Спочатку були імена — Іоан, Драгош, Сас, Драг, Баліца, Ванча, Іванко, Ходко, Занко, Думка, Верига, а згодом виникли і прізвища, наприклад, Турецькі, Яворські, Ільницькі, Височанські. Спробуємо зупинитись на наукових засадах виникнення прізвища Височанський, оскільки досі побутують фантастичні версії виникнення цього прізвища від небелиць про висічки, вирубки та інші неймовірні історії. В своїх пошуках та висновках ми будемо опиратись на етнічні та філологічні факти сучасної науки в історичному контексті.

У 1431 році легендарний граф Ванча Волох за лицарські подвиги на Поділлі отримав від литовського князя за походженням, але за фактом вже короля Польського, Владіслава Ягайло землі в Карпатах на кордоні з Угорським королівством, де одразу ж почав будувати нову фортецю Турка в землі Галицькій. Як згадано в Грамоті Ванча мав трьох синів яких звали Іванко, Ходко, Занко. Один син був безпосередньо біля батька, а інші оселилися в селах неподалік — Яворі та Ільнику. Саме від синів Ванчі Волоха природнім для слов’ян/українців способом, а саме від назви топонімів, себто їх поселень, маєтностей і виникли невдовзі прізвища Турецьких, Ільницьких, Яворських (див.Таранець Етнос і мова). Прізвище Височанські виникло, очевидно, теж від назви родового гнізда, поселення, а саме Верхнє Висоцьке, яке у поляків іменується як Висоцьке Вижнє. Але от як виник сам топонім, або іншими словами назва села Висоцьке, наука про слова, поки що, не уточнює, тому і існують різні спекулятивні краєзнавчі версії навколо цієї назви. Здавалось би прізвище має звучати як Висоцький, проте не все так просто в давній українській культурі. Спробуємо розкрити таємницю прізвища Височанський за допомогою засобів української мови.

Як відомо, першими особовими іменами Височанських були Думка, Верига та ін. Кожна людина має власне ім’я яке її обирають і дають батьки, а згодом реєструють в церковних книгах, державних актах громадського стану та інших документах. В розмові українців прийнято вживати імена для називання рідних, близьких, друзів, але тільки тоді, коли статус співрозмовника не вищий, а рівний. У ширшій громаді та у вищому статусі українці, як і європейці, дорослу людину частіше називають на прізвище — "спадкове іменування родини, яке звичайно носить кожний її член при власному імені і яке вказує на його належність до відповідної родини" (Основен систем 268). Тобто прізвище . Тим антропонімом, який ідентифікує людину. І хоча крім прізвища у повсякденному спілкуванні вживаються і інші види власних особових назв (по батькові, прізвиська, позивні та всякі інші нікнейми), але прізвище досі залишається головним ідентифікатором родини в суспільстві. Оскільки прізвище є словом, то воно являється одиницею мови, тому і підпорядковується мовним законам. Таким чином. це предмет мовознавства який має внутрішню логіку і зміст. Не будемо зупинятись на суто мовних аспектах як то вимова, правопис, фонетика, орфографія та орфоепія, морфемна структура та словотвірна основа, парадигма граматичних форм і морфологія та синтаксис у реченні, лексичне значення (де збереглося). “Нарешті, кожне прізвище має своє походження, свою історію, що забезпечує йому належне місце в мові”(П.Чучка Прізвища закарпатських українців). Проте сучасному прізвищу вже бракує лексичного значення, тобто його глибинної першооснови, первородної суті, яке виражає поняття певного етносу (прадавній візуально-змістовний образ). “Чорний”, інколи, уже і не виглядає як негру, а може бути навіть і рудим. Прізвище вже (нібито і не завжди) не характеризує денотата (власника) воно лише називає родину та кожного з її членів та індивідуалізує їх серед інших родин, себто стає типовим асемантичним знаком. Таким собі звуковим, чи буквеним знаком. Його можна порівняти з гербом, адже герб у лицаря це теж знак, але графічний (див. Герб Сас і руни). Звісно, що історика та генеалога більше, і в першу чергу, цікавить суть, саме лексичне значення, а не знак — формальна сторона. Проте кожне прізвище зберегло етимологічне значення. Наприклад, прізвище Гетьман вже не означає, що українець мусить бути вищим військовим, полководцем у воєводи Стефана III чи Петра Рареша за родом занять, а може бути поетом, учителем, інженером. Та все ж до того як стати прізвищем ця лексема визначала відповідне лексичне значення, характеризувала давнього засновника і представника роду, його рід занять.

Таким чином, повертаючись до прізвища Височанські, ми точно знаємо, що воно походить від назви родового гнізда села Висоцьке Вижнє. Тепер опираючись на лексичне значення слова можемо стверджувати, що походження слова Висоцьке має цілком певне і визначене лексичне значення. Корінь слова “височ-” має в українській мові цілком визначене і зрозуміле значення як образ. Аналогом цього слова може служити слово “далеч” що має таке ж значення як і слово “височ”, але не в верх, а в довжину, далину, далечінь. І це не “висічки”, якщо знати історію, військову топографію та українську мову. При колонізації Карпат українцями високо в горах виникло село на березі річки Стрий, яке отримало назву Висоцьке, через те, що відноситься до сіл з найвищих над рівнем моря земель графа Ванчалуха не тільки по відношенню до м.Турки а й всієї Львівської області та Галичини. Зайве нагадувати, що саме поблизу Верхнього Висоцька знаходиться гора Пікуй, найвища топографічна точка сучасної Львівщини. Проте кам’яні прикордонні вали в тамтешніх лісах свідчать, що колись, в давнину, пік гори Пікуй належав не Галиччині, а Закарпаттю. До речі і найвища в Україні кам’яна, мурована родова церква Святого Миколая збудована Василем Веригою-Височанським (з придомком Петрушевич) знаходиться саме у Верхньому Висоцьку. Як мовиться, вище і ближче до неба лише обсерваторія на горі Піп Іван, а це Мармарош — колиска гербу Сас. Нижче за течією Стрия розмістилося Нижнє Висоцьке. Треба думати що і сама назва гідроніму, себто річки, слово “Стрий”, давньоукраїнська, що означає стрімкий бистрий, швидкоплинний як і належить гірській річці, в якій ще за Польщі, аж до приходу радянської влади у 1939 році, водилися метрові “струги”. Так тут стародавнім українським словом називають гірську дику рибу форель. Село знаходиться фактично на межі між лісом і, кажучи географічною мовою, альпійськими луками які місцеві жителі називають “Лугами”. В Закарпатті це зветься і вживається слово “Полонина”, “Плай”. Незаперечним фактом є і те, що найкращі орні землі в цій високогірній лісистій місцевості знаходяться саме в Лугах. Не на схилах/горбах, а на більш менш рівних ділянках альпійських луків. Пшениці тут немає. Росте лише жито. Отже, знаючи основи топографії і користуючись мовними законами, можна стверджувати, що прізвище Височанські походить від топоніма Висоцьке. А топонім “висоцьке” походить від слова “високо, високе, височина, височінь”, в сенсі “верхотура”. Таким чином основа слова “височ, височина, височінь” є її лексичною першоосновою і первісним українським лексичним значенням. Тобто мала первісне значення у розумінні “людина з височини”. Далі суфікси. Суфікси -чук, -юк ще виражали здрібнілість, а суфікси -ан, -ун спершу виражали атрибутивність. Так і в слові “височан” суфікс -ан спершу виражав атрибутивність, але, як згодом у певних Височанських, за ним закріпилась функція виражати патронімність. Наприклад, козацький полковник Семен Височанський, під впливом гетьманів та козаків Київщини та Чернігівщини, ввійшов в історію як Семен Височан. Тоді ж його колезі, поету-полковнику з прізвищем Мрозовицький (від слова мруз, тобто мороз), дали нове козацьке прізвище Морозенко — тому про кого співають, “За тобою Морозенко/Вся Вкраїна плаче”. Праслов’янський поліфунціональний суфікс - *ань в українській мові став виразником кількох словотвірних значень. На апелятивному (загальному) рівні він і дотепер зберігає продуктивність при творенні особових атрибутивів від іменників, прикметників, дієслів (пор. білан, великан, височан, довган, мовчан, чолан...) і катойконімів (косован, турян...). “З давніх часів суфікс -ан використовували для творення слов'янських язичницьких імен (Божан, Голян, Голубан, Кохан, Сухан, Щербан... -- Maretic 89-92, SvoSta 157).” В українських прикордонних до румунів говорах він і понині утворює назви синів від іменувань їх батьків — Микулан, Феркан від імен Микула та Ферко. Як записано в літописах (див.Драго-Саси замку Нелаб) наші предки українці жили разом/поряд з волохами (угро-влахи та русо-влахи) і, незважаючи на те, що визначальним у цій ситуації був вплив саме слов’янської, давньоукраїнської мови (див. Мова роду Drag-Sas), проте й романська мова впливала на слов’янську. “На думку Д.Богдана, суфікс -ан утворював патроніми вже у староукраїнській мові (Богдан 263, 264), а писемні пам'ятки східнокарпатського регіону в ХV-ХVIII ст. також фіксують прізвищеві назви з суфіксом -ан, наприклад, Petran, Ruskan, Toporan (ЧуІсто 606), які можна інтерпретувати як патроніми.” Отже залишаються розібратись з закінченням на -ський (форма родового відмінка — 0,2% на всі Карпати). Маємо справу з суфіксом відносності “-ський”. Цей суфікс унаслідок зрощення з посесивного суфікса -ан, утворив новий формант “-анський”. На відміну від утворень на -ан, які вказували на приналежність іменованого одній особі, утворення -анський засвідчували належність особи усій громаді. Можна зробити висновок, що Височанський означає не просто “людина з височини”, а більш точно, “людина з громади (фамілії, роду) яка з височини”. Якби це були не українці, а казахи, монголи, татари які в часи Великого київського князя Данила (Галицького) тут переходили ці перевали, то прізвище звучало б не Височанський, а Ростовський, з тим самим лексичним значенням, але утворене від слова “підвищення” (остов) тюркською мовою. Цікаво, що китайці відшукали би в прізвищі Височанський свої слова — SO CHAN, що наближається до “учитель достатку”.

Перші записи таких слов’янських утворень з зазначеними суфіксами зустрічаються з XVII ст. Як можна помітити це дуже добре корелює, узгоджується, лягає на історію роду Сас і історію колонізації Карпат (див. Драго-Саси в колонізації Карпат), бо без міцної родини, без взаємоповаги, без взаємовиручки, без взаємодопомоги годі і говорити про освоєння і виживання в екстремальних природних умовах. Все це сприяло спорідненості в межах роду, колективізму, самоврядуванню, розвитку віри, культури, моралі, правової системи (див. Волоське право Драго-Сасів). Таким чином мушкетерський принцип - “Один за всіх і всі за одного” у сасів, як спільноти, розвинувся до меж не тільки роду, села, графства чи землі, а до державницьких розумінь і підходів. (див. Драго-Саси в соціальній історії Молдавії). Звісно, що це давало можливість ефективно протистояти не лише суворій природі тодішніх безлюдних Карпат, а й всякого роду агресорам і окупантам, жадібним і загребущим татарам, німцям, туркам тощо. Від сім’ї, від родини і до країни можемо бачити чин роду, карму роду, покликання роду. Від перших сасівських поселень в Закарпатті (див. Замок Нелаб у дзеркалі гербу Сас), від земель у графстві Ванчі Волоха і до власних середньовічних держав скрізь, пам’ятаючи про родину і згуртовуючи навколо народ, Драго-Саси могли ефективно протистояти і баронам, і шляхтичам, і 120 тисячній турецькій армії та татарським ордам.

Повертаючись до теми, це закінчення на -ий ніяким чином не говорить про суто польське походження. В українців, як і в поляків (Полянські, Тарновські) воно широко вживалось повсюдно і вказувало, скоріше, на належність до певних суспільних станів, соціального становища ніж до певного етносу.

В карпатських українців прізвища почали виникати на основі прізвиськ ще в середині XIV ст. І Драго-Саси брали в ньому саму безпосередню і активну участь завдяки своєму походженню і соціальному статусу. Потомствені лицарі і воєводи та господарі з Мармарошу, Валахії, Трансільванії, Молдавії, представники християнства і церкви східного обряду саме вони в силу високої культури, освіченості, писемності, віри, моралі і закону першими впроваджували у світську практику вживання прізвищ у Грамотах (див. Волоське право Драго-Сасів). Це стосувалось і церковного/духовного життя, оскільки саме вони становили основну масу середньовічного духовенства своїх карпатських земель, яке освячувало надані імена і вписувало до церковних книг родини за прізвищами. І якщо ми говоримо про спір, які нації чи етноси колонізували Карпати, то окрім церкви і кладовища треба подивитись і на прізвища висічені на надмогильними плитами, щоб не сумніватись, що це були українці (див. Драго-Саси в колонізації Карпат, Волоське право Драго-Сасів). Маючи реальну владу на місцях і очолюючи місцеве самоврядування та місцеві виконавчі органи влади в своїх родинних землях (графствах), саме Драго-Саси там, далеко від столиць у горах, якщо і не давали прізвища прямо, то вписували їх до офіційних документів спочатку польської (згадаймо перепис ланів при оподаткуванні (див. Жупаня)), а потім і австрійської влади у всеохоплюючому порядку. Тільки на Бойківщині, у згаданому селі, ви зустрінете українське прізвище “Шипиздяк”, що означає буквально —“шепелявий, заїка”. То до чого тут угорці, поляки, австрійці, німці, що мали свої держави, якщо народ цей, що обживав гори й полонини, був слов’янський, український. Правда, комусь хочеться вірити у красиву легенду, що це ніби то королева Бона подорожувала Карпатами і особисто давала прізвища українцям, тому що їй не було чим зайнятись в місті Бар. За королеви Бони дійсно проходив опис і розмежування королівських земель (інвентаризація). У XVIII ст. цей процес становлення прізвищ сформувався остаточно, бо, кажучи науково, за сухою і вичурною мовою Фаріон, одно- і двомовна антропонімічна форма вже не задовольняли потреби суспільства у квалікативі і виникла необхідність у вживанні трикомпонентної квалікативної антропонічної форми, тобто простіше — прізвища, імені та по-батькові. А скільки по всій давній Україні брали активну участь у творенні прізвищ, в основному, сільський староста/війт і каламар/писар. Кінематографчні кадри класиків це яскраво візуалізують. Проте існували і певні територіальні особливості цього творчого всенародного процесу виникнення і присвоєння прізвищ. “У карпатських українців прізвищами ставали здебільшого готові лексеми, які до втручання державної влади місцевий люд вживав, але тільки як родові прізвиська, які тепер починають називати прізвищевими назвами. Отже, запроваджуючи стабільні родові прізвища, австрійська державна адміністрація не утворювала якихось нових іменувань. Вона й неспроможна була це зробити, оскільки тогочасні державні службовці в Карпатах (ані австрійці, ані угорці) фактично не володіли українською мовою. Адміністрація лише закріпила за кожною родиною те родове (а часто й індивідуальне) іменування, яке на той час місцева громада вживала як прізвисько цієї родини. Цим актом держава назавжди припинила багатовікову народну традицію утворювати щораз нові й нові патроніми для кожного наступного покоління, зобов'язавши громадян зупинитися на тогочасному актуальному іменуванні родини й надалі не змінювати його. У такий спосіб адміністрація по всій країні офіційно закріпила вчорашні нестабільні прізвищеві іменування родин як спадкові прізвища. Однак прізвиська як антропонімійний клас особових назв на цьому не перестали існувати.”(Чучка Прізвища закарпатських українців). Він існує у вигляді придомків — Петрушевичі, Дмитриковичі, Янковичі, Верижичі, Міньковичі, Фагараші, Швабовичі, Пашковичі і т.д., до 12, та інших форм. Саме такими формами були і традиційно залишаються у Драго-Сасів згадування імені предка перед своїм власним у молдавських, волоських та трансільванських господарів, де Іо Богдан, Іо Петро, Іо Стефан в документах, печатках, монетах означає не “виконуючий обов’язки” (исполняющий обязанности), як може подумати московит, а ім’я спільного древнього предка роду — Іоанна, а Верига-Височанський — Вериги, засновника роду Височанських.

Ознаки прізвища — офіційне іменування родини, обов’язковість для родини і кожного її члена, асемантичний знак, спадковість. Давня спадковість прізвищевих знаків, як і гербів, спостерігається лише у привілейованих родів, особливо шляхти. У всіх інших до XVII ст. спостерігається живий процес назвотворення: “Король” — “Королевич”; “Радило” — “Радилюк” у наступному поколінні. Проте згодом спадковість прізвищ бачимо у заможних городян та купців. Таким чином, перебільшуючи, зловживаючи та кажучи всупереч офіційній науці, шановна леді Фаріон мала би здогадуватись, якої української національної свідомості чекати від патріота і політика Шфуфрича, пізвище якого це румунський покруч з грецького канонічного слова Софрон або Супрун. То може справа не в слові, знакові, а в банальних речах — «За вуздечку золотую все продам, і мать родную». Гроші ж політикою не пахнуть.

Однак можна говорити, що на момент узаконення прізвищ у стародавніх український родів була проблема: яке з них вписати до офіційного документу — перше, чи останнє. Наприклад, Василь Іванович Верига-Петрушевич-Височанський (герб Вукри) мав вказати щось одне для запису в паспорт. До речі, всесвітньо відомий скульптор Ян (Jan) з роду Височанських до тепер презентує себе як Верига-Височанський, шануючи батьків і походження.

Цьому процесу становлення, закріплення, стабілізації прізвищ у двослівневих іменуваннях (ім’я та прізвище), безумовно, сприяв процес розвитку і вдосконалення земельних відносин та право власності на майно. Що і завершив декрет австрійського цісаря Йосифа II від 1 листопада 1780 р., який “зобов’язав кожну родину мати стабільне прізвище і впорядковував режим його вживання та передавання нащадкам (Benes 12-13, ЧуДо 110). Однак цей декрет не зупинив процесу дальшого творення прізвищ. Не випадково 13 листопада 1814 р. цісар Франц I змушений був підписати ще одне розпорядження, яким забороняв змінювати прізвище без наявності вагомих мотивів та без дозволу державних властей (Benes 12-13).”

На відміну від юриста — суворого дотримувача знака, букви, козюбрика, мовознавця цікавить фонетика прізвища — довге воно чи коротке, милозвучне, чи немилозвучне ..., морфологія — за яким зразком воно відмінюється, синтаксис — узгоджується прізвище з іменем чи ні, стоїть воно перед іменем, чи після, етимологія — українське воно з походження чи чужомовне, лексичне значення прізвища — що воно означало первісно. Зупинимось трохи на фонетиці — милозвучності, звучанні та узгодженості звучання прізвища і імені у двокомпонентній та трьохкомпонентній антропонімній формі. Як ми відмічали, у Драго-Сасів існує давня традиція називати, особливо хлопчиків, не просто календарними іменами, а християнськими (біблійними) або слов’янськими. Вони ніколи не називали своїх синів видуманими іменами та кличками, тим більше не вживали імен з мови своїх ворогів — німців, татар, турків. Приміром, Тимур середини минулого століття — виключення з правила під впливом обставин і походження матері. При цьому, як показує практика, звертали увагу на те, як буде узгоджуватись звучання імені з прізвищем, звучання синівського імені з батьківським тощо. Це важливо і на це слід звертати увагу. Наведу трішки грубовате, але цілком зрозуміле і наочне трактування цього процесу отцем Григорієм з Поділля який закінчував духовну семінарію ще до приходу комуністів. Якщо до нього молоді батьки приносили хрестити дитину і запозичували чуже іноземне не християнське ім’я, щось видумували і перекручували як їм здавалось модно і сучасно, то він казав, що не можна своїми руками класти лайно на голову дитяті і цим лайном хрестити, бо дитині з таким лайном на голові весь вік жити. В результаті дитину хрестили таки християнським іменем, незалежно від запису в офіційній метриці. Як компроміс — близьким за звучанням, але канонічним (з Книги імен).

Інформація про прізвища, як історичного джерела цікавить істориків, зокрема дослідників генеалогії (famili), геральдики і сфагістики (герби і печатки), демографії. Вони зосереджуються на родоводі окремої особи чи її родинної належності, місце в родині. За прізвищем історик намагається визначити давність родоводу, його історію від покоління до покоління через предків аж до засновника роду, аби на підставі прізвища скласти генеалогічну схему родоводу.

Прізвища мають глобальні ознаки, однак якщо його замінять цифри, коди і “зарубки” на електронних чи оптичних носіях, то глобальна функція вирізнення і ідентифікації особи залишиться, а все інше буде в файлах, архівах та інших схованках. І всі “n-компонентні антропонімічні форми як квалікатив” полетять у захмарний кошик.Цілком очевидно, що ніякі IBAN і мікро чіпи не будуть остаточні в цьому процесі, аж доки людство не дійде до єдиного, унікального і остаточного коду наданого людині при народжені її батьком, що зветься ДНК (див. Що каже гаплогрупа). Цим інструментом вже широко користуються розвинені світові держави, зокрема, надаючи громадянство. На сучасний момент тільки він ще не підробляється інженерами (клонування), отже є дійсно унікальним ідентифікатором. Сьогодні прізвища ще мають такі глобальні ознаки: юридична обов’язковість, родинна спадковість (Україна її зробила частково необов’язковою), часова стабільність, мінімальне звукове варіювання, максимально можлива індивідуалізація.

Українське прізвище Височанський з ономасіологічної точки зору відповідало на питання звідки був родом, або звідки прийшов. В українській мові якісні та відносні прикметники як чоловічі прізвища мають флексію, закінчення -ий (Височанський, Яворський, Ільницький), а будучи жіночими приймають формант -а (Височанська, Яворська, Ільницька). І лише в зоні активних мовних контактів з угорцями, румунами, американцями тощо часом проявляється тенденція вживати однакову чоловічу форму для чоловіків і жінок (Комарницькі Ед, Комарницькі Емілія). Можете не сумніватись, що росіяни все переведуть на свою флексію, на -ов, якої в Карпатах не зустрічається. Так само як не зрозумілу для них назву села Жупаня перевели на Жупани, а село Качківка для них Утковка. Прізвище утворене від топонімічного географічного об’єкта, тобто є відтопонімним прізвищем. Наприклад, так з’явились від роду Височанських роди і прізвища Кривчанський (Кривка), а від них і Жупанський (Жупаня), Гуснянський (Гусне). Відтопонімним є прізвище цього родоводу Комарницький від села Комарники, а ось прізвище Дністрянський є відгідронімне, тобто від назви тамтешнього потічка Дністрик дубовий. Є і село з однойменною назвою, але назви гідронімів у слов’ян давніші ніж назви поселень. Воно дає уяву про напрям та інтенсивність міграційних процесів в Карпатах, про етногенез цих українців. Відповідно для вивчення етимології назв сіл, тобто топонімів, слід звертатись до етимологічних словників топонімів.

300-400 років тому процесу творення прізвищ як такого на українських землях ще не було: адже не існувало правової категорії "прізвище". До ХVПІ ст. українська антропонімія знала лише хресні імена, прізвиська, патроніми, метроніми, андроніми, гінеконіми, тобто іменування особи за батьком, матір'ю, чоловіком, дружиною та інші генесіонімні назви (Чучка Прізвища закарпатських українців). Це відноситься більшою мірою до широкого загалу і, як показано вище, не стосується українського лицарства та шляхти у яких прізвиська записані в грамотах де-факто ставали прізвищами. Наприклад, у Грамоті 1431 Владіслав Ягайло записав не просто Ванча, а Ванча Валахус, де Валахус було прізвиськом, яке вказувало звідки прийшов лицар (з Волощини), однак воно виконувало і роль першого прізвища. Очевидно польський король і його логофет (канцелярія) знав не одного Ванчу і треба було вирізнити його особу серед інших.

Оскільки прізвища сформувались і стабілізувались давно, то за словотвірним аналізом прізвищевих назв можна отримати надійну інформацію як з історії мови, так і з історії її конкретних носіїв. Тобто це вже не формально-типологічний, поморфемний та етимологічний аналіз, що застосовується до апелятивів (загальних назв), а значно більше, зрозуміліше та інформативніше. Це вже власні назви — оніми,

Таким чином прізвище Височанський утворене від назви села/топоніму Висоцьке. А назва села Висоцьке утворене від слова “височ”, “височина” яке і є його словотвірною українською/слов’янською основою. Слова “вискочка”, “висічка/зарубка” до первісної назви поселення з погляду розвитку та вживання української мови не мають жодного стосунку. Таким чином і легенда про походження поселення від висічок не витримує критики з погляду етимології українського етносу, який і дав/утворив таку назву топоніму. Тут працює класичне правило слов’ян: етнос — мова — назва (топоніму гідроніму) — прізвище (Таранець Етнос і мова). Можливо шляхетний пан Валерій Височанський виходив з того, що слово Висоцьке польською мовою звучить як Висіцьке, що дійсно співзвучне з українським словом “висічки” і шукав тут лексичне значення, запропонувавши теорію висічок. Але ця теорія підлягає сумніву, оскільки у першооснові слово українське, а не польське і господарями тут були українці. Поляки та австрійці, незважаючи на власні держави, були у наших предків скоріше почесними гостями, ніж хазяями (див. Напад Височанських і Яворських на Сколе). А німці та московити з червоним дишлом як “прийшли непрохані, так і пішли некохані”.

Отже, ми з вами, як заправські ономасти, які досліджували первісне значення і початкову форму ( етимологію) прізвища, розкрили походження прізвищевої назви Височанські, показали, що вона прийшла з давньоукраїнської мови, і довели що вона означала і якою була її структура (тобто чим була ця назва), доки не стала умовним, але стабільним ідентифікаційним знаком роду і яких фонетичних і граматичних змін вона зазнала після юридичної кодифікації. А також з’ясували мотиви виникнення прізвища.

Volodimirus de Vancza-Weryha-Wysoczański-Dmytrykowicz, Galicia wysoczanski_v@ukr.net