Незважаючи на існування незаперечних фактів, українські офіційні історики ніяк не можуть осягнути існування середньовічних українських держав поза межами Русі, тієї яка існувала при Ользі, Святославі, Володимирі Великому і навіть набагато пізніше у Великому князівстві Литовському (від моря до моря). В їх інтерпретації українська державність обмежувалась стольним Києвом з руськими князівствами довкола, включаючи і Галич з Волинню, або так званої Київської Русі. Проте уже в XIV ст. існували, принаймні, ще дві українські держави, що не залежали від Києва — це Валахія і Молдавія. Обидва князівства були самостійними, створеними, проголошеними і відстояними в битвах етнічними українцями. У них офіційною державною мовою була давня українська (поряд з латинською у діловодстві, що широко застосовувалась у всіх європейських тогочасних країнах). Та і спілкувались вони з Богом, і літургійною мовою була староукраїнська. Саме тому Валахія, Молдавія, Трансільванія були і досі залишаються православними, незважаючи на те, що церковна мова стала румунською, молдавською тощо. А все тому, що українська мова була рідною для князів засновників цих держав і ядро, еліту, цих князівств складали українці, або як їх називали Константинопольські імператори і Вселенські Патріархи — угро-влахи та русо-влахи. Як видно із назв ці держави тісно пов’язані з історією розвитку Угорського королівства звідки, власне, вони і вийшли, ставши самостійними суверенними державами рівними сюзерену, тобто Угорщині. Спільними рисами цих князівств були — Бог, душа, ідея, нація, або іншими словами етнічне походження, віра, мова, норов, мораль. Однак держава не може існувати без Закону, тому в кожному цьому князівстві існувала слов’янська, давня українська правова система яка їх вирізняла, але і поєднувала — знана як Волоське право. Хоч воно і називається в науці волоським, але предки румун і молдован, тобто романомовні етнічні нащадки даків, фракійців, волохів та інших корінних племен не були ще, у XIV ст., титульною, державотворчою нацією (етносом) в цих землях.
Перш ніж перейти до аналізу власне права українців, згадаємо деякі історичні факти. Історичний твір, який належить хроністу угорського короля Людовика I Анжуйського, що дійшов до наших часів у складі збірки XV ст. зберіг дані про початок правління господаря, який офіційно проголосив незалежність Молдавського князівства і сам вперше вжив слово “Молдавія” латиною на державній печатці. Це потомствений воєвода слов’янського (українського) походження роду Сас з Кухня (Мармарош, Закарпаття) Богдан нащадок Іоанна. «Богдан, воевода волохов из Марамуреша (Wayvoda Olachorum de Maramorosio), собрав волохов того района, перешел в тайне в Землю Молдавии, которая была подчинена венгерской королевской короне, но из-за соседства татар давно оставленную жителями. И хотя ему многократно пришлось сражаться с войском самого короля, он одержал верх, число волохов, населяющих эту землю, намного выросло, и она превратилась в королевство» (Spinei 1982: 313; Полевой 1985: 139; ИМ-I 1987: 324). Причому інший збережений літопис тих часів, який очевидно писався зі слів колишніх правителів Баліци і Драга уточнює, що “Богдан поражённий дяволом“ зібрав своїх русинів і волохів і перейшов на іншу сторону Карпат, тобто в нове князівство, що вийшло з під юрисдикції угорського короля. “Использование в тексте понятия «королевство» (regnum) показывает, что Молдавия добилась того же статуса, что и ее сюзерен. В итоге самой Венгрии пришлось согласиться с самостоятельностью возглавленной Богданом страны.”(Н.Руссев) А як ми точно знаємо, між воєводою Сасом сином Драгоша і воєводою Богданом існували родинні зв’язки, саме тому воєвода Богдан і переховувався у війську Саса від угорського правосуддя, як незгодний з політикою угорського короля Людовика I Угорського з династії Анжу (див. Драго-Саси в Богданії. Moldavia ). Таким чином, рід легендарного Драгоша (мисливця на турів — Драгошешти (молд.) нічим принципово не відрізнявся від династії Богданової — роду Мушатів (молд). Тобто відрізнявся так, як український за етнічним походженням воєвода Сас від брата — воєводи Богдана (див.Драго-Саси замку Нелаб).
Оскільки Богдан теж був українського (слов’янського) етнічного походження і рідною мовою була українська (див. Мова роду Drag-Sas), то маємо такі наслідки. Першим в документах писав слово "Молдавія" Богдан I Засновник Молдавії як самостійного і незалежного князівства, який був православним слов’янського етнічного походження. Однак слово писалося латинською мовою. Тому можна припустити, що Moldavia це синтез української і латинської мови, де перша частина слова українська "мол-" є скорочення від "молодий", а друга "-да; -до" відноситься до латинського слова "домінія", решта "-вія" - слов’янський суфікс. Таким чином слово Moldavia господарем Богданом I вживалось, розумілось і переводилось з української мови як "Молода домінія", тобто в значені "Молода країна(держава)"(див. В.Г.Таранець УКРАЇНЦІ: ЕТНОС І МОВА).
Аналогічна картина спостерігається у Валахії (Мунтенії) та Трансільванії, тому Влад Цепеш (внук господаря Валахії з по Дунав’я Мірчі Старого) писав слово Dracyla, а не Dracyl, як було би правильно романомовними мовами (див. Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity). Валахія теж, як самодостатнє князівство, вийшла/родилась за допомогою слов’ян (українців) з Угорського королівства в часи Мірчі Старого. Це (самостійність) стало можливим через важку внутрішню кризу державної влади в Угорському королівстві спричинену свавіллям і самоуправством (як би ми зараз сказали — анархією) етнічних угорських баронів по смерті короля Людовика I. (рус) “ О валашско-молдавской границе на Дунае можно судить по хрисовулу Мирчи, который около 1390 г. дал львовским купцам право свободной торговли в валашских землях, в том числе по дунайским бродам, «почавше от Железных врат догори до самого Браилова» (Грамоти 1974: 104-106). Стало быть, входившие в приморскую зону территории Придунавья ниже Брэилы были подчинены Петру Мушату. Это положение, судя по всему, признавал молдавско-польский договор 1387 г.” (Н.Руссев). Таким чином можна стверджувати, що в середині XIV ст. влада в Карпато-Дунайських землях належала українцям за етнічним походженням. Оскільки Валахія теж боялася втратити суверенітет при посяганні Угорщини, то (рус) “Когда Венгерское королевство вновь окрепло и посягнуло на молдавскую независимость, Петр Мушат предпочел в 1387 г. стать вассалом польского короля Владислава Ягайло (1386-1434) (Грамоти 1974: 79-81; Costachescu 1931: 599-606; Ciobanu 1985: 16- 18). Более того, при посредничестве молдавского господаря в 1390-1391 гг. аналогичное соглашение с Владиславом Ягайло заключил и Мирча Старый (1386-1418) (DRH.D-I 1977: 122, 125-126). Эти договоры с четко выраженной антивенгерской направленностью демонстрируют близкие интересы Молдавии с Валахией на Нижнем Дунае.” (Н.Руссев) Це підтверджують і знахідки монет в тих місцях. (рус) “Приход к власти в Молдавии литовского князя (Юрія Коріатовича на рік) вполне объясним и с точки зрения общего контекста событий. В условиях едва ли не полного диктата в Карпато-Дунайских землях короля Венгрии и Польши Людовика I молдавский господарь Лацко (наследник Богдана I), правивший в начале 70-х гг., не смог противостоять давлению извне. Он едва балансировал между признанием венгерского сюзеренитета и перспективой окатоличивания страны (ОВИМК 1987: 17-19). В то же время Литва стала претендовать на превращение в оплот православия, являясь единственным реальным противовесом венгерско-польскому натиску. Поэтому и вокняжение, и убийство Юрия Кориатовича понятны, если «волохове взяли его себе», чтобы противопоставить Лацко.” (Н.Руссев) Уточнимо, що і Ягайло і Коріатовичі були нащадки з литовських князів.
Присутність українців у вищих щаблях державної влади Валахії, Трансільванії, Молдавії дає можливість проводити паралелі в різних сферах життя цих князівств, що успішно і роблять науковці, починаючи від філологів і закінчуючи істориками. Ця спільність дозволяє переходити від загального до часткового і навпаки. Тому, розглядаючи, приміром, Волоське право, мову, культуру, віру в одному князівстві, можна знайти відповідні докази і в іншому. Таким чином, маємо всі підстави аналізувати Волоське право на прикладі Грамоти XV ст. Стефана III Великого (Штефана чел Маре) господаря Молдавського князівства, який був правнуком Богдана I Засновника Молдавії, тобто типовим представником слов’янського (українського) етносу православної віри, до речі, як і Баліца з Драгом в Мармароші (Закарпаття, гора Піп Іван) (див.Драго-Саси замку Нелаб). Успішний господар, переможець татар, угорців, поляків, турків, дбав про захист православної віри і був добрим та щедрим меценатом. Він відбудував, принайнмі, три монастирі на Афоні після падіння Константинополя та в часи найбільшої скрути православної Вселенської Патріархії після 1453 року (див. Драго-Саси на Святій горі Афон). Непереможний полководець, вірний християнин, Стефан Великий був не тільки досвідченим воїном і політиком, а й мудрим та далекоглядним державним діячем та людиною. Очевидно, що в кінці свого правління, він перевіз у відбудовані монастирі і господарські архіви, себто документи державної канцелярії сховав там у надійному місці — подалі від війн, пожеж та інших лих. Тому ми сьогодні на рубежі XX/XXI ст. можемо порівнювати так зване Волоське право з Магдебурзьким правом, Руською Правдою, Литовським уставом, Московським правом тощо, на основі достовірних документів і фактів - Грамоти Стефана III Великого з Афонського монастиря Ватопед. Ці Грамоти, як і 300 сходинок висічених в скелі монастиря Симона-Петра на Афоні, сьогодні є надбанням всього людства.
В сучасному науковому викладі документ представлений так:
“1482 г. мая 11. Сучава. — Подтвердительная данная грамота молдавского господаря Стефана III его «слугам» Косте и Иону на село Гергещи на рч. Студенец, данное им их «уйкой» Маргой [в краю Тутовском, в уезде Васлуй].
† М(и)л(о)стїю1 б(о)жїєю, мы, Стєфан воєво[д]а2, г(о)сп(о)д(а)ръ Зємли Молдавско[и]3, знамєнито чинимъ ис симъ листом нашимъ въсѣмъ, кто на нєм оузрит4 или єго [ч]тȣчи5 оуслышит6, ωж[є]7 прїидє8 прѧд нами9 | и прѧд ȣсими нашими молдавскими боѧри, вє[лик]ими10 и малими, Марга, по своєю доброи воли и никимъ нє11 понȣжє[на]12, а ни присилована13, и13 [дала14 свою14] п[равȣю]15 | ωтнинȣ ωт своєго праваго и питомаго ȣрик[а]16, ωдино17 сєло, на имѧ Гєргє їи, на Ȣстоудєнцѣ, та дала тоє сєло18 ȣнȣкомъ19 своимъ Ко[сти20, 21 и Иω]нȣ20. | Ино ми, видѣвши22 мєжє ними доброє их воли [и]23 доброє24 даанїє25, [о]26 ωна дала ȣнȣком27 своимъ тоє прѣдрєчєноє с[єл]о28 Гєргє їи на29 [Ȣс]т[оудєнцѣ]30, а31 ми32, | а33 ми33 такождєрє и ωт нас єсми дали и пот[вє]рдили34 слȣгам нашимъ35 Кости и Иωнȣ тоє сєло Гєргє [їи]36, да єс(т) имъ37 ωт нас ȣрик38 и39 съ40 [въсєм]41 дох[о]дом42, | имъ, равно и дѣтємъ их, и ȣнȣчатомъ их, и пр[аȣ]нȣчатомъ43 их, и пра ȣрѣтомъ их, и въсємȣ родȣ их, кто сѣ имъ избєрєт44 наиближнїи45, нє[пор]ȣшєно46 | николижє47, на48 вѣки48.
А хотарь томȣ сєло[у]49 да єс(т) по старомȣ50 хотарю ωт ȣсих [с]торон51, кȣда из52 вѣка52 ωжив[ал]и53. А на то єс(т) вѣра нашєго [г(о)с(по)]д[ства54 ви]ш[є]|писаннаго54, мы, Стєфана воєвода, и вѣра пр[ѣ]възлюблєних[ъ]55 дѣтєи наших56, Алєкѯ[с]андра57 и Богдан(а)-Влад[а]58, и вѣ[ра59 б]оѧрь59 наших60 молдавских61: [вѣра62 па]н[а]62 | Враикȣла63, пръкалаба Ѡрхєиского, и вѣра64 [с(ы)на]65 єго, пана Дȣмѣ66, вѣ[р]а67 пана Збїари68, и69 вѣра70 [пана71 Храна72, дворьника72, вѣра73 пана73 Юга74, вѣра75 пана Нѣга, вѣ]|ра75 п[ана]76 Ган[г]ȣра77, вѣра пана Хърмана78, в[ѣра]79 пана80 Гєрмана и вѣра пана81 Ѡани, пръкалабов82 Бєло[г]ра[дски83, в]ѣра83 п[а]на84 Ивашка85 и в[ѣ]р[а86 пана Мак]|сина86, пръкалабовє Кєлєиски87, вѣра пан[а]88 Дажбога, [п]ръ[к]алаба89 Нємєцкого, вѣра90 пана Фєтє Готкъ, вѣра пана Драгошє91, пръкалаба Новоград[ского92, вѣра92] | пана Ѧцка Гȣдича93, вѣра пана єфȣла, пръкала[б]а94 Хотинского95, вѣра пана Костє96, [с]пътара97, вѣра пана Кирако[л]ѣ98, вист[ї]арника99, вѣра пана [Єрє]мї[а]100, [постєлника101], | вѣра102 пана Ïωна, пахарника, вѣра пана Пє[тра]103, столника104, [вѣ]ра105 пана Грозѧ, комиса, и [вѣ]ра106 ȣсих107 боѧрь наших молд[а]вских108, [вєли]ких109 и [малих110. А по нашимъ110] | животѣ111 кто бȣдєтъ г(о)сп(о)д(а)ръ112 нашєи Зємли113 М[олд]авьс[кои]114 ωт дѣтєи115 нашихъ или ωт нашєго родȣ116, или пак117 бѵд(ь)118 кого Б(ог)ъ [и]з[бєрєт]119 г(о)сп(о)д(а)р[ємъ]120 б[ити121 нашєи Зємли121] | Молдавскои, тот о122 би им нє порȣшил нашєг[о]123 даанїє124 и125 потвєрждєнїє126, али о би им оутвєрдил и ȣкрѣпил127, за[нȣ]ж[є128 єс]ми [и]м128 дал[и]129 и п[отвєрдили]130 | за131 их правои132 и вѣрною слȣжбȣ и за о133 им д[ала134 то134] ȣ[ик]а135 ихъ Марг[а]136 по своєи доброи воли. А на болшєє крѣпост137 и [по]ȣтвєрждє[нїє]138 томȣ139 [въсє]мȣ140 [ви]ш[є]|писанномȣ141 вєлѣли єсми нашємȣ вѣрномȣ142 панȣ Тътȣлови, логофєтȣ, писати и нашȣ143 пєчат144 пр[ив]ѣ[си]т[и]145 к [сє]м[ȣ]146 л[ис]тȣ147 [на]ш[єм]ȣ148. | Пис(а) Борчѣ, ȣ Сȣчавѣ, в л(ѣ)то149 SЦ[Ч-є]150, м(ѣ)с(ѧ)ца151 маї(а)152 аї153. |”(С.Каштанов Архив Ватопедского м-ря на Афоне, по старому шифру № 386 g (новый шифр неизвестен).)
Цей текст, на відміну від росіянина, молдованина, румуна, поляка та ін. цілком доступний і зрозумілий кожному українцю без перекладу, бо написаний хоч і не сучасною літературною , а все ж таки рідною староукраїнською мовою. Більше того, як прийнято в юриспруденції, він доступний не лише за буквою, а й за духом Закону. Грамота Стефана III Кості та Іону на село Горгешти (1482 р.). Грамоту писав писар Борче в господарській канцелярії. Ця грамота не була відома румунським дослідникам ні І.Богдану, ні М.Костекеску, бо віднайдена для науки у 1973 році французом André Guillou на Афоні. Дослідник з Москви Сергій Каштанов відмічає, що лексика віднайдених нових грамот у 1970-80 з років минулого століття «украинского словаря «староукраїнської мови XIV-XV ст.» основанного в значительной степени на лексике молдавских грамот» дозволила вивчити форму і зміст документу (С.М.Каштанов Исследование о молдавской грамоте XV века). Отже продавались села, які були даровані превілеєм Стефана Великого “додині” (дядині) з роду пана Негря, сподвижнику і соратнику Олександра Доброго, шляхом внутрішньородової угоди купівлі-продажу між членами родини різновікових трьох поколінь. Уточнимо, що пан Негря і його рід не був українцем/русином, а волохом за етнічним походженням та мовою, тобто типовим представником романомовної групи/етносу Молдавського князівства (Н.Руссев). Угода купівлі-продажу відбулась між представниками IV і навіть V покоління роду. Цілком ясно, що без правової системи тут аж ніяк не обійтись, щоб відобразити права і інтереси усіх учасників юридичного процесу. З іншої сторони видно, що це ніяке не родове право, бо питання не вирішувалось в роду, а в господарському (владному) державному органі, тобто незалежними і неупередженими державними особами. Є ще декілька грамот (7), що проливають світло на родинні зв’язки і права власності учасників угоди. Поряд з купівлею та продажем, відбуваються і угоди обміну, що також зафіксовано і юридично регламентовано цими грамотами. Отже в сукупності документів можна відтворити юридичний процес в системі волоського права, що діяло на той момент в Молдавському князівстві. Відмітимо, що деякі грамоти цієї справи дійшли не в оригіналі, тобто староукраїнською, а в румунському перекладі. Серед згаданих учасників були, пани, жупани, бояри, логофети(канцлер), даскал (учитель), протопопи, спатарь(зброяр), портарь, ватамани, писар, а Михайло Коліч і взагалі займав місце “на Верхній Стражниці”, виконуючи там обов’язки судді, поряд зі звичайними людьми. Разом з тим, грамоти за сто років дали можливість достовірно відтворити і генеалогію цілого роду пана Негря. Це одна з перших повних генеалогій власне давнього валаського/молдавського, а не українського роду. Румуни можуть пишатися.
Особливістю волоського права молдавської документації XIV-XVI ст. є майже повна відсутність приватних актів. Господар видавав від свого імені грамоту, в якій приватна угода узаконювалась і доповнювалась господарським підтвердженням і пожалуванням. Це один з видів “дарчої юрисдикції” (jurisdiction gracieuse). Це основна форма оформлення прав земельної власності яка відрізняє волоську соціально-політичну систему від московської, де поряд з публічними широко застосовувались і приватні акти. Всі ми добре пам’ятаємо так звані Берестяні грамоти, тобто боргові і комерційні записи написані на корі дерева — бересті. За змістом берестяні грамоти насамперед були діловим і приватним листуванням (доручення, розпорядження, боргові зобов'язання, чолобитні, духовні та охоронні грамоти, купчі, учнівські вправи тощо). Таким чином визнається право у новгородців, московитів, а в українців чомусь ні. Це можна порівняти, майже, з визнанням державності по наявності такого виду взуття з кори, як лапті. Але саме тому литовці і підкорили племена “лапотників”, що у них не було чобіт і їх можна було примусити платити данину. Навіть в літописі про угорців написано, що ці не будуть платити князям данини, бо взуті в шкіряні чоботи. Згадаймо мадярську кінноту (див. SAS на шляху в Угорщину ).
Іншим важливим відмінним від московського моментом була наявність централізованої канцелярії при суверені, в той час як на московії канцелярська робота розподілялась між різними відомствами з можливою участю в цій роботі отримувачів актів та третіх осіб. Таким чином, якщо в руських приватних актах і в князівських духовних, близьких за своєю природою, писар міг згадуватись, то в дарчих і наказних грамотах, тобто документах публічно-правового характеру, він не згадувався в принципі. В українців з Молдавії (як і в угорських королів, або німців) навпаки, ім’я писаря завжди включалось до тексту господарських грамот. Складачі і оформлювачі, зазвичай, були в двох заключних компонентах умовного формулювання. Отже такий юридичний документ, як Грамота, зазвичай складався з: 1) співпраці (корраборації) логофета і писаря, де мовилось про рішення господаря, тобто а)писався текст, б) скріплювався печаткою; 2) наявний кінцевий протокол (есхатокол), в якому повідомлялось ім’я писаря (часто після терміну “Писа”), а також вказувалось місце і дата складання документу. Збереглося до сьогодні біля 4-5 тисяч так званих русо-влахійських і угро-влахійських грамот, зокрема до десятка тільки по родині пана Негря. Тому можна сказати, що до середини XV ст., а саме до розглянутого в Грамоті 1482 року, канцелярська юридична практика Волоського права уже цілком склалась і мала стійкі традиції, бо ім’я писаря згадується у всіх без виключення документах (С.Каштанов). У початкових, з XIV ст., так оформлялось не завжди, наприклад на відміну від угорських, або польських чи литовських. Була і офіційна посада чиновника, який займався виготовленням грамоти і скріпленням її печаткою — логофет. В німецьких перекладах цих слов’янських грамот він називався Kanzler, себто канцлер. Текст писав писар, або сам, або в корраборації з логофетом, тому в грамотах вказувалась функція останнього з двох частин: “писати” і “нашу печати” до неї “привєсити”. Тобто логофет сприймався як “слово упорядник” ( з грецької буквально: логос — слово. фето — кладу, ставлю, впорядковую)(Грамота 1502 р. Ibid. Vol. III. № 263. P. 472).
Те, що назви топонімів і гідронімів, тобто міст, сіл, річок, носять українські назви, якби з походження титульного етносу зрозуміло (див.Таранець Етнос і мова). Українцям не потрібно довго пояснювати, що означає слово “криніца”. А дати, крім суто числових хронометражів визначаються і загальними показниками, наприклад, як згадками про самого господаря Стефана III Великого (1475-1504) і логофета Таутула (1475-1511). В Грамотах також фігурують діти Стефана. З юридичних документів видно, що писар Борче виконував свої посадові обов’язки з серпня 1472 року, а також з квітня 1579 р. по травень 1582.
Поручителями, свідками і гарантами виступали відомі і достойні люди, що були запорукою і сумлінням влади — бояри-свідки, повноважні члени ради або уряду (державні діячі) при господарю, відомі, авторитетні і заслужені представники громади або регіону (пани, жупани). Наприклад тільки за три роки з 1481 року по 1483 рік дійшло сім грамот. У всіх пани поручителі вказані з іменами і посадами, а це 13 чоловік. Навіть можна сказати більше, вони були в більшості за посадою дворниками або перекладачами з Орхею, Білгороду, Кілії, Нямцу, тобто представниками держави. Приміром, імена трьох перших свідків-поручителів (Влаикул, Думе, Збиаря) у такому ж порядку фігурують ще у семи юридичних документах того часу. В кожній з грамот є мілкі викривлення імен і формулярів, проте вони через близькість текстів лише підтверджують написання цих документів в одній канцелярії, одним писарем.
Контрагентом юридичної угоди (acte juridique) була Марга, яка дарувала землю. Жінки ще довго в московських і литовських землях як суб’єкти права не згадуються взагалі. Слова жіночого роду “уі”, “вуя”у великоруських пам’ятках взагалі немає (П.Лавровський), зате в інших слов’янських (південних і західних) добре представлені, як жінка брата матері (“дядина”). Отже, з грамот XV ст. можна зробити висновок, що середньовічні жінки у Драго-Сасів були повноправним суб’єктом Волоського права. Наприклад, брат Тома і його сестра Соріц продали свою вотчину — землю, що дісталась їм у спадок. Роль жінки у литовських, руських та ін. князів була далеко не такою, тому історикам не відомі імена навіть їхніх рідних сестер, а не те що дружин (княгинь). Це різко контрастує з візантйською (Палеологи) та українсько-валаською (Драго-Саси) традицією і практикою. Якби не Олена Волошанка, дочка Стефана Великого зі своїм гобеленом, то ми би ніколи і не побачили царську сім’ю з Кремля білокам’яного. У повному складі. В українських (І.Смуток) та молдавських дослідженнях родів та жіночих прав добре репрезентована ця тема, проте не наголошено, що всі ці багато численні документи суть приклади реалізації на практиці не якогось там сільського чи містечкового, гродського чи земського, а Волоського права, тобто правової системи Драго-Сасів. Тому правильно і коректно порівнювати цю правову систему саме з візантійським правом, бо на базі цього права і цієї християнської моралі вона розвивалась.
Широко застосовувався і термін “прадід” та “пращур”, правда останній не до конкретної особи, а в формулах перелічення можливого складу спадкоємців. В іншій грамоті Стефана III від 26 жовтня 1458 року описується випадок, коли вуйко дав своїм “синовцам” (синам брата) Негулу і Татулу два села, а потім забрав і села потрапили до третіх осіб. Врешті ці села потрапили знову до братів в результаті обміну на інше їхнє село. Як бачимо, в грамотах превієї оголошувались і недійсними, при цьому втрачались права на володіння селом або землею.
Те що для українців рідне, природне, зрозуміле для московських дослідників загадка. Для розуміння тексту середньовічних юридичних документів їм довелось вивчити навіть надмогильні епітафії зроблені на камені Стефаном Великим для розшифровки терміну “прадід”. Відомо, що Стефан III в 1479-1480 роках поставив надмогильні плити писані староукраїнською мовою чотирьом своїм “прадідам”: “Іо Роману воєвода, господарю Земли Молдавськой”, “Іо Лацка воєводи”, “Старому Богдану воєвода”, “Іоанну — старому Стефану воєвода, іже побі Угри на Хіндова”. Причому відомо, що прямим прадідом Стефана III був Роман I, батько Олександра I Доброго. Старий Стефан це брат Романа, а Лацко їх, Романа і Стефана, батько. Таким чином не старий Богдан з Кухня (Закарпаття, Мармарош) прапрадід Стефана Великого, а Лацко. Богдан I Засновник же пра-прапрадід Стефану III. Від “прадядица” - прабабка походить термін “прадід”, що правильно написав Стефан III на плиті дочки Лацка, княжни Анастасії, в 1497 році - “украсі, гроб своєй прадядиці, княжіні Анастасії ..., дєщі Лацка воєводі”, тобто дочці Лацка, що померла в 1420 році. При цьому Стефан III не вживав терміну рідні, коли мова йшла про нерідну бабку Анну, жінку вуйка Ілляща. На камені написано просто госпожа - “украсі сєй гроб г(о)с(по)жди Анни, г(о)с(по)жда Алєксандра воєводи, матері Іліа воєвода”, що померла 18 листопада 1418 року. Себто терміном “госпожда” зазвичай називалась дружина господаря. Інколи вживався термін “княгиня”. Вживався і термін “тітка”. Г рамоті від 7 травня 1470 року Стефан III підтверджує вклад тітки у Вознесенський храм монастиря Нямц: “... піідє прядь намі ... тютка наша Княжна ... і дала от своі правоі отніни за душі родітелі еі, Александра воєвода, і за души матері еі, Маріна, і за душі і за здравіє еі монастиреві нашему...”. Тобто Маріна, остання третя жінка/дружина Олександра I. 10 лютого 1429 року він пожалував їй, “... дали єсмі жона нашей, княгині Марені”, монастир на Вишневці. Тобто Стефан визнає Княжну дочкою Маріни і своєю тіткою, рідною сестрою свого батька, Богдана II. Таким чином, якщо Петро II син Маріни, то і наступні сини Олександра I, а саме, Богдан і Петро III Арон її діти. А наші радянські горе-історики та їх учні все розказують, що то все в церкві, письмі, документах, надмогильних плитах в Молдавії, Валахії, Трансільванії говорилося болгарською. Так і хочеться їх, “великих спеців з історії”, запитати, а чиї то білі кості лицарів лежать під тими плитами — болгарські , чи українські (див. Мова роду Drag-Sas ). ДНК знає все, не знає лише імен. (див. Про що каже ДНК. Гаплогрупа).
При порівнянні десятка Грамот, що надавались одному і тому ж роду можна розгледіти і певні дрібні неточності. Так ім’я свідка-поручителя в одному документі записано Влаикул, а в іншому Враикул; Максима і Максина, або уточнення імен Гангула і Гангула Радула; Грозя і Грозя Микотич, чи посад Юги і Юги вістарника. Проте близькість текстів свідчить, що ці документи написані однією рукою, одним писарем. Не треба забувати, що в XV ст. не існувало паспортів і такої юридичної категорії, як персональні дані громадянина. Тому є в кого повчитися нашим би юристам і судам. Тим, що, інколи у XXI ст., і досі не знають та не пишуть в офіційних документах повні персональні дані учасників процесу. З паспорта, звісно. Тому і виходить, що інколи замість Івана в темницю попадає Степан тощо. Тоді би в українські державі було б більше порядку, бо право і Волоське право це про фундаментальні речі з чого і починається порядок та справедливість вищого рівня в державі, які гарантуються державою як фундаментальне право на приватну власність громадянина. Без Кідалова, т.з. “прихватизації” та інших негативних процесів.
На конкретному прикладі чудово видно всі ознаки такої правової системи, як Волоське право: системність, циклічність функціонування та послідовність розвитку правових процесів у системі, інтегративність, поєднання статики і динаміки, постійність, чіткість, внутрішня впорядкованість. Жодна держава не може існувати без правової системи. І якщо ми визнаємо факт існування таких незалежних князівств , як Молдавія, Валахія, Трансільванія, то визнаємо і їх правову систему. Тому правова система наших предків Драго-Сасів — Волоське право це ніяке не родове право, не вид осадного права, а повноцінна правова система. З багатьма елементами сучасності, а головне людяності і гуманізму заснованому на християнській моралі. В той час коли угорці або поляки запозичували і впроваджували чужу правову систему (див. Герб SAS в золотий вік Угорського королівства ), українці створювали і розвивали власну.
Аналогічні юридичні документи волоського права видавались в канцелярії сусіднього з Молдавією Угровлахійського (Мунтянського) князівства — Валахії. Про широке застосування Волоського права як системи, а не тільки як різновиду осадного права, за словами окремих не надто обізнаних теоретиків, опосередковано свідчать і не юридичні, а суто історичні документи — літописи, що в XV ст. писались в модавських монастирях збудованих українцями (русинами, русо-влахами). Так в літописі тих часів прямо сказано, що за дрібні провини били палками, а за великі — вирішував господар. Це означає, що носії волоського права як і весь народ добре знали хто і за що отримає покарання. А злочини проти держави, господаря, народу розглядав не просто суд, а суд на чолі з самим господарем, тому зрадники, колаборанти, посіпаки ворогів поставали на суді чи то перед Стефаном чел Маре в Молдавії, чи то перед його кузеном Владом III Дракулою в Трансільванії (див.Vlad III Dracula and Drag-Sas. Connectivity ) і засуджувались на смерть. Публічну. Для науки іншим, хоч частіше страчували не всіх, а більшість з родини, що перекинулась на бік ворога, відправляли на спокуту і перевиховання в каменоломні та срібні рудники. Чомусь стародавні українці зроду Драг-Сас на основі волоського права змогли вирішити національне питання (див. Драго-Саси в соціальній історії Молдавії ), а розвинені і передові типу SU, CN та ін. і досі борються з такою проблемою. Особливо актуальною в багатонаціональних державах. Мати найкращу у світі Конституцію та найгуманніший Суд і розстрілювати своїх громадян мільйонами за Наказом це не про право і не про правову державу.
Таким чином можна зробити висновок, що в українців, зокрема роду Драго-Сасів, була, застосовувалась і розвивалась своя, не гірша за інші, а в чомусь і краща, правова система знана як Волоське право. Ця правова система діяла на всіх рівнях, починаючи з родини, села, міста, графства, землі і закінчуючи незалежними самостійними державами. Причому вона діяла в середні віки навіть і поряд з іншими правовими системами тих держав, куди входили Драго-Саси, наприклад Угорського королівства, чи королівства Польського (згодом Речі Посполитої) і навіть Австрійській імперії, звісно, що в цих випадках, в межах свого рівня. І якщо в середньовічних державах українців (угро-влахів та русо-влахів) Волоське право необмежено та непідпорядковано іншим панувало протягом близько 200-250 років, то в землях Драг-Сасів, що входили до складу інших держав, значно довше і цей час не менше як півстоліття. Цікавий і вельми повчальний історичний факт полягає у тому, що українцям в інших державах дуже бракувало справедливості, тому вони викуповували право на свою правову систему і таким чином жили за своїми законами Волоського права. Цього права вповні не розуміють ні історики з журналістами (С.Старовицька), ні слуги з Президентом. Бо ні французи Другети, ні угорці Перені, ні литовці Коріатовичі чи Радзивіли, ні поляки Потоцькі чи Сангушки, ні німці Фальц-Фейни чи Габсбурги, ні інші не зробили, не роблять і не зроблять для України більше ніж українці. У 2022 р. в Кнесеті це дуже наглядно було продемонстровано. Бо більш чи менш свідомо, але завжди працює давня шляхетська приповідка: “Для себе, панку. Для себе”. А хто ж себе більше любить, хто для себе і України більше зробить ніж українці. Дуже дивно спостерігати, що за галицького або закарпатського хуторянського підходу вона, наша правова система предків, постає ніби якоюсь другосортною та ущербною. Між тим, це гордість українського народу та його історичний етап не менший ніж, скажімо, Руське право. Прадавня слов’янська мова, праведна християнська віра, висока мораль, глибока староукраїнська культура, правова система наших предків дозволили створити власні незалежні і самостійні середньовічні держави. Дозволили не загубитись на скрижалях історії, а виховати цілу плеяду найкращих правників світового рівня, що не останні навіть у теперішньому світі. Для скептиків і моралістів ірраціонального підходу нагадаємо, що кращі, вельми відомі сучасні представники парламенту Канади і секретарі Генерального Прокурора Америки родом з волоського права. Але хто ж їх поставить навіть наглядати, якщо комусь в Україні потрібен не закон, а беззаконня. Як не парадоксально це виглядає, але за діалектикою німецького філософа Гегеля, це відторгнення і заперечення лише підтверджує та вказує на необхідність впровадження гуманної та справедливої правової системи. Такої, приблизно, як мали українці в часи дії Волоського права, де однаково твердо гарантувались приватні і громадські права і ніхто не наважувався поцупити навіть срібного кухля без ланцюжка біля придорожньої криниці.
Volodimirus de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmytrykowicz, Galicia Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.