турків, перемагали їх переважаючі 120 тисячні армії. З 1473 по 1486 рр. господар і воєвода Молдавії Стефан III безпосередньо веде збройну боротьбу проти Османів. В цей час він намагається створити антиосманську коаліцію за участі Венеції, Угорщини, Ак-Коюнлу (огузи), Польщі, Богемії, Московії, Феодоро. В 1484 році втратив фортеці в гирлі Дунаю — Білгород і Кілію, які безуспішно намагався повернути два роки з допомогою поляків, відтак у 1486 році уклав мир з Османами, визнавши за ними гирло Дунаю, а себе їх данником. При цьому турки отримували данину золотими, але не вмішувались у внутрішні справи і управління в Молдавії. Це дало можливість Стефану Великому надавати суттєву допомогу Вселенському Патріархату. Константинопольські священники були приписані до молдавських монастирів і церков, що дало можливість забезпечувати їх продовольством та майном, бо за османськими законами таким чином вони визнавалися і набували права власності, тобто не могли бути відібрані і утискувані турками, як чужі. Таким чином сюзеренітет Османської імперії укладений на дуже хороших для Молдавії умовах. В обмін на невелику щорічну данину країна зберегла недоторканими свої інститути та внутрішню автономію, що дозволило їй не тільки розвиватись і зміцнювати вільнолюбивий дух народу через церкви і монастирі, а й допомагати Вселенській Патріархії вижити і відновитись в умовах турецької окупації. Тобто протистояння перейшло з військових полів до духовних битв. А в цих питаннях Драго-Саси були непохитні і мали чималий досвід. Одні тільки воєводи Драг і Балк з замку Нелаб за приблизними підрахунками збудували в Мармароші (Закарпаття) 36-46 церков. І це тільки, так би мовити матеріальний вияв, хоч насправді їх заслуги у поширенні православної віри в Карпатах незрівнянно значно більший і вагоміший (див.Герб Sas і Томос). Тому немає нічого дивного, що праправнуки воєводи Богдана Засновника Молдавії з того ж таки сасівського роду Іоанна (на вшанування предків писались Іо перед іменем) були великими прихильниками церкви і культури, що є основою, фундаментом стародавнього шляхетського роду, і Мушатів зокрема (див. SAS у золотий вік Молдавської Церкви). Стефан Великий заснував 44 православні монастирі в Молдавії, Валахії, Трансільванії та на Афоні. За ці заслуги він у 1992 році канонізований Румунською Православною Церквою з ім’ям Стефана Великого і Святого. Це як перший король Угорського королівства — Іштван Святий в угорців лиш з тією різницею, що Іштван був етнічним угорцем з династії Арпадів, а Стефан Великий воєвода і господар Молдавії — етнічний українець (русин, слов’янин) з роду Сасів (праправнук Богдана з Кухня, Мармарош, Закарпаття), а не романомовний волох (румун). До речі, похований в родовому монастирі Путна, який у народі називають “Єрусалимом румунської нації”. Як писав історик А.Д.Ксенополь — Стефан великий відображав у собі суспільний характер того часу. Він був релігійним і жорстоким водночас, дві якості, які ніколи не виключали одна одну, хоча християнська мораль проповідує лагідність як найвищу чесноту. Як тут не згадати і про характеристику, яку німці, і з їх подачі і окремі угорці, давали воєводі Драгу з замку Нелаб, як “злої і хижої людини” (див.Замок Нелаб у дзеркалі гербу Сас). Тут треба пояснити, що Драго-Саси — Драг, Баліца, Стефан і інші, жорстокі, злі і хижі до ворогів та зрадників; і водночас лагідні, любимі, веселі і милі для свого народу, православного світу. І величезна кількість побудованих культових місць, і церковні розписи та книги, пошана і популярність в народі свідчать про благочестя і благочестивий характер. Це дві сторони однієї медалі лицарського  роду (див. Руни і герб САС).

         Отже, Стефан великий відбудував монастир Зограф на Афоні і він став місцем слов’янського, українського, молдавського і румунського духу на Афоні. І до сьогодні. Саме про це свідчить велика маса документів (господарська канцелярія та архіви) написаних староукраїнською мовою (т.з. старослов’янською, кирилицею) яка зберігається за монастирськими стінами. Очевидно, що вони потрапили сюди не випадково і не тільки в часи Стефана Великого, а й пізніше, бо кращого і тихішого місця для зберігання документів під час перманентних воєн в Молдавії, Валахії, Трансільванії годі і уявити.

         Але повернемось на Афон. На початку XV століття під час османських завоювань Зограф став відігравати роль важливого релігійного і культурно-просвітницького центру завдяки підтримці молдавських і волоських господарів, які побудували і відновили в монастирі ряд будівель — соборну церкву, подарували ікони (молдавську ікону великомученика Георгія), богослужбове начиння та книги. Олександр Добрий, ймовірно Ілляш та Стефан II, Стефан Великий за збереженими христовулами (1433р.,1466 р. виділяли щорічно значні суми коштів. Зокрема Стефан побудував на пристані башту і “будинок для суден”, у 1475 р. поновив стіни, келії і трапезну. А після того як в 1500 році родоські лицарі-розбишаки розвалили обитель, відремонтував монастирський комплекс і розписав стіни (1501-1502 рр). Як бачимо, навіть відновлення Афона було непростим процесом. За його вказівкою в монастир повернувся переписувач книг монах Віссаріон Хіландарський. Окрім ікони Георгія, Стефаном була подарована і чудової роботи вишита власноручно його доньками золотими нитками на дорогому високоякісному шовку фіранка до неї. Зразок такої майстерності українок з дому Стефана є і в Москві і відома, як Гобелен Олени Волошанки на якому зображена царська сім’я — практично московська рідня господаря. До речі, дуже символічно і безумовно з великим внутрішнім змістом (для Драго-Сасів і тих хто знає правдиву історію українських родів) є подарунок Зографу, який  став однією з святинь монастиря і знаходився в ряду монастирських хоругв — це бойове знамено господаря Стефана з Георгієм Переможцем, вишите рідними руками його доньки Олени Волошанки, ймовірно ще до заміжжя і переїзду до Москви. Воно, по суті, і розкриває та підтверджує справжні наміри Стефана. А пізніше подарував два розкішних пергаментних з багатим орнаметном Євангелія — 1492 і 1502 (Vindod slav.№7) років, написаних в Молдавському князівстві староукраїнською мовою. Одне з них через декілька століть було подаровано Московському царю і тепер зберігається в російських музеях, як наша культурна спадщина (ГИМ.Муз.№3641). Його сини і наступники також були ктиторами монастирів Афону. Богдан III завершив будівництво причалу, а Петро Рареш з 1543 по 1546 роки викупив для монастиря млин поблизу Фессалонік (Салоніки, Греція). У 1568 році Роксандра, мати Богдана, виділила монастирю кошти, у 1575 році молдавський господар Петро VI Кульгавий (Чопул) видав грамоту на щорічне грошове утримання монастиря і лікарні при ньому. В 1651 році Василій Лупул, до дочки якого сватався Тиміш Хмельницький, видав дві грамоти (25 березня та 29 травня) за яким Зографу в управління був наданий молдавський монастир Добровець (Румунія) поблизу Ясс. Цікаво, що зографська братія відродила монастир, в 1863 році, після секуляризації господаря Олександра Кузи, він був скасований. А вже зовсім не з роду Драго-Сасів, а з потомственого татарсько-молдавського роду син господаря —  Антиох Кантемир (його сестра Марія була коханкою Петра I) у 1698 році подарував монастирю Зограф закинутий, занепалий через перманентні бойові дії на території Молдавського князівства і майже щорічну зміну влади (див.Роль Драго-Сасів у формуванні світогляду Петра Могили) молдавський  Кепріанський монастир, який до 1861 року мав 50 тис. га землі, 16 сіл, 2/5 його річного доходу досягали 12-15 тис. турецьких лір які поступали в дохід Зографу (Болутов, 1961). Таким чином етнічні українці з Молдавії роду Драг-Сас забезпечили хороший економічний стан монастиря Зограф до середини XVI ст., про що свідчить документ 1569 року про викуп монастирем у 1568 році земель, які йому належали і були конфісковані османською владою, у приватну власність братії, згадується чисельність 48 монахів і детальний опис монастирського комплексу і майна. Таким чином, на території монастиря знаходились церква, трапезна, кухня, лікарня і три будинки, 57 келій, башта, пекарня, два хліви і чотири криниці. Свята обитель мала володіння на півостровах Афон і Халкідікі, в долині річки Струма (Стримон) поблизу м.Сере (Греція) та інші, а також їй належали причал і 19 будинків, майстерня, 4 млина, 4 підвали, 10 хлівів, 3 сінників, 127 га виноградників, 10 га садків, 10 га оливкових гаїв, 3 пасіки з бджолами для воску і меду. Як встановив грецький історик Мердзимекис (2001; 2005), документи 1478, 1504, 1519, 1527, 1529, 1548, 1568, 1696 років лише доповнюють цей перелік. Тут спеціально не наводяться суми в золотих дукатах, бо кожна копійка витрачена Драго-Сасами на духовність примножилась багаторазово і, як результат, ми бачимо сьогодні такі самостійні країни східного обряду як Модавія (Молдова), Румунія і Україна, також. Дуже шкода, що тема не вивчалась наукою і ми змушені послуговуватись і описувати не духовні подвиги предків, Вселенського Патріархату, подвижників Святої Гори Афон, не діла Божих рук і духу, а якісь дріб’язкові і вторинні, побутові і матеріальні речі, як ото золоті корони, самоцвіти, срібні лампадки та інші артефакти. Для порівняння, лише згодом, у 1583 році, московити долучились до надання допомоги Зографу і зробив це першим не хто інший, як родич Стефана Великого по лінії Дмитра Донського — московський цар Іоан IV Грозний в пам’ять про свого вбитого сина. Можна сказати, коли Драго-Саси свідомо надавали підтримку “во здравіє”, багато хто долучався з милостинею “за упокой”. А це, погодьтесь, дещо інша мотивація.

         Поряд з тим, візантійська і грецька культура саме в той час через християнство східного обряду (Вселенського Патріархату) дуже сильно, мобілізуюче і благотворно впливали на Драго-Сасів і Карпатські народи, як вони вели за собою. Це були часи кульмінації художньої творчості середньовічної Молдавії з точки зору культури та мистецтва, духовних досягнень. Це особливо проявилось і збереглося в архітектурі. Зі збережених культурних творінь, бачимо традиціоналізм і збереження візантійської спадщини, але і значний вплив епохи Відродження; вони ніби пронизані духом оновлення. З тих часів збереглися елементи церковної (церкви і монастирі) та військової (фортеці) архітектури. Як писав Мірча Пакуріану: «Із поєднання візантійсько-балканського мистецтва, специфічного для православ’я, з елементами готичного мистецтва, з певними елементами місцевого народного мистецтва, народився новий архітектурний стиль - молдавський» . Молдавські/румунські церкви Драго-Сасів і по формі, і по внутрішньому духу нагадують “Ковчеги духовності”. І дослідження геральдики та сфрагістики Молдавії Олега Однороженка лише підтверджує цей український дух.

         Таким чином, після падіння Візантії в 1453 році православний світ залишився без єдиного центру і духовної опори. Саме в цей час зросла роль Афона, як одного з стовпів віри східного обряду. І Драго-Саси, включаючи Стефана Великого, використовували своє положення і свої та народні багатства для підтримки Вселенського Патріархату та афонських монастирів. Збереглись документи і факти, що господар Молдавії надавав підтримку в розбудові і другого в ієрархії афонських монастирів — Ватопед. У 1472 році він збудував башту в цьому монастирі де зберігся барельєф господаря і його герб. Стефан збудував акведук і хестильню (баптистерій) в монастирі святого Павла (сьогодні займає 14 місце в ієрархії), а також відновив будівлі цього монастиря. За дари і заслуги він був титулований другим ктитором (Ктитор — особа, на кошти якої збудовано або заново убрано (іконами, фресками) православний храм чи монастир) монастиря. І це ми згадуємо лише про три монастирі на Афоні. Для підтримки духовенства харчами для тіла він надавав їм землі в Молдавії в замін тих, які були конфісковані турками. Отже, як бачимо, якщо воєвода Драг з українцями і волохами відбудовував стіни Константинополя у1391 році, то через сто років воєвода Стефан розбудовував і відновлював храми і монастирі на Афоні. Доклав максимум зусиль для збереження центру віри східного обряду і збереження та розвитку візантійської віри та культури в Карпатах (див. Драго-Саси в колонізації Карпат), у тих краях наших предків які тепер називаються Молдавія, Румунія, Україна. Це і є родова патріотична, виховна і культурно просвітницька місія стародавнього шляхетського роду. Саме відповідь на те питання, а що зробили Драго-Саси для збереження Вселенського Патріархату, для розбудови Святої Гори Афон, розвитку віри східного обряду і на питання,  а що дала Свята Гора Афон і Вселенський Патріархат для збереження і зміцнення духу, армії, віри, державності народу в Молдавії, Валахії, Трансільванії, Румунії, Україні і є ключовим, фундаментальним питанням не лише окремих країн, а й всесвітньої історії. На це питання наука, колись таки, має дати вичерпну, чесну і справедливу відповідь.

Є ще одне цікаве питання. Знайти і дати відповідь —  не чому лицарі роду Драг-Сас “мужі правдиві, хоробрі, мужні”, а саме для чого вони це робили — відбудовували мури в столиці і на Афоні, захищали і підтримували віру східного обряду. І тут у різних сучасних діячів відповідь буде різна. Духовенство скаже просто — була потреба, психолог скаже, що в тих сильних і загартованих в боях лицарів жив “в середині” маленький хлопчик, який чогось там недоотримував у дитинстві, чи то маминої ласки, чи батьківської підтримки, от воно і проявилось у такому самоствердженні в Константинополі та на Афоні, але ми знаємо твердо “що це одного поля ягоди”, що це чин роду, карма роду Драг-Сас — підтримувати свободу, віру, дух, культуру і мораль, бо народ скаже як зав’яже — “Який Сава, така й слава”.

Volodimirus de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmyrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.